Шевчук с.24-35

ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА					ВІСНИК
					Таблиця 2
Розмір піврічних платежів за законом від 6 грудня 1898 р. *
			% на витрати
Термін	% росту	% покриття	по управлінню	Усього		Усього
позичок		боргу	і на зростання			щорічно
			запасного
			капіталу
13 років	2	3	0,375	5,375		10,75
18 років	2	2	0,375	4,375		8,75
28 років	2	1	0,375	3,375		6,75
41 рік	2	0,5	0,375	2,875		5,75
55,5 років	2	0,25	0,375	2,625		5,25

_____________

* Цит. за: Сборник узаконений и распоряжений о переселении. — С. 337.

цьому так званий «чиновник особливих доручень» набував права бути одночасно членом кількох губернських відділень банку. Такі зміни в законодавстві були викликані необхідністю якнайтіснішої координації переселенської і фінансової політики держави, адже наприкінці XIX ст. дедалічастішедоводилосяпродаватиземлювихідцямзіншихгуберній, що ставило на порядок денний регулювання міграційних рухів селянства. ОстаннєжтривалийчасбулопрерогативоюМіністерствавнутрішніх справ. Тільки з початком столипінської аграрної реформи керівництво переселенським рухом було передане до Головного управління землевлаштування і земельних справ.

В історії України кінець XIX ст. був, на відміну від 60–70-х років, епохою так званих «контрреформ», тобто наступом царського самодержавства на прогресивні юридичні акти пореформеного двадцятиріччя. Це проявилося, зокрема, у тому, що законом від 14 грудня 1893 р. практичнопризупиняласядіястатті№33 «Загальногоположенняпроселян, що вийшли з кріпосної залежності»1. Відтепер селянам заборонявся достроковий викуп землі, її продаж і передача під заставу банківських кредитів. Саме цим пояснюється те, що законом від 31 травня 1899 р. мешканцям сільських населених пунктів не дозволялося розширювати своє землеволодіння. «Тим, хто купив землю, — читаємо у вищезгаданомузаконі, — переселенняможебутидозволенелишеутомуразі, якщо

1 КрестьянскаяреформавРоссии1861 года: Сб. законодат. актов. – М., 1954. –

С. 46.

91

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

клієнти банку безкоштовно або за плату передадуть ділянки землі, що перебували в їхньому розпорядженні раніше, своїм односельчанам...»1. Однак подальший економічний розвиток примусив противників перетворення селянських надільних земель у товар скласти зброю. Безпосередні товаровиробники знаходили сотні способів обійти реакційний законпроневідчужуваністьселянськихнадільнихземель. Найпоширенішимспособомнівелюваннябулапередачаземлізрукурукиповекселях. Черезтещодоситьчастопродавецьнемавнарукахдокументів, якібпідтверджували його право власності, а одержання їх коштувало досить дорого, продавець, як правило, писав вексель на ім’я покупця, вказуючи суму, якувіннібитовтогопозичив. Прицьомувищезазначенасумавкілька разів перевищувала реальну вартість відповідної земельної ділянки. Потімвексельопротестовувавсячерезсуд, уходіякогопокупецьодержував виконавчий лист. Куплена ним земля описувалася, призначалися торги і через те що вказана у векселі сума значно перевищувала ринкову вартість землі, остання завжди залишалася за кредитором — покупцем. Іншим досить поширеним способом нівелювання закону від 14 грудня 1893 р. було оформлення фіктивної оренди. «Можна сміливо сказати, — констатувалося в доповідній записці голови Полтавської губернської земської управи Федора Лизогуба від 6 жовтня 1902 р., — що вказаним невичерпуютьсявсіспособи, якимиприховуютьсякупівля-продажземлі. До незаконних методів селяни вимушені були звертатися внаслідок офіційної заборони цього звичайного явища суспільного життя»2.

