Історія Держави та Права України

Австрійська конституція складалася з п'яти «конституційних законів від 21 грудня 1867 p.: Конституційний закон, що змінив закон про імперське представництво від 26 грудня 1861 p.; Конституційний закон про загальні права громадян для королівств і областей, представлених у рейхсраті; Конституційний закон про заснування імперського суду; Конституційний закон про судову владу; Конституційний закон про здійснення урядової влади. Внутрішній устрій Австрії й Угорщини був майже однаковим. Обидві держави формально вважалися конституційними. Вони закріпили у своїх конституціях панування землевласницької аристократії і великої фінансової буржуазії. Ні в Австрії, ні в Угорщині про загальне виборче право не було й мови.

Парламент Австрії (рейхсрат) складався з двох палат: палати панів і палати представників. До першої палати входили потомствені представники великих дворянських родів, які володіли значним майном, а також вище духовенство (архієпископи і єпископи) та особи, призначені імператором довічно. Кількісний склад цієї палати не повинен був перевищувати 170 членів, але насправді їх було більше. Українців — членів цієї палати було лише четверо, поляків — 38. Депутатські місця у цій палаті часто навіть продавалися. Так, прем'єр-міністр. Е. Кербер, який торгував орденами й іншими урядовими нагородами, одержав від двох віденських мільйонерів — Гутнера і Маутнера — хабарі по півмільйона крон з кожного за призначення їх членами палати панства.

Друга палата австрійського парламенту — палата представників — до реформи 1873 р. обиралася не шляхом прямих виборів, а 14-ма крайовими сеймами: Буковини, Галичини, Далмації, Ти-роля, Чехії та ін. Введена у 1873 р. куріальна система виборів усунула місцеві сейми від участі у формуванні австрійського парламенту. Процедура виборів надавала уряду можливість заздалегідь забезпечувати місця у парламенті покірними депутатами. Така організація виборів в Австрії, що діяла до 1896 р., не допускала більшість населення, у тому числі весь робітничий клас, трудове селянство і значну частину інтелігенції, до участі у політичному житті країни, хоча австрійський парламент офіційно включав виборців від чотирьох курій: великих землевласників, торговельно-промислових палат, загальноміської і сільської курії. У 1896 р. була створена п'ята курія, так звана загальна. Кількість виборців збільшилася від 1,7 млн до 5 млн. Реакційність цієї виборчої системи була очевидною. Досить сказати, що кожні 64 великі поміщики обирали до парламенту одного депутата, тоді як по п'ятій курії один депутат припадав на 69 697 виборців. Жінки і військовослужбовці взагалі не користувалися виборчими правами.

Право австрійського рейхсрату й угорських Державних зборів були вельми обмеженими, вони являли собою, по суті, «говорильню», а не працюючу установу. За монархом збереглося право в останній інстанції затверджувати або відхиляти закони, прийняті парламентом. Він мав право видавати урядові акти у перерві між сесіями парламенту, яким широко користувався. Йому також належало право розпуску парламенту з призначенням нових виборів. Уряд був відповідальним перед монархом, а не перед парламентом і тому проводив політику, бажану для нього.

Поряд з міністрами, у віданні яких були окремі галузі управління, в Австрії існували так звані міністри без портфеля, або крайові міністри, які представляли землі у центральному управлінні. З 1871 р. була заснована посада крайового міністра і для Галичини, на яку призначалися тільки польські магнати, котрі вороже ставилися до українського народу.

Австрійська конституція 1867 р. проголошувала волю особистості, свободу зборів, товариств, слова і друку. Однак додатково видані численні закони зводили нанівець конституційні положення. Вся система законодавства й управління спричинювала класове й національне гноблення з боку австро-німецької буржуазії і поміщиків. Проголошення деяких буржуазно-демократичних інститутів було лише вимушеним для панівних класів АвстроУгорщини заходом, що не усував переваг феодальних елементів у державному управлінні.

Зміни у суспільному ладі. Колоніальна політика, яку проводив австрійський уряд, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись і надалі ринком

для виробів австрійської промисловості, західноукраїнські землі були водночас джерелом промислової і сільськогосподарської сировини. Фабрична промисловість тут тільки зароджувалася і була представлена головним чином дрібними підприємствами. Вони становили у краї 96,5%. І все ж таки капіталістичні відносини прокладали собі шлях. 31858 р. почалося будівництво першої в Галичині залізниці. У листопаді 1861 р. на цій магістралі було відкрито рух. Львів був з'єднаний із столицею Австро-Угорщини — Віднем, а через Краків і Відень — з Центральною і Західною Європою. Пізніше, у 1866—1871 pp., були побудовані залізниці, що з'єднали Львів з Росією і Румунією.

