Т. В. КУЗНЕЦЬ

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ

ДО КІНЦЯ ХVІІІ

Кузнець Т.В.

К 89 Історія України з найдавніших часів до кінця XVIII століття: навчальний посібник. – Умань, 2012. – с.

СЕМІНАР № 1

„ЕВОЛЮЦІЯ ЛЮДИНИ І НАЙДАВНІШИХ СУСПІЛЬСТВ

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ”

Мета: З’ясувати періодизацію стародавньої історії України, визначити характерні особливості кожної з епох, познайомитись з природно-кліматичними умовами за доби появи та еволюції найдавніших людських істот в Україні, розглянути устрій мисливських суспільств. Охарактеризувати неолітичну революцію. Дізнатись про Трипільську археологічну культуру та її дослідження на території нашого краю.

План

1. Давні мисливці на території України. Устрій мисливських суспільств.

2. Від привласнювального до відтворювального господарства. Неолітична революція.

3. Доба енеоліту на Україні. Трипільська культура.

Питання для самостійного опрацювання:

Археологічні культури епохи міді-бронзи.

Природнокліматичні умови, в яких жили первісні люди.

Реферати:

Трипільська культура на території України

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Перше питання вимагає вивчення природно-кліматичних умов прильодовикової Європи, ознайомлення із способом життя мисливців на мамонтів та степових мисливців на бізонів, з мисливцями прильодовикових гір. Необхідно дати характеристику доби північного оленя. Розповісти про полювання на птицю, рибальство, збиральництво, способи зберігання та приготування їжі, поселення, житло, одяг. Охарактеризувати сім’ю, общину, плем’я, чисельність населення, своєрідність лісових мисливських суспільств.

Узагальнення такого матеріалу підведе до висновку, що удосконалення методів полювання та підвищення ефективності мисливської зброї разом із зростанням чисельності та щільності населення підривали ресурси природного середовища. Мисливська економіка втрачала здатність бути основою існування суспільства. Воно постало перед необхідністю переходу до принципово нових методів отримання продуктів харчування – до землеробства та скотарства.

Відповідь на друге питання має розвиватися в такому річищі: на зміну первісній привласнюючій економіці, що грунтувалася на мисливстві, рибальстві та збиральництві, приходять відтворюючі форми господарства – землеробство та скотарство. Вони стали визначальними рисами наступної за мезолітом епохи – новокам’яного віку, або неоліту. Охарактеризувати найдавніше землеробське населення неоліту України. Неолітичні культури України VІ – ІV тис. до н. е.: німанська, дніпро-донецька, сурська, ямково-гребінцевої кераміки, лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровська, кукутені, трипільська. Пояснити суть неолітичної революції, характерними рисами якої були: винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці; виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів; перехід до осілого способу життя; активне формування стад свійських тварин, використання їх як тяглової сили; суттєві зрушення в демографічній сфері.

У відповіді на третє питання охаратеризувати період енеоліту. Логічним продовженням цієї характеристики має бути перехід до розповіді про найяскравішу археологічну культуру енеоліту – Трипільську. Визначивши її хронологічні та географічні межі, варто перейти до характеристики трипільських поселень, посуду, господарських занять. Окремим фрагментом може виглядати розповідь про дослідження трипільських поселень на Уманщині, зокрема біля сіл Тальянки, Легедзине, Доброводи тощо.

Основна хронологія:

2-2,5 млн. р. тому – поява високорозвинених приматів, від яких бере свій початок людина;

від появи людини до 100 тис. р. тому – доба раннього палеоліту; палеоліт

(стародавній кам’яний вік)

100 тис. р. – 35 тис. р. тому – середній палеоліт;

35 тис. р. – 10 тис. р. тому – пізній палеоліт;

10 тис. р. – 7 тис. р. тому – мезоліт (середній кам’яний вік);

7 тис. р. – 5 тис. р. тому – неоліт – (новий кам’яний вік);

4 тис. р.- 3 тис. р. тому – енеоліт (мідний, або мідно-кам’яний вік);

ІV – ІІІ тис. до н. е. – поширення трипільської культури на території України.

Опорні поняття та терміни:

АРТЕФАКТ – будь-який матеріальний об’єкт, виготовлений або модифікований людиною минулого, який виконує певну культурну функцію.

АРХЕОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА – 1) сукупність археологічних артефактів і комплексів на певній території у певний час; 2) матеріальні залишки окремого етносу або етнічної спільності.

АРХЕОЛОГІЧНА ПЕРІОДИЗАЦІЯ – розподіл минулого людства на археологічні періоди за ознаками матеріальної культури, в основному – за матеріалами, з яких виготовлено знаряддя праці.

ВІДТВОРЮВАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО – господарство, у якому основним джерелом існування людини є вирощування культурних рослин та розведення свійських тварин.

ПЛЕМ’Я – 1) сукупність родів, які знаходяться у шлюбних контактах; 2) союз екзогамних родів, які об’єднані спільністю походження, з чого виникають такі ознаки, як єдність назви мови, території та звичаїв; 3) самоврядна первісна община, що виникла на тлі як загального володіння засобами виробництва, так і родинних відносин і утворює деяку етнічну спільність.

ПОСЕЛЕННЯ – місце перебування людського колективу, обране на тривалий час і яке має житлові та робочі приміщення, а також штучно створений житловий майданчик та деяку територію, яка до них прилягає.

ПРИВЛАСНЮЮЧЕ ГОСПОДАРСТВО – господарство з переважаючою в економіці роллю мисливства, збиральництва, а пізніше рибальства, що відповідає найдавнішій стадії господарсько-культурної історії людства.

Література:

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 6-40.

2. Археологічний вісник. Спеціальний випуск, присвячений 110-річниці відкриття Трипільської культури / ред. кол.: В.Г.Кузь, О.Г. Корвін-Піотровський, В.О. Круц та ін. – Умань, 2003. – 54 с.

3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. – С. 6-40.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – к., 1996. – С. 5-13.

5. Бунятян К.П. Давнє населення України. – К., 1999. – С. 45-134.

6. Винокур І.С., Трубчанінов С.В. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С. 5-151.

7. Давня історія України. В 3-х томах. – Т. 1. Первісне суспільство. – К., 1997. – С.17-544.

8. Давня історія України. У 2-х книгах // Під ред. Толочка П.П. – К., 1995. – Кн. 1. – С.11-88.

9. Етнічна історія давньої України. – Колективна монографія. – К., 2000. – С.7-93.

10. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – С. 11-78.

11. Залізняк Л. Первісна історія України. – К., 1999. – С.9-82.

12. Історія України. Курс лекцій. – Книга 1. – К., 1991. – С.5-15.

13. Круц В.О., Чабанюк В.В., Чорновіл Д.К. Ранок землеробського світу. Пам’ятки трипільської культури на Тальнівщині. – К., 2000. – С.6-21.

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х т. – К., 1993. – Т. 1. – С. 41-55.

15. Священко З. Із історії археологічного вивчення Уманщини // КС. – 2002. - № 5. – С. 172-175.

16. Священко З.В. Історія Уманщини (З найдавніших часів до середини XVIІ ст.). – Черкаси, 2006. – С. 34-52.

17. Трипільська культура на землях історичної Уманщини. Матеріали міжрегіональної конференції. – Умань, 2003. – 54 с.

18. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С.14-18.

СЕМІНАР № 2

«СКІФО-САРМАТСЬКА ДОБА. АНТИЧНІ МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я»

Мета: Вияснити взаємопов’язаність процесу розвитку знарядь праці із суспільними змінами, з’ясувати яке населення мешкало на території України в добу раннього залізного віку, переконатися, що воно було різноетнічним, висвітлити період грецької колонізації Північного Причорномор’я і визначити її наслідки.

План

1. Поява скіфів у Північному Причорномор’ї. Велика Скіфія.

2. Побут і культура. Занепад держави. Мала Скіфія.

3. Сарматська експансія на території Північного Причорномор’я.

4. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Боспорське царство.

Пояснити терміни:

Автохтони, міста-держави, сколоти, експансія, культура, держава.

ІНДЗ

Виписати із повідомлень Геродота характеристику скіфів-воїнів.

Реферати:

Подорож у загадкову Скіфію.

Грецькі поселення Північного Причорномор’я

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання бажано почати із загальної характеристики доби заліза. Це період в історії людства, який розпочинається близько 1000 р. до н. е., а термін «залізний вік» відомий ще з античної літератури. У Степовій Україні початок залізного віку пов’язаний з кіммерійською культурою, а у Лісостеповій – чорноліською. У ранньому залізному віці видяляються три періоди: передскіфський, скіфський, сарматський. Варто підкреслити тезу про те, що гострота та міцність залізних знарядь та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Поява заліза спричинила докорінні зміни в суспільстві – відбувся перехід від первіснообщинної рівності до класового суспільства. Дати характеристику ознакам суспільного розвитку цієї доби, серед яких: міграції населення; зміцнення торгівельних зв’язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім’ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення воєнно-політичних об’єднань та союзів і т. д.

Визначити причини просування скіфів у глиб кіммерійських земель. Охарактеризувати Велику Скіфію, котра являла собою велике політичне об’єднання у межах двох природних зон – степової та лісостепової. Виникнення держави пов’язується з іменем царя Атея, а розквіт її припадає на V-ІV ст. до н. е. Дати характеристику скіфським воїнам.

Друге питання передбачає детальну характеристику побуту і культури скіфів. Скіфська культура витворена на основі власних здобутків і досягнень тих народів, з якими скіфи торгували або воювали. Примітними її проявами були: феномен царських курганів та скіфська тріада – скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічне кінське спорядження. Скіфська тріада може бути доповнена ще двома компонентами, що були подібними у культурах скіфського світу, а саме: бронзові литі казани і бронзові дзеркала. Тобто можна говорити не про «скіфську тріаду», а про «скіфську пентаду».

Після вивчення причин занепаду Великої Скіфії, необхідно охарактеризувати Малу Скіфію, що продовжила існування скіфської держави на вузькій смузі Нижнього Подніпров’я та в Степовім Криму.

Готуючи відповідь на третє питання, необхідно зазначити, що скіфів у Північному Причорномор’ї змінили сармати. Характеристика сарматської експансії має включати визначення етнічної належності цієї спільності, означення ареалу її проживання, визначення причин просування сарматів на скіфські землі, визначення основних занять цього населення, опису побуту, військового мистецтва, культури та виокремлення наслідків.

Четверте питання включає визначення причин грецької колонізації на узбережжя Чорного моря та локалізацію основних осередків античної цивілізації у Причорномор’ї. Періодизація історії осередків античної цивілізації включає: 1) «грецький період» (др. пол. VІІ – середина І ст. до н. е.) і 2) «римський період» (середина І ст. до н. е. – ІV ст. н. е.). Логічним завершенням відповіді на це питання буде визначення причин занепаду грецьких міст-держав, а також виокремлення наслідків впливу тисячолітньої історії античної цивілізації у Північному Причорномор’ї. Серед останніх необхідно назвати: 1) перенесення з елінської цивілізації на місцевій грунт демократичного полісного устрою, що утверджувало державотворчі традиції на українських землях; 2) переймання місцевим населенням прогресивних технологій землеробства та ремесел; 3) впровадження товарно-грошових відносин; 4) розгортання процесу урбанізації Причорномор’я; 5) поширення надбань античної культури тощо.

У розповіді про Боспорське царство варто підкреслити, що це була антична держава у Причорномор’ї на Керченському і Таманському півострові. Існувала у ІV ст. до н. е. – ІV ст. н. е. і являла собою поєднання спадкової монархії з полістими органами самоуправління у великих містах. З І ст. н. е. вона потрапила під вплив Римської імперії і традиції полісного управління знищуються.

Основна хронологія:

ІХ – VІІ ст. до н. е. – розселення кіммерійців між Дністром і Доном, а також на Кримському і Таманському півостровах;

VІІ – ІІІ ст. до н. е. – панування скіфів на території Північного Причорномор’я;

ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н. е. – перід сарматської колонізації українських степів;

др. пол. VІІ ст. до н. е. – ІV ст. н. е. – існування осередків античної цивілізації в Північному Причорномор’я.

Опорні поняття та терміни:

СКІФИ – це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів. Їхня самоназва – сколоти.

САРМАТИ – назва кочовиків, що прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як «оперезаний мечем».

Література:

1. Агбунов М.В. Путешествие в загадочную Скифию. – М., 1989. – 190 с.

2. Атрибути Аполона й Артеміди на пам’ятках мистецтва з Ольвії, Херсонеса та міст Боспора // КС. – 2006. – № 1. – С. 3-12.

3. Бережанський В. Воєнне мистецтво скіфів // Пам’ять століть. – 1996. – № 3. – С. 85-100.

4. Борисенко В.И. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 13-22.

5. Бунятян К.П. Давнє населення України. – К., 2003. – С.183-198.

6. Винокур І.С., Трубчанінов С.В. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С. 51-93.

7. Геродот із Галікарнасу. Скіфія. – К., 1992. – 72 с.

8. Давня історія україни. В трьох томах. Т. 2. Скіфо-антична доба. – К., 1998. – С. 11-194.

9. Давня історія України. У 2-х книгах // Під ред. Толочка П.П. – К., 1995. – Кн. 1. – С.11-88.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С.29-32.

11. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. – К., 1999. – С. 146-171.

12. Зубар В.М. Виникнення воєнного та релігійного союзу грецьких міст Боспору Кіммерійського // УІЖ. – 1997. – № 4. – С. 41-52.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 56-60.

14. Священко З.В. Історія Уманщини (З найдавніших часів до середини XVIІ ст.). – Черкаси, 2006. – С. 64-70.

15. Скіфська Пектораль // Степовик Д. Скарби України. – К., 1991. – С. 11-17.

16. Скржинська М.В. Найдавніший державні нагороди на землях України // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 130-140.

17. Яковенко Наталя. Історія України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 18-21.

СЕМІНАР № 3

„ПРАСЛОВ’ЯНИ, СЛОВ’ЯНИ ТА ПРАУКРАЇНЦІ”

(ІІІ СТ. ДО Н. Е. – VІІ СТ. Н. Е.)

Мета: Розглянути основні концепції походження східних слов’ян, визначити вклад сучасних істориків у проблему слов’янського етногенезу. Визначити характерні риси праукраїнства в племенах зарубинецької, пеньківської, празької та колочинської культур з тим, щоб переконатися, що лісостепова і лісова зона Правобережної України були центром формування слов’янства.

План

1. Концепції походження східних слов’ян.

2. Початок процесу зародження праукраїнства в племенах зарубинецької культури.

3. Праукраїнське антське державне об’єднання. Елементи праукраїнства в племенах пеньківської, празької, колочинської культур (ІІІ ст. до н. е. – VІІ ст. н. е.)

ІНДЗ

Скласти письмову розповідь про зарубинецьку культуру.

Реферати:

Походження українського народу.

Язичницькі вірування східних слов’ян.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст

Перше питання варто почати з того, що проблема слов’янського етногенезу і слов’янської прабатьківщини давня і дискусійна. Першим спробував відповісти на питання, звідки пішли слов’яни літописець Нестор у «Повісті врем’яних літ». Він висловив гіпотезу, що слов’янською прабатьківщиною було Подунав’я і вона започаткувала Дунайську теорію походження слов’ян. Її підтримували С.М. Соловйов, М.Н. Погодін. В.Т. Ключевський, О.Н. Трубачов. З північно-східного Прикарпаття виводив слов’ян П. Шафарик, котрий став родоначальником Прикарпатської теорії. Л. Нідерле вважав ядром праслов’янських територій Волинь і його концепція дістала назву «Вісло-Дніпровська». Існує гіпотеза про те, що слов’янська прабатьківщина розміщувалась у міжиріччі Вісли і Одеру. А.А. Шахматов виводив слов’ян з Прибалтики. В радянській історіографії набула поширення автохтоністична модифікація концепції Л. Нідерле. Її фундатори Б.О. Рибаков, М.І. Артамонов, П.М. Третьяков вважали праслов’янською тшинецьку археологічну культуру епохи бронзи Полісся і Волині, котра згодом трансформувалася у зарубинецьку культуру.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов’янства та ареал його формування. На початковому етапі становлення слов’янського етносу розгорталося головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури починається новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Друге питання – це розповідь про зарубинецьку археологічну культуру, в якій потрібно окреслити хронологічні межі її поширення, а це ІІІ-ІІ ст. до н. е. Вона поширилась у басейні Прип’яті та Дніпра і мала п’ять локальних варіантів – середньодніпровський, прип’ятсько-поліський, верхньодніпровський, подеснянський та південнобузький. Ця культура виникла внаслідок симбіозу прийшлих з території Польщі племен поморсько-кльошової культури та місцевого населення. В ході розповіді потрібно охарактеризувати зарубинецькі поселення, побут, знаряддя праці, заняття, одяг, поховальний обряд тощо. Етнічна належність носіїв зарубинецької культури була слов’янська.

Даючи відповідь на третє питання, варто відмітити, що анти це наймогутніша племінна група давніх слов’ян.Займала територію між Дністром і Дніпром. Сам етнонім має іранське походження й означає – крайній, окраїнний. Археологічним відповідником антів є пеньківська культура. Разом з іншими ранньослов’янськими групами анти причетні до етногенезу слов’ян. Початок формування окремих слов’янських народів і, зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

Характеристику пеньківської, празької, колочинської культур доцільно скласти за схемою: час виникнення, ареал поширення, спільні риси матеріальної культури тип господарства – підсічна форма орного рільництва, доповнена присадибним тваринництвом), рівень суспільного розвитку, форма поселень, тип житла, заняття населення, специфічні деталі матеріальної культури (мається на увазі форма та орнамент глиняного посуду).

Загальним висновком розглядуваних питань може бути такий: епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів та падіння Західноримської імперії у V ст., що змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець антсько-склавинського етапу генези слов’ян знаменував вступ східного слов’янства у переддержавний період.

Опорні поняття та терміни:

ЕТНОГЕНЕЗ – походження народів.

ЕТНОС – 1) окремий життєздатний організм, що усвідомлює свою цілісність: відрізняється від інших низкою специфічних ознак (самосвідомість, самоназва, мова, культура й т. ін.); 2) позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об’єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями.

НАРОД УКРАЇНСЬКИЙ – історична форма етно-соціальної спільності українців. До соціально-економічних ознак народу належить розвиток подібних форм господарства, економічні зв’язки, характерні риси народного побуту. До етнічних ознак народу відносяться етно-антропологічні особливості, спільна мова, риси національного характеру, святогляд, національна самосвідомість.

ЯЗИЧНИЦТВО – прийнятий у християнськім богослов’ї, науковій літературі термін для дохристиянських релігій, головним чином політеїстичних (багатобожних).

Література:

1. Баран В. Археологічні культури та літописні племена напередодні утворення Київської держави // Історія в школах України. – 2003. - № 5. – С. 36-41.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. – С. 23-31.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 22-37.

4. Винокур І.С., Трубчанінов С.В. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996. – С.115-140.

5. Давня історія України. В трьох томах. – Т. 3. – К., 2000. – С. 61-190.

6. Давня історія України. У 2-х книгах // Під ред. Толочка П.П. – К., 1995. – Кн. 2. – С. 5-16; 198-205.

7. Етнічна історія давньої України. – К., 2000. – С. 118-195.

8. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994. – С. 117-136.

9. Залізняк Л. Первісна історія України. – К., 1999. – С. 171-189.

10. Історія України. Документи. Матеріали. – К., 2002. – С. 5-15.

11. Історія України. Курс лекцій. – Т. 1. – К., 1991. – С. 23-35.

12. Козлов М.М. Уявлення давніх слов’ян про потойбічний світ // УІЖ. – 2000. – № 3. – С. 61-73.

13. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. – К., 1993. – 86 с.

14. Острась Едуард. Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. – № 1. – С. 56-64.

15. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 66-82.

16. Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 21-26.

СЕМІНАРИ № 4-5

„КИЇВСЬКА РУСЬ В ПЕРІОД ПОЛІТИЧНОЇ ЄДНОСТІ

(80-і рр. ІХ ст. – ПЕРША ТРЕТИНА ХІІ ст.)

Мета: Окреслити передумови утворення Давньоруської держави, розкрити суть теорій походження Київської Русі, визначити роль норманів в утворенні держави східних слов’ян, охарактеризувати політичний устрій, соціальну структуру та господарство Русі. Розкрити поворотну роль одержавлення християнства для зміцнення держави та для пришвидшення культурного поступу. Довести, що утворення і розвиток Давньоруської держави було закономірним підсумком складного і тривалого соціально-економічного та культурного розвитку слов’янського суспільства.

План

1. Державно-політична історія Русі-України за варязької династії Рюриковичів:

 захоплення Києва Олегом і поступове перетворення Русі в імперію;

 князювання Ігоря, Ольги, Святослава.

2. Князювання Володимира та утвердження державної релігії – християнства.

3. Князювання Ярослава Мудрого.

4. Князювання Володимира Мономаха.

5. Населення, сільське господарство, ремесла, торгівля Київської Русі.

6. Зовнішня політика Київської Русі.

Реферати:

Давньоруські князі Олег, Ігор, Ольга.

Київський князь Володимир Великий.

Великий київський князь Ярослав Мудрий.

Великий київський князь Володимир Мономах.

Хрещення Русі.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання бажано почати з короткої характеристики джерельної бази історії Київської Русі, виділивши з-поміж інших писемних джерел «Повість врем’яних літ» з її династичним викладом давньоруської історії. Дослідити шлях перетворення східнослов’янських племен у союзи племен, які постають державними об’єднаннями-князівствами. Розкрити зміст «норманської» й «антинорманської» теорій. Проаналізувати передумови виникнення держави та об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва. Вокняжіння Олега в Києві показати як зміну місцевої київської князівської династії династією Рюриковичів. Розповіді про давньоруських князів мають містити хронологію та найважливіші моменти їх державотворчої політики.

Друге питання варто почати з того, що князювання Володимира Великого стало початком нового етапу в історії Київської Русі, етапу піднесення та розквіту. Політика руських князів щодо збирання навколо Києва слов’янських земель була завершена Володимиром і увінчала тривалий процес формування території Київської держави. Пояснити необхідність проведення адміністративної та військової реформ. Проаналізувати причини хрещення Русі князем Володимиром. Звернути увагу на запровадження християнства візантійського зразка. Особливу увагу акцентувати на наслідках (позитивних і негативних) християнизації Київської Русі.

Третє питання – це розповідь про період піднесення Київської Русі за князювання Ярослава Мудрого. Будуючи її, важливо не упустити такі суттєві моменти як: посилення єдності, централізації держави, її європезацію. Доцільно розкрити діяльність Ярослава Мудрого щодо убезпечення кордонів держави, охарактеризувати дипломатичну діяльність князя, показати його піклування внутрішньою розбудовою держави. Акцентувати увагу на тому, що з ім’ям цього князя пов’язано створення першого писаного зведення законів Київської Русі – «Руської правди». По смерті Ярослава Мудрого централізована монархія дещо занепадає, але відцентровані тенденції на деякий час вдалося призупинити Володимиру Мономаху.

Четверте питання – розповідь про князювання Володимира Мономаха, який уславився перемогами над половецькими ханами. Він відновив єдиновласну монархію. Зупинитися на характеристиці «Повчання дітям» Володимира Мономаха, яке вирізнюється високими літературними достоїнствами, пронизане турботами про рідну землю, ідеями гуманізму.

П’яте питання почати з характеристики соціальної структури Київської Русі. Виділити окремі суспільні верстви: «Великий князь руський», двір, родина князя; залежні від нього «світлі князі»; бояри; дружинники; Віче; категорію міських жителів складали ремісники, служилі люди (чиновники), купці, духовенство; селяни поділялись на закупів, дворову челядь, смердів, рядовичів, холопів, чернь. Обговорити проблему «давньоруської народності».

Охарактеризувати сільське господарство (землеробство), розвиток ремесел і торгівлі в Київській Русі. Звернути увагу, що її територія була вкрита мережею міжнародних торговельних шляхів. Розповісти про становлення грошової системи.

Готуючи відповідь на шосте питання, необхідно сконцентрувати увагу на зовнішньополітичній діяльності давньоруських князів, підкреслюючи, що вона підпорядкувалася інтересам зміцнення держави та підвищення її міжнародного авторитету. Визначити пріоритетні напрями зовнішньої політики Святослава Ігоревича, Володимира Великого та Ярослава Мудруго. Розкрийте питання зміцнення кордонів Київської Русі, а також роль торгівлі з державами Сходу, Заходу й Візантії. Порівняйте зовнішньополітичні пріоритети київських князів в період формування і розквіту Київської держави.

Основна хронологія:

V – VІІ ст. – розселення східних слов’ян;

VІ – VІІ ст. – поява міст у східних слов’ян;

VІІІ – ІХ ст. – формування східнослов’янської держави;

880-912 рр. – князювання Олега з роду новгородського князя Рюрика;

882 р. – вбивство Олегом київських князів Аскольда і Діра, вокняжіння на київському престолі Олега;

912-945 рр. – княжіння Ігоря;

945-969 рр. – регенство дружини Ігоря Ольги від імені малолітнього сина Святослава;

968-972 рр. – княжіння Святослава Ігоревича;

980-1015 рр. – княжіння Володимира Святославовича;

988 р. – хрещення киян, початок запровадження християнства на Русі;

1015-1019 рр. – княжіння сина Володимира Святополка І Окаянного;

1019-1054 рр. – княжіння Ярослава Володимировича Мудрого;

1054-1068 рр. – княжіння Ізяслава;

1072 р. – «Правда Ярославичів» (нова редакція збірника руських законів);

1073-1076 рр. – княжіння Святослава Ярославича;

1077-1078 – повернення Ізяслава (з допомогою польського короля Болеслава ІІ);

1078-1093 рр. – княжіння Всеволода Ярославовича;

1093-1113 рр. – княжіння Святополка Ізяславовича;

1097 – Любецький з’їзд, що являв собою спробу припити чвари між князями і об’єднатися для боротьби із зовнішніми ворогами;

1113-1125 рр. – княжіння Володимира Мономаха;

1113 – Устав Володимира Мономаха (доповнення до «Руської правди»);

1125-1132 рр. – княжіння Мстислава Володимировича. Завершення періоду єдності на Русі.

Опорні поняття та терміни

ДРУЖИНА – озброєні загони при князеві у Київській Русі. Брали участь у війнах, управлінні князівством та особистим господарством князя. Поділялась на «старшу» і «молодшу».

ЗАКУПИ – люди, що з різних причин втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку).

ЇЗГОЇ – категорія людей,що вийшли із свого звичайного соціального стану, позбавились засобів до існування.

РЕГЕНТСТВО – в монархічній державі тимчасове правління, одноосібне чи колегіальне (регентська рада), за недієздатністю монарха (за малолітством, тривалою хворобою та ін.).

«РУСЬКА ПРАВДА» – давньоруське право, включає: окремі норми «Закону Руського», правду Ярослава Мудрого, Правду Ярославичів, Устав Володимира Мономаха та ін. Предметом правового захисту в ній є: життя, тілесна недоторканість, честь дружинної знаті.

РЯДОВИЧІ – селяни, які уклали з феодалом ряд (договір) і на його підставі працювали на феодала.

СМЕРДИ – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними.

СНЕМИ – князівськи з’їзди.

ХОЛОПИ – населення, що перебувало у повній власності феодала, за правовим становищем близькі до рабів.

ЧЕЛЯДЬ – особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину.

Література:

1. Відома і чута в усіх кінцях землі. – К., 1993. (Історичні портрети князів Володимира, Ярослава Мудрого та Володимира Мономаха).

2. Горський А.А. Ще раз про роль норманів у формуванні Київської Русі // УІЖ. – 1994. - № 1. – С. 3-9.

3. Денисенко В. Освіта і шкільництво у давній Русі-Україні // Пам’ять століть. – 2005. – № 2. – С. 15-25.

4. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність? // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. - С. 2-15.

5. Історія України в особах: Давньоруська держава. – К., 1996. – С. 5-127.

6. Історія України. Документи. Матеріали. – К., 2002. – С. 15-67.

7. Історія України. Курс лекцій. Кн.. 1. – К., 1991. – С. 35-53.

8. Історія України: нове бачення. Т. 1. – К., 1995. – С. 40-68.

9. Котляр М. Полководці давньої Русі. – К., 1996. – 150 с.

10. Котляр М.Ф. Давньоруська держава кінця ХІ – початку ХІІ століття (Від усобиць до стабілізації). // УІЖ. – 1997. - № 2. – С. 18-28.

11. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996.

12. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). – К., 2002. – С. 6-57.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К.,1992. – Т. 1. – С. 87-144.

14. Ричка В.М. За літописним рядком. – К.,1991. – 206 с.

15. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретації // УІЖ. – 2001. - № 2. – С. 23-34.

16. Ричка В.М. Про еволюцію назви Русь в етнополітичній історії України // УІЖ. – 1991. - № 2. – С. 86-89.

17. Ричка В.М. Шлюб і подружнє життя у Київській Русі // УІЖ. – 1992. - № 1. – С. 131-142.

18. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця XVI. – К., 1996. – С. 8-130.

19. Толочко О. Коли перестала існувати „Київська Русь”? // КС. – 1992. - № 6. – С. 7-19.

20. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1998. – 352 с.

21. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 9-93.

22. Фарбей О.М. Джерела з історії християнства в Криму в ІУ-ІХ ст. // УІЖ. – 2000. - № 4. – С. 48-57.

23. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 14-31.

СЕМІНАР № 6

„РУСЬ-УКРАЇНА В ПЕРІОД РОЗДРОБЛЕНОСТІ

І МОНГОЛО-ТАТАРСЬКОЇ НАВАЛИ”

Мета: З’ясувати чому Русь перейшла від моно- до поліцентризму і які наслідки були цього процесу. Переконатись, що феодальне дріблення було природним наслідком розвитку феодального ладу. Вияснити, які князівства першими відокремились і яку роль у цей період відіграв Київ. Проаналізувати вплив монголо-татарської навали на розвиток Галицько-Волинської Русі.

План

1. Причини феодальної роздробленості Русі.

2. Основні тенденції історичного розвитку Русі:

 Київ і Київська земля;

 Чернігівське і Новгород-Сіверське князівство;

 Переяславське князівство;

 Володимиро-Суздальське князівство і утвердження окремої державності і етнічного центру.

3. Експансія монголо-татар на давньоруські землі. Русь під владою Золотої Орди.

ІНДЗ

1. Скласти хронологічну таблицю історії Давньоруської держави.

2. Скласти таблицю персоналій «Хто є хто в Київській Русі?»

№ п/п Прізвище, ім’я Роки народження і смерті чи князювання Найважливіші діяння

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Перше питання доцільно розпочати з огляду історичного процесу після смерті Ярослава Мудрого, так як саме тоді намітилась зміна форми правління в Давньоруській державі: одноосібна монархія еволюціонізувала у монархію федеративну. Охарактеризувати спроби Ярославичів стабілізувати ситуацію і забезпечити єдність держави. Володимир Мономах і Мстислав Володимирович тимчасово уповільнили відцентрові тенденції, але утримати єдність руських земель не вдалося їх наступниками. Серед низки чинників, котрі зумовили феодальну роздрібленість, виділити і охарактеризувати такі: 1) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; 2) зростання великого феодального землеволодіння з натуральним господарством в його основі; 3) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; 4) зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торгового центру, поява поліцентрії у зовнішній торгівлі; 5) посилення експансії степових кочівників. Підкреслити позитивні і негативні фактори політичної роздрібненості Русі.

Відповідь на друге питання передбачає огляд процесу відокремлення і осібного розвитку окремих регіонів Давньоруської держави. Необхідно охарактеризувати також зміну статусу Києва і піднесення нових політичних та культурних центрів.

Готуючись до третього питання варто пам’ятати, що питання про роль монголо-татарського нашестя є складним і дискусійним. Одні з учасників дискусії (Л. Гумільов, Б. Васильєв) важають, що іга фактично не було, а був союз Русі з Ордою, а інші (Б. Рибаков, П. Толочко, М. Котляр) вказують на руйнівні наслідки золотоординського іга. Охарактеризувати терміни «монголо-татарське нашестя» – «монгольське нашестя». Розповісти про битву на р. Калці 1223 року, про облогу і падіння Києва в 1240 році і про утворення Золотої Орди. Оцінювати наслідки монгольської експансії на слов’янські землі доцільно за такими напрямами: 1) руйнація та падіння ролі міст; 2) занепад ремесла і торгівлі; 3) демографічні втрати; 4) знищення значної частини феодальної еліти. Залежність від Золотої Орди показати у трьох площинах: економічній, політичній, військовій.

Основна хронологія:

1097 р. – заснування Новгород-Сіверського князівства;

1050-ті рр. – виникнення Переяславського князівства;

1206 р.– монгольську державу очолив хан Чингісхан;

1223 р. – битва на р. Калка, що призвела до тяжкої поразки руських дружин;

1237-1238 рр. – похід орд хана Батия на північні князівства: Рязанське, Володимиро-Суздальське, Смоленське;

1239-1240 рр. – війська хана Батия захопили Переяслав і Чернігів;

1240 р. – оточено і взято Київ;

1241 р. – захоплено Галичину і Волинь. Втрачено всі три столиці – Київ, Галич, Володимир-Волинський;

1242 р. – створено державу – Золота Орда. Столиця – Сарай-Бату;

1259-1261 рр. – орди хана Бурундая вирушили на Галичину і Волинь. Зруйновано основні фортифікаційні укріплення руських князівств.

Опорні поняття та терміни:

ЗОЛОТА ОРДА – середньовічна імперія під владою монголо-татарських ханів. Заснована Батиєм в 40-х роках ХІІІ ст. В часи свого розквіту охоплювала Східний Сибір від р. Обі, більшу частину Середньої Азії та величезні території Східної Європи до р. Дністра.

КОЛЕКТИВНИЙ СЮЗЕРЕНІТЕТ – спільне управління Давньоруською державою найбільш сильними і авторитетними князями з сімейства Рюриковичів за доби удільної роздробленості.

КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ – адміністративно-територіальна область Давньоруської держави. В період фодальної роздробленості її територія охоплювала землі, що простягалися на Правобережжі від басейну р. Рось на півдні (за винятком області тюркомовних чорних клобуків) до правого берега р. Прип’ять на півночі, де межувала з Чернігівським і Турівським князівствами. Далі кордони вздовж Прип’яті йшли на захід до нижньої і середньої течії р. Горинь, межиріччя р. Случ та верхів’їв Південного Бугу. На сході вони охоплювали частину Лівобережжя. Київ контролював також гирло Дніпра, де розміщувався важливий торговельний порт Олешшя.

КНЯЗІВСТВО – державне утворення або територія на чолі з князем.

КНЯЗЬ – 1) у східних слов’я вождь, воєначальник племені (союзу племен), який обирався з числа родоплемінної знаті; 2) в перід раннього феодалізму – глава держави або окремого політичного об’єднання. У Київській Русі склалася така ієрархія титулу «князь»: «великий князь», який очолював значне державне об’єднання на Русі та «удільний князь», котрий мав власне володіння (уділ), що входило до складу великого князівства.

ЧЕРНІГІВСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – у вузькому розумінні – власне чернігівська князівська волость; у широкому – вся Чернігово-Сіверська земля, до складу якої входили значні території давніх племінних об’єднань – полян, сіверян, в’ятичів, радимичів, кривичів.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 45-61.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. – К., 1996. – С. 70-79.

3. Готун І., Моця О. З життя киян часів Батия // КС. – 1993. - № 5. – С. 77-80.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 59-84.

5. Історія України. Курс лекцій / кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – К., 1991. – С. 53-69.

6. Історія України. Нове бачення / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, м.Ф. Котляр. –К., 1995. – Т. 1. – С. 68-81.

7. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 71-85.

8. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 48-55.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 144-192.

10. Ричка В.М. Київська Русь: проблеми, пошуки, інтерпретація // УІЖ. – 2001. – № 2. – С. 23-34.

11. Слабошпицький М. З голосу нашої Кліо. – К., 1993. – С. 51-68.

12. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до XVI ст. – К., 1996.

13. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 201-305.

СЕМІНАР № 7

„КУЛЬТУРА ТА ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ”

Мета: Ознайомитись з яскравим і багатогранним явищем – культурою Київської Русі, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації. Узагальнити отримані знання, визначити історичне значення Київської Русі. Виокремити уроки історії Київської держави.

План

1. Етнічні процеси. Завершення формування українського етносу.

2. Поширення топоніму. „Русь” на всі регіони Київської Русі. Поширення топоніму „Україна”.

3. Освіта, література, наукові знання, архітектура, живопис в Київській Русі.

4. Історичне значення Київської Русі.

ІНДЗ

1. Скласти план усної розповіді про історичне значення Київської Русі.

2. Реферування статті: Блажчук С. Підготовка та видання „Руської Правди” ВУАН в 20-30-х рр. // Український історичний збірник. – К., 2004. – Вип. 7. – С. 434-447.

3. Скласти конспект статті Є. Острося «Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. - № 1. – С. 56-64.

Реферати:

Культура Київської Русі.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи перше питання, найперше потрібно звернути увагу на те, що проблема етнічного розвитку Київської Русі постійно привертала увагу дослідників і що саме вона найбільше деформувалася впливом політичної кон’юктури. Найтривалішою є дискусія про давньоруську народність. У цій частині відповіді найкраще допоможе розібратися стаття Л. Залізняка «Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність? («Пам’ять століть». – 1996. – № 2. – С. 2-15). Невід’ємним компонентом відповіді має бути матеріал про те, що Київська Русь була багатоетнічним організмом. Поруч зі слов’янами на території Київської Русі проживали понад 20 народів: на півдні – печеніги, половці, берендеї, каракалпаки; на північному заході – литва і ятвяги; на півночі і північному сході – чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, готів, варягів. Праці сучасних істориків, етнографів і лінгвістів доводять, що Київська Русь була давньоукраїнською державою. Український етнос формувався на території Київської, Древлянської, Чернігівської, Переяславської, Галицької і Волинської земель. За цими землями закріпилась назва «Україна».

У відповіді на друге питання найдоцільнішим є використання статті В.М. Рички «Про еволюцію назви «Русь» в етнополітичній історії України», котра рекомендована у списку літератури. Пояснюючи термін «Україна», необхідно підкреслити географічний і державницький аспекти. Опрацювати статтю Едуарда Острося про походження назви «Україна», котра рекомендована до заняття.

Третє питання це розповідь про феномен давньоруської культури, котра сформувалася на основі місцевих традицій під впливом умов соціально-історичного буття й творчого переосмислення та засвоєння досягнень світової культури. Варто підкреслити характерні риси та особливості давньоруської культури, а саме: домінуючий вплив християнської релігії; запозичення та творче переосмислення візантійських традицій, знань та канонів; існування на Русі дохристиянського культурного середовища, котре послужило підгрунтям для створення місцевої самобутньої культури; форсоване піднесення культури, поява нових культурних явищ.

Даючи відповідь на четверте питання, варто зробити стислий огляд державно- політичної історії Київської Русі, нагадати хронологію основних подій і пікреслити, що Давньоруська держава залишила блискучу спадщину на терені Східної Європи. ЇЇ величезна політична і культурно-духовна традиція визначила на багато століть напрямок історичного розвитку кількох держав східноєвропейських народів.

В часи існування Київська Русь витворила могутню силу, яка тримала в єдності східнослов’янський світ і в часи дроблення його на князівства-держави, і в часи найбільших лихоліть: це духовна культура. Передовий для того часу соціально-економічний і політичний лад, вдала зовнішня політика, плідне використання надбань світової цивілізації,духовне і культурне відродження, пов’язане із запровадженням християнства, сприяли утвердженню Київської Русі як однієї з провідних країни світу.

Основна хронологія:

1012-1037 рр. – будівництво Софіївського собору в Києві;

1037 р. – Ярослав Муддрий заснував при Софіївському соборі першу бібліотеку на Русі;

1051 р. – заснування Києво-Печерської лаври;

1037-1039 рр. – Митрополит Іларіон написав і проголосив «Слово про Закон і Благодать»;

1113 р. – укладання літописцем Нестором «Повісті врем’яних літ»;

1187 р. – вперше в літописі згадується назва «Україна».

Опорні поняття та терміни:

ВЕСНЯНКИ – хорові пісні, присвячені приходу весни, з іграми й танцями, в яких органічно поєднанні слово, рух і мелодія. У давніх слов’ян рік починався весною (березневе літочислення).

КИЇВСЬКА МИТРОПОЛІЯ – перша церковна структура в Русі-Україні після запровадження християнства. З часу свого існування (між 995 і 997 рр.) мала відносну самостійність, хоча й перебувала під юрисдикцією константинопольського патріарха. Внаслідок політичного та економічного занепаду Києва припинила свою діяльність. Відновлена в 1620 р.

МАСЛЯНА – давньослов’янське свято проводів зими, пристосоване християнською церквою до тижня перед Великим постом.

ОРАНТА – давньохристиянська Богоматір, заступниця людей, покровителька бідних; образ молитви. Зображалася з піднятими вгору руками – жест адорації (молитви).

ФЕНОМЕН – виняткове, незвичайне, рідкісне явище.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 65-75.

2. Денисенко В. Освіта і шкільництво у давній Русі-України // Пам’ять століть. – 2005. - № 2. – С. 15-25.

3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 73-84.

4. Дубиняк Р., Цибаняк П. Грошова система в Україні за княжих часів // КС. – 1992. - № 4. – С. 52-56.

5. Залізняк Л. Давньоруська народність: імперський міф чи історична реальність // Пам’ять століть. – 1996. - № 2. – С. 2-15.

6. Історія України. Нове бачення / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр. – К., 1995. – Т.1. – С. 73-95.

7. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 64-70.

8. Новакович Руслан. Медики князівської Русі // КС. – 1994. - № 4. – С.112-114.

9. Острась Едуард. Звідки пішла назва «Україна» // КС. – 2006. - № 1. – С. 56-64.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т.1. – С. 214-270.

11. Пуцько В.Г. Про заснування Десятинної церкви у Києві // УІЖ. – 1990. - № 9. – С. 93-98.

12. Ричка В.М. Про еволюцію назви „Русь” в етнополітичній історії України //УІЖ. – 1991. - № 2. – С. 86-89.

13. Ричка В.М. Шлюб і подружнє життя у київській Русі // УІЖ. – 1992. – № 1. – С. 131-142.

14. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця XVI ст. – К., 1996. – С. 200-250.

15. Толочко О. Коли перестала існувати „Київська Русь”? // КС. – 1992. – № 6. – С. 7-19.

16. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – С. 229-344.

17. Юсова Н.М. Генеза концепту „давньоруська народність” у радянській історичній науці // УІЖ. – 2001. – № 6. – С. 65-86.

18. Юсова Н.М. Ідейна й термінологічна генеалогія поняття «давньоруська народність» // УІЖ. – 2006. – № 4. – С. 101-130.

СЕМІНАР № 8

„ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА – СПАДКОЄМИЦЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ”

Мета: Висвітлити процес появи нового державного об’єднання – Галицько-Волинського князівства, яке вродовж майже півтора століття після занепаду Києва було центром політичного та економічного життя східного слов’янства і представляло східнослов’янську державність на міжнародній арені. З’ясувати етапи державного розвитку та причини занепаду Галицько-Волинської держави.

План

1. Становлення Галицько-Волинської держави.

2. Діяльність Данила Галицького.

3. Галицько-Волинська держава за спадкоємців Галицького (1264-1325 рр.).

4. Боротьба за „галицьку спадщину” Литви, Польщі та Угорщини (1325-1350 рр.).

ІНДЗ

Скласти хронологічну таблицю основних подій столітнього періоду Галицько-Волинської держави.

Реферати:

Князь Данило Галицький.

Галицько-Волинська держава: сторінки історії.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідаючи на перше питання, варто підкреслити, що наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. князівства Середнього Подніпров’я – Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське через нескінченні князівські уособиці, зміну світових торговельних шляхів, активізацію нападів кочовників тощо занепадають і втрачають своє значення. Державотворчі процеси тут пригальмовуються, а натомість Південно-Західна Русь стає новим консолідуючим центром і осердям нового державного утворення – Галицько-Волинської держави. Її виникненню та піднесенню сприяла низка чинників, серед яких: вдале географічне положення, необхідність об’єднання зусиль для спільної боротьби проти агресії з боку Польщі та Угорщини, енергійна об’єднавча політика Романа Мстиславовича і Данила Романовича, а також спільні економічні та торговельні інтереси головним чином в результаті розробки багатих покладів солі. Як етапи становлення Галицько-Волинської держави доцільно виділити: 1) утворення та становлення (1199-1205 рр.); 2) тимчасовий розпад єдиної держави (1205-1238 рр.); 3) об’єднання та піднесення, активна боротьба із золотоординським ігом (1238-1264 рр.); 4) стабільність та піднесення (1264-1323 рр.); 5) поступовий занепад (1323-1340 рр.).

Друге питання – це розповідь про Данила Романовича Галицького – князя волинського і галицького, старшого сина Романа Мстиславовича та його дружини Анни. Вона може бути побудована за таким планом: вокняження на Волині, відновлення Галицько-Волинського князівства, коронування Данила Галицького, боротьба із золотоординцями. Як підсумок, має бути аргументований висновок про те, що роки князювання Данила Галицького – це період найбільшого внутрішнього зміцнення і централізації Галицько-Волинської держави.

У третьому питанні необхідно охарактеризувати діяльність нащадків Данила Галицького – Лева, Мстислава і Шварно. Найпослідовніше продовжував державницьку політику свого батька Лев Данилович (1264-1301 рр.), котрий приєднав Закарпаття і Люблінську землю, завдяки чому територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю свою історію. На початку ХІV ст. від неї відходять окремі землі: турово-пінська, ятв’язька. В цей час правив син Лева Даниловича, король Юрій І, головним здобутком якого було утворення у 1303 р. окремої Галицької митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-Волинська держава перейшла до його синів Андрія та Лева Юрійовичів, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар. Останнім галицько-волинським князем був Юрій ІІ Болеслав, син дочки Юрія І Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 роках. Період правління Юрія ІІ став поступовим занепадом Галицько-Волинської держави: посилився ординський вплив, бузуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення поверталось до католицизму.

Розкриваючи четверте питання, необхідно підкреслити, що відразу після смерті Юрія ІІ у внутрішні справи Галицько-Волинської держави втрутились іноземці. Польський король Казимир ІІІ Великий здійснив грабіжницький похід на Львів, але не зміг утвердитися в Галичині. Лише після кількох років правління боярської олігархії на чолі з Д. Дедьком (1340-1349) Галицько-Волинська держава перестала існувати, і у 1349 р. Казимир ІІІ захоплює Галичину, а згодом ще й Холмщину та Белзьку землю. Волинь, де правив князь Любарт Гедимінович, відійшла до Литовської держави.

Впродовж ХІІ ст. відбувалося поступове та неухильне проникнення угорських колоністів до Закарпаття. Наприкінці ХІV ст. угорський король передав місто Мукачеве з округою своєму родичеві литовському князеві Федору Коріатовичу, який привіз з Поділля, де княжив раніше, військову дружину й двір, що складалися включно з українців. Але по смерті цього князя його закарпатські володіння перейшли до угорського королівства.

Насамкінець необхідно підкреслити, що Галицько-Волинська держава, як спадкоємиця Київської Русі, зберегла і модернізувала давньоруську організацію, зберегла від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов’янства, продовжила військові та дипломатичні традиції Київської Русі тощо.

Основна хронологія:

1199 р. – волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьку і Волинську землі; утверення Галицько-Волинського князівства;

1202 р. – Роман Мстиславович оволодів Києвом, об’єднавши всю Південно-Західну Русь;

1205 р. – Роман Мстиславович загинув біля польського міста Завихвоста під час походу на малопольського князя Лєшка Білого;

1219-1228 рр. – князювання в Галичині новгородського князя Мстислава Удатного;

1201-1264 рр. – життя Данила Романовича Галицького;

1215 р. – Данило і Василько Романовичі вокняжились на Волині;

1225 р. – перша спроба захопити галицькі землі (невдала);

1238 р. – Данило Романович вокняжився в Галичині; розгромив хрестоносців під Дорогочином;

1245 р. – добився права на князювання в Галичині та Волині, здобув у Золотій Орді «ярлик»;

1253 р. – Данила Галицького короновано папою римським Іннокентієм ІV;

1256 р. – засновано м. Львів;

1323 р. – Литва захопила Берестейську та Дорогочинську землі;

1323-1340 рр. – князювання Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича – останнього Галицько-Волинського князя);

1302-1203 рр. – заснування Галицької митрополії Православної Церкви.

Опорні поняття та терміни:

ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО – політично-територіальне утворення на західних землях Південної Русі, що склалося в другій половині ХІ ст. навколо м. Володимира Волинського. Започатковане старшим сином Ярослава Мудрого Ізяславом по смерті батька. В 1154 році розділилось на Володимиро-Волинське і Луцьке. Далі історія Волинського князівства зосереджується у Володимиро-Волинському князівстві, на чолі якого став Мстислав Ізяславович. Наприкінці 1160-х років воно було поділене між його синами. У Володимирі до кінця ХІІ ст. правив Роман Мстиславович, котрий об’єднав Волинське князівство з Галицьким.

ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО – територіально-політичне утворення на заході Південної Русі з центром у м. Галичі. Сформоване на початку 1140-х років звенигородським князем Володимирком Володаревичем, який приєднав до своїх володінь Перемиське й Теребовлянське князівство та м. Галич. Син Володимира Ярослав і онук Володимир княжили у Галичі до кінця ХІІ ст. Зі смертю Володимира Ярославича (1199 р.) династія Ярославичів згасла.

ГАЛИЦЬКА МИТРОПОЛІЯ – церковна провінція, що була утворена на землях Галицько-Волинської держави старанням князів Лева Даниловича та Юрія І у 1302-1303 роках. Грамоту на піднесення галицького єпископства до рангу митрополії та вилучення його з-під юрисдикції київського митрополита підписали Константинопольський патріарх Атаназій та візантійський імператор Андроник. До її складу входило шість єпархій: Галицька, Володимирська, Перемишльська, Холмська, Луцька та Турівська. Вперше скасовано Галицьку митрополію за наполяганням Москви у 1347 році. У 1347 р. царгородський патріарх Філотей відновив її, і митрополитом став галицький єпископ Антоній. У 1401 році була підпорядкована Київській митрополії, а київський митрополит став іменуватися «Київським, Галицьким і всея Русі». Резиденція київського митрополита знаходилась у Москві. Вдруге відновлена у 1807 році.

