2. Нормативно-правові документи

Нормативні документи поділяються на:

• нормативні документи із стандартизації в галузі технічного захисту інформації;

• державні стандарти та прирівняні до них нормативні документи;

• нормативні акти міжвідомчого значення, що регулюються у Міністерстві юстиції України;

• нормативні документи міжвідомчого значення технічного характеру, що реєструються органом, уповноваженим Кабінетом Міністрів України;

• нормативні документи відомчого значення органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Спираючись на державні правові акти і з огляду на відомчі інтереси на рівні конкретного підприємства (фірми, організації), розробляються власні нормативно-правові документи,орієнтовані на забезпечення інформаційної безпеки. До таких документів належать:

• “Положення про збереження конфіденційної інформації”;

• “Перелік відомостей, що складають конфіденційну інформацію”;

• “Інструкція про порядок допуску співробітників до відомостей, що складають конфіденційну інформацію”;

• “Положення про спеціальне діловодство і документо­обіг”;

• “Перелік відомостей, дозволених до опублікування у відкритій пресі”;

• “Положення про роботу з іноземними фірмами та їхніми представниками”;

• “Зобов’язання співробітника про збереження конфіденційної інформації”;

• “Пам’ятка співробітнику про збереження комерційної таємниці”.

Зазначені нормативні акти спрямовані на попередження випадків неправомірного оголошення (розголошення) секретів на правовій основі та у випадку їхнього порушення повинні вживатися відповідні заходи впливу.

3. Форми захисту інформації

Залежно від характеру інформації, її доступності для зацікавлених споживачів, а також економічної доцільності конкретних захисних заходів можуть бути обрані такі форми захисту інформації:

• патентування;

• авторське право;

• визнання відомостей конфіденційними;

• товарні знаки;

• застосування норм зобов’язального права.

Існують певні розходження між авторським правом і комерційною таємницею. Авторське право захищає тільки форму вираження ідеї. Комерційна таємниця стосується безпосередньо змісту. Авторське право захищає від копіювання незалежно від конфіденційних відносин із власником. До авторського права прибігають при широкій публікації своєї інформації, у той час як комерційну таємницю тримають у секреті. Очевидно, що в порівнянні з патентом і авторським правом комерційна і виробнича таємниці є найбільш зручними, надійними і гнучкими формами захисту інформації.

Крім вищевикладених форм правового захисту і права приналежності інформації знаходить широке розповсюдження офіційна передача права на користування нею у вигляді ліцензії.

Ліцензійні дозволи надаються на певний час і на певні види товарів.

Ліцензія – це дозвіл, що видається державою на проведення деяких видів господарської діяльності, зокрема зовнішньоторговельних операцій (ввезен­ня та вивезення) і надання права використову­вати захищені патентами винаходи, технології, методики.

На всі форми захисту інтелектуальної власності є відповідні закони – “Закон про патенти”, “Закон про авторське право”, “Закон про комерційну таємницю”, “Закон про товарні знаки” тощо.

Створюючи систему інформаційної безпеки, необхідно чітко розуміти, що без правового забезпечення захисту інформації будь-які претензії до несумлінного співробітника, клієнта, конкурента і посадової особи будуть необґрунтованими.

Якщо перелік відомостей конфіденційного характеру не доведений вчасно до кожного співробітника (природно, якщо він допущений за посадовими обов’язками) у письмовому вигляді, то співробітник, який вкрав важливу інформацію в порушення встановленого порядку роботи з нею, швидше за все розведе руками: звідки мені це знати! У цьому випадку ніякі інстанції, аж до судових, не зможуть допомогти його покарати.

Одним з напрямків правового захисту є страхове забезпечення. Воно призначено для захисту власника інформації і засобів її обробки як від традиційних загроз (крадіжки, стихійні лиха), так і від загроз, що виникають у ході роботи з інформацією. До них належать розголошення, витік і несанкціонований доступ до конфіденційної інформації.

Метою страхування є забезпечення страхового захисту фізичних і юридичних осіб від страхових ризиків у вигляді повного чи часткового відшкодування збитку і втрат, заподіяних стихійними лихами, надзвичайними подіями в різних галузях діяльності, протиправними діями з боку конкурентів і зловмисників шляхом виплат грошової компенсації чи надання сервісних послуг (ремонт, відновлення) при настанні страхової події.

В основі страхового законодавства лежить Закон “Про страхування”, який дає таке визначення терміну “страхування”:

Страхування – це відносини по захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб при настанні визначених подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються зі страхових внесків, які сплачуються ними.

Він покликаний гарантувати захист інтересів страхувальників, визначати єдині положення щодо організації страхування і принципи державного регулювання страхової діяльності.