Експлуатація природних багатств краю провадилася колонізаторами хижацьким способом. Про це яскраво свідчить стан видобування нафти. Вона видобувалася і вивозилася переважно як сирий продукт. її переробляли в центральних районах Австрії.

Колоніальне становище західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини відбивалося і на рівні заробітної плати робітників краю, насамперед українців. Заробітна плата на неавстрійських землях була нижчою, ніж у самій Австрії.

Поряд з низькою заробітною платою на західноукраїнських землях існував і найтриваліший робочий день, у деяких випадках він дорівнював 14—16 годинам на добу. Жорстоко експлуатувалася жіноча і дитяча праця.

Селянство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, унаслідок чого більшість селян змушена була йти в кабалу до експлуататорів. Поряд з капіталістичними формами у західноукраїнському селі зберігалися відробітки. Хоча кріпосне право формально було скасовано ще у 1848 p., однак упродовж досить тривалого часу залишки кріпосницької системи накладали свій відбиток на економіку західноукраїнського села. Збереження в руках поміщиків великої кількості землі за гострого малоземелля селян надало поміщикам можливість зберегти протягом понад півстоліття після аграрної реформи напівкріпосницькі відносини. Однак система відробітків у поміщицьких господарствах не могла зберігатися довго. Все більшого розвитку набуває буржуазна система вільного найму, з'являються сільськогосподарські робітники.

Унаслідок розвитку капіталістичних відносин на селі відбувалося подальше обезземелювання селян. Понад 42% усіх селянських господарств були нерентабельними і не мали можливості прогодувати своїх власників. Зменшувалася група середняцьких господарів

івиділялася заможна верхівка. Концентрації землі у своїх руках багаті досягли за рахунок селянських господарств, які розорялися, а також скуповуючи землі у поміщиків.

Таким чином, економічне становище трудящих західноукраїнських земель, зумовлене селянським малоземеллям і відсутністю розвинутої промисловості, призвело до появи надлишку робочих.рук і викликало масову еміграцію. Гнані нуждою і голодом малоземельні

ібезземельні селяни залишали рідні місця і в пошуках роботи виїздили до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн, де їх нерідко чекали ще суворіші випробування. За даними офіційної Австрійської статистики, за два останні десятиріччя XIX ст. тільки з Галичини емігрувало близько 850 тис. осіб, переважно українців.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. За даними 1900 p., читати і писати українською мовою могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду, польських, румунських і угорських поміщиків були спрямовані на те, щоб утримувати народні маси Галичини, Буковини і Закарпаття в темноті і безправ'ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мад'яризації західноукраїнського населення усувала щонайменші можливості для розвитку української культури.

Хоча у другій половині XIX ст. панівним класом на західноукраїнських землях залишалися поміщики, які продовжували посідати ключові позиції у державному апараті, розвиток капіталізму призвів до посилення ролі буржуазії.

Одночасно з іноземною в Галичині, Буковині і в Закарпатті виникла й українська буржуазія, хоча її частка в промисловості була порівняно невелика. Серед української буржуазії помітне місце посідали представники українського чиновництва, у тому числі

керівники українських політичних партій. Але найчисленнішою в економічному відношенні групою української буржуазії було заможне селянство.

Унаслідок розвитку капіталізму на західноукраїнських землях формувався новий суспільний клас — промисловий пролетаріат. Основними джерелами його поповнення були безземельні селяни і розорені ремісники, які шукали засобів існування в містах. Великих фабричних підприємств було мало, це обумовило нечисленність фабричних робітників. Значна частина робітників була зайнята у гірничій і нафтовій промисловості, але основну масу пролетаріату становили робітники дрібних і ремісничих підприємств, нерідко пов'язані із землеробством. Поряд із зростанням багатства нечисленного гурту підприємців погіршувалося становище робітничого класу, міської бідноти.

З 70-х років у Галичині, Буковині та Закарпатті посилювався робітничий рух. Українські народні маси єдиним фронтом з польськими, румунськими й угорськими робітниками та селянами виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр та угорських магнатів.

Уцей період на західноукраїнських землях посилився процес диференціації селянства, що свідчило про подальший розвиток капіталістичних відносин на селі. Трудове селянство терпіло безпросвітну нужду, а сільське господарство внаслідок хижацького господарювання великих землевласників з року в рік деградувало. Безземельні і малоземельні селяни були змушені орендувати землю за дуже високу плату або за відробітки на поміщиків.