ОПОЗИЦІЯ – протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії, організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.

Література:

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 69-90.

2. Баран В.Д. Княжий Галич в історії України (до 880-річчя Данила Галицького) // УІЖ. – 2001. - № 4. – С. 57-75.

3. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999. – С. 75-81.

4. Вілкун Т. Літописні „бояри” і „чернь” на вічі (ХІІ-ХІІІ ст.) // КС. – 2001. – № 3. – С. 40-55.

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 84-101.

6. Історія України. Курс лекцій / гол. авт. кол. Л. Мельник. – К., 1991. – Т. 1. – С. 69-86.

7. Історія України. Нове бачення. – К., 1995. – Т. 1. – С. 95-113.

8. Костомаров М.І. Князь Данило Романович Галицький // Наука і суспільство. – 1989. – № 9.

9. Котляр М. Галицько-Волинська Русь у ХІІІ ст. // КС. – 1999. – С. 3-15.

10. Котляр М. Галицько-Волинський ізвод у колі давньоруських літописів // КС. – 1999. - № 1. – С. 13-21.

11. Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. – 2000. - № 1. – С. 21-32.

12. Котляр М.Ф. Роман і Романовичі в історії України (до 880-річчя Данила Галицького) // УІЖ. – 2001. - № 4. – С. 57-75.

13. Котляр Микола. Бойові та похідні порядки галицького і волинського війська в ХІІ – ХІІІ ст. // КС. – 2004. - № 4.

14. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 85-98.

15. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 192-214.

16. Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславовича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 22-37.

17. Толочко П. Русь-Мала Русь – руський народ у другій половині ХІІІ – XVIІ ст. // КС. – 1993. - № 3. – С. 3-15.

18. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997. – С. 60-77.

СЕМІНАРИ № 9-10

„ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ВЛАДИ ЗОЛОТОЇ ОРДИ

ТА ВСТАНОВЛЕННЯ В НІЙ УДІЛЬНОГО УСТРОЮ ДИНАСТІЄЮ ОЛЬГЕРДОВИЧІВ”

Мета: Розглянути основні тенденції розвитку Литовсько-Руської держави, визначити особливості різних періодів перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського, що дасть можливість переконатися у неоднаковості їх і за тривалістю, і за змістом. Увиразнити процес втрати українськими землями залишків автономії і ознайомитись з оцінкою результатів Люблінської унії, яка була поворотною подією для українських земель.

План

1. Битва на р. Синюсі та її значення у піднесенні визвольного руху в Північно-Східній Русі.

2. Утворення Литовської держави та відновлення удільного устрою в Україні.

3. Київське князівство за Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.).

4. Кревська унія 1385 р. Ліквідація удільного устрою в 1399 році.

*****

5. Боротьба Вітовта із Золотою Ордою та Тевтонським орденом.

6. Великий князь литовський Свидригайло Ольгердович. Визвольна боротьба в князівстві (1432-1440).

7. Волинське удільне князівство Свидригайла (1440-1452) та Київське удільне князівство Олельковичів (1435-1470). Остаточна ліквідація удільного устрою в 1471 році.

8. Люблінська унія 1569 р.: передумови, укладення та наслідки.

ІНДЗ

1. Скласти хроніку основних подій в Україні за 1362-1394 рр. та назвати їх наслідки.

2. Реферування статті: Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // КС. – 1993. - № 3. – С. 77-86.

3. Пояснити терміни: удільний устрій, Тевтонський Орден, Золота Орда, унія.

Реферати:

Здобутки і втрати Люблінської унії.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючись до першого питання, доцільно звернути увагу на малодослідженість Синьоводної битви. Ця переможна битва об’єднаної литовсько-української армії під командуванням князя Ольгерда Гедиміновича (1345-1377 рр.) проти золотоординських військ на берегах річки Сині Води (тепер Синюха; ліва притока Південого Бугу) поблизу фортеці Торговиці поклала початок звільнення північно-східних земель з-під влади Золотої Орди. Дата битви в літописах подається по-різному – бл. 1351, 1362. М. Грушевський висловив думку,що найімовірніше, битва відбулася бл. 1363 р. і місцем її розгортання були, можливо, не берегти Синюхи, а берег р. Сниводи (лівої притоки Південного Бугу, Вінницька обл.). Під час битви основні сили ворога розгромлено, а внаслідок здобутої перемоги Ольгерд відвоював у татар захоплене ними у середині ХІІІ ст. Поділля і розширив свої володіння далеко на південь у напрямку до Чорного моря. Варто наголосити, що битва на р. Синюсі 1362 р. підірвала військову могутність Золотої Орди і поклала початок звільненню східнослов’янських народів від золотооринського іга.

Друге питання - висвітлення процесу проникнення литовських князів на Русь. Об’єднав литовські племена в єдину державу князь Міндовг (1230-1263 рр.). За часів Міндовга об’єктом проникнення стали західноруські (білоруські землі). А його наступник Гедимін (1316-1341 рр.) поклав початок включенню до Литовського князівства південно-західних руських (українських земель). Зміцненню литовських позицій у цьому регіоні сприяло те, що після смерті Юрія ІІ Болеслава на Волині вокняжився син Гедиміна Любарт, котрий водночас був і галицько-волинським князем. Наступник Гедиміна Ольгерд приєднав до Литви Київщину, Поділля та Чернігово-Сіверщину. Литовське проникнення на терени України не мало характеру експансії і місцеве населення йому опору не чинило. Адже литовські князі звільняли від золотоординського іга, а руські князі зберігали свою автономність.

Поступова інкорпорація українських земель перетворила Литовське князівство у Велике князівство Литовське, котре являло собою федерацію удільних князівств. Зберігалася стара система управління, лише з тією відмінністю, що руська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. У цій державі, 90 % території складали інкорпоровані руські землі і майже 90 % населення становили русини, тобто білоруси й українці. Основними аргументами для підтверження процесу «ослов’янення» литовських князів варто назвати: 1) розширення сфери впливу руського православ’я у Великому князівстві Литовському; 2) утвердження руського права; 3) визнання офіційною руської мови; 4) запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, податкової системи тощо.

До кінця ХІV ст. українські землі у Великому князівстві Литовському складалися з уділів, керованих князями з династії Гедиміновичів, які, визнаючи владу великого князя, все ж лишалися відносно незалежними правителями. Київським та Чернігово-Сіверським князівствами керували сини князя Ольгерда – відповідно Володимир та Дмитро-Корибут Ольгердовичі. На Волині удільним князем був брат Ольгерда – Любарт Гедимінович, а згодом – син останнього Федір. Поділля дісталось в уділ небожам Ольгерда – трьом братам Коріатовичам.

У третьому питанні доцільно нагадати, що Київське удільне князівство виникло в середині ХІІ ст. внаслідок феодальної роздробленості Київської Русі. До його складу входили Київщина, Східна Волинь, Переяславщина. З др. половини ХІІ ст. до першої половини ХІІІ ст. перебувало під владою володимиро-суздальських, чернігівських, смоленських і галицько-волинських князів. У 1240 р. його захопила орда Батия. З 1243 р. перебувало під зверхністю володимиро-суздальських князів. Після входження до складу Великого князівства Литовського (1362 р.) відновило статус удільного з власною князівською династією з роду Гедиміновичів у васальній залежності від великого литовського князя.

За правління Володимира Ольгердовича (1362-1394 рр.) Київське князівство фактично здобуває державні атрибути і до 1471 р. репрезентує українську державність. Але литовська влада на Київщині в останній третині ХІV ст. мала обмежений характер. Наочним свідченням цього є татарська тамга (батіг) – «ордынское знамение» на монетах Володимира Ольгердовича. Факт карбування монет виразно засвідчує, з одного боку, неабиякі економічні можливості Київського князівства, а з другого-політичні амбіції володаря. Після позбавлення Володимира Ольгердовича влада у 1394 р. у Київ призначався намісник. У 1442-1470 рр. Київське князівство тимчасово відновлюється. У 1471 р. перетворене на воєводство. (Володимир Ольгердович, втративши владу, доживав у невеликому Копильському уділі. Помер у 1398 р. Похований у Києво-Печерському монастирі).

Четверте питання – це розповідь про передумови укладення угоди (унії) між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. Серед них – загроза з боку Тевтонського ордена та Московського князівства, авторитет і могутність якого особливо зросли після переможної Куликовської битви 1380 року. Унія передбачала шляхом шлюбу литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою об’єднати Польщу і Литву в єдину державу. Залишаючись Великим князем Литовським, Ягайло ставав королем Польщі і зобов’язувався прийняти католицтво і приєднати до Польщі підвласні йому литовські, білоруські і українські землі. Унія зумовила появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392-1430 рр.). Він був визнаний довічним правителем Литовського князівства, за яким зберігалася автономія. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність своєї держави, максимально централізувати управління, Вітовт ліквідував південно-західні руські удільні князівства – Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське. У цих землях були посаджені великокнязівські намісники. Однак тенденції централізму, як і поступальний рух на схід, було припинено. В 1399 році у битві з татарами на р. Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі.

У п’ятому питанні спочатку варто підкреслити, що розгром литовсько-українських військ на р.Ворсклі у 1399 році був наслідком втручання Вітовта у внутрішню міжусобну боротьбу в Золотій Орді. Війська під проводом Вітовта стали на захист золотоординського хана Тохтомиша, позбавленого влади внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом) і змушеного шукати собі притулку в Південній Русі. Скориставшись із ситуації, Вітовт отримав від колишнього правителя Орди ярлик на підвладні Литві українські землі. Але плани Вітовта сягали ще далі: як повідомляють літописи, перед битвою «совещася Витовт с Тахтамышом, глаголя: «Аз тя посажу в Орде на царстве, а ты мене посаду на Москве, на великом княженье на всей Русской земли» (Московский летописный свод конца ХV века // ПСРЛ. – М.; Л., 1949. – Т.25. – С. 229). Тож поразка на Ворсклі означала не лише воєнну катастрофу, а й крах прагнень Вітовта щодо об’єднання в межах Литовської держави усіх руських земель і не без допомоги Золотої Орди.

Певною компенсацією поразки на Ворсклі була перемога Вітовта у Грюнвальдській битві 1410 року. Вона відбулася під час «Великої війни» 1409-1411 рр. між військами Тевтонського ордену і об’єднаною польсько-литовсько-українською армією поблизу с. Грюндвальд (Сх. Прусія) 15 липня 1410 року. Вітовт і польський король Ягайло очолювали війська із польських і литовських частин, українських військ, смоленських полків, загонів кримських татар, чеського корпусу на чолі із Я. Жижкою. Війська Тевтонського ордену очолював великий магістр Ульріх фон Юнгінген і у їх складі були німецькі і французькі рицарі та найманці з багатьох європейських країн. У ході битви війська Тевтонського ордену потерпіли поразки (втратили вбитими 18 тис. і полоненими 14 тис.), що підірвало його військову могутність і припинило експансію німецьких рицарів на Схід.

Показником зрослого авторитету Вітовта після Грюндвальської битви було укладання Городельської унії 1413 року, якою фактично визнавалося право на існування Великого князівства Литовського як автономного політичного організму: після смерті Вітовта мали відбутися вибори нового великого князя литовського, кандидатура якого узгоджувалася із Ягайлом чи його натупником на польському троні.

Готуючи шосте питання, доцільно підкреслити, що литовський князь Свидригайло Ольгердович (р. н. невід. – 1452 р.), молодший брат Ягайла, був великим князем литовським у 1430-1432 рр. У 1386 р. разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом. Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й Великого князівства Литовського. В епіцентрі конфлікту опинилося західне Поділля, яке з 1395 р. належало Спиткові і після смерті останнього у битві на Ворсклі, перейшло до Ягайла, а останній, у свою чергу, передав його Вітовту у довічне володіння. Однак після смерті Вітовта у 1430 р. польська шляхта прагнула приєднати Поділля до Польщі. Поляки захоплювали подільські замки, а Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримався обіцянки, що й стало поштовхом до початку воєнних дій. В червні 1431 р. польський король вирушив на Волинь і там 31 липня зіткнувся із Свидригайловим військом. Ягайло здобув Кам’янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. У серпні 1431 р. між Свидригайлом і Ягайлом було укладене дворічне перемир’я. Та в серпні 1432 р. Свидригайло був усунутий з великокнязівського столу, а владу узурпував молодший брат Вітовта – Сигізмунд Кейстутович, котрий був прихильником унії.

Скинутий Свидригайло продовжував боротьбу з Сигізмундом і вона мала певне національне забарвлення. Свидригайло тримався силою руських земель, котрі відмовились визнавати Сигізмунда. Його підтримували литовські князі і він обстоював інтереси аристократичних кіл Русі. У 1435 р. війська Свидригайла зазнали поразки від полків Сигізмунда у битві на р. Святій під Вількомиром. Невдовзі на боці Свидригайла залишилось тільки Східне Поділля. Свидригайло покинув Литву і повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440 р.), отримавши у володіння Волинь, де і княжив до самої смерті (1452 р.).

У сьомому питанні потрібно нагадати, що після розпаду Галицько-Волинської держави збройна боротьба між Польщею і Литвою привела до укладання в 1352 р. перемир’я, за умовами якого Волинь відходила до складу Литви. У 1366 р. Польща захопила Західну Волинь з містами Холм і Белз. У складі Великого князівства Литовського Волинь зберігала статус князівства до 1452 р. Та після смерті Свидригайла Волинське князівство було ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви. Далі варто повернутися до сюжету про князювання Сигізмунда, котрий як Великий князь Литовський і прихильник унії з Польщею, прагнув заручитися підтримкою польської шляхти, чим і викликав невдоволення у Литві. В результаті змови, яку очолив князь Чорторийський, Сигізмунд загинув у березні 1440 року. Його наступником став малолітній син Ягайла Казимир.

Казимир відновив удільність Київського князівства, яке протягом 20-30-х рр. ХV ст. перебувало під владою воєводи Михайла Гольшанського. До Києва повернулися нащадки Володимира Ольгердовича. А в 1440 р. у Києві утвердився син останнього – Олександр (Олелько) Володимирович. Його заступив Семен Олелькович (1455-1470), після якого волею Казимира була перервана традиція князівського правління в Києві. У 1471 р. був остаточно зліквідований удільний устрій.

Висвітлення восьмого питання доцільно розпочати з характеристики соціальної структури Польщі, Литви та українського суспільства, підкреслюючи неодинакове становище різних класів і суспільних груп. У Польщі була ліквідована різниця між ступенями шляхетства, а в українських і литовських землях еліта була поляризована і мала різні права. Неоднорідність еліти в Литовській державі і послаблення держави у Лівонській війні (1558-1583 рр.) з Москвою, примусили Литву відновити унійний процес з Польщею. Розповісти про перебіг подій на польсько-литовському сеймі з січня до 1 липня 1569 року.

Люблінська унія завершила процес об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського. Постала нова держава – Річ Посполита, глава якої титулювався: Король польський і Великий князь Литовський. Спільними були сейм і сенат, запроваджувалась єдина грошова одиниця. Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони, судову систему, військо, уряд і адміністрацію. Українські землі, що увійшли до складу Польщі, були поділені на Берестейське, Подільське, Брацлавське і Київське воєводства. Укладення Люблінської унії привело до значного посилення національно-релігійного гніту в Україні. Однак, позитивними сторонами Люблінської унії можна назвати те, що українські землі увійшли до складу відносно стабільної, зберігаючої громадянський мир та внутрішню єдність держави. У польській моделі державності гарантувалися політичні свободи і станові привілеї, обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. Через Польщу в Україну проникали європейські ідеї і українське населення отримувало вихід у Європу.

Основна хронологія:

1345-1377 рр. – князювання в Литві великого князя Ольгерда Гедиміновича;

1349 р. – Польща захопила більшу частину Галичини;

1362 р. – перемога Ольгерда у Синьоводській битві. Входження до Литви Київщини і Поділля;

1375 р. – створення Галицької католицької митрополії;

1362-1394 рр. – князювання Володимира Ольгердовича в Києві;

1377-1434 рр. – князювання Ягайла Ольгердовича (з 1386 р. – польський король);

14 серпня 1385 р.- укладання Кревської унії;

1387 р. – остаточне загарбання Галичини Польщею;

1399 р. – розгром литовсько-українських військ на р. Ворсклі;

15 липня 1410 р. – Грюндвальська битва;

2 жовтня 1413 р. – Городельська унія;

1392-1430 рр. – князювання Вітовта у Великому князівстві Литовському;

1471 р. – остаточна ліквідація удільного устрою на українських землях;

1 липня 1569 р. – затверджена Люблінська унія – угода про об’єднання Польщі й Литви в одну державу – Річ Посполиту.

Опорні поняття та терміни:

ЛИТОВСЬКА МЕТРИКА – книги у кількості понад 550 томів державної канцелярії Великого князівства Литовського, в яких містяться документи ХІV-ХVІІІ ст. або їхні копії. Містять джерела з історії Литви, України, Білорусії, Польщі, Росії, Туреччини.В них включено цілу низку важливих історичних документів – текст Люблінської унії, реєстри, люстрації тощо.

ОРДА – місце, де перебувала ставка хана. З розвитком державності набуває значення столиці, а згодом і всього державного утворення (напр. Золота Орда).

ПОСПОЛИТІ – узагальнююча назва некозацького населення (селян, міщан, підсусідків і т. д.) в Україні ХV-ХVІІІ століть.

РІЧ ПОСПОЛИТА – держава, що складалася з Корони Польської і Великого князівства Литовського (1569-1795 рр.), які мали федеративні права.

ШЛЯХТА – дворянський стан у Польщі, Литві, Україні в ХІV-ХVІІ ст. Походить від лицарства, яке мало станові права на носіння зброї та наслідування власності. Вищим прошарком шляхти були магнати.

Література:

1. Аркас М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 94-111.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 81-90.

3. Вовк Ю.Й. Історія України в художньо-історичних образах з найдавніших часів до середини ХVІ ст. – Тернопіль, 2005. – С. 222-237.

4. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 134-158.

5. Дорошенко Д.І. Історія України. – Л., 1991. – С. 101-117.

6. Історія України / Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. – К., 1998. – С. 70-86.

7. Історія України в особах: Литовсько-польська доба / Авт. колектив: О. Дзюба, М. Довбищенко,О. Русина. – К., 1997. – С. 46-51 (про Володимира Ольгердовича); 51-57 (про Олелька та Олельковичів).

8. Історія України. Курс лекцій. / Керів. авт. колективу Л.Г. Мельник. Т. 1. – К., 1991. – С.79-82; 86-91.

9. Історія України: нове бачення: У 2 т. / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр. Т. 1. – К., 1995. – С. 113-142.

10. Козаков О. Московсько-литовська боротьба за давньоруські землі на межі 70-80-х років ХV ст. // КС. – 2004. - № 5. – С. 39-53.

11. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 110-120.

12. Овсій І.О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року). – К., 2002. – С. 57-69.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 1. – К., 1992. – С. 303-346.

14. Русина О. Українські землі під литовським і польським володарюванням // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997 р. – С. 3-46.

15. Шабульдо Ф.М. Битва біля Синіх Вод 1362 р.: маловідомі та незнані аспекти // УІЖ. – 1996. - № 2. – С. 3-15.

16. Яковенко Н. Здобутки і втрати Люблінської унії // КС. – 1993. - № 3 – С. 77-86.

17. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 90-99.

СЕМІНАР № 11

„СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ ТА ЛИТВИ (ХІV – ХVІ СТ.)”

Мета: З’ясувати зміст соціальних процесів XIV-XVI ст., серед яких найпомітнішим було формування та становлення станової організації суспільства. Розглянути зміни та зрушення в економіці цього періоду. Довести, що активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій у виробничій сфері та становищі міщанської корпорації.

План

1. Формування шляхетного стану в Україні.

2. Розвиток сільського господарства. Земельна реформа „Устава на волоки” 1557 року.

3. Зовнішня та внутрішня торгівля.

4. Розвиток міст: магдебурзьке право, ремесла, цехи.

5. Литовські Статути і соціально-правове становище різних станів.

ІНДЗ

1. Пояснити терміни: шляхта, магнати, цехи, Литовські статути, магістрат, війт.

2. Скласти план усної розповіді про органи влади Львова у ХІІІ-XVIII ст. за статтею Капраль М.М. Функціонування органів влади Львова у ХІІІ-XVIII (Нарис історії магдебурзького права) // УІЖ. – 2006. - № 5. – С. 98-111.

3. Скласти хронологічну таблицю „Українські землі в литовсько-польську добу”.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні доцільно підкреслити, що упродовж XIV-XVI ст. тривав процес формування військово-службового стану – шляхти, котра складалася з різних соціальних груп, які несли військову службу у князя і могли утримувати себе під час походів. Віховими датами процесу формування шляхти, як привілейованого суспільного стану, були: 1374 р. – шляхту звільнено від усіх податків, окрім земельного; 1433 р. – шляхті гарантована особиста недоторканість; 1454 р. – король зобов’язався обговорювати зі шляхтою законотворчі питання; 1447 р. – поширено усі права на українську шляхту; 1496 р. – українська католицька та польська шляхта були зрівняні у правах; у середині XVI ст. була зрівняна у правах православна і католицька шляхта; 1573 р. – шляхті надано право організації конфедерацій та збройних повстань проти короля. У XVI ст. шляхта остаточно оформилась у привілейований стан. Вона була остаточно відокремлена від селянства, були розширені її права. Була створена і юридично оформлена система її прав, привілеїв та обов’язків.

Найвпливовішими представниками шляхетного стану в українських землях, котрі входили до складу Великого князівства Литовського, були майже 30 княжих родів литовської і давньоруської династій – Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі і т. д. Місце і роль шляхти в соціальній структурі визначалися знатністю походження та величиною земельної власності.

Друге питання – це характеристика стану розвитку сільського господарства в XIV-XVI століттях. Найсуттєвішими моментами, на які варто звернути увагу при підготовці відповіді на це питання є: зміна європейської торгівельної кон’юктури викликала попит на сільськогосподарську продукцію; зростання феодального землеволодіння і наступ на общинне землеволодіння, феодальне закабалення селян; розвиток товарно-грошових відносин і зростання ринку сільськогосподарської продукції; поширення фільварків.

Поява фільваркових господарств викликала необхідність проведення аграрної та фінансово-податкової системи. „Устава на волоки” 1557 року і стала такою реформою. Земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на одинакові ділянки-волоки (дорівнювали приблизно від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування.

Оцінюючи „волочну поміру” важливо пам’ятати, що вона зруйнувала сільську громаду і пов’язану з нею громадську форму селянського землекористування, змінивши його подвірним; збільшила селянські повинності і посилила закріпачення селян.

Готуючи третє питання, потрібно звернути увагу на зміну європейської торгівельної кон’юктури, що було наслідком падіння Константинополя у 1453 році і дефіцитом у Європі зерна, що зумовлювало зростання попиту на нього. Підвищуються ціни на худобу, що теж збільшує попит на неї. Львів і Луцьк стають великими ярмарками, з яких волів та іншу худобу продавали на Захід. Через Львів проходив єдиний шлях торгівлі Європи зі Сходом.

Про встановлення внутрішнього ринку свідчить поширення ярмарок. У XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної культури – набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система (земля здається під заставу). Розвитку внутрішньої торгівлі сприяли такі чинники: поглиблення спеціалізації виробництва (у XV ст., існувало 200 ремісничих спеціальностей); виникнення фахових ремісничих об’єднань-цехів; виникнення мануфактурного виробництва тощо.

У четвертому питанні варто відмітити, що багатіючи на розвитку ремесел і торгівлі, міста отримують Магдебурзьке право, за яким вони звільнялися від управління і суду великих землевласників і створювали органи місцевого самоуправління. Це міське середньовічне право було запозичене з німецького міста Магдебурга і встановлювало порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, купецьких об’єднань, цехів, регулювало питання торгівлі, опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів. Українські міста отримували Магдебурзьке право від литовських князів, польських королів і українських гетьманів. Першими його отримали такі міста: Володимир-Волинський (перед 1324 р.), Львів (1356 р.), Кременець (1374 р.), Берестя (1390 р.), Київ (1494 р.) і т. д. До речі, наше місто Умань отримало Магдебурзьке право 7 квітня 1663 року (за Регестами документів Коронної канцелярії (Польща)). У містах з Магдебурзьким правом запроваджувались становий суд присяжних (лава) та адміністративно-розпорядчий орган (рада).

Магдебурзьке право скасоване Миколою І у 1831 році по всій Україні (у Києві воно проіснувало до 1835 року.

Підготовка п’ятого питання передбачає з’ясування деяких правових аспектів. Варто відзначити, що литовські статути – це найвідоміші кодекси феодального права Великого князівства Литовського, що діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж XVI ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. („Старий”), 1566 р. („Волинський”) і 1588 р. („Новий”). Усі ці 3 акти були досить подібними один до одного, тому часом їх називають трьома редакціями Литовського Статуту. Литовські Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави, в них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території, норми давньоруського, римського, польського, німецького права, попереднього поточного законодавства Великого князівства Литовського. Враховуючи, що одним із основних джерел Литовських статутів була Руська правда, слід підкреслити, що для українського народу їх „іноземне походження” мало досить відносний характер, їхні норми відтворювали звичні „давні права” і розглядання як власне споконвічне право.

Характеризуючи Литовські статути, необхідно звернути увагу, що найдосконалішим з них був третій, котрий містив норми практично всіх галузей права. Він юридично закріпив кріпосне право, проголосив єдність права для всіх громадян, декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права. Він закріплював ідею державного суверенітету.

Як підсумок, варто підкреслити, що Литовські статути відігравали важливу роль у правовій системі України. Народом вони традиційно розглядалися як найважливіші джерела своїх „давніх прав”, своєрідна противага „новині”, яка нав’язувалася з боку Росії чи інших агресивних сусідів.

Основна хронологія:

1529 р. – Перший Литовський статут;

1 квітня 1557 р. – „Устава на волоки” і початок волочної поміри;

1324 р. – м. Володимир-Волинський отримало Магдебурзьке право;

1339 р. – Магдебурзьке право надане м. Сянок;

1356 р. – Магдебурзьке право отримав Львів;

1494 р. – Києву надано Магдебурзьке право;

1663 р. – Магдебурзьке право надане місту Умані;

1566 р. – Другий Литовський статут;

1588 р. – Третій Литовський статут.

Опорні поняття та терміни:

КОПА – зібрання (сход) сільської громади в Україні XV-XVII ст., для

вирішення громадянських справ.

КОПНИЙ СУД – суд сільської громади, який збирався в Україні в період

середньовіччя. Діяв згідно зі звичаєвим „копним” правом.

КРІПАЦТВО, КРІПОСНЕ ПРАВО (від „кріпостей” – купчих документів на землі) – система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, юридично закріплювалась державою.

ЛАНОВЕ – державний поземельний податок із феодально залежних селян у Великому князівстві Литовському та Речі Посполитій у XVI-XVIII ст. Розмір ланового визначався постановою сейму і обчислювався з одиниці оподаткування – лану (малий лан – 16,8 га, великий – 25 га).

ЛЮСТРАЦІЇ – в Речі Посполитій описи державних маєтностей для податкових і військових потреб, що проводилися щоп’ять років за ухвалою польського сейму 1562 р. На території колишніх польських володінь проводились до 1876 р.

МАРШАЛОК – високий державний посадовець з наглядовими, розпорядчими та церемоніальними функціями.

СТАРОСТИ – керували повітами (адміністративні одиниці, з яких складалися воєводства).

ФІЛЬВАРОК – багатогалузеве господарство, яке грунтувалося на даровій праці кріпосних селян. У таких господарствах не лише вироблялася сільськогосподарська продукція, а й перероблялася й відправлялася великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.

Література:

1. Білоус Н.О. Функції та основні напрями діяльності Київського магістрату в ХVІ – пер. пол. ХVІІ ст. // УІЖ. – 2005. - № 5. – С. 4-18.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 92-101; 101-104.

3. Дорошенко Д.І. Історія України. – Л., 1991. – С. 117-135.

4. Історія України / Авт. кол.: Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. та ін. – К., 1998. – С. 91-98.

5. Історія України. Курс лекцій / Керів. авт. колективу Л.Г. Мельник. Т.1. – К., 1991. – С. 95-107.

6. Історія України: нове бачення; У 2 т. / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр. Т. 1. – К., 1995. – С, 129-136; 142-144.

7. Капітан Л.І. Литовсько-польська доба на сторінках „Українського історичного журналу” (1485-2000 рр.) // УІЖ. – 2000. - № 3 – С. 53-61.

8. Капраль М.М. Функціонування органів влади Львова у ХІІІ-XVIII ст. (Нарис історії магдебурзького права) // УІЖ. – 2006. - № 5. – С. 98-111.

9. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 120-129; 129-143; 166-188.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 346-373; 406-413; 373-394.

СЕМІНАР № 12

„СЛОБОЖАНЩИНА, ГАЛИЧИНА, ПІВНІЧНА

БУКОВИНА І КРИМ В ХІV – ХVІ СТОЛІТТЯХ”

Мета: З’ясувати особливості заселення слобідських українських земель, вияснити становище окраїнних українських земель в період втрати ними автономії і включення до складу сусідніх держав. Розглянути ранню історію Кримського ханства і початок кримсько-татарської експансії на українські землі. Загалом, визначити особливості розвитку східноукраїнських (слобідських), галицьких та південноукраїнських земель в XIV-XVI ст.

План

1. Колонізація слобідських земель московитами та українцями.

2. Поступова ліквідація Польщею автономії Галичини. Конфесійна обстановка.

3. Становище Північної Буковини та перехід її в 1359 р. до складу Молдовського князівства.

4. Утворення Кримського ханства та напади татар на українські землі наприкінці ХV і в першій половині ХVІ ст.

ІНДЗ

Пояснити терміни: Слобожанщина, Буковина, Молдавське князівство, Кримське ханство, Османська імперія, Закарпаття.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

На початку відповіді на перше питання доцільно з’ясувати межі Слобожанщини або Слобідської України. Це територія теперішніх Харківської, східної частини Сумської (до р. Сейму), північних частин Донецької (до р. Бахмутки) та Луганської (до р. Айдару), південно-східної частини Воронезької (правобережжя Дону від м. Коротояка до м. Богучара, заплава р. Підгірної з м. Калач на лівому березі Дону), південно-західної частини Бєлгородської та південної частини Курської областей. А взагалі – Слобожанщина – це регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав – Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. Назва походить від найпоширеніших населених пунктів – слобод і вільного становища населення – свобод.

Після Люблінської унії (1569 р.) сюди спрямовувався потік втікачів від польсько-шляхетського гніту. Московський уряд, бажаючи захиститися від татарських наскоків, селив переселенців на татарському прикордонні. Для того, щоб утримувати переселенців з українських та московських земель у тих небезпечних місцях, уряд був змушений надавати численні пільги і дозволяв встановлювати козацький устрій. Основну масу переселенців на слобідські землі становили російські служилі люди та селяни втікачі з українських земель.

Друге питання доцільно розпочати з короткого екскурсу в останні роки існування Галицько-Волинської держави. Варто нагадати, що в 1340 році був отруєний останній князь Юрій Болеслав. Польський король Казимир ІІІ напав на Львів і пограбував місто. Народне повстання проти поляків очолив Дмитро Дядько, поляків вигнали і упродовж десяти років Галицько-Волинське князівство залишалось незалежним. Казимир ІІІ уклав угоду з Дмитром Дядьком і від тієї пори князівство розділилось на дві частини: 1) Галицьку, що стала на деякий час олігархічною боярською республікою і 2) Волинську, куди місцеві магнати запросили княжити литовського князя Любарта. Восени 1349 р. польські феодали здійснили новий похід проти Галицької і Волинської земель. Вони загарбали Львів, Володимир, Белз, Берестя. Любарт ледве відсидівся в обложеному ворогами Луцьку. В 1350 р. він повернув собі Волинь. А Галицька земля з того часу була приєднана до Польського королівства, спочатку на правах автономної області, а з середини XV ст.. перетворена урядом на звичайну польську провінцію.

Доцільним є окреслення географічних меж. Галичина – історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністра (верхня і середня течії), Сяну (верхня течія). Це територія сучасних Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини) областей України, а також ряду воєводств Польщі (Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське та ін). Галицькі землі Казимир ІІІ включив до Польського королівства, як окреме „Королівство Русі”. У 1434 році воно було інкорпороване до складу Польщі, чим скасовувалось автономне становище Галичини. Було відмінено давньоукраїнське право та судочинство, а галицьке боярство урівнювалося в правах з польською шляхтою. Тут було утворене Руське воєводство з центром у Львові, котре складалося з п’яти земель (повітів) – Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. було утворене Белзьке воєводство.

Характеризуючи соціально-економічне життя Галичини, варто показати стан розвитку сільського господарства, міст та ремесел, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Незадоволення селян процесом закріпачення знайшло вияв у повстанні під проводом Мухи. У першій половині XVI ст. розгортався (на Прикарпатті) опришківський рух.

З XVI ст. в Галичині почали виникати братства, найвідомішим з яких було Львівське Успенське Ставропігійське братство (1586 р.). У Галичині започатковано справу унії між католицькою і православною церквами. Та перемишльський та львівський єпископи аж на завершальному етапі її укладення відмовились її прийняти. Перемишльська єпархія прийняла унію лише у 1692 р., Львівська – у 1700 р., а Львівське братство – у 1708 році.

Відповідь має закінчуватися розповіддю про Галицьку митрополію, яку у 1347 році було скасовано, а відновлено завдяки старанням Казимира ІІІ. У 1370 році митрополитом було висвячено єпископа Антонія, а після нього митрополією управляв Луцький єпископ Іван. У 1401 р. Галицька митрополія була підпорядкована Київській митрополії.

Готуючи третє питання, перш за все потрібно визначити географічні межі Буковини. Так називались землі, розташовані між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту та Серету. Нині ця територія входить до складу України (Північна Буковина – Чернівецька обл.) та Румунії (Південна Буковина – обл.. Сучава та Ботошани Румунії). В Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської Русі, в ХІІ – першій половині XVI ст. – Галицького князівства, а згодом – Галицько-Волинської держави. Після монголо-татарської навали зв’язки Буковини з галицько-волинськими землями послабились, що привело до утворення тут на початку XVI ст. окремої Шипинської землі, котра визнавала зверхність Золотої Орди. У 40-50-х роках XІV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини, король якої Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша. А останній сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Трансільванії. У 60-х роках XIV ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 року.

Упродовж 1387-1497 рр. Молдова визнавала зверхність Польщі. У цей час Буковина відігравала важливу роль в економічному та політичному житті князівства. З 1514 року Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Наприкінці XVI ст. її було перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Саме тоді активною була румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 році столиці князівства з Сучави до Ясс.

Четверте питання варто розпочати з висвітлення періоду утворення кримсько-татарської держави, що існувала у 1449-1783 рр. У 1239 р. монголо-татари, розоривши землеробське господарство місцевого населення, підкорили степову частину Криму і з кінця ХІІІ ст. зробили її постійним місцем свого перебування. Тут утворилося особливе намісництво – Кримський улус із центром у Солхаті (Старому Криму). У період міжусобної боротьби в Золотій Орді хан Давлет-Хаджи-Гірей (1433-1466), що утвердився в Криму, добився незалежності і в 1449 р. сформував нове державне утворення – Кримське ханство. Окрім внутрішньої частини Кримського півострова, до його складу увійшли землі Північного Причорномор’я, Приазов’я, Прикубання. У другій половині XVI ст. васальну залежність від Кримського ханства визнала Мала Ногайська Орда, що перекочувала на південноукраїнські землі з прикаспійських степів; у 20-х рр. XVII ст. вона розпалася на Джамбуйлуцьку, Буджацьку, Єдисанську, Єдичкульську Орди, що зберігали васальну залежність від Криму.

У 1475 р. Кримське ханство визнало васальну залежність від Османської імперії. Ханський престол упродовж усього періоду існування держави утримувала династія Гіреїв. Другою особою після хана був калга – офіційний спадкоємець престолу. Помічник хана і глава уряду – нуреддін і великий бей (каймакан). Сини хана отримували посади сераскирів і очолювали орди, які кочували поза межами півострова та управляли територією підвладних християнських народів. Офіційними розпорядниками і виконавцями волі хана були аги – чиновники ханського двору (як правило їх налічувалось 150 осіб). Феодальну верхівку Кримського ханства становили кілька найвпливовіших родів. На чолі їх стояли беї – вища татарська знать. Васалами беїв були мурзи – прямі і побічні потомки родоначальника. Беї та мурзи складали диван – вищий законодавчий та виконавчий орган Кримського ханства. Беям та мурзам протистояло нове служиле дворянство – капи-кулу (особиста ханська гвардія). Духовенство (улеми) очолював муфтій. Глава мусульманської церкви в Криму призначався турецьким султаном і був незалежним від хана, але входив до складу дивану.

У другій половині XIV ст. кримські хани розпочали грабіжницькі походи на українські землі. Перший з них відбувся у 1482 р. і внаслідок нього було зруйновано значну кількість міст Правобережної України, включаючи Київ. Упродовж другої половини XV – першої половини XVI ст. відбулися близько 100 татарських набігів на Україну.

У др. половині XVII ст. Кримське ханство занепало, а остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-1774 років. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. воно стало незалежним від Туреччини і потрапило під контроль Росії. У липні 1783 р. російський уряд примусив хана Шагін-Гірея зректися влади. Крим був приєднаний до Росії і на колишніх землях ханства була створена Таврійська область.

Основна хронологія:

1387 р. – Польща остаточно загарбала Галичину;

1490-1492 рр. – Повстання проти шляхти під проводом Мухи в Галичині;

1586 р. – Утворення Львівського Успенського Ставропігійського братства;

1449 р. – Утворення Кримського ханства;

1482 р. – перший грабіжницький набіг кримчаків на українські землі;

1783 р. – кінець існування Кримського ханства.

Опорні поняття та терміни:

ВОЄВОДСТВО – одиниця адміністративно-територіального поділу України у XV-XVIII ст., що був запозичений з Польщі.

ЄДИСАНСЬКА (ОЧАКІВСЬКА) ОРДА – одна із гілок Малої Ногайської орди, що займала південні степи між Дніпром, Південним Бугом і Дністром від узбережжя Чорного моря до р. Кодими. Центром орди був Очаків.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний період звільнялись від виконання феодальних повинностей; пільгові роки упродовж яких переселенці повинні були обжити місцевість, налагодити виробництво без сплати податків.

ЛЬВІВСЬКЕ БРАТСТВО – національно-релігійна громадська організація православних, а згодом – греко-католицьких українських міщан Львова. Його статут встановлював право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у т. ч. єпископами. Мало право ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Прагнення Львівського братства до збільшення участі мирян у громадському й культурному житті була одним із проявів реформації на Україні. Боролось проти церковної унії 1596 р. Мало друкарню, школу, спорудило Успенську церкву у Львові, створило шпиталь. Під час розорення Львова шведами у 1704 році почало занепадати. У 1708 р. прийняло унію. Ліквідоване австрійським урядом в 1788 році.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 90-92; 85-88.

2. Вовк Ю.Й. Історія України в художньо-історичних образах з найдавніших часів до середини ХVІ ст. – Тернопіль, 2005. – С. 239-245.

3. Дорошенко Д.І. Історія України. – Л., 1991. – С. 135-148.

4. Історія України. / Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. – К., 1998. – С. 86-90; 98-100.

5. Історія України. Курс лекцій / Керівн. авт. колективу Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 91-92.

6. Котляр М., Кульчицький С. Шляхами віків: довідник з історії України. – К.. 1993. – С. 51; 53-54.

СЕМІНАРИ № 13-14

"КОЗАЦТВО УКРАЇНИ (СЕРЕДИНА ХV-ХVІ СТ.)"

Мета: З’ясувати причини появи козацтва, розглянути ранній період історії Запорозької Січі, що допоможе вияснити питання про детермінацію цього феномену саме за соціально-політичних обставин кінця XV ст. Розглянути козацькі повстання кінця XVI ст. і визначити причини їх поразки.

План

1. Причини і поява козацтва в Україні.

2. Заснування Запорозької Січі. Дмитро Вишневецький та його роль у розбудові Січі й активізації боротьби з Кримським ханством.

3. Створення реєстрового козацького війська та реформування його Стефаном Баторієм.

4. Державний устрій Запорозької Січі.

************

1. Боротьба козацтва проти татарсько-турецької агресії в 70-90-х рр. ХVІ ст. Морські експедиції козаків.

2. Повстання козаків під проводом Криштофа Косинського.

3. Козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка. Державотворчі елементи в діяльності Наливайка.

ІНДЗ

Пояснити терміни: бродники, бунчужний, довбиш, військова рада, військовий суддя, козак, курінний отаман, писар, осавул, обозний, пушкар, скарбник, уходники, хорунжий, Запорозька Січ.

Реферати:

Запорозька Січ – адміністративний устрій і господарство.

Військове мистецтво запорозького козацтва.

Культура запорозького козацтва.

Дмитро Вишневецький на тлі ранньої історії козацтва.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, необхідно пригадати теорії походження козацтва. серед яких: „хозарська”, „чорно-клобуцька”, „черкаська”, „татарська”, „автохтонна”, „болохівська”, „бродницька”, „уходницька”, „захисна”, „соціальна”. Важливо розуміти, що кожна окремо взята теорія не може в повній мірі пояснити виникнення такого феномену, яким стало козацтво. Тільки в комплексі, з урахуванням соціально-політичних обставин та геополітичного розташування українських земель, можна збагнути сутність, генезу та особливості козацтва.

Означуючи коло причин появи козацтва, варто назвати ті чинники, які сприяли появі цього суспільного стану. Серед них такі: існування територіальних обширів зі сприятливими для життєдіяльності умовами; досвід освоєна південних українських земель угодниками, здобичниками, бродниками; природне прагнення до пошуків кращого життя, самоствердження. А причини появи козацтва корінилися в тих соціально-економічних і політичних умовах, які склалися на українських землях в кінці XV – на початку XVI ст. Серед них варто виділити такі: Польща і Литва ліквідували автономність українських земель; розширення феодального землеволодіння супроводжувалось обезземеленням козацтва і підштовхувало процес освоєння нових земель; посилення соціального, національного і релігійного гніту; зростання зовнішньої загрози і необхідність захисту від турецько-татарської агресії.

Термін „козак” вперше згадується в Початковій монгольській хроніці 1240 р., куди перейшов із тюркських мов у значенні „схильний до завоювання”. У XIV ст. вживається в значенні „страж”. Частіше слово „козак” вживалося на означення вільних людей, котрі населяли південноукраїнські степи. Перша писемна згадка про українських козаків міститься у хроніці М. Бєльського під 1489 роком.

Друге питання – висвітлення процесу створення Запорозької Січі і її характеристика. Близько 1552 (за ін. дан. 1554-55 чи 1556 р.) південніше від дніпрових порогів була створена військово-політична організація, основною функцією якої була відсіч нападів турків і татар. З часом вона перетворилася на державно-політичне утворення козацтва з демократичним устроєм. Кордони Запорозької Січі до кінця XVII ст. не були окреслені. Впродовж XVIII ст. її територія під назвою „Вольності Війська Запорозького” вже була чіткіше окреслена. Столицею Запорозької Січі було місто-фортеця, яке вісім разів міняло своє розташування. Вищою законодавчою владою виступала загальновійськова рада, в якій мали право брати участь усі козаки. Січчю керував уряд на чолі з кошовим отаманом, який щорічно переобирався.

Дмитро Вишневецький (1516-1563) – перший з достовірно відомих козацьких гетьманів. Походив з волинського князівського роду, власник земельних маєтків у Кременчуцькому повіті. В 1550-1553 рр. – староста черкаський і канівський. Як королівський стражник, на о. Хортиця побудував потужне укріплення, що стало прототипом Запорозької Січі. Звідти здійснив кілька успішних походів проти турків і татар. У 1563 р. втрутився у боротьбу за молдовський престол. На території Молдовського князівства 4 тис. козацький загін Д. Вишневецького був розгромлений і гетьман потрапив у полон. Після жорстоких катувань, за наказом турецького султана страчений у Стамбулі.

Готуючись до відповіді на третє питання, необхідно запам’ятати, що „реєстровими” називали козаків, які перебували на державній службі Речі Посполитої у другій половині XVI – першій половині XVII ст. і вносились у спеціальні списки – реєстри. Перший відомий реєстр був складений за наказом короля Сигізмунда ІІ Августа у 1572 році. Тоді коронний гетьман Юрій Язловецький прийняв на державну службу 300 осіб. Першим гетьманом реєстровців був Ян Бадовський.

У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 600 осіб. Вони отримали козацькі клейноди, право власної військової, адміністративної і судової юрисдикції, звільнялися від податків та повинностей. Реєстровці мали право на землеволодіння, право займатися промислами і торгівлею, одержували казенну платню за військову службу. У володіння отримали містечко Трахтемирів, де розміщувався арсенал і шпиталь для поранених і старих козаків. Землі до Чигирина виділялись для поселення реєстровим козакам.

Найбільшим був реєстр, складений у 1649 році (40 тис. козаків).

У другій половині XVII ст. замість реєстрів почали складати компути (списки), в яких визначалася належність до козацького стану.

У четвертому питанні потрібно відмітити, що за своїм характером Запорозька Січ була військово-демократичною республікою, вона мала ознаки державності, власну територію і військо, яке охороняло її кордони, свій уряд, який виконував законодавчі, виконавчі та судові функції, свою символіку (прапор і герб), скарбницю. На Січі діяло звичаєве право. Вищим органом влади була козацька рада, на якій вирішувались найважливіші питання внутрішнього життя, питання війни і миру, дипломатичних зносин, обрання козацької старшини, розподіл землі між куренями і т. д. Очолював Запорозьку Січ виборний гетьман (після 1648 р. – кошовий отаман). Для оперативного управління справами існувала рада старшини. Виконавчий уряд Січі складався з кошового отамана, військового писаря, військового судді та військового осавула. На Січі виборними були всі посади – від найвищої (гетьмана) – до найнижчої.

Суттєвим доповненням до розповіді про державний устрій Запорозької Січі буде фрагмент про територіально-адміністративний поділ „Вольностей Запорозьких”, про чисельність козацтва, про господарство, звичаї і традиції козаків. Усі ці відомості варто почерпнути із роботи Д.І. Яворницького „Історія запорозьких козаків”.

Підводячи підсумки семінарському заняттю, варто підкреслити, що козацтво – суспільний стан в Україні XVI-XVIII ст., який виник в зоні Великого кордону між християнською європейською цивілізацією і азійською ісламською. Козацтво – це збірна назва, під якою розумілося і запорозьке, і реєстрове козацьке населення українських земель. Упродовж XVI ст. сформувалась ще й така категорія козацтва як городове. Його організаторами були прикордонні старости: черкаський, хмельницький, барський, які набирали охочих до прикордонної служби. З військово-промислового стану козацтво трансформувалось у військово-служилий, а згодом у захисників національних, політичних, релігійних прав та культурної самобутності українського народу.

* * *

Готуючи відповідь на перше питання другого семінару, необхідно відзначити, що саме боротьба проти турецько-татарської агресії стала яскравою сторінкою в історії українського козацтва. У 70-х рр. XVI ст. козацтво боролося з турецькими силами у Молдові. У 1574 р. запорожці на чолі з Іваном Свирговським вели бої з турецькими військами в союзі з молдовськими повстанцями. У 1577 р. козацький ватажок Іван Підкова захопив Ясен (столицю) і був проголошений молдовським господарем.

Поступово козацтво почало проводити власну, незалежну від польського уряду, зовнішню політику (втручання у молдовські справи, зносини з цісарем Рудольфом ІІ).

Окремо потрібно розповісти про Молдовські походи 1594-1595 рр., які являли собою боротьбу проти татар і участь у міжусобній боротьбі претендентів на господарський (князівський) стіл водночас.

Наприкінці липня 1594 р. С. Наливайко з 4 тис. козацьким загоном виступив у похід на Молдову. Заволоділи найбільшою у Придністров’ї турецькою фортецею Тягиня і упродовж місяця пустошили її околиці. На зворотному шляху на переправі через Дністер їх наздогнав молдовський господар Аарон із 7 тис. армією і відбив трофейний обоз.

Наприкінці жовтня 1594 р. реєстрові козаки, запорожці і „збиранина” Северина Наливайка (усіх разом 12 тис.) вирушили на Молдову. Перейшовши Дністер, 29 жовтня вони вже були під Цецорою. Вони тричі розбили війська молдовського господаря і вигнали його у Валахію. Козацькі війська заняли Цецору і Ясси. Через 2 тижні вони повернулись на Батьківщину.

У лютому-березні 1595 р. козаки, об’єднавшись із молдовським і семигородським військами, діяли проти турків і турецьких сил на території Молдови. Козаки штурмували Тягин, Білгород, Кілію. Великі загони козацтва діяли при штурмі Браїлова та Ізмаїла. У першій половині 1595 р. козацькі війська діяли на досить великій території – угору по Дунаю (Силістрія, Добруджа, Рущук, Нікополь) і на півдні – аж до Балканських гір і Софії. Загальна чисельність козацтва, що діяло проти турків сягала 20 тис. осіб. Після поразки під Тягином об’єднаних протитурецьких сил наприкінці 1595 р., козацтво з Наливайком і Лободою після двомісячного походу повернулося на Поділля.

З другої половини 70-х рр. XVI ст. активізуються морські походи козацтва проти Кримського ханства й Туреччини. Чергове піднесення воєнної активності козацтва було пов’язане з ім’ям гетьмана С. Кішки (70-ті роки XVI ст. – 1698 р.).

У підсумку варто підкреслити, що молдовські походи 70-90-х рр. XVI ст., як і морські експедиції козацтва вплинули на становлення самосвідомості українського козацтва і на зростання козацьких претензій. Завдяки походам козацтво виступило самостійним суб’єктом міжнародних відносин.

Відповідь на друге питання бажано розпочати із біографічних відомостей про Криштофа Косинського (середина XVI ст. – 1593). Очолюване ним повстання 1591-1593 рр. було першим великим рухом проти польського режиму в Україні.

В серпні 1591 р. Косинський на чолі повсталих козаків зайняв Пиків, звільнив від польської влади Білогородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав. Присягу на вірність повсталим склали жителі Канева, Корсуня, Переяслава, Черкас, Богуслава. Практично вся Київщина і Брацлавщина були охоплені повстанням, звідки воно перекинулося на Волинь і частково Поділля. Вирішальна битва відбулася під П’яткою (тепер село Чуднівського р-ну, Житомирської обл.) 2 лютого 1593 р. Повстанці зазнали поразки, відступили на Запорожжя, але повстання не припинилося. У травні 1593 р. К. Косинський спробував оволодіти Черкасами, де знаходилися війська О. Вишневецького, але загинув.

