Історія античних цивілізацій

Повстання Спартака хоча й не знищило рабовласницький лад в Римі, проте воно завдало тяжкого удару Римській рабовласницькій республіці. Разом з тим повстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою для рабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дій у внесенні змін до системи управління, Разом з тим повстання Спартака, як і інші заворушення були грізною пересторогою для рабовласників, умовою для урядових кіл Риму, що необхідно вживати активних дій у внесенні змін до системи управління,

Повстання Спартака сприяло і певній консолідації панівних кіл у римському суспільстві – нобілітету і вершників.

Повстання Спартака можна вважати по істинні грандіозним, оскільки такого відчутного удару Римській республіці не завдавало ще жодне повстання, яке до того часу виникало в Римі Це повстання дещо похитнуло основи римської республіки, що в майбутньому відбилось на падінні республіканського ладу. Повстання рабів під керівництвом Спартака, на думку вчених, є водночас позитивним і негативним фактором для Римської держави. Позитив полягає, що це повстання показало саме слабкі місця рабовласницького суспільства, ті прогалини, які потрібно закрити, щоб не допустити в майбутньому, минулих подій і помилок. Негатив потрібно розглядати з тих позицій, які показують завдану шкоду, а вона звичайно є. Це також і своєрідний «урок» для римської армії, який вчить, що організованість це перш за все, а поодинока битва нічого не варта, нехай це і битва з рабами.

 

23. Цезар поступово збирав політичну владу в своїх руках. У 60-ті рр.. участь Цезаря на ранніх етапах змови Катіліни взагалі змусило його відійти на деякий час від політичних справ. Однак, у свою чергу, це в деякій мірі зблизило його з Помпеєм і Крассом, з ким Цезар у 60 р. «створили» перший тріумвірат, в якому він не грав першої ролі, вона була віддана Помпею, хоча і той, і інший прагнули до одноосібної влади. Тому очевидно, що їхня коаліція була не довгою. Піднесення Цезаря було дуже стрімким. Консульство зробило Цезаря одним з перших політиків республіки, але він міг втратити владу після закінчення терміну магістратури. Тому було необхідно закріпити положення, отримавши Галльські провінції. Так, з 58 по 56 р. Цезар вів війни в Галлії, підсумком яких стало приєднання всієї території між Альпами, Рейном і Піренеями до Риму. До того ж ці перемоги дали Цезарю головне - любов римського народу. Але термін намісництва кінчався, а згідно Лукського угодою тріумвірів, Цезар висував свою кандидатуру в консули через 10 місяців. Оскільки і Помпей, і Цезар прагнули до одноосібної влади, але перший представляв меншу небезпеку для сенаторів, тому вони пішли на союз з Помпеєм. Напруження внутрішньополітичної обстановки переріс у громадянську війну, в якій Цезар здобув перемогу, що зробило його самим сильним політиком Риму. Громадянська війна призвела до загострення соціальної боротьби, і поставила перед пануючими класами питання про військову диктатуру, а найімовірнішою фігурою для цього був Цезар. Диктатура Цезаря носила суто римський характер, вона виросла з попереднього розвитку елементів авторитарної влади. Таким чином, правомірно говорити, що монархічна по суті влада Цезаря юридично виникла з зосередження в його особі вищих республіканських магістратур. Ставши диктатором, Цезар у внутрішній політиці, в основному, мав три мети: посилення своєї особистої партії, загальну стабілізацію і розв'язання проблем з питань трансформації Риму в імперію.

Таким чином, видно, як Цезар поступово досяг одноосібної влади та заклав фундамент майбутньої імперії.

Публій Корнелій Сулла	Гай Юлій Цезар
Сам себе проголосив диктатором. Спирався на сенатську олігархію. Належав до оптиматів. Переслідував своїх політичних противників. Ухвалював закони в інтересах знаті. Добровільно відмовився від диктатури.	Диктатором став за рішенням сенату. Мав підтримку середніх та дрібних землевласників. Належав до популярів. Провадив політику «милосердя». Ухвалював закони в інтересах середніх прошарків населення й плебсу. Був убитий під час засідання сенату.

24. Пуні́чні ві́йни — три війни (Перша Пунічна війна 264–241 рр. до н. е., Друга Пунічна війна 218–201 рр. до н. е., Третя Пунічна війна149–146 рр. до н. е.) між Римом і Карфагеном за панування над Західним Середземномор'ям. Закінчилися повною перемогою Риму і знищенням Карфагенської держави.