Криза аграрної політики призвела врешті-решт до ґрунтовного обговорення подальших кроків уряду в цьому напрямку на Міжвідомчій особливій нараді у складі представників міністерств внутрішніх справ, фінансів, землеробства ідержавних маєтностей, начальників головного управління удільного відомства, а також ряду членів Державної ради. Протягом 1902–1903 рр. від кожної губернії були одержані відповідні пропозиції, щозводилисязагаломдонеобхідностілишеокремихкроків по розчищенню існуючих перешкод на шляху вільного ринку. «Надільніземлі, — констатувалосяупідсумковомудокументіредакційноїкомісії Особливої наради, — маючи державне значення, забезпечують існуючийпобутселян, отже, неможутьбутиоб’єктомкупівлі-продажу»3.

1Сборник узаконений и распоряжений о переселении. – С. 344.

2Трудыместныхкомитетовонуждахсельскохозяйственнойпромышленности. Т. 32: Полтавская губерния. – СПб., 1903. – С. 118.

3Труды редакционной комиссии по пересмотру законоположений о крестьянах. – Т. I: Свод выработанных комиссией законопроектов. – СПб., 1908. –

С. 18.

92

ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ВІСНИК

Однак могутні селянські рухи в Полтавській і Харківській губерніях 1902 р. та особливо відомі події 1905 р. примусили відмовитися від феодальних стереотипів навіть найзапекліших консерваторів. У 1906 р. новийпрем’єр-міністрПетроСтолипінпочавактивнідіїпоформуванню категоріїдрібнихземлевласниківнаселівідповіднодокласичнихвимог вільного підприємництва. Стало модним цитувати англійського економіста Артура Юнга, який твердив: «Дайте людині у власність голу скелю і він перетворить її в сад»1.

Згіднозновимаграрнимкурсомзначнихзмінзазналаправоваосно- вафінансово-кредитноїдіяльностіСелянськогопоземельногобанку. Це знайшло своє відображення, насамперед, у збільшенні банківського капіталуівстановленнібільшсприятливихдлядрібнихтоваровиробниківумоводержанняпозичок. Улітку1906 р. царськимуказомСелянському банку були передані для продажу вроздріб кілька мільйонів десятин удільних і казенних земель. Починаючи з другого півріччя 1906 р. платежіякколишніх, такімайбутніхклієнтівбанкузнижувалисяз5,25 крб до 4,5 крб на рік із кожних 100 крб позички за умови одержання її терміном на 55,5 року. Максимальний відсоток платежів, згідно з новим законом, становив 9,25 замість 10,75 % при короткотерміновому кредиті (13 років)2. Розвиваючи ідеї указу царя від 9 листопада 1906 р. про вільнийвихідізпоземельноїобщиникожногобажаючогозаумови, якщо за це проголосує не менше двох третин сільського сходу, законом від 15 листопада1906 р. ужедозволялосяпередаватипідзаставусвоїнадільні землі, тобто були ліквідовані попередні обмеження купівлі-продажу землі3. На урядовому рівні були вирішені також питання про створення особливого органу влади, який зобов’язаний був «надавати допомогу Селянськомубанкуувиконанніпокладенихнанього... завданьпозабезпеченню купівлі селянами землі»4. Мова йде про Комітет у земельних справах при Головному управлінні землеустрою і землеробства, що у своїй діяльності спирався на відповідні губернські і повітові землевпорядні комісії, створені згідно з царським указом від 4 березня 1906 р. Це були досить солідні установи, очолювані відповідно губернаторами,

ана повітовому рівні — «предводителями» дворянства.

1Цит. за: СимоноваМ. С. Кризисаграрнойполитикицаризманаканунепервой российской революции. – М., 1987. – С. 203.

2Полное собрание законов Российской империи: Собрание 3-е. – Т. ХХVІ. –

СПб., 1909. – С. 908.

3Там само. – С. 890.

4Там само. – С. 199.