Третє питання теж доречно розпочати із висвітлення біографічних даних Северина Наливайка (бл. 1560-1597 р.).

Навесні 1594 р. С. Наливайко виступив проти польської влади на Брацлавщині. Повстанці оволоділи Теребовлею, взяли Гусятин, Сатанів, Городок. У липні-серпні повстання поширилось на Поділля, Галиччину, а потім і Волинь. Разом з реєстровцями Г. Лободи, наливайківці восени 1594 р. розбили шляхетське військо під Брацлавом, а в листопаді здійснили похід до Молдови. У лютому-травні 1595 р. Наливайко і Лобода здійснили новий похід до Молдови, пізніше – до Угорщини. У вересні 1595 р. повстанці були під Замостям, були у Самборі. Почався новий етап повстання. Наливайківці рушили на Луцьк, а звідти – у Полісся та Білорусь, зайняли Слуцьк. Пройшли містами Південної та Східної Білорусі і в середині січня 1596 р. повернули на Волинь.

У липні до короля Сигізмунда ІІІ С. Наливайко виклав власний план врегулювання взаємин козацтва із владою. Він просив виділити йому територію між Бугом і Дністром південніше Брацлава і осадити там козацьке військо кількістю близько 2 тис. чол., яке б утримувалося королем і служило йому.

В кінці січня 1596 р. наливайківці відійшли на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. Там вони об’єдналися з іншими повстанськими загонами і біля с. Трипілля відбулася жорстока битва, після якої повстанці відступили на Лубенщину. Над р. Солоницею 25-28 травня 1596 р. відбулася вирішальна битва. Після 2-тижневої оборони повстанці капітулювали і видали своїх ватажків. Незважаючи на обіцяну амністію, більшість козаків тут же перебили, а С. Наливайка після катувань страчено у Варшаві.

Юридичним підсумком цієї війни козацтва став універсал короля Сигізмунда ІІІ від 1 вересня 1596 р., за яким козаки, що не перебували на державній службі, оголошувались поза законом. Наказано ловити їх і страчувати.

Загальним підсумком козацьких повстань 1591-1596 рр. стало створення передумов для різкого зростання і посилення козацтва. Вже в найближчі десятиріччя козацтво перетворилося у провідний суспільний стан України.

Основна хронологія:

1489 р. – перша писемна згадка про козаків у хроніці М. Бєльського;

1552-1556 рр. – створення Запорозької Січі на о. Мала Хортиця;

1552-1557 рр. – Хортицька Січ;

60-ті роки XVI – 1593 р. – Січ на о. Томаківка (Томаківська Січ);

1593-1638 рр. – Січ на р. Базавлук (Базавлуцька Січ);

1638-1652 рр. – Січ на Микитинському Розі (Микитинська Січ);

1652-1709 рр. – Січ на р. Чортомлик (Чортомлицька Січ);

1709-1711 рр. – Кам’янська Січ;

1711-1734 рр. – Січ в Олешках (Олешківська Січ);

1734-1775 рр. – Січ на р. Підпільній (Нова Січ);

1572 р. – складено перший козацький реєстр (реєстрове козацтво);

1578 р. – реформування козацтва Стефаном Баторієм;

1591-1593 рр. – козацьке повстання під проводом Криштофа Косинського;

1594-1596 рр. – козацько-селянське повстання під проводом Северина Наливайка.

Опорні поняття та терміни:

ВЕЛИКИЙ ЛУГ – заплава Дніпра, що протягалася по обидва його боки від о. Хортиця на 100 км при ширині від 3 до 25 км. Загальна площа – понад мільйон десятин землі. Цей комплекс дніпровських плавнів складався із двох масивів: Кінських плавнів і Базавлугу.

ГЕТЬМАН – командувач. В Україні XVI-XVIII ст. – керівник козацького війська. У Польщі і Литві так називали головнокомандувачів. Головний гетьман (великий), його заступник (польний).

ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО – система усталених, як правило, письмово не фіксованих і частково санкціонованих верховною владою правил у суспільстві.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю.

КЛЕЙНОДИ – відзнаки та атрибути влади козацької старшини. До клейнодів належали: корогва, бунчук, булава, пернач, печатка, литаври і каламар.

КОШОВА СТАРШИНА – військово-адміністративне керівництво Запорозької Січі. До неї входили: військова старшина та військові служителі. Щороку обиралися на загальній козацькій раді.

КУРІНЬ – 1) основна адміністративно-господарська та військово-організаційна одиниця Запорозької Січі з курінним отаманом на чолі, мала власну назву, формувалась за земляцьким принципом; 2) продовгувата дерев’яна споруда, що слугувала житлом для запорожців.

ПОРОГИ ДНІПРОВІ, ДНІПРОВСЬКІ ПОРОГИ – виступи гранітів і гнейсів у руслі Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям. Найбільших порогів було 9 – Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Лишній, Вільний. Довжина порожнистої частини Дніпра – 65 км, загальне падіння води становило близько 31 м, ширина річища – від 38 до 900 м. У порогах існував природний козацький хід, по якому з великою небезпекою пропливали невеликі судна. Затоплені у 1932 р. під час спорудження Дніпрогесу.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 41-66.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 5-69.

3. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 73-79.

4. Боєчко В.Ф., Чабан А.Ю. Роль порубіжних територій у процесі генезису козацтва // УІЖ. – 1999. – С. 48-63.

5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – 539 с.

6. Грушевський М. Історія України-Русі. – Т.VІІ. – К., 1995. – С. 196-206.

7. Гурбик А.О. Виникнення Запорозької Січі (хронологічний та територіальний аспект) // УІЖ. – 1999. – № 6. – С. 3-17.

8. Денисенко А. Козацький гетьман Байда Вишневецький // КС. –1992. – № 1. – С. 70-74.

9. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 148-166.

10. Запорожці: До історії козацької культури. – К., 1993. – 400 с.

11. Константиненко К. "Реляція про проходження та звичаї козаків" Альберто Віміни: історія, уява, реальність // КС. – 1999. – № 5. – С. 50-70.

12. Леп’явко С. Наливайко і повстання 1591-1596 рр. у пам’яті сучасників і нащадків // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 131-139.

13. Леп’явко С.А. Українське козацтво на державній службі (початковий період) // УІЖ. – 1999. – № 3. – С. 57-62.

14. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. – № 12. – С. 123-132.

15. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. – № 5. – С. 61-73.

16. Стороженко І. Організаційні структури козацтва, що передували утворенню першої Запорозької Січі // КС. – 2004. – № 2. – С. 23-35.

17. Стороженко І. Перша Запорозька (Базавлуцька) Січ кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Генеза та еволюція // КС. – 2005. – № 1. – С.35-60.

18. Стороженко Іван. Кримське ханство кінця XV – середини XVIII ст. як складова частина Великого Кордону України // КС. – 2006. – № 5. – С. 3-13.

19. Щербак В.О. Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994.–- № 2-3. – С. 75-84.

20. Щербак В.О. Запорозька Січ як фактор консолідації українського козацтва до середини XVIІ ст. // УІЖ. – 1995. – № 5. – С. 66-72.

21. Щербак В.О. Козацтво в станово-класовій структурі українського суспільства (др. половина ХV - середина ХVІІ ст.) // Укр. іст. журнал. – 1991. – № 11. – С. 43-53.

22. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Львів, 1991. – Т. 2. –

С. 6-117.

СЕМІНАР № 15

„КОНФЕСІЙНА СИТУАЦІЯ ХІУ-XVI СТ.”

Мета: З’ясувати становище Православної Церкви в умовах посилення позицій католицької релігії, розглянути форми реформаційних течій в Україні з метою визначення передумов укладення та наслідків Берестейської унії. Розуміння конфесійної ситуації в Україні слугуватиме поясненням багатьох соціально-політичних процесів в Україні.

План

1. Поділ Київської митрополії. Становище української Православної Церкви у Великому Князівстві Литовському в ХІУ – першій половині XVI ст.

2. Посилення позицій католицької церкви. Реформаційні течії в Україні. Загострення кризи в українському православ’ї у 50-70-х роках XVI ст.

3. Поширення братств в Україні, їх суспільно-конфесійна діяльність.

4. Передумови й активізація унійного руху в Україні в останній чверті XVI ст. Берестейська унія.

ІНДЗ

1. Законспектувати артикули (умови), на яких було укладено Берестейську унію.

2. Пояснити терміни: митрополія, Реформація, реформаційні течії, братства.

Реферат:

Берестейська церковна унія.

Рекомендації для підготовки відповідей:

У відповіді на перше питання доцільно нагадати, що Київська митрополія була однією з церковних провінцій Константинопольського Патріархату, котра утворилася в результаті хрещення Русі князем Володимиром у 988 р. Духовна влада Київської митрополії поширювалась на всі єпархії, що були утворені на землях Київської держави. Напередодні монголо-татарської навали їх налічувалось 16, з них 10 – на етнічних українських землях: чернігівська, білгородська, володимиро-волинська, турівська, переяславська, галицька та ін. Після зруйнування Києва монголо-татарами, київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це послаблювало їх зв’язок з українськими землями і змусило галицько-волинських князів розпочати утворення окремої Галицької митрополії.

У XIV-XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалася духовна влада митрополитів, які, перебуваючи в Москві, продовжували титулуватися „митрополит Київський і всієї Русі”. Їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це послужило тому, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів. Київські митрополити другої половини XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 р. про об’єднання католицької і православної церков і підтримували зв’язки з Римськими Папами. Та з часом ці відносини були перервані і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи.

Чинниками, котрі її викликали були процеси ополячення і окатоличення серед православних, активна діяльність різних орденів (домініканці, францісканці, бернардинці). Трагедією Православної Церкви було і те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. З XV до середини XVI ст. Східна Церква культурно зубожіла і її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами, що явно було замало для культурно розвиненої людини. Неосвічене православне духовенство втрачало авторитет, відмирала виборність духовенства громадою, її заміняло призначення патронами.

У боротьбі за піднесення Православної Церкви в XVI ст. виступили собори та брацтва.

Друге питання є логічним продовженням першого, а тому відразу потрібно відмітити, що занепад Православної Церкви в Україні відбувався із поступовим, після величезного піднесення, занепадом і Католицької Церкви. На папському престолі з’являлися антипапи, кардинали і єпископи водночас були світськими володарями і рядом своїх вчинків компрометували керівництво Церкви. Реакцією на подібні явища стала поява різного роду єресей, а також домагання реформ церковно-релігійного життя. З такими домаганнями виступив Мартін Лютер, який 1517 р. відкрито засуджував Католицьку Церкву, заклавши тим самим основи Реформації.

З середини XV ст. в Литовському князівстві поширювалися мало не всі європейські реформаційні рухи, які проникали через Польщу. Першими прийшли ідеї гуситства, основу для яких створювали зв’язки України з Чехією (українські студенти навчались в Празькому університеті). Для України ідеї гуситського руху були близькими не лише в релігійній площині, а й завдячуючи тому, що гусити висували національні мотиви боротьби.

Сильнішим був вплив німецької реформації. В Україні та Литві ширилися протестантські вчення переважно лівих течій – кальвінізму, соцініанства тощо. Соцініани (за ім’ям Кальвінового учня Соція) мали впливових покровителів. З 1553 р. ними стали воєвода Віленський Микола Радзівілл, канцлер Великого князівства Литовського та його двоюрідний брат – теж Микола Радзівілл (Рудий), гетьман Великого князівства Литовського. Покровителями були і менші литовські шляхтичі: Вишневецькі, Сапіги, Ходкевичі та ін. Головними осередками соцініанства на українських землях були: м. Киселин Володимирського повіту, Гоща та Ляхівці Острозького повіту, Берестечко Дубенського повіту. В цілому ж, протестантські рухи не мали значного поширення на українських землях: їх підтримувала невелика група аристократії. М.С. Грушевський нараховував, що в часи найбільших успіхів протестанти мали коло ста осідків.

Як позитивний наслідок реформаційних рухів, варто відмітити пробудження інтересу до рідної мови, появу перекладів Святого Письма (Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.) та появу друкарень (в Несвіжу заснована М. Радзивілом).

Дальший розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був спинений натиском з боку католицької реакції.

Протестантизм викликав могутню реакцію Католицької Церкви, котра повела боротьбу з ним з допомогою інквізиції, яка діяла терором, а також заснованого в 1540 р. ордену Єзуїтів. Саме він скупчив видатні інтелектуальні сили і взяв під свій контроль виховання молоді з допомогою видатних педагогів у школах різних ступенів. Після Люблінської унії єзуїти поширили свою діяльність на Литву і Україну. Єзуїтські школи були відкриті у Вільно (1570 р.), в Ярославі (1571 р.), Львові, Кам’янці, Перемишлі. Вінниці, Фастові, Острозі, Новгороді-Сіверському та ін. містах. До них вступали і діти православних, які за словами І. Огієнка, разом з наукою виносили з них католицьку пропаганду. Єзуїти захоплювали вищі шари суспільства, ставали духівниками, опікунами.

Королівська влада була прихильною до єзуїтів. Стефан Баторій відверто взяв їх під свою опіку. Віленську колегію було перетворено на академію і зрівняно в правах з Краківською. Ще більше уваги єзуїтам приділяв їх вихованець Сигізмунд ІІІ.

Паралельно з державною політикою протегування Католицькій Церкві і єзуїтам тривав процес утисків православних: їх позбавляли права займати вищі посади, православних єпископів позбавляли права засідати в Сенаті з католицькими єпископами, у православних відбиралися права відбувати церковні процесії до похоронних включно, міщани не допускалися до участі в самоуправлінні.

Третє питання – розповідь про релігійні культурно-просвітницькі організації – братства, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Їх завданням було дбати про зовнішній порядок у храмі, про задоволення його матеріальних потреб, піклуватися про хворих. Вони допомагали зубожілим членам, виступали перед судами і перед королем в обороні Православної Церкви, організовували братські школи. Спочатку це були організації міщан, які поволі набули всестанового характеру. Вони рішуче виступали проти патронату, проти польсько-католицької пропаганди, проти національних і релігійних обмежень українців, проти неморального життя духовенства. У 1589 р. константинопольський патріарх Єремія затвердив права братств на духовну цензуру Церкви. Про підтримку братств керівництвом Православної Церкви свідчить надання Львівському братству ставропігії.

З кінця XVI ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність: відкриваючи школи, друкарні, збирали бібліотеки. Діяли у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тернополі та ін. містах України.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з підсумування попередніх знань про становище Православної Церкви в Україні і визначення передумов пожвавлення унійного руху. Необхідність унії зумовлювалася прагненням виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Ідея унії розколотого християнства не згасала, але реальні можливості здійснення унії склалися лише в XVI ст. Цьому сприяла, в першу чергу, кризова ситуація, що охопила Православну Церкву в Україні (її проявами були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного у 1589 р. Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів тощо). Важливим спонукальним чинником до унії була необхідність протистояти латинізації та полонізації української світської еліти, а також добитися зрівняння в правах українського духовенства з латинським.

Прихильники ідеї унії були і серед католиків, і серед єзуїтів, і серед православних. Костянтин Острозький (1526-1608), „некоронований король України”, один з наймогутніших магнатів, власник значної частини Волині і великих посілостей в Галичині, патрон понад 100 церков у своїх маєтках бачив занепад Православної Церкви і прагнув її об’єднати з Католицькою церквою, але не у формі підкорення, а з метою зміцнення.

Для обговорення і вирішення цього питання упродовж 1590-1595 рр. було проведено п’ять соборів і після погодження основних питань єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький у червні 1595 р. розпочали переговори в Римі про об’єднання церков. У грудні 1595 р. обох єпископів прийняв папа Климент VIII і вони склали визнання віри й визнали його примат. Папа урочисто прийняв Українську православну Церкву із збереженням її обрядів. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї Української Греко-Католицької Церкви (уніатської).

Урочисте проголошення унії з ініціативи київського митрополита Михайла Рогози та польського короля Сигізмунда ІІІ відбулося на соборі у Бресті, який відбувся 16-20 жовтня 1596 р. Згідно з умовами Берестейської унії Українська Греко-Католицька Церква зберігала східний обряд, церковнослов’янську літургічну мову, право на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Водночас визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми Католицької Церкви.

Головним наслідком Берестейського собору була поява Греко-Католицької Церкви і початок тривалого протистояння католицької, православної і уніатської церков. Для поглиблення уявлень про ці процеси варто опрацювати статтю С. Плохія „Причини і наслідки Берестейської унії” // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

Основна хронологія:

1458 р. – утворення Київської митрополії, незалежної від Московських митрополитів;

1589 р. – створення Московського патріархату;

1526-1608 р. – роки життя князя Костянтина Острозького;

1556-1561 рр. – переклад українською мовою Пересопницького Євангелія;

1596 р. – Берестейська церковна унія.

Опорні поняття та терміни:

БРАТСТВА – релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV-XVII ст.

ЄЗУЇТИ – члени католицького чернечого ордену, створеного 1534 р. І. Лойолою і затвердженого Папою Римським Павлом ІІІ (1540 р.), головне знаряддя контрреформації. Для єзуїтів характерна сувора централізація, дисципліна, беззастережне підкорення Папі Римському.

ЄПАРХІЯ – адміністративно-територіальна одиниця в християнській церкві на чолі з єпархіальним архієреєм (митрополитом, архієпископом, єпископом), який відповідає за стан єпархії та свою діяльність у ній перед органами вищої церковної влади.

МИТРОПОЛИТ – у православ’ї сан та звання єпископа, який стоїть на чолі церковно-адміністративної одиниці – митрополії.

ПАТРІАРХ – у православ’ї найвищий духовний сан; глава автокефальної церкви.

ПАТРІАРХАТ – християнська церква, керована патріархом.

ПОЛЕМІЧНА ЛІТЕРАТУРА – церковно-теологічна і публіцистична література, яка дістала розвиток у XVI-XVIII ст. в Україні та Білорусі. Спрямована проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

РЕФОРМАЦІЯ – суспільно-політичний та ідеологічний рух в Європі XVI-XVII ст., спрямований проти католицької церкви. Його ідеологи заперечували зверхність Папи Римського, чернецтво, культ святих, вимагали створення національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою.

ЦЕРКВА – особливий тип релігійної організації, об’єднання послідовників тієї чи іншої релігії на основі спільності віровчення і культу.

ЧЕРНЕЧІ ОРДЕНИ – у католицтві та ісламі – централізовані чернечі об’єднання з особливим статутом.

Література:

1. Грушевський М. С. З історії релігійної думки на Україні. – К., 1992.

2. Грушевський М.С. Духовна Україна. Збірка творів. – К., 1994. – С. 136-255.

3. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. УІ. – С. 412-538.

4. До 400-ліття Берестейської унії // Пам’ять століть. – 1996. - № 3. – С. 106-151.

5. Історія релігії в Україні. – К., 1997. – Т. 2: Українське православ’я. – С. 173-211.

6. Крип’якевич І. П. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI – на початку XVIІ ст. // УІЖ. – 1966. – № 2.

7. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 143-155.

8. Плохій С. Причини і наслідки Берестейської унії // Пам’ятки України. – 1992. - № 2. – С. 7-13; № 3. – С. 110-112.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 1. – С. 373-394.

10. Русина О.В. Міжконфесійні взаємини й суспільно-політичні рухи ХV – початку ХVІ ст. на теренах України // УІЖ. – 2006. – № 3. – С. 4-16.

11. Тимошенко Л. Артикули Берестейської унії 1596 р. // УІЖ. – 1996. – № 2. – С. 15-34.

12. Тимошенко Л. Михайло Рогоза і Берестейська унія // КС. – 2000. – № 5. – С. 96-105.

13. Ульяновський В.І., Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У 3-х книгах. – К., 1994.

14. Харишин М. Українська церква між двома уніями (1569-1596) // УІЖ. – 1996. - № 4. – С. 24-34.

15. Яковенко Наталя. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.. 1997. – С. 102-105; 127-136.

16. Яроцький П. Берестейська унія 1596 року // Історичний календар. – 1999. – Вип. 6. – С. 315-316.

СЕМІНАР № 16

„УЧАСТЬ КОЗАКІВ У ВІЙНАХ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ ТА СТАНОВЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ СТ.”

Мета: Розглянути військові дії козацтва поза межами України з тим. щоб аргументовано стверджувати про значення набуття військового досвіду, з одного боку, і з іншого про те, що козацтво все активніше виступало як чинник міжнародної політики. Увиразнити участь козацтва у воєнних кампаніях, що впливало на їх перебіг і сприяло становленню національних військ українців.

План

1. Участь козаків у Лівонській війні Польщі зі Швецією 1601-1602 рр.

2. Участь козаків у походах Дмитра І і Дмитра ІІ на Москву та селянській війні під проводом І. Болотникова.

3. Участь козаків у воєнних діях на території Московщини у 1609-1634 рр.

4. Участь козаків у Тридцятилітній війні (1618-1648 рр.).

ІНДЗ

Скласти хронологічну таблицю участі козаків у війнах поза межами України.

Реферати:

Національний герой Самійло Кішка.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючись до семінарського заняття, важливо усвідомити, що з часу заснування Запорозької Січі починається офіційне визнання українського козацтва в міжнародних відносинах. Походи козаків проти турецько-татарської орди в другій половині XVI століття знайшли широкий відгук і викликали інтерес європейських правителів до навдивовиж організованої сили, що з’явилась на південному українському порубіжжі. У багатьох столицях з’явилися проекти застосування її в безупинних війнах, що спалахували у різних регіонах. Військову спритність козаків помічали тому, що факти засвідчували: на арену міжнародних відносин висувається сила, з якою не спроможна впоратись Туреччина.

Безпосередньо у першому питанні, потрібно розповісти про те, що Лівонська війна (1558-1583 рр.) – це війна Росії проти Лівонського ордену німецьких лицарів, а після його розпаду (з 1561 р.) – проти Польщі, Великого князівства Литовського, з 1569 р. проти Речі Посполитої, Данії та Швеції за вихід до Балтійського моря. З 1568 р. на боці Польщі й великого князівства Литовського у війні брали участь і українські козаки, зокрема в облозі фортеці Ула. У 1581 р. вони брали участь в облозі Пскова.

У 1600 і 1601 р. польський уряд повів чергові набори до козацьких загонів.

У 1601-1602 рр. 2 тис. козацький загін проти шведів водив у Лівонію Самійло Кішка (70-ті р. XVI ст. – 1628 р.) – гетьман реєстрового козацтва. Служба в Лівонії була дуже важка так як край був зруйнований, села попалені, не вистачало дерева для будівництва таборів. У битві під Феліном 1602 р. С. Кішка отримав поранення (існує версія ніби-то він там загинув).

Друге питання – розповідь про військові походи козаків на територію Московської держави в період так званої Московської смути. У 1602 р. у Києво-Печерському монастирі з’явилась загадкова особа, що називала себе царевичем Дмитрієм, сином Івана Грозного (Лжедмитрій І). Військові сили пограничних польських магнатів восени 1604 р. зробили спробу повернути „спадкоємцю” московський престол. Лжедмитрій І схилив на свій бік запорожців і тому у його табір під Чернігів у листопаді 1604 р. прибуло 7 тис. козацького війська. Пізніше до царевича приєдналось ще 10 тис. запорожців, які залишались з ним навіть після того, коли більшість магнатських почтів повернулася на батьківщину.

Повертаючись до походу Лжедмитрія І на Москву, потрібно відзначити, що в ході піднесення визвольного руху 17 травня 1606 р. Москва була звільнена, а самозванець був вбитий. Боярська знать посадила на московський престол боярина Василя Шуйського. В Московській державі піднімається селянське повстання. Головні сили повсталих восени 1606 року зосередились в Сіверській Україні під керівництвом селянського ватажка Івана Болотникова. До Болотникова приєднались і запорозькі козаки. Загони Івана Ісайовича Болотникова вийшли з-під Путивля, швидко збільшувались і перетворилися у багаточисельне військо. Воно завдало поразки воєводам В. Шуйського під Кромами та Єльцем. Потім Болотников оволодів Коломною і обложив Москву. Та облога була невдалою і війська Болотникова засіли в Калузі, а потім в Тулі. В травні 1607 р. почалася боротьба за Тулу і 10 жовтня 1607 р. фортеця капітулювала. Іван Болотников був страчений.

Завдячуючи участі і воєнним успіхам козацтва у боротьбі Речі Посполитої з Московською державою, за Деулинським перемир’ям 1618 р. від останньої вдалося відібрати захоплені раніше Смоленськ, Чернігів та Сіверщину.

У третьому питанні необхідно розповісти про те, що запорожці були у війську і другого самозванця російського – Лжедмитрія ІІ (1607-1610). На початку червня 1608 р. польсько-козацьке військо з претенденстом на Московський престол підійшло до Москви. Та штурмом оволодіти містом не вдалося і військо відійшло до Тушина. Лжедмитрій ІІ залишив табір і польський король Сигізмунд ІІІ у вересні 1609 р. пішов походом на Москву з метою захоплення престола для свого сина Владислава. Боярський ставленик Василій Шуйський залишив престол і знатне боярство в серпні 1610 року визнало царем Владислава. Народне ополчення під керівництвом старости Нижнього Новгорода Кузьми Мініна переросло і велику армію, яку очолив князь Дмитрій Пожарський. В серпні 1612 р. королівське військо було розбите, а 26 жовтня була звільнена від польських військ Москва.

У війську польського короля, яке облягло в 1609 р. Смоленськ, козацтва налічувалось до 50 тис. У московській кампанії 1611-1613 рр. лише на офіційній королівській службі числилось 30 тис. козаків, а у війську, яке Петро Сагайдачний 1618 р. повів на Москву, щоб визволити з турецької облоги королевича Владислава, їх було близько 20 тис. (за Н. Яковенко).

Похід Петра Сагайдачного на Москву 1618 р. поставив останню крапку у довготривалому польсько-московському конфлікті часів Смути. Двадцятитисячне козацьке військо П. Сагайдачного здійснило похід через Путивль, Єлець, де знищило 20 тис. російське військо, Лівин та інші міста, дійшло до Москви і врятувало Владислава. Москва, фактично, опинилася в руках козаків, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід війська (основним чинником, що зумовив таке рішення були релігійні міркування).

Впродовж трьох місяців козаки подолали понад 1 200 км (для прикладу: поляки в цей час пройшли 250 км). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15-20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази – ніж європейці.

Окрім набуття військового досвіду і вдосконалення військового мистецтва козаків, значення походу П. Сагайдачного ще й в тому, що він продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві.

Новий етап боротьби проти Московії розпочався зі вступом на польський трон давнього приятеля козацтва Владислава IV. У 1632-1634 рр. відбулася нова, так звана Смоленська, війна між Річчю Посполитою і Московією. У цей час козацтво було глибоко втягнуте в релігійні суперечки, в яких українське духовенство досить виразно апелювало до Москви. Московський уряд мав надію заполучити козацтво на свій бік, однак із самого початку збройного конфлікту козаки брали участь у боротьбі за Сіверщину. А згодом козацьке військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком залучалося до військових дій як на Сіверщині, так і під Смоленськом. Московсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася Полянівським миром, за яким Річ Посполита отримала Чернігово-Сіверські землі.

У відповіді на четверте питання необхідно підкреслити, що козацтво, як і більшість європейських держав було втягнуте у Тридцятирічну війну. Зокрема, 4 тис. козацьке військо у 1635-1636 рр. воювало в Німеччині та Франції в складі австрійської армії. Варто мати на увазі, що йдеться не про військове найманство, яке збагачувало козацтво досвідом і розширювало його світогляд. Доцільно детальніше зупинитися на описі військових баталій, наприклад, розповісти про битву під м. Іов на території Люксембургу, де у травні 1636 р. 4-тис. козацький корпус під командуванням Носковського розбив військо французького генерала графа де Пуассона.

Підсумком участі козаків у Тридцятирічній війні було підвищення його авторитету як суттєвого чинника міжнародних відносин, набуття козацтвом військового досвіду, знайомство з європейськими зразками військового мистецтва.

В прикінцевих висновках до семінару доцільно відмітити, що участь українського козацтва у військових діях поза межами України сприяла перетворенню козацтва у впливовий чинник міжнародного життя, сприяла прирощенню військового досвіду і витворенню оригінального військового мистецтва козаків, котре надихало і використовувалось у національно-визвольній боротьбі українського народу.

Основна хронологія:

70-ті рр. XVI ст. – 1628 р. – життя та діяльність гетьмана реєстровців Самійла Кішки;

1570 (1577 чи 1578 рр.) – 1622 – життя та діяльність гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного;

1606-1607 рр. – селянська війна в Московії під проводом Івана Болотникова;

1632-1648 рр. – Річ Посполиту очолював король Владислав IV Ваза (1595-1648);

1618-1648 рр. – Тридцятирічна війна в Європі;

1617-1618, 1632-1634 – московські війни (між Московією і Річчю Посполитою).

Опорні поняття та терміни:

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА – система методів і способів організації та ведення бойових дій українським козацьким військом.

МОСКОВСЬКА ДЕРЖАВА, МОСКОВІЯ, РОСІЯ – держава у Східній Європі і частково – Північній Азії. Назву „Росія” остаточно затверджено у 1721 році. Формувалася на основі північно-східних земель Київської Русі. У XIV-XV ст. політичним центром, навколо якого збиралися землі була Москва.

ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ, ОТТОМАНСЬКА ІМПЕРІЯ, ОСМАНСЬКА ТУРЕЧЧИНА – держава у Малій Азії, утворена династією Османів, вихідців з одного із тюркських племен огузів, на початку XIV ст. в умовах остаточного розпаду сельджукського султанату. Засновник династії Осман І Газі правив у 1299-1324 рр.

ШВЕЦІЯ, КОРОЛІВСТВО ШВЕЦІЯ – держава в Північній Європі, займає східну частину Скандинавського півострова та острови в Балтійському морі. Утворилася на основі об’єднання двох племінних королівств в XI ст. У ІХ-ХІ ст. в Швеції поширюється християнство. З Київською Руссю мала династичні зв’язки. Король Густав Еріксон Ваза (1523-1560) провів церковну реформу (запровадив лютеранство), став главою церкви і влада його була оголошена спадковою.

Література:

1. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. – К., 2002. – С. 146-150.

2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

3. Голобуцький В.Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 270-317.

4. Грушевський М.С. Історія України-Русі. Козацькі часи до року 1625. – К., 1995. – Т. 7.

5. Гуржій О., Корнієнко В. Воєнне мистецтво гетьмана Петра Сагайдачного. – К., 2002.

6. Гуржій О.І., Корнієнко В.В. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – К., 2004. – 190 с.

7. Самійло Кішка: Іст. розвідки, думи, оповідання / Упор. В.О. Шевчук. – К., 1993. – 157 с.

8. Сас П. Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 р. // Україна і Росія: проблеми політичних та соціокультурних відносин. – К., 2003. – С. 25-65.

9. Сас П. Петро Конашевич-Сагайдачний // КС. – 1992. - № 2. – С. 58-70.

10. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVIII століття. – К., 1991.

11. Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-ХІХ століть: Історичні ессе. – Одеса, 1998.

12. Ульяновський В. Лжедмитрий І і Україна. – К., 1990.

СЕМІНАР № 17

«ЗАПОРОЗЬКА СІЧ, КРИМСЬКЕ ХАНСТВО І ТУРЕЧЧИНА

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ СТ.»

Мета: З’ясувати, що саме в першій чверті ХVІІ ст. військова активність козацтва була найбільшою. Воно відігравало визначну роль в загальноєвропейській боротьбі з турецькою агресією і захищало Україну від татарських нападів. Переконатися, що існування Запорозької Січі надавало українському козацтву відпорності й перетворювало його на головного захисника українського народу.

План

1. Походи запорожців проти Кримського ханства і Туреччини у 1600-1619 рр.

2. Поразка польських військ під Цецорою в 1620 р. та підготовка Туреччини і Польщі до широкомасштабної війни.

3. Бої під Хотином у 1621 р. Результати війни.

4. Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках.

ІНДЗ

Скласти план усної розповіді «Козаки у Хотинській війні».

Підготувати письмове оповідання про Хотинську фортецю.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Перше питання передбачає детальну розповідь про військове мистецтво та морські походи козацтва. Необхідно підкреслити, що формування українського козацтва і становлення його війського мистецтва відбувалося за умов постійної боротьби з грабіжницькими нападами татар. Тому одним із важливих чинників протистояння агресії була прикордонна служба. На початку ХVІІ ст. степове прикордоння було вкрите мережею спостережних пунктів, з яких козацькі дозорці спостерігали за появою татарських загонів і при їх виявленні оповіщали населення. Та більш ефективним заслоном агресії були упереджуючі походи козацтва проти кримського ханства і Туреччини. Під час цих походів звільнялися невільники, знищувались військові сили та підривалась економічна могутність противника.

З метою стримування агресії Туреччини і Кримського ханства та перенесення боротьби на їхню територію козаки успішно здійснювали морські походи на прибережні міста цих держав. В ході морських експедицій відпрацьовувалась тактика бою, в основі якої лежало максимально можливе використання козаками маневру, швидкості і несподіваності удару. У цій частині розповіді доцільною буде характеристика турецького та козацького флоту (особливості весельно-вітрильних суден, їх оснащеність, швидкість і т. д.). Перша чверть ХVІІ ст. відзначалася найбільшою активністю козаків на морі. За дослідженнями В.І. Сергійчука, упродовж 1600-1620 рр. козаки здійснили такі походи: 1602 – переможний бій з турецькою екскадрою біля Кілії, 1603 р. – біля Ізмаїла, у 1606 р. – Кілії, Білгорода, Варни, Кафи, у 1607 р. – біля Очакова. У 1608 р. – морський похід на Перекоп, у 1609 р. – на Кілію, Їзмаїл, Білгород, у 1612 р. – на Газлев, Бабадаг, Варну, Месембрій, у 1613 р. – «два походи на чорноморські міста Криму», у 1614 – взяття Трапезунда і Синопа. У 1615 р. були спалені околиці Стамбула, у 1616 р. – переможний бій з турецькою екскадрою в гирлі Дніпра і взяття Кафи, Трапезунда, Синопа. У 1617 р. знову спалені околиці Стамбула. У 1619 р. – похід на Тягиню, а в 1620 р. – на Варну.

В ході комбінованих атак із суші і моря козаки захоплювали турецькі прибережні фортеці. Флотилії козацких чайок неодноразово громили флот, спустошували узбережжя Туреччини і таким чином на деякий час убезпечували українські землі від чужинських наскоків. Ця військова діяльність козацтва підносили його міжнародний авторитет як сили, яку не спроможна здолати могутня тоді Османська імперія.

Ведучи мову про боротьбу козацва з турецько-татарською агресією, необхідно підкреслити, що в ній уславився гетьман П. Сагайдачний. У 1618 р. він з усім Військом Запорозьким вступив до «Ліги християнської міліції» – міжнародна союзу європейських країн для боротьби з турецькою агресією. Прославив себе П. Сагайдачний і як керманич героїчних морських походів, особливо 1606, 1613-1616 та 1620 років.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно відмітити, що козацтво було впливовою силою у польсько-турецьких відносинах. Одним із плацдармів протистояння Османської імперії та Речі Посполитої була територія Молдовського князівства. Влітку 1620 р. турецько-татарські війська зійшлися з польською армією поблизу Ясс. І межі Валахії і Молдови вторглося 80-тис. військо під командуванням Іскандера-паші. У польській армії під командуванням коронного гетьмана С. Жолкевського був невеликий козацький загін (у складі нього були чигиринський сотник М. Хмельницький з сином Б. Хмельницьким). На допомогу полякам підійшов молдавський господар Граціон. Десятого вересня 1620 р. противники зійшлися поблизу с. Цецори. Польське військо зазнало поразки. У битві загинули С. Жолкевський і М. Хмельницький, а Б. Хмельницький, польний гетьман Конєцпольський та ін. польські воєнначальники потрапили у полон. Скориставшись перемогою, турки і татари спустошили Поділля і Галичину.

Після Цецорської битви Річ Посполита і Османська імперія розгорнули широкомаштабну підготовку до збройного вирішення суперечностей у Північно-Західному Причорномор’ї та Молдові.

Третє питання – розповідь про бої під Хотином. Наприкінці серпня 1621 р. турецько-татарська армія у складі 200 тис. чол. вирушила під стіни Хотинської фортеці, щоб оволодівши нею, рушити на Кам’янець-Подільський, Львів. Цей задум передбачав оволодіння Поділлям і Галичиною аби покінчити з польським впливом у Молдові. Турецьку армію очолив сам султан Осман ІІ. Річпосполитською армією командував польний гетьман литовський Карл Ходкевич. У її складі були не лише польські, а й білоруські, німецькі, угорські частини. На козацькій раді 15-17 червня 1621 р. у Сухій Діброві на Черкащині, запорожці ухвалили рішення теж виступити проти турків. Козаки змістили з гетьманства Якова Бородавку і Петра Сагайдачного, котрий тільки повернувся з посольства до Варшави і був прихильником Речі Посполитої у цій війні. 24 серпня 1621 р. козацьке військо з’єдналося з польською армією. Після кількаденних боїв козаки перейшли у контрнаступ і, увірвавшись до табору ворога, знищили майже всі гармати. Втративши близько 80 тис. чол. і не досягнувши успіху, турецьке командування розпочало мирні переговори. Хотинська битва тривала до 23 вересня і завершилася перемогою об’єднаної українсько-польської армії. Внесок Війська Запорозького у перемогу над Османською імперією під Хотином був вирішальним.

9 жовтня 1621 р. – укладено Хотинський мирний договір, за яким припинялася польсько-турецька війна і між Османською імперією та Річчю Посполитою відновлювався довоєнний кордон. Кримське ханство і Туреччина зобов’язувались не нападати на українські та польські землі.

Хотинська війна мала велике міжнародне значення. Завдяки своїм героїчним діям козаки здобули загальне визнання у Європі як хоробрі і мужні воїни.

Готуючи відповідь на четверте питання, найдоцільніше використати статтю В. Борисенка «Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках ХVІІ ст.», котра рекомендується у списку літератури до семінару.

Основна хронологія:

1570 (1577 чи 1578) – 1622 рр. – життя та діяльність гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного;

? – 1621 р. – Нерода Яків – Яків Бородавка, котрий був гетьманом запорозького козацтва у 1620-1621 роках;

10 вересня 1620 р. – битва під Цецорою;

23 серпня – 23 вересня 1621 р. – бої під Хотином;

9 жовтня 1621 р. – Хотинський мирний договір.

Опорні поняття та терміни:

АККЕРМАН (тепер м. Білгород-Дністровський Одеської обл.) – у ХV-ХVІІ ст. турецька фортеця на правому березі Дністровського лиману. Стратегічно важливий пункт турецького панування в Північному Причорномор’ї. Із середини ХVІ ст. місто стало центром Буджацької орди.

КАФА – міське поселення на місці сучасної Феодосії. З 1475 р. – адміністративний центр турецьких володінь у Криму. Головний невільничий ринок Причорномор’я. Однаразово продавалося до 30 тис. людського товару, що приганявся кримськими татарами з українських земель.

КІЛІЯ – місто за 40 км. від Чорного моря. У 1484 р. місто захопили турки. Упродовж ХVІ- ХVІІ ст., як і Аккерман та Ізмаїл, місто було важливим турецьким стратегічним пунктом у Подунав’ї, що призводило до численних нападів козаків на нього.

ПРИКОРДОННА СЛУЖБА – система заходів щодо спостереження, оповіщення і охорони кордону.

ЧАЙКА – бойове вітрильно-гребне судно запорозьких козаків, пристосоване для морських походів. Чайку несли 12-15 пар весел, а на чотириметровій зйомній щоглі використовувалось прямокутне вітрило для попутного вітру. Козацькі чайки були міцними, маневровими і швидкісними суднами.

ЯСИР (з турецької – бранець) – невільники, яких захоплювали татари і турки під час розбійницьких набігів на українські землі з 1482 до 1760 р.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

2. Боплан Г. Опис України. – К., 1990.

3. Борисенко В. Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках XVIІ ст. // Історія України. – 1998. - № 1.

4. Борисенко В. Роль українських козаків у Хотинській війні 1620-1621 рр. // Історія України. – 1998. - № 9.

5. Брехуненко В. Московська держава і козацько-татарський військовий союз 1624-1629 рр. // Україна та Росія: проблеми політичних соціокультурних відносин. – К., 2003. – С. 66-84.

6. Величко С. Літопис. – К., 1991. – Т. 1.

7. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

8. Голобуцький В.О. Запорожская Сечь // Вопросы истории. – 1970. – № 12; 1971. - № 1.

9. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

10. Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1995. – Т. 7, 8.

11. Дашкевич Я. Козацтво на великому кордоні // УІЖ. – 1990. – № 12.

12. Історична дисертація про козаків. Автор Йоган Йоахім Мюллер // КС. – 1997. – № 4-5.

13. Комарницький С. Хотинська епопея: З історії Хотинської війни 1621 р. – Чернівці, 2000.

14. Панашенко В. Запорозька Січ і Кримське ханство у 20-х – 30-х рр. XVIІ ст. // Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку. – К., 1993.

15. Полководці Війська Запорозького. – К., 1998.

16. Станіславський В. Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством // УІЖ. – 1995. - № 6.

17. Хотинська війна 1621. – К., 1991.

18. Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. – К., 1993.

СЕМІНАР № 18

«КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ РУХИ В 20-30-Х РОКАХ XVIІ ст.»

Мета: З’ясувати причини та особливості козацьких рухів першої половини ХVІІ ст., які стали наслідком загострення стосунків козацтва з польськими властями. Ознайомитись з основними положеннями Куруківської угоди та Ординації Війська Запорозького, які упокорювали козацтво і не дозволяли перетворитися йому із впливової військової сили у воєнно-політичний чинник суспільного життя.

План

1. Відміна баніції козацтва і повернення йому деяких прав і привілеїв на початку XVIІ ст. Самійло Кішка.

2. Селянсько-козацьке повстання 1625 р. під проводом Марка Жмайла. Куруківська угода.

3. Козацько-селянське повстання 1630-1631 рр. під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

4. Козацьке повстання 1635 р. під проводом Івана Сулими.

5. Козацько-селянське повстання під проводом Павла Бута, Якова Острянина і Карпа Скидана.

6. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р.

ІНДЗ

1. Скласти хроніку бойових дій повстань.

2. Виписати пункти «Ординації Війська Запорозького», що обмежували самоврядування реєстровців і права козацтва.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання необхідно підкреслити, що після поразки повстань кінця ХVІ ст., які закінчилися баніцією козацтва, Річ Посполита з початку ХVІІ ст. вступила у період активної зовнішньополітичної діяльності і стала відчувати потребу у військовій силі козаків. Тому вона від репресій перейшла до привілегій, чим прихилила на свій бік легітимне козацтво. В першій чверті ХVІІ ст. у козацькому середовищі верховодила поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602 рр.) та Петро Канашевич-Сагайдачний (1616-1622 рр.). Їм вдалося досягти успіхів у легітимізації козацтва, а саме: підняти його престиж, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; збільшити чисельність козацького війська до 40 тис.; трансформувати козацтво з чисто воєнного у активний воєнно-політичний чинник суспільного життя; шляхом вступу Війська Запорозького до Київського братства створити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

В липні 1600 р. на заклик великого коронного гетьмана Яна Замойського С. Кішка із запорозькими козаками виступив у похід на Молдову, де польське військо вело бої з військами господаря Михая Хороброго. В цей же час С. Кішка послав до короля Сигізмунда ІІІ свою депутацію, яка мала добиватися повернення старих прав і вольностей, а також платні реєстровому козацтву, зняття баніції з учасників повстання під проводом С. Наливайка. У цьому молдовському поході С. Кішку запідозрили у симпатіях до господаря М. Хороброго і скинули з гетьманства. Та у 1601 р. він знову був гетьманом і повів козаків на боротьбу з шведськими військами у Лівонію. Звідти С. Кішка вислав нове посольство до польського короля, яке наполягало на задоволенні вимог щодо «прав і вольностей» козацтву.

Послідовнішим у виборюванні поступок українському козацтву був П. Канашевич-Сагайдачний, котрий виражав погляди тієї чпстини козацтва, що тяжіла до союзу з Річчю Посполитою як союзниці по антиосманському фронту. Окрім переговорів з польським королем про повернення «прав і вольностей» козацтву, він забезпечив висвячення у 1620 р. православного митрополита і єпископів. Висвячення митрополитом І. Борецького відбувалось під охороною козаків у Богоявленській церкві братського монастиря, збудованої Сагайдачним для Київської братської школи. Перед загрозою нової турецької навали польський король змушений був з цим погодитися і особисто звернутись до козаків про допомогу.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно пам’ятатти, що в 20-х роках ХVІІ ст. Річ Посполита вела безперервні війни, залучаючи у союзники козацтво. В результаті цього на Східній Україні фактично встановилося козацьке панування. Аби відновити польсько-шляхетський режим туди було відправлене коронне військо під командуванням С. Конєцпольського. Це підсилило козацьке незадоволення, яке виникло з приводу невиплати польським урядом зароблених в військових виправах грошей. Склалася виразна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальним становищем.

У вересні 1625 р. коронне військо рушило з Поділля на Поросся. На початку жовтня воно підійшло під Канів. Козацька залога звідти відступила до Маслового Ставу, де стояли головні сили козацтва. З наближенням польського війська, козацькі загони відступили під Крилів, куди вів запорожців Марко Жмайло. У козацькому таборі під Криловом зібралося 20-30 тис. чол., а польське військо разом з прислугою нараховувало 30-тис. чол. 19 жовтня 1625 р. С. Конєцпольський розпочав наступ на козацький табір. Після перших військових дій, М. Жмайло вирішив відійти з табором в урочище Ведмежі Лози над Куруковим озером. Військові дії затягувались. В козацькому таборі посилились суперечності між поміркованими і непримиренними. М. Жмайла усунули від керівництва і гетьманом обрали М. Дорошенка. Жодна із сторін не отримала перемоги. Була укладена компромісна Куруківська угода.

27 жовтня 1625 р. – Куруківська угода, за якою: польський уряд гарантував амністію усім учасникам повстання; реєстр збільшувався до 6 тис.; новий реєстр мав складатися упродовж 3-х місяців під наглядом польських комісарів; упродовж 12 тижнів нереєстрові козаки мали виселитися зі шляхетських маєтків; щорічна платня реєстровцям – 60 тис. злотих; реєстровці обирали старшого, якого мав затверджувати король; тисячна залога реєстровців вводилась на Запорожжя, щоб не допускати туди втікачів з «волості». За угодою козаки мали припинити будь-які зносини з іншими державами, припинити походи з власної волі, свій флот спалити, не втручатись у справи місцевої адмістрації і виявляти послух урядам.

Куруківська угода не задовольняла більшості повстанців, які мали повертатись у кріпацтво. Вона пришвидшила розмежування козацтва на заможне реєстрове пропольської орієнтації і нереєстрове, котре мало радикальну позицію.

Третє питання – розповідь про козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоровича, основними причинами якого були посилення кріпосницького гніту та загострення релігійного питання. Напруження між польською владою і козацтвом підсилювалось тим, що у 1629 р. із шведсько-польської війни в Україну повернулися черговий раз обмануті козаки і жовніри, котрі ставши на постій, грабували місцевий люд. Ревізія реєстру старшим Г. Чорним і виключення з нього 300 осіб послужила поштовхом до повстання.

У березні 1630 р. козаки обрали гетьманом Тараса Федоровича (Трясила), який був прихильником рішучих дій. Запорожці стратили Г. Чорного, а близько 3 тис. реєстровців втекли під охорону коронного війська в Корсунь. Запорожці вимагали видати реєстрову старшину і вивести жовнірів за межі Подніпров’я. Отримавши відмову, вони виступили із Запорожжя на Корсунь. Т. Федорович закликав до загального повстання. Військо зростало, повстанці зайняли Корсунь, в районі Стайок-Трипілля воно перейшло на Лівобережжя. Повстанський табір (бл. 30 тис. чол.) розташувався під Переяславом, куди в перші дні травня підійшли каральні війська під командуванням Конєцпольського. Упродовж трьох тижнів точилися важкі бої. У ніч проти 20 травня козацькі відчайдухи проникли в польський табір і знищили «Золоту роту», яка складалася із 150 шляхтичів із знатних родин (охороняли штаб Конєцпольського). Перемога схилялася на бік повстанців, але вони не змогли її закріпити і стали шукати шляхів до примирення.

У четвертому питанні потрібно відзначити, що у 1635 р. на правому березі Дніпра біля першого порогу (Кодацького) розпочалося будівництво фортеці. (Назва «Кодак» – з тюркської – поселення, пагорб чи посилення на горі). Це будівництво було реалізацією двох планів: 1) посилення захисту від ординських нападів; 2) прагнення взяти під контроль Запорозьку Січ. Фортеця розташувалась на стратегічно важливому місці і мала перешкоджати зв’язку Запорожжя з «волостю». Це останнє найбільше непокоїло козаків.

У фортеці розташувалась залога з 200 найманців-драгунів. Начальник фортеці полковник Ж. Маріон чинив козакам усяки прикрості (забороняв рибалити і полювати). Скориставшись тим, що польська влада була зайнята пруською воєнною кампанією, реєстрові козаки з Іваном Сулимою вчинили напад на фортецю. В ніч проти 12 серпня 1635 р. козаки оволоділи Кодацькою форьецею і частково зрунували її.

Річ Посполита якраз уклала перемир’я зі Швецією і коронний гетьман С. Конєцпольський повернувся з військом на Україну. З метою уникнення розправи, козацька старшина відкупилася видачею Івана Сулими і активних учасників повстання. Їх відправили до Варшави і стратили.

Відповідь на п’яте питання являє собою розповідь про козацькі рухи 1637-1638 років. На початковому етапі цього народного руху лідером був гетьман нереєстрового козацтва Павло Бут (Павлюк). Під гаслами боротьби з «ляхами», захисту православної віри, розправи із зрадниками – старшинами-реєстровцями зібралося майже 10 тис. повстанців. Наприкінці липня 1637 р. П. Бут виступив на «волость», виславши поперед себе до Переяслава 3 тисячний козацький загін під командуванням Карпа Скидана і Семена Биховця. На початку листопада 6 тисячне польське військо наближалося до Білої Церкви, де до нього приєднувались магнатські загони. Польний гетьман М. Потоцький зайняв майже все Правобережжя.

6 грудня 1637 р. між повстанцями і польським військом відбулася жорстока битва під Кумейками (село між Россю і Мошнами). Козацьке військо зазнало поразки і відступило до Боровиці. П. Павлюка козаки видали полякам і він з чотирма соратниками був страчений у Варшаві. 14 грудня під Боровицею була скликана козацька рада і комісія на чолі з А. Кисилем і С. Потоцьким (братом польного гетьмана М. Потоцького) відібрала козацькі клейноди, призначила нових полковників, а козацьким старшим призначила Ілляша Караїмовича. М. Потоцький з польським військом пройшовся каральним походом Лівобережжям до Ніжина, а потім відбув на Поділля. У Східній Україні на постій стали жовніри, що викликало ще більшу ненависть місцевого люду і спричиняло до нового піднесення повстанського руху.

У березні 1638 р. після чергової ревізії реєстру польський сейм прийняв «Ординацію Війська Запорозького», чим реалізувалась мета упокорення реєстрового козацтва. Гетьман запорожців Яків Острянин 10 березня видав універсал, закликаючи до боротьби за визволення від «тиранії ляховськоії». У другій половині березня із Запоржжя лівим берегом Дніпра виступили головні козацькі сили з Я. Острянином. До Чигирина Правобережжям рухалися загони К. Скидана, а кілька сотень повстанців під керівництвом Д. Гуні піднімались вгору човними до Дніпра.

26 квітня 1638 р. під Говтвою повстанці завдали поразки польському війську, яке відступило до Лубен. Не чекаючи поповнення із Запорожжя, Я. Острянин повів повстанське військо слідом за польським військом.

3 червня 1638 р. у битві під с. Жовнином зав’язалася жорстока битва і польська кіннота розірвала козацький табір. Я. Острянин з кінним законом залишив табір, а гетьманом був обраний Д. Гуня. Майже два місяці в урочищі Старець тривали кровопролитні бої. Зневірившись у можливості перемоги повстанці 28 липня 1638 р. капітулювали. Д. Гуня з частиною повстанців відступив на Запорожжя.

Обидві сторони домовись, що повстанці і реєстровці проведуть спільну раду у Корсуні, на якій складуть петицію до короля, а поки-що будуть під владою Потоцького. Почала діяти «Ординація Війська Запорозького».

У шостому питанні потрібно розкрити основні положення «Ординації Війська Запорозького Реєстрового», що являла собою постанову польського сейму, прийняту після придушення виступу козаків під проводом П. Бута. Вона була складена на підставі записки коронного гетьмана С. Конєцпольського і ухвалена в січні 1638 р.

За цією постановою козацький реєстр зменшувався до 6 тисяч і до нього мали можливість потрапити лише ті козаки, котрі не брали участі у повстанні. Всі випищики мали повертатись до своїх шляхтичів. В річищі упокорення козацтва були положення про ліквідацію виборності козацької старшини і скасування козацького судочинства. Замість старшого реєстру король призначав комісара із шляхтичів, який брав під свою юрисдикцію суд над козаками. Із шляхтичів призначалися полковники і осавули. Тільки сотники і отамани могли обиратися з козаків. Реєстрові полки мали по черзі вартувати кордон між «волостю» і Запорожжям. Без паспорта комісара на Запоржжя нікого не пропускали. Міщанам заборонялось вступати до козацтва. Для проживання козакам виділялись міста Чигирин, Черкаси, Корсунь і відповідно їх староста.

У присутності коронного гетьмана М. Потоцького і комісара у козацьких справах Станіслава Потоцького на військовій раді під Масловим Ставом козаки прийняли «Ординацію...»,їм були повернені клейноди і все військо склало присягу на вірність королю.

Основна хронологія:

27 жовтня 1625 р. – укладена Кукуківська угода;

15 травня 1630р. – Переяславська битва;

29 травня 1630 р. – укладена Переяславська угода;

12 серпня 1635 р. – козаки захопили фортецю Кодак;

6 грудня 1637 р. – битва під Кумейками;

січень 1638 р. – ухвалена «Ординація Війська Запорозького Реєстрового»;

25-26 квітня 1638 р. – битва під Говтвою;

6 травня 1638 р. – Жовнинська битва;

16 червня – 29 липня 1638 – битва на Старці.

Опорні поняття та терміни:

АРМАТА, АРТИЛЕРІЯ – рід військ, вид вогнепальної зброї.

БАНІЦІЯ – покарання, що полягає в оголошенні людини (чи людей) поза законом, засудженні на вигнання.

«ВОЛОСТЬ» – антитеза запорозького Низу, густонаселена територія Середнього Подніпров’я, Правобережжя і Лівобережжя з містами і селами, урядовою адміністрацією. «Вийти на волость» для козаків означало покинути Запорожжя і втупити в межі територій, на яких знаходились королівщини (державні маєтності і панські маєтки).

КВАРЦЯНЕ ВІЙСЬКО – наймане військо у Польщі ХVІ – ХVІІ ст. Створене у 1562 р. Утримувалось за рахунок четвертої частини (кварти) доходів від королівських маєтків. Частина війська (406 тис. чол.) була розташована у містах і селах України.

МАСЛІВ СТАВ – урочище і село понад р. Россавою. Був одним із традиційних місць проведення козацьких рад.

СТАРШИЙ (СТАРШИЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО) – офіційна назва козацьких гетьманів польськими урядовцями, які не хотіли використовувати гетьманський титул для назви ватажків козацтва.

Література:

1. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К., 1993.

2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

3. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К., 1994. – С. 317-349; 270-216.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 200-216.

5. Історія України. Курс лекцій. – Т. 1. – К., 1991. – С. 191-210.

6. Полководці Війська Запорозького. – К., 1998.

7. Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. – К., 1989.

СЕМІНАР № 19

„УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ХVІІ СТ.”

Мета: Розглянути соціально-економічну ситуацію, що склалася на українських землях, котрі входили до складу Речі Посполитої в першій половині ХVІІ ст. Це сприятиме визначенню спонукальних чинників до розгортання національної революції ХVІІ століття. З’ясувати стан української культури першої половини ХVІІ ст.

План

1. Посилення польсько-шляхетської влади в Україні у першій половині ХVІІ ст. (Адміністративний устрій, судова система, шляхетське всевладдя).

2. Хижацьке використання природних багатств України магнатами і шляхтою. Посилення експлуатації селян, міщан і козаків.

3. Загострення релігійних протиріч (Відновлення православної ієрархії 1620 р., „Статті для заспокоєння руського народу”, митрополит Петро Могила).

4. Культура України першої половини ХVІІ ст.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання необхідно акцентувати увагу на тому, що у середині ХVІІ ст. ситуація на українських землях ускладнювалась відсутністю власної держави, перерваною державотворчою традицією, масовим ополяченням української еліти тощо. Вищі верстви українського суспільства приєднувалися до польського панства і польської культури. Устрій, суспільні відносини, приватне життя – все підлягало глибокому спольщенню. Шляхом скуповування та захоплення, землеволодіння середньої шляхти розростались до величезних латифундій. Показовим є приклад формування землеволодіння Вишневецьких, котрі в середині ХVІ ст. були старостами Київськими. В першій половині ХVІІ ст. сформувалася «єдина своїми розмірами не тільки в Україні і в Польщі, а мабуть у цілій Європі лубенська маєтність Вишневецьких – «Вишневеччина» (М. Грушевський). В першій половині ХVІІ ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комлекс величезних латифундій, яких не знала ні Польща, ні Західна Європа (Н. Полонська-Василенко). В них безконтрольно панували дідичі-магнати або «державці»-старости, які часто теж ставали дідичами. Це були «королев’ята», «віце-королі», справжні правителі України, проти яких ні король, ні сейм не мали авторитету і влади. На цих безкраїх просторах не було представників влади: на все Подніпров’я єдиним офіційним представником влади був воєвода київський, який здебільшого не жив у Києві, а його функції виконували різні службовці.

Дрібна українська шляхта політичної ролі не відігравала і відступала перед заможнішими поляками.

Українське міщанство теж переживало важкі часи: на Правобережжі німецькі колоністи витісняли його з міст на околиці і займали привійоване становище.Фіскальна політика державної влади і магнатів щодо міст, регламентація цехами промислової і торговельної діяльності, виконування містами численних повинностей прирікали міське населення на зубожіння. Перешкодою для розвитку торговельно-промислової діяльності міського населення була монополія шляхти на найбільш вигідні галузі промисловості: млинарську, горілчану, пивоварну тощо.

Польсько-шляхетська політика колоніально-національного гноблення лишала політичних прав усі прошарки українського суспільства, вела до масового обезземелення селянства і його закріпачення, загострювала соціальні суперечності між українським селянством і польськими землевласниками. Вона зачіпала корінні економічні і політичні інтереси дрібної української шляхти, козацтва, міщан, духовенства. Політика насильства і грабежу, жорстокої експлуатації і розорення, ополячення і окатоличення на кінець першої половини ХVІІ ст. перетворила Україну у вузол складних економічних, політичних і суспільних протиріч.

Готуючи друге питання, необхідно підібрати фактичний матеріал про пограбування польською владою природних багатств українських земель. Захопивши населені і залюднивши раніше не заселені українські землі, польські землевласники почали невиправдано експлуатувати земельні угіддя. Спонукальним чинником до цього слугувала загальноєвропейська потреба у сільськогосподарській продукції, яка виникла по закінченню 30-літньої війни в Європі і розоренню тих сільськогосподарських регіонів, що постачали збіжжя. Тому Польща, котра не брала участі у війні, стала основним експортером хліба на європейський ринок. Вона втягнула Правобережну Україну у світову торгівлю збіжжям, з якої в першій половині ХVІІ ст. воно експортувалось через Гданськ, Люблін, Краків. Поряд із хлібним експортом величезного значення набував екпорт худоби, в основному волів. А намагання власників маєтків збільшити їх прибутковість вело до посилення експлуатації землі та збільшення податків для селянства.

Поряд з інтенсифікацією сільського господарства розвиваються допоміжні промисли, особливо лісовий. Деревний матеріал скуповувася для столярних робіт, для виробництва дьогтю, смоли тощо. Вирубування деревини відбувалося у катастрофічно великих розмірах. У ХVІІ ст. рубали ліси подільські, побузькі, київські, задніпрянські. У 1634 р. на першому місці стояв «уманський поташ», у 1637 р. продавали поташ Вишневецькі з Полтавщини, Конєцпольський – з Гадячого (за М. Грушевським). Товарами лісового господарства, що експортувались у великій кількості були мед та віск.

З Галицького підгір’я експортували сіль. Цей промисел, за словами М. Грушевського, на ті часи був поставлений широко і був єдиний на всю Україну.

З початку ХVІІ ст. розвинулось видобування селітри (так зв. «бурти» або майдани).

Широко розвинутим було млинарство. Часто млини перетворювались на великі підприємства: їх водяні двигуни використовувалися, окрім мелення збіжжя, для пилення дерева, валяння вовни і т. д.

Розгортається залізнорудна промисловість. За М. Грушевським, в кінці ХVІ ст. на Правобережжі було не більше як 10 рудень, а на передодні Хмельниччини нараховано їх уже до сотні.

Поширюється горілчаний промисел, медо- та пивоваріння, що приносило державі значні прибутки.

Загальний висновок про стан промислового виробництва в першій половині ХVІІ ст. М.С. Грушевський сформулювати так, що вся промисловість була зв’язана із шляхетським господарством, міщанство було відсунуне від промислів, і велася так, що величезні капітали, одержувані за експорт сировинних продуктів, витрачалися на закордонні вироби розкоші, вино, цукор, шовкові матерії.Виручені мільйони не вкладалися в господарство країни, не поліпшували побуту мас, а лише сприяли блискові, виставності життя шляхти. Прагнення шляхти до їх збільшення вело до розширення обсягів виробництва та видобування, а останнє, в свою чергу,часто означало хижацьке руйнування природних багатств України.

У третьому питанні потрібно висвітлити становище Православної Церкви в Україні першої половини ХVІІ ст. Доцільно розпочати з того, що після укладення Берестейської унії Православна Церква опинилась у катастрофічно кризовій ситуацій. Один за одним на українських землях з’являлися костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів. Прогресуючим був процес передачі, захоплення або руйнування православних культових споруд, утисків православних за їхню віру тощо.

Не вистачало православних єпископів (1607 р. – помер Гедеон Балабан, в 1610 р. – Михаїл Копистенський). Потужним був наступ єзуїтів.

На допомогу Православній Церкві приходить козацтво. В 1615 р. під опікою козацтва в Києві засноване Богоявленське братство, до якого вписався П. Канашевич-Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». За домовленістю з козаками, по дорозі до Москви, на Україну повернув патріарх єрусалимський Феофан.

Влітку 1620 р. в Києві під захистом козацтва на Митрополита Київського і Галицького був висявячений Іов Борецький, на єпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського – Мелентій Смотрицький, на єпископа Перемишльського і Самбірського – Ісая Копинський, на єпископа Володимирського та Берестейського – Й. Курцевич, на єпископа Луцького та Острозького – І. Борискевич, на єпископа Холмського і Белзького – І. Іполитович. Таким чином була була відновлена православна ієрархія, що зміцнювало становище Православної Церкви і підносило авторитет козацтва. За легалізацію польською владою нововисвяченої православної ієрархії П. Сагайдачний і єпископ Й. Курцевич, що прибули на засідання польського сейму в листопаді 1620 р., обіцяли підтримку козаків у боротьбі з турками.

Після перемоги під Хотином (1621 р.) і смерті П. Сагайдачного (1622 р.) польський уряд став зволікати із легалізацією Православної Церкви. Поновилась припинена в 1610 р. полеміка між православними і уніатами. Послідовним захисником православної віри був Мелентій Смотрицький. Його опонентом був уніат В. Рутський.

З часу поновлення (1620 р.) православної ієрархії у Києві боротьба за легалізацію Православної Церкви в Україні тривала ще 12 років.

На конвокаційному сеймі у Варшаві 22 червня 1632 року архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила при підтримці литовського гетьмана Христофора Радзивілла подав вимоги православних про повернення прав Православній Церкві. Спеціальна комісія під головуванням короля Владислава ІV виробила «Пункти спокоєння» (9 пунктів). Підписані королем, вони були внесені до книг гродських Варшавських 1 листопада 1632 року.

«Статті для заспокоєння руського народу» являли собою державно-політичний акт, що узаконював існування Православної Церкви в Україні. Вона офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4-ма єпископами (львівським, луцьким, перемишльським та мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Їй поверталися Київські храми (окрім Видубецького монастиря). Київським митрополитом став П. Могила.

Готуючи четверте питання про культуру України першої половини ХVІІ ст., варто звернути увагу на розчленування українських земель між Річчю Посполитою, Угорщиною (Закарпатські землі) та Туреччиною (північна Буковина), що гальмувало культурний поступ. Ще одним гальмівним чинником були спустошливі татарські набіги на Придніпров’я, Брацлавщину та Поділля.

Фактичний матеріал доцільно скомпонувати за такими напрямами:

• розвиток шкільної справи (грецькі школи, латинські школи, Лаврська школа (1631 р.), Києво-Могилянська колегія, братські школи);

• друкарство (поява нових друкарень на поч. ХVІІ ст., Києво-Печерська друкарня, Лаврська друкарня);

• розвиток наукових знань (богословська наука, діяльність Єлисея Плетенецького, Захарія Копистенського, складання граматик і словників);

• література (поширення української літературної мови, захоплення віршами, панегіриками, драматичні вистави та ін., ляльковий театр, вертеп, проповіді);

• архітектура (занепад мистецтва ренесансу та зародок блискучого бароккового стилю, реставрація Софії Київської та інших церковних будівель);

• малярство (у церковних розписах – прагнення до реалізму, портретний живопис);

• граверство (Києво-Львівська граверська школа);

• геральдика та сфрагістика (обрамлення гербів шляхти, виговлення печаток шляхти, духовенства, міст тощо).

Основна хронологія:

1595-1647 рр. – життя та діяльність Петра Могили;

1615 р. – Київське (Богоявленське) Братство;

1620 р. – відновлення православної церковної ієрархії в Києві;

1632 р. – об’єднання школи Київського братства з Лаврською школою і утворення Києво-Могилянського колегіуму (1694 і 1701 рр. царськими указами визнано його статус як академії);

1632 р. – прийнятті «Статті для заспокоєння руського народу»

ПАНЕГІРИК – похвальний відзив про щось чи про когось, похвала; літературний твір, що містить такий відзив.

ПОТАШНА БУДА – підприємство з переробки деревини на поташ. Щоб максимально наблизити це виробництво до сировини, в лісах будували печі для випарювання поташу. Деревину спалювали, попіл заливали водою і отриманий розчин лугу випарювали в металевих котлах. Потім поташ обпалювали в печах і з нього випарювалися залишки вологи і вигоряли органічні домішки. Отриманий продукт використовувався при виробництві мила, скла, фарб, для обробки шкір та сукна.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 100-115.

2. Батюк В.С. Українська державність напередодні та в роки визвольної війни 1648-1654 рр. у працях дослідників із західної діаспори // УІЖ. – 1993. – № 1. – С. 50-56.

3. Велика історія України (від найдавніших часів). У 2-х т. – К., 1993. – Т. 1. – С. 37-57.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 234-256.

5. Запорожці (до історії козацької культури). – К., 1993. – 395 с.

6. Історія України. Курс лекцій. Т. 1. – К., 1991. – С. 130-155; 167-191.

7. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

8. Мицик Ю.А. Два публіцистичні трактати про причини національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. // УІЖ. – 1999. - № 6. – С. 122-125.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 1. – К., 1992. – С. 455-518.

10. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. – К., 1993.

СЕМІНАРИ № 20-21

"ВИЗВОЛЬНИЙ 1648 РІК І СТВОРЕННЯ НОВОЇ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ"

Мета: З’ясувати передумови повстання під проводом Б. Хмельницького, розглянути військові дії першого етапу національної революції середини ХVІІ ст., узагальнити його підсумки та уроки. Акцентувати увагу на державотворчому процесі в Україні, виокремлюючи специфічні засади внутрішньої організації Української козацької держави.

План

1. Передумови та початок повстання під проводом Б. Хмельницького. Військові дії навесні 1648 р.

2. Визвольний похід у Західну Україну й визволення етнічної української території.

3. Створення нової Української держави.

4. Воєнні дії у 1650-1653 рр.

5. Дипломатія незалежної держави. Зближення України з Росією.

ІНДЗ

Виписати погляди сучасних істориків на Переяславську Раду і українсько-московську угоду 1654 року.

Реферати:

Б. Хмельницький – державотворець і полководець.

Переяславська Рада: реальність, вигадки та сучасні оцінки.

Черкащина і Уманщина в роки національно-визвольної війни українського народу середини XVIІ ст.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання потрібно дати стислу характеристику політиці польського уряду, спрямованій на ліквідацію козацтва як стану, переслідування православної віри, наголосити на тому, що всі прошарки тогочасного українського суспільства терпіли утиски і здирства з боку магнатів, місцевої адміністрації та арендарів. До крайньої межі загострився конфлікт між польсько-шляхетською владною системою і більшістю населення українських земель. Як зазначає О. Бойко, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, церковний розкол, нарастаюче закріпачення селянства не тільки політично гальмували в середині ХVІІ ст. суспільний розвиток українського народу, а й робити цілком реальною загрозою втрату його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної арени. Зазначені чинники зумовлювали необхідність масового народного виступу саме в цей час. Іншими спонукальними чинниками були: слабкість королівської влади та посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій; зростання національної самосвідомості українців, особливо в період селянсько-козацьких повстань першої половини ХVІІ ст.; підвищення авторитету та посилення впливу Запорозької Січі; накопичення військового досвіду козацтва та перетворення його у впливовий чинник міжнародної політики та суспільного життя тощо.

Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана чигиринському козацькому сотнику Б. Хмельницькому польським шляхтичем Д. Чаплинським. Після невдалої спроби помсти Б. Хмельницький подався на Запорозьку Січ, де в кінці січня 1648 р. його обрали гетьманом. Уклавши угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, Хмельницький отримав на підмогу для боротьби з Річчю Посполитою загін кримських татар під керівництвом перекопського мурзи Туган-бея.

Розповідаючи про розгортання повстання, необхідно висвітлити перебіг Жовтоводівської битви (19 квітня – 6 травня 1648 р.), Корсунської битви (15-16 травня 1648 р.), розгром повстанською армією польського війська в Гороховій Діброві. Внаслідок перемог української армії у цих битвах було знищено польську окупаційну армію і склалися умови для широкого розгортання національно-визвольної боротьби українського народу.

У другому питанні необхідно висвітлити хід Пилявецької битви (6-13 вересня 1648 р.) і підкреслити, що в результаті перемоги під Пилявцями було визволено Волинь і Поділля, і армія Хмельницького вирушила на Львів. Уперше складалися передумови для визволення усіх українських земель з-під іноземного гніту і для об’єднання їх у межах єдиної незалежної держави. З 9 до 23 жовтня 1648 р. тривала облога Львова, після якої козацьке військо вирушило під Замостя (місто в південно-західній частині Холмщини). 28 жовтня 1648 р. козацька армія облягла фортецю, та з огляду на епідемію, голод, брак коней і важкоїї артилерії та наступ холодів українське командування прийняло рішення припинити облогу. 14 листопада 1648 р. війська залишили околиці Замостя і вирушили назад на Україну. Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи, але козацька верхівка з Б. Хмельницьким перебувала в полоні ілюзій про сильну королівську владу, котра зможе розв’язати українські проблеми. Б. Хмельницький підтримав обрання на трон короля Яна Казимира і відмовився, в силу збігу низки обставин, від контролю над західним регіоном (а це була 1/з усієї визволеної території). 23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький тріумфально вступив до Києва, де його зустріли як героя-визволителя України з польської неволі, як нового Мойсея.

Відповідь на третє питання доцільно розпочати із огляду військових дій у 1649 р., зокрема Збаразької облоги та Зборівської битви. Наслідком останньої було підписання 8 серпня 1649 р. Зборівського договору, який означав визнання польським урядом автономії козацької України на території трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. На визволених землях, що обіймали близько 200 тис. км2, – від Случі на заході до російського народу на сході і від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні, - почала складатися нова військово-адміністративна і політична система, формувалася українська національна держава. Її офіційна назва – Військо Запорозьке. У Гетьманщині склався самобутній адміністративно-територіальний устрій, в основі якого лежали традиції козацького самоврядування. Вона поділялась на полки і сотні. Державний устрій Гетьманщини характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, повною свободою у зовнішніх зносинах. Вищу владу в державі представляли три інституції – Генеральна військова рада, гетьман і рада старшин. Усі посади центральної та місцевої адміністрації були виборними. Актами гетьманської влади були універсали, що мали в Україні загальнообов’язкове значення. Гетьманщина мала свій бюджет, фінансову систему та грошовий обіг; існувала широка система податків до Скарбу Військового. Суспільство Гетьманщини було диференційованим і поділялося на старшинсько-шляхетську еліту, козацтво і посполитих (міщанство, селянство).

Гетьманщина була значним політичним чинником на сході Європи, зокрема відігравала значну роль у боротьбі проти Туреччини.

На Правобережжі полково-сотенний устрій проіснував до 1714 р.; на Лівобережжі він зберігався до 1782 р. Столицями Гетьманщини почергово були міста: Чигирин, Гадяч, Батурин і Глухів.

У четвертому питанні потрібно відтворити військові події 1651-1653 років. Розпочати відповідь доцільно з того, що Зборівська угода не вирішила протиріччя і суперечності між Україною та Польщею. І вже в лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля, захопили містечко Красне, що стало початком нового раунду протистояння. Детальною має бути розповідь про Берестецьку битву (18-20 червня 1651 р.). Поразка в ній української армії зумовила укладення невигідного для України Білоцерківського договору, який обмежував дію Зборівського.

Відновлення Зборівського договору сталося після блискучої перемоги української армії у Батозькій битві (22-23 травня 1652 р.).

Боротьба продовжилась у молдовських походах та під час Жванецької облоги (1653 р.). Ще на початку 1653р. польські війська здійснили ряд нападів на Гетьманщину, заходячи аж під Чорнобиль, Паволоч і Брацлав. У березні 1653 р. боротьба велася у східних районах Брацлавщини, під Монастирищем.

28 вересня 1653 р. польська армія зупинилась між ріками Дністром та Іванчик, а на кінець жовтня українські і татарські з’єднання блокували її під Жванцем. Облога Жванця тривала два місяці. Після довгих польсько-українських переговорів 5 грудня 1653 р. була досягнута угода, за якою Білоцерківський договір скасовувався, відновлювалась дія Зборівського договору. Після цього війська розійшлися, Б. Хмельницький вирушив до Переяслава.

П’яте питання – характеристика дипломатії Української козацької держави. Її доцільно розпочати з того, що з укладенням Зборівського договору (1649 р.) Б. Хмельницький добився міжнародного визнання козацької державності з боку Речі Посполитої. Гетьману вдалося налагодити міждержавні зв’язки з Великим князівством Литовським, Молдовським князівством, Валахією, Угорщиною, Трансільванією, Австрією, Прусією, Швецією. Та найважливішим завданням Б. Хмельницького було втягнути у війну з Польщею Московську державу.

3 червня 1648 р. Б. Хмельницький пропонував Московії укласти військовий союз із згодою на васальні відносини. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив узяти Військо Запорозьке «під високу государеву руку». Для юридичного оформлення цього акту були проведені церемонії в Переяславі, котрі символізували перехід України під царську протекцію. Усні домовленості в Переяславі та затверджені документи в Москві утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Московською державою, відомі як Переяславський договір 1654 року.

При всій неоднозначності оцінок Переяславського договору, він мав неабиякі наслідки: засвідчував унезалежнення України від Речі Посполитої; засвідчував визнання Московською державою внутрішньо-політичної суверенності Української держави і витвореної системи соціально-економічних відносин; окреслював перспективу довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою і завершити об’єднання земель у кордонах національної держави. Та порушення Москвою переяславських домовленостей у Вільно в 1656 році завело українсько-російські стосунки у глухий кут.

Основна хронологія:

1595-1657 рр. – життя та діяльність Б. Хмельницького;

19 квітня – 6 травня 1648 р. – Жовтоводівська битва;

15-16 травня 1648 р. – Корсунська битва;

6-13 вересня 1648 р. – Пилявецька битва;

9-23 жовтня 1648 р. – облога Львова;

28 жовтня – 14 листопада 1648 р. – облога Замостя;

23 грудня 1648 р. – тріумфальний вступ Хмельницького в Київ;

10 липня – 8 серпня 1649 р.– облога Збаража;

початок серпня 1649 р. – Зборівська битва;

8 серпня 1649 р. – Зборівський договір;

1649-1782 рр. – Українська козацька держава;

18-20 червня 1651 р. – Битва під Берестечком;

18 вересня 1651 р. – Білоцерківський договір;

22-23 травня 1652 р. – Батозька битва;

жовтень-листопад 1653 р.– Жванецьке протистояння;

8 січня 1654 р. – Переяславська рада;

січень-березень – Переяславський договір.

Періодизація Української національної революції:

І етап – лютий 1648 – серпень 1657 рр. Обіймає час найвищого піднесення національно-визвольних змагань;

ІІ етап – вересень 1657 – червень 1663 рр. Включає період громадянської війни, що привело до поділу України на два гетьманства;

ІІІ етап – червень 1663 – вересень 1676 рр. Охоплює добу боротьби за возз’єднання Української держави.

Опорні поняття та терміни:

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА РАДА – найвищий орган управління в козацькій Україні.

ГЕТЬМАН – командир, у ХVІ – ХVІІ ст. в Україні – керівник козацького війська, а з 1644 р.– і правитель держави-Гетьманщини.

ГЕТЬМАНЩИНА – українська козацька держава (1649-1764 рр.). Офіційна назва Війська Запорозьке.

ПОЛК – у козацькому війську – військова одиниця, а в Гетьманщині – адміністративно-територіальна одиниця. Кількість полків не була сталою і залежно від внутрішніх та зовнішньополітичних факторів коливалася від 16 до 30. Територія полків теж не було одинаковою (від 2 тис. км2 до 30 тис. км2). Адмістративна, судова та військова влада на території полку належала полковнику і полковій старшині. Ця влада поширювалась на все населення полку (козацтво і посполиті – цивільне населення). Центральною установою полкової адмістрації була полкова канцелярія, через яку полковник і старшина управляли полком як адміністративно-територіальною одиницею та військовим підрозділом. Польовим органом козацького самоврядування була полкова рада. Полк поділявся на сотні із сотенною старшиною

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА 1654 Р. – військова рада, скликана Б. Хмельницьким 8 січня 1654 р. у Переяславі у зв’язку з прийняттям російського протекторату.

УНІВЕРСАЛ – публічно-правовий акт, маніфест вищої державної влади.

Література:

1. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 127-149; (Про Максима Кривовоноса. – С. 163-181).

2. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994.

3. Гончарук П. Пантелеймон Куліш про історичну роль Богдана Хмельницького та Переяславської ради 1654 р. // КС. – 2007. - № 1. – С. 3-35.

4. Горобець В. Українська козацько-гетьманська держава // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 5-31.

5. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 293-299.

6. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 234-256.

7. Історія України Курс лекцій. – Т. 1. – 1991. – С. 210-237.

8. Мицик Ю.А. Національно-визвольна війна українського народу середини XVIІ ст. у першоджерелах // УІЖ. – 1898. - № 6. – С. 103-105.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 10-16.

10. Смолій В.А. Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 3-14.

11. Смолій В.А., Богдан Хмельницький: Особистість у контексті епохи // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 3-14.

12. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // УІЖ. – 1990. - № 10. – С. 10-21.

13. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. Крізь призму століть // УІЖ. – 1998. - № 1-3.

14. Степанков В. Богдан Хмельницький // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 31-47.

15. Степанков В.С. Українська революція 1648-1676 рр. у контексті епохи європейського революційного руху XVI-XVIІ ст.: спроба порівняльного аналізу // УІЖ. – 1997. - № 1. – С. 3-22.

16. Стороженко І. Битва на Жовтих Водах // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 129-138; № 5. – С. 109-120.

17. Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька «протекція» // КС. – 2001. - № 3. – С. 87-107.

18. Харишин М.В. Богдан Хмельницький і українська православна церква (1648-1657 рр.) // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 92-100; № 5. – С. 57-66.

19. Чухліб Т.В. Богдан Хмельницький очима сучасників // УІЖ. – 1995. - № 4. – С. 121-128.

20. Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної української держави: причини, укладення, наслідки // УІЖ. – 2003. - № 1. – С. 68-81.

21. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С. 51-88.

22. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т.2. – К., 1990. – С. 176-185.

СЕМІНАРИ № 22-23

„ПРОДОВЖЕННЯ ВІЙНИ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

МОЛОДОЇ РЕСПУБЛІКИ (1654-1660 рр.)”

Мета: Розглянути перебіг військових дій впродовж 1654-1663 років, визначити конфліктні моменти в українсько-московському військовому союзі та причини відступу Москви від переяславських домовленостей, охарактеризувати діяльність Б. Хмельницького щодо створення антипольської коаліції і причини її краху, а також ознайомитись з передумовами укладання та наслідками Гадяцького договору та Переяславських статей (1659 р.). В кінцевому рахунку – визначити чинники, котрі сприяли розполовиненню України – розколу Гетьманщини.

План

1. Військові дії українсько-російських військ в Україні, Білорусії та Литві в 1654-1655 рр.

2. Віленське перемир’я 1656 р. Смерть Б. Хмельницького.

3. Гетьманування І. Виговського (1657-1659).

4. Українсько-московська війна 1658-1659 рр. Гадяцька угода 1658 р. та її наслідки.

5. Обрання гетьманом Ю. Хмельницького (1659-1663). Переяславські статті 1659 р. Слободищенський трактат 1660 року.

Реферати:

Гетьман Ю Хмельницький.

Гетьман І. Виговський.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні потрібно відмітити, що входження Української козацької держави під протекторат Московії не відповідало політичним планам Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства і Швеції. Навесні 1654 р. московський цар повів російські полки на територію Білорусії. На допомогу їм Б. Хмельницький відрядив 2-тис. козацький корпус І. Золотаренка. Союзні війська здобули Смоленськ, Мінськ, Вільно. У червні-вересні 1654 р. козаки І. Золотаренка захопили Гомель, Чичерськ, Новий Бихів, Пропойськ, а на початку 1655 р. – Бобруйськ і Річицю. На визволених з-під польської влади білоруських землях Іван Золотаренко, як наказний гетьман, почав запроваджувати козацький устрій, що призвело до конфлікту із царськими воєводами. У серпні-вересні 1655 р. українські війська під проводом Золотаренка, продовжуючи наступ, перейшли Німан і здобули Ліду, Новогрудок та Несвіж. В одному із боїв під Старим Биховом у серпні 1655 р. І. Золотаренко отримав смертельну рану.

Восени 1654 р. відновилися військові дії і на українських землях. Заручившись підтримкою кримського хана, польська влада направила військо в Україну. Воно вело наступ на Брацлавщину, взяло в облогу Умань, де захищалися 8 тис. козаків під проводом І. Богуна. Січневі морози 1655 року сприяли обложеним в Умані (фортечний вал обливали водою, перетворюючи на неприступну крижану перепону). На допомогу уманцям з-під Білою Церкви через Ставище вирушив Б.Хмельницький із основним військом. Об’єднавшись з татарами, поляками зняли облогу Умані і вирушили назустріч Хмельницькому.

19 січня 1655 р. поляки атакували козацьке військо, у складі якого були і російські ратні люди з В. Шереметьєвим. Страждаючи від великих морозів, українсько-московське військо до 22 січня відбивало атаки противника. Поле битви було полем холоду-дрижі – Дрижипільська битва. Ця битва під Охматовим коштувала великих втрат обом сторонам, але не принесла успіху жодній. Це послабляло сподівання українців до допомогу царя, який через своїх воєвод намагався встановити контроль над Україною.

Навесні 1655 р. шведський король оголосив війну Речі Посполитій, що відтягувало її військову силу. Скориставшись цим, Б. Хмельницький з корпусом московських вояків вирушив у Галичину, розгромив польську армію під Городком і почав облогу Львова. Та обмежившись викупом він відступив від Львова, українсько-московське військо здобуло Люблін. Та на допомогу Речі Посполитій вкотре підіспіли кримські татари і з огляду на це Б. Хмельницький відступив. 20 листопада 1655 р. під Озерною татари атакували українсько-московський табір і досягнення військової кампанії 1655 були втрачені.

Готуючи відповідь на друге питання, потрібно наголосити, що з кінця 1655 року Московія, стурбована успіхами Швеції в Прибалтиці, пішла на зближення з Річчю Посполитою, щоб втупити в боротьбу зі Швецією. Розпочалася російсько-шведська війна. А Москва шукала шляхів замирення з Польщею. 24 жовтня 1656 р. у м. Вільно між Річчю Посполитою і Московською державою було укладене перемир’я. Українська делегація не була допущена до переговорів і до участі у вироблені умов перемир’я, а відсунуті гетьманом Б. Хмельницьким пропозиції були відкинуті. За Віленським перемир’ям припинилися воєнні дії між Польщею і Московією та обидві сторони зобов’язувалися не розпочинати переговорів про мир із Швецією. Обговорювалось питання про встановлення державних кордонів і про повернення України під владу короля, але конкретних рішень прийнято не було.

Укладене перемир’я Москви з Варшавою фактично розривало російсько-український військовий союз і розвіювало сподівання на допомогу Московської держави.

Невдоволений Віленською угодою, Б. Хмельницький розгорнув бурхливу дипломатичну діяльність, спрямовану на об’єднання усіх етнічних українських земель, на убезпечення України від татарської загрози, створення антипольської коаліції із Швеції, Семиграддя, Бранденбургу, Молдовії, Волощини, Литви, України. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Та задумам гетьмана не судилося збутися, так як 27 липня 1657 року він помер. Похований Б. Хмельницький 23 серпня 1657 р. в Іллінській церкві в Суботові.

Третє питання – це розповідь про Івана Виговського, яку доцільно розпочати з коротких біографічних даних.

Після смерті Б. Хмельницького І. Виговський до повноліття Ю. Хмельницького став виконувати гетьманські функції і титулуватися «чигиринським гетьманом». Старшинська рада в Чигирині 5 вересня 1657 р. обрала І. Виговського гетьманом на невизначений час («поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький»). А повноправним гетьманом його проголошено 15 жовтня 1657 р. на раді у Корсуні. Ставши гетьманом, І. Виговський продовжував політику Б.Хмельницького, спрямовану на унезалежнення України. У жовтні 1657 р. уклав українсько-шведський договір, умови якого виробив ще Б. Хмельницький. Відновив союз з Кримським ханством і розпочав переговори з Річчю Посполитою. Активна зовнішня політика непокоїла московський уряд.

Внутрішня політика І. Виговського зосереджувалась на посиленні ролі козацької старшини. Прорахунками політики було поширення практики оренди, збільшення поборів, часткове відновлення шляхетського землеволодіння в деяких південних полках. Кошовий Запорозької Січі Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар очолили антигетьманську опозицію. Війська опозиції зазнали поразки під Полтавою в другій половині травня 1658 року (М. Пушкар загинув, а Яків Барабаш зумів втекти, але був спійманий і страчений). Перемога під Полтавою була короткочасним успіхом гетьмана. Невдоволення його політикою продовжувало наростати, що підштовхнуло до переговорів з Польщею.

Після укладання Гадяцького договору (1658 р.) і Конотопської битви (1659 р.) протигетьманська опозиція почала діяти рішуче. Промосковки настроєні полковники І. Безпалий, В. Золотаренко та ін. виступили проти гетьмана І. Виговського. Скориставшись цим, московські війська під командуванням Г. Ромадановського захопили Лівобережну Україну. За таких обставин, в жовтні 1659 р. Іван Виговський зрікся гетьманської влади і виїхав до Польщі. Через деякий час його призначено сенатором і київським воєводою. З 1662 р. брав активну участь у діяльності Львівського братства. 17 березня 1664 р. за звинуваченням у зраді був розстріляний під Вільхівцем недалеко Лисянки (Черкаська обл.). Похований у Скиті Манявському на Івана-Франківщині.

Відповідь на четверте питання є продовженням третього. Зокрема, необхідно повернутися до тези, що перемога над антигетьманською коаліцією навесні 1658 р. була короткочасною. Виговському не вдалося повністю ліквідувати опозицію і це підштовхнуло його до переговорів з Річчю Посполитою. 16 вересня 1658 р. у м. Гадячі була ухвалена угода І. Виговського з польським урядом – Гадяцький договір.

За Гадяцьким договором, Україна (в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств) на рівних правах мала входити до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське. Очолювати князівство Руське мав гетьман, який обирався на Раді пожиттєво і затверджувався королем. Законодавча влада мала належати Раді, яку складали представники усіх суспільних груп. В Україні мала бути власна скарбниця і армія (30 тис. козацького і 10 тис. найманого війська). Польські і литовські війська могли перебувати на українських землях тільки під командуванням українського гетьмана. Церковна унія мала бути скасована, а Православна Церква у правах зрівнювалася з католицькою. В Україні мало постати два університети і «скільки потрібно» колегіумів та гімназій з латинською та грецькою мовами навчання. Козакам гарантувались давні соціальні права, а за поданням гетьмана щорічно 100 осіб з кожного полку мали отримувати шляхетство. Загалом, Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість боротьби за об’єднання всіх українських земель.

Антипольські настрої більшої частини суспільства та московська політика щодо України унеможливлювали реалізацію Гадяцького договору.

Російський цар Олексій Михайлович у грамоті до українського народу таврував гетьмана І. Виговського зрадником і закликав до непокори йому. У листопаді 1658 року російське військо на чолі Г. Ромодановським вступило в межі України. Навесні 1659 р. до нього приєдналися князі О. Трубецький та С. Пожарський і загальна чисельність російської армії сягнула 100 тис. вояків. Під Конотопом 5 тис. козаків Ніжинського і Чернігівського полків під командуванням полковника Г. Гуляницького зупинили московське військо. З 21 квітня 1659 р. упродовж 70 днів козаки тримали оборону. Тільки 24 червня І. Виговський з 16 тис. козаків та кількома тисячами найманців, невеликим польським загоном та татарами вирушив на допомогу обложеним козакам. За 15 верст від Конотопа гетьман залишив засідку і виманив до неї ворога. 27 червня атаки українського війська спричинили велику паніку у таборі росіян, а потім, вдаючи відступ, козаки заманили за собою 30 тис. військо Пожарського, яке теж потрапило у пастку. Під ударами козаків і татар російське військо було знищене.

Та І. Виговському не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір зумовлював невдоволення, зростання опозиції, посилював промосковські настрої. До того ж, у Києві стояла московська залога із В. Шереметьєвим. А запорожці напали на Крим, що відвернуло від гетьмана його союзників – кримських татар. За таких обставин у жовтні 1659 р. І. Виговський зрікся гетьманської влади.

У п’ятому питанні потрібно розповісти про Юрія Хмельницького (бл. 1640-1685 рр.) – гетьмана України (1657, 1659-63 рр.), гетьмана Правобережної України (1677-81; 1685 рр.). після усунення І. Виговського від влади (1659 р.), на раді у Білій Церкві Ю. Хмельницького знову проголошено гетьманом України. В існуючій ситуації єдино можливим варіантом він побачив повернення під московську протекцію, уклавши з Москвою Переяславські статті 1659 року.

За новим договором, схваленим царським урядом і прийнятим старшиною, зберігалися козацькі права і вольності. Та водночас, він містив пункти, які унеможливлювали розрив України з Москвою. Так, гетьман позбавлявся права на зносини з будь-якою державою і прийом послів. Без царського дозволу козакам заборонялося вступати у війну, або надавати військову допомогу сусіднім державам. Окрім Києва, царські воєводи з військами мали стояти у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Московський уряд посилював контроль за діяльністю старшини, яка самостійно не могла змінити гетьмана. Гетьман позбавлявся права міняти полковників та генеральну старшину. Київська митрополія підпорядкувалась московському патріархові. Український козацький уряд мав повертати селян-втікачів російським поміщикам, а московський уряд мав повертати українських селян. Козацькі загони мали залишити Білорусь. Москві мала бути видана родина І. Виговського.

Порівняно з українсько-московським договором 1654 р., Переяславський договір 1659 р. значно звужував автономію України.

Прийняті Переяславські статті, що обмежувало суверенітет Гетьманщини, викликали невдоволення у старшини і в усього козацтва. Тимчасом у 1660 році розпочалася російсько-польська війна, у якій Москва переслідувала мету, в т.ч. змусити поляків змиритися з втратою України. Основні сили московської держави під командуванням В. Шереметьєва, українське військо Ю. Хмельницького і польське під орудою Ю. Любомирського 7 жовтня 1660 р. зустрілись біля Слободища (сучасна Житомирщина). 15 жовтня Ю. Хмельницький почав переговори з поляками про замирення. Українську делегацію на переговорах очолювали полковники П. Дорошенко, Г. Лісницький, М. Хананко, І. Кравченко. З польського боку – учасниками переговорів були: брацлавський воєвода князь І. Чорторийський, галицький каштелян О. Центнер, коронний хорунжий Я. Сабеський, сандомирський стольник Я. Шумовський і львівський хорунжий А. Сокольницький. 17 жовтня обидві сторони зійшлися на тому, що замирення можливе на умовах Гадяцького договору, з якого вилучили формулювання про самостійне Руське князівство. Нова домовленість отримала назву Слободищенського трактату. 18 жовтня 1660 р. обидві сторони присягнули на цих умовах. Козацька рада в Корсуні схвалила Слободищенський трактат, але лівобережні полки на чолі з Я. Сомком і В. Золотаренком не погодилися з умовами договору і висловились за збереження союзницьких відносин з Москвою, що започаткувало поділ Гетьманської держави на Правобережну і Лівобережну частини.

Основна хронологія:

19-22 січня 1655 р. – Дрижипільська (Охматівська) битва;

24 жовтня 1656 р. – Віленська угода;

27 липня 1657 р. – помер Б. Хмельницький;

1657-1659 рр. – гетьманування Івана Виговського;

16 вересня 1658 р. – Гадяцький договір;

червень 1659 р. – Конотопська битва;

1659-1663 рр. – гетьманування Ю. Хмельницького;

17 жовтня 1659 р. – Переяславський договір;

18 жовтня 1660 р. – Слободищенський трактат.

Опорні поняття та терміни:

ГАДЯЦЬКИЙ ТРАКТАТ – угода гетьмана Івана Виговського з польсько-шляхетським урядом про унію України з Польщею та Литвою.

ГЕТЬМАНСТВО – самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах її автономії у складі Російської держави (середини ХVІІ – ХVІІІ ст.).

ГЕТЬМАНСЬКІ СТАТТІ ХVІІ – ХVІІІ СТ. – документи державно-правового характеру, котрі визначають суспільно-політичний устрій Української держави-Гетьманщини ХVІІ – ХVІІІ ст. та порядок її взаємовідносин з Російською державою. Як правило, вони укладалися з нагоди виборів кожного нового гетьмана як своєрідна угода між козацькою старшиною на чолі з гетьманом та представниками московського царя.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. - С. 129-154.

2. Бердута М.З., Бутенко В.І., Солощенко О.М. Історичні постаті. Гетьмани України. – Харків, 2004. – С. 38-44.

3. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 126-147.

4. Бульвінський А.Г. Українсько-московська війна 1658-1659 рр. // Історія в школах України. – 2003. - № 5. – С. 41-46.

5. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. – К., 2002. – С. 184-187; 172-176.

6. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994. – С. 191-206.

7. Горобець В. Гадяцька угода 1658 р. в контексті міжнародних відносин // КС. – 1999. - № 1. – С. 46-61.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 256-305.

9. Історія України в особах ІХ-ХVІІІ ст. – К., 1993. – С. 318-338.

10. Історія України. Курс лекцій. – К., 1991. – С. 237-260.

11. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – С. 170-186.

12. Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети / Редкол.: В. Смолій та ін. – К., 1998. – С. 39-53.

13. Степанков В. Іван Виговський // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 57-71.

14. Хроненко І. Спадковий гетьманат в Україні у другій половині ХVІІ ст. // КС. – 2000. - № 4. – С. 15-22.

15. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С. 88-106.

16. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – Т. 2. – К., 1990. – С. 190-229.

СЕМІНАР № 24

«СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ В ПЕРШИЙ ПЕРІОД

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В УКРАЇНІ

СЕРЕДИНИ XVIІ ст.»

Мета: Розглянути зрушення в сільському господарстві, зміни в ремеслах і промислах. Пересвідчитись що вони вказували на формування якісно нових відносин в економічній спільності української народності, на невпинний розвиток у надрах старої феодальної системи капіталістичного укладу.

План

1. Зміни в землеволодінні та сільському господарстві.

2. Зміни в ремеслах і промислах. Капіталістичний характер господарства.

3. Ліквідація кріпацтва і зміни в соціальній структурі населення.

ІНДЗ

1. Пояснити терміни: адміністративно-територіальний устрій, гетьмани, Гетьманщина, консолідація, мілітарний союз, реєстрове козацтво, Руїна.

2. Скласти хронологічну таблицю періодів національної революції середини XVIІ ст.

Реферат:

Українська козацька держава.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст

У відповіді на перше питання необхідно відмітити, що в Українській козацькій державі – Гетьманщині господарство набрало нового характеру. Зникли магнатські латифундій, а головне місце мало дрібне козацьке землеволодіння. Хліборобство опанувало нові простори в степовій смузі по обох берегах Дніпра. Мир з татарами сприяв наступу колонізації в напрямі Чорного моря. Зростання хліборобства, скотарства і дрібної промисловості значно оживляло торгівлю.

Витворення національної держави, а потім прийняття московського протекторату неоднозначно вплинуло на розвиток господарства. З одного боку, це прискорювало наступ продуктивних сил в сільському господарстві, ремеслі і промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст. А з іншого боку, московське самодержавство почало поступово підпорядкувати гетьмансько-старшинську владу і українську економіку царському уряду, що завершилося дещо пізніше цілковитою ліквідацією самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва.

Основою тогочасної економіки було сільське господарство. Земельна власність була економічною основою панування суспільної еліти, виступила гарантом її незалежності і слугувала умовою надання привілеїв. У відповідності із суспільним поділом на старшинсько-шляхетську еліту, духовенство, козацтво і посполитих (міщанство, селянство) існували і види землеволодінь. Старшинське землеволодіння існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового землеволодіння була його незалежність від службового становища. Воно виникало в процесі дарування, застави, обміну, куплі-продажі тощо. Тимчасово-умовне або рангове землеволодіння виникало як плата за службу на певний строк або ж «до смерті». Рангові землі або маєтності надавались гетьманом, а в міру посилення залежності Гетьманщини від Росії їх почали надавати московські царі. Найчастіше гетьман надавав старшинам млини, рудні, гути і т. д. Надавались як рангові маєтності і землі із селянами; останні залишились особисто вільними, але виконували повинності і вносили грошові й натуральні податки на користь того старшини, якому надано рангові маєтності. З часом рангові маєтності перетворювались у повну власність.

Розповідаючи про розвиток сільського господарства, необхідно відмітити, що в різних регіонах України він відбувався нерівномірно. Варто показати особливості розширення посівних площ на Правобережжі, Лівобережжі, Слобожанщині, Півдні України. Доцільним виглядатиме і пояснення спеціалізації сільськогосподарського виробництва по окремих регіонах України.

Друге питання передбачає характеристику ремесел і промислів в Україні та у зв’язку з цим – увиразнення зародків капіталістичних відносин. Характерними рисами ремісничого виробництва були: збільшення кількості ремісничих спеціальностей (у першій половині ХVІІ ст. їх налічувалось 270), поглиблення спеціалізації ремесел (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 – будівельної справи, 17 – виробництва одягу тощо), втягування ремесла у процес товарно-грошових відносин.

Найпоширенішими промислами у цей час були: млинарство, винокуріння, селітроваріння, чумацтво. Поступово на базі нових обсягів виробництва, концентрації більшої кількості працюючих та поглиблення поділу праці, появи найманої робочої сили починається формування мануфактур. Каталізатором мануфактурного виробництва стала поява примітивної механізації, яка використовувала силу води і вітру. Значну роль відіграло впровадження у виробничий процес водяного колеса, чим забезпечувався перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого.

Первісні форми мануфактури – це дрібні підприємства, в яких ще панувала ручна ремісницька техніка, але вже існував поділ праці, поступово розпочиналася механізація виробничих процесів. Такими мануфактурами були підприємства що виробляли залізо (рудні), скло (гути), поташ (буди), селітру (майдани) і т.д. Поширення набували суконні мануфактури. Мануфактури були казенними, вотчинними, купецькими. Поява і зростання великих мануфактур, зокрема винокурень і текстильних закладів, вкладання в їхнє будівництво і розвиток значних коштів свідчили про формування нового типу підприємств, капіталістичних за своїм характером.