Для організації і об'єднання дрібного селянства у 1890 р. великий українських мислитель Іван Франко та відомий громадський діяч Михайло Павлик заснували українську радикальну партію, що поширювала свою діяльність також на Буковину і частково на Закарпаття. Найважливішими вимогами її програми були ліквідація феодальних привілеїв і встановлення політичних свобод і рівності всіх перед законом. «Основний закон, — казав І Франко на загальноміських зборах мешканців Львова, — обіцяє рівність усіх громадян перед законом. Але той же закон, перед яким вони повинні бути рівними, сам встановлює нерівність. Чинне цивільне і частково кримінальне право засновані на соціальному ладі, який особисте значення людини збільшує пропорційно капіталу, котрий вона має. Звідси, чим багатша людина, тим більше вона варта, а людина без капіталу є нуль».

Державний лад. Із середини XIX ст. в Австрії вводився поділ на коронні краї, повіти, містечки та сільські общини. Окрім того, були ще судові округи, судові повіти, шкільні райони, фінансові райони, податкові райони, райони крайової оборони, райони відділень жандармерії та ін.

У1849 р. замість губернаторського управління в Галичині було засновано намісництво на чолі з намісником, а в Буковині — крайове управління, очолюване крайовим президентом. Головна відмінність між намісництвами і губернськими управліннями полягала в тому, що в останніх зберігався якийсь елемент колегіальності. Намісник, як і крайовий президент, був єдиноначальним главою краю, підпорядкованим виключно вищим властям.

Організаційна структура і компетенція намісництва були визначені імперськими законами 1852 і 1868 pp. До компетенції намісництва належало підтримання буржуазнопоміщицького правопорядку, поліцейський нагляд, питання просвіти, релігійних культів, торгівлі, промисловості, сільського господарства, будівництва.

Намісник, який стояв на чолі намісництва, зосереджував у своїх руках вище керівництво поліцією, спостереження за підтриманням спокою, порядку і безпеки, нагляд за дотриманням законів про друк, союзи, збори тощо. Йому надавалося право застосовувати збройну силу. Проте окремими постановами визначався «вплив» намісника на справи, -що підлягали віданню міністерств фінансів і торгівлі, отже, формально з його діяльності виключалися лише справи міністерства юстиції.

Першим намісником Галичини був великий польський магнат граф А. Голуховський, останнім — австрійський генерал-полковник К. Гуйн.

Майже всі галицькі намісники (11 з 17) були польськими магнатами, які вороже ставилися до українського населення краю.

Особливо запеклим ворогом українського народу був намісник граф А. Потоцький, якого вбив молодий студент Львівського університету Мирослав Сичинський. І хоча цим терористичним актом він не поліпшив долю пригноблених, його надзвичайно сміливий і самовідданий проступок вразив широкі маси населення, став відомим далеко за межами краю.

Владі намісника була підпорядкована крайова фінансова дирекція (створена у 1850 р.) і крайова шкільна рада (1867 р.). Діяльність останньої спрямовувалася так, що в Галичині, де українці і поляки формально були проголошені рівними, відкриття навчального закладу з українською мовою навчання потребувало згоди галицького сейму, який усіляко гальмував розвиток української національної культури. Політика полонізації краю, що провадилася систематично, не давала змоги створити хоча б елементарні умови для розвитку української культури.

Згідно з рішенням Галицького сейму викладання у середніх школах на території Галичини здійснювалося польською мовою. Українська мова в школах допускалася в окремих випадках тільки з дозволу сейму. Як наслідок, до 1887 р. існувала тільки одна українська гімназія (у Львові), і лише після тривалої боротьби в сеймі пізніше були відкриті ще чотири українські гімназії.

Ще гіршим був стан вищої освіти. Увесь навчальний процес у Львівському університеті провадився польською мовою і виключно польською і німецькою професурою. Доступ до професури представникам української інтелігенції було фактично закрито.

Реакційні власті особливо захищали університет від революційної демократично налаштованої інтелігенції. Так, видатний представник українського народу Іван Франко не був допущений до викладацької роботи у Львівському університеті. В останньому нерідко траплялися криваві зіткнення між польською націоналістичною молоддю і студентамиукраїнцями.

Шовіністична антиукраїнська політика, розпалювана намісництвом, знаходила сприятливий грунт серед реакційних польських буржуазно-поміщицьких елементів. У Галичині, густо населеній українцями, властями активно провадилася політика полонізації краю. Так, ще у 1869 р. польська мова була введена в суді і в адміністрації.

