Тема № 5. Тема: «Небезпечні інфекційні захворювання у практиці медичних і фармацевтичних працівників».

Учбові цілі:

У результаті вивчення теми студенти повинні знати:

- поняття про небезпечні інфекційні захворювання;

- небезпечні інфекційні захворювання у практиці медичних і фармацевтичних працівників;

- шляхи можливого потрапляння збудників вірусного гепатиту у організм медичних працівників та заходи профілактики;

- можливі шляхи потрапляння біологічного матеріалу від ВІЛ-інфікованого в організм медичного працівника;

- профілактиктичні заходи боротьби зі СНІДом;

- потенційну небезпеку туберкульозу та ефективні засоби захисту і профілактики;

- поняття про «виробничу аварію» та дії при виникненні виробничої аварії.

Внаслідок вивчення теми студенти повинні розуміти, що тільки через глибоке усвідомлення навислої небезпеки і рішучої перешкоди щодо поширення інфекційних хвороб, СНІДу, венеричних захворювань, туберкульозу – єдиний шлях виживання людства. Біологічні чинники професійної шкідливості у медичного персоналу різного профілю дуже вагоміші і значущі, тому необхідно постійно виконувати мери профілактики та дбати про своє здоров’я.

Інформаційна частина

У соціально-економічних умовах, що склалися, зросла професійна захворюваність у всіх галузях виробництва, погіршали умови праці і відпочинку, що спричинило за собою погіршення здоров'я працюючих, збільшення числа нещасних випадків, а також втрату працездатності, у тому числі і від інфекційних хвороб.

Особо опасные инфекции (ООИ)  — условная группа инфекционных заболеваний, представляющих исключительную  эпидемическую опасность. Перечень и меры профилактики распространения ООИ были закреплены вМеждународных медико-санитарных правилах(ММСП), принятых 22-й сессиейВсемирной ассамблеи здравоохраненияВОЗ26 июля1969 года. В1970 году23-я ассамблея ВОЗ исключила из перечня карантинных инфекцийсыпнойивозвратныйтифы. С поправками1981 годасписок включал лишь три заболевания: чуму, холеру и жёлтую лихорадку.

В 2005 годуна 58-й сессии Всемирной ассамблеи здравоохранения ВОЗ приняла новые ММСП, в которых были введены довольно многочисленные и серьёзные изменения. В частности, согласно этим правилам ВОЗ имеет право судить о состоянии с теми или иными заболеваниями в стране не только по официальным отчетам этих государств, но и по результатам оценки информации изСМИ. ВОЗ согласно этим правилам получила бо́льшую возможность международного медицинского регулирования инфекционной заболеваемости, вызванной ООИ.

В настоящее время такого понятия «ООИ» в мировой медицине не существует. Этот термин продолжает быть распространенным только в странах СНГ, в мировой же практике ООИ — это «инфекционные заболевания, которые вошли в перечень событий, что могут являть собой чрезвычайную ситуацию в системе охраны здоровья в международном масштабе». Список таких заболеваний сейчас значительно расширен. Согласно приложению № 2 ММСП-2005 он разделен на две группы. Первая группа — «болезни, которые являются необычными и могут оказать серьёзное влияние на здоровье населения»: оспа,полиомиелит, вызванный диким полиовирусом, человеческийгрипп, вызванный новым подтипом, тяжелый острый респираторный синдром (ТОРС) или (SARS). Вторая группа — это «болезни, любое событие с которыми всегда оценивается как опасное, поскольку эти инфекции обнаружили способность оказывать серьёзное влияние на здоровье населения и быстро распространяться в международных масштабах»:холера, легочная формачумы,желтая лихорадка,геморрагические лихорадки—лихорадка Ласса,Марбург,Эбола,лихорадка Западного Нила. Сюда же ММСП-2005 относят инфекционные болезни, «которые представляют особую национальную и региональную проблему», напримерлихорадку денге,лихорадку Рифт-Валли, менингококковую болезнь (менингококковую инфекцию). К примеру, для стран тропического пояса лихорадка денге является серьёзной проблемой, с возникновением тяжелых геморрагических, нередко смертельных форм среди местного населения, тогда как европейцы переносят ее менее тяжело, без геморрагических проявлений, а в странах Европы эта лихорадка не может распространиться из-за отсутствия переносчика. Менингококковая инфекция в странах Центральной Африки имеет значительную распространенность тяжелых форм и высокую смертность (так называемый «менингитный африканский пояс»^[1]), тогда как в других регионах эта болезнь имеет меньшее распространение именно тяжелых форм, а поэтому и меньшую смертность.

В настоящее время сфера применения новых ММСП-2005 г. больше не ограничивается инфекционными болезнями, а охватывает «болезнь или медицинское состояние, независимо от происхождения или источника, которое представляет или может представлять риск нанесения людям значительного вреда».