Проникнення в господарство України найманої праці свідчило про розклад традиційних форм його ведення й формування в його надрах нових, капіталістичних відносин.

Готуючи відповідь на третє питання, варто звернути увагу на те, що на першому етапі національної революції боротьба за національне визволення тісно перепліталися з прагненням соціального визволення і практично переросла у селянську війну. На визволених землях ліквідувалось велике феодальне землеволодіння, фільварко-панщинна система господарства та кріпацтво. Козаки і селяни стали вільними дрібними землевласниками. Міщани отримали змогу вільно і безперешкодно займатися ремеслами, промислами і торгівлею козацтво остаточно оформилося в окремий стан суспільства. Зміцнилися позиції православного духовенства.

Панівним станом в Українській державі було козацтво. Разом з частиною української шляхти козаки збудували державу й зайняли в ній становище організуючої, правлячої й економічно найсильнішої верстви. Але серед козацького стану теж відбувалась диференціація: вже в кінці гетьманування Б. Хмельницького виділяється козацька старшина, що узурпує владу. Вона замикається в верству, доступ до якої для простих козаків стає практично неможливим. Уся дальша соціальна політика старшинської верстви розвивалася в тому напрямі, щоб поширити й закріпити за собою володіння земельною власністю й права на працю селян.

Міщанство при формуванні козацької держави не вибороло собі впливового становища. Воно так само мало самоврядування за Магдебурзьким правом, що давало йому незалежність від полкової адміністрації.

Духовенство не утворювало ще окремого стану. І священики, і єпископи обиралися мирянами і участь світського елементу в церковних ділах була значною. Культурно-національні заслуги духовенства підносили його авторитет і виправдували втручання у політичне життя.

Основна маса населення – селянство – підтримувало козацькі повстання, вірячи, що перемога козаків увільнить його від кріпацької неволі. В Українській козацькій державі селяни стали вільними хліборобами на своїй землі, «підданими Війська Запорозького», як тоді говорилося. Вони обкладалися податком на користь цієї держави і підлягали загальній військовій адміністрації. Багатьом був вільний шлях до вступу в число козаків: хто мав охоту до воєнного життя і хто був настільки заможним, щоб озброїтись і жити власним коштом, той легко міг записатися в козаки.

В цілому ж, упродовж першого періоду національної революції відбулися помітні зміни в класово-становій структурі тогочасного суспільства. Мається на увазі масовий перехід селян у козацький стан і юридичне закріплення за ним ряду економічних та правових прерогатив.

Опорні поняття та терміни:

ВІЛЬНІ ВІЙСЬКОВІ СЕЛА – державна власність Війська Запорозького (Гетьманщини). Завоювавши в ході Визвольної війни особисту свободу, більшість селян перейшла в розряд вільних військових поселенців. Населені ними В. в. с. у др. пол. ХVІІ ст. становили більше половини усіх населених пунктів Гетьманщини. Селяни В. в. с. були особисто вільними, але платили т. зв. загальнонародні податки й використовували різні повинності на користь Війська. Вони сплачували податки на утримання армії та старшинської адміністрації, забезпечували продовольством і фуражем наймане гетьманське (охотницьке), військо, харчовими продуктами, сіном, дровами гетьманський двір і т. ін. З часом вони переходили у власність козацько-старшинської верхівки.

ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА – вище військове і цивільне керівництво Війська Запорозького. Зосереджувала у своїх руках управління органами державної влади і перетворилась на державну адміністрацію Гетьманщини.

ЗАЙМАНЩИНА – узвичаєний спосіб закріплення земельної власності на правах першості в зайнятті вільних земель. У такий спосіб відбувалося масове покозачення селян: вони переходили в інші місця. На правах займанщини покозачене селянство оволоділо землями коронної шляхти і магнатів.

МАЙДАН – селітряна яма, розрита під час добування селітри могила. Мала кільцевидну форму, що утворювалась при вибиранні багатого на селітру грунту з центральної частини кургану.

Література:

1. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIІ ст. – К., 1986.

2. Крип’якевич І.П. Богдан Хмельницький. – Львів, 1990.

3. Степанков В.Аграрна політика Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) // Феодалізм на Україні: Збірка наукових праць. – К., 1990. – С. 52-65.

4. Смолій В.А. Українська козацька держава // УІЖ. – 1991. - № 4. – С. 5-20.

5. Смолій В.А., Гуржій О.І. Становлення української феодальної державності // УІЖ. – 1990. - № 10. – С. 10-21.

СЕМІНАРИ № 25-26

„ГЕОПОЛІТИЧНІ ВЕКТОРИ ДІЯЛЬНОСТІ КОЗАЦЬКОЇ

СТАРШИНИ (1660-1676)”

Мета: З’ясувати основні події доби Руїни та етапу боротьби за возз’єднання «розполовиненої» України. Переконатися, що внаслідок постійної боротьби козацької верхівки за булаву, низки невдалих кроків та помилок, зради союзників, намагання Польщі, Росії та Туреччини контролювати хід подій в українських землях втратив підтримку народних мас гетьман П. Дорошенко, котрий прагнув об’єднати українські землі та унезалежити їх. З його падінням пов’язаний завершальний акт Української національної революції.

План

1. Відхід Правобережної України до Польщі. Спроби гетьманів Ю. Хмельницького і Павла Тетері поширити свою владу на Лівобережну Україну в 1660-1663 рр.

2. Обрання гетьманом І. Брюховецького . Московські статті 1665 р.

3. Гетьманування П. Тетері на Правобережжі (1663-1665 рр.)

4. Боротьба гетьмана П.Дорошенка за відновлення незалежної Української держави (1665-1676 рр.)

5. Гетьманування Д. Многогрішного (1667-1672 рр.). Глухівські статті 1669 р.

6. Обрання гетьманом І.Самойловича (1672-1687). Падіння уряду П.Дорошенка.

Реферати:

Гетьман І. Брюховецький.

Гетьман П. Тетеря.

Гетьман П. Дорошенко.

Гетьман Д. Многогрішний.

Гетьман І. Самойлович.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання необхідно підкреслити, що з укладенням Слободищенського трактату увиразнюється поділ Української держави між Польщею та Росією. Проти політики Юрія Хмельницького виступили Ніжинський, Чернігівський і Переяславський полки. У 1661-1662 рр. гетьман здійснював походи на Лівобережжя з метою придушення цих виступів і приєднання Лівобережної України. Та вони були безуспішними і навесні 1662 р. на козацькій раді у Козельці (біля Переяслава) наказним гетьманом Лівобережної України став Я. Сомко. Між прихильниками обох гетьманів розпочалася боротьба. І у січні 1663 р., відчуваючи власну неспроможність опанувати ситуацією, Ю. Хмельницький зрікся влади і постригся у ченці під іменем Гедеона.

З 1660 р. повноважним представником польського короля Яна ІІ Казимира при Ю. Хмельницькому був Павло Тетеря. Віддаючи булаву, Ю. Хмельницький вказав на П. Тетерю як свого наступника. Ставши гетьманом, П. Тетеря прагнув об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Для здійснення свого задуму він намагався перетягнути на свій бік наказного лівобережного гетьмана Я. Сомка, згуртувати навколо себе старшинську верхівку, пробував заручитися підтримкою Польщі. Та його зв’язки з Польщею відштовхували від нього козацтво і народні маси. Провалився і організований ним спільний похід з королем Янам Каземиром і татарами на Лівобережжя.

У другому питанні доцільно розповісти про т. зв. Чорну раду, що була скликана для обрання гетьмана Лівобережної України 17-18 червня 1663 р. на околиці міста Ніжина. Проведенню ради передувала гостра боротьба міжстаршинських угрупувань, які висунули своїх кандидатів – ніжинського полковника Василя Золотаренка та наказного гетьмана Якими Сомка. Запорозький кошовий Іван Брюховецький спровокував гострі суперечки і при підтримці царського представника Д. Великоганіна був «вигукнутий» гетьманом.

Відразу після обрання гетьманом І. Брюховецький уклав з Московською державою Батуринські статті (листопад 1663 р.), які містили нові поступки царському уряду. Він першим з українських гетьманів поїхав до Москви і перебуваючи там у вересні-жовтні 1665 р. отримав титул боярина.

У Москві 11 жовтня 1665 р. гетьман І. Брюховецький підписав договір, який відомий як Московські статті. Ними підтверджувались привілеї козацької старшини і в той же час посилювалась адміністративна й фінансова залежність гетьмансько-старшинської адміністрації від царизму. Зберігалося право обрання гетьмана, але після цього він мав їхати до Москви на затвердження. Московські військові гарнізони мали бути, окрім раніше визначених міст, ще й у Полтаві, Кременчуці, Новгород-Сіверському, Острі, Каневі, Гадячі, Кодаку та на Запоріжжі. Царські воєводи, окрім військових справ, отримували право втручатися і в місцеві справи: збирати у царську казну податки із міщан та селян, грошові збори з винних оренд, податі з торгових людей. Царські війська, розквартировані в Україні, мали забезпечуватися хлібом з місцевих ресурсів. Київський митрополит призначався з Москви, тобто підлягав московському патріархові. З мешканців міст і сіл, окрім козаків, стягувались податки у царську казну, а територія оголошувалась володінням московських самодержавців. Гетьман не мав права надавати містам самоврядування, а магдебурзьке право надавалося царською жалуваною грамотою.

Під Московськими статтями гетьман І. Брюховецький поставив такий підпис: «Великого государя, Вашої Царської Пресвітлої Величності холоп, я, гетьман Іван Брюховецький, вірного Вашої Царської Пресвітлої Величності війська Запорозького замість всього війська Запорозького, підписую своєю рукою». Такий підпис якнайяскравіше засвідчував залежність України від Москви, у яку поставила свою державу козацька старшина з І. Брюховецьким на чолі.

Третє питання має являти собою детальну розповідь про гетьмана Правобережної України Павла Тетерю. Стратегічною метою гетьманування була соборність України, об’єднання Правобережної і Лівобережної України під єдиною владою. Та пропольська орієнтація гетьмана П. Тетері спричинила невдоволення його гетьмануванням. Відчуваючи можливість змови проти себе, П. Тетеря добивається ув’язнення Ю. Хмельницького, митрополита Й. Тукальського, полковника Г. Гуляницького, а також суду над І. Виговським. Після розколу в стані правобережної старшини на тлі наростаючого народного повстання активізуються всі сили і партії (татари, запорожці з І. Сірком, повстанці В. Дрозденка, бунтівний полковник С. Опара, Лівобережний гетьман І. Брюховецький). За таких обставин П. Тетеря в червні 1665 р., прихопивши клейноди і військову казну, утік до Польщі.

Готуючи відповідь на четверте питання, потрібно ознайомитись з біографічними даними про Петра Дорофійовича Дорошенка (1627-1698 рр.). У 1663-1664 роках він обіймав посаду генерального осавула у гетьмана П. Тетері, а у 1665 р. був черкаським полковником. У 1665 р., розправившись з претендентами на гетьманську владу (С. Опарою, В. Дрозденком та ін.), став гетьманом Правобережної України.

Слідуючи до поставленої мети – об’єднання обох частин України – гетьман П. Дорошенко випробував усі можливі політичні комбінації: лояльність щодо Польщі; війна з Польщею в союзі з кримськими татарами; протекторат Туреччини; угода з лівобережним гетьманом І. Брюховецьким; звернення за допомогою до Росії. Укріпивши свої позиції на початку літа 1668 р., він разом з І. Брюховецьким взяв участь в антимосковському повстанні. Біля Опішні в момент з’єднання військ обох гетьманів Лівобережні козаки вбили І. Брюховецького і Петро Дорошенко був проголошений гетьманом всієї України.

Та наступні події примусили П. Дорошенка повернутись на Правобережжя. Потрібно було боронитися від наступу польських військ і від нового претендента на гетьманство Петра Суховія. На початку 1669 р. Дорошенко за допомогою запорожців І. Сірка розбив П. Суховія. Тут же змушений був почати боротьбу із ставлеником Польщі М. Ханенком. Восени 1669 р. гетьман П. Дорошенко уклав союзний договір з Туреччиною, і відразу розпочалася війна з Польщею, яка завершилася укладанням Бучацького мирного договору (1672 р.), з яким Польща зрікалась претензій на Правобережну Україну.

У боротьбу за Правобережну Україну вступила Росія. Гетьманом усієї України було проголошено І. Самойловича. У червні 1674 р. козацькі полки під орудою І. Самойловича і російська армія під командуванням Г. Ромодановського перейшли Дніпро і обложили Чигирин. Втручання турецьких військ врятувало Дорошенка, але його авторитет падав. Безчинства турків викликали справедливий гнів у місцевого населення. Зневірившись у своїй правоті і своїх подальших можливостях продовжувати боротьбу, гетьман П. Дорошенко восени 1676 р. віддав гетьманські клейноди. Після зречення Дорошенко оселився в Сосниці на Чернігівщині, а потім був вивезений на почесне заслання до Москви, у 1679-1682 рр. був воєводою у В’ятці, а потім жив у подарованому царем селі Ярополчі під Москвою.

З падінням П. Дорошенка пов’язане закінчення національно-визвольної війни, так як Лівобережна Україна остаточно потрапила під владу московських царів, а на Правобережній Україні польською владою ліквідувались українські державні інституції.

Відповідь на п’яте питання – це характеристика гетьманування Дем’яна Многогрішного (1621-1703 рр.).Після викладу біографічних даних потрібно детальніше розповісти про те, що Д. Многогрішний підтримав антимосковський виступ І. Брюховецького і після падіння останнього в середині 1668 р. перейшов на службу до П. Дорошенка. Обіймав посаду генерального осавула. Повертаючись на Правобережжя, Дорошенко призначив Многрішного наказним гетьманом Лівобережної України.

У грудні 1668 р. на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Д. Многрішний був обраний гетьманом, а на початку березня 1669 р. на раді у Глухові це обрання було підтверджене.

Як новообраний гетьман Лівобережної України, Д. Многогрішний 16 березня 1669 р. уклав у м. Глухові договір з представниками московського уряду – Глухівські статті. Вони складалися із 27 пунктів і розпочалися із заяви про збереження «прав і вольностей», підтверджених за Богдана Хмельницького. За цим договором, царські воєводи із залогами були залишені лише в п’ятьох містах – Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Їм заборонялося втручання у справи місцевої адміністрації. Суди над обвинуваченими росіянами мали відбуватися за участі українців. Були заборонені постої російського війська в козацьких дворах, давалась амністія полоненим росіянами українцям, котрі зуміли втекти на рідну землю. Податки мали збирати козацька старшина, а не воєводи. Водночас, московський уряд заборонив гетьманові вступати у зносини з іноземними державами. Але гетьманські посли повинні були запрошуватися на посольські з’їзди, де вирішувались питання, пов’язані з Україною. Встановлювався 30-тисячний козацький реєстр. Окрім нього, гетьманові дозволялося утримувати наймане військо (100 чол.) т. зв. компанійців, для несення охоронної служби і приборкання повстанських рухів. Водночас був заборонений перехід селян у козаки. На подання гетьмана царський уряд обіцяв надавати старшині дворянські звання. Обмежувався перехід селян у козацтво, гетьман зобов’язувався повертати селян-кріпаків, що втекли з Росії в Україну. Українцям заборонявся вільний продаж горілки й тютюну в Московській державі. Розиденцією лівобережних гетьманів стало місто Батурин.

Готуючи відповідь на шосте питання, потрібно ознайомитись з біографічними даними Івана Самійловича Самойловича (? – 1690), який був гетьманом Лівобережної України у 1672-1687 рр. Син священика, він здобув добру освіту, а тому службу в козацькому війську розпочав сотенним писарем. У 1669 р. обраний генеральним суддею, а в 1672 р. став гетьманом Лівобережної України. Оточив себе родичами і найвужчим колом козацької старшини. Дбав про розширення привілеїв козацької старшини. Збільшував її землеволодіння, створив інститут т. зв. значкових товаришів.Прагнув з’єднання всіх українських земель під своєю владою. Присікав прагнення Запорожжя унезалежнитись від Лівобережного гетьмана. Вів боротьбу з гетьманом Правобережної України П. Дорошенком. У 1674 р. в результаті спільного походу на Правобережжя російської армії та лівобережних полків, 10 правобережних полків було об’єднано з Лівобережною Україною. Тоді ж у Переяславі Самойловича було проголошено гетьманом усієї України.

І. Самойлович брав участь у Чигиринських походах 1677-1678 рр. У 1687 р. очолив 50-тисячний козацький корпус, який з російською армією вирушив у похід на Крим.Звинувачений у зносинах з кримськими татарами, Самойлович був скинутий з гетьманства і засланий до Тобольська.

У протистоянні правобережного гетьмана П. Дорошенка і лівобережного І. Самойловича, підтримуваний Московією переміг останній.

Основна хронологія:

1663-1665 рр. – гетьманування П. Тетері;

11 жовтня 1665 рр. – укладено Московські статті;

1668-1669 рр. – кошовий отаман Запорозької Січі Петро Суховієнко оголосив себе лівобережним гетьманом;

1665 – 1676 рр. – гетьманування П. Дорошенка;

18 жовтня1672 р. – укладено Бучацький мирний договір;

1667-1672 рр. – гетьманування Д. Многогрішного;

16 березня 1669 р. – укладено Глухівські статті;

1672-1687 рр. – гетьманування І. Самойловича;

1676 р. – падіння уряду П. Дорошенка і завершення національно-визвольної війни.

Опорні поняття та терміни:

ЗНАЧКОВІ ТОВАРИШІ – привілльована група козаків, які входили до найближчого оточення полковника. Ці почесні звання запроваджені з другої половини ХVІІ ст. і надавались спочатку полковником, а потім Генеральною військовою канцелярією та Малоросійською колегією. Значкові товариші вилучалися з-під судово-адміністративної влади сотенної адміністрації і підлягали безпосередньо полковнику. Вони зберігали полкові прапори та сотенні корогви, а також за дорученням полковників керували окремими військовими загонами. Їх кількість у полках становила 30-50 чол. Як і всі старшинські звання, цей ранг скасовано російським урядом.

КОМПАНІЙСЬКІ ПОЛКИ (КОМПАНІЙЦІ) – кінні наймані полки, які створювались гетьманом для несення поліцейської, прикордонної та військової служби. Крім тяглих селян і лівобережних козаків, комплектувалися добровольцями з усієї України та іноземцями. Подібні до реєстрових полків. Знаходились на повному гетьманському забезпеченні. Іменувались за прізвищем полковника (полк Новицького і т. д.).

ОХОТНИЦЬКІ ПОЛКИ – наймані піші і кінні полки, що створювались гетьманами Лівобережної України. У різні часи їх було від 1 до 8. Комплектувались добровольцями з усіх станів, окрім селян. Приймалися німці, поляки, волохи, серби, хорвати. Утримувалися на кошти Війського скарбу і за натуральні збори (стація) з посполитих та міщан. Розміщувалися у вказаних гетьманом населених пунктах. Для охорони гетьмана виділялась окрема рота, що називалась жолдацькою. Виконували військові, прикордонні і міліцейські функції. Російським урядом були перетворені в гусарські і драгунські полки.

ЧОРНА РАДА – рада, скликана рядовим козацтвом («черню»). Її рішення були обов’язковими для старшини і в разі її непослуху «чернь» мала право на непокору і збройний виступ. Вона являла собою надійну гарантію козацької демократії.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 143-154.

2. Апанович О.М. Гетьмани України та кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 97-134. (про П. Дорошенка).

3. Бойко О. Історія України. – К., 1999. – С. 142-154.

4. Борисенко В.Й. Дем’ян Многогрішний // КС. – 1992. - №4. – С.44-52.

5. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети – К., 1994.

6. Газін В.В. Крим-Україна: політичні стосунки періоду гетьманування Павла Тетері (1663-1665 рр.) // УІЖ. – 2001. - № 1. – С. 62-73.

7. Гетьмани України. Історичні портрети. – К., 1991. – С. 45-93.

8. Горобець В.М. Московський договір гетьмана І. Брюховецького 1665 року // УІЖ. – 2003. - № 6. – С. 39-52.

9. Горобець В.М., Струкевич О.К. Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи // УІЖ. – 1997. – № 1. – С. 22-43.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 284-305.

11. Єфименко О.Я. Історія українського народу. – К., 1990. – С.255-299.

12. Історичні постаті України: Історичні нариси: Зб. / Упорядник О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 191-193. (про П. Дорошенка).

13. Історія України в особах: Козаччина (Авт. колектив: В. Горобець, О. Гуржій, В. Матях та інш.) – К., 2000. – С. 93-131; 161-171; 193-203; 215-225.

14. Історія України: нове бачення: У 2 т. / О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін. – Т. 2. – К., 1995. – С. 245-263.

15. Кочмарчик Я. „Діялось в обозі під Чудновим, дня 17 жовтня, року 1665 // КС. – 2001. - № 3. – С. 127-130.

16. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С.204-225.

17. Мельник Л. Гетьман Іван Самойлович // КС. – 1996. №1. – С. 77-85.

18. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С.36-47.

19. Смолій В., Степанков В. Переддень Руїни (1650-1670 рр.) // КС. – 1993. - № 6. – С. 2-17.

20. Смолій В.А., Ричка В.М. Угоди гетьманського уряду України з Московською державою (1654-1764 рр.) очима правознавця // УІЖ. – 1993. - № 4-6. – С. 96-118.

21. Смолій В.А., Степанков В.С. Гетьман Петро Дорошенко //УІЖ. – 1992. – № 7. – С. 84-103.

22. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. - №1-3.

23. Чухліб Т.В. Особливості зовнішньої політики І. Самойловича та проблема міжнародного становища гетьманату в 1672-1686 рр. // УІЖ. – 2005. № 2. – С. 48-63.

24. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків – Львів, 1991. – Т. 2. – С. 198-359.

СЕМІНАР № 27-28

«ВІДСІЧ ТУРЕЦЬКО-ТАТАРСЬКОЇ АГРЕСІЇ І БОРОТЬБА

ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ПІВДЕННИХ УКРАЇНСЬКИЇ ЗЕМЕЛЬ

В ОСТАННІЙ ЧВЕРТІ XVIІ ст.

Мета: Розглянути польсько-турецько-українські стосунки в останній чверті ХVІІ ст., з’ясувати позиції гетьманів П. Дорошенка та Ю. Хмельницького стосовно протурецької орієнтації, які прагнули об’єднати «розполовинену» Україну і зверталися по допомогу до султанської Порти. Прослідкували зміни в українсько-московських взаєминах на початку гетьманування І. Мазепи.

План

1. Наступ Туреччини і Криму на правобережні землі в першій половині 70-х років XVIІ ст. Позиція П. Дорошенка.

2. Перший Чигиринський похід.

3. Другий Чигиринський похід.

4. Гетьманування Ю. Хмельницького на Правобережжі.

5. Бахчисарайський мирний договір 1681 р. Трактат про «вічний мир» 1686 р.

6. Обрання І. Мазепи гетьманом. Коломацькі статті 1687 р.

ІНДЗ

Підготувати письмове повідомлення про 1-й і 2-й Чигиринський походи.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні потрібно звернути увагу на те, що «руїна» Правобережжя доповнювала глибоку кризу української державності. З часу укладення Слободищенського трактату територія Української козацької держави насильно поділена на підмосковську і підпольську частини. Андрусівський мирний договір між Росією і Польщею припиняв польсько-московську війну за рахунок розчленування України. Насильницькому поділу українських земель і руйнівній тенденції намагався протистояти П. Дорошенко. Зміцнюючи свої внутрішні позиції, він вдається до деяких реформаційних кроків: частіше скликає Військову Раду; формує постійне наймане військо, що мало забезпечувати незалежність від козацької старшини; організовує поновну колонізацію спустошених окраїн Правобережжя тощо. У зовнішньополітичній діяльності П. Дорошенко при допомозі татар прагнув звільнити від поляків Правобережну Україну і водночас вів переговори з Московією про повернення прав і вольностей Війську Запорозькому та об’єднання усіх українських земель у єдиній державі. Відкрите збройне протистояння з Польщею та непоступливість Московії підштовхували Дорошенка до союзу із султанською Портою. Визнання польським королем восени 1667 р. суверенітету гетьманату на Правобережжі ще більше посилювало протурецьку орієнтацію гетьмана.

Корсунська генеральна старшинська рада у березні 1669 р. погодилася на офійне прийняття турецького протекторату, хоча і відмовилась від складання присяги турецькому султанові. Влітку 1672 р. Порта розпочала воєнні дії проти Польщі і Правобережжя перетворилося на театр військових дій, а гетьман П. Дорошенко був змушений виступати на турецькому боці. Першому періоду польсько-турецької війни 1672-1676 рр. підвів підсумок Бучацький мирний договір (укладений у м. Бучачі – тепер Тернопильської області), за яким Подільське воєводство відходило до Туреччини, а з Брацлавщини і Південної Київщини виводилися польські залоги і на цій території визнавалась влада П. Дорошенка. Польський сейм відмовився затвердити Бучацький мирний договір і польсько-турецька війна продовжувалась. Туреччина вимагала від П. Дорошенка зруйнування фортець, сплати данини, розброєння населення. Виступаючи союзником турків і татар, які плюндрували Україну, гетьман остаточно втрачає владу і авторитет. За таких обставин у 1676 р. він зрікається гетьманства.

Відповіді на друге і третє питання передбачають розповіді про два Чигиринські походи 1677-1678 років. Вони були здійснені Туреччиною з метою оволодіння Правобережною Україною, а їх кульмінацією були спроби оволодіти Чигирином. Намагаючись утримати Правобережжя під своїм контролем, Туреччина проголосила Ю. Хмельницького «князем малоросійської України» і з невеликою частиною війська вислала на Поділля. Знову проголошений гетьманом, підданий турецького султана Ю. Хмельницький мав незвичайний титул: «Князь сарматський, Малої Росії-України і вождь Війська Запорозького».

Перший Чигиринський похід – серпень-вересень 1677 р. На Чигирин наступала 120 тис. турецько-татарська армія, в обозі якої знаходився і Ю. Хмельницький. Упродовж 3-х тижнів чигиринська залога із 24 тис. російських вояків і 5 тис. українських козаків утримувала оборону гетьманської столиці, аж поки на допомогу не підійшли російсько-українські сили під керівництвом Г. Ромодановського і гетьмана І. Самойловича. Залишивши під Чигирином 10 тис. вбитих вояків, турки 5 вересня зняли облогу міста і відступили.

Другий Чигиринський похід – червень 1678 р. Великий візир Кара-Мустафа із кіннотою кримського хана Мурад-Гірея повів під стіни Чигирина 130-140 тис. військо. Козацький корпус І. Самойловича налічував 50 тис. осіб, а під орудою князя Г. Ромодановського було 70 тис. вояків. 18 липня почалася облога міста. Ворожий табір на 10 км. розтягнувся вздовж р. Тяслина. Турки спробували зробити 25 підкопів під фортечні мури. У ніч з 11 на 12 серпня порохові склади були підпалені і захисники залишили місто.Війська і жителі Чигирина відійшли до м. Бужина, їх нездогнала турецька армія і упродовж 7 діб там тривали кровопролитні бої. Нарешті 20 серпня 1678 р. українсько-російське військо відступило на Лівобережжя. З падінням Чигирина пов’язувалась загибель правобережної козаччини, але ж і Туреччина припинила загарбницькі походи в Україну.

У четвертому питанні необхідно нагадати біографічні відомості про Ю. Хмельницького і детальніше зупинитися на його діяльності після Чигиринських походів. Зокрема, звернути увагу на те, що у 1678-1679 рр. він спробував за допомогою турецько-татарського війська встановити владу над Лівобережною Україною, але зазнав невдачі. Після підписання Бахчисарайського миру у 1681 р. Ю. Хмельницький ьув позбавлений гетьманства. Упродовж 1681-1685 рр. він жив у Немирові. У 1685 р. його знову призначили «гетьманом України». Але не виправдавши сподівань своїх покровителів, був страчений турками у 1685 році.

П’яте питання – це розповідь про договір про перемир’я, укладений на 20 років між Росією, Туреччиною і Кримським ханством. Підписаний 13 січня 1681 року у Бахчисараї. Згідно з договором, Лівобережна Україна, Київ і Запорожжя визнавалися володіннями Росії. Південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини. Територія між Південним Бугом і Дністром мала залишатися незаселеною. Татари зберігали право кочувати в південноукраїнських землях. Росія мала щороку сплачувати кримському ханові «казну». Бахчисарайський мирний договір в черговий раз перерозподілив українські землі між сусідніми державами, завершив збройне протистояння між цими державами за володіння Правобережною Україною і значно посилив московський вплив в Гетьманщині.

Кінцевий підсумок багаторічної боротьби Росії і Польщі за оволодіння українськими землями в період Руїни підвів «вічний мир». Трактат про «Вічний мир» був підписаний 6 травня 1686 року в Москві. Він ґрунтувався на положеннях Андрусівського договору 1667 року. Складався з преамбули і 33 статей. Річ Посполита визнавала належність до Московського царства Лівобережної України, Києва, Запорожжя, Чернігово-Сіверщині з Черніговом і Стародубом. Вона відмовилась від претензій на Київ, отримавши за це 146 тис. руб. компенсації. Брацлавщина та Південна Київщина мали залишатися нейтральною населеною зоною між обома державами. Північна Київщина, Волинь і Галиччина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини. Цим договором було остаточно затверджене насильницьке розчленування України.

Готуючи відповідь на шосте питання, потрібно ознайомитись з біографічною літературою про І.С. Мазепу (бл. 1639-1709) і скласти розповідь про початок його гетьманування. На козацькій раді над р. Коломаком (тепер Харківська обл.), яка відбувалася 25 липня 1687 р. І. Самойловича, звинуваченого за невдачу у Кримському поході, було позбавлено гетьманської булави. Гетьманом обрано генерального осавула Івана Мазепу. Тоді ж, новообраний гетьман з козацькою старшиною уклав з представниками московського уряду міждержавний договір. Договір складався з 22 статей, в його основі лежали попередні українсько-московські договори, а найбільше – Глухівські статті 1669 р.

Коломацькі статті декларативно підтверджували права і вільності козацтва, але водночас закріплювали посилення царської влади на Лівобережній Україні. Гетьман позбавлявся права без царського указу знімати з посад старшину, а старшина – скидати гетьмана. Козацька старшина зобов’язувалася наглядати за гетьманом і доносити на нього царському уряду. Московські воєводи з гарнізонами залишались в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині та Острі. Козацький реєстр мав становити 30 тис. Резиденцією гетьмана призначено м. Батурин. Гетьмана охороняти мав полк московських стрільців, що утримувався за місцевий кошт. Гетьманському уряду заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземнами державами. Значно обмежувалося право гетьмана розпоряджатися військовими землями. Українцям заборонялася торгівля з Кримом і було заборонено торгувати горілкою і тютюном в Росії. Гетьман і старшина мали дбати про тісне державне об’єднання України з Московською державою, заохочувати зближення з великоросами шляхом укладанням змішаних шлюбів.

Коломацькі статті були черговим кроком на шляху дальшого обмеження державних прав України.

Основна хронологія:

30 січня 1667 р. – Андрусівський мир;

18 жовтня 1672 р. – Бучацький мирний договір;

17 жовтня 1676 р. – Журавненський мирний договір;

серпень-вересень 1677 р. – Перший Чигиринський похід;

червень-серпень 1678 р. – Другий Чигиринський похід;

13 січня 1681 р. – Бахчисарайський мирний договір;

6 травня 1686 р. – Трактат про «Вічний мир»;

1687-1709 рр. – гетьманування Івана Мазепи;

25 липня 1687 р. – Коломацькі статті.

Опорні поняття та терміни:

РУЇНА – період в історії України, що почався з другої половини ХVІІ ст. Цей термін ввів в історичну науку М. Костомаров. Більшість істориків схиляються до думки, що «руїна» тривала після смерті Б. Хмельницького і до початку праління І. Мазепи – 1657-1687 рр. Цей період характерний ослабленням Української держави, гострою боротьбою старшинських угрупувань за гетьманську булаву, втручанням Польщі, Московії, Туреччини у внутрішні справи України задля досягнення власних загарбницьких планів. Наслідками цього стали розчленування України, втрата незалежності молодою Українською державою, величезні людські жертви і матеріальні руйнування. Занепад, згасання національно-визвольної боротьби, безнадія і зневіра у майбутнє, що запанувала в душах багатьох людей, були найтрагічними наслідками цього періоду.

ЧИГИРИН – перша гетьманська столиця, резиденція гетьманів Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Терері та П. Дорошенка. В середині ХVІІ ст. місто поділялось на дві частини: «мале місто» – замок і основні укріплення, які знаходились на високій Замковій горі над р. Тясмином, і «велике місто», яке розташовувалось під горою. Обидві ці частини були обнесені муром. Замок був головним оборонним вузлом Чигирина. Це була дерев’яно-земляна фортеця завдовжки 200 і завширшки 150 м, яка мала чотири башти, оточені дубовим тином. На кінець 50-х рр. ХVІІ ст. фортеця мала три ряди мурів та ровів, 45 гармат. За П. Дорошенка в замку було споруджено великий мурований бастіон. Під час Чигиринський походів 1677-1678 років місто було напівзруйноване. За Прутським трактатом 1711 р. Чигирин відійшов під владу Польщі.

Література:

1. Величко С. Літопис. – К., 1992.

2. Володарі гетьманської булави. – К., 1994.

3. Заруба В.М. Придніпров’я під час Кримських та Дніпровських походів кінця XVIІ ст. // Український історик. – 1990. - № 1-4. – С. 55-65.

4. Заруба В.Н. Украинское казацкое войско в борьбе с турецко-татарской агрессией (последняя четверть XVIІ века). – Харьков, 1993.

5. Літопис Самовидця. – К., 1971.

6. Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації. – К., 1995.

7. Панашенко В.В. 300-річчя героїчної оборони Чигирина від турецько-татарської агресії // УІЖ. – 1977. - № 8.

8. Яковлєва Т.Г. Кримсько-татарський фактор у політиці гетьманів України у 60-ті рр. XVIІ ст. // УІЖ. – 2003. - № 2. – С. 14-24.

СЕМІНАР № 29

«ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ ст.»

Мета: З’ясувати специфіку державного устрою, витвореного в ході національної революції середини ХVІІ ст., переконатися, що в основу державотворчого процесу була покладена модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. Розглянути особливості соціально-економічного розвитку українських земель в другій половині ХVІІ століття.

План

1. Державний устрій України та наступ на нього царизму.

2. Російський уряд – опора відродження феодального землеволодіння у Гетьманщині.

3. Елементи буржуазних відносин у сільському господарстві; промисловості та торгівлі.

4. Еволюція соціальної структури населення.

Рекомендації для підготовки відповідей і короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання повинна являти собою розгорнуту характеристику структури козацької держави. Держава мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, який склався на основі традицій козацького самоврядування. Вона поділялася на полки і сотні, кількість яких не була сталою. Полково-сотенний устрій проіснував на Правобережній Україні до 1714 р., а на Лівобережжі до 1782 р. За типом правління вона становила державну форму автономії. З 1659 р. Гетьманщина перебувала у державно-правовій залежності від Московської держави (на Правобережжі від Польщі), спершу у формі номінального васалітету, а потім – обмеженої автономії.

Державний устрій характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, повною свободою у зовнішніх зносинах. З укладанням Переяславського договору 1654 р. московський уряд розпочав систематичне обмеження суверенітету Гетьманщини, поступово довівши її до стану автономії.

Вищу державну владу представляла три інституції – Генеральна військова рада, гетьман і рада старшин. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи – гетьман, Генеральна військова рада, рада генеральної старшини та гетьманський уряд – були водночас і вищими органами адміністративного управління. Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему та грошовий обіг.

Основною адміністративною одиницею Гетьманщини був полк. Кількість полків була різною від 16 до 30. Вища адміністративна, судова та військова влада на території полку належала полковнику та полковій старшині. Ця влада поширювалась і на козацьке, і на цивільне населення полку.

Адміністративно-територіальними та військовими одиницями полку були сотні. Сотенну адмістрацію очолював сотник.

Характерною рисою полково-сотенного устрою була чітка управлінська вертикаль (Гетьман – генеральна старшина – полковники – сотники). Така система забезпечувала ефективне і при потребі жорстке керівництво країною, особливо необхідне в умовах воєнного часу.

Наступ царизму на державний устрій України розпочався з укладанням Переяславських статей 1659 року, а відчутно посилився в роки Північної війни (1700-1721 рр.). З 1708 р. царизм почав запроваджувати губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував з полково-сотенним поділом. Після антимосковського виступу І. Мазепи гетьманська влада суттєво обмежувалась. У 1709 р. до гетьмана І. Скоропадського був представлений царський резидент.

Наступним відчутним кроком до обмеження влади гетьмана і старшина було утворення Малоросійської колегій.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно нагадати, що на звільних від польської влади територіях були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських і українських магнатів і шляхти. На аграрну політику гетьмана Б. Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка прагнула стати крупними земельними власниками. Гетьман як міг регулював зростання великого землеволодіння новітньої еліти, та після його смерті і з посиленням впливу московської влади, цей процес стає некерованим. Росіяни починають отримувати в Україні великі землеволодіння, що призводило до появи непідконтрольних гетьману територій, на яких їхні власники старанно прищеплювали вивезене з Московії кріпацтво. Землеволодіння російських вельмож в Україні невпинно збільшується. Найбільшими землевласниками став О. Меншиков, П. Рум’яцев-Задунайський, Г. Потьомкін та ін.

Наприкінці ХVІІ ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, величина якої невпинно зростає. Упродовж ХVІІІ ст. цей процес поглиблюється і логічним його завершенням став царський указ 1783 р., який узаконював закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Підбираючи матеріал для висвітлення третього питання, необхідно звернути увагу на характеристику стану сільського господарства, промисловості та торгівлі. Складання такої характеристики неодмінно підвиде до висновку, що найпомітнішими рисами соціально-економічного розвитку українських земель другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. були: зростання великого землеволодіння; обезземелення селянства та його покріпачення; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури; збільшення товарності виробництва; поява і зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Сільське господарство та промисловість все більше втягувались у сферу товарно-грошових відносин.Цей процес прискорювали поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на сільськогосподарські та промислові зони, урбанізація тощо. Місцями здійснення товарно-грошових операцій були ярмарки, базари та торги.

Опорні поняття та терміни:

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА РАДА – найвищий орган управління в Україні часів Гетьманщини. Участь у ній могли брати всі, хто належав до козацького стану, іноді – делегації від міщан, запорожці, в окремих випадках – селяни. Постійного місця вона не мала, а найчастіше збиралася на Росаві та в Переяславі. Ради проводили гетьмани.

РЕЗИДЕНТ – царський представник при гетьмані, представлений для постійного контролю. Вперше резидент був призначений при І. Скоропадському. Петро І спеціальною грамотою від 30 липня 1709 р. призначив резидентом до гетьмана А. Ізмайлова.

Література:

1. Багалій Д. Історія Слобідської України. – Х., 1993.

2. Борисенко В.Й. Еволюція соціальної структури населення Гетьманщини. – К., 1997.

3. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIІ ст. – К., 1986.

4. Борисенко В.Й.Українська держава в другій половині XVIІ ст. // КС. – 1994. - № 5.

5. Гуржій О. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині XVIІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 4-6.

6. Гуржій О. Інтелектуальна еліта Гетьманщини в країнах Західної Європи, Азії та Америки в контексті культурно-релігійних і політичних контактів // КС. – 2003. - № 2. – С. 22-30.

7. Гуржій О. Українська держава в другій половині XVIІ-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.

8. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки, Полковники. Сотні Лівобережжя // Пам’ятки України. – 1990. - № 2.

9. Мельниченко В.М. Торгівельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною у другій половині XVIІ ст. // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 69-76.

10. Муляр А.М Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVIІ – на початку XVIII ст. // УІЖ. – 2000. - № 2. – С. 94-101.

11. Пономарьов О. Про початок мануфактурного періоду на Україні // УІЖ. – 1970. - № 3. – С. 23-26.

12. Потульницький В. Інтелектуальні впливи Заходу на духовне життя української еліти в XVIІ-XVIII ст. // КС. – 2001. - № 1, 2, 3.

13. Смолій В., Гуржій О. Становлення української феодальної державності // УІЖ. – 1990. - № 10.

14. Струкевич О.К. Інституція гетьманства у політико-культурному сприйнятті старшинської еліти України-Гетьманщини // УІЖ. - № 4. – С. 49-59.

СЕМІНАР № 30

«КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XVIІ ст.»

Мета: Вияснити характерні риси культурного процесу в українських землях, з’ясувати зміни і зрушення в духовній сфері, побуті тощо. Розглянути форми культурного життя, методи і засоби художнього самовиразу, рівень освіти, вплив європейських культурних процесів та тенденцій. Визначити деформуючі і гальмівні чинники культурного процесу після втрати національної державності.

План

1. Освіта та наукові знання. Книгодрукування в Україні: Л. Баранович, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Софонович.

2. Фольклор, література, мова, театр та музика України другої половини XVIІ ст.

3. Архітектура та образотворче мистецтво.

4. Традиційно-побутова культура і звичаї українського народу.

ІНДЗ

1. Підготувати письмове повідомлення: Ф. Софонович і його «Хроніка».

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, необхідно мати на увазі, що найважливіші суспільні процеси, політичні та соціально-економічні зміни, розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі іноземних держав, загальноєвропейські ренесансні ідеї накладали помітний відбиток на розвиток української культури. Найпотужнішим центром культурного життя продовжував залишатися Київ. У 1615 р. була заснована братська школа, яка в 1631 р. була об’єднана із започаткованою у 1631 р. Лаврською школою і дістала назву Києво-Братської колегії. Реформанований Петром Могилою на зразок західноєвропейських університетів, цей вищий навчальний заклад з часом став одним із кращих східноєвропейських осередків освіти. Київська колегія мала свої філії у Вінниці та в Гощі. Це була всестанова школа. В 1700 р. в ній навчалася до 2 тис. осіб.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури було книгодрукування. В кінці ХVІІ ст. друкарні діяли в Києві, Чернігові, Луцьку, Кременці та ін. містах.

Найяскравішими представниками української культури були:

Лазар Баранович (1593-1694). Навчався в Києві, Вільні, Калуші. Викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором. У 1657 р. – чернігівський і Новгород-сіверський єпископ, а з 1668 р. висвячений на архієпископа. В 1674 р. заклав друкарню в Новгород-сіверському, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова.

Інокентій Гізель (1600-1683). Народився в Прусії в німецькій реформаторській родині.В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум. З 1645 р. – його ректор. З 1650 р. був ігуменом Кирилівського, а з 1652 р. – Миколаївського монастирів у Києві. У 1656-1683 рр. – архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Автор трактату «Мир с богом человеку» (1669 р.), який містить багато відомостей з історії України ХVІІ ст. Широковідомою також стала його праця «Твір про всю філософію» (1645-1647 рр.).

Стефан Яворський (1658-1722). Учився в Києво-Могилянській колегії. Як викладач Києво-Могилянської колегії популяризував філософські ідеї Відродження. Був професором і префектом Києво-Могилянської академії.

Феодосій Софонович (? – 1677). Ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, ректор Києво-Могилянської академії. Автор однієї з найяскравіших пам’яток української історичної думки другої половини ХVІІ ст. – «Кройніки…».

У другому питанні потрібно звернути увагу на стан традиційної народної культури, фольклору. Провідними темами у цій сфері були зразки військової доблесті козацтва національно-визвольна боротьба тощо.

Мовну ситуацію в Україні можна простежити на прикладі Києво-Могилянської академії. Слов’янська мова, відроджена братськими школами як мова вченості і розумової праці, поступово витіснялася українською книжкою, а згодом – українською літературою, що формувалася під впливом народної мови. З кінця ХVІІ ст. московська влада вживає заходів до обмеження вжитку української мови на лівобережних землях, а польська – на Правобережжі.

Центром літературно-поетичних традицій стає Києво-Могилянська колегія. Її випускники несли поетичне слово за межі України.

В Академії формувався і театр. Поступово театральні дійства стали користуватися широкою популярністю. Несли їх в народ «мандрівні студенти», які самі готували інтермедії, розучували пісні, виготовляли все необхідне для вертепа.

Розвивалася і музично-пісенна творчість. В першій половині ХVІІ ст. в школах, а потім у Києво-Могилянській академії студентів навчали партесному співу й музиці за підручниками та лінійними нотами. З’являлися численні рукописні «Ірмологіони» з церковними співами, музичні трактати. Особливої уваги надавали музичному вихованню у Києво-Могилянській академії.

Для відповіді на третє питання необхідно підібрати відомості про стан архітектури та образотворчого мистецтва на українських землях. В архітектурі того часу помітним було співіснування та переплетіння багатьох стилів. Удосконалювалася техніка будівництва: поряд із дерев’яним, впроваджувалось кам’яне, використовуються залізні деталі, скло. Інтенсивно відбувається будівництво світських споруд – шкіл, колегій, магістратів, військових канцелярій, друкарень тощо. Розбудовуються і прикрашаються Львів, Хотин, Мукачів, Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин, Глухів та ін. Значне місце посідає культове будівництво.

В образотворчому мистецтві спостерігається перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. Народні мотиви та побутові деталі проступають у монументально-декоративному мистецтві. Формується національна школа іконописців та граверів. У храмовому живопису поширюється ктиторський портрет. Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку ХVІІ ст. Це зображення, в основному, значної козацької старшини, представників ученого світу. Розвивається такий вид мистецтва, як народна картина («Козак Мамай»). Розвивається графічне мистецтво.

Починаючи з другої половини ХVІІ ст. Київ став столицею так званого козацького ренесансу. Його художня школа була розсадником майстрів європейського рівня.

У четвертому питанні потрібно звернути увагу на зміни в сфері побутової культури. Це вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці, поява нових засобів пересування, нові системні види поселень (квартальна, гніздова форма), застосування нових будівельних матеріалів (хати-мазанки тощо).

Суспільна диференціація просліджувалась у розвитку костюма (селянський та рядового козацтва одяг шився із полотна, а вбрання суспільної еліти – із золототканих тканин чи краму іноземного виробництва). Правобережна українська знать прагнула уподобитись своїм вбранням польській шляхті.

Змін зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Сільська територіальна община (громада) поступово втрачала свої позиції.

Зазнавала змін і сім’ї. В цілому вона зберігала свій патріархальний характер. Однак все помітнішу роль у сім’ї починає відігравати жінка. Розвиток товарно-грошових відносин зумовлював розширення заробітчанства, залучення жінок і дітей у процес виробництва. А це сприяло зростанню економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім’ї.

Основна хронологія:

1615 р. – виникнення школи Богоявленського братства;

1632 р. – об’єднання братської Богоявленської школи із Лаврською і створення Києво-Братського колегіуму – Києво-Могилянської колегії.

Опорні поняття та терміни:

«КОЗАК МАМАЙ» – найпопулярніша народна картина, якою у ХVІІ-ХІХ ст. прикрашали свої хати козаки і селяни. Козака-бандуриста зображували не тільки на полотні, але й на дверях та стінах хат, на скринях, кахлях і посуді. Підібравши ноги «по-турецьки» козак Мамай сидить серед степу, занурений у свої думи і грає на бандурі. Доповнюють образ доволі промовисті аксесуари: бойовий кінь, зелений дуб, козацька зброя, шапка, люлька, пляшка, чарка. Козак Мамай виступає як мирний і, водночас, могутній страж своєї землі, мужній, зосереджений і водночас мрійливо-задумливий.

МАЖА – чумацький віз, призначений для перевезення вантажів на великі відстані.

ЧУМАЦТВО – торговельно-транспортна корпорація людей, яка складалася з метою постачання в Україну солі з Північного Криму. У ХVІІ ст. чумаки (основу яких складало козацтво) торгували, окрім солі, ще й рибою, лісом, кустарними виробами тощо. Для перевезень використовували запряжені волами мажі. Чумацькі ватаги складалися із 100 і більше маж. Таке об’єднання називалось чумацькою валко.

Література:

1. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIІ ст. // Жовтень. – 1989.

2. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVIІ ст.: Східна традиція і західні впливи // КС. – 1995. - № 1.

3. Історія української культури / Під ред. Крип’якевича І. – К., 1993.

4. Культура українського народу: Навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів. – К., 1994.

5. Лисяк-Рудницький І. Розмова про барокко // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1995. – Т. 1.

6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.

7. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К., 1992.

8. Українська культура: Лекції / Під ред. Д. Антоновича. – К., 1993.

9. Хижняк З. Києво-Могилянська академія. – К., 1988.

ІІ курс

СЕМІНАР № 1

„СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХVІІ –

НА ПОЧАТКУ ХVІІІ ст.”

Мета: Прослідкувати, як після укладання Переяславського договору 1654 р. московський уряд розпочав систематичне обмеження суверенітету Гетьманщини, поступово довівши її до стану автономії. З’ясувати особливості соціально-економічного розвитку та становище Православної Церкви. Розглянути особливості поновної колонізації Правобережжя та становище правобережного козацтва.

План

1. Наступ царизму на державний устрій України в др. половині ХVІІ ст.

2. Соціально-економічний розвиток наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст.

3. Підпорядкування Київської митрополії московському патріархату.

4. Національно-визвольний рух на Правобережній Україні наприкінці ХVІІ і в 1702-1704 рр.: С. Палій, С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин.

Реферат:

Козацький ватажок Семен Палій.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, необхідно нагадати, що відразу після Переяславського договору 1654 р. в Україні почали з’являтися органи царської влади. Спочатку це були царські воєводи у Києві і Переяславі, а їх фанкції поступово розширювались від виключно військових до втручання в справи місцевого самоврядування. Наступними договірними умовами між царським урядом і гетьманським управлінням робились поступові поступки в бік розширення московської присутності в Гетьманщині. Переяславські статті 1659 р. (укл. Ю. Хмельницьким), батуринські 1663 р. і Московські 1665 р. (укл. І. Брюховецьким), Глухівські 1669 р. (укл. Д. Многогрішним), Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. (укл. І. Самойловичем), Коломацькі 1709 р. (укл. І. Мазепою) являли собою послідовні кроки до обмеженя української автономії.