Управління намісництвом поділялося на департаменти, очолювані радниками намісництва та їхніми заступниками. Кількість департаментів у другій половині XIX ст. коливалася від 8 до 17.

Особливим було становище президійного департаменту намісництва. Він здійснював нагляд за діяльністю всіх нижчих органів державного управління, поліції і жандармерії, призначав службовців, організовував вибори до рейхсрату, сейм та повітові ради, клопотав перед імператором про надання пільг для панівного класу, керував боротьбою зі стихійними лихами, брав участь у вирішенні питань адміністративно-територіального поділу тощо.

Наприкінці XIX ст. була здійснена деяка централізація галицького намісництва. Воно було поділене на чотири відділи, що об'єднували споріднені департаменти. Керівники відділів діяли від імені намісників. У деяких випадках для остаточного вирішення справи потрібна була згода намісника, наприклад, у разі зміни чинних і складанні проектів нових законодавчих актів, збільшення штатів повітових старостів, розпуску громадських рад, здобутті австрійського громадянства та ін.

Більшість галицьких намісників, як згадувалося, призначалися із середовища польських магнатів, які своєю діяльністю здійснювали в Галичині національно-колоніальну політику Австро-Угорсь-кої монархії. На підставі тих самих соціально-політичних і національних принципів формувався і весь апарат намісництва.

Поряд з намісництвом як центральним органом краю існували місцеві органи, підпорядковані наміснику — повітові старостати. Вони призначалися з представників польських заможних класів міністром внутрішніх справ. Компетенція повітових старост визначалася розпорядженням 1853 p., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини.

Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарськоадміністративних питань, в їх розпорядженні перебувала жандармерія, вони могли використовувати військові частини, розташовані на території повіту. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ, причому не тільки суто адміністративних, а й фінансових, військових, торговельних тощо, повітові старости здійснювали функції нагляду за товариствами, об'єднаннями, пресою та органами місцевого самоврядування. Отже, старостати були створені як місцеві органи управління, наділені великою владою. Основне їх завдання полягало в придушенні будь-якого руху, спрямованого проти австрійського владарювання і панування поміщиків та капіталістів. Аналогічні функції у міських і сільських громадах виконували підпорядковані повітовим старостам бургомістри і війти.

На відміну від Галичини і Буковини Закарпаття у складі Угорщини не було виділене в окремий коронний край. Вся територія Угорщини поділялася на 71 жупу (область). Наприкінці XIX ст. Закарпатські землі складалися з чотирьох жуп: Ужанської, Берез-ської, Угочанської і Мараморошської. Влада в жупах належала наджупанам і піджупанам, які за допомогою адміністративно-судового апарату тримали населення в покорі, збирали податки та інші платежі.

Села були самостійними юридичними одиницями, їх автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостою. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітатського управління, яке мало досить широкі повноваження.

Поряд з урядовими органами адміністративного управління в Галичині і Буковині існували також органи крайового і місцевого самоврядування. Антидемократичний принцип австрійського самоврядування полягав у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення свого панування над Галичиною і Буковиною створив галицький і буковинський крайові сейми. Вибори до сейму мали чітко виражений класовий характер, були нерівними. Положення про вибори забезпечувало в галицькому і буковинському сеймах повну перевагу буржуазії і поміщиків. До його складу за посадою входили так звані вірилісти — митрополити, єпископи та ректори університетів. Усі виборці поділялися на чотири курії, з яких кожна окремо обирала депутатів до сейму на строк б років.

До першої курії входили великі землевласники-поміщики. Друга курія складалася з представників великої торговельно-промислової буржуазії. До третьої курії входила міська буржуазія великих міст, а також чиновники і представники вільних професій (адвокати, лікарі та ін). Якщо перші три курії обирали своїх депутатів безпосередньо, то вибори до четвертої, сільської курії, були двоступеневими: на 500 так званих провиборців обирався один уповноважений, який мав право безпосереднього голосування. Однак через дію майнового цензу не всі селяни входили до четвертої курії, багато хто був позбавлений виборчого права. Помилково думати, що сільська курія могла обирати депутатів-селян. Насправді, по цій курії у більшості випадків обиралися представники поміщиків, буржуазії і сільського духовенства.

Важливо наголосити, що закон передбачав поряд з майновим цензом також і відкрите голосування, що надавало великі можливості для зловживань і махінацій у процесі проведення виборчої кампанії.

У національному відношенні більшість членів галицького крайового сейму становили поляки, а в буковинському — румуни. Представництво українців становило в середньому 10% депутатів.