Хотя в 1981 году34-я сессия Всемирной ассамблеи здравоохранения ВОЗ исключила из перечнянатуральную оспув связи с её искоренением, но в ММСП-2005 снова вернула ее в видеоспы, подразумевая, что в мире возможно остался вирус натуральной оспы в арсеналебиологического оружиянекоторых стран, а ещё может потенциально естественным путем распространиться так называемаяоспа обезьян, детально описанная в Африке в1973 годусоветскими исследователями. Она имеет клинические проявления. сравнимые с таковыми при натуральной оспе и может тоже гипотетически дать высокую смертность и инвалидизацию.

Таким образом, определение инфекционных заболеваний, представляющих опасность для окружающих, – это «инфекционные заболевания человека, характеризующиеся тяжелым течением, высоким уровнем смертности и инвалидности, быстрым распространением среди населения (эпидемия)».

«Внутрибольничная инфекция (больничная, госпитальная, внутригоспитальная, нозокомиальная) - любое клинически распознаваемое инфекционное заболевание, которое поражает больного в результате его поступления в больницу или обращения в нее за лечебной помощью, или сотрудников больницы вследствие их работы в данном учреждении, вне зависимости от появления симптомов заболевания во время или после пребывания в больнице»  Европейское бюро Всемирной организации здравоохранения, 1979 год.

В проблеме охраны здоровья медицинского персонала, как в фокусе, сконцентрированы «болевые точки» современного здравоохранения. Медики, спасая миллионы человеческих жизней, стремясь предотвратить внутрибольничные инфекции у пациентов, сами оказываются недостаточно защищенными. По статистике, заболеваемость медицинского персонала целым рядом инфекций намного выше, нежели у других групп населения.  К числу ВБИ, по определению Европейского регионального бюро ВОЗ, относятся не только заболевания, появляющиеся у пациентов в результате оказания медицинской помощи в стационарах и амбулаторно-поликлинических учреждениях, но и инфекции медицинских работников, возникающие в результате их профессиональной деятельности.

Заражению медицинских работников способствуют:

• своеобразие экологических условий лечебных учреждений: колоссальная концентрация ослабленных лиц на ограниченных территориях (в палатах, отделениях), своеобразный микробный пейзаж в стационарах; 

• наличие большого числа источников инфекции (больных и носителей среди пациентов); 

• наличие потенциальных источников инфекции среди медицинского персонала (носители, больные); 

• усугубление эпидемиологической обстановки среди населения в стране: рост заболеваемости ВИЧ-инфекцией, сифилисом, туберкулезом, вирусными гепатитами В, С и др.; 

• нарастающий вал агрессии инвазивных вмешательств (диагностических и лечебных процедур), во время которых могут инфицироваться не только пациенты, но и медицинский персонал; 

• широкое применение антибиотиков и цитостатиков, изменяющих биоценоз слизистых оболочек и кожных покровов медицинского персонала и открывающих «входные ворота» для грибов и других микроорганизмов; 

• ускорение темпов эволюции микроорганизмов — возбудителей ВБИ: появление инвазивных штаммов стрептококков, резистентных штаммов энтерококков, полирезистентных штаммов ряда других условно-патогенных бактерий. Именно штаммы туберкулезной палочки, обладающие множественной лекарственной устойчивостью, стали причиной роста заболеваемости туберкулезом.

Конец ХХ-го – начало ХХI веков ознаменовались широким распространением так называемых кровяных инфекций, что стало предметом повышенного внимания не только профессиональных медиков, но и руководителей разных правительственных и законодательных структур.

За останні 20 років істотне місце на епідеміологічній арені стали займати збудники так званих "нових" інфекційних хвороб людини: ВІЛ-інфекція, мікоплазмози, кампілобактеріоз, легіонельоз і ряд інших; відмічається зростання захворюваності соціально обумовленими інфекціями, в боротьбі з якими раніше були досягнуті великі успіхи: туберкульоз, сифіліс, малярія, дифтерія; встановлена роль інфекційної природи у багатьох захворювань, що вважалися раніше традиційно соматичними. Відмічається широке розповсюдження внутрішньо-лікарняних інфекцій. Основні причини добре відомі: формування антибіотикостійких госпітальних штамів, порушення протиепідемічного режиму, низька санітарна культура, відставання в розробці сучасних дезинфектантів і стерилізуючого обладнання. Поширеність госпітальних інфекцій серед медичних працівників є особливо важливою на сьогоднішній день проблемою.

Первое место (63,6%) профессиональных заболеваний медицинских работников вызывают биологические факторы.

До численної групи професійних хвороб медичних працівників від дії біологічних чинників відносяться інфекційні і паразитарні захворювання, із збудниками яких працівники знаходяться в контакті під час роботи: туберкульоз, токсоплазмоз, вірусний гепатит, мікози шкіри, сифіліс, ВІЛ-інфекція. Дисбактеріоз, кандидомікоз шкіри і слизових оболонок, вісцелярний кандидоз розвиваються при контакті медпрацівників в процесі виробничої діяльності з інфекційними хворими або інфікованими матеріалами, грибами-продуцентами, антибіотиками (робота в амбулаторних і стаціонарних медичних установах, аптеках, бактеріологічних лабораторіях, підприємствах мікробіологічної медичної промисловості і ін.).