Формальною ознакою, символом зверхності царя над Лівобережною Україною був його титул: «Цар… Малыя… России, великий князь Киевский и Черниговский». В адміністративно-політичному відношенні на Гетьманщину поширилась влада центральних установ Російської держави. До них належали Посольський приказ (ліквідований 1720 р.), який відав зовнішньополітичними справами, а також Україною (з 1654 р. по 1663 р. в його складі існувала Канцелярія в малоросійських справах); з 1663 р. під його началом діяли Малоросійський і Великої Росії прикази. Приказ Великої Росії відав безпосередньо полками Слобожанщини – Охтирським, Сумським, Харківським, Ізюмським, Острожським. Малоросійський приказ («Приказ Малыя Росени»), створений 31 грудня 1662 р. (10 січня 1663 р.) і ліквідований 1722 р., здійснював адміністративні, військові і судові функції.

Через Малоросійський приказ відбувався зв’язок органів гетьманського управління з московським урядом, проводився контроль за діяльністю установ військово-адміністративного управління Гетьманщини. Малоросійський приказ санкціонував вибори нового гетьмана та козацької старшини; виявляв «заступництво» у справах України перед царем; сприяв клопотанням гетьмана про надання військової допомоги України; проводив розшуки і повернення втікачів з Росії в Україну і навпаки, збирав відомості військово-політичного характеру; здійснював керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства Православної Церкви в Україні; виконував судові функції – здійснював розгляд справ про злочини службових осіб приказу в Україні, воєводствої адміністрації. Малоросійський приказ знаходився в Москві. Окрім нього, в Москві діяв Розрядний приказ, який відав московськими військовими гарнізонами в України.

В Україні знаходились воєводи – представники царського уряду, що очолювали військове та цивільне управління у великих містах України; при них були військові загони (стрілецькі, рейтарські). Спочатку воєводи знаходились лише у Києві (князі Куракін і Волконський), згодом були призначені в Переяславі, Чернігові, Ніжині; за гетьмана І. Брюховецького воєводи перебували також у Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Глухові. Усі воєводи підпорядковували Малоросійському приказу і особисто цареві.

У відповіді на друге питання потрібно охарактеризувати стан суспільства та економіки Гетьманщини, а також показати економічну політику царизму щодо Гетьманщини. В кінці ХVІІ – у першій чверті ХVІІІ ст. неухильно зростала суспільна вага козацької старшини, яка зосередила у своїх руках усю політичну владу. Соціальна структура населення Гетьманщини зазнавали змін у зв’язку з перетворенням козацтва у привілейований стан. Вищий щабель суспільної ієрархії посідала козацька старшина. Згідно з гетьманськими універсалами та царськими підтверджувальними грамотами за козацькою старшиною закріплювалось право власності на землю, особлива юрисдикція тощо. Рядове козацтво все більше втрачало свої права. В останній чверті ХVІІ ст. Генеральна військова рада втратила свій початковий характер демократичного органу, вияву суверенної волі «козацького народу».

У становищі селянства чітко прослідковувались тенденції руху до повного його покріпачення. А міські громади відчували на собі все активніше втручання козацької адміністрації та царських воєвод.

Характеризуючи економічний стан суспільства, варто мати на увазі, що після закінчення військових дій і виходу з «руїни» упродовж першої чверті ХVІІІ ст. відбувалася певна стабілізація народного господарства. Розширюються площі посівів технічних культур, розвивається вівчарство, створювалися зразкові кінні заводи. Однією з найважливіших галузей господарства було млинарство. Найбільш прибутковою галуззю було гуральництво. Розвиненим було селітроваріння (Північна війна збільшила попит на селітру). Окремі старшини (Полуботок, Лизогуб) володіли рудними та паперовими заводами. В містах розвивались цехові ремесла. Перехід до грошового господарства сприяв розвитку торгівлі.

Економіка Гетьманщини традиційно мала тісні зв’язки з Польщею, Литвою, з німецькими землями. Українське купецтво ходило на захід по здавна второваних, звичних шляхах: через Волинь – до Сілезії й до Гданська, через литовсько-білоруські землі – до Кенігсберга. Традиційно велась торгівля з Кримом через Запорожжя. Характерною для української торгівлі була поява скупників (з числа старшин, які скуповували худобу, збіжжя, прядиво, коноплі. А потім із зиском це продавали). Закордонну торгівлю вели і купці.

Московський уряд прагнув повернути напрям української торгівлі у російські порти в Прибалтиці. Царизм здійснив низку гальмівних заходів для української торгівлі: 1) видана низка указів із забороною вивозити певні товари традиційними шляхами і до традиційних ринків збуту; 2) заборонено довозити деякі закордонні товари в Гетьманщину, аби утворити в ній ринок збуту для новостворених російських мануфактур; 3) зобов’язано місцеву владу в Україні суворо слідувати цим указам.

Порушення правил вільної торгівлі, як однієї з економічних «прав і вольностей» Гетьманщини пришвидшувало занепад державно-правової окремішності гетьманщини.

У третьому питанні потрібно нагадати, що завдяки діям гетьмана П. Скоропадського і вимогам козацтва, у 1620 р. в Україні було відновлено православну ієрархію. Київським митрополитом став Й. Копинський (1631-1633), а потім П. Могила (1633-1647), С. Косів (1647-1657), Д. Балабан (1657-1663), Й. Тукальський-Нелюбович (1663-1675). У 1675-1685 р. містоблюстителем митропольної Київської кафедри був чернігівський архієпископ Л. Баранович. У 1685 р. митрополитом став Г. Святополк-Четвертинський (1685-1690), який прийняв посвяту в Москві, і який склав присягу на вірність та підпорядкував Київську Митрополію Московській Патріархії. З 1688 р. було заборонено вживати титул «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі». У 1721 р. згідно з «Духовним Регламентом» Київська митрополія була формально ліквідована як автономна церковна область і стала звичайною єпархією Московського Патріархату. В 1722-1743 рр. у Київських митрополитів було відібрано митрополичний титул і вони залишилися тільки архієпископами.

Розгляд четвертого питання передбачає обговорення проблеми «Правобережне козацтво», як сукупності козацьких формувань, що існували в Правобережній Україні упродовж 1686-1714 років. Збереження його польським урядом зумовлювалось потребою у дешевому і ефективному війську. У 1684 р. польський король Ян ІІІ Собеський універсалом відновив Військо Запорозьке, а польський сейм підтвердив козацькі права і вольності. На Правобережжі існували Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський полки. Гетьманом цього козацтва у 1686 р. був затверджений Андрій Могила, якого змінив Гришко Іванович, а останнього – Самійло Самусь.

Відновлення козацького устрою на Правобережжі сприяло відродженню краю. Та після укладання Карловицького мирного договору (1699 р.) Туреччина уступила Правобережну Україну Речі Посполитій, а це означало, що відпадала необхідність у козацтві, яке відбивало турецько-татарські вторгнення. У 1699 р. польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козацтва.

Козацтво чинило опір польській владі і восени 1700 р. коронний гетьман вирядив 4 тис. військо з метою захопити Фастів (центр Фастівського, а згодом Білоцерківського полку), але зустрів потужну відсіч населення. До літа 1702 р. від польської шляхти була звільнена Черкащина, Київщина, Поділля. 10 листопада 1702 р. штурмом була захоплена білоцерківська фортеця і національно-визвольний рух охопив Поділля, Волинь і Північну Київщину. Шляхетське військо у січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля. Полковники С. Самусь, А. Абазин вели виснажливі бої з ворогом. Під Ладижином повстанці зазнали поразки. У січні-лютому 1703 р. була відновлена річпосполитівська влада в Подільському та Брацлавському воєводствах.

Лівобережні козацькі полки взяли участь у придушенні повстання. Фастівський полковник С. Палій намагався залучити до повстання Запорожжя. Та з наказу І. Мазепи у липні 1704 р. він був заарештований і у 1705 р. – засланий до Сибіру. Після антимосковського виступу Мазепи його повернули із Тобольська і призначили полковником Білоцерківського полку. Помер у 1710 р.

Основна хронологія

1685 р. – підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату;

1699 р. – укладання Карловицького мирного договору;

1713 р. – Андіанопольський мирний договір;

1702-1704 рр. – національно-визвольний рух на Правобережній Україні під керівництвом козацьких полковників С. Палія, С. Самуся, З. Іскри, А. Абазина.

Література:

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 153-175.

2. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: Українсько-російські відносини другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.

3. Горобець В.М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій третині ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 2-3. – С. 70-73.

4. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ- ХVІІІ ст.: кордони, населення право. – К., 1996. – 222 с.

5. Гуржій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині ХVІІ ст. // УІЖ. – 1993. - №4-6. – С. 43-50.

6. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., 1991. – С. 327-389.

7. Історія України. Курс лекцій. Книга 1. – К., 1991. – С. 260-314.

8. Історія України: нове бачення (О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін. – Т. 1. – К., 1995. – С. 245-262.

9. Крип’якевич І.П. Історія України. – К., 1990. – С. 233-252; 204-225.

10. Масенко Л.Т. Невідома сторінка з біографії Семена Палія // УІЖ. – 1990. - № 9. – С. 106-109.

11. Полонська- Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 168-211.

12. Салій К. Іван Мазепа і Українська Православна Церква кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. // КС. – 1990. - № 4. – С. 159-163.

13. Сергієнко Г.Я. Правобережна Україна: відродження козацької державності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80-90-ті рр. ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст.) // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 105-119.

14. Чухліб Т. Семен Палій // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 183-193.

15. Шевченко О. М. Про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату наприкінці XVIII ст. // УІЖ. – 1994. - № 1. – С. 54-61.

СЕМІНАРИ № 2-3

„УКРАЇНА В ДОБУ І.МАЗЕПИ.

ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ П. ОРЛИКА В ЕКЗИЛІ”

Мета: Розглянути участь українського козацтва у Північній війні, з’ясувати її вплив на Україну та політику гетьмана І.Мазепи. Визначити чинники, що зумовили зміну політичного курсу гетьмана та з’ясувати причини краху його антимосковського виступу. Прослідкувати тяглість державотворчих традицій в діяльності гетьмана Пилипа Орлика і з’ясувати причини невдачі його дій, спрямованих на унезалежнення Української держави.

План

1. Воєнні дії козацьких полків у 1704 – першій половині 1708 р. Повстання під проводом Кіндрата Булавіна (1707-1708 рр.) і Україна.

2. Перехід гетьмана І. Мазепи на бік Швеції і репресивні дії російського уряду в Україні.

3. Полтавська битва. Причини невдачі акції І. Мазепи і його роль в історії України.

4. Обрання гетьманом П. Орлика та його прагнення визволити Україну. Законодавча діяльність українського уряду в екзилі (1710-1714).

5. Конституція Пилипа Орлика.

ІНДЗ

Скласти конспект тексту Конституції Пилипа Орлика.

Реферати:

Гетьманування І. Мазепи.

Гетьман Пилип Орлик.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні потрібно розповісти про причини і початок Північної війни (1700-1721 рр.) і детально охарактеризувати її вплив на Україну. Не зайвим буде констатація того, що Україна не переслідуючи власних інтересів, насильно була втягнута у війну. Вже в 1700 р. для боротьби зі шведами було відправлено 17 тис. козаків. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, численні реквізиції харчів, розквартирування в Україні російських військ, згортання зовнішньої торгівлі. Козаки під командуванням миргородського полковника Д.Апостола брали участь у знаменитій битві у грудні 1701 р. під Єрестфером (невелике селище на захід від Чудського озера), де російська армія здобула першу велику перемогу над шведами. Козаки Миргородського, Ніжинського, Полтавського, Переяславського і Лубенського полків особливо вдало розстроювали ряди шведів і захопили у них артилерію. З 1704 р. військові дії велися вже і на території Правобережної України.

У 1703 р. військові дії розгорнулися навколо Львова. На початку серпня 1704 р. шведське військо генерала М.Стенбока вдруге підступило до Львова. Петро І наказав направити на допомогу захисникам міста 30 тис. лівобережних козаків. Однак гетьман І.Мазепа зволікав із виконанням цього наказу і з великим запізненням надіслав 10-тисячне військо під командуванням переяславського полковника І. Мировича. Польсько-литовські війська, яким доручався захист Львова, не ввійшли в місто, а зайняли позицію поблизу Бродів. 5 вересня 1704 р. 17-тисячне шведське військо з Карлом ХІІ розпочало облогу Львова. Після взяття міста, шведи до середини вересня вели бої з козаками І.Мировича, а потім відійшли до Замостя, а згодом – до Варшави.

В березні 1706 р. козаки Стародубського, Миргородського, Переяславського полків воювали із шведами на території Білорусії. 400 козаків брало участь в обороні Несвіжа, що тривала з березня до 14 серпня 1706 року. Понад два місяці продовжувалась оборона фортеці Ляховичі, до складу гарнізону якої входила 1 тис. козаків Переяславського полку.

Заходи щодо оборони України: централізація командування усіма гарнізонами і призначення київським воєводою Д.Голіцина; у 1706-1708 рр. споруджувалася Печерська фортеця у Києві; зміцнення фортець у Переяславлі, Ніжині , Стародубі, Полтаві, Чернігові.

У першій половині 1708 р. шведські війська повернули на Україну всупереч попереднім планам рухатись на Москву. 10 жовтня 1708 р. шведська армія рухалась до Стародуба, а згодом – до Новгород-Сіверського.

Тягар війни катастрофічно погіршив становище народних мас. В Російській державі ширилась хвиля народних повстань, найбільшим з яких було повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна. Воно спалахнуло в пониззі Дону у 1707-1708 рр. Рух почали селяни, до них приєднались козаки. Воно поширилось на Тамбовщину. Його підхопили і робітні люди воронезьких корабельних верфей. Рух докотився і до України. Зазнавши поразки, К.Булавін у січні 1708 р. прибув на Запорожжя, щоб заручитися підтримкою українського козацтва. Та Січ не підтримала Булавіна, хоч окремі загони добровольців влилися до його війська. Повстання поширилось на Слобідську Україну. Та влітку 1708 р. головні сили повстанців були розбиті.

Готуючи відповідь на друге питання, потрібно пригадати, що у московсько-українських відносинах, не дивлячись до догідливу політику І.Мазепи, було чимало протиріч. Стрижнем політики російського царату в Україні було намагання підім’яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі скасувати автономію України. На початку Північної війни Петро І, прагнучи забезпечити собі союзника, у переговорах з польським королем пообіцяв Польщі декілька міст на Правобережжі і сіл на Стародубщині. Коли над Україною нависла загроза вторгнення військ С.Лещинського і гетьман звернувся по допомогу до московського царя, то отримав категоричну відмову. Гетьман І.Мазепа був зраджений російською стороною, яка черговий раз відступилася від українсько-московських домовленостей.

У 1705 р. гетьман розпочав таємні переговори із союзником Швеції польським королем С.Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі шведським королем, якою передбачалося відновлення незалежності України. Відповідно до цієї угоди Україна мала стати великим князівством у складі Польщі. Це був один із оптимальних шляхів збереження української автономії за тих обставин.

Зі вступом шведської армії на Україну, на Лівобережжя вступило 14 драгунських полків під командуванням О.Меншикова. Гетьман І.Мазепа квапив Карла ХІІ з просуванням вглиб України, де були заготовлені провіант, фураж і спорядження для виснаженої шведської армії. 24 жовтня 1708 р. І.Мазепа повів козацькі полки назустріч Карлу ХІІ. Лише неподалік шведського табору гетьман звернувся з палкою промовою до козацтва, розкривши мотиви з’єднання із шведами і з потаємними планами на унезалежнення від Росії Української держави. Та більшість козацтва не повірила гетьману і замість обіцяних 30 тис. він привів з собою близько 2 тис. козаків.

Шведські війська рухались до гетьманської резиденції м. Батурина, але російські загони О.Меншикова випередили його і 2 листопада 1708 року оволоділи ним. Фортецю й місто було зруйновано й спалено, а всі заготовлені гетьманом І.Мазепою запаси знищено. Московські війська жорстоко розправились із мешканцями Батурина, а козацьку старшину, за наказом О.Меншикова, розіп’яли на хрестах, котрі встановили на плотах і пустили вниз по р. Сейм. За підтримку антимосковського виступу І.Мазепи запорозьким козацтвом, навесні 1709 р. була зруйнована Запорозька Січ. 14 травня 1709 р. царські полки зруйнували укріплення і будівлі Січі, а артилерію, бойове спорядження та військовий скарб вивезли.

У третьому питанні доцільно висвітлити становище шведської армії і показати, що зосередження її в районі Полтави було не випадковим. Сувора зима 1708-1709 рр., низка воєнних невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище шведської армії. За таких умов Карл ХІІ вирішив захопити Полтаву, яка прикривала Муравський шлях на Москву. Із захопленням міста він пов’язував оволодіння басейном р.Ворскли, зручною переправою через Дніпро в районі Переволочної, забезпечення безперешкодних зносин з Кримом і Туреччиною та одержання від них допомоги.

Початок бойових дій під Полтавою відноситься до 1 квітня 1709 р. Впродовж 87 днів гарнізон Полтави стримував облогу міста. Жителів міста налічувалось 2 600 осіб, а російський гарнізон в місті складався із 4 300 осіб. За час облоги шведський король втратив під Полтавою 6 тис. вояків. А в той же час Петро І ретельно готувався до генеральної битви. У російської армії налічувалось 42 500 осіб і 102 гармати, а шведська армія складалася із 31 тис. осіб і 6 гармат. Козацькі полки гетьмана І.Мазепи безпосередньої участі у Полтавській битві не брали; вони охороняли шведський обоз і прикривали шведські війська, щоб російська армія їх не оточила.

Битва розпочалася о 5 год. ранку 27 червня 1709 року. О 9-й годині обидві армії зійшлися в рукопашному бою, а до 11-ї години битва завершилася цілковитою поразкою шведів. Біля Переволочної Карл ХІІ, І.Мазепа, К.Гордієнко і ще близько 50 старшин із загонами шведів і козаків (всього бл. 3 тис.чол.) переправились через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. Решта шведської армії була оточена під Переволочною і здалася в полон. За актом капітуляції, українські козаки, які були у шведській армії, передавались московському командуванню. Частину їх було страчено, а частину заслано до Сибіру.

Внутрішньо-політичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорізькою Січчю та ін.) утруднювали консолідацію українського суспільства. А жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховали плани гетьмана на збереження свободи, незалежності і соборності усіх українських земель.

Готуючи відповідь на четверте питання, варто стисло нагадати біографічні віхи Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), який був найближчим сподвижником гетьмана І.Мазепи, а з 1706 р. обіймав посаду генерального писаря у Війську Запорозькому. Після смерті І.Мазепи, на козацькій раді 5 (16) квітня 1710 р. був обраний гетьманом і відразу визнаний шведським королем і турецьким султаном. Прагнучи добитися визволення України з-під московської влади, П.Орлик уклав союзний договір зі Швецією (10.05.1710 р.) та Кримським ханством (23.01.1711 р.). Підтримуючи гетьмана П.Орлика, 8 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 р. гетьман з 16-тис. військом розпочав наступ на Правобережну Україну. Правобережні полки визнали владу П.Орлика. А лівобережний гетьман І.Скоропадський вислав проти П.Орлика військо під командуванням генерального осавула Г.Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. На Лівобережній Україні розпочався виступ проти московської адміністрації. В кінці березня військо П.Орлика розпочало облогу Білої Церкви. Частини татарських загонів, що були у військах Орлика, здійснила похід у Слобідську Україну. Це викликало невдоволення в українського населення. У травні 1711 р. московські війська під командуванням Шереметьєва розпочали наступ. Українські війська і татарські загони були змушені відступати. Та в липні 1711 р. московська армія поблизу р.Прут була оточена турецькими військами. 12 липня 1711 р. поблизу Ясс між Московщиною і Туреччиною укладено Прутський мирний договір. Упродовж 1711-1714 рр. П.Орлик здійснював спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно.

П’яте питання – це характеристика Конституції П.Орлика. Вона являла собою договір, укладений між гетьманом П.Орликом та вірним йому козацтвом. Договір регламентував державне життя Гетьманщини. Повна назва документа така:

«Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького. Між ясновельможним Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, в Бендерах».

Цей договір 10 травня 1710 р. був затверджений Карлом ХІІ, який звернувся до українського народу, обіцяючи продовжити війну проти Росії та обороняти кордони Гетьманщини після її визволення з-під влади московського царя. Ця політико-правова програма, підготовлена П.Орликом, Г.Герциком, А Войнаровським та іншою козацькою старшиною, мала виразне антиросійське спрямування.

Конституція Пилипа Орлика (скорочена назва документу) має преамбулу і 16 параграфів, в яких проголошуються головні принципи побудови гетьманської держави, оголошується панівний статус православ’я, визначаються кордони Гетьманщини (за Зборівським договором 1649 р.). Гетьман мав забезпечувати цілісність і непорушність кордонів Гетьманщини, а шведський король виступав протектором України. Окреслювалися взаємостосунки з Кримським ханством. Визначався статус Запоріжжя, зокрема йшлося про звільнення його від московських укріплень і фортець, передачу під юрисдикцію запорозького Коша міст Трахтемирова і Переволочної, укріплення Келеберди, млинів та угідь по Ворсклі, Кодацької фортеці.

Окремо в документі (параграфи 6-11) задеклароване намагання запобігти узурпації влади з боку гетьманів. З цією метою утворювався виборний верховний орган – Генеральна рада, яку складали: генеральна старшина, полковники і обрані від кожного полку генеральні радники. Генеральній раді надавалось право «давати поради» гетьманові у найважливіших справах. Члени ради отримували право публічного оскарження дій гетьмана. Гетьман і полковники відсторонювались від розпорядження військовим скарбом. Окремі параграфи проголошували: ліквідацію зловживань і утисків козацтву і поспільству; заборону застосовувати підкуп; виборність посад; права і привілеї міст; викорінення зловживань старшинських урядовців та суддів і т. д.

Конституція Пилипа Орлика діяла на частині території Правобережної України, де існував військово-територіальний полково-сотенний устрій до 1717 року.

Основна хронологія:

1682-1725 рр. – царювання в Московській державі Петра І;

18 серпня 1700 р. – початок Північної війни 1700-1721 рр.;

11 жовтня 1672 р – 26 травня 1642 р. – життя Пилипа Орлика;

27 червня 1709 р. – Полтавська битва;

1710-1714 (1742р.) р.р. – гетьманування Пилипа Орлика;

5 квітня 1710 р. – обрання гетьманом П.Орлика і прийняття Конституції;

12 липня 1711 р. – Прутський мирний договір;

13 червня 1713 р. – Адріанопольський мирний договір між Росією і Туреччиною.

Опорні поняття та терміни:

КОНСТИТУЦІЯ – основний закон держави, що визначає суспільний і державний лад, виборчу систему, принципи організації та діяльності державних органів, основні права і обов’язки громадян.

МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з найважливіших стратегічних шляхів ХVІ-ХVІІІ ст.,який пролягав з Півдня України на північ до кордону з Московською державою. Починався від Перекопу, йшов лівим берегом Дніпра на вододіл рік Кінської і Берди, перетинав р. Вовчу, а звідти – на витоки Самари й Сухого Торця, далі пролягав по вододілу Дніпра, Сіверського Дінця, а далі – до Москви.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 154-162.

2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 149-209.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 278-289, 290-294.

4. Борщак І. Гетьман П. Орлик і Франція // УІЖ. – 1991. - № 9,10.

5. Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. – Львів, 1991. – С. 42-50.

6. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П.Дрожжин, Ю.О.Калінцев та ін. – К., 2002. – С. 196-205.

7. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994. – С. 385-403.

8. Гетьмани України: Історичні портрети. – К., 1991. – С. 101-151.

9. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 366-384.

10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 366-389.

11. Жуковський Аркадій. Гетьман Іван Мазепа в оцінці М. Грушевського // УІЖ. – 1998. - № 6. – С. 134-146.

12. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб. О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 196-304; 337-383.

13. Історія України. Курс лекцій. / Керів. авт. кол. Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 319 (про повстання під проводом К. Булавіна).

14. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991.

15. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 1999. – С. 113-120.

16. Мазепа. Збірник / Передмова, упорядк. тексту Юрія Іванченка. – К., 1993. – 240 с.

17. Мацків Теодор. Справа княжого титулу гетьмана Івана Мазепи // КС. – 1993. - № 5. – С. 100-103.

18. Мельник Л.Г. Українсько-турецькі відносини і політичні проекти П. Орлика // УІЖ. – 1997. - № 6. – С. 24-34.

19. Мельник Л. Гетьман Пилип Орлик – Запорожжя у 20-х – на початку 30-х років XVIII ст. // Пам’ять століть. – 1998. - № 6. – С. 45-53.

20. Павленко Сергій. Міф про Мазепу. – Чернігів,1998. – 346 с.

21. Панашенко В.В. Шлях армії Карла ХІІ на Україну (1709 р.) // УІЖ. – 1991. - № 2. – С. 107-112.

22. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. – К., 1992. – С. 76-77; 53-80; 143-146.

23. Салій К. Іван Мазепа і Українська православна церква //КС. – 1999. - № 4. – С. 159-163.

24. Смолій В. Іван Мазепа // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 171-183.

25. Станіславський В.В. Політичні зносини Запорізької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 76-86.

26. Ступак Ф.Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи // УІЖ. – 2005. - № 1. – С. 138-148.

27. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994.

28. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 145-151.

29. Хеггман Бертіл. Пилип Орлик у Швеції (1716-1719 рр.) // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 151-155.

30. Чухліб Т. Пилип Орлик // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 193-203.

31. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С. 152-191.

32. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С.192-212.

33. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – Т. 3. – С. 27-316; 340-367; 368-380.

34. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 225-240.

СЕМІНАРИ № 4-5

„ПОСИЛЕННЯ НАСТУПУ ЦАРИЗМУ НА ПРАВА ГЕТЬМАНЩИНИ

ТА ПОСТУПОВА ВТРАТА ЇЇ АВТОНОМІЇ”

Мета: Охарактеризувати політику російського царизму щодо України, суть якої полягає в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати українські землі до складу імперії. Розглянути основні напрями діяльності українських гетьманів І.Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола, К.Розумовського, що слугуватиме усвідомленню тому, що їх потуги по збереженню автономії Української держави були слабшими, ніж наступ самодержавства на українську козацьку державність.

План

1. Обмеження влади Лівобережного гетьмана. Введення російського адміністративного устрою в 1708-1709 рр.

2. Ліквідація гетьманства в 1722 р. Павло Полуботок.

3. Перша Малоросійська колегія: склад, функції, місце в системі місцевого адміністративного управління.

4. Відновлення гетьманства в Україні. Данило Апостол.

5. Друга ліквідація гетьманства. „Правління гетьманського уряду” (1734-1750 рр.).

6. Проект кодексу законів „Права, за якими судиться малоросійський народ” (1744 р.).

7. Гетьманщина за часів гетьманування К. Розумовського (1750-1764 рр.).

8. Остаточна відміна гетьманства. Друга Малоросійська колегія.

9. Поділ Гетьманщини на намісництва. Нова структура адміністративного управління.

ІНДЗ

1. Пояснити терміни: генерал-губернаторство, гетьманські статті XVIІ-XVIII ст., Малоросія, Малоросійська колегія.

2. Скласти хронологічну таблицю „Гетьмани України”.

Реферати:

Гетьман Павло Полуботок.

Гетьман Данило Апостол.

Гетьманування Кирила Розумовського.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У першому питанні потрібно дати характеристику гетьманування І.Скоропадського (1646-1722 рр.). З 1706 р. він обіймав посаду полковника Стародубського полку. А у зв’язку із антимосковським виступом гетьмана І.Мазепи, 6 листопада 1708 р. на раді у Глухові за велінням царя Петра І був поставлений на гетьманство. Як людина твердих консервативних переконань, обережний і дипломатичний, І Скоропадський був виразником інтересів козацької старшини. Зміцнив особисту гетьманську владу і залишився лояльним царським васалом. За його потурання розпочався форсований наступ царизму на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесено ближче до російських володінь, з Батурина до Глухова, до гетьмана приставлено російського резидента – наглядача); економічні обмеження (значну частину українських товарів дозволялося вивозити лише до російських портів в т.д.); експлуатація демографічного потенціалу (на будівництво Ладозького каналу у 1721 р. було направлено 10 тис. козаків, третина з яких загинула; 1725 р. під час Дербентського походу з 6 790 козаків померло чи загинуло 5 183 козаки); культурні обмеження, що проявлялись в обмеженні української мови. Збільшувалась кількість російських землевласників в Україні, у володіннях яких поширювалось кріпацтво.

З 1708 р. в Україні запроваджується губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував з поділом території на полки і сотні.

Ще за життя гетьмана І.Скоропадського була створена Малоросійська колегія.

Відповідь на друге питання є логічним продовженням першого. Потрібно підкреслити, що після смерті І.Скоропадського у 1722 р. царський уряд заборонив обрання нового гетьмана. Сенатським указом наказним гетьманом призначено Павла Полуботка (бл. 1660-1724 рр.), полковника Чернігівського полку у 1706-1724 рр. Козацька старшина, очолювана П.Полуботком, «докучала» цареві з проханням про вибори гетьмана та скаргами на президента Малоросійської колегії С.Л.Вельямінова, який взяв під свій контроль збір податків і заборонив Генеральній військовій канцелярії відправляти в полки універсали без його підпису. В свою чергу Вельямінова скаржився цареві на протидію старшини. Конфлікт загострювався. У травні 1723 р. П.Полуботок направив до царя старшинську депутацію із документами, які спростовували наклепницький характер звинувачень Вельямінова. Цар викликав П.Полуботка, генерального суддю І.Черниша та ін. до Санкт-Петербургу, де вони були арештовані. П.Полуботка у жовтні 1723 р. ув’язнено в Петропавловській фортеці, де він і помер.

Третє питання – це розповідь про першу Малоросійську колегію, яка являла собою центральний орган російської колоніальної адміністрації в Україні. Запроваджена указом Петра І від 16 травня 1722 р. Серед мотивів її утворення називались такі: недоліки внутрішнього управління в Гетьманщині; недосконалість судочинства та податкової системи; необхідність захисту українського люду від утисків старшини.

Знаходилась Малоросійська колегія у Глухові, складалася із шести російських офіцерів на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. До її складу входили: президент, віце-президент, 4-5 радників, 4 асесори. Мала цілий штат службовців, до якого входили секретарі, нотаріус, перекладач, копіїсти, регістратори, канцеляристи тощо – всього 39 осіб.

Перша Малоросійська колегія мала функції вищої судової інстанції, контролювала збирання податків, здійснювала нагляд за козацькою старшиною, організовувала розквартирування російських військ на території Гетьманщини. Вона підміняла діяльність гетьманського уряду, її утворення фактично означало ліквідацію основних засад Переяславського договору 1654 р. і наступних договірних статей українських гетьманів з російськими царями.

Складаючи відповідь на четверте питання, необхідно підкреслити, що у зв’язку з наближенням війни з Туреччиною, московський уряд прагнув залучити на свій бік козацтво. Малоросійська колегія була ліквідована і дозволено обрання нового гетьмана.

Першого жовтня 1727 р. на раді у Глухові гетьманом обрано Данила Апостола (1654-1734 рр.), який очолював старшинський уряд упродовж 1727-1734 рр. Данило Апостол їздив у 1728 р. на коронацію царя Петра ІІ, де й подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 р. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав т.зв. «Рішительні пункти» 1728 р., які, ставши своєрідною конституцією Гетьманщини значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Данило Апостол здійснив ряд управлінських і соціально-економічних реформ, які значно упорядкували державне життя Гетьманщини. У 1729-1731 рр. було проведено Генеральне слідство про маєтності, під час якого на основі документів і повідомлень старожилів було визначено і повернуто в державне користування рангові землі. Проведена реорганізація фінансової системи, вперше встановлено точний бюджет державних видатків. Проведена судова реформа, зокрема встановлено порядок апеляції у судових справах. Гетьман Д.Апостол поставив перед російським урядом вимогу скасування заборони на експорт зерна, воску, шкіри, прядива і т.д. Було відновлене право гетьмана призначати полковників. Серед важливих заходів відновлення української державності були і такі: зменшено кількість росіян в адміністрації; обмежено до шести кількість російських полків в Україні; Київ переведено з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана; повернуто під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. змушені були жити на території Кримського ханства. Загалом, гетьманування Д.Апостола позначено прагненням гетьмана зменшити російський тиск на Україну.

П’яте питання доцільно розпочати з того, що після смерті Д.Апостола 15 січня 1734 р. російський уряд знову заборонив обрання гетьмана. Для управління Гетьманщиною був створений спеціальний орган – «Правління гетьманського уряду», що діяв у 1734-1750 роках. Правління складалося із 6-х осіб: трьох росіян і трьох українців. З російського боку: князь О.Шаховський, князь І.Барятинський та полковник Гур’єв; з українського боку – генеральний обозний Яків Лизогуб, генеральний осавул Федір Лисенко, генеральний підскарбій Андрій Маркович. А фактично влада перейшла до О.Шаховського.

Діяльність цього органу привела до посилення контролю і втручання з боку російського уряду у внутрішні справи Гетьманщини.

У шостому питанні потрібно охарактеризувати першу спробу кодифікації законодавства в Україні, реалізація якої вилилась у підготовку проекта збірника правових норм «Права, за якими судиться малоросійський народ» ( 1743 р.). Ця справа була зініційована гетьманом Д.Апостолом, за наполяганням якого 28 серпня 1728 р. за царським указом було створено спеціальну комісію з верхівки козацької старшини, української шляхти та духовенства, яка почала кодифікацію українського законодавства. Джерелами «Прав ..» були юридичні норми, введені в українське право Литовськими статутами, «Холмським правом», «Саксонським зерцалом», а також звичаєве право і судова практика, російське законодавство тощо. Робота комісії (складалася з 12, а потім 18 членів ) продовжувалась 15 років і завершилась у 1743 р. створенням обширного збірника, що складався з 30 розділів, які ділилися на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів. До нього додавалися: «Інструкція кодифікаційній комісії» та «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», тобто перелік службових військових та цивільних чинів Гетьманщини. За формою і внутрішньою структурою кодекс відрізнявся від усіх джерел, якими користувались кодифікатори, також від діючих тоді пам’яток права Російської імперії.

У 1744 р. проект кодексу був поданий до Сенату, але із затвердженням справа зволікалася. Через 12 років його було повернуто на «доопрацювання». Та в другій половині ХVІІІ ст.. залишки української автономії були знищені, а на Україну поширено російське законодавство.

Сьоме питання передбачає характеристику гетьманування К.Розумовського (1728-1803 ), який був останнім гетьманом України у 1750-1764 роках. У лютому 1750 р. на козацькій раді у Глухові гетьманом було обрано президента імператорської академії наук К.Розумовського, який став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б.Хмельницького. Гетьманування К.Розумовського ознаменувало тимчасове уповільнення процесу російської експансії.

Новообраний гетьман своєю столицею визначив зруйнований у 1708 р. Батурин, отримав великі рангові та приватні маєтності. Гетьманщина була виведена з-під відомства Сенату і передала до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ і Київ. З 1760 р. гетьман К.Розумовський знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Серед них: вдосконалення діючої системи судочинства і проведення у 1760-1763 роках судової реформи; обмеження права переходів селян (за умови письмової згоди поміщика і залишення йому селянського майна); реформа козацького війська; реформа системи освіти і запровадження обов’язкового навчання козацьких дітей (намагався відкрити в Батурині університет). Гетьман намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами. Та прихід до влади цариці Катерини ІІ (1762-1769рр.) суттєво змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства стала офіційним приводом для зміщення К.Розумовського, так як його державницька позиція і заходи щодо зміцнення автономії України суперечили централістській політиці російського уряду. Катерина ІІ примусила К.Розумовського подати рапорт про відставку і 10 листопада 1764 р. вийшов указ про скасування гетьманства.

Логічним продовження є відповідь на восьме питання. Після скасування гетьманства у 1764 р. управління Лівобережною Україною перейшло до Другої Малоросійської колегії і її президента, графа П.Рум’янцева-Задунайського, який був у ранзі генерал-губернатора. Було взято жорсткий курс на централізацію і русифікацію. Рум’янцев отримав від Катерини ІІ таємну інструкцію з наказом обережно, але цілеспрямовано і систематично нищити українські права та вольності і поступово готувати населення до сприйняття загальноімперських порядків.

Друга Малоросійська колегія складалася із 8 членів: чотирьох українських старшин і чотирьох урядовців – росіян. До її штату також входили: прокурор, 2 секретарі (українець і росіянин). В адміністративному відношенні Малоросійська колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (того ж П. Рум’янцева). Поступово Малоросійська колегія узурпувала всю повноту військової влади. Друга Малоросійська колегія була скасована за указом 20 серпня 1781 року.

У дев’ятому питанні потрібно показати зміни в адміністративно-територіальному устрої. Ще з 1708 р. на території Лівобережної України було створено дві губернії – Київську і Азовську, що поклало початок створенню паралельних органів державного управління. Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. Як вже відзначалося, 10 листопада 1764 р. було ліквідоване гетьманство на Лівобережній Україні. Наказом Катерини ІІ від 28 липня 1767 р. було ліквідоване слобідське козацтво, а на його території утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

У відповідності з «Учреждением о губерниях» (1775 р.), доповненим у 1780 р. на Лівобережній Україні і Слобожанщині запроваджувалась загальнодержавна система адміністративно-територіального устрою – поділ на намісництва. За збереження губерніального поділу в Російській державі були утворені 34 намісництва, в т.ч. на Україні – Харківське, Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Правління кожного намісництва складалося із намісника, який здійснював адміністративно-поліцейські функції, губернатора, віце-губернатора і двох радників. Правління намісництв відали адміністративними, судовими, фінансовими та іншими справами. У 1782 р. в Україні виникли станові суди.

Указом «Про новий поділ держави на губернії» (1796 р.) намісництва ліквідувались. Харківське намісництво увійшло до складу Слобідсько-Української губернії, а Чернігівське з 1797 р. – до Малоросійської губернії, до якої входили також Новгород-Сіверське, частина Київського та Катеринославського намісництв. У 1802р. Малоросійську губернію було поділено на Чернігівську і Полтавську.

Таким чином, колоніальна політика Російської держави щодо України характеризувалася тотальним потужним і прогресуючим обмеженням українських прав і вольностей, посилення тенденції централізації та уніфікації державного устрою.

Основна хронологія:

6 листопада 1708 р. – 1722 р. – гетьманування Івана Скоропадського;

1722-1724 рр. – гетьманування Павла Полуботка;

1722-1727 рр. – діяльність Першої Малоросійської колегії;

1727-1734 рр. – гетьманування Данила Апостола;

28 серпня 1728 р. – ухвалено «Рішительні пункти»;

1734-1750 рр. – діяльність «Правління гетьманського уряду»;

1743 р. – складено проект кодексу «Права, за якими судиться малоросійський народ»;

1750-1764 рр. – гетьманування Кирила Розумовського;

10 листопада 1764р. – указ Катерини ІІ про ліквідацію гетьманства в Україні;

1764-1781 рр. – діяльність Другої Малоросійської колегії;

1782-1783 рр. – остаточна ліквідація української козацької державності, Україна втратила національні збройні сили і була зведена до звичайної окраїни Російської імперії.

Опорні поняття та терміни:

КОДЕКС – сукупність законів у якій-небудь галузі права.

КОДИФІКАЦІЯ – систематизація чинного законодавства певної держави шляхом зведення різних правових законів, постанов тощо в єдине ціле – кодекс.

РЕЗИДЕНТ – царський представник при гетьмані, приставлений для постійного контролю. Вперше був призначений при І.Скоропадському. Цар Петро І спеціальною грамотою від 30 липня 1709 р. призначив своїм резидентом до гетьмана А.Ізмайлова.

Література:

1. Бердута М.З., Бутенко В.І., Солоненко О.М. Історичні постаті. Гетьмани України. – Харків, 2004. – С. 95-118.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 160-164.

3. В. Горобець. Данило Апостол // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 225-235.

4. В. Горобець. Павло Полуботок // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 215-225.

5. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994. – С. 499-535.

6. Горобець В.М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій третині ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 2-3. – С. 70-73.

7. Гуржій О.І. Гетьман Іван Скоропадський // УІЖ. – 1998. - № 6. – С. 77-90.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 389-443.

9. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб. / Упоряд. О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 310-337.

10. Історія України в особах ІХ - ХVІІІ ст. – К., 1993.

11. Історія України: нове бачення. – Т. 1. – К., 1995. – С. 219-245.

12. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 224-225; 228.

13. Машкін О. Останній злет Гетьманщини // Історія в школі. – 2004. - № 4. – С. 1-5.

14. Мельник Л.Г. Маєтності та скарби Полуботків // УІЖ. – 2000. - № 5. – С. 40-62.

15. Мельник Л.Г. Правління Гетьманського уряду (1733-1735) // УІЖ. – 2001. - № 5. – С. 81-90.

16. О.Струкевич. Кирило Розумовський // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 251-261.

17. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 77-96.

18. Путро О. Останній гетьман // КС. – 1993. - № 2. – С. 40-62.

19. Путро О.І. Гетьман України Кирило Розумовський (нові штрихи до соціально-політичного портрета // УІЖ. – 2002. - № 5. – С. 105-119.

20. Репан О. Мобілізація козаків Гетьманщини для воєнних походів у 1735-1739 рр. // КС. – 2000. - № 1. – С. 18-30.

21. Струкевич О.К. Про остаточне знищення гетьманства на Україні та заснування другої Малоросійської колегії // УІЖ. – 1993. - № 7-8.

22. Шевчук В. Козацька держава. К., 1995. – С. 213-274.

23. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 279-296.

СЕМІНАРИ № 6-7

„НОВА ЗАПОРОЗЬКА СІЧ 1734-1775 РОКІВ. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ ТА СТВОРЕННЯ НОВИХ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ НАПРИКІНЦІ XVIII ст.”

Мета: Розглянути зовнішній вид Нової Січі і визначити характерні риси її внутрішнього устрою та господарювання козаків. Визначити причини ліквідації Запорозької Січі і підвести до усвідомлення того, що вони були детерміновані політикою російського уряду щодо України. З’ясувати подальшу долю запорозького козацтва, яке всупереч московській колоніальній політиці зберігало військовий досвід та деякі традиції.

План

1. Створення Нової Січі та особливості її внутрішнього устрою і господарського життя.

2. Передумови, причини і ліквідація Запорозької Січі.

3. Чорноморське козацтво. Задунайська Січ.

4. Створення Кубанського козацького війська.

ІНДЗ

1. Скласти письмову розповідь про Нову Січ.

2. Назвати місця розташування Січей.

3. Реферування статей :

 Рощина Л.М. Соціальне становище Задунайської Січі на початку ХІХ ст. та повернення задунайців у межі Російської держави у 1828 р. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип. ІУ. – Запоріжжя: Просвіта, 1998. – С. 30-38.

 Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

Реферати:

Чорноморське і Кубанське козацтво.

Останній кошовий Петро Калнишевський.

Зруйнування Запорозької Січі.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання доцільно розпочати з нагадування про те, що за підтримку запорожцями антимосковського виступу гетьмана І.Мазепи у травні 1709 року російські війська під командуванням полковника П.Яковлєва зруйнували Запорозьку Січ. Запорожці, яким вдалося врятуватися, створили Січ під протекторатом султана, спочатку на р. Кам’янка (поблизу нинішнього с. Милово Бориславського р-ну Херсонської області) у 1709-1711 роках, а потім в урочищі Олешки біля Дніпра (нині м. Цюрупинськ Херсонської області) у 1711-1733 роках. У 1734р. запорожці повернулись під протекторат Росії, яка з огляду на наближення війни з Туреччиною, була в цьому зацікавлена.

У березні 1734 р. кілька тисяч козаків почали споруджувати Нову Січ (поблизу нинішнього с.Покровське Нікопольського р-ну Дніпропетровської області). За дозволом царського уряду січове військо зайняло запорозькі землі, що раніше належали Чортомлицькій Січі. Уряд виділяв запорожцям щорічну платню в 20 тис. крб., а також додаткові кошти на спорудження укріплень Січі. Місце розташування Січі було дуже зручним: це була низька заглибина, захищена з усіх боків плавнями і численними притоками.

У період Нової Січі відбулися серйозні зміни в господарюванні та суспільних відносинах у Запорожжі. У різний спосіб уряд обмежував запорозькі вольності (поселення посполитих на запорозьких землях; створення колоній іноземців Слов’яно-Сербії і Ново-Сербії). У 1735 р. поблизу Січі було споруджено укріплення – Новосіченський ретрашемент, де постійно перебував гарнізон із регулярних полків. З відновленням гетьманства в Україні у 1750 р. влада над Запорожжям фактично поділялась між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно мати на увазі, що автономне існування запорозького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з абсолютистською монархією. А після переможного завершення російсько-турецької війни 1768-1774рр. склалася ілюзія, що Запорожжя втратило своє значення як важливий стратегічний форпост проти агресії турецьких і кримських загарбників. Останнє і послужило одним із вмотивувань «недоцільності» існування запорозького козацтва як військової сили.

Та причини ліквідації Січі були інші, а саме: 1) Запорожжя було потужним осередком антифеодального руху в Україні; 2) запорожці володіли багатими південноукраїнськими землями, які манили око російських чиновників; 3) існування Запорожжя суперечило внутрішній політиці царизму, що була спрямована на зміцнення абсолютизму з його розгалуженим апаратом примусу і гнобленням народних мас. В загальному морі колонізаторської політики царизму щодо України воно залишалося єдиним острівцем військового і адміністративно-територіального самоврядування, де існували демократичні традиції і жив волелюбний дух народу; 4) розвиток січової економіки був серйозною небезпекою для російського панування над Україною.

Рішення про ліквідацію Січі було ухвалене на засіданні придворної ради при цариці Катерині ІІ 7 травня 1775 р. Для здійснення воєнної операції проти Запорожжя було мобілізовано значні військові сили. Їх основу складали частини 1-ї російської армії, що поверталися з російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів (45000 чол.) під командуванням генерал-поручика П.А. Текелія. 4 червня 1775 р. з частиною війська Текелій оточив Січ. 300 гусарів та піхотний полк захопили січове передмістя, артилерію, блокували гавань і флот. Старшинська рада після бурхливих дебатів пристала до думки кошового П.Калнишевського про марність опору. Тритисячна січова залога склала зброю і присягла на вірність Катерині ІІ. Конфісковано на користь Росії запорозьку скарбницю, де було близько 160 000 руб. монетою, вивезено військові клейноди, артилерію, зброю взагалі, боєприпаси, інші цінності та архів. Так само без бою були захоплені паланкові центри. Під час операції російські війська спиралися на фортеці Дніпровської укріпленої лінії. Вища січова старшина була репресована. Кошового отамана П.Калнишевського заслано до Соловецького монастиря, військового суддю Павла Головатого – до Тобольського, військового писаря Івана Глобу – до Туруханського монастирів, звідки вони не повернулися. А вже потім, 3 серпня 1775 р. був обнародуваний царський маніфест з мотивуванням необхідності зруйнування Запорозької Січі.

Відповідь на третє питання – це розповідь про подальшу долю козацтва після зруйнування Запорозької Січі. Значну його частину царський уряд відніс до розряду державних військових поселенців. Козацька сірома та селяни-втікачі потрапили в залежність від нових землевласників. Близько 5 тис. запорожців відійшли в межі турецьких володінь і створили там Задунайську Січ (1775- 1828 рр.).

На кінець 1778 р. на турецькій території було 12000 козаків. 30 червня 1778 р. вони офіційно були прийняті у турецьке підданство і присягнули на вірність султану. Для поселення їм було виділено землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Зміцнюючи місце проживання, козаки у 1814 р. заснували Кіш. У 1828 р. на Задунайській Січі проживало до 15000 осіб. Задунайська Січ нагадувала Нову, але втручання у січові справи турецького уряду було важким тягарем для козаків. Уряд вимагав, щоб козаки стояли залогами в турецьких фортецях, охороняли кордони Османської імперії, брали участь у походах і каральних експедиціях турецьких військ для придушення національно-визвольних рухів християнських народів Балканського півострова. За виконання військового обов’язку перед Туреччиною задунайці одержували платню і харчі. Козаки не мали власного флоту і поступово втрачали військову майстерність.

На початку російсько-турецької війни 1828-1829 рр. 218 січових козаків та 578 душ райї на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким вийшли в межі Росії. Вони принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, клейноди. Це було повернення Коша в межі Росії. Після цього турецьке військо зруйнувало Задунайську Січ і вчинило погром усього українського населення Подунав’я.

У 1788-1860 роках діяло одне з найбільших козацьких формувань, що було створене в Південній Україні після зруйнування Запорозької Січі, – Чорноморське Козацьке Військо. У зв’язку із загрозою війни з Туреччиною, 1 липня 1783 р. російський уряд вперше запросив козаків вступати на військову службу. 14 січня 1788 р. вийшов наказ Катерини ІІ про створення «Війська вірних козаків». З 20 квітня 1788 р. воно одержало назву «Військо вірних козаків Чорноморських». А 13 травня 1788 р. О.Суворов привіз козакам клейноди від Катерини ІІ та князя Г.Потьомкіна, який взяв військо козаків під свій патронат.

Чорноморське козацтво прославилось в ході російсько-турецької війни 1787-1791 років. У 1790-1792 р. воно заселило в Очаківському степу 25 селищ із центром у Слободзеї.

30 червня 1792 р. Катерина ІІ видала указ про надання чорноморському козацтву за його заслуги у боротьбі з Туреччиною земель на Кубані, грошей, артилерії, пільгових умов для заняття господарством та торгівлею. У 1802 р. було затверджено положення про військовий і громадський устрій Чорноморського Козацького Війська у складі 10 кінних і 10 піших п’ятисотенних полків. На початку липня 1842 р. затверджене нове положення, за яким це формування було поділене на Таманський, Катеринодарський та Єйський округи (12 кінних полків, 9 піхотних батальйонів, 3 кінні батареї).

19 листопада 1860 р. вийшов указ про утворення на основі чорноморського козацтва та Кавказького Лінійного війська нового формування – Кубанського козацького війська.