Безпосереднє керівництво сеймом і головування на його засіданнях передавалося до рук найважливішого крайового чиновника — крайового маршалка або його заступника, які призначалися імператором. Маршалок галицького сейму призначався, як правило, з числа польських магнатів, його заступником був звичайно львівський греко-католицький митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювали румунські магнати, а їхніми заступниками призначалися православні митрополити. Вся діяльність сейму під-

порядковувалася центральній владі. Він був частиною колоніального апарату АвстроУгорщини. Його постанови хоча й мали характер дрібних актів, фактично були актами імперської волі і вимагали в обов'язковому порядку санкції імператора. Йому ж належало право скликання і розпуску сейму, призначення нових виборів. Діяльність сейму безпосередньо контролював у Галичині намісник і в Буковині — крайовий президент. Вони самі або призначені ними комісари брали участь у роботі сейму.

Угалузі місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством з боку органів повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сеймом. Увесь найближчий нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим органом сейму. Крайовий комітет створювався під головуванням маршалка (він же голова сейму): шести членів (на Буковині — 4 члени), які обиралися з числа депутатів сейму. В Галичині до складу комітету входили польські поміщики і представники великої польської буржуазії, як «поступка» обирався один українець.

Заснування крайового сейму і крайового комітету розглядалося як установлення самоврядування в масштабах краю. У 1862 р. було ухвалено загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі у 1866 р. опублікований галицький крайовий закон про громади (гміни). Цим створювалися правові засади самоврядування в Галичині. Відповідно до закону 1866 р. засновувалися повітові громади, які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади були повітова рада у складі 26 депутатів як керівний орган і повітовий комітет у складі семи членів. Головою повітового комітету зазвичай був повітовий староста, причому він обіймав цю посаду тільки після затвердження імператором. У містах і селах за наявності майнового цензу обиралися міські і сільські ради й останніми формувалися міські і сільські управи (у великих містах — магістрати). Бургомістри у містах і війти в селах затверджувалися повітовими старостами.

Посилення ролі буржуазії у політичному житті передбачала реформа міського самоврядування. 14 жовтня 1870 р. був ухвалений окремий статут для міста Львова. В Австрії аналогічні статути були надані 33 містам, у тому числі Чернівцям. Згідно зі статутами міську владу здійснювали міська рада і магістрат на чолі з президентом. Львівська

іЧернівецька міські ради та їхні магістрати, як і решта установ Австро-Угорської монархії, виключали можливість участі в їхній роботі представників трудящих міста.

Зміни в системі державного апарату, викликані потребами капіталістичного розвитку і революцією 1848 p., торкалися і органів суду. Згідно з австрійським Положенням 1849 р. судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася незалежною. Колишні станові суди замінялися загальними судовими установами для всіх станів. За конституцією 1867 р. в Австрії було створено триступеневу систему загальних судів: одноособові повітові суди, колегіальні окружні (крайові) суди, колегіальні вищі крайові суди. У Галичині, на відміну від інших коронних країв, були створені два вищі крайові суди — у Львові і Кракові. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.

Крім загальних судів в Австрії і на західноукраїнських землях, існували ще спеціальні суди (військові, промислові, торговельні та ін.), що, безперечно, було відхиленням від принципу рівності усіх перед законом. Для розгляду деяких кримінальних справ про злочини, за які передбачалося покарання не нижче п'яти років тюремного ув'язнення, при окружних судах створювалися суди присяжних. До їх складу входили три професійні судді і 12 присяжних засідателів. Списки останніх щорічно складалися адміністративними органами з осіб, які відповідали вимогам майнового, вікового та освітнього цензів.

Упроцесі проведення буржуазних судових реформ у 1850 р. була заснована державна прокуратура. Вона створювалася для здійснення нагляду за законністю дій державних установ і окремих осіб, для участі у судових справах, нагляду за судами, слідством і місцями ув'язнення. Очолював прокуратуру генеральний прокурор при Верховному судовому і касаційному трибуналі, який підпорядковувався у своїй діяльності міністру юстиції. При

вищих крайових судах були засновані посади старшого прокурора і при окружних судах — державного прокурора.

У1851 р. для захисту матеріальних інтересів держави при судах усіх інстанцій була організована фінансова прокуратура, яка підпорядковувалася безпосередньо міністру фінансів. Галицька фінансова прокуратура у Львові до 1867 р. поширювала свою діяльність і на територію Буковини.

Інститут адвокатури був заснований у Галичині ще у 1781 р. У подальшому, згідно з австрійським Положенням, щоб бути адвокатом необхідно було мати ступінь доктора права, пройти семирічне стажування і скласти перед спеціальною комісією адвокатські іспити. Президія адвокатської палати, що обиралася адвокатами (в Галичині — у Львові), здійснювала нагляд за їх діяльністю. Однак загальний нагляд за роботою адвокатів здійснювався міністром юстиції.

Право. Після скасування в Австрії кріпосного права помітно пожвавилася внутрішня і зовнішня торгівля. У зв'язку з цим був розроблений торговельний кодекс, уведений в дію з 1 липня 1863 р.

Питання процесуального права регулювали закон про компетенцію суду 1852 р. і закон про судочинство у безспірних справах 1854 р. Останні за своїм змістом і обсягом фактично являли собою кодекс, який регулював також питання спадкування й опіки. Новий цивільний процесуальний кодекс набув чинності з 1898 р. Цей кодекс порівняно з попереднім проголошував усність і гласність цивільного процесу і трохи прискорював розгляд судових справ.

Подальший розвиток капіталістичних відносин в Австрії привів до перегляду і видання нового кримінального кодексу 1852 р. Цей кодекс поряд з проголошенням низки буржуазнодемократичних норм містив і середньовічні положення, зокрема передбачав тілесні покарання. Щоправда, законом від 15 листопада 1867 р. в Австрії скасовувалися тілесні покарання, але в Галичині до кінця XIX ст. продовжував діяти патент від 20 квітня 1854 p., який поряд з арештом і штрафом передбачав биття різками. Кодекс 1852 р. увів поділ на злочини і провини. За вчинення злочину передбачалася смертна кара через повішення або тюремне ув'язнення на різні строки. За провини кодекс передбачав грошові покарання, арешт до шести місяців, заборону проживати у даній місцевості та ін.

У1855 р. Кримінальний кодекс 1852 р. був доповнений військовим кримінальним кодексом, який посилив відповідальність військовослужбовців за державні злочини, та низкою інших законів. Серед них закон від 24 жовтня 1852 р. про зброю, 27 жовтня 1862 р.

—про охорону особистої волі і 17 грудня 1862 р. — про друк, 25 липня 1867 р. — про відповідальність міністрів, 6 квітня 1870 р. — про охорону таємниці листування, 10 травня 1873 р. — про бродяг та ін. Однак, незважаючи на видання багатьох законодавчих актів, які доповнювали кримінальний кодекс 1852 p., він базувався на застарілому кодексі 1803 р. Тому австрійські юристи вимагали перегляду багатьох його положень. Зокрема, середньовічним варварством вони вважали смертну кару, вимагали іншого урегулювання питання про відповідальність неповнолітніх, виступали проти застосування статей кримінального кодексу за аналогією тощо.

Укримінальному законодавстві Австро-Угорщини відбився дуалістичний характер держави. Кримінальний кодекс 1852 р. діяв тільки в Австрії, у тому числі в Галичині і на Буковині. В Угорщині у 1879 р. був затверджений свій кримінальний кодекс, який поширював свою дію на територію Закарпаття. Щоправда, до його прийняття тут тимчасово застосовувався австрійський кримінальний кодекс 1852 р. Цивільне право в Угорщині не було кодифіковано, і в 1852 р. на її території була поширена дія австрійського цивільного кодексу 1811 р.

У1873 р. був затверджений новий кримінально-процесуальний кодекс, який проіснував з незначними змінами майже до розпаду Австро-Угорщини у жовтні 1918 р. Він установив усність і гласність процесу, допустив участь «громадськості» (йдеться про суд присяжних)

при розгляді тяжких злочинів і проводив ідею вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів.

Аналіз суспільно-політичного ладу і права України у другій половині XIX ст. у період затвердження і розвитку тут капіталізму свідчить, що державний лад і право в Україні багато в чому визначалися загальними для Росії і Австро-Угорщини буржуазними реформами.

Селянська реформа 1861 p., незважаючи на збереження численних пережитків кріпосництва, на свою незавершеність, була за своїм характером буржуазною. Вона підірвала тут монопольне право дворян на землю і створила умови для розвитку буржуазного землевласництва, скасувала особисту залежність селян від поміщиків і надала широкі можливості для формування армії робочої сили, необхідної для розвитку капіталістичної економіки.