93

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Щоб стимулювати розвиток індивідуальних селянських господарств фермерськоготипу, 27 червня1908 р. Радаміністріввидаларозпорядження, згідно з яким банк мав право видавати окремим особам позички до 100 % вартостіземлі, тодіякприколективнійпокупці— до85 %1. Зрозуміло, широкий комплекс заходів щодо прискорення приватизації селянськоїнадільноїземлісуттєворозширивмасштабибанківськихоперацій. Так, з1883 р., колиуПолтавівідкрилосяпершегубернськевідділення, по 1906 р. включно позички одержали 365 782 домогосподаря. Це протягом 23 років. Однак лише за 5 років столипінської реформи (1906– 1910 рр.) позичкиодержали204 831 особа, щостановило56 % відзагальної кількості. У 1888–1905 рр. з допомогою Селянського банку було придбано 1 644 132 дес. землі, тоді як у 1906–1910 рр. — 1 013 744 дес. (61,7%). Якщо протягом попередніх 23 років банк видавав кредит, що всередньомупокривав73,8% ринковоївартостіземлі, товнаступніпісля 1906 р. п’ять років — уже 85,2 %, що повністю узгоджувалося з новим курсомурядуваграрномусекторіекономікикраїни2. Цятезапідтверджуєтьсятакожстатистичнимиданимипроскладпокупців. Удругійполовині ХІХ ст. окремі домогосподарі складали близько 2 % від загальної кількості клієнтів банку, тоді як після 1906 р. їх питома вага різко зросла, сягнувши у 1911 р. у середньому 75 %. При цьому коливання по українських губерніях було досить суттєвим: від 93,5 % у Харківській губернії до 25,0 % у Таврійській, що пояснюється рядом причин3. Одна з них — відсутність у степових губерніях України достатньої кількості місцевих покупцівземлі, яківолілизакращенекупувати, аорендуватипоміщицьку землю. Слід також мати на увазі і те, що у переселенців легше було купитивеликімасивипропонованоїпродавцямиземлі4. Скажімо, у1886 р. ушести товариствах, щоприбували доКатеринославської губернії купуватиздопомогоюбанкуземлю, булипредставникиКиївської, Полтавської, Чернігівської, Харківської і Курської губерній5.

1Устав Крестьянского поземельного банка с приложением узаконений, последовавших по банку после 1906 г. – СПб., 1909. – С. 78.

2Підраховано на основі даних: Російський державний історичний архів. – Ф. 592. Оп. 44. Спр. 621: «Підсумкова відомість у справах видачі позичок із часу заснування банку до 1 січня 1911р.» – Арк. 4–23.

3Підраховано на підставі даних: Отчет Крестьянского поземельного банка за

1911 год. – СПб., 1912. – С. 156–157.

4Державний архів Запорізької області. – Ф. 72. Оп 1. Спр. 3. Арк. 40–44.

5Отчет члена совета Крестьянского поземельного банка П. П. Храповицкого, командированного для осмотра переселенческих сделок в Харьковской и Екатеринославской губерниях в 1886 году. – СПб., 1886. – С. 5.

94

ПИТАННЯ ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

ВІСНИК

Порядізмайновимзабезпеченнямодержанихкредитівбулащеодна умова, про яку повідомлялося лише в таємних інструкціях органів державної влади. Так, 27 листопада 1909 р. полтавський губернатор дав вказівкумісцевомувідділеннюбанкуневидаватипозичоктимселянам, які брали участь в аграрних рухах 1902 і 1906 років1. Це була, по суті, реакція місцевої адміністрації на звернення керівництва полтавських дворян від 10 січня 1909 р. із відповідним побажанням щодо учасників повстанських рухів попередніх років2. Банк, безумовно, прийняв одержану інструкцію до неухильного виконання, адже бажаючих одержати позичку було більш ніж досить3.