Висвітлення четвертого питання передбачає продовження розповіді про козацькі формування. За указами Катерини ІІ від 30 червня і 1 липня 1792 року Чорноморському війську передавались «у вічне володіння Фанагорійський півострів і землі на правому боці р. Кубані». Перша хвиля переселенців на Кубань у 1792-93рр. складала 25000 осіб. Друга хвиля у 1809-11 рр. додала ще 41534 особи переселенців з Полтавської і Чернігівської губернії. А в ході третьої хвилі на Кубань переселилось ще 48392 особи у 1820-1825 роках. Четверта переселенська хвиля (1848-49 рр.) склала 14218 осіб. А в ході п’ятої хвилі у 1862-66рр. на Кубань переселилося ще 1142 сім’ї з Азовського козацького війська. Загальна кількість переселенців на Кубань упродовж 1792-1866 років сягнула 150000 осіб обох статей з України. На виділених землях чорноморські козаки заклали 40 «курінних» поселень. Кубанське козацьке військо було створене у складі 22 кінних полків, 3 ескадронів, 15 піших батальйонів і 5 батарей. Головне завдання Кубанського війська після закінчення військової кампанії на Кавказі у 1860 році полягало у колонізації краю та охороні внутрішнього порядку.

Основна хронологія:

1734-1775рр. – існування Нової Січі;

4 червня 1775р. – початок руйнування Запорозької Січі;

1762 та 1765-1775рр. – кошовим отаманом Запорозької Січі служив Петро Калнишевський (1690-1803);

1775-1828рр. – існування Задунайської Січі;

1788-1860рр. – існування Чорноморського Козацького Війська;

1860р. – створення Кубанського козацького війська.

Опорні поняття та терміни:

ГАСАН-БАША – передмістя Нової Січі, Краків базар. Це була окрема укріплена територія площею 200*70 сажнів, де проводилась торгівля місцевим та іноземними товарами. На ній розміщувалось близько 500 невеликих будівель, торгові ряди, крамниці, майстерні і житлові помешкання для купців. Тут жив базарний отаман і військовий кантаржій (хранитель ваг і мір), які наглядали за порядком.

ДНІПРОВСЬКА УКРІПЛЕНА ЛІНІЯ – система прикордонних укріплень, збудованих за розпорядженням російського уряду для захисту від турецько-татарських нападів під час війни з Туреччиною у 1768-1774 роках, а також з метою встановлення контролю над запорозькими землями. Будівництво розпочате у 1770 р. Вздовж кордону з Кримським ханством на протязі 180 км від Дніпра до Азовського моря було збудовано сім фортець: Олександрівська, Микитівська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петрівська.

КІШ – центральний орган управління Запорозькою Січчю. Також Кіш розумівся як тимчасове місце перебування козаків, їх військового табору, ставки.

КУБАНЬ – історико-географічна область у північно-західній частині Кавказу. Займає західну частину степового Передкавказзя та прилеглі до неї Кавказьке передгір’я. Становить сукупність низин, рівнин і передгір’я, яке підвищується на південь. По її території протікає значна частина рік. Річка Кубань після переселення на Кубань у 1792р. Чорноморського козацького війська становила південний та південно-східний кордони козацьких земель і відділяла землі чорноморського козацтва від земель гірських народів Кавказу.

НОВО-СЕРБІЯ – адміністративно-територіальна та військова одиниця (1751-1764 рр.), населена представниками балканських народів. Створена російським урядом у північно-західній частині Вольностей Війська Запорозького. Чисельність населення сягала 6 тис. ( це були серби, болгари, волохи, чорногорці, греки та ін.), а центром став Новомиргород. У березні 1764 р. Ново-Сербію було включено до утвореної Новоросійської губернії і реформовано

РАЙЯ – на Задунайській Січі – населення, що не належало до козаків. Це мешканці слобод та сімейні люди некозацького стану, котрі жили на січовій території і підлягали її юриспруденції. Вони сплачували податки Туреччині, як і все податне християнське населення Османської імперії.

РЕТРАНШЕМЕНТ – допоміжні фортифікаційні споруди, які розміщувалися в тилу головних укріплень чи позицій і були другою лінією оборони. Споруджені у стратегічно важливих місцях, з розміщеними на них російськими військами, ретраншементи були опорними пунктами. У 1735 р. поблизу Січі був збудований Новосіченський, а в 1736-1739 рр. – ретрашемент на о. Хортиця. Головним їх призначенням було «смотрение за своенравними запорожцами».

СЛОВ’ЯНОСЕРБІЯ – військова та адміністративно - територіальна одиниця, що існувала на Півдні України з 1753 до 1764 р. Чисельність її населення 1513 осіб (серби, волохи, болгари та ін.). Столиця – м. Бахмут. Була покликана не тільки захищати південні рубежі Російської імперії від нападів кримських орд, а й взяти підконтроль запорозьке козацтво та прискорити його остаточне включення до Російської імперії. У 1764 р. включена до складу Новоросійської губернії.

Література:

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 194-208.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991. – С. 233-267.

3. Бєляков Г.Ф., Бєлякова О.Г. Польська історична література про українське козацтво // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 73-79.

4. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 315-318.

5. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст.). – К., 1996. – С. 22-49.

6. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.

7. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 461-469.

8. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 459-476.

9. Єфименко О.Я. Історія України та її народу. – К., 1992. – С. 156-192.

10. Історії України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Мельник Л.Г. – К., 1991. – Т. 1. – С. 298-307.

11. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорозьке Низове. – Дніпропетровськ, 1991. – С. 189-265.

12. Коцур В.П., Коцур А.П. Від Сули до Білого моря: шлях через три століття (До 200-річчя від дня смерті останнього кошового отамана Запорозької Січі П.І. Калнишевського) – Київ – Переяслав-Хмельницький, 2004. – 360 с.

13. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-228.

14. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 1999. – С. 124-126.

15. Мірущенко О. Економічний розвиток Війська Запорозького в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. // КС. – 2005. – № 3. – С. 128-144.

16. Наливайко Дмитро. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). – К., 1992.

17. Нудьга Григорій. Республіка козаків: (Середньовічна Європа про Січ та козаків). – Львів, 1991.

18. Олійник О.Л. Ще раз про причини ліквідації Запорозької Січі // УІЖ. – 1992. - № 2. – С. 33-40.

19. Плецький С.Ф. Паспортна система Нової Січі (1734-1775 рр.) // УІЖ. – 2006. - № 2. – С. 24-38.

20. Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 120-138, 262.

21. Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994.

22. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – 1991. - № 5. – С. 61-73.

23. Стороженко І.С. Збройні сили України від останньої третини ХVІІ – до кінця ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 87-93.

24. Суховецький Микола. Зруйнування Запорозької Січі й подальша доля запорожців // Запорожці. До історії козацької культури. / Упорядн. тексту І. Кравченко. – К., 1993. – С. 155-168.

25. Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослідження проблеми (Матеріали „круглого столу”) // УІЖ. – 1990. - № 2. – С. 12-30.

26. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – Т. 3. – К., 1990. – С. 317-340; 380-451.

СЕМІНАР № 8

„ФЕНОМЕН КОЗАЦТВА У ВІТЧИЗНЯНІЙ ІСТОРІЇ”

Мета: Підсумовуючи раніше здобуті знання про українське козацтво, увиразнити його еволюцію, познайомитись з його аналогами в інших державах, охарактеризувати систему ціннісних орієнтацій і світогляд козацтва, а також визначити його цивілізаційну сутність. Підсумовуючи досягнення українського козацтва у військовому мистецтві, показати, що вони справили незаперечний вплив на розвиток європейської військової науки.

План

1. Генеза та еволюція українського козацтва.

2. Цивілізаційна типологія українського козацтва та його світові аналоги.

3. Система ціннісних орієнтацій та політичний світогляд козацтва.

4. Військова організація та військове мистецтво українського козацтва.

ІНДЗ

Скласти періодизацію основних періодів козацької історії.

Реферат

Козацтво на Уманщині.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, потрібно висвітлити проблему походження українського козацтва. В першу чергу доцільно пригадати про походження самої назви. А потім нагадати існуючі трактування походження та змісту козацтва. Одні вважали їх за походженням тюркськими чи турецько-татарськими, з різними варіаціями версій половецько-хижацької, сарматської і навіть скіфської, а найпоширенішої хозарської (Г.Грабянка), татарської (М.Костомаров), інші доводили походження українських козаків від черкесів (М.Карамзін, М.Погодін), були й версії еллінського, русинського походження тощо. Та найобгрунтованішою видається концепція автохтонного походження козаків унаслідок масових втеч українського населення на вільні незаселені землі (М.Грушевський, Д.Яворницький).

Визначаючи причини виникнення козацтва, потрібно підкреслювати їх комплексний характер. Поява козацтва була зумовлена економічними, політичними, військово-стратегічними і соціальними чинниками.

Формування козацтва як стану було процесом складним і довготривалим. За словами М.Грушевського, тільки на межі ХVІ-ХVІІ ст. козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Козацтво розвивалось на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалась і змінювалася. Школу козацтва (особливо запорозького) проходили представники різних категорій населення українських земель – бояр, шляхти, міщан, селян. В період козакування змінювались традиційні стереотипи і формувалось нове світобачення.

Обставини життя козаків поставили їх перед необхідністю самореалізації – створення добре організованого та об’єднаного метою первинного осередку, здатного саморозвиватися та вдосконалюватися. Такий осередок еволюціонував від загону-ватаги до військово-політичного утворення – Запорозької Січі. В свою чергу, Січ стала тим додатковим фактором, що істотно вплинув на подальшу еволюцію козацтва.

На еволюцію козацтва впливало його втягнення у визвольному русі. Це сприятливо позначилося на формуванні суспільної, зокрема політичної свідомості козацтва. Участь у визвольному русі дала можливість козакам вийти в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати заслужений авторитет. Та рубіжною віхою на шляху розвитку козацтва були події Національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. (кількісне зростання козацтва, а в окремих регіонах перетворення його на основну групу населення; якісні зміни в його становищі).

В другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. козацтво поступово почало втрачати свій господарський та суспільно-політичний потенціал.

У другому питанні необхідно показати, що козацтво як суспільне явище не було поодиноким, а мало відповідні аналоги в інших країнах у різні історичні періоди. Це були: міліція в Стародавньому Римі (за принципами формування збройних сил); військово-рицарські ордени раннього середньовіччя; хорватські граничари; секеї та гайдуки в Угорщині; каруци в Трансільванії та Угорщині; донські козаки. Ці спільноти на різних ділянках Великого Кордону були прямими аналогами українського козацтва. Аналогом українського козацтва в середньовічній Європі було рицарство.

Відповідь на третє питання має включати такі аспекти: формування системи політичних цінностей козацької громади та їх укорінення в суспільну свідомість; орієнтація козацької еліти на політичну систему та суспільно-політичний устрій Української держави; самовизначення старшини щодо національних політичних інституцій; правові погляди та конституційні ідеї козацької старшини.

Говорячи про систему цінностей, варто пам’ятати, що це сукупність бажань, установок і устремлінь, цілей і проектів, нормативів поведінки, ідейних переконань тощо. Козацтво у своєму побуті та діяльності керувалось такими цінностями, як свобода, рівність, братерство, боротьба з невірними, визволення християнських невільників, захист немічних тощо. Поряд із такими цінностями громадянського спрямування вважались такі політичні ціннісні категорії, як рицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни, служіння спільному благу, боротьба проти ворогів православ’я тощо.

Розкриваючи четверте питання, доцільно матеріал викладати за хронологічним принципом, зокрема козацьке військо до середини ХVІІІ ст.; воєнна справа українського козацтва періоду Хмельниччини; козацьке військо періоду «Руїни» 60-70 рр. ХVІІ ст.; козацьке військо у війнах останньої чверті ХVІІІ ст.; українське козацьке військо в період Північної війни та організаційних реформ 30-60 рр. ХVІІІ ст.

На початку відповіді доцільно підкреслити, що відсутність власної державності означала передовсім відсутність державної підтримки у створенні українських збройних сил. За цих умов козацтво постало як результат самоорганізаційних зусиль українського народу. В козацькому війську кожен сам повинен був забезпечувати себе зброєю, спорядженням, кіньми, провіантом та фуражем. В ході відповіді на це питання потрібно пояснити: 1) чому формування легкої кінноти в Україні було неможливе?; 2) що таке табір?; 3) що таке вовчі ями?; 4) чому козацька артилерія була малокаліберною?; 5) що собою являла прикордонна служба?; 6) що таке лава, галас, розгардіяш?

Новим етапом розвитку військового мистецтва українського козацтва стала Визвольна війна середини ХVІІ ст. Б.Хмельницький втілив у життя свою стратегію наступу й удару. Активні наступальні дії українських військ, вміла організація бою і взаємодія всіх родів військ, у т.ч. й легкої татарської кінноти, обумовили нищівні поразки польських військ і відродження Української держави, що позитивно впливало на розвиток військового мистецтва українського козацтва. В ході військових дій воно відточувалося і вдосконалювалося.

Поступова втрата державності та агресія Росії, Польщі, Туреччини негативно позначилось і на військовому мистецтві козацтва. Козацтво поступово ліквідовувалось, або підпорядковувалось російському командуванню. Останнє прагнуло перетворити його на другорядний складник російської армії. Використання царським урядом козаків на земляних роботах підривало бойовий дух козацтва.

З кінця ХVІІ ст. козацьке військо прийнято вважати переважно кінним. У ньому панівне становище займає кіннота, придатна лише для ведення розвідки, переслідування противника, для несення сторожової служби. Російське командування використовувало козацьку кавалерію в авангардних боях. Козацькі піхотні підрозділи існували й у ХVІІІ ст., але їх кількість і можливості зумовлялись матеріальним станом українського козацтва. Перетворившись із могутнього європейського рівня армії в окремий рід військ (кавалерію) з обмеженими можливостями, козацьке військо у ХVІІІ ст. не могло самостійно вести великомасштабні бойові операції. Лише у розвідці, в рейдах на морі вони могли виявити певну самостійність, а цього виявлялось недостатньо для розвитку козацьких традицій ведення війни. У другій половині ХVІІІ ст. після ліквідації російським урядом українського козацтва можливості для розвитку його самобутнього і оригінального військового мистецтва були вичерпані. Та попри все, витворене козацтвом військове мистецтво позитивно вплинуло на розвиток європейської військової науки.

У загальному підсумку варто відзначити, що козацтво як виняткове і незвичайне явище було породжене цілою низкою факторів геополітичного, соціально-економічного та культурного розвитку українського суспільства. Як феноменальне явище української історії, воно еволюціонізувало від загонів-ватаг до окремого суспільного стану, витворивши державу, культуру та оригінальне військове мистецтво. І хоч воно мало відповідні аналоги, все ж воно було явищем самобутнім і неперевершеним.

Література:

1. Бодров Ю.І. Історія Уманського козацького полку. – К., 2001. – 280 с.

2. Запорожці: До історії козацької культури / Упорядк. тексту, передм. І. Кравченка. – К., 1993. – С. 96-394.

3. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості (Матеріали міжнародної наукової конференції). – К., 1997. – 375 с.

4. Історія українського війська / Авт. І. Крип’якевич та ін. – Львів, 1992. – С. 133-293.

5. Історія українського козацтва. Нариси у двох томах / Рекл.: В.А. Смолій (відп. ред.) та ін. – К., 2006. – Т. 1. – С. 5-227; 471-531.

6. Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – С. 3-109.

7. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). – К., 1992. – 495 с.

8. Народна пам’ять про козацтво. – Запоріжжя, 1991. – 160 с.

9. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького (Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI – середини XVIII ст.). – К., 1991. – 252 с.

10. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // УІЖ. – № 5. – С. 61-73.

11. Стороженко Іван. Великий кордон і українське козацтво кінця XV – середини XVIІ ст. // КС. – 2006. - № 1. – С.31-46.

12. Стороженко Іван. Дике поле кінця ХІУ – середини XVIІ ст. як складова частина Великого Кордону України // КС. – 2006. – № 2. – С. 12-21.

13. Щербак В.О. Козацтво в класово-становій структурі українського суспільства (друга половина XV – середина XVIІ ст.) // УІЖ. – 1991. – № 11. – С. 43-53.

14. Щербак В.О. Козацтво і православ’я // КС. – 1993. – № 5. – С. 71-77.

15. Щербак В.О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV – середина XVIII ст. – К., 2000. – 300 с.

16. Щербак В.О.Джерела формування українського козацтва // УІЖ. – 1994. – № 2-3. – С. 75-84.

17. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. – К., 1990. – Т. 1-2-3.

СЕМІНАР № 9

„ІСТОРИЧНА ДОЛЯ КРИМУ, ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я, ПРИАЗОВ’Я, ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ І ЗАХІДНОЇ ВОЛИНІ”

Мета: Розглянути процес інкорпорації українських земель Російською державою, з’ясувати територіальні та політичні трансформації, в результаті яких була знищена українська козацька державність, а українські землі були перетворені на околицю Російської імперії.

План

1. Анексія Росією Криму. Інкорпорація Північного Причорномор’я і Приазов’я Росією.

2. Включення Правобережної України і Західної Волині до складу Російської імперії.

3. Політико-адміністративні й соціально-економічні нововведення російського уряду на правобережних українських землях.

ІНДЗ

Пояснити терміни: анексія, інкорпорація, Правобережна Україна.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, доцільно нагадати, що за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., котрим закінчилась російсько-турецька війна 1768-1774 рр., Кримське ханство стало незалежним від Оманської імперії. Росія приєднувала українські землі в межиріччі Дніпра і Півд.Бугу до узбережжя Чорного моря та частину морського узбережжя з фортецями Керч, Єнівале, Кінбурн і Азов. Ці та інші умови договору значно посилювали колоніальну політику Росії на півдні України. У 1776 р. російський уряд вирядив війська у Крим і вони оволоділи Перекопом. В лютому 1777 р. від влади був усунутий хан Давлет-Гірей, а новим ханом при підтримці Росії став її прибічник Шагін-Гірей. Завдяки діяльності російської дипломатії, зокрема російським інтригам у 1781 р., і вибухнуло повстання проти татарської династії Гіреїв. Бунти продовжувались до 1783 р. і Катерина ІІ відіслала в Крим 54-тисячне військо для наведення порядку в краї. А 8 квітня 1783 р. вона видала маніфест «Про включення до Російської держави Кримського краю, півострова Таманія і цілого Кубанського краю». На землях колишнього Кримського ханства 2 лютого 1784 р. було створено Таврійську область з центром у Сімферополі. Управління нею було віддане князю Г.Потьомкіну, який відтоді обійняв посаду Катеринославського й Таврійського генерал-губернатора.

З приєднанням до Росії там запроваджено російську адміністрацію і почалася русифікація краю. Нещадно нищились культурні пам’ятки тощо. Здійснювалась політика вичищування Криму від татарів. Багато татарського населення емігрувало до Туреччини.

Захопивши Крим, Росія використала його бухти. У 1783 р. засноване м.Севастополь, що згодом став основним портом чорноморського флоту. У 1784 р.на місці с.Ак-Мечету було збудоване місто Сімферополь, яке стало центром пізнішої Таврійської губернії.

З утворенням Таврійської області, Азовська і Новоросійська губернії втратили значення порубіжних територій. Указом від 30 березня 1783 р. із цих двох губерній було утворене Катеринославське намісництво на чолі з Г.Потьомкіним. Його адміністративним центром спочатку був Кременчук, а з 1789 р. – Катеринослав. Після завершення російсько-турецької війни 1787-1791 рр. до Катеринославського намісництва було включено й Очаківську область. У січні 1795р. із частинами Брацлавської губернії та трьох повітів Катеринославського намісництва було утворено Вознесенську губернію з центром у Новомиргороді. У листопаді вона стала вже намісництвом з центром у Вознесенську.

Відповідно до царського указу «Про новий поділ держави на губернії» (12 грудня 1796 р.) намісництва були ліквідовані. Замість Катеринославського і Вознесенського намісництв та Таврійської області була вдруге утворена Новоросійська губернія. Вона проіснувала до 1802 р., коли вся територія Південної України була поділена на три губернії – Катеринославську, Миколаївську ( з 1803 р. – Херсонська) і Таврійську. Так політичний лад Північного Причорномор’я складався відповідно до загальнодержавної політики та уніфікації всієї системи місцевого управління.

У відповіді на друге питання спочатку потрібно нагади, що за умовами Карловецького мирного договору (1699 р.) Правобережна Україна знову відходила до Речі Посполитої. Та залежність Польщі від сильних європейських держав визначила її долю в останній чверті ХVІІІ ст. У Речі Посполитій зросла політична анархія, зміцнилася влада магнатів, посилився національно-релігійний гніт українців, білорусів. Спроби реформ у 2-й половині ХVІІІ ст. зазнали протидії частини магнатів та шляхти, яких підтримувала Росія, Австрія, Прусія (Барська та Торговицька конфедерації). У 1772,1793 і 1795 роках Австрія, Росія та Прусія здійснили три поділи Речі Посполитої, внаслідок чого вона перестала існувати як держава.

В ході першого поділу Польщі доля правобережних українських земель не вирішувалася. А за другим поділом Речі Посполитої, затвердженим сеймом у м. Гродно в 1793 році, все Правобережжя, окрім Волині, було включене до складу Росії. А Волинь було приєднано до Росії в ході третього поділу Речі Посполитої у 1795р. Під владою Російської держави опинилися Литва, Білорусь, Волинь, Київщина, Поділля.

У третьому питанні необхідно з’ясувати зміни в адміністративно-територіальному поділі новоприєднаних земель. До цього, у складі Речі Посполитої на Правобережній Україні, Волині і Східній Галичині існував поділ на воєводства. Міста мали самоврядування на основі Магдебурзького права. В них існував також адміністративний апарат центральної королівської влади – воєводське і старостинське управління. Адміністративний устрій приватновласницьких міст значною мірою залежав від волі їх власників.

На відібраних від Речі Посполитої і включених до Росії за другим поділом Київщині, Брацлавщині, Східній Волині і частині Білорусії в травні 1793 р. було утворене Ізяславське намісництво, яке поділялося на Мінську, Ізяславську і Брацлавську губернії. В результаті третього поділу Польщі до Російської держави відійшла Західна Волинь. Територію колишніх Ізяславської і Брацлавської губерній та Кам’янецької області стали охоплювати три губернії – Волинська, Брацлавська і Подільська. Наприкінці 1796 р. частину земель Брацлавського намісництва було приєднано до Київського, а на воз’єднаній території Правобережної України утворено дві губернії – Подільську й Волинську.

Основна хронологія:

10 липня 1774р. – укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору;

8 квітня 1783р. – маніфест про приєднання Криму до Росії;

29 лютого 1768р. – утворення Барської конфедерації;

14 травня 1792р. – утворення Торговицької конфедерації;

1772р. – перший поділ Речі Посполитої;

1793р. – другий поділ Речі Посполитої;

1795р. – третій поділ Речі Посполитої;

25 листопада 1795р. – польський король зрікся влади і припинилось державне існування Речі Посполитої;

16 січня 1699р. – Карловицький мирний договір.

Опорні поняття та терміни:

КАРЛОВИЦЬКИЙ КОНГРЕС 1698-1699 рр. – міжнародний конгрес, що відбувся в Карловицях (Словенія). Скликаний для укладення мирного договору між державами, що входили до «Священної Ліги» (Австрія, Венеція, Московія і Польща) і Османською імперією. Став можливим після повного розгрому турецьких військ у 1683 р. під Віднем, в якому значну роль відіграли українські козаки. На конгресі було підписано декілька договорів. Серед них договір Польщі з Османською імперією. За умовами цих договорів Туреччина уступила Поділля Польщі і частина Правобережної України знову відходила до Речі Посполитої.

КОНФЕДЕРАЦІЇ ШЛЯХЕТСЬКІ – політичні союзи, які організовувались королем і сеймом Речі Посполитої для досягнення певних політичних цілей. Згодом їх почали організовувати окремі особи (Барська, Торговицька).

ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА – західна частина Гетьманської держави на правому березі Дніпра. Назва виникла після Андрусівського договору 1667 р. За Бучацьким мирним договором 1672 р. Правобережжя було поділене на три частини між гетьманом П.Дорошенком, Туреччиною і Польщею. У 1699 р. (за Карловицьким миром) Річ Посполита відновила своє панування над Правобережжям. За другим по ділом Польщі у 1793 р. воно відійшло до Російської імперії.

Література:

1. Аркас Микола. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 347-351; 331-338.

2. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок ХХ ст. – Львів, 1996. – С. 18-49.

3. Гедьо А.Б. Переселення греків з Криму до Приазов’я у 1778 р. // УІЖ. – 2001. - № 1. – С. 73-84.

4. Довідник з історії України. В 3-х томах. – Т. 2. – К., 1995. – С. 111-112.

5. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. У 2-х т. – Т. 2. – К., 1991. – С. 268-272.

6. Історія України // За ред. В.А. Смолія. – К., 1997. – С. 122-125.

7. Історія України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – К., 1991. – С. 307-313.

8. Лях Р.Д., Ізюмов В.І., Красноносов Ю.М. Історія України. – К., 1998. – С. 166-169.

9. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 199. – С. 271-278; 110-120.

10. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 170-172.

11. Усенко П. Греки на південному сході України з кінця ХVІІІ – до початку ХХ ст. // Сучасність. – 2001. - № 1. – С. 87-97.

12. Шевченко С. Нова Сербія на землях старої України // КС. – 2003. - № 3. – С. 54-61.

СЕМІНАРИ № 10-11

„СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ЕВОЛЮЦІЯ

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ У ХVІІІ ст.”

Мета: З’ясувати особливості соціально-економічного розвитку українських земель, які перебували під владою інших держав і тому існували регіональні відмінності. Розглянути соціальну структуру населення і показати її еволюцію, а також визначити суспільно-політичні погляди різних станових груп українського суспільства в умовах поглиблення класової диференціації, обезземелення селянства та поширення кріпацтва.

План

1. Зрушення в сільському господарстві та види землеволодінь.

2. Поширення мануфактурного виробництва та формування ринку робочої сили.

3. Соціальна структура населення. Зрівняння козацької старшини у правах з російським дворянством та остаточне закріпачення селянства.

4. Суспільно-політичні погляди різних верств українського суспільства у першій половині ХVІІІ ст.

5. Суспільно-політичні погляди різних станових груп населення під час роботи комісії по складанню нового Уложення 1767-1774 рр.

ІНДЗ

Пояснити терміни: дворянство, мануфактура, козацька старшина.

Реферування статті: Путро О.І. До питання про форми власності на землю українського козацтва // УІЖ. – 1992. – № 2. – С. 64-69.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

У відповіді на перше питання потрібно наголосити, що у ХVІІІ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні панували феодально-кріпосницькі відносини. Основну роль відіграло сільське господарство. Успішно розвивалось рільництво на родючих чорноземних грунтах у південній та степовій частинах України. Землеволодіння на правах повної власності ставало переважаючим серед інших видів володінь. Козацька старшина узаконювали передачу своїх володінь і привілеїв у спадщину. Поширенними ставали «оборонні універсали» від гетьмана,які звільняли від підлеглості місцевої адміністрації.

Поглиблювалась спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. На Лівобережжі і Слобожанщині більше уваги приділяли вирощуванню житла, на півдні – пшениці. Почали вирощувати картоплю, кукурудзу, цукрові буряки й соняшники, а також технічні культури – тютюн, льон, коноплі. У Південній Україні та в Криму розвивались садівництво й виноградарство. Чимало землевласників освоювали багатопільну систему, закладаючи основу для раціонального ведення сільського господарства. Трипільську систему запроваджували за рахунок перелогів. На той час вона була на Правобережжі, в Галичині. Почали розводити коней, овець. На Лівобережжі у 80-х роках ХVІІІ ст. існувало понад 200 великих вівцеферм.

Основою господарського життя Запорожжя було розведення худоби і рибальство. Значно зросло і землеробство, – посіви пшениці, проса та ін. злаків, а також – тютюну. Широко розвивались конярство і вівчарство, менше – свинарство. Головними місцями риболовства були Дніпро і Буг з їх притоками, Самара й Орель, а також узбережжя Азовського моря.

На Правобережній Україні впродовж першої половини ХVІІІ ст. тривала народна колонізація зруйнованого в добу Руїни господарського життя та обезлюднілих земель. В Центральне і Східне Поділля та південно-східну Київщину тягнулися переселенці з Лівобережної України, Молдови, білоруських та польських земель. Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, де переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку ХVІІІ ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі. Приблизно так само розподілялась власність на землю і в інших правобережних регіонах. Магнатське землеволодіння зростало протягом усього століття, особливо за рахунок роздачі феодалам королівських земель та примусоваго скорочення селянських наділів. Земельна власність короля зосереджувалась здебільшого в південно-східній частині Правобережної України. В економічному житті більшості земель Правобережжя, основну роль відіграло землеробство, досить розвинутим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю. ячмінь, овес, гречку, просо, льон та картоплю, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Наприклад, 1741 р. із 41 села Подніпров’я через митні кордони в Київ та інші міста Гетьманщини було вивезено три тисячі пудів збіжжя.

Сільськогосподарське виробництво упродовж ХVІІІ ст. залишилось основним в економіці українських земель, які були роз’єднані політично і входили до складу Російської держави та Речі Посполитої. Основними видами землеволодінь були: королівські, магнатські, шляхетські та селянські на Правобережжі; державні, козацько-старшинські (рангові та приватні), дворянські та селянські наЛівобережжі, Слобожанщині та Півдні України.

Готуючи відповідь на друге питання, необхідно підкреслити, що у ХVІІІ ст.сталися помітні зрушення і в промисловому виробництві. На основі друбних селянських промислів виникали мунуфактури. Наприкінці ХVІІІ ст. мануфактури існували в Тульчині, Немирові, Чуднові, Махновці, Корці, Таращі, Корсуні та інших містах на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х рр. працювало близько 300 чол. У 1795 р. на Волині налічувалось 18 мануфактур по виробництву поташу, де було зайнято понад 700 чол. Правобережжя славилось виробництвом сукна, зброї, скла, порцелянових та шкіряних виробів тощо.

Збільшувалась кількість мануфактур і на Лівобережній і Слобідській Україні. Серед них були суконні, парусно-полотняні, шовкові, шкіряні, цегельні. Окремі з них були досить великі. Наприклад, на Путивльській мануфактурі в 1770 р. налічувалось 9478 приписних робітних людей, з яких тільки невелика частина була виробничими робітниками. Її щорічна продукція досягала 200 тис. аршин. Вівчарський завод при мануфактурі налічував 17 тис. овець. У 1774 р. був відкритий шовковий завод у Нових Вологохах (на Слобідській Україні). До нього були приписані 4174 селянина. В 1789 р.був збудований збройний завод у Кременчуку, який мав ряд цехів: ствольний, ливарний, ковальський, слюсарний, складальний та ін. В 1795 р. був відкритий чавуноливарний завод в Луганську. Мануфактури, як і всі підприємства того часу, грунтувалися переважно на ручній праці. Лише невелика їх кількість мала механізми, що приводили в рух водою.

Склад робітників на підприємствах був неоднорідним. На поміщицьких мануфактурах власники використовували переважно працю своїх кріпаків. Казенні підприємства грунтувалися також на праці залежних (приписних селян). Так, до Глушківської суконної мануфактури було прикріплено близько 5 тис. селян. Поряд із цим зростала і капіталістична мануфактура, яку найчастіше запроваджувало купецтво і в якій застосовувалась наймана праця. Дві такі мануфактури по виробництву шовкових і бавовняних тканин були засновані в Ніжині купцями Івановим (1766 р.) і Алісовим (1768 р.). Найбільшого поширення наймана праця набрала в таких галузях, як гуральництво, обробка шкіри і тютюну, виробництво селітри, скла, заліза.

Перетворення робочої сили в товар і поступове складання системи експлуатації найманих робітників капіталістами вели до розвитку нових капіталістичних відносин, що було новим явищем в економічному і політичному житті України другої половини ХVІІІ століття.

Розкриваючи третє питання, необхідно підкреслити, що докорінні зміни соціальної структури українського суспільства відбувалися упродовж Української національної революції ХVІІ ст. Упродовж ХVІІІ ст. новий устрій проходив повільну еволюцію. За влучним висловом історика І. Крип’якевича, змагалися між собою дві групи – з одного боку селянство і дрібні козаки, з радикальними поглядами на соціальні справи, що бажали знищити давній лад, а з другого боку останки шляхти, заможне козацтво і міщани, які бажали користь з революції мати виключно для себе. Спершу перемогла народна течія і ввела свій лад. Але цей лад, що грунтовно відрізнявся від устрою всієї Європи, не утримався довго. Заможні кола суспільства з часом набули давньої сили і почали домагатися для себе старих привілеїв. На Наддніпрянщині залишилась значна частина української шляхти, яка обороняла колишні права. Козацька старшина наслідувала приклад шляхти і також шукала собі соціального вивищення. Нові відносини підтримував Московський уряд, наближаючи Україну до московського аристократичного устрою (І. Крип’якевич. Історія України. – Львів, 1990. – С. 238).

Панівним суспільним станом українського суспільства були козацька старшина (урядники генерального, полкових, сотенних урядів). Орудуючи державними засобами, вона збагачувалася і збільшувала свої земельні маєтності. Багато старшинських родів привласнили чимало державних (т. зв. рангових) земель. У 1730-х роках уже 52 % землі у Гетьманщині було в руках великих власників. Маючи владу в державі, старшина була звільнена від податків і повинностей, мала окреме судівництво, владу под селянами. У війську з’явились окремі аристократичні установи – бунчукових товарів при гетьмані, значкових при полковниках, що гуртували старшинську еліту. Становище козацької старшини у Гетьманщині було навіть кращим, ніж російського дворянства, яке не мало корпоративного устрою, було зв’язане примусовою службою, підлягало бюрократичному суду і т. д. Та поступово становище дворянства поліпшувалась: у 1730 р. воно здобуло обмеження обов’язкової державної служби певним терміном і дістало право вільніше розпоряжатися своїми маєтками; у 1763 р. йому дано царську грамоту на повну волю від обов’язкової служби. І нарешті, у 1785 р. Катерина ІІ дала йому знамениту грамоту про «вільність дворянства», якою надавався корпоративний устрій і закріплювалось становище привілейованого стану. «Жалувана грамота» 1785 р. зрівнювала з російським дворянством козацьку старшину і поширювала на неї дворянські права.

Рядове козацтво і запорожці поступово втрачали владу. Чисельність козацтва обмежувалась реєстрами. Втрачало воно і політичні права: генеральна рада вже не збиралася, а всі державні справи вирішувала сама старшина. Військова служба ставала дедалі важчою, особливо з того часу, як Петро І почав залучати козаків до далеких походів і «земляних робіт».

Найчисельнішою соціальною групою було селянство. У ХVІІІ ст. утверджується обов’язкова панщина. Селяни втрачали права переселення. У 1735 р. вже тільки 35 % селян залишилося вільних, а більшість перейшла під владу панів. Логічним завершенням процесу обмеження селянських прав став указ Катерини ІІ від 3 травня 1783 р., який узаконював закріпачення селян Лівобережної України та Слобажанщини.

Міщанство в козацькій державі теж було численним станом. Великі і середні міста мали Магдебурзьке право, а малі містечка перебували під впливом козацтва. Становище міщан щорік погіршувалося. На містах лежав тягар державних податків. Купецьке населення міст зорганізувалось у гільдії, розгортало торговельну діяльність. Найбільше протегував купецтву гетьман Данило Апостол, який зібрав з’їзд представників купецтва найбільших міст (Києва, Чернігова, Ніжина та Полтави) і обговорив з ними найважливіші питання торгівлі.

Духовенство в Гетьманщині являло собою численний і заможний стан. В середині ХVІІІ ст. монастирі мали 10000 дворів, що давало 17 % усієї земельної власності.

З поширенням на Україну прав російського дворянства (1785 р.) пов’язане поступове позбавлення автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії – становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не було відповідника серед суспільних станів Росії.

Готуючи відповідь на четверте питання, доцільно нагадати, що поширюючи дворянські права на козацьку старшину, російський уряд розпочав перевірку української шляхто-старшини. Герольдія (найвища в імперії установа, яка вирішувала про приналежність до дворянства), спершу просто заперечити права колишніх українських старшин і урядовців на російське дворянство. Це викликало обурення серед української шляхти. Дворянство Чернінівської й Полтавської губерній звернулись до царя з петиціями, підкріплюючи свої претензії історичними доказами, зокрема – грамотами польських королів, договорами українських гетьманів з Москвою, доводили, ніби козацька старшина ще з кінця ХVІ ст. мала всі права польської шляхти. На грунті станових дворянських інтересів виник цілий рух, який опирався на історичні традиції і усі домагання обгрунтував історично-правовими доказами. Це викликало особливий інтерес до історії козацької України.

Руйнування старого устрою й скасування автономії Гетьманщини викликали негативну реакцію з боку найбільш патріотично настроєних представників українського гетьманства. Показовим є факт подорожі полтавського дворянина Василя Капніста в 1791 до Берліна, де він намагався схилити пруський уряд до боротьби проти «московської тиранії». Той самий Капніст написав «Оду на рабство», в якій засуджував заведення кріпацтва на Україні. Але часи збройної інтервенції вже прийшли.

Ідея народності була новим, пізнішим чинником українського національного віродження. Вона зародилася в другій половині ХVІІІ ст. на Заході і знаходила свій відгук і в слов’янському світі. Ця ідея виявилася у пожвавлені інтересу до своєї народності, до народного життя й побуту, до народної мови й поезії, до національної минувшини. Серед дослідників виділяється Т. Калинський, який зібравши величезний матеріал, доводив, що «українські козаки мали чин лицарський та стан шляхетський» і були вищі, ніж російське дворянство. Ф. Туманський видавав «Российский Магазин», в якому друкувалися джерела з історії України. У 1777 р. офіцер Григорій Калиновський видав у Петербурзі «Опис весільних українських обрядів», чим започаткував українську етнографію. В 1798 р. Я. Маркович видав «Записки о Малороссии», де подав пройняту щирим патріотизмом енциклопедію України. Того ж року І. Котляревський відтворив у своїй «Енеїді» широку картину українського побуту тощо. Визвольні ідеї ширились і на Правобережній Україні. Наприклад у «Меморандумі до чотирирічного сейму», написаному одним із українських дворян, висувалися вимоги демократичних реформ, висловлювалась впевненість у тому, що ліквідація кріпосництва і національного гноблення в Польщі сприятиме зближенню українського і польського населення.

Вплив на політичне життя кінця ХVІІІ ст. мала Французька буржуазна революція 1789 р. Вона завдала удару абсолютизму і феодалізму не тільки у Франції, а й в інших країнах. Широкі маси українського селянства побачили в революційних подіях в Європі можливість визволитися від національно-колоніального та кріпосного гніту.

Українська політична думка упродовж ХVІІІ ст. пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми – від січової демократії до сильної гетьманської влади. У боротьбі за існування держави сформувалось почуття патріотизму і любові до батьківщини; військо мало всенародний характер і було активним і творчим чинником у державній будові. Культура знаходила собі джереда в народних масах, а цінності, витворені освіченими верхами, знову проникали в низи і сприяти появі нових надбань. Хоч українська держава впала під наступом краще військово і економічно зорганізованої Московщини, але те, що український народ створив за недовгий час державного життя не зникло, а залишилось у спадок наступним поколінням.

Свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку, пошана до громадського авторитету, лицарська, глибока культурність, – це були надбання, що продовжували витворюватись і у ХVІІІ ст. і з якими україське громадянстьво ввійшло в ХІХ ст.

У п’ятому питанні потрібно нагадати, що у 1764 році було остаточно ліквідовано гетьманство в Україні. Козацька старшина наполягала на його відновленні. Можливість для висловлення вимог про це з’явилась у 1767 р., коли царський уряд скликав у Москві комісію для складання «Нового уложення» (збірника законів). До її складу входили депетати і від України – від старшини, міщанства, козацтва. Царський уряд контролював вибори: нерідко траплялися випадки втручання царських властей, які вимагали обрання угодних осіб. Та все ж, в багатьох наказах українським депутатам до «Комісії для складання нових законів» вимагалось повернення старого ладу – гетьманства. Наприклад, Г. Покас, нагарський війт, виступав під час виборів до Комісії 1767 р. як противник централістичної політики Росії в Україні.

В наказах депутатам були сфоркусовані інтереси різних соціальних груп українського суспільства. Старшина добивалася юридичного оформлення своїх станових привілеїв. Купецтво і міщанство клопоталося про заходи, які полегшили б розвиток торгівлі і промисловості і перетворили міську верхівку в привільований стан.Козацтво хотіло лишитися особисто вільним і звільненим від повинностей станом. Та московський уряд не мав наміру робити будь-які серйозні зміни в управлінні державною і тим більше будь-які поліпшення в становищі пригноблених народів і через це, скориставшись початком російсько-турецької війни в 1768 р. припинив діяльність комісії.

Основна хронологія:

1762-1796 – царювання Катерини ІІ;

3 травня 1783 р. – царський маніфест про закріпачення селян на Лівобережжі і Слобожанщині;

1785 р. – зрівняння у правах старшини з російським дворянством.

Опорні поняття та терміни:

КРІПАЦТВО (від «кріпостей» – купчих документів на землі) – система аграрних відносин, за яких можновладелець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, юридично закріплювалась державною владою.

ПОСЕСІЙНІ СЕЛЯНИ – категорія феодально залежних селян у Російькій імперії ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., які були куплені підприємцями і прикріплені до промислових підприємств (в Україні найчастіше до суконних).

РАНГОВІ ПОСПОЛИТІ – частина залежного населення Гетьманщини та Слобожанщини середини ХVІІ-ХVІІІ ст., призначена для виконання різних повинностей на користь службовців, старшини, окремих сановників із Росії, які брали безпосередню участь в управлінні регоном, замість платні їм. На рангових посполитих оберталися вільні військові селяни, зубожілі міщани і рядові козаки. Рангові посполиті юридично не належали приватним особам, а надавалися їм у тимчасове володіння – на період перебування на відповідній посаді.

Література:

1. Апанович О.М. Урядові службовці Гетьманщини – українська інтелігенція ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1997. – № 2. – С. 92-98.

2. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 170-175.

3. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 496-500.

4. Історія України. Курс лекцій. / Кер. авт. кол. Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 260-283.

5. Мірущенко О. Економічний розвиток Війська Запорозького в роки російсько-турецької війни 1768-1774 рр. // КС. – 2005. - № 3. – С. 128-144.

6. Мельник Л.Г. Склад депутації віл України до Комісії по укладанню нового „Уложения” 1767-1768 рр. // УІЖ.. – 1994. - № 2. – С. 105-113.

7. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 179-192.

8. Путро О.І. До питання про форми власності на землю українського козацтва // УІЖ. – 1992. - № 2. – С. 64-69.

9. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 163-174.

СЕМІНАРИ № 12-13

„СОЦІАЛЬНІ ТА НАЦІОНАЛЬНІ РУХИ У ХVІІІ СТ.”

Мета: З’ясувати причини розгортання антифеодального руху на західноукраїнських та правобережних землях, який водночас мав національно- визвольне спрямування. Розглянути події Коліївщини та руху опришків з тим, щоб переконатися, що це були найяскравіші прояви народної активності в річищі антифеодального, національно-визвольного руху, що мав місце в Україні у ХVІІІ ст.

План

1. Участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703-1711 рр. Сатмарський мир та значення війни для історичної долі Закарпаття.

2. Гайдамацький рух на Правобережжі. Повстання 1734 року.

3. Коліївщина і взяття повстанцями Умані. Значення повстання.

4. Рух опришків. Дії загону Олекси Довбуша в 1733-1743 рр. Вплив опришківського руху на соціально-політичну ситуацію в Західній Україні.

ІНДЗ

Підготувати письмове повідомлення про Олексу Довбуша.

Реферати:

Ватажки Коліївщини: М. Залізняк та І. Гонта.

Рух опришків.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Відповідь на перше питання передбачає акцентування уваги на тому, що селяни закарпатських земель були учасниками визвольної війни угорського народу 1703-1711 років, що велася під керівництвом семиградського князя Ференца Ракоці ІІ (1676-1735 рр.) проти влади Габсбургів за відновлення незалежності Угорщини. При цьому селяни, на противагу угорським поміщикам – керівникам повстання, в ході війни виступали не лише проти панування автрійських загарбників, а й проти кріпосницького гноблення взагалі. Почавшись у 1703 р. з виступу селян сіл Варів (нині Берегівського району Закарпатської обл.) та Торпа (нині на території Угорщини), повстання швидко охопило велику територію Угорщини, Словаччини, Трансільванії і Закарпаття. На Запорожжі повстанці оволоділи упродовж літа і осені 1703 р. Береговим, Мукачевим, Хустом, Ужгородом, взяли в облогу Мукачівську та Ужгородську фортеці. Боротьба була тривалою і запеклою. Тільки у 1711 р. австрійським властям спільно з реакційними угорськими поміщиками вдалося придушити повстання, як і в цілому визвольну боротьбу угорського народу. На Закарпатті закінчилася взяттям австрійськими гнобителями 24 червня 1711 р. м. Мукачевого.

У відповіді на друге питання потрібно розкрити причини гайдамацького руху на Правобережній Україні. В першу чергу слід нагадати, що на початку ХVІІІ ст. Правобережжя знову відійшло до Речі Посполитої. Польський уряд почав активно відновлювали польсько-шляхетські порядки на цих землях, був відновлений і поділ на Брацлавське, Волинське, Київське і Подільське воєводства. Відновлюючи свою владу на правобережних землях, польські магнати заохочували поновну колонізацію краю, що було необхідним для відродження та господарського піднесення краю. Для переселенців з Волині, Полісся, Галичини встановлювались «пільгові роки» та заводились слободи.

Із закінченням «пільгових років» і захопленням шляхтою більшості земель, втановлюється панщина, відновлюється релігійний тиск, що викликало опір населення правобережних земель. Сприятливим чинником для розгортання повстанського руху було близьке сусідство із Запорожжям. До того ж, повстанцям співчувало православне духовенство, яке було озлоблене переслідуванням з боку уніатів. Усе це зумовлено стихійні народні виступи, які переростають у партизанську боротьбу проти польсько-шляхетського гноблення.

Гайдамацький рух розвинувся у першій половині ХVІІІ ст. Перша згадка про гайдамаків дотується 1714 р. Він поширювався по Волині і Західному Поділлі, охопив Київщину і Брацлавщину. Навесні 1734 р. розпочалося перше велике гайдамацьке повстання, яке вирізнялося організаційним боком та ідейною спрямованістю. З Київщини повстання перекинулось на Поділля і південно-західну Волинь. На Поділлі рух очолив козацький сотник Верлан, що служив начальником надвірної міліції князів Любомирських. Він зорганізував із повстанців цілий полк, скрізь заявляв, що має від російської цариці Анни наказ нищити ляхів і жидів. Верлан заволодів Бродами, Жванцем і розпустив свої відділи аж під Львів. А між тим, російські війська, що прибули на Правобережжя з метою допомоги Августу ІІІ. Саксонському зайняти польський престол, своє завдання виконали і були використані для придушення повтання. Наприкінці 1738 р. російські та польські війська при допомозі зрадника Сави Чалого отримали перемогу нід основними постанськими силами, що примусило частину гайдамацьких загонів відійти у Молдовію, а решту тимчасово припинити збройний опір. Пізніше запорожці помстилися і вбили с. Чалого в його маєтку на Різдво 1741 року, але повстанський рух пішов на спад.

Нове піднесення гайдамацького руху розпочалося із 1750 року (ватажки повстанських загонів – Ведмеденко, Лях, Письменний, Сухий, Тесля та ін.). Гадамацькі загани діяли з весни по осінь, а зиму перебували головним чином на Лівобержній Україні та Запорожжі, звідки поповнювались новими повстанцями, а запорозькі козаки часто очолювали гайдамацькі загони. Тактика дій була партизанською і мобільність цих партизанських загонів, підтримка повстанців православним духовенством та населенням українських земель утруднювали боротьбу з гайдамиками.

Готуючи відповідь на третє питання потрібно мати на увазі, що наймогутнішим вибухом гайдамацького руху було повстання на Правобережжі у 1768 р., відоме під назвою «Коліївщина». Безпосереднім поштовхом до широкого виступу народних мас було два чинники: 1) діяльність Барської конфедереції, що була спрямована на усунення короля, виведення російських військ за межі польської держави, ліквідацію православних монастирів і церков, запровадження уніатства і католицизму на всій Правобережній Україні; 2) вступ на правобережній українські землі російських військ для боротьби проти конфедератів. Саме появу російських військ з генералом М. Кречетниковим було сприйнято як допомогу у боротьбі з польсько-шляхетськими утисками. Пришвидшувало повстання і поширення чутки про те, що нібито Катерина ІІ видала «Золоту грамоту», в якій закликала до повстання проти польської шляхти, а ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський благословив на початок повстання.

У травні 1768 р. на Чигирищині, в районі Мотронинського монастиря, розпочалося повстання, яке очолив виходець із селян-кріпаків с. Медведівки М. Залізняк. Повстанці оволоділи Медведівкою, Жаботином, Смілою, Корсунем, Каневом, Богуславом, Лисянкою, звільнили від поневолювачів багато сіл на Смілянщині і 9 червня 1768 р. підішли до Умані. Місто було власністю магнатської родини Потоцьких і являло собою один із центрів польсько-шляхетського панування на Правобережжі. До того ж, це був важливий торгівельний центр, в якому скупчувалося чимало заможного населення, купців, лихварів і т. д. Місто було добре укріплене, на чолі місцевої управи з титулом губернатора стояв Младанович (служив у Потоцьких). Він керував полком надвірних козаків (міліції), одним із сотників якого був Іван Гонта. Перехід І. Гонта на бік повстанців був вирішальним для долі Умані. 10 червня 1768 р. повстанці заволоділи Уманню, вчинили в ній погром шляхти та євреїв («уманська різня») і передали управління містом сотнику П. Уласенку. Рада повстанців проголосила І. Гонту уманським полковником, а М. Залізняк – гетьманом. Основні сили повстанців стали табором під Уманню, готуючись для продовження боротьби проти шляхти. Упродовж червня-липня 1768 р. близько 30 гайдамацьких загонів взяли під контроль значну часину Правобережної України. Повстання могло перекинутись і на Лівобережну Україну, чого не міг допустити російський уряд. До того ж, один гайдамацький загін, переслідуючи втікачів, зайшов у турецькі володіння і спалив м. Балту, що викликало гострі протести одночасно з боку турецького уряду, кримського хана й навіть молдовського князя. Туреччина стала погрожувати Росії війною, до якої та не була готова. Ставлення російського уряду до повстання в значній мірі вирішило його долю.