Скасування кріпосного права, затвердження приватної власності і розвиток капіталістичних відносин викликали серйозні зміни в суспільному ладі. Особливо ці зміни зачіпали селянство, якому надавалися права стану вільних сільських обивателів як особисті, так і майнові. Дворянство, незважаючи на понесені втрати, залишаючись, як і раніше, «першим станом імперії», змогло зберегти за собою монополію політичних прав і колишній перелік корпоративних і особистих прав і привілеїв. Духовенство також зберегло свої права стану і привілеї. У місті руйнувалися станові перегородки, розкладалася категорія «міських обивателів». На перший план все чіткіше виступав поділ не за станами, а за зайнятістю, за способом одержання доходу і заробітку. Загальна тенденція кристалізації соціально-класової структури міст виражалася у появі і зосередженні буржуазії, з одного боку, і розвитку і зростанні найманих робітників, пролетарів — з іншого.

Загалом державний устрій українських земель у складі Російської імперії у другій половині XIX ст. зазнав суттєвих змін. Консервація феодально-кріпосницьких відносин, що чинилася урядом самодержавної Росії, призвела до кардинальних суперечностей з реаліями соціально-економічного розвитку. Система органів державної адміністрації не була належним чином адаптована до буржуазних реформ 60—70-х років. І хоча самі вони були досить радикальними для феодально-кріпосницької Росії, практично всі вирізнялися непослідовністю і не були доведені до логічного завершення.

Незважаючи на відсутність власної державності, Україна сповна відчула наслідки всіх реформ. Тут (за винятком Правобережжя) встановилося земське самоврядування. Після проведення міської реформи 1870 р. міста України вперше здобули реальне самоврядування. Користувалися ним передусім великі міста — Київ, Харків, Одеса, Катеринослав. Крім розв'язання господарських і культурних завдань, органи самоврядування почали виходити на суспільно-політичну арену, демонструючи помірну ліберальну опозиційність самодержавству. Значний крок уперед був зроблений в організації судочинства.

Роль царського адміністративно-бюрократичного апарату залишалася значною. Генерал-губернатори, губернатори, чиновники повітового рівня, які уособлювали собою державну владу на місцях, у більшості випадків зберегли свої досить широкі повноваження.

Реформи 60—70-х років не змінили абсолютистської сутності царського самодержавства. Свідченням тому були контрреформи 80-х — початку 90-х років, спрямовані на відмову від завоювань «великих реформ». Втім, контрреформи, спрямовані проти реальних суспільних тенденцій і процесів, не змогли зупинити їх. Буржуазні зміни в Російській імперії дедалі більше ставали незворот-ними, суперечили абсолютистському політичному режимові. Посилювалися буржуазні тенденції у розвитку права.

Західна частина України у розглянутий період перебувала під владою АвстроУгорської монархії, на неї поширювався колоніальний режим. Однак зміни буржуазного характеру в державно-правовому режимі у другій половині XIX ст. тією чи іншою мірою відбивалися і на українських землях — Галичині, Північній Буковині і Закарпатті.

Визвольний, у тому числі ліберально-демократичний, революційний і національновизвольний, рух зростав. Про це переконливо свідчили факти державно-правової історії України у другій половині XIX ст.

Розділ третій Суспільно-політичний лад і право в Україні (початок XX ст. — липень 1914 р.)

На початку XX ст. Російська імперія, до складу якої входила й Україна, вступила одночасно з розвинутими країнами в нову стадію розвитку. Російський імперіалізм поряд із загальними для всіх імперіалістичних країн рисами мав свої особливості. Так, за ступенем концентрації виробництва і робітників на великих підприємствах Російська імперія на початку XX ст. посіла перше місце у світі. Високою була концентрація виробництва в промисловості, особливо важкій, і в Україні. Концентрація і централізація виробництва в промисловості і виникнення на цьому підґрунті монополій супроводжувалися концентрацією капіталу, злиттям банківського капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу і фінансової олігархії. В банківському капіталі Російської імперії значною була частка іноземних капіталів. У загальному обсязі акціонерного капіталу України іноземний капітал становив 80—90%.

Сільське господарство України, як і Росії, в період, що, розглядається, загалом продовжувало розвиватися капіталістичним шляхом. Водночас у ньому існували феодальні кріпосницькі пережитки, передусім велике поміщицьке землеволодіння.

Поєднання капіталістичних суперечностей (загострених на початку XX ст. глибокою економічною кризою, що спричинила погіршення становища народних мас) з феодальними пережитками у сільському господарстві, прагнення царизму зберегти в недоторканості існуючий лад, поразка Росії у російсько-японській війні призвели до революції 1905—1907 pp., буржуазно-демократичної за своїм характером.

У разі перемоги революція 1905—1907 pp. покликана була розв'язати такі основні завдання, як повалення самодержавства, встановлення демократичної республіки, ліквідація поміщицького землеволодіння, введення 8-годинного робочого дня, здійснення демократичних перетворень у країні, зокрема, встановлення виборності державних органів, забезпечення прав і свобод громадян, вирішення національних питань. Однак через низку причин вона зазнала поразки. Царат здобув перемогу, і країна вступила у період третьочервневої монархії (червень 1907 — липень 1914 р.). В усій Російській імперії встановлювався режим репресій. Одним з елементів політики царату в період реакції було насаджування ідеології великодержавного шовінізму і посилення національного гноблення. В Україні це виявилося, зокрема, в переслідуванні української мови і культури.

Невирішеність багатьох економічних, політичних, соціальних і національних проблем, що раніше призвели до революції, штовхали трудящі маси на нові зіткнення з царським урядом. У 1910— 1911 pp. у країні в цілому, в тому числі в Україні, спостерігалося піднесення робітничого руху. Його розмах у 1914 р. досяг рівня 1905 р. Водночас виступи селян переросли в активну боротьбу проти самодержавства. На червень 1914 р. політична криза в Росії досягла кульмінації, і країна опинилася перед загрозою революційного вибуху. Однак 19 липня 1914 р. розпочалася Перша світова війна, яка тимчасово перервала наростання революційного руху в країні.

Соціально-економічна, політична ситуація у Російській імперії в період, що розглядається, безпосередньо впливали на її суспільний, державний лад і право, обумовлюючи більш чи менш суттєві зміни.

§ 1. Суспільний лад

На початку XX ст. правове становище населення Російської імперії визначалося передусім законами про стани, які містив IX том Зводу законів Російської імперії видання 1899 рА Згідно з цими законами населення Російської імперії, як і раніше, поділялося на її підданих і іноземців. Усвою чергу, піддані поділялися на такі стани: дворянство, духовенство, міські обивателі, сільські обивателі, інородці. Таким чином, на початку XX ст. російське законодавство, що визначало правове становище населення країни, залишалося становим, значною мірою не відповідало новим умовам капіталістичного розвитку Російської імперії. Законодавство зберігало багато особливостей, що склалися історично.

Водночас зміни в економіці, революційні події 1905—1907 pp., що відбувалися на зламі XIX—XX ст., зумовили необхідність розроблення й прийняття законодавчих актів, що вносили деякі зміни у правове становище або всіх підданих Російської імперії, або окремих станів і відображали дві тенденції: з одного боку, розклад станового ладу, а з іншого, певне зміцнення і об'єднання станів.

Серед нових законодавчих актів, що стосувалися усіх станів, одним з перших був царський Маніфест «Про удосконалення державного порядку» від 17 жовтня 1905 р. Він проголошував «дарування» населенню непорушних основ «цивільної свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів, спілок». Це вже були обіцянки явно конституційного характеру. Засади цивільної свободи подальше законодавче закріплення дістали «в Основних державних законах Російської імперії» в редакції 23 квітня 1906 p., де в главі VIII «Про права та обов'язки російських підданих» зміст цих прав було сформульовано так:

«72. Ніхто не може підлягати переслідуванню за злочинне діяння інакше як у порядку, визначеному законом.

73. Ніхто не може бути затриманий під вартою інакше, як у випадках, визначених законом.

Ніхто не може бути засудженим і підданим покаранню інакше як за злочинне діяння, передбачене чинними на час вчинення цих діянь кримінальними законами, якщо при тому нововидані закони не виключають вчинених винними діянь з числа злочинних.

Житло кожного є недоторканним. Провадження в житлі без згоди його господаря обшуку або виїмки допускається не інакше як у випадках і в порядку, визначених законом.

Кожний російський підданий має право вільно обирати місце проживання і заняття, набувати і відчужувати майно і без перешкод виїздити за межі держави. Обмеження в цих правах установлені особливими законами.

Власність недоторканна. Примусове відчуження нерухомості, коли це необхідно для якої-небудь державної чи суспільної користі, допускається не інакше як за справедливу і пристойну винагороду.

Російські піддані мають право проводити збори з питань, що не суперечать законам, мирно і без зброї. Законом визначаються умови, за яких можуть відбуватися збори, порядок їх закриття, а також обмеження місць для зборів.

Кожний може в межах, установлених законом, висловлювати усно і письмово свої думки, а також поширювати їх шляхом друку або іншим способом.

Російські піддані мають право засновувати товариства і спілки з метою, що не суперечить законам. Умови заснування товариств і спілок, порядок їхньої діяльності, умови і порядок надання їм прав юридичної особи, так само як і порядок закриття товариств і союзів, визначаються законом.

Російські піддані користуються свободою віри. Умови користування цією свободою визначаються законом».