Оцінка результатів фінансово-кредитної діяльності Селянського поземельного банку протягом усього періоду його функціонування, тобто до1918 р., неоднозначна4. Одніавтори, переважнолівоїідейно-політичної орієнтації, заперечувалийогопрогресивнийхарактер, тодіякїхопоненти дотримувалисяпротилежноїточкизору. Неупередженийаналізвідповідного статистичного матеріалу дає підстави твердити, що вищезгаданий банк суттєво прискорив мобілізацію земельної власності в Україні. За 52 пореформені роки (1862–1914 рр.) дворяни України втратили понад 10 млндес. землі, щоскладало52,9 % відтієїплощісільськогосподарських угідь, якими вони володіли напередодні скасування кріпосного права5. Знаючи, щомайжеполовинадворяннебулиорганізаторами сільськогосподарського виробництва, здаючи свою землю в оренду дрібним товаровиробникам6, можнанесумніватисявпрогресивнихнаслідкахвідповідної змінивласника землі. Це, по-перше. По-друге, 26,7 % усіхкредитів7 про- тягом1907–1915 рр. банквитративнастворенняхутірськихгосподарств, тобто класичних економічних одиниць фермерського типу, що також заслуговуєпозитивноїоцінки. І, нарешті, останнє. Умовинаданнякредитів, понад 90 % яких було оформлено на максимальний термін, слід визнати сприятливими. Жоденіншийбанкневидававкредитівпідтакийнизький відсоток та ще й такий тривалий час.

1Державний архів Полтавської області. – Ф. 123. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 1–5.

2Там само. – Арк. 6–7.

3Там само. – Арк. 29.

4Див.: Зак А. Н. Крестьянский поземельный банк. – М., 1911. – С. 121.

5Див.: Лось Ф. Є., Михайлюк О. Г. Класова боротьба в українському селі. 1907–1914. – К., 1976. – С. 16.

6Труды местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленно-

сти.– Т. 32. – С. 89.

7Див.: Батуринский Д. А. Аграрная политика царского правительства и Крестьянский поземельный банк. – М., 1925. – С. 126.

95

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

Беручи до уваги наявність позитивного досвіду функціонування Селянського поземельного банку, важливо врахувати його при створенні земельного банку в сучасних умовах ринкової трансформації економіки України, серед яких найголовнішими, на наш погляд, є такі:

1.Необхідною умовою функціонування іпотечної установи є підготовка відповідної законодавчої бази, яка б враховувала всі аспекти діяльності земельного банку.

2.Кредитипідзаставуземліповиннівидаватися піднизьківідсотки

іна максимальний термін, що може забезпечити лише статус земельного банку як державної інституції.

96

ПИТАННЯ ЦИВІЛЬНОГО

І ГОСПОДАРСЬКОГО ПРАВА

І. Спасибо-Фатєєва, член-кореспон-

дент Академії правових наук України

Необхідність трансформації українських вузів для запровадження інноваційної моделі приватно-державного партнерства

В Україні, як у минулому — у СРСР, науково-дослідницьку діяльність в основному здійснювали науково-дослідні інститути (НДІ), часто — при великих промислових підприємствах, а також академічні інститути. Від 1990-х років і навіть раніше — з початком перебудови (середина80-хроків) вУкраїніцяінфраструктуравнаслідокекономічної кризи почала руйнуватися, численні промислові підприємства закривалися, що спричинило й закриття НДІ. Академічні інститути спіткала інша проблема — відтік кадрів у бізнес і за кордон та кризове старіння кадрів академічної науки.

Утойчасяккраїназазнала«промисловогозанепаду» ізробилакрен

убік торгівлі на найнепривабливішому її рівні, природно, що припиняли своє існування не тільки споживачі інноваційного продукту — великі промислові компанії, але й у цілому потреба в інноваціях наблизилася до нуля, оскільки на точці замерзання перебувало те, що генерувало цю потребу — промисловість.

Пожвавлення ж української економіки поступово приводить до потреби в її інноваційному переродженні. Разом з тим слід зазначити, що поки ступінь об’єктивної необхідності в цьому відстає від декларацій

уякнайшвидшомуінноваційномуривку. Упротивномувипадкувсебулоб

зточністю до навпаки. Хоча також об’єктивно і те, що застарілі виробничі фонди не дозволяють конкурувати з компаніями аналогічного профілю на світовому ринку. Втім ступінь дозрівання потреби в інноваціях ще не достатній, тому що в країні не відбувається «замовлення» з боку промисловості на докорінну переорієнтацію інноваційного середовища.

Уситуації, коли колишня радянська інноваційна структура якщо не цілкомзруйнована, тофактичноєнедіючою, проголошуєтьсяпронеоб-

97

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

хідність відтворення інфраструктури, однак уже з іншими елементами, оскільки це відповідає сучасним реаліям. Важливо було б на цьому етапіосмислити подальшікрокипросування країнивінноваційне середовище і визначитися принаймні з тим, хто є локомотивом інновацій: наука? вузи? великий бізнес? іноземні компанії? дрібний бізнес?

На жаль, «уседержавного» осмислення цих визначальних позицій не відбулося, що і спричинило постійні хитання і шарахання з боку в бік із наміром «намацати» те, що могло б відродити інноваційну структуру країни.

Розпочато спроби зробити упор на технопарки і на деякі інші компанії як основні генератори інноваційної діяльності. Головним чином це пов’язувалося з підтримкою інвестицій, у т. ч. іноземних, від чого залежав розвиток тієї або іншої діяльності, що у свою чергу неможливо без інновацій. Тому передбачалося, що інноваційного розвитку набувають вільні економічні зони (ВЕЗ).

Наврядчиможнастверджувати, щоподібний підхідувінчався успіхом. Та й державна політика не відрізнялася стабільністю, тому що постійні дискусії про позитивне і негативне в діяльності цих елементів інфраструктуриприводилидодіаметральнопротилежнихпідходів— від державної підтримки і надання нечуваних пільг до повного їхнього скасування разом із відповідним регулюванням. Це позначилося на правовомустановищітехнопарків, нанедотриманнідержавнихгарантій, данихіноземнимінвестораму1990-тірокиінавітьвідмовленнявідних, що не додало привабливості Україні. У такому ж становищі опинилися і ВЕЗи, і території особливого режиму.

Останнім часом з’явився новий підхід — переорієнтуватися на університети й інші вузи, задіявши належним чином вузівську науку. Паралельно ведеться мова про створення мережі бізнес-центрів, бізнесінкубаторів, венчурних компаній та інших невеликих компаній, орієнтованих на впровадження інтелектуальних продуктів. Оскільки ці процеси потребують вкладень, то говорять про необхідність створення інноваційних фондів, венчурного фінансування, у тому числі на основі приватно-державного партнерства.

Таким чином, є абсолютно очевидним, що інноваційна інфраструктура зазнала суттєвих змін. Можна навіть сказати, що на сьогодні починаються спроби її створення зовсім в іншому вимірі. Звичайно, це непростоі, звісно, подібнаситуаціясвідчитьпронаявністьоб’єктивних гіперскладнощівуреформуваннітакоїінфраструктури. Хоча, безумовно, дедалі більше ускладнюється нестабільність влади в державі, що не

98

ПИТАННЯЦИВІЛЬНОГОІГОСПОДАРСЬКОГОПРАВА ВІСНИК

сприяє формуванню зваженого підходу, розрахованого на довгострокове втілення. Можна із сумом констатувати, що програми, покликані забезпечитиінноваційнізрушення, фактичнонереалізуються, інфраструктура не міняється, а проблеми, зв’язані з цим, накопичуються. Про ці проблеми в цілому йшла мова в попередніх статтях Вісника Академії правових наук України1. Тут же розглянемо деякі з них, пов’язані з такимиелементамиінноваційноїінфраструктури, яквузиітідії, якінеобхідно розпочати для того, щоб вони зайняли лідируюче місце в цій інфраструктурі.

Навряд чи можна піддавати сумніву тезу про те, що необхідно використовувати той потенціал, що закладена у вузах. Це і творчий порив молодих, щоєнайбільшзухвалимінестримуєтьсячисленнимиобумовленостями, властивими вікові. Це й інший його бік — можливість направити такі творчі процеси професійними наставниками — профе- сорсько-викладацькими кадрами. І, якнаслідок, ценайбільш оптимальнезв’язуванняміжнавчанням івтіленням отриманихзнаньвінтелектуальнийпродукт. Цеівідпрацьовуваннявідповіднихнавичок. Цеідоступ до експериментальної бази і багато що.

Якими ж є перешкоди на шляху залучення такого привабливого плацдарму для інноваційного розвитку? Вони досить суттєві і поки перешкоди настільки вагомі, що для їхнього подолання потрібен комплексний підхід реформування відносин у сфері освіти з відповідним закріпленнямйоговзаконодавстві. Можнавідзначититакіосновніперешкоди, як: а) відсутність у вузу необхідного ступеня свободи і маневреності в кооперуванні з іншими вузами, компаніями й організаціями для об’єднання зусиль у творчій і фінансовій сферах; б) відсутність гнучкостівкадровійполітицівузуйоплатіпраці; в) незадовільневирішення питання про права на створений у вузі інтелектуальний продукт.

У свою чергу зазначені вище перешкоди пов’язані з істотними недоліками правового регулювання правового статусу та діяльності вузів і наукової діяльності в цілому. Попри те що на всіх конференціях, форумах, публічних слуханнях й інших заходах, покликаних виявити недоліки, якізаважаютьінноваційномурозвитковікраїни, ізапропонувати шляхи ефективного їх подолання, указується на необхідність реформу-

1 Див.: Спасибо-ФатєєваІ. Інноваційнаінфраструктура, кластерита«хай-тек» уклади в сучасності та в українських реаліях // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2007. – № 2. – С. 99–107; Вона ж. Методологічні підходи до формування національних інноваційних систем // Вісн. Акад. прав. наук України. – 2007. –

№ 4. – С. 124–132.

99

ВІСНИК Академії правових наук України / 2 (53)

вання вищої школи, демократизації її життя, надання більшої свободи на ниві ринкових зв’язків, — це не дістає належного втілення у вітчизняному законодавстві.

Почнемозтого, щовузамнезнайшлосямісцявЗаконіУкраїни«Про інноваційну діяльність»1. І справа не тільки в тому, що в його ст. 5 перелічені загалом суб’єкти інноваційної діяльності, а у тому, що вони не підданіокремомурегулюваннюпорядізіншимисуб’єктами, якцемало бути зроблено в цьому Законі, оскільки він покликаний визначити правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні. Замість ретельно опрацьованих підходів до тих суб’єктів, які мають відігравати визначальну роль на теренах інноваційної діяльності, цей Закон обмежується надто лаконічним викладенням уст. 16 поняття інноваційних підприємств тазазначенням їх видів — інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.

Крімвисловленихдокорів, утакомупідходіможнавказатийнайого небезпроблемність, особливо під час стійкого непорозуміння з органі- заційно-правовими формами юридичних осіб та видами суб’єктів господарювання2.

Відсутнє й яке б то не було регулювання інноваційного вектору діяльності вузу в другому основоположному Законі — «Про пріоритетні напрямиінноваційної діяльності вУкраїні»3, якиймаєвизначатиправові, економічні й організаційні засади формування та реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні.

Не може нас влаштовувати й Закон «Про державне регулювання діяльностіусферітрансферутехнологій»4, уст. 11 якогохочайпозначено як мета державного регулювання діяльності у сфері трансферу технологій «забезпечення розвитку національного промислового і науковотехнічногопотенціалу… зурахуваннямсвітовогодосвіду», однакпрактично такий досвід не враховується, адже абсолютно ніякої згадки про вуз як про одну з важливіших ланок трансферу технологій цей Закон не містить.

1Офіц. вісн. України. – 2002. – № 31. – Ст. 1447.

2Див.: Спасибо-ФатєєваІ. Некоторыепроблемырегулированияюридических лиц в законодательстве Украины // Гражданское законодательство. – Алматы: Раритет, 2007. – Вып. 29. – С. 152–168; Вона ж. Деякі розсуди про юридичні особи та їх організаційно-правові форми // Право України. – 2007. – № 2. – С. 88–102.

3Офіц. вісн. України. – 2003. – № 7. – Ст. 271.

4Там само. – 2006. – № 40. – Ст. 2664.

100