В другій половині червня Росія розпочала каральні дії проти повстанців, а 27 червня ватажки повстання були по-зрадницьки захоплені загоном полковника Гурьєва. Розгромивши повстанський табір під Уманню, Гурьєв захопив у полон близько 900 народних месників. І. Гонту передано польському воєначальнику К. Браницькому. У с. Сербах (нині – Гонтівка Могилів-Подільського району) 14 липня 1768 р. І. Гонта після жорстокого катування був четвертований. А.М. Залізняк, як російський підданий, після суду був побитий батогами, таврований і засланий на довічну каторгу у Нерчинськ. У містечку Кодня (на Житомирщині) було знищено 3 тис. активних учасників визвольного руху. Більшість повстанських загонів було розгромлено, а створені шляхетські суди люто розправлялися з учасниками Коліївщини.

Маючи антикріпосницький, національно-визвольний характер, Коліївщина була найвищим піднесенням гайдамацького руху. Попри те, що повстання було розгромлене, воно мало велике історичне значення. Народна пам’ять і фольклорна спадщина про Коліївщину та її ватажків, яка передавалася із уст в уста, із покоління в покоління, творила в суспільстві грунт для виникнення нових ідей, атмосфери невдоволення існуючим ладом, готувала умови для народних рухів.

Відповідь на четверте питання доцільно розпочати з характеристики становища народних мас в Галичині, яка перебувала у ХVІІІ ст. під польсько-шляхетським пануванням. Панщина доходила тут до п’яти днів на тиждень, селяни виконували багато інших повинностей і сплачували різні збори. Сильними тут були і національні та релігійні утиски. Тому там теж точилася боротьба проти феодального поневолення, а учасників цієї боротьби називали опришками. Чимало селян, сільських ремісників, наймитів, пастухів ішли в Карпатські гори і ліси, формували загони і розправлялися з шляхтичами, орендарями, чиновниками. Ховаючись у скелях і густих лісах, опришки нападали на своїх гнобителів, захоплювали їх майно, роздавали його селянам, знищували акти на володіння і вбивали тих, хто особливо жорстоко знущався з народу.

У 30-40-х роках ХVІІІ ст. серед ватажків опришків прославився Олекса Васильович Довбуш (1700-1745 рр.). Народився він в с. Печеніжнині (нині смт. Коломийського району Івано-Франківської області) в сімї незаможного селянина. З 1738 р. відомий як ватажок загону опришків, який змінював райони дій: Чорногора, Волощина, Угри, Покуття. У 1744-1745 рр. опришки на чолі з О. Довбушем здійснили зухвалі напади на багатіїв під Солотвином, Надвірною, Дрогобичем, Туркою. Майно, гроші та харчі, відібрані у тамтешніх можновладців, Довбуш роздавав зубожілим селянам. Це робило опришків народними героями в очах трударів, сприяло поширенню слави про них за межами Західної України.

Загинув О. Довбуш удосвіта 24 серпня 1745 р. у селі Космачі (тепер смт. Івано-Франківської області) від рук заможного селянина Стефана Дзвінчука. Після смерті найвідомішого ватажка селян-опришків їх рух продовжувався у багатьох регіонах ще понад століття і був остаточно придушений австрійським урядом за допомогою частин регулярної армії та каральних загонів.Антифеодальний рух опришків під проводом Олекси Довбуша сприяв послабленню гніту західно-українського селянства.

Основна хронологія:

1734 р. – перше велике гайдамацьке повстання;

1716 чи 1720-1809 рр. – життя та діяльність українського діяча Матвія Карповича Значко-Яворського (в чернецтві – Мельхиседек), який з 1753 р. був ігуменом Мотронинського монастиря – осередка православ’я на півдні Київщини;

1768-1769 рр. – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні – Коліївщина;

9-10 червня 1768 р. – взяття повстанцями міста Умані;

1740-? р. – ватажок Коліївщини Максим Залізняк;

?-1768 р. – ватажок Коліївщини Іван Гонта;

1700-1745 рр. – життя ватажка опришків Олекси Довбуша.

Опорні поняття та терміни:

БАРСЬКА КОНФЕДЕРАЦІЯ – військово-політичний союз частини польських магнатів і шляхти для збереження своїх прав і привілеїв. Створена 29 лютого 1768 р. у м. Барі на Поділлі. Її учасники власними силами придушували гайдамацькі повстання, воювали проти короля та російських військ, які його підтримували.

ГАЙДАМАКИ – (з тюрк. «гайде» – гнати, переслідувати, турбувати) – українські повстанці проти панування Речі Посполитої у ХVІІІ ст. Вперше згадуються у 1717 р. З різною активністю гайдамацький рух тривав до кінця ХVІІІ ст. Найактивнішим він був у 1734-1738 рр., у 1749-1750 та 1768 роках.

КОЛІЇВЩИНА – народно-визвольне гайдамацьке повстання на Правобережній Україні проти панування Речі Посполитої у 1768-1769 рр. Назва, за Г.Ю. Храбаном, походить від «колєя», «колєйно», в руслі попередніх антифеодальних рухів.

ОПРИШКІВСТВО – одна з найпоширеніших форм протесту в Галичині, на Закарпатті й Буковині проти соціального й національного гніту польських, молдавських, угорських та австрійських можновладців. Перша згадка про опришківство датується 1529 р., від латинського «opressor» – нападник, напасник. Спочатку цей рух розгорнувся на Прикарпатті, згодом поширився на Закарпаття та Буковину. Головні осередки опришків знаходились в Карпатських горах.

СЛОБОДИ – нові поселення, мешканці яких на певний час звільнялися від виконання феодальних повинностей, а за цей час вони мали обжити місцевість, налагодити виробництво, створити господарську інфраструктуру.

ХОЛОДНИЙ ЯР – історична місцевість біля с. Мельників Чигиринського району, система з десятків глибоких балок, ярів та їх численних звивистих відгалужень загальною довжиною близько 250 км. Територія Холодного Яру вкрита правічним, переважно дубовим лісом. На північному заході Холодноярський ліс переходить в інший – Черкаський реліктовий бір; на північному сході межує з Чорним лісом. Зберігся дуб «Максима Залізняка» віком понад 1000 років.

Література:

1. Аркас Микола. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 338-352.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 2004.- С. 193-196.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 327-353.

4. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев. – К., 2002. – С. 225-228.

5. Гайдамацький рух на Уманщині. Коліївщина 1768 року. Хрестоматія. – К., 2002. – 214 с.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 446-455.

7. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Л., 1991. – С. 476-496.

8. Зінчук С. Іван Гонта: кайдани стереотипів. – К., 1992. – 32 с.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 314-336.

10. Коліївщина: повертаючись до надрукованого (Матеріали історичних читань, присвячених 225-річчю Коліївщини). – Умань, 1993.

11. Крип’якевич І.П. Історія України. – Л., 1990. – С. 225-233.

12. Мицик Ю.А. Максим Кривоніс // УІЖ. – 1992. - № 12. – С. 69-80.

13. Мицик Ю.А. Умань козацька і гайдамацька. – К., 2002. – 187 с.

14. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1993. – С. 146-151.

15. Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768-1769 рр.). – К., 1989.

СЕМІНАР № 14

„КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У ХVІІІ СТ.”

Мета: Ознайомитись з істотними змінами та зрушеннями у розвитку культури України ХVІІІ століття. З’ясувати характерні риси культурного процесу в українських землях цієї доби, визначити вплив європейських культурних процесів та тенденцій, переконатися в існуванні деформуючих та гальмуючих чинників культурного розвитку після втрати національної державності.

План

1. Умови і основні тенденції розвитку української культури ХVІІІ ст.

2. Освіта і наука.

3. Філософська та історична думка. Г.С. Сковорода.

4. Усна народна творчість. Література.

5. Зрушення в архітектурі й образотворчому мистецтві.

ІНДЗ

Скласти план усної розповіді про умови розвитку та стан культури в Україні XVIII ст.

Реферати:

Мислитель і письменник Г. Сковорода.

Києво-Могилянська Академія.

Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:

Готуючи відповідь на перше питання, варто мати на увазі, що характерними рисами культурного процесу на українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу, підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими, вплив європейських культурних процесів. Відхід від середньовічних канонів, поширення ідей Гуманізму й раннього Просвітництва не лише сприяли загальному суспільному прогресу, а й формували почуття національної гідності, духовності, людяності. У цей період, як і в попередні, український народ зробив свій неповторний внесок до світової культурної скарбниці, а імена найвидатніших діячів української науки, освіти, мистецтва того часу були знаними по всій Європі.

Гальмівними чинниками культурного процесу на українських землях було поступове, але досить потужне обмеження, а потім і втрата державності. В зазначений період освіта і культура розвивалася у тісному зв’язку з економічними та суспільно-політичними процесами, що проходили у різних землях України по-різному. На Правобережжі, Закарпатті та Буковині, що перебували під чужоземним гнітом, українська культура пригнічувалася зростаючим іноземним впливом.

На Лівобережній Україні, разом із обмеженням автономії Гетьманщини, втрачалися інтелектуальні сили, які чи під примусом, чи шукаючи сприятливих умов для праці, переходили до Росії. Трагізм цього переходу на службу «чужим вівтарям» полягав у тому, що українці втрачали своє національне ім’я й збільшували коло представників «російської культури», яка протягом двох століть в той або інший спосіб поглинала культури завойованих, асимільованих, підкорених народів. Серед цих асимільованих Росією культур перше місце належить українській, зазначала Н. Полонська-Василенко.

В умовах колонізації і русифікації, під окупаціями Росії та Польщі, залишилася сила, що рятувала український народ від денаціоналізації. Такою силою була національна свідомість. Осередком боротьби за національну самобутність було Запорожжя. У ХVІІІ столітті головним проводирем національної боротьби стала еліта України – козацька старшина.

У другому питанні необхідно охарактеризувати стан освіти і науки у ХVІІІ столітті. Саме стан освіти і науки в суспільстві є своєрідним критерієм рівня духовної культури.

Початкових шкіл в Українській козацькій державі було чимало. У 1740-1748 рр. у семи полках Гетьманщини було 866 (одна школа припадала на 1000 душ населення). У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи (за даними Н. Полонської-Василенко). В містах діяли братські школи.

На українських землях під польською владою стан освіти був значно гіршим. Українська заможна верства дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Брак шкіл для народних мас і їх не освіченість гальмували створення української інтелігенції.

Осередком вищої освіти була Києво-Могилянська колегія, яка в 1701 році була перейменована на Академію, їй було дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1000 злотих. Велику роль у зміцненні Академії відіграв гетьман Іван Мазепа. За зв’язки з Мазепою Академія заплатила важку ціну, так як впродовж 30 наступних років після антимосковського виступу Мазепи вона піддавалась утискам царським урядом. Петро І заборонив навчатися в Академії підданим Польщі. У лютому 1709 року замість 2000 учнів було тільки 161. Лише у 1744 році їх кількість збільшилась до 1000 (за Н. Полонською-Василенко). Києво-Могилянська Академія була національною, всестановою школою, в якій навчалися діти духовенства, старшини, козаків, міщан, селян. За 150 років свого існування в ній навчалося близько 25000 українців, з яких вийшли тисячі освіченого духовенства та більша частина тієї свідомої інтелігенції, що впродовж ХVІІІ століття займала урядові місця.

Києво-Могилянська академія було «кузнею кадрів» і для інших слов’янських земель, особливо для Московії-Росії. Випускники Академії були організаторами і професорами шкіл у Росії, займали місця архімандритів, єпископів, митрополитів Православної Церкви: Ст. Яворський, Т. Прокопович, А. Лопатинський. За даними Н. Полонської-Василенко, за час з 1721 до 1750 р. не менше як 200 вихованців Академії займали видатні місця в Росії. Саме в Академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії та 95 із 125 її професорів (О. Бойко).

У ХVІІІ ст. сталися певні зрушення і в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія. Так, І. Галятовський досліджував причинно-наслідкові зв’язки таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, дощ, вітер, блискавка і т.д. Є. Славинський перекладав та популяризував книгу Везолія «Космографія», присвячену проблемам астрономії. Наукові студії українських вчених не рідко мали прикладний характер. Наприклад, Ф. Прокопович у 1707-1708 рр. підготував для слухачів Київської академії курс з арифметики та геометрії, а також підручник «Скорочення змішаної математики». Активно накопичувались і медичні знання. Про високий рівень медичної науки в українських землях свідчить той факт, що багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини.

Перша в Україні польова аптека з’явилася 1707 р. у м. Лубнах, а у 1787 р. в Єлисаветграді відкрилася перша медична школа. Українські вчені Є. Мухін та Д. Самойлович описали епідемії чуми і холери та запровадили віспощеплення та інші попереджувальні заходи для боротьби з цими хворобами. Багато випускників Академії заснували лікувальні заклади на Україні, в Білорусії, Росії, Грузії. Крім суто лікарської практики, вони перекладали зарубіжних авторів, укладали словники з анатомії й фізіології, писали наукові праці. Природні явища закликав вивчати Ф. Прокопович, який виголосив перед могилянцями спеціальну промову «Про заслуги і користь фізики». Природознавством цікавились і інші вчені Академії. Так, Ф. Яновський зібрав велику колекцію морських павуків, яку передав до Петербурзької Кунсткамери, а К. Кондратович уклав перший в Росії ботанічний словник.

Відповідь на третє питання – це розповідь про розвиток філософської думки та накопичення історичних знань. Філософська традиція даного періоду репрезентована цілою плеядою українських вчених-мислителів, серед яких – С. Яворський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербаківський та ін. Найяскравішим представником філософії в Україні був Григорій Сковорода (1722-1794 рр.). Народився він в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив з козацького роду. В 1734-1753 рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741-1744 роках був співаком придворної капели в Петербурзі. Деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. У 1753 р. працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік він пробув в Троїце-Сергієвій лаврі. Після повернення в Україну знову працював домашнім вчителем, а потім викладав у Харківському колегіумі. Із творчої спадщини митця відомі «Сад божественных песней» (1756 р.), «Басни Харьковскія» (1774 р.) та ін. Останні 25 років свого життя Г. Сковорода мандрував Україною, проповідуючи свої ідеї. Тоді ж і написав свої основні твори – «Діалог, или Розглагол о древнем мире», «Наркісс. Розговор о том: узнай себя» та ін. Основою його філософської концепції був антропологізм, а засобом для досягнення мети – самопізнання. Його девіз був: «пізнай самого себе».

Наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку. Визначними історичними творами, що з’явились у цей час були так звані козацькі літописи, авторами яких були вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець (Ракушка-Романовський), Григорій Граб’янка й Самійло Величко. Їх праці являють собою помітне зрушення в українській історіографії – перехід від літописання до власне історичної науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичного трактування. Джерелами для авторів слугували господарські, військові, дипломатичні документи, тому їх праці можна назвати літописами лише умовно.

У ХVІІІ ст. з’явились історичні твори, у яких просліджувалась тяглість історії України і єдність українського народу від княжих часів до ХVІІІ ст., єдність його держави. У 1730-х роках складено «Краткое описание о козацком малоросійском народе». У 1770 р. Ст. Лукомський підготував «Собрание историческое». Історик Василь Рубан (1742-1795) видав «Краткую летопись Малой Росии» невідомого автора, а також «Записки» Василя Григоровича-Барського. Плідно працювали і інші історики: Микола Бантиш-Каменський (1737-1814) – вчений, історіограф; Максим Берлінський (1764-1848) – один із перших дослідників історії Києва. В історичних працях досліджуваного періоду відчутні пошуки причинно-наслідкових зв’язків історичних подій та явищ, присутнє критичне ставлення до джерел. Саме тоді історія як наука виділилась із значної енциклопедичної маси гуманітарних знань, а історичні знання викладалися на принципах системності та послідовності.

Історичні знання відкладалися у щоденниках, мемуарах, епістолярній спадщині. Цінним є «Дневник» Петра Апостола, сина гетьмана Данила Апостола. Величезний «Дневник» залишив генеральний підскарбій Яків Маркович, що був людиною широких наукових інтересів. Важливим джерелом історії України є «Дневник» генерального хорунжого Миколи Ханенка, який був серед найближчого оточення гетьманів І. Скоропадського, П. Полуботка та Д. Апостола і був одним з найбільш освічених людей свого часу, блискучим дипломатом і палким українським патріотом.

Отож упродовж ХVІІІ ст. поступальним був процес накопичення історичних знань, розширення джерельної бази історичних досліджень і перетворення історії в окрему галузь науки.

У четвертому питанні потрібно охарактеризувати усну народну творчість досліджуваного періоду, яка була джерелом піднесення української літератури та національно культури в цілому. У літературі здійснювався поступовий перехід від виключно ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклала початок новій добі в розвитку української літератури. Поема була написана народною мовою, а джерелами написання послужили народний фольклор, просвітницькі ідеї та традиції української літератури.

Найпоширенішим видом літератури першої половини ХVІІІ ст. була драма. Вона була пов’язана з Київською Колегією, так як в переважній більшості авторами були викладачі, а акторами – студенти цього навчального закладу. У др. половині ХVІІІ ст. найбільшого розцвіту досяг вертеп.

У другій половині ХVІІІ ст. з’явилися літературні твори, які чітко виокремлювались від попередніх своєю ідейною спрямованістю. Це, зокрема, «Розговор Великоросии з Малороссиею», написаний 1762 р. перекладачем Генеральної Військової Канцелярії Семеном Дівовичем. Цей твір являє собою віршовану форму діалогу між Україною і Росією, де Україна доводить права на свою історичну суверенність. О. Оглоблин назвав твір С. Дівовича великої сили українським літературним протестом проти московської централістської політики. Близькою до цього твору є «Ода на рабство» В. Капніста, яка являє собою протест російської централістської політики в Україні. Обидва названі твори є зразками нової літератури і відзначаються чітко вираженою ідейною спрямованістю і патріотизмом.

Не дивлячись на русифікаторську політику царизму, завдячуючи Києво-Могилянській академії, в той період відбувалося ставлення української поетичної школи. Викладачі академії написали низку посібників із поетики і риторики, в яких розроблялася теорія літератури, зокрема поезії.

Відповідь на п’яте питання – це розповідь про нові явища в архітектурі та образотворчому мистецтві. В архітектурі та мистецтві традиційно використовувався стиль бароко (від італійського barocco – вибагливий, примхливий) – це стиль у мистецтві наприкінці ХVІІ – в середині ХVІІІ ст., якому притаманні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Архітектурне піднесення України пов’язане з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають цю добу «добою бароко Заборовського». Тоді з’явились твори видатного архітектора Шеделя (двіниці – Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, Михайлівського монастиря). У середині ХVІІІ ст. в Україні шириться стиль пізнього бароко – рококо. У такому стилі побудована Андріївська церква в Києві – твір архітектора Растреллі, Покровська церква в Києві, церква – в Казельці (архітектор Квасов), собор Св. Юра у Львові (архітектор Б. Меретіні-Мердер).

Визначними українськими архітекторами були кияни С. Ковнір (1695-1786) та І. Григорович-Барський (1713-1785). Однією з найкращих споруд Ковніра був корпус на території Києво-Печерської лаври. Найвідоміші роботи Григоровича-Барського – надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська та Набережно-Микільська церква, фонтан «Самсон» у Києві.

Становлення нового типу освіти, широке використання античної та європейської культурної спадщини справили вплив і на образотворче мистецтво України. У живопису, графіці, скульптурі спостерігався перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. До середини ХVІІІ ст. оформилися школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Діяли малярні при Софіївському соборі, при Межигірському монастирі, при Троїце-Іллінському монастирі в Чернігові та в інших містах України.

Характерною складовою храмового живопису був у цей час так званий ктиторський портрет. З’являються картини світської тематики.

Серед майстрів станкового іконописного живопису початку ХVІІІ ст. почесне місце займав Іван Руткович. Він був автором іконостасу П’ятницької церкви м. Жовкви, який вражає глибокою людяністю образів. Тоді ж працював Іов Кондзелевич, автор знаменитого Богородчанського іконостасу в скиті Манявському.

Популярним серед жанрів світського мистецтва був парсунний живопис, тобто портрет. Розвивався і такий вид мистецтва, як народна картина.

Розвивалось на українських землях і графічне мистецтво. Найвідоміші школи графіки були в Київській академії, Києво-Печерській лаврі, в Чернігові та Львові. На цій ниві творили такі відомі митці, як І. Щирський, Г. Левицький, Л. Тарасевич, І. Мигура, М. Карновський та ін.

Опрацювавши запропоновану літературу і розкриваючи тему семінару, необхідно акцентувати увагу на тому, що розвиток української культури ХVІІІ ст. відбувався в досить складних і суперечливих умовах. Українські землі входили до трьох держав: Росії, Австрії та Речі Посполитої. Їх уряди здійснювали колонізаторську політику щодо корінного населення, яка була спрямована на його денаціоналізацію, знищення української культури, віри. Традиційна українська культура поступово втрачала свою самобутність і все ж у ХVІІІ ст. спостерігалося її піднесення.

Основна хронологія:

1681-1736 рр. – життя та діяльність Феофана Прокоповича, одного з найосвіченіших людей свого часу, який у 1711 р. був ректором Києво-Могилянської академії, а з 1716 р. став найближчим радником Петра І з питань церковної реформи. Публіцист, драматург і поет, знавець філософії та богослов’я, автор історичних, юридичних, педагогічних праць.

1701-1747 рр. – життя та діяльність Василя Григоровича-Барського, письменника, мандрівника, художника.

1720 р. – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1721 р. – Ф. Прокопович уклав «Духовний регламент», у якому обґрунтував нову синодальну систему управління церквою, яка узаконювала владу царя над церковною організацією.

1722 р. – заснування у Бєлгороді наукового центру, який у 1726 р. був переведений до Харкова і у 1731 році отримав статус Харківського колегіуму.

1722-1794 рр. – життя та діяльність Григорія Сковороди.

1729 р. – Петро ІІ розпорядився переписати з української мови російською державні постанови і розпорядження.

1731-1745 рр. – під керівництвом Йогана-Готфріда Шеделя була збудована 93-метрова дзвіниця Києво-Печерської лаври.

1747-1753 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві була збудована Андріївська церква.

1752-1755 рр. – за проектом Б. Растреллі у Києві був збудований царський (Маріїнський) палац.

1758-1823 рр. – життя та діяльність Василя Капніста, письменника, патріота.

1763 р. – Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1773 р. – Антоній Піллер відкрив друкарню у Львові.

1775 р. – Синод видав розпорядження про вилучення з усіх шкіл українських букварів.

1776 р. – з’явилась перша українська газета – «Львівська газета», що була видрукована французькою мовою й розміщувалась на чотирьох сторінках.

Опорні поняття та терміни:

БАРОКО – стиль в європейському мистецтві кінця ХVІ – середини ХVІІІ ст., для якого характерні зовнішній блиск, парадність, декоративність. В Україні поряд з «високим», аристократичним бароко існувало народне – міщанське, селянське, козацьке.

КОЗАЦЬКІ ЛІТОПИСИ – умовна назва групи українських літописів, яка утвердилася ще у ХVІІІ ст. Тоді під терміном «козацький» розуміли «український». До них відносять три класичні пам’ятки української історіографії – літописи Самовидця, Г. Граб’янки та С. Величка. Однак коло їх дещо ширше.

Література:

1. Археологія доби Українського козацтва ХVІ- ХVІІІ ст. / Д.Я. Телегін (відп. ред.). – К., 1992. – С. 135-146; 208-221.

2. Бойко О.Д. Історія України. К., 1999.- С. 175-184.

3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 354-366.

4. Брюховецький В. Відродження // КС. – 1993. – № 1. – С. 2-5.

5. Виговський М., Філоненко С. Києво-Могилянська академія в ХVІІІ ст. // КС. – 1992. - № 6. – С. 86-89.

6. Голобуцький П. Києво-Могилянська академія // Політична думка. – 1996. – № 1-2. – С.10-24.

7. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 423-432.

8. Дзюба О. Києво-Могилянська академія очима німецького пастора // КС. – 1994. - № 2. – С. 93-95.

9. Історія України. Курс лекцій / Кер. авт. кол. Л. Г. Мельник. – К., 1991. – С. 352-374.

10. Історія української культури / За ред. І. Крип’якевича. – К., 1994. – С. 513-520.

11. Культура українського народу / В.М. Русанівський, Г.В. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К., 1994. – С. 94-129.

12. Петров В. Г.С. Сковорода. Спроба характеристики // КС. – 2001. - № 4. – С. 109-121.

13. Полонська-Василенко Н. Історія України. – Т. 2. – К., 1992. – С. 111-233.

14. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 176-182.

15. Українська та зарубіжна культура / За ред. М.М. Заковича. – К., 2002. – С. 405-442.

16. Хижняк З. Києво-Могилянська академія. – К., 1988.

17. Шип Н.А. З історії Київської духовної академії // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 91-105.

18. Шибанов Георгій. Інтелектуально-мистецьке оточення Григорія Сковороди на Слобожанщині у 60-х роках XVIII ст. // КС. – 2007. - № 1. – С. 151-160.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

І курс

1. Трипільська культура на території України.

2. Подорож в загадкову Скіфію.

3. Грецькі поселення Північного Причорномор’я.

4. Походження українського народу.

5. Язичницькі вірування східних слов’ян.

6. Давньоруські князі Олег, Ігор, Ольга.

7. Київський князь Володимир Великий.

8. Великий київський князь Ярослав Мудрий.

9. Великий київський князь Володимир Мономах.

10. Хрещення Русі.

11. Галицько-Волинська держава: сторінки історії.

12. Князь Данило Галицький.

13. Здобутки і втрати Люблінської унії.

14. Берестейська церковна унія.

15. Дмитро Вишневецький на тлі ранньої історії козацтва.

16. Запорозька Січ: адміністративний устрій і господарство.

17. Військове мистецтво запорозького козацтва.

18. Культура запорозького козацтва.

19. Культура Київської Русі.

20. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.

21. Національний герой Самійло Кішка.

22. Б. Хмельницький – державотворець і полководець.

23. Українська козацька держава.

24. Гетьман І. Виговський.

25. Черкащина і Уманщина в роки національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст.

26. Переяславська рада: реальність, вигадки та сучасні оцінки.

27. Гетьман Павло Тетеря.

28. Гетьман І Брюховецький.

29. Гетьман П. Дорошенко.

30. Гетьман Д. Многогрішний.

31. Гетьман І. Самойлович.

32. Гетьман Ю. Хмельницький.

ТЕМИ РЕФЕРАТІВ З ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ІІ курс

1. Козацький ватажок Семен Палій.

2. Гетьманування І. Мазепи.

3. Зруйнування Запорозької Січі.

4. Останній кошовий – Петро Калнишевський.

5. Гетьман Пилип Орлик.

6. Гетьман Павло Полуботок.

7. Гетьман Данило Апостол.

8. Гетьманування Кирила Розумовського.

9. Чорноморське і Кубанське козацтво.

10. Ватажки Коліївщини: М. Залізняк та І. Гонта.

11. Рух опришків.

12. Києво-Могилянська академія.

13. Мислитель і письменник Григорій Сковорода.

14. Козацтво на Уманщині.

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ КУРСУ

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХVІІІ СТ.»

І курс

1. Предмет і завдання курсу „Історія України”.

2. Найдавніше населення території України.

3. Племена трипільської культури на території України.

4. Ранньодержавні утворення скіфів на території України.

5. Сарматська експансія на територію Північного Причорномор’я.

6. Грецька колонізація Північного Причорномор’я і Криму.

7. Походження та рання історія східних слов’ян.

8. Походження українського народу.

9. Походження етноніму „рус” та держави „Русь”.

10. Середньодніпровська Русь за князювання Аскольда і Діра.

11. Державно-політична історія Русі-України за варязької династії Рюриковичів.

12. Великий київський князь Володимир.

13. Великий київський князь Ярослав Мудрий.

14. Великий київський князь Володимир Мономах.

15. Одержавлення християнства в Київській Русі.

16. Експансія монголо-татар на давньоруські землі.

17. Русь-Україна в період феодальної роздробленості.

18. Утворення Галицько-Волинської держави.

19. Князь Данило Романович Галицький та його державотворча діяльність.

20. Історичне значення Київської Русі.

21. Боротьба за „галицьку спадщину” Литви, Польщі та Угорщини.

22. Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського.

23. Польська експансія на українські землі (кінець ХІV – середина ХVІ ст.).

24. Люблінська унія 1569 р.: передумови, укладення та наслідки.

25. Соціально-економічне становище українських земель в складі Польщі та Литви (ХІV – ХVІ ст.).

26. Слобожанщина в ХІV – ХVІ ст.

27. Галичина, Північна Буковина і Закарпаття в ХІV – ХVІ ст.

28. Утворення Кримського ханства та його експансія на українські землі.

29. Церковне життя в ХІV – ХVІ ст. Берестейська унія.

30. Поява українського козацтва.

31. Заснування Запорозької Січі.

32. Реєстрове козацьке військо в ХVІ ст.

33. Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії в 70-90-х роках ХVІ ст.

34. Повстання під проводом Криштофа Косинського.

35. Повстання під проводом Северина Наливайка.

36. Культура Київської Русі.

37. Культура України ХІV – ХVІ ст.

38. Участь козаків у воєнних діях поза межами України та становлення національних збройних сил.

39. Участь козаків у воєнних діях на території Московської держави.

40. Воєнні походи запорожців на Кримське ханство і Туреччину у першій половині ХVІІ ст.

41. Участь козаків у Хотинській війні.

42. Міждержавне зближення Запорозької Січі з Кримським ханством у 20-30-х роках ХVІІ ст.

43. Селянсько-козацьке повстання під проводом Марка Жмайла.

44. Козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

45. Козацьке повстання під проводом Івана Сулими.

46. Козацько-селянське повстання під проводом Павла Бута (Павлюка).

47. Козацько-селянське повстання під проводом Якова Острянина і Павла Скидана.

48. Причини поразки і значення національного соціального руху першої половини ХVІІ ст.

49. Економічне становище України в першій половині ХVІІ ст.

50. Релігійна ситуація в Україні в першій половині ХVІІ ст.

51. Культура України першої половини ХVІІ ст.

52. Періодизація, причини та початок Національно-визвольної революції середини ХVІІ ст.

53. Військові дії на Україні в 1648 р.

54. Створення Української козацької держави.

55. Продовження війни за незалежність молодої української республіки в 1649 р.

56. Воєнні дії в 1651-1652 рр.

57. Воєнні дії в 1653-1654 рр.

58. Переяславська рада та „Березневі статті”.

59. Підсумки та уроки першого етапу української революції (1648-1654 рр.).

60. Війна за незалежність молодої республіки в 1654-1660 рр.

61. Богдан Хмельницький – державотворець та військовий діяч.

62. Гетьманування І. Виговського.

63. Обрання гетьманом Ю. Хмельницького та становище України в 1659-1663 рр.

64. Період Руїни (1660-1676 рр.).

ПИТАННЯ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ КУРСУ

«ІСТОРІЯ УКРАЇНИ З НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО КІНЦЯ ХVІІІ ст.»

ІІ курс

1. Гадяцька угода 1658 р. та її наслідки.

2. Обрання гетьманом Ю. Хмельницького. Переяславські статті 1659 р.

3. Геополітичні вектори діяльності козацької старшини в добу Руїни.

4. Гетьманування І.Брюховецького.

5. Московські статті 1665 р.

6. Гетьманування П. Тетері.

7. Боротьба гетьмана П. Дорошенка за відновлення незалежної Української держави.

8. Андрусівське перемир’я з Польщею.

9. Гетьманування Д. Многогрішного. Глухівські статті 1669 р.

10. Гетьманування І. Самойловича.

11. Перший Чигиринський похід.

12. Другий Чигиринський похід.

13. Бахчисарайський мирний договір.

14. Трактат про „вічний мир” 1686 р.

15. Гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті.

16. Наступ України і Росії на Кримське ханство у 90-х роках ХVІІ ст.

17. Державний устрій України в другій половині ХVІІ ст.

18. Економічне становище України в другій половині ХVІІ ст.

19. Еволюція соціальної структури населення України в другій половині ХVІІ ст.

20. Підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху.

21. Культура України другої половини ХVІІ ст.

22. „Хроніка" Феодосія Софоновича.

23. Україна і перші роки Північної війни (1700 - 1703).

24. Національно-визвольний рух на Правобережній Україні наприкінці ХVІІ ст. і в 1702 – 1704 рр.

25. Воєнні дні козацьких полків у 1704 – 1708 рр.

26. Повстання під проводом Кіндрата Булавіна і Україна.

27. Воєнні дії в Гетьманщині в листопаді 1708 – червні 1709 рр.

28. Полтавська битва. Причини невдачі акції І. Мазепи.

29. Гетьман П. Орлик.

30. Конституція П. Орлика.

31. Посилення наступу царизму на права гетьманщини в 1708-1727 рр.

32. Гетьман П. Полуботок.

33. Перша Малоросійська колегія.

34. Відновлення гетьманства в Україні. Д. Апостол.

35. Друга ліквідація гетьманства. „Правління гетьманського уряду”.

36. Олешківська Січ.

37. Гетьманщина за часів гетьманування Кирила Розумовського.

38. Остаточна ліквідація гетьманства в Україні.

39. Друга Малоросійська колегія.

40. Ліквідація полково-сотенного устрою Слобожанщини.

41. Зведення Гетьманщини до стану окраїни Російської держави.

42. Створення нової Запорозької Січі.

43. Ліквідація Запорозької Січі: передумови та причини.

44. Значення феномену козацтва у вітчизняній історії.

45. Чорноморське та Кубанське козацтво.

46. Інкорпорація Північного Причорномор’я і Приазов’я Росією.

47. Включення Правобережної України і Західної Волині до складу Російської імперії.

48. Економічне становище українських земель у ХVІІІ ст.

49. Соціальна структура населення українських земель у ХVІІІ ст.

50. Участь закарпатців у визвольній війні угорського народу 1703-1711 рр. Сатмарський мир та доля Закарпаття.

51. Гайдамацький рух в Україні.

52. Коліївщина: причини, характер, учасники.

53. Рух опришків: причини, особливості.

54. Еволюція суспільно-політичної думки у ХVІІІ ст.

55. Культура України ХVІІІ ст.

56. Філософська та історична думка ХVІІІ ст. Г.С. Сковорода.

57. Києво-Могилянська академія.

58. Уманщина в козацьку добу.

59. Українська козацька держава: становлення та віхи історії.

60. Розвиток історичної думки у ХVІІ - ХVІІІ ст.

ХРЕСТОМАТІЯ *

РОЗДІЛ І.

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. ПОЧАТОК ЛЮДСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Джерела, наведені в розділі, висвітлюють найдавнішу історію України.

Помітну роль в історії відіграли кіммерійці, скіфи і сармати. «Земля кіммерійців» згадується Гомером в «Одісеї» як така, що розташована на північ від Чорного моря. Після перемоги над кіммерійцями неосяжні простори степової України заселили скіфи.

У V ст. до н. є. Геродот описав Скіфію. Умовно він окреслив величезний квадрат скіфських володінь. Його населяли вісім народів, а скіфи займали тільки одну п'яту частину. Майже половина землеробських племен мешкала на території слов'янської прабатьківщини. Греки купували у них хліб і помилково називали їх скіфами.

Документ 1 – уривок із нового і повного перекладу українською мовою «Історії Геродота». Він дає уявлення про характер Скіфської держави, звичаї скіфів-скотарів і скіфів-землеробів. Цікаві відомості про скіфів, їхню культуру наводить Гіппократ (документ 2).

Найважливіші дані з історії протослов'янських племен ми маємо завдяки археології. Зокрема, однією з найвідоміших є трипільська археологічна культура, що датується IV-III тис. до н. є. Більш пізні археологічні культури України – зарубинецька і черняхівська (1 тис. до н. є. – 1 тис. н. є.) – вважаються ранньослов'янськими.

Предків слов'ян можна, ймовірно, знайти серед племен бронзового віку в басейні річок Одра, Вісли, Дніпра, Дунаю. Вірогідно про предків слов'ян говорить Геродот. Згадуючи землеробські племена Середнього Подніпров'я V ст. до н. є., Геродот, очевидно, має на увазі слов'ян. Він називає їх «сколотами» або «борисфенітами».

Цікаві відомості про слов'ян подає візантійський письменник Прокопій Кесарійський (VI ст.), який служив секретарем візантійського полководця Велізарія. У його праці багато фактичного матеріалу з історії східних слов'ян (документ 3).

Справжньою скарбницею відомостей з історії України є «Повість временних літ» за Іпатіївським списком, уривок з якого подано в хрестоматії (документ 4). «Повість временних літ» складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором близько 1113 р. Вона містить дані про східнослов'янські племена, заснування і розвиток Києва. Наведений уривок дає можливість проілюструвати питання про походження слов'ян, їх розселення та побут.

1./ ГЕРОДОТ ПРО СКІФІЮ

5. Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх народів, і ось як це сталося. їхня країна була пустелею, і першою людиною, яка там з'явилася, був такий, що називався Таргітаєм. Батьками цього Таргітая, як вони кажуть, але я цьому не вірю, були, за їхнім твердженням, Зевс і дочка бога ріки Борисфена . Від них походив Таргітай, і у нього було троє синів: Ліпоксай, Арпоксай і молодший Колаксай. Коли вони були царями, з неба впали на скіфську землю зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Перший побачив їх старший і наблизився, щоб їх узяти, але все це золото, коли він підійшов туди, почало горіти. Він віддалився, і тоді до них підійшов другий, але із золотом сталося те саме. Отже, так своїм полум'ям прогнало їх золото. Проте, коли до нього наблизився третій, молодший, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. І старші брати після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому.

6. Отже, як кажуть, від Ліпоксая походять ті скіфи, плем'я яких називається авхатами; від середнього брата Арпоксая – ті, що називаються катіарами і траспіями і, нарешті, від молодшого брата походять ті, що називаються паралатами, а всі вони разом, як кажуть, називаються сколотами, а ця назва була ім'ям їхнього царя. Назву «скіфи» їм дали елліни.

7. Отаке є походження скіфів, за їхніми власними словами... Те священне золото пильно оберігають їхні царі і дуже шанують його, і щороку, приносячи йому щедрі жертви, просять його захистити їх. Проте коли хтось із сторожів цього золота під час свята, будучи просто неба, засне, скіфи кажуть, що він не проживе до кінця року. І через це як нагороду йому дають стільки землі, скільки він за один день може об'їхати верхи. Оскільки їхня країна дуже велика, Колаксай, як кажуть, поділив її на три царства для своїх дітей і одне з них зробив дуже великим – саме те, в якому зберігається золото. В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір'я, і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля і повітря наповнені тим пір'ям, і воно заважає щось бачити.

...11. Є ще один переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним, із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети , і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що ж їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж залишитися наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була: воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися царів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі, і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (і їхні могили і тепер ще можна там бачити). Там їх поховали, і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.

12. Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор. Здається, кіммерійці, тікаючи від скіфів в Азію, оселилися на півострові, де тепер розташовано еллінське місто Сінопа . Очевидно також, що скіфи, переслідуючи їх, удерлися в Мідію, збившися з шляху. Бо кіммерійці весь час тікали вздовж моря, а скіфи, маючи праворуч від себе кавказькі гори, збочили з шляху в сторону суходолу і вдерлися до мідійської землі. Такий існує інший переказ як в еллінів, так і у варварів.

...53. Четверта ріка – це Борисфен. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед інших рік Борисфен найбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби, і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста порівняно до інших із каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями. Для харчування ця ріка дає ще і багато чого іншого, гідного всякої уваги.

Через сорок днів плавання до місцевості, яка називається Герр, стало відомо, що він тече з півночі, але звідти вище ніхто не може сказати, якими країнами він протікає. Однак встановлено, що тече він через пустелю, доки не досягає країни скіфів-землеробів. Справді, ці скіфи живуть на його берегах на відстані десяти днів плавання. Лише про джерела цієї ріки і Нілу я не можу сказати, де вони є, й гадаю, що ніхто інший з еллінів не може цього сказати. Там, де Борисфен наближається до моря, з ним з'єднується Гіпаній4, що вливається в те саме мілководдя...

59. Усе найважливіше скіфи мають у повному достатку. Що ж до іншого, то звичаї в них такі. Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, яку вважають за дружину Зевса. Після цих – Аполлона, Афродіту, Уранію і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають їх царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові... Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.

61. Оскільки в скіфській землі не вистачає дров, то тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м'ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани – а тамтешні казани дуже нагадують лесбоські кратери, лише вони далеко більші за них, – кидають в них м'ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин і варять м'ясо. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м'ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках уміщується все м'ясо без кісток. І в такий спосіб сам бугай варить своє м'ясо, а також і всі інші тварини кожна варить своє м'ясо. Коли звариться м'ясо, тоді той, що приносить жертву як присвяту богові, кидає перед собою якусь частину м'яса і тельбухи. Приносять вони в жертву й інших тварин і переважно коней.

...71. Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів, в тому місці, до якого Борисфен судноплавний, пливучи від моря. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть уже підготовленого померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищають від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево, кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені... І коли так вони об'їздять із покійником усі племена, вони прибувають у країну Геррів, яка є областю останнього підвладного їм племені і місцем поховання царів. Потім, помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. У просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші (срібла та міді вони зовсім не використовують). Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

72. Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг із тих, що залишилися (всі вони скіфи з народження, бо ті, що служать цареві, він їх сам обирає собі, а рабів він собі не купує), отже, з цих слуг п'ятдесят вони задушують і до того ще п'ятдесят коней із найкращих...

Після того тих п'ятдесят задушених юнаків, про яких я казав, саджають кожного на коня... Цих вершників розміщують навколо кургану, і йдуть геть.

73. Так вони ховають своїх царів, а інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають. Після похорону скіфи очищаються. Спершу вони змазують голову якоюсь мастю, змивають її, а після того очищають і все тіло: ставлять три жердини, нахиляючи одну до одної і обгортають їх товстою вовняною тканиною, закривають нею все навколо, ставлять усередину такого намету з жердин і тканини посудину, а в неї кидають розпечені камені.

74. В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі. Порівняно до льону ці коноплі кращі. їх сіють, але вони і самі виростають. Із них фракійці шиють собі одяги, зовсім схожі на льняні. І той, хто не має досвіду, не зможе розрізнити, чи ці одяги з льону, чи з конопель. А той, хто ніколи в своєму житті не бачив конопляну тканину, повірить, що одяг зроблено з льону.

75. Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплять насіння на розпечене каміння, і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи. Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім не миють свого тіла водою. їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони потім знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою.

76. Вони всіляко уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема еллінські звичаї...

Г е р о д о т. Історії в дев'яти книгах. –

К., 1993. – С. 181-183, 192-197.

2./ ЖИТТЯ І ЗВИЧАЇ СКІФІВ (V ст. д. н. є.)

В Європі є скіфський народ, що живе тепер навколо озера Меодіти і відрізняється від інших народів. Назва його савромати. Жінки їздять верхи, стріляють з луків і кидають дротики, сидячи на конях, і б'ються з ворогами, поки вони дівчата, а заміж вони не йдуть, поки не заб'ють трьох ворогів, і оселяються жити з чоловіками не раніш, як принесуть звичайні жертви. Та, що вийде заміж, перестає їздити верхи, поки прийде потреба поголовно виступати в похід...

Щодо зовнішнього вигляду інших скіфів, саме схожості їх між собою і несхожості з іншими народами, можна сказати те саме, що й про єгиптян, виключаючи те, що в других це зумовлюється спекою, а в перших холодом. Так звана «Скіфська пустиня» являє собою рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошену; по ній течуть великі ріки, які відводять воду з степів. Ось тут і живуть скіфи; звуться вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні; вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві і по три пари безрогих волів, роги в яких не ростуть від холоду. В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець і корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються стільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачить, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м'ясо, п'ють кобиляче молоко і їдять «таку» (це сир з кобилячого молока). Такий спосіб життя і звичаї скіфів.

Гиппократ . Избранные книги. –

М., 1936. – С. 297-298.

3./ Прокопій кесарійський про війну з готами

...Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада. І для того всі справи, чи щасливі чи лихі, йдуть до громади. Та можна сказати – і в усіх інших справах однаково ведеться в обох цих варварських народів і встановилося давно. Єдиного бога, що насилає блискавку – визнають єдиним владикою всіх і жертвують йому кров і всяку худобу. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву богу, і врятувавшись, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм всім і з тих жертв ворожать собі. Живуть вони в лихих (тимчасових – авт.) хатках, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кожний своє житло. Виступаючи в битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких штанях стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться поміж собою; всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудоваті всі. Життя проводять суворе і нецивілізоване, як і Массагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім не злі і не підступні і в простоті заховують гуннські звичаї. І ймя у Склавинів та Антів колись було одно: за давніх часів і цих і тих звали Спорами, для того, думаю, що заселюють край розкиданими і відокремленими оселями. Для того й займають великий край – бо більшу частину того берега Істра замешкують вони.

Цит. за: С і ч и н с ь к и й В. Чужинці

про Україну. – К., 1992. – С. 23-24.

4./ Розселення слов'ян, їхні заняття та побут

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми, – [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіяй по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися. А се – ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами.

Так само й ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і назвалися дреговичами; а інші сіли на Двіні і назвалися полочанами – од річки, яка впадає в Двіну і має назву Полота; од сеї [річки] вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, [що] сіли довкола озера Ільменя, прозвалися своїм іменем – [словенами]; і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами.

І так розійшовся слов'янський народ, а від його [імені] й дістали [свою] назву слов'янські письмена.

Коли ж поляни жили особно по горах сих [київських], то була тут путь із Варягів у Греки, а із Греків [у Варяги]: по Дніпру, а у верхів'ї Дніпра – волок до [ріки] Ловоті, і по Ловоті [можна] увійти в Ільмень, озеро велике. Із нього ж озера витікає Волхов і впадає в озеро велике Нево, а устя того озера входить у море Варязьке . І по тому морю [можна] дійти до самого Риму, а од Риму прийти по тому ж морю до Цесарограда, а від Цесарограда прийти в Понт-море , у яке впадає Дніпро-ріка. А Дніпро впадає в Понтійське море море трьома гирлами; море це звуть Руським.

... Коли ж слов'янський народ, як ото ми сказали, жив на Дунаї, то прийшли од [землі] скіфів, себто від хозар, так звані болгари, і сіли вони по Дунаєві, [і] були насильники слов'ян.

А по сьому прийшли білі угри і успадкували землю Слов'янську, прогнали волохів, які раніш захопили були Слов'янську землю. Бо ці угри з'явилися за Іраклія, цесаря [грецького], які ходили [з ним] на Хоздроя, цесаря перського.

У ті самі часи існували й обри, що воювали проти цесаря Іраклія і мало його не схопили. Ці ж обри воювали проти слов'ян і примусили дулібів, що [теж] були слов'янами, і насильство вони чинили жінкам дулібським: якщо поїхати [треба] було обринові, [то] не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів упрягти три, або чотири, або п'ять жінок у телігу і повезти обрина, – і так мучили вони дулібів. Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: «Погинули вони, як обри», – бо нема їхнього ні племені, ні потомства.

Після цих же прийшли печеніги, а потім ішли чорні угри мимо Києва, – але опісля, за [часів] Олега.

Поляни, що жили осібно, як ото ми сказали, були з роду слов'янського і назвалися полянами, а деревляни теж [пішли] від слов'ян і назвалися древлянами. Радимичі ж і вятичі [походять] од ляхів. Бо було в ляхів два брати – [один] Радим, а другий Вятко. І, прийшовши, сіли вони: Радим на [річці] Сожу, [од якого] й прозвалися радимичі, а Вятко сів своїм родом по Оці: од нього прозвалися вятичі. І жили в мирі поляни, і древляни, і сіверяни, і радимичі, і вятичі, і хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині волиняни, а уличі [й] тиверці сиділи по [другому] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки «Велика Скіфія».

[Усі племена] мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили [її] ввечері: а назавтра приносили [для її родини те], що за неї дадуть. А деревляни жили подібно до звірів... і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали; жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Сей же обичай держали і кривичі й інші погани, не відаючи закону божого, бо творили вони самі собі закон...

Літопис руський. –

К., 1989. – С. 2-6, 7-11.

РОЗДІЛ II

СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКА ДЕРЖАВА КИЇВСЬКА РУСЬ

(VI CТ. – ПЕРША ПОЛОВИНА XIII CM.)

Уміщені в розділі джерела характеризують Київську Русь упродовж її існування як одну з могутніх, економічно і культурно розвинутих і шанованих держав середньовічної Європи. її територія сягала від Балтики і Льодовитого океану до Чорного моря, і від Волги до Карпат. Київська Русь, знаходячись у центрі торгових шляхів, була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією.

Утворення Київської Русі мало велике історичне і культурне значення як для слов'янських, так і неслов'янських народів. Її досягнення в економіці та культурі ставали надбанням естів, латишів, литви, весі, мері, муроми, мордви, тюркських та інших народів, які частково етнічно і політично консолідувались у складі Київської Русі (документи 3-13).

Відомо також, що політика, економіка і культура Київської Русі посідали визначне місце в соціально-економічному і культурогенезному калейдоскопі Європи, активно впливали на процеси розвитку європейської та світової цивілізацій.

З Київською Руссю, її князями підтримували політичні, економічні, культурні та родинні зв'язки правителі Візантії, Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Польщі.

Визначну подію у розвитку Київської Русі – впровадження християнства у 988 р. – висвітлюють джерела 14-17.

Цікаві відомості про історію Київської Русі, турботу київських князів про зміцнення своєї держави, посилення її впливу у міжнародних відносинах та захист від нападів кочових орд – печенігів, половців і татаро-монгольських завойовників подано в документах 18-34.

Культурна діяльність – це діяльність духовна, і вона характеризується передусім доцільністю, що відображається в першу чергу в літературі та усній народній творчості. Ці складові української культури в добу Київської Русі набули значного розквіту. Про їх зміст, особливості та емоційно-психологічну спрямованість свідчать документи 34-35.

Наприклад, «Поучення дітям» Володимира Мономаха (документ 34), яке було вперше вміщене у «Повісті временних літ» у 1096 р. «Поучення» є струнким викладом політичних і філософсько-етичних поглядів видатного і прогресивного державного діяча Київської Русі кінця XI – початку XII ст. Володимир Мономах постійно піклувався про благо держави, її міць, велич, культурний розвиток і вчив своїх майбутніх спадкоємців у повсякденному житті керуватись саме цими ідеями, а не вузькими особистими інтересами.

У розділі наводяться також уривки із зарубіжних джерел (36-38). Зокрема – з найзначнішої праці імператора Візантії Костянтина Багрянородного «Про керування державою», а також з «Книги країн», автор якої невідомий, але, як вважають дослідники, він був родом із Персії, та з «Книги дорогоцінних скарбів» Абу-Алі Ахмеда Ібн-Омар ібн-Даста, відомостей про якого майже не збереглось.