Рівень захворюваності гострими і хронічними інфекційними захворюваннями перевищує аналогічну захворюваність дорослого населення більш ніж в 7 разів, причому по окремим нозологічним формам відмінності досягають в десятки і сотні разів (гострий риніт, загострення хронічного тонзиліту, бронхіт, гнійничкові ураження шкіри і ін.).

Медичний персонал являється групою професійного ризику по захворюваності інфекціями, які спричиняються патогенними і умовно-патогенними мікроорганізмами. Медичні працівники мають високу вірогідність і загрозу зараження інфекційними хворобами.

Провідним шкідливим чинником, що впливає на здоров'я медичного персоналу, є біологічний, дія якого на відміну від інших (фізичного, хімічного, ергономічного) має зворотну кореляційну залежність від стажу роботи, тобто чим менше стаж, тим вище захворюваність. Основна маса інфекційних захворювань реєструється в перші 5-8 років трудового стажу. Це положення справедливе як для "класичних" інфекцій, так і для інфекційних захворювань, що спричиняються умовно-патогенними мікроорганізмами (УПМ).

Великий внесок до структури професійної захворюваності вносять інфекції, що передаються парентеральним шляхом. Проблема інфікування медичних працівників вірусами найбільш актуальних гемоконтактних інфекцій - гепатитів В, С, ВІЛ - обумовлена широким розповсюдженням цих захворювань серед населення, а значить і серед пацієнтів лікарень.

Гепатит В (ГВ) по праву може бути віднесений до основних професійних захворювань медичного персоналу, що пов'язане з відносною "легкістю" зараження. По даним ВОЗ, щодня в світі від вірусного гепатиту В гине один медичний працівник.

Через відсутність засобів специфічної профілактики проти гепатиту С (ГС) захищеність медичних працівників відносно цього захворювання є достатньо проблематичною. Ризик інфікування медичних працівників значний, хоча і менший в порівнянні з ГВ.

ВІЛ-інфіковані пацієнти більшою мірою представляють небезпеку для медичного персоналу тим, що серед них високий відсоток коінфекції. Вони є потужним резервуаром вірусів ГВ, ГС, мікобактерій туберкульозу і умовно-патогенних збудників. Ризик інфікування багаторазово зростає при недотриманні персоналом заходів індивідуального захисту, у зв’язку з цим в свідомості медичних працівників необхідно формувати епідемічну настороженість до всіх пацієнтів як до можливих джерел гемоконтактних інфекцій.

Останніми роками на фоні стабільних високих показників захворюваності туберкульозом серед населення спостерігається повсюдне зростання захворюваності туберкульозом медичних працівників.

Медичні працівники також є групою підвищеного ризику зараження дифтерією. Захворюваність дифтерією пов’язана з професійним чинником. Так, навіть під час відносного благополуччя, захворюваність серед медичних працівників перевищує рівень захворюваності серед дорослого населення.

Найбільш високий ризик інфікування збудниками вірусної етіології з повітряно-краплинним механізмом передачі, які викликають кір, краснуху, епідемічний паротит, грип, вітряну віспу, кашлюк, менінгококову інвазію.

Гострі кишкові інфекції (ГКІ), для яких характерний фекально-оральний механізм передачі збудника, також вражають медичних працівників (в основному у внутрішньолікарняних осередках).

У особливу групу можна виділити захворювання медичного персоналу, що викликаються умовно-патогенними мікроорганізмами (УПМ), які представляють небезпеку для людей з пониженим неспецифічним імунітетом. По структурі вони складають 92% від всієї захворюваності медичних працівників.

У медичних працівників, зайнятих в інтенсивних сферах виробничої діяльності, виявлені фазові зміни імунологічної реактивності залежно від стажу роботи і інтенсивності праці. Цим визначається ризик виникнення ряду клініко-патогенетичних варіантів вторинних імунодефіцитів і відповідно професійних інфекційних і аутоімунних захворювань.

Инфекции, передаваемые от пациентов медицинским работникам.

Риск заражения медицинского персонала от пациентов не одинаков при различных инфекциях. По степени риска заражения медицинского персонала в процессе профессиональной деятельности и необходимости проведения тех или иных профилактических мероприятий представляется возможным схематически разделить все инфекции на следующие группы:

1. Опасные инфекции, представляющие высокую эпидемиологическую опасность для медицинского персонала.

2. Опасные инфекции, представляющие значительную опасность для медицинского персонала.

3. Опасные инфекции, не представляющие существенной эпидемиологической опасности для медицинского персонала.

4. Инфекции, представляющие значительную эпидемиологическую опасность для медицинского персонала при заражении через кровь.

5. Инфекции, представляющие эпидемиологическую опасность для медицинских работников, и инфекции, в отношении которых персонал должен быть защищен вакцинацией.

6. Инфекции, при которых медицинским работникам показана экстренная профилактика (превентивное лечение) химиопрепаратами при реальной опасности заражения от больных.