1.Українські землі у складі Австрійської та Російської імперій на початку ХІХ ст.

Адміністративно-територіальний поділ у 50-х роках ХІХ ст.На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій.Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі.Після приєднання українських земель до Російської імперії, на них було поширено загальноімперський адміністративний устрій. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторство Росії три розташовувалися у Наддніпрянщині. Генерал-губернаторство – велика територіально-адміністративна одиниця, до складу якої входило декілька губерній. Генерал-губернаторів призначав і звільняв лише імператор, він мав практично необмежену владу (військову, адміністративну, судову, фінансову). До складу трьох генерал-губернаторств на українських землях входило 9 губерній, в яких адміністративно-виконавчу функцію здійснювали губернатори. Губернії поділялися на повіти, на чолі яких стояли справники.Адміністративно-територіальний поділ не враховував етнічного складу населення. На Лівобережжі українці складали 95% населення, Слобожанщині – 86%, Правобережжі – 85%, Півдні – 74%. Чимало українців заселяло Кубань, Дон, частини Воронезької, Курської, Гродненської, Могилівської і Бессарабської губерній.Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії

Історико-географічні регіони
Правобережжя	Лівобережжя і Слобожанщина		Південь
Губернії
Київська Волинська Подільська	Чернігівська Полтавська Слобідсько-Українська (з 1835 р. – Харківська)	Катеринославська Таврійська Миколаївська (з 1803 р. – Херсонська)
Генерал-губернаторства
Київське	Малоросійське	Новоросійсько-Бессарабське (разом з Бессарабською областю)

Найчисельнішою національною меншиною на українських землях були євреї. Після першого поділу Польщі російський уряд запровадив у 1791 р. для євреїв „смугу осілості”, за межами якої представникам цієї меншини селитися заборонялося. Заборона проіснувала до 1917 р. Уся Наддніпрянщина, крім Слобожанщини, входила у „смугу осілості”. Цей захід засвідчував, що російський уряд здійснював політику дискримінації людей за національною ознакою. Крім цього євреям було заборонено селитися у Києві, Миколаєві, Севастополі, державних та козацьких селах Полтавщини. У багатьох містах були створені спеціальні єврейські квартали.У складі Австрійської імперії землі, заселені українцями, належали до різних адміністративних одиниць імперії. Власті Австрії так само не звертали уваги на етнічний склад населення, коли проводили адміністративно-територіальне розмежування. Так, східногалицькі землі (де більшість становили українці) і західногалицькі землі (де більшість становили поляки) потрапили в одну адміністративно-територіальну одиницю, названу “Королівством Галичини і Ладомерії” зі столицею у місті Львові. У представницькому органі краю надійно заправляла польська шляхта, хоча й вона не була вирішальною силою місцевого самоврядування. Повнота всієї адміністративної влади зосереджувалася в руках губернатора, згодом намісника, якого призначав сам імператор. “Королівство” поділялося на 18 округів (дистриктів), з яких 12 складали українську частину краю. Окремим округом до 1861 р. входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча у Північній Буковині переважало українське населення, а Південній – румунське). Закарпатська Україна підпорядковувалася Пожонському намісницькому управлінню Угорського королівства і поділялося на чотири комітати. Вся влада у комітатах належала адміністраторам, які призначалися з числа великих землевласників. Переважна частина населення краю складали селяни-русини, закріпачені угорськими землевласниками.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Австрійської імперії

Історико-географічні регіони
Східна Галичина	Північна Буковина	Закарпаття

„Королівство Галичини і Лодомерії”

Угорське королівство

Округи (дистрикти)	Буковина (з 1861 р. окремий коронний край „Буковина”).	Комітати
Золочівський Чортківський Львівський Жовківський Стрийський Сяноцький Тернопільський Коломийський Бережанський Станіславський Самбірський Перемишльський		Ужанський Мармароський Берегівський Угочанський

У складі населення українці складали: у Східній Галичині – 71%, на Буковині – 69%, на Закарпатті – 40%.

Все населення Наддніпрянської України поділялось за становою ознакою на дворянство, духовенство, міщан і селян. Переважну частину населення становили селяни. Становище селян було різним. 40-45% селян складали кріпаки. Існували також державні селяни, які не були особисто залежними, мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі.На західноукраїнських землях селяни також складали переважну більшість населення. Власної національної еліти українці краю фактично не мали, вона була полонізована, або румунізована. Єдиним представником освічених верств у Східній Галичині та на Закарпатті було греко-католицьке духовенство, яке і започаткувало на цих землях національне відродження. На Буковині опір румунізації чинила лише нечисельна верства православних священників.Отже, на зламі ХVІІІ-ХІХ ст. українські землі у складі Російської та Австрійської імперій опинилися в різних умовах, що зумовлювало і відмінності в їх розвитку. Провідною ідеєю, яка в ХІХ ст. надихала українських патріотів, стало усвідомлення належності до єдиного народу, хоч і розірваного навпіл і поневоленого двома імперіями.На середину ХІХ ст. усталився адміністративно-територіальний поділ українських земель, який проіснував до кінця Першої світової війни (1914-1918 рр.).

2. Криза 1900-1903 рр. Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад виробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його. Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким чином, криза виявила крихкість промислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговували будівництво залізниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійної промисловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості, наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робітників. "Оздоровлення" ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився картель по продажу металургійних виробів - "Продамет", який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені "Продвугілля" для продажу вугілля, "Продвагон" для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села.1901 р. виявився неврожайним, йому передував 1900 р., досить посередній за результатами. Повсюди в селі давало себе знати перенаселення. ї без цього жебрацька оплата сільських трудівників впала ще нижче; традиційна заборгованість селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули на собі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплинуло на їхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєї посади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догоду промисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.Позбавлені можливості модернізувати свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за високими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Україні і Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нарахували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 "селянських повстань". Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу і сільськогосподарський інвентар.Тим часом характер російського села поступово мінявся; з появою сільських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставало менш замкненим. Земствам вдалося ввести початкову освіту. Тепер вже 20-25% селян були грамотними і здатними засвоювати ідеї, поширювані, згідно з донесеннями поліції, "студентами і всілякими агітаторами, переодягнутими коробейниками, мандрівниками або бродягами". Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902 р.: "Селяни охоче читають брошури, передають їх один одному або влаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділ поміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням". Розширенню контактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що все молоде чоловіче населення (за винятком старших синів у сім'ї) відбувало загальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідного середовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час "мертвого сезону". Все це сприяло виникненню нового покоління селян, яке не знало кріпацтва, більш освіченого, більш відкритого, більш незалежного і "фрондерського".З новим підйомом економічного виробництва, що намітився в 1903 р., міські робітники знову прийшли у хвилювання. За один тільки 1903 р. страйкувало більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики Баку, доведені до крайності убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими компаніями внаслідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умов праці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків були заборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вони почали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичні свободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ внаслідок стихійних "пепідконтрольпих" страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зуба гов був зміщений.Нарешті, заворушення торкнулися й студентів - спадкоємців різночинної інтелігенції 1860-1870 рр., - число яких неухильно збільшувалося (в 1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіло миритися із "суворим нашийником" вищих учбових закладів, позбавлених всякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їм відмовляв. У лютому 1899 р. поліція увірвалася в приміщення Санкт-Пе-тербурзького університету і розправилася із студентами.Петербурзьких студентів загрожували віддати в армію простими солдатами. У відповідь вони почали бойкотувати заняття; протягом ряду років в університеті поновлювалися страйки, які незабаром перекинулися в провінцію. У березні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський з'їзд студентів, на якому прихильники ліберальних поглядів і есери виступили один проти одного. У студентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжило традицію революціонерів-народників максималістського порядку; саме вони й г.отупили до лав "бойової організації" есерів. Незважаючи на суворість відбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові заклади перетворювалися на розсадник антиурядової агітації."Всі класи суспільства прийшли в паніку", - писав у своїх донесеннях М.Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.; в країні здійснюються політичні вбивства, йдуть страйки, селянські бунти, нові верстви суспільства, охоплені ідеями радикалізму і оновленого народництва, перетворилися в опозицію державі. Реакція влади не примусила себе чекати. Репресії почалися з того моменту, коли в квітні 1902 р. міністром внутрішніх справ був призначений Плеве. На всі ускладнення обстановки він реагував політичними та адміністративними заходами. Для придушення селянських повстань і робітничих страйків було послано армію. Зазнали переслідування євреї (в 1902-1904 рр. в Кишиневі та Одесі прокотилися масові погроми), уряд прагнув направити на них хвилю народного гніву. Всі земські діячі, які хоч трохи підозрювалися у лібералізмі, були зміщені зі своїх постів. У 1903 р. Плеве признавався французькому послу Бомпару: "Мене висунули на цей пост як людину міцної руки. Якщо я виявлю легкодухість у проведенні репресій, сенсу в моїй діяльності не буде... Коли я вже почав, треба продовжувати. Я сиджу на пороховій бочці і вибухну разом з нею".Не можна точніше виразити безнадійність становища, в яке поставили самодержавство його непохитність і відмова від будь-яких реформ.

3.Революція 1905-1907 pp. - перша демократична революція у Російській імперії.Становище робітників. На початку XX ст. в Ук­раїні налічувалося, за одними даними, — біля 1,5 млн робітників, за іншими, — понад 2,5 млн робітників. З них п'яту частину складали неукраїнці. Закон 1897 р. установив 12-годинний робочий день. Плат­ню видавали часто продуктами, а не грошима. Умови життя робітників були жахливими.Ще більш погіршало становище робітників у зв'яз­ку з загальноекономічною кризою на початку XX ст., коли по містах України безробітні нараховувалися десятками тисяч. Зрозуміло, що робітники реагували на це відповідними формами протесту. Почалися страйки, демонстрації, мітинги. Спочатку ці виступи були стихійними, а потім вони набули більш органі­зованого характеру.Найбільшим з них перед рево­люцією 1905-1907 pp. був загальний всеросійський страйк, який докотився до України аж з Баку. У липні— серпні 1903 р. він перекинувся до Одеси, Катерино­слава, Києва, потім — до Миколаєва, Єлисаветграда. Страйкувало біля 200 тис. робітників. Такого в Україні ще не було. Уперше страйкарі висунули вимоги еко­номічного і політичного характеру. Страйк мав органі­зований характер. Керівництво ним здійснювалося за директивами більшовицької фракції РСДРП.Революційні виступи селян. На початок XX ст. селяни України вже цілих 40 років були звільнені від панщини та економічних зобов'язань перед своїми панами. Правда, вони були вільними і від власності, від землі. Так, 32 500 дворянських маєтків володілії 11 млн десятин землі, а 3 млн селянських дворів мали тільки 20 млн десятин землі.Тяжке становище селянства та існування поруч ньо­го великопоміщицьких латифундій сприяли зростанню революційних настроїв на селі. Тільки у 1900-1901 pp. в Україні було зареєстровано 670 селянських виступів. Селяни повставали, нападали на поміщицькі маєтки, палили їх, убивали поміщиків, грабували їх майно. Зни­щувалися не тільки поміщицькі садиби, але й цукро­варні, млини, вирубувалися ліси, оралися панські землі. Влітку 1902 р. селянськими заворушеннями були охоп­лені Київська, Харківська і Полтавська губернії. Агіта­ція революційних партій ще більше заохочувала селян до виступів проти царського режиму. Осип Гермайзе згодом відзначав, що селянські заколоти літа 1902 р. в Україні були провісниками революції 1905 p., яка, в свою чергу, почалася, як аграрна революція («Нариси з історії революційного руху на Україні.— Т.1, Рево­люційна українська партія (РУП)». Книгоспілка. Б. p.).Революція 1905-1907 pp. в Україні. Революційні настрої збільшували постійні невдачі на фронті ро­сійсько-японської війни. Влітку 1904 р - російська армія зазнала тяжкої поразки під Ляояном у Манчжурії.У січні 1905 р. японці захопили Порт-Артур. Ро­сійсько-японська війна та поразка в ній Росії у по­єднанні з глибокою економічною кризою і безправ'ям народу прискорили революційні події, які почалися з розстрілу робітничої демонстрації у Санкт-Петер­бурзі 9 січня 1905 р. Хвиля демонстрацій прокоти­лась і в Україні. Увесь 1905 р. був роком піднесення революції.На думку Д. Донцова, цим роком датується нова доба в історії України. Почався процес демократизації режиму імперії, який в Україні набрав характеру на­ціоналізації всіх форм і проявів суспільного життя. Почався просвітницький і кооперативний'рух, вини­кали господарські організації, політичні партії, україн­ська періодична преса. Рух став приваблювати до себе й байдужі досі нижчі верстви, став масовим. Фунда­мент його був закладений ще в 1900 р.Політичною ідеологією українського руху став автономізм. Головним ідеологом цієї все більш нарос­таючої течії був М. Драгоманов, а драгоманівство — тим прапором, під яким єдналися майже всі укра­їнські політичні партії аж до найновіших часів. Правда, програма М. Драгоманова мала багато хиб. Однією з най­головніших булата, що в зовнішній політиці вона іден­тифікувала цілі України з цілями Росії. У внутрішній політиці драгоманівство покладало занадто великі надії на демократизацію Росії, і саме на російських лібера­лів. Не розумів М. Драгоманов достатньо глибоко при­роди національної боротьби, сподіваючись, що з падін­ням самодержавства скінчиться і русифікаторська по­літика в Україні. Подібно до «мефодіївців», М. Драго­манов не уявляв собі майбутнього України без злуки з Росією.Однак драгоманівство стало українському націо­нальному рухові у великій пригоді, формуючи політич­ну думку цілих поколінь української інтелігенції XIX і XX століть. З цією програмою українська інтелігенція зустріла революцію 1905 p. І лише вступ на політич­ну арену російського міщанства (Дума), банкротство лібералів і нечуваний ріст російського націоналізму (з 1908 р.) — нанесли першу поразку драгоманівству.Революція за своїм характером була буржуаз­но-демократичною, її вимогами були: ліквідація по­міщицького землеволодіння і наділення селян зем­лею, повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного республіканського ладу, надання на­родові політичних прав і демократичних свобод — сво­боди слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлен­ня 8-годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і селянство. Револю­ція 1905-1907 pp. була і селянського революцією: аг­рарно-селянське питання було основним соціаль­но-економічним питанням революції. Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянсь­ких виступів.Влітку ж відбулося повстання на панцернику *По-тьомкін», який стояв на Одеському рейді. Восени — повстання на крейсері «Очаков» на чолі з лейтенан­том П. ІПмідтом.Всеросійський політичний страйк зробився госпо­дарем країни. Він вийшов за рамки професійні та місцеві і непомітно переріс у революцію. Завмира­ють нерви країни — залізниці. Економічне і промис­лове життя сходить нанівець, тому що з 10 по 16 жов--тня в страйкові беруть участь усі залізниці Російської імперії. Страйкували і залізниці України. 10 і 11 жов­тня застрайкували Харківська і Катеринославська за­лізниці, а 17-го — станція Одеса, телеграф у Харкові тощо. Загалом страйкували всі працівники залізниць у кількості три чверті мільйона душ.

Але страйк не обмежується залізницями. Він на­магається перетворитись на загальний і досягає своєї мети. Страйк захоплює й Україну. 10-го жовтня розпо­чинається загальний страйк у Харкові, 11-го — у Катеринославі, 13-го —у Кременчузі, 15-го — у Одесі, далі в Полтаві.Всюди завмирає промислове, іноді й тор­говельне життя. Закриваються освітні установи. До про­летарського страйку приєднуються також інтелігент­ські спілки. Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати — захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць.Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня 1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії прове­сти вибори до Державної думи і надати широкі полі­тичні права громадянам країни.У низці великих промислових центрів України ство­рювались без дозволу уряду профспілки. До грудня 1905 р. вони виникли у всіх великих містах. У Хар­кові відбулась І Всеросійська конференція профспілок. Перший у революції колективний договір робітників з підприємцями був підписаний теж у Харкові, на паровозобудівному заводі. І врешті, найбільша кіль­кість профспілок з усіх губерній Російської імперії виникла в Херсонській губернії— 77 профспілок. Виникла нова форма влади — Ради робітничи - депу­татів.З вимогою надати Україні політичну автономію ви­ступила Українська думська громада. У 1905-1907 pp. в Україні виходило понад ЗО українських газет і жур­налів.Отже, після 9 січня 1905 р. революція довела, що вона опанувала свідомістью робітничого класу. 14 чер­вня повстанням «Потьомкіна» революція довела, що може стати матеріальною силою. Жовтневим страй­ком вона довела, шо може дезорганізувати ворога. Нарешті, організацією Рад робітничих депутатів рево­люція довела, що вона вміє створити владу.Культурно-національна робота в Україні на по­чатку революції. У цей час по Україні, у найбільших її культурних центрах створювались товариства «Про­світив, була організована ціла низка видавництв.Пе­ред урядом Росії поставлена була також вимога про заснування кафедр українознавства в трьох універси­тетах України: Київському, Харківському та Одесько­му. Це домагання було підтримане не тільки студен­тами всіх вищих навчальних закладів України, але й широкими колами громадянства, робітників і селян. Уряд задовольнив цю вимогу.Почали створюватись українські національні клу­би, у Києві було засновано Українське наукове това­риство (УНТ). До Києва ж було перенесено видання «Літературно-наукового вісника», основного журналу по обидва боки кордону. Сюди ж з Галичини переніс свою наукову і громадську діяльність проф. М. С. Гру-шевський, обраний тут за голову УНТ. В Києві ж він продовжував видання своєї монументальної «Історії України-Руси», розпочате у Львові 1898 р.Спад революції. Грудневе збройне повстання 1905 р. у Москві, Горлівці, Луганську та інших містах було придушено царизмом з великою жорстокістю.Увесь 1906 р. царизм безжально мстив революціо­нерам. Дійсно, уряд залляв пожежу повстання мо­рем пролетарської крові. Тільки з 9 січня 1905 р. по 27 квітня 1906 р. царський уряд стратив понад 14 000 чоловік, засудив до страти понад 1000, покалічив 20 000, заарештував, ув'язнив і заслав — 70 000 чоловік. Як писав Л. Троцький, армія чистила свої рушниці, а ре­волюція ховала свої жертви.Проте перейти до рішучого наступу на завоювання революції царизм ще не міг. Поряд з терором і репре­сіями проти революціонерів уряд продовжував політику балансування, часткових поступок і обіцянок. В квіт­ні 1906 р. була скликана І Державна Дума. Вибори до Думи відбувалися на підставі антидемократичного ви­борчого закону, опублікованого ще в грудні 1905 р. Три чверті робітників були позбавлені виборчих прав. Ви­бори були багатоступінчастими, фактично становими і нерівними. Дума мала не законодавчий, а узгоджувальний характер.У ній була створена Українська думська громада (УДГ), яка складалася з 45 депутатів від всіх 102 вибраних від України. її головою став адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг.Політичною платформою УДГ була боротьба за авто­номію України. Після розпуску першої Думи і в новій, другій Думі УДГ налічувала вже 47 осіб. Проте 3 черв­ня 1907 р. в результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. Ця подія ознаменувала собою поразку революцій і наступ реакції.Революційні події знайшли відгук і в Західній Ук­раїні.

4.Події революції 1905-1907 років  показали невдоволення селян щодо   вирішення земельного питання. Нагадаємо, що реформа 1861 р. не створила прошарок  власників, так званого середнього класу на селі. Общинна земля не могла відчужуватися, не підлягала купівлі-продажу. А землю, власником якої селянин не був, він мав викупити у поміщика. Викуп був обов'язковим. Якщо селянин відмовлявся викупи­ти землю, уряд примусово стягував платежі.До 1881 р. 85 % селян перейшло на викуп добровільно, 15 % - примусово. До сплати викупних платежів селяни зобов'язані були вико­нувати повинності на користь поміщика як власника землі.Права відмовитися від наділу селянин не мав. Це пояснювалося пра­гненням обмежити відхід селян, поставити перешкоди на шляху пролетаризації селянства. З цією ж метою влада не паспортизувала село, видача паспортів відбувалася лише за умови сплати всіх податків, хоч юридично селяни мали всі цивільні права.Таким чином, селянська реформа 1861 р. не створила прошарку дрібних власників, а зміцнила общинну структуру, передавши общині власність на землю. Общині належало 4/5 всієї землі, селянам - 1/5 частина. Вийти з общини і стати власником своєї землі селянин не мав мо­жливості.  Столипінська аграрна реформа 1906-1911 рр. передбачала створення нової землевпорядної системи, заснованої на хуторах і відрубах за типом капіталістичного фермерського господарства.Головна причина необхідності здійснення чергової реформи в сільсько­му господарстві зумовлювалася глибокими об'єктивними змінами, що давно підготували передумови для радикальних перетворень у сфері со­ціально-економічних відносин.По-перше, економіка Росії, особливо сільське господарство, наприкінці XIX -- на початку XX ст. опинилася в стані затяжної депресії, що поста­вило під загрозу існування самої держави;по-друге, головні завдання, визначені царським урядом під час про­ведення аграрної реформи 1861 р., не було повною мірою реалізовано, що поглибило зубожіння значної частини населення, викликало могутній антипоміщицький, антимонархічний рух;по-третє, економічне відставання Росії від західноєвропейських країн призводило до дедалі більшої залежності держави від іноземного капіта­лу, що створювало небезпеку втрати цілісності та національної незалеж­ності Російської імперії;по-четверте, революційні події 1905-1907 рр. виявили відсутність у державі стабільної соціальної сили, здатної стати провідником урядової аграрної політики.Голова уряду Петро Столипін, з чиїм іменем уособлювалась аграрна реформа, розумів, що основна маса селянства без ентузіазму зустріне запропоновані ним радикальні зміни (сам реформатор неодноразово і відверто заявляв, що його реформа - "не для слабких і немічних, кот­рих у Росії більшість, а для заможних і сильних господарів").Стосовно поміщиків, то цей клас виявився помітно ослабленим і спиратися лише на нього було ризиковано.Ненадійним союзником поставала й промислова буржуазія. По-пер­ше, вона була нечисленною, по-друге, інтереси її не завжди збігалися з інтересами поміщиків.Отже, потрібно було шукати нову соціальну силу, зацікавлену в ра­дикальних перетвореннях. Така сила, щоправда, нечисленна й організа­ційно слабка, вже існувала, нею були вільні селяни-власники, найзаможніша їх верства, що сформувалась після скасування кріпосного права і вела новий, капіталістичний спосіб господарювання.Столипін Петро Аркадійович (1862-1911) - російський державний діяч. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, у липні - прем'єр-міністром.Вершиною діяльності Столипіна стала аграрна реформа, яка розпоча­лася в 1906 р. і набула широкого розмаху, зокрема в Україні.У 1905 р. в Україні налічувалось 496,4 тис. селянських господарств, які належали до категорії фермерських, себто були пов'язані з новими, буржуазними виробничими відносинами.Заслугою П. Столипіна було те, що він одним із перших розгледів у цій верстві стабільного і перспективного союзника уряду. Саме ця вер­ства була найбільше зацікавленою у створенні економічних умов для вільного господарювання, здатною захистити свою земельну власність, та й увесь інститут приватної власності. В економічному відношенні вона була стабільнішою і перспективнішою за інші верстви сільського насе­лення. Тому стратегічний хід П. Столипіна - розширити приватновлас­ницький лад держави за рахунок збільшення чисельності заможних селян-власників - був не тільки всебічно обґрунтованим, а й вчасним.Центральна ідея столипінської аграрної реформи полягала в тому, щоб:по-перше, насильно зруйнувати селянську земельну общину і на її руїнах створити нову, хутірсько-відрубну систему землеволодіння;по-друге, на основі утвердження приватної земельної власності сфор­мувати клас земельних власників із найзаможнішої частини селянства.Слід зауважити, що столипінська реформа відповідала традиційним українським формам землеволодіння. Внаслідок історичних причин община тут була надзвичайно слабкою, у селах панувало переважно інди­відуальне землеволодіння, а частка середняцького й заможного селян­ства серед населення була однією з найвищих у європейській части­ні Росії.

1865 р. 96,5 % селянських господарств у Правобережній Україні, 82 % на Полтавщині та 68 % в українських районах Чернігівщини були при­ватними і передавались у спадок. Ці господарства по-своєму сприймали намагання уряду реформувати поземельні та виробничі відносини, їх насамперед цікавили можливості купівлі землі, одержання кредитів тощо.Проведення реформи уряд П. Столипіна розпочав зі створення не­обхідних технічних передумов регулювання поземельних відносин.4 березня 1906 р. спеціальним указом було започатковано створення системи землевпорядних комісій, які стали провідниками нового земель­ного законодавства і землевлаштування.Водночас у столиці було створено Комітет у земельних справах, який виконував роль координаційного центру. Згідно з названим указом зем­левпорядні комісії мали розпочати діяльність насамперед у тих губерніях і повітах, де було найбільше безземельних селян.На 1 січня 1907 р. в Україні було створено 42 повітові землевпорядні комісії. Цього ж року передбачалось додати до них ще 96 комісій. Щодо губернських землевпорядних комісій, очолюваних губернаторами або губернськими предводителями дворянства, то вони почали працювати в основному з 1907 р.Водночас уряд П.Столипіна підготував низку правових заходів, які сприяли проведенню аграрної реформи.Першим актом аграрного законодавства став указ від 9 листопада 1906 р., згідно з яким:по-перше, у тих селах, де протягом тривалого періоду не було загаль­них переділів, общинний порядок землеволодіння вважався ліквідова­ним, і селяни переходили до подвірного землекористування;по-друге, кожен домогосподар, котрий володів землею на основі об­щинного права, міг у будь-який час вимагати закріплення за собою в приватну власність належної йому частини землі;по-третє, домогосподар мав право вимагати натомість закріплених за ним черезсмужних ділянок, виділення "відрубу" або "хутора", себто зведення всіх окремих наділів в одне місце ("відруб") і перенесення туди садиби ("хутора"), що забезпечувало створення незалежних від общин­них порядків, ізольованих міцних селянських господарств;по-четверте, обмежувався принцип сімейної власності: відтепер влас­ником землі, закріпленої за двором, ставав одноособово "домогоспо­дар", себто глава сім'ї, а не двір загалом, як це було раніше.Зауважимо, що уряд П.Столипіна не мав юридичного права видава­ти подібні законодавчі акти без схвалення їх Державною думою. Однак він виявив виняткову рішучість і наполегливість, опублікувавши їх у вигляді тимчасових указів, які стали легітимними через певний час, коли в основному вже були реалізовані.Закон про землевлаштування, схвалений третьою Державною думою, було прийнято 29 травня 1911 р. У ньому, зокрема, підкреслювалось, що кожен селянин мав право вийти з общини і розпочати господарювання на компактній частині колишньої колективної власності, зведеній до окре­мої ділянки, навіть за умови, що проти цього виступить сільський сход.З 2 900 446 селянських дворів України майже половина їх власників у роки столипінської аграрної реформи звернулися до комісій з прохан­ням про землевпорядкування, в результаті було утворено 434 736 одно­осібних господарств (14,4 % всіх господарств України).Поряд із люмпенізованими селянами, котрих влаштовували общинні порядки з круговою порукою, гарантованими мінімальними можливос­тями матеріального достатку, було чимало селян, причому не обов'язко­во найзаможніших, які розуміли необхідність реформування поземель­них відносин і підтримували намагання уряду створити в селі клас еко­номічно незалежних селян.Губернські та повітові землевпорядні комісії тримали під контролем вихід селянських господарств з общини, купівлю ними додаткових зе­мельних наділів, проводили обстеження їх економічного становища.Уряд П. Столипіна турбувався не тільки про технічну, а й про фінан­сову сторону реалізації аграрної реформи.Головним важелем її здійснення був Селянський поземельний банк, заснований ще 1882 р. 12 серпня 1906 р. цей банк розпочав продаж селянам значної частини удільних земель, причому на досить вигідних для них умовах. Було визначено такі терміни погашення позички: 13, 18, 28, 41 і 55,5 років.Виплата процентів залежала від терміну, на який бралася позичка. Якщо до 1906 р. ці проценти коливалися від 11,5 (при мінімальному терміні) до 6 (при максимальному), то за столипінським законодавством - відповідно від 9,5 до 4,5 %.Згідно зі звітом Селянського банку за 1910 р. у п'яти губерніях України (Київській, Подільській, Полтавській, Чернігівській і Харківській) на землях, куплених з допомогою банківських кредитів, було створено 2597 ху­торів. Причому 97,5 % позичок, одержаних цією категорією селян, було виділено на максимальний термін - 55,5 років.За роки здійснення столипінської аграрної реформи значно зміцніла позиція великого селянського землеволодіння. Якщо в 1882-1889 рр. в Україні було 19 030 господарств з 9-15 десятинами посіву, то у 1916 р. їх стало 22 970 (більше на 20,7 %).Кількість господарств з посівною площею 25-50 десятин - зросла з 1819 до 3000 (на 64,9 %), а з посівною площею 50 і більше десятин - з 298 до 660 (на 121 %). При цьому земельна площа хуторів і відрубів сягнула 3 817 838 десятин. Переважну більшість із них (80 %) було створено на землях сільських громад. Селянські господарства засівали 16,3 млн десятин землі, тоді як поміщицькі - 3,7 млн десятин.Загальна земельна площа хуторів і відрубів на 1 січня 1916 р. була найбільшою в Таврійській, (374 тис. десятин), Катеринославській (642 тис. десятин), Волинській (626 тис. десятин), Херсонській (614 тис. десятин) і Подільській (303 тис. десятин) губерніях.Складовою Столипінської аграрної реформи була також переселен­ська політика. Діставши землю у власність і продавши її, селяни масово переселялися до Азії.В Україні, де панувало аграрне перенаселення, цей рух помітно по­силився після 1906 р.; протягом 1906-1912 рр. з України виїхало майже 1 млн осіб. Щоправда, багато селян поверталося, не знайшовши відпо­відних умов для життя.Отже, на початку XX ст. селянське господарство України не тільки вистояло, а й перемогло у важкій конкуренції з поміщицьким господар­ством. Воно могло б ще більше його потіснити, якби столипінська аг­рарна реформа була радикальнішою і не проголошувала недоторканним дворянське землеволодіння.Несприятливим був і час, коли проводилась реформа: країна не мог­ла винести подвійного тягаря - фінансування глибоких соціально-еко­номічних перетворень і відшкодування воєнних витрат."Нового власника" було залишено практично без допомоги держа­ви, бо хіба можна вважати ефективною допомогу в 32 млн крб, запропо­новану як позичку для хуторян, порівняно з 8,5 млрд крб, викачаних із землеробства державою та поміщиками?І все ж столипінська аграрна реформа, незважаючи на її непослі­довність і незавершеність), була одним із найрішучіших кроків лібера­лізму в усій російській історії. Вона сприяла перетворенню середньовіч­ної колективістської системи праці селян на індивідуальну, формуванню господарств фермерського типу. Уже в той історичний період ці госпо­дарства виявили свої великі потенційні можливості.

5. Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн. осіб (у тому числі 2 млн. українців) стали колонією Австрійської імперії. Її населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті – мадяризації, на Буковині – румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу „королівства Галіції та Лодомерії” з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфоро-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, так і сільського господарства, яке відігравало основну роль в економіці Західної України.Велике феодальне землеволодіння було домінуючим на Закарпатті та в Галичині.Промисловість хоч і робила певні кроки вперед, проте залишалася відсталою, темпи її розвитку були надзвичайно низькими. Важкої промисловості майже не існувало, машинобудування було розвинуто недостатньо. Провідними галузями були нафтодобувна промисловість (зосереджувалася в районі Дрогобича та Борислава і на поч. XX ст. давала 5% світового видобутку нафти), деревообробні галузі (наявність великих масивів лісу) та харчова промисловість.

У промисловості домінував іноземний капітал: австрійський, німецький, англійський, французький.Повільно йшов процес зростання міст. Найбільшим містом був Львів, де чисельність населення зросла з 70 тис. (1 857 р.) до 200 тис. (1910 р.).На західноукраїнських землях, що входили головним чином до складу Австро-Угорщини, розвивалися процеси, характерні і для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом із тим тут були і свої особливості.На початку XX ст. у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття помітне місце відіграють промислові об’єднання та акціонерні товариства, динамізується процес концентрації виробництва: з 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Однак великих фабрик і заводів з сотнями робітників тут були лише одиниці. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів.Стосовно сільського господарства, то тут ситуація суттєво відрізнялася від тієї, яка була характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією Австро-Угорської імперії. У цьому секторі економіки було зайнято близько 90 % населення. Зміни в сільському господарстві відбувалися повільно, воно розвивалося переважно пруським шляхом. Кількість сільської буржуазії становила 11 % в Галичині та 8 % – на Буковині. Деякі зміни в сільському господарстві краю відбулися лише після скасування в 1848 році кріпосного права.Політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії: західноукраїнські землі були джерелом дешевої сировини і ринком збуту для промислових товарів і машин.У зв’язку з цим, з кінця XIX ст. почалась масова  еміграція західноукраїнських селян до Канади, США, Бразилії, Аргентини, а також в Росію та на Балкани. До Першої світової війни із західноукраїнських земель Австро-Угорщини виїхало і поселилося за кордоном близько одного мільйона чоловік. Отже, порівняно  з Наддніпрянщиною, економіка Західної України була відсталою і носила яскраво виражений колоніальний характер.

6. Особливості і характер промислового розвиткуЗахідноукраїнська промисловість відчувала величезні труднощі в отриманні кредитів. Місце австро-німецького капіталу зайняв французький, англійський, американський. Частково посилив свої позиції й польський капітал. Умови для економічного розвитку регіону диктували з Варшава, Бухарест, Прага, Лондон, Париж і інші столиці світу. Після деякого тимчасового пожвавлення вже в 1924 р. настав застій у промисловості. Не було докорінних зрушень у відбудові та подальшому розвитку західноукраїнської промисловості також в 1925-1927 рр.. Лише в 1928 р. виявилися ознаки економічного піднесення, проте в 1929 р. воно змінилося нечуваною кризою. Зайнятість робочої сили у фабричній заводської промисловості зменшилася на 40-50%. Занепадали дрібні ремесла. Хоча пізніше й були деякі зрушення, проте до 1939 р. рівень промислового виробництва вже перевершував рівня в 1928 р. У 1938 р. середньорічна кількість робітників, зайнятих у середніх і великих підприємствах переробної промисловості Західної України, становили близько 50-55 тис. чол. У гірничодобувній промисловості та на лісорозробках кількість робітників зросли, проте це не змінило загальної картини економічного застою в західноукраїнських землях. Істотно не збільшила виробництво продукція лісохімічної промисловості, яка мала три закарпатських (Свалявський, Велико-бічківскій, Перечинський) і Вигодський заводи. Паперова промисловість приходила в занепад. Черлянське і Сасівская паперові фабрики після війни не відновили роботи, а Коломийська працювала з перервами і то з чисельністю 20-30 робітників. Лише Моквинська паперова фабрика на Волині відновила після війни роботу, виготовляючи 500-800 т паперу на рік. Нафтова і озокеритові промисловість Прикарпаття в 20 - 30-х роках була доведена іноземним капіталом до занепаду. Прибравши до своїх рук багаті родовища нафти в різних країнах Азії, Америки і Європи, міжнародні нафтові концерни були більше зацікавлені у придушенні західноукраїнської нафтової промисловості, ніж в її розвитку. Вони експлуатували тільки старі родовища, які поступово виснажувалися. Озокеритові шахти в кінці 30-х років фактично зовсім припинили роботу. Деякі зрушення відбулися тільки в калійної промисловості. Поруч з Калугскім рудником (Івано-Франківська область) у 20-х роках виріс другий рудник в Стебнику, а в 1931 р. - третій у Голізне. Видобуток калійних добрив напередодні другої світової війни становила в перерахунку на чистий окис калію 71,4 тис. т на рік. Однак слід зазначити, що можливості для зростання видобутку використовувалися далеко не повністю. Розвиток калійної промисловості обмежувався невеликою ємністю внутрішнього ринку і дедалі більшими труднощами експорту. Відстале сільське господарство Західної України і Польщі істотно не збільшило використання мінеральних добрив, а їх експорт не відповідав інтересам міжнародних хімічних монополій, із різних галузей харчової промисловості більш-менш розвиненою була лише цукрової. У 1926 р. видав продукцію цукрозавод в Городенці, а в 1937 р. - у Березовиця біля Тернополя. Збільшили виробництво Ходорівський і Буковинський цукрові заводи. На Волині відновили роботу чотири (з п'яти) підприємства. Занепад промисловості негативно впливав на становище робітників. У 1931 р. налічувалося 730,3 тис. найманих робітників, з них 190,6 тис. було зайнято в промисловості, 36,9 тис. - на підприємствах зв'язку і на транспорті. Західноукраїнські робітники поповнювалися за рахунок сільської бідноти, ряди якої безперервно зростали. Величезний резерв робочої сили давав підприємцям можливість до мінімуму знижувати заробітну плату. У Західній Україні вона становила 50-60% заробітку робітників промислових центрів Польщі і часто не забезпечувала необхідного прожиткового мінімуму. Понад 3 / 4 бюджету сімей робітників витрачалося на харчування та оплату квартири і лише 4,8% на культурні потреби і медичну допомогу. Крім того, на погіршення матеріального становища робітників впливали примусові відрахування на армію, прибутковий податок тощо. В умовах економічної кризи хронічним явищем було безробіття. У 1936 р. тільки у Львові налічувалося більше ЗО тис. безробітних. У Бориславі кількість безробітних у вересні в 1939 р. становила 4500, а працюючих - 3500 чоловік. У Станіславському воєводстві, за заниженими даними офіційної статистики, налічувалося близько 13 тис. безробітних. Охорону праці на підприємствах не забезпечували, частими були нещасні випадки. Робочий день досягав 14-15 годин. Важкими Були Житлово-побутові умови робітників. У кварталах робочих міст були відсутні водопровід, каналізація, електрика. Стан сільського господарства Визначальну роль в економіці західноукраїнських земель відігравав аграрний сектор. Проте становище в сільському господарстві було тяжким. Урожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, залишалася незмінною, продуктивність праці була досить низькою. На полях застосовували в основному робочу худобу та фізичну силу селян. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, які використовувалися в IX ст. Становище в сільському господарстві ускладнювалося колонізаторської політикою Польщі, Чехословаччини та Румунії. У 1919 р. в цих країнах були проведені земельні реформи. Проте селяни землі не отримали. З усіх земель у Західній Україні поміщикам належало 33,8%, державі - 8, церкві - 2,1; 48,4% селянських господарств мали лише до 2 га землі кожен, а близько 1 млн господарств були мало-або безземельні. На Закарпатті 74% сільських господарств мали до 5 га землі кожне. На Буковині налічувалося 115 тис. мало-і безземельних господарств. На цих землях були створені спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 500 тис. га для 77 тис. колоністів. Це були військові та цивільні поселенці, їх інтереси захищали "Центральна спілка військових поселенців" і "Союз поселенців". Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а на Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів. Серед колоністів було чимало й таких, які ніколи не займалися землеробством і не збиралися самостійно господарювати. Проте, отримуючи державну допомогу, вони використовували колонізацію як засіб легкої наживи на спекулятивних земельних операціях. Штучне насадження господарств колоністів ще більше загострювало проблему аграрного перенаселення та безземелля західноукраїнського селянства. Важким тягарем на його плечі лягли податки, побори та різні напівфеодальні повинності, особливо з ремонту і будівництва шляхів. Високими були ціни на промислові товари і дуже низькі - на сільськогосподарські, що вкрай підривало економіку селянських господарств. Безперервно зростала їх заборгованість. Непосильні податки, жорстока експлуатація, колоніальний гніт руйнували дрібні господарства, прирікали сільську бідноту на напівголодне існування. Тисячі розорених селян, що місяцями, а часто й роками не мали постійного заробітку, шукаючи порятунку, залишали рідний край і емігрували за кордон. За даними офіційної польської статистики, з чотирьох воєводств Західної України в 1925 - 1939 рр.. емігрувало понад 373 тис. осіб, переважно працездатного сільського населення.

7. Розвиток української культури був невід'ємною складовою тих загальних процесів, які проходили в країні. Ці процеси мали складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами й перепонами, і сфера культури, природно, не була винятком. З одного боку, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., з іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув після придушення революції, в період реакції.Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не була знайома навіть з найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було заборонено викладати українською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, які підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» була закрита.ОсвітаЗахисників режиму царського самодержавства зовсім не бентежила наявність мільйонів неписьменних в країні, оскільки вони вважали, що освіта породжує небажане для властей вільнодумство. В 1910 р. на Україні рівень письменності населення був нижчим середнього для всієї Європейської частини Російської імперії показника — 30%. На 1000 чоловік населення в початкових, неповних середніх і середніх школах тут навчалося всього 67 учнів. Навіть початкову освіту вдавалося здобути лише незначній частині дітей трудящих. У Київському учбовому окрузі, до складу якого входили п'ять губерній, відвідувало школу лише 10 % дітей шкільного віку. Не кращим було становище і в інших учбових округах.В 1914-1915 рр. на території України, що входила до складу Російської імперії, налічувалося всього 452 середні школи, в яких навчалось 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.Не кращим було становище народної освіти й на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії. Тут рівень її розвитку був набагато нижчим ніж в інших провінціях країни. На початку XX ст. з 6240 сіл Галичини 2214 не мали початкових, а 981— будь-яких шкіл. Середніх шкіл на всю Галичину налічувалося 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія. В Закарпатті ж навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні. Подібна політика царизму щодо української мови, як мови навчання, переслідувала далекосяжні цілі — душити розвиток української прогресивної культури в самому зародку. Навіть після скасування у буремні дні революції 1905-1907 рр. заборонних указів 1863, 1876, 1881 рр. щодо видання книг, показу театральних вистав та проведення інших культурно-освітніх заходів українською мовою, царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання в школах України рідною мовою.Наука та її представники.Наука і техніка. Розвиток науки і техніки на Україні стимулювався загальним політичним та економічним піднесенням. Зокрема, досить активно розвивалася історична наука, яка мала задовольнити духовні запити найширших народних мас. Зростання їхньої національної самосвідомості породжувало глибокий інтерес до свого історичного минулого. Назріла необхідність створення узагальнюючої популярної праці з історії України. 1904 р. в Петербурзі вийшов у світ російською мовою «Нарис історії українського народу» М. С. Грушевського (1866-1934). Пізніше ця книга перевидавалася ще тричі: в 1906, 1911 і 1913 рр. Україномовний варіант її під назвою «Ілюстрована історія України» там же виходив двічі: у 1911 і 1917 рр. Сам автор визначав ці праці як своєрідний конспект його ж фундаментальної багатотомної «Історії України-Руси», вихід у світ якої був подією не тільки науковою, а й політичною. Російські, австрійські та інші реакціонери, які не визнавали за українським народом права на власний розвиток, на свою національну культуру, зазнали відчутного удару. Разом з тим І. Я. Франко у спеціальній науковій розробці «Причинки до історії України-Руси» (1912 р.), високо оцінивши багатство та різнорідність фактичного матеріалу в праці Грушевського, водночас звернув увагу на схильність автора «заповняти прогалини історичних відомостей своїми розумуваннями та комбінаціями».Незважаючи на відсутність сприятливих умов для науково-дослідної і винахідницької роботи на українських землях, талановиті ентузіасти, переборюючи всілякі перешкоди з боку офіційних властей, рухали науковий та науково-технічний прогрес. Чимало відомих вчених через політичні утиски та поліцейські переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. І. Мечников (1845-1916), який тривалий час працював в одеському Новоросійському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію при славнозвісному Пастерівському науково-дослідному інституті. Український учений удостоївся найвищої світової наукової нагороди — Нобелівської премії (1908) за досягнення у новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості живого організму від інфекційних захворювань). На пропозицію повернутися на Батьківщину І. І. Мечников відповів рішучою відмовою, підкресливши, що царизм здійснює цілеспрямовану політику руйнування вітчизняної науки.Література та її представники.Література кінця XIX — початку XX ст.— найвищий етап художнього розвитку нової української літератури. Він характеризується дальшим розвитком і водночас оновленням художніх засобів і прийомів дослідження людини (психологізм, натуралізм, посилення суб'єктивного авторського начала), активним стильовим пошуком, урізноманітненням художніх напрямів і течій, їх складною взаємодією і співіснуванням (реалізм, імпресіонізм, неоромантизм, символізм, модернізм). У літературу приходить нова творча генерація, що започатковує нову літературну школу. Виховані на кращих зразках вітчизняної літератури, збагачені европейским художнім досвідом, письменники кінця XIX — початку XX ст. найбільшу увагу приділяють філософському осмисленню становища людини в суспільстві, взаємозв'язку особи і суспільства, одиниці й маси. Посилена увага до внутрішнього світу людини, її духовності зумовила такі визначальні риси, як філософічність, інтелектуалізм, ліризм оповіді. Найбільш відповідними жанрами для втілення нового матеріалу стали інтелектуальна, ідеологічна чи психологічна драма і драматична поема (Леся Українка) та психологічна повість і новела (М. Коцюбинський, Марко Черемшина, В. Стефаник, Лесь Мартович, О. Кобилянська та ін.). Найвищого свого розвитку досягає українська проза, явивши так звану «нову школу» письма. «Коли старші письменники виходять від мальован-ня зверхнього світа — природи, економічних та громадських обставин і тілько при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують усе окруженє (...) Зверхніх подій в... зміст входить дуже мало, описів ще менше: факти, що творять... головну тему, се, звичайно, внутрішні, душевні конфлікти та катастрофи»,— так характеризував нову манеру письма І. Франко.Визначальною рисою літературного процесу зламу століть була і активізація критичної думки, представлена іменами І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського та ін. Письменники-критики висловили новий погляд на питання народності літератури, її національної самобутності, продемонстрували глибинне розуміння її провідних тенденцій та перспектив розвитку

Театр.Провідне місце в театральному житті України на початку XX ст. належало акторським колективам, які очолювали корифеї української сцени П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Садовський. Періодом найвищого творчого піднесення їхньої театральної трупи були 1900-1903 pp., коли в її репертуарі було близько 60 п'єс. У 1907 році М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. У цей час у Львові й далі успішно працював єдиний український професійний театр «Руської бесіди».Під впливом Російської демократичної революції 1905-1907 pp. репертуар українського театру значно збагатився. Його основою, як і раніше, залишалися п'єси українських класиків М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого. Проте в репертуарі театру все частіше з'являються п'єси Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, Л. Яновської, у яких реалістично зображувалося минуле й сучасне українського народу.Мистецтво.Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням. К. Малевич став основоположником супрематизму. Його творчість черпала свою силу у фольклорних джерелах. Чорний, білий та червоний квадрати, як і вся творчість Малевича, добре відомі у світі. Квадрат у супрематичному виконанні є найбільш чистим, незалежним від матерії духовним буттям, позбавленим асоціацій. Звичні просторові орієнтації людини зникають у його творах. До речі, «Червоний квадрат» він трактує як «живописний реалізм селянки у двох вимірах». Основними персонажами в пізніші роки творчості стають селяни і селянки, як втілення енергії природи і Всесвіту.Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.Відбудовуючи промисловість, зруйноване сільське господарство, народ піднімав і культурне життя. Незважаючи на сталінський тоталітарний тиск, переслідування митців, поряд з формуванням класової культури пробивались паростки і загальнолюдського та національного гуманістичного світорозуміння в мистецтві і літературі. Збройний опір національно-патріотичних сил у Західній Україні тривав до початку 60-х років.«Хрущовська відлига» значно покращила умови для розвитку культури, формування культуротворчих процесів. Розпочали виходити чимало літературних, громадсько-політичних видань, серед них «Радянське літературознавство», «Український історичний журнал», «Всесвіт». Українська література збагатилася творами О. Гончара, О. Довженка, Г. Тютюнника, М. Стельмаха, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, П. Тичини, А. Малишка, П. Воронька. Згодом заявило про себе покоління шестидесятників. Серед них Л. Костенко, В. Симоненко, І. Дзюба, І. Світличний, М. Вінграновський, М. Сингаївський, В. Стус, Є. Сверстюк, О. Бердник, А. Горська, І. Драч, Д. Павличко, В. Чорновіл, В. Зарецький, О. Заливаха, Б. Олійник та ін. У таборах померли В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Стус.

8.Директорія УНР існувала з 13 листопада 1918 року по 15 листопада 1919 року. 13 листопада в ночі у Києві та інших містах з’являються відозви до українського народу від УНС з закликом до боротьби з гетьманщиною. А 15 листопада Директорія стає ініціатором боротьби. Директорія УНР урядовий орган 5-х. До її складу входили Винниченко – голова, Петлюра – військовий отаман, Швець, Андрієвський, Макаренко. 16 листопада почалось збройне повстання УСС в районі Білої Церкви. Вночі був захоплений Фастів. Проти 300 заколотників гетьман посилає біля 3000 бійців, артбатальйон та бронепоїзд. 18 листопада біля станції Мотивилівка відбулись бої між гетьманськими військами та заколотниками. Але заколотників нанесли поразку гетьманським військам. Після цього українські війська починають об’єднуватися і створюється осадний корпус на чолі з Є. Коновальцем. ІІ Запорозький полк також переходить під командування Директорії і захоплює Харків. Дивізія сірожупанників визнає владу Директорії на Чернігівщині. А 12 грудня війська Директорії захоплюють Одесу. На початку грудня Директорія мала 100 тис. армію. Під впливом останніх подій гетьман Скоропадський зрікається влади і передає її до рук Директорії. 17 грудня 1918 року Директорія приймає повноваження і 19 від’їжджає до Києва. Так було поновлено УНР. Внутрішня політика:- відновлення УНР, без ЦР;- проведення аграрної реформи, роздача землі селянам, контроль над розподілом землі;- ліквідація приватної власності на землю;- введення державного контролю над виробництвом та розподілом товарів для населення;- відновлення 8-ми годинного робочого дня;- право на діяльність профспілок та страйків. - 23-28 січня 1919 року провела засідання трудового конгресу(528 осіб), де розглядались питання про злуку з ЗУНР, та передав владу Директорії.- Заборона церкві;- У ІІ половині 1919 року авторитарність влади Директорії. Зовнішня політика:- орієнтація на країни Антанти, які не визнавали Директорії. Причини поразки Директорії:- низка конфліктів у правлячих колах за подальші політичні принципи та методи;- відсутність боєздатної армії;- погане проведення аграрної реформи, селянські повстання;- бажання більшовиків захопити владу над УНР. Сталінський терор на УкраїніВ умовах проведення колективізації, індустріалізації та здійсненні культурної революції в УРСР, як і в цілому в СРСР, утвердився тоталітарний режим. У 1929 році Сталін вийшов переможцем у боротьбі за владу в партійному та державному керівництві. На кінець 20-х років національні республіки втратили основні ознаки суверенності, вся повнота влади зосередилась в центральних органах влади у Москві. На місцях створювались органи влади з репресивними структурами. Сталінський терор був чітко направлений проти українства, прояву українського буржуазного націоналізму. Він вівся у декількох сферах: військова, культурна та партійна. Щодо військової сфери то заарештований та розстріляний командуючий київським військовим округом Якір, а за ним і всі його помічники. Така ж участь була і у Харківського військового округу. Жертвами терору стали майже половина складу КП(б)У (Квіринг, Косіор), члени українського уряду (Коцюбинський, Раковський, Затонський, Чубар). Такі ж міри були прийняті щодо представників культури тарелігії. Було репресовано 4 митрополити, 23 єпископи, 2 тис. священиків. У результаті репресій проти українських літераторів було репресовано 500 чоловік, 150 з них загинули. Місцями масових поховань жертв репресій в Україні були Биківня під Києвом, Рутченкове поле на околиці Донецька. Таким чином завдяки репресіям Сталіну вдалось встановити тотальний контроль над Україною, було знищено український цвіт, націю за науковим та культурним розвитком було відкинуто на багато років назад. Другий зимовий похід військ УНРВ історії боротьби за збереження незалежності України декілька героїчних епізодів займають особливе місце. Це бій під Крутами, І та ІІ зимовий походи військ УНР. Другий зимовий похід пройшов в умовах, коли головний отаман УНР С. Петлюра та залишки його військ були в Польщі, яка підписала в березні 1921 року з Радянською Росією мирний Ризький договір. Таким чином мирний договір між Польщею та УНР заключний восени 1920 року перестав діяти. Однак після розриву УНР з Польщею організована боротьба регулярних українських військ за незалежність України не припинилась. Із інтернованих бійців УНР в Польщі були сформовані загони добровольців, названих УПА. У листопаді 1921 року ці загони розвернули наступ на Україну, яке отримало назву Другий зимовий похід військ УНР, чи листопадного рейду. Похід готувався із розрахунком на масове антірадянське повстання українського селянства. Однак ці надії не оправдались. Бо люди хотіли кінця війни. Біля містечка Базар на Житомирщині учасники походу попали в засаду та були розбиті. Тільки частині на чолі із генералом Тютюнником вдалось прорватись. Більшість потрапило в полон. 359 полонених 23 листопада 1921 року були розстріляні. Другим Зимовим походом закінчилась збройна боротьба регулярних військ УНР за незалежність України. Перший зимовий похід військ УНРЗимові походи військ УНР – героїчні сторінки нашої історії. Перший зимовий похід продовжувався з грудня 1919 по травень 1920 року. Він почався після рішення Петлюри відмовитись від боротьби на регулярних фронтах та перейти до партизанської боротьби. В кінці 1919 року коли війська УНР протистояли декільком противникам – білогвардійцям, Червоній армії та полякам, - то це була єдина можлива форма продовжувати чинити опір. Генерал Омелянович-Павленко та його помічник генерал Тютюнник з 5 тисячною армією пройшли тилами білогвардійців та червоноармійців майже 2,5 тис. км. Похід проходив головним чином по Правобережжю, але в лютому 1920 року партизани переправились на Лівобережжя. Потім вони знову відійшли на Правобережжя і почали пробиватися в підконтрольні поляками райони. Їх підтримувало місцеве населення і це дало їм можливість довго вести боротьбу в тилах противника, без допомоги із-за лінії фронту. Після виходу учасників походу в райони підконтрольних полякам, вони злились з регулярними військами УНР та приймали участь радянсько-польській війні на боці Польщі. Таким чином Перший Зимовий поход продемонстрував героїзм та бажання українців боротися за українську державність.

9. 18 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. почалася Перша світова війна. До війни світ ішов поступово. В умовах модернізації економічний розвиток відбувався нерівномірно. У другій половині ХІХ ст. великі європейські держави, США і Японія зробили різкий ривок уперед. Нарощування економічного потенціалу супроводжувалося гонкою озброєнь, у ході якої великі держави розробля ли і брали на озброєння нові зразки військової техніки, збільшували чисельність своїх армій. На початку ХХ ст. вони вже відчули себе достатньо сильними, щоб реалізувати свої воєнно-політичні проекти, які розроблялися десятиліттями. Назрівала війна за перерозподіл уже поділеного світу, за розширення економічних і політичних впливів, за нові ринки збуту. У цій війні зійшлися два воєнно-політичні блоки – Антанта (Росія, Франція, Велика Британія), з одного боку, і Центральні держави – Німеччина і Австро-Угорщина, у союзі з якими в різний час перебували Італія, Туреччина, Болгарія – з другого. На початку війни в союзі з Центральними державами перебувала Італія, тому це об’єднання називалося Троїстим союзом. У ході війни Центральні держави і їхні союзники планували істотно потіснити держави Антанти в їхніх традиційних сферах впливу; Антанта, у свою чергу, прагнула розгрому Німеччини та її союзників і зміцнення свого становища в Європі та інших частинах світу. Як складова Антанти Російська імперія сподівалася в результаті війни розширити свої кордони, істотнопослабивши або знищивши при цьому противників – Австро-Угорщину, Німеччину, Туреччину. У контексті цього завдання передбачалося реалізувати давні стратегічні цілі імперії – об’єднати під своєю владою всіх слов’ян (у першу чергу українців), захопити столицю Туреччини Стамбул і стратегічно важливі протоки Босфор і Дарданелли, що забезпечило б контроль у регіоні, зокрема над Балканами і Східним Середземномор’ям. Ставлення до війни в Наддніпрянській УкраїніНаселення не одразу усвідомило масштаби трагедії, яка насувалася. Частина його поставилася до оголошення війни нейтрально, майже байдуже. У багатьох містах України відбулися демонстрації на підтримку війни. Нерідко призовники вимагали випивки. Доходило до пограбувань і втручання поліції. Виступів, які б мали антивоєнний характер, не було.Більшість селян також була налаштована патріотично, а зіткнення з поліцією відбувалися під час п'яних виступів і погромів винних погребів.Політичні партії підросійської України спільної лінії щодо позиції українців у війні не виробили. Так, Симон Петлюра, Максим Славінський і деякі інші діячі українського руху, відбиваючи настрої частини українського суспільства, закликали всебічно підтримати Росію у війні проти Німеччини та Австро-Угорщини. При цьому вони сподівалися, що після переможного закінчення війни російський уряд змушений буде надати Україні автономію, бо іншими методами такою великою і густозаселеною територією він просто не зможе управляти. При цьому ніяких обіцянок царський уряд ні С. Петлюрі, ні М. Славінському, ні іншим політикам чи організаціям не давав.Марність цих сподівань показали перші дні війни. Поки Україною йшла масова мобілізація до російської армії, імперська влада закривала українські газети і журнали, видавництва, «Просвіту». Багатьох українських діячів, зокрема М. Грушевського, було заслано. Поступово в Наддніпрянщині серед представників національного руху почали наростати антиросійські настрої. Рада Товариства українських поступовців -найвпливовішої української організації Наддніпрянської України - винесла постанову, що у світовій війні українці мають зайняти нейтральну позицію і не підтримувати жодну з воюючих сторін.Ще одна група наддніпрянських діячів українського національного руху соціалістичного спрямування (А. Жук, Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) створила у Львові в серпні 1914 р. Союз визволення України (СВУ), який проголосив своїм завданням відокремлення України від Росії і створення на відвойованих у неї землях Української держави під протекторатом Австро-Угорщини і Німеччини.Ставлення до війни в Західній УкраїніСеред українців Західної України також не було єдності у ставленні щодо позицій воюючих сторін. З перемогою Росії пов'язували своє майбутнє москвофіли, але їхній вплив у Галичині був незначним. Головні тодішні західноукраїнські партії - Національно-демократична, Радикальна і Соціал-демократична - з довоєнних часів мали проавстрійську орієнтацію. У серпні 1914 р. вони створили Головну Українську Раду у Львові, яка закликала галичан до боротьби за визволення України шляхом всебічної підтримки Австро-Угорщини. Головою Ради було обрано націонал-демократа Костя Левицького, його заступниками - радикала Михайла Павлика і соціал-демократа Миколу Ганкевича.

Унікальну добровольчу військову формацію, що в майбутньому назавжди була пов'язана з назвою «Українські Січові Стрільці», було засновано в серпні 1914 року, з початком Великої Війни. Формувався Український Легіон на підставі Імператорського патенту 1851 року, згідно якого кожен дворянин габсбургської монархії мав можливість створити добровільну військову формацію, озброїти та спорядити її, особисто очолити та надати для війська суверена.Українці складали переважно незаможне сільсько-господарське населення Східної Галичини Австрійської імперії, тому вони не змогли, на відміну від поляків, створити потужне з'єднання, придбати найсучаснішу зброю, між іншим й гармати. Але їх завзятий дух, неабиякі хоробрість та відданість, готовність до самопожертви спіткали прихільність наслідника престолу ерцгерцога Карла й він особисто прилучився до того, щоб українська частина з чисто добровольчої формації перетворилася на підрозділ на засадах регулярного війська.Датою створення Легіону Українських Січових Стрільців є 6 серпня 1914 року, коли Головна Українська Рада та Українська Боєва Управа проголосили маніфест, в якому закликали гуртуватися під знаменами Українських Січових Стрільців для створення добровільного військового підрозділу — Легіону. Він, як і всі інши добровольчі військові формації (наприклад — Легіони Польські, Тірольський Штандшютц тощо) увійшов до складу австрійського ландштурму й відповідно підпорядковувався австрійському Міністерству оборони.Протягом 1914—1916 років поступово формувалася структура Легіону УСС за австрійською моделлю. Вже в вересні 1914 року Легіон налічував 2500 осіб. Осередком добровольців спочатку був Львів, а трохи згодом — Стрий. Усіх легіонерів було поділено на два батальйони (за національною термінологією — курені) та один напівбатальйон (напівкурінь).Спочатку курені ділилися на сотні по 220 осіб. До складу сотні входили 4 чоти (взводи). Чота складалася з 4 роїв. А один рій налічував 10—15 стрільців. Зазвичай, сотня в бойових умовах нараховувала 100—150 вояків, 2 ремісника, писаря та його помічника.Військові звання в Українському Легіоні також використалися згідно з національно-історичною термінологією: очолював курінь отаман (відповідав майору), а на всі посади нижче курінного призначались добровольці на власний розсуд: командира сотні називали хорунжий або ж сотник (капітан, пізніше — лейтенант). Командування легіоном здійснював полковник або ж підполковник австрійської армії. Часто — українець за походженням.Загальна чисельність Легіону ніколи не перевищувала 2000 осіб. Австрійський уряд дозволяв записуватися до лав УСС лише добровольцям з ландштурму, тобто тих, хто за віком вже не підходив до служби в регулярному війську або за якихось обставин на військову службу не потрапив. Тим не менш, до Легіону часто вступали юнаки с місцевостей, окупованих австрійською армією, а також інтерновані в таборах Вольфсберг і Феліціентель. Тож до початку 1917 року, в стрілецьких лавах відслужили близько 7 тисяч вояків. Із них було вбито в боях 350 осіб, 1200 поранено і ще 1500 потрапили до російського полону.На фронті, у вересні 1914 року, 1-й курінь легіону був приєднаний до групи генерала Гофмана (General der Infanterie Peter Baron von Hofmann). Згодом групу було перейменовано на XXV армійський корпус. Першим батальйоном було укріплено 129-у піхотну бригаду 55-ї піхотної дивізії, а другим — 131-у бригаду 8-й кавалерійської дивізії генерала Лемана (Feldmarschallleutnant Georg Edler von Lehmann)В березні 1915 року Легіон отримує більш правильну військову організацію за австрійським зразком: 2 окремих батальйони по 4 роти в кожному. В вересні, після знайомства усусів з ерцгерцогом Карлом, з них утворюється 1-й Полк Українських Січових Стрільців (k.k. Ukrainische Schutzenregiment), якому за чисельністю до полку австрійського ландверу не вистачає лише одного батальйону. У 1916 році командний склад Легіону отримує звання офіцерів і унтерофіцерів регулярної армії.В самому розпалі війни , в травні-червні 1916 року, Полк УСС вже додатково нараховував:

• кулеметну роту (2 відділення, 80 осіб)

• взвод мінометів і вогнеметів

• ротний телефонний зв'язок

• відділення хімічного захисту (з 1917 року)

• технічну роту, на базі якої пізніше були створені окремі технічна та будівельна сотні

Ще з жовтня 1914 року планували створити й конну сотню УСС, але через брак коней кілька десятків кавалеристів виконували обов'язки розвідки й зв'язку.Окрім, власне, бойових частин, в полку УСС було організовано господарчу службу, обоз (4 одиниці транспорту й одна польова кухня на сотню) та медичну службу (з січня 1915 року — по 40 осіб на курінь).Січовики добре організували й тилову службу. Як і решта термінів, вона мала специфічну назву кіш. До кошу входили канцелярія, господарча служба, відділи новобранців та одужуючих. Так само в коші функціонувала маршева рота та служба підготовки кадрів та перепідготовки одужуючих (вишкіл УСС). З березня 1915 року кіш було переорганізовано за австрійським зразком (Ersatzkompagnie der Ukrainischen Legion). А влітку 1916 року тилова служба УСС отримала назву Вишкільна група. Крім того, як у полку, так і в коші існували просвітницькі осередки, які отримали назву "Пресової квартири". Вони відіграли неабияку роль в справі національно-партріотичного виховання легіонерів. Саме в Пресовій квартирі та Українській Бойовій Управі розроблялися знамена та уніформа УСС.Легіон Українських Січових Стрільців (ЛУСС) – українська військова частина у складі австрійської армії, що діяла на російському фронті1914-18. У серпні 1914 Головна Українська Рада у Львові створила Бойовууправу УСС, яка звернулась до австрійського уряду з проханням дозволитисформувати Легіон Українських січових стрільців. Попри отриману згоду,від перших днів створення частини їй чинилися перешкоди.На проханнявідкликати з військ 100 українських старшин цісарське командуваннявиділило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дідушка, Д.Вітовського та ін. Для ЛУСС австрійці передали 100 однозарядних крісів,які ще 1888 були зняті з озброєння. Всього до ЛУСС зголосилось 28 тис.Галичан, яких вистачило б на формування двох піхотних дивізій, але уряді польські політичні кола, побоюючись створення українського війська,обмежили чисельність 2-ма тис. Основна маса галичан – понад 100 тис. –була мобілізована до частин, які відправлено подалі від України, наіталійський фронт. Невишколених січовиків австрійське командуваннявирішило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих російських військ,де на легіон чекала неминуча загибель.

10. Воєнні дії на території України .Галиційська битва.

Запеклі бою в серпні 1914 р. кипіли в Галичині між російськими й австро-угорськими частинами. 21 день на просторі між Дністром і Віслою йшла грандіозна Галиційська битва. По обидва боки в ній брало участь більш мільйона чоловік. На початку російські армії з працею витримували могутній натиск супротивника. Але потім у боях відбувся перелом.Російські війська перейшли в наступ, спираючись на могутню підтримку артилерії. гармати стріляли так часто, що розжарювалися докрасна. Якщо солдата роняв на гармату кашкет, він негайно спалахував, як у гарячій печі. При такій стрілянині, звичайно, витрачалося дуже багато снарядів.  Австро-угорська армія безладно відступала, кидаючи зброю, обози й артилерію. Тисячі австрійських солдатів здавалися в полон. 21 серпня російські війська зайняли залишений супротивником Львів і рушили далі на захід. Австрийцы втратили 226 тисяч чоловік пораненими й убитими і близько 100 тисяч полоненими. Втрати росіян склали 230 тисяч полоненими, убитими і пораненими. Росіяни втратили 94 гармат і захопили 400 ворожих. Таким чином, ”велика Галиційська битва”, як неї називали, закінчилася повною поразкою австро-угорської армії. Вона позбавилася більш третини свого складу і до кінця війни вже не змогла оправитися від цього удару.  Наступаючі російські армії осадили Перемишль, а 9 березня 1915 р. взяли його. При цьому в полон потрапили 9 ворожих генералів, 2,5 тис. офіцерів, 120 тис. солдата; було узято 900 знарядь і безліч інших військових трофеїв. Під час облоги Перемишлю, як і в Галиційської битві, російські війська витратили величезну кількість снарядів.Галиційська битва — одна з найбільших стратегічних операцій першої світової війни. Вона характеризувалася складністю і великим розмахом. Воєнні дії розгорнулися спочатку на фронті в 320 км, який розширився потім до 400 км, і продовжувалися понад місяць. Вони складалися з ряду одночасних і послідовних операцій груп армій. Їхнім завершенням з’явилося загальне переслідування австро-угорських військ усіма російськими арміями Південно-Західного фронту. Але австро-угорським арміям удалося все-таки уникнути повного розгрому.Карпатська операція.Взимку 1914-1915 р. російські війська вели важкі, кровопролитні бої в передгір’ях Карпат. Незважаючи на великі втрати, їм удалося відкинути супротивника. У суворі морози росіяни переборювали зледенілі гірські схили, пробиралися через замети. У результаті їм удалося опанувати значною частиною Карпатського хребта.До початку 1915 р. армії Південно-Західного фронту займали розтягнуте положення уздовж Карпатського хребта. Вони вели оборонні бої з австрійськими військами, що прикривали шляхи на Угорську рівнину. Складні умови гірського театру і сувора зима створювали обом сторонам великі труднощі. Військові керівники враховували цю обставину у своїх рішеннях. Задовго до прийняття Ставкою загального плану кампанії 1915 р. командування Південно-Західного фронту зі своєї ініціативи приступило до розробки плану операції, спрямованої до якнайшвидшого форсування Карпат.На початку січня германо-австрійці перейшли в наступ по всьому фронті від Буковини до Мезалаборча, даючи два удари: один від Ужгорода на Самбор, іншої — від Мункача на Стрий. Вони мали намір, переборовши Карпати, вийти на лінію Перемишль, Стрий і потім просуватися в напрямку Львова. Головнокомандування Південно-Західного фронту вживало термінових заходів, щоб відновити положення. Ставка розгадала задум німецького командування: новий план дії обох супротивників, до здійснення якого вони приступили, полягав у нанесенні рішучих ударів на крайніх флангах стратегічного фронту: зі Східної Пруссії і через Карпати. До середини лютого обстановка в смузі Південно-Західного фронту була складною. Після важких боїв ворогу удалося потіснити лівофлангові війська армії Брусилова, що змушені були під ударами Південної і 5-й армій супротивника очистити передгір’я Карпат і відійти до рік Прут і Дністер. З кінця березня в районі Карпат відбувалися бої місцевого значення. Карпатська операція не виправдала надій обох сторін. У ній зазнав аварії план австро-німецького командування щодо широкого охоплення лівого крила російських армій. Бойові дії вилилися у фронтальний бій у Карпатах. Військові керівники стояли перед необхідністю пошуку нових стратегічних рішень.Горлицька операція.Положення, яке склалося на південному крилі російського фронту в середині квітня 1915 р., серйозно турбувало військове командування Центральних держав. Армії Росії глибоко вклинилися в межі Австро-Угорщини. Вони взяли Перемишль і Тарнов, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах. Створилася погроза виходу росіян на Угорську рівнину. Німецьке командування вирішило допомогти своєму союзнику. Обстановка на західноєвропейському фронті дозволяла зняти частину військ і направити їх проти росіян. На думку генерала Э Фалькенгайна, найкращим рішенням повинен був з’явитися фронтальний удар з метою прориву фронту на одній з його вирішальних ділянок. При виборі напрямку головного удару німецьке командування зупинилося на ударі ближче до центра, між Віслою і Бескидами. Істотну роль при виборі цього напрямку зіграли й економічні розуміння. У районі Горлиці, Дрогобичу розташовувалися багаті родовища нафти, яка в умовах блокади була дуже потрібна Німеччини. Наступ германо-австрійських військ почалося в 10 годин ранку 19 квітня. Загальній атаці передувала могутня артилерійська підготовка, що тривала біля доби. Можна вважати, що події Горлицької операції пройшли у своєму розвитку три етапи. Перший з них — з 19  по 23 квітня — включав прорив армією Макензена оборони 3-й армії в районі Горлиці і відхід російських військ до р. Вислока. Другий етап — з 24 по 30 квітня  — охоплював оборонні дії 3-й і 8-й росіян армій у межиріччя Вислоки і Сану. Третій етап — з 1 по 9 червня — склали бої на рубежі р. Сан і відхід російських військ за Львів. На жаль, у росіян до початку весни вже був майже вичерпаний запас артилерійських снарядів, розрахований на недовгу війну. Витрата снарядів у перші місяці війни виявилася непередбачено великою. Перед чудово збройними солдатами Макензена росіяни солдати виявилися майже беззбройними. 19 квітня 1915 р. почався ”великий відступ” російських армій. Раптово з’ясувалося, що їм катастрофічно не вистачає самого необхідного — снарядів, патронів, рушниць, навіть чобіт. Нерідко новобранці попадали в діючу армію без взуття, і їм приходилося боротися босими... Далеко не всі  бійці мали гвинтівки, багатьом приходилося чекати загибелі чи поранення своїх товаришів, щоб одержати їхню зброю. Командування віддавало накази ”не витрачати патронів даремно”, ”забирати патрони в поранених і убитих”. Якось раз штаб Південно-Західного фронту розіслав телеграму про створення піхотних рот, збройних ”алебардами”... Але гірше всього був найсильніший ”снарядний голод”. На ураганний вогонь супротивника росіяни могли відповісти лише рідкими одиночними пострілами. На один випущений росіянами снаряд приходилося приблизно 300 гарматних пострілів армії німецького генерала Августа Макензена. Генерал Микола Іванов з гіркотою написав на одній з телеграм начальства про неможливість надіслати снаряди: ”Сумне повідомлення. Не треба було б з такою підготовкою втягуватися у війну”. ”Весна 1915 року залишиться в мене назавжди в пам’яті, — згадував генерал Антон Денікін. — Велика трагедія російської армії — відступ з Галичини. Ні патронів, ні снарядів. Ізо дня в день криваві бої, ізо дня в день важкі переходи, нескінченна утома — фізична і моральна, то боязкі надії, то безпросвітний жах”.Залишалося тільки відступати, щоб врятувати армію від повного знищення. Російські війська залишили Перемишль, Львів — майже всю Галичину. Вони несли величезні втрати — загальне число убитих і поранених за час ”великого відступу” склало 1 мільйон 410 тисяч чоловік. У той же час відступ не був безладним, майже завжди він відбувався організовано. ”Наш фронт, позбавлений снарядів, — зауважував пізніше А. Денікін, — повільно відходив крок за кроком, не допускаючи оточення і полони корпусів і армій, як це мало місце в 1941 р., у перший період Другої світової війни”. Наступаючий супротивник теж утрачав сотні тисяч солдат й офіцерів полоненими, убитими і пораненими.Але причиною невдачі росіян у Горлицькій операції варто вважати не тільки недолік боєприпасів і перевагу супротивника в силах і засобах. Не менш важливими були і помилки в керівництві військами з боку командування російською армією. Розташовуючи значними резервами, воно не зуміло уміло використовувати їх. Контрудари свіжих корпусів, переданих їм Ставкою, були організовані погано і не досягали своєї мети.Під час Горлицької операції російське командування вперше в широких масштабах проводило руйнування важливих об’єктів на шляхах руху австро-німецьких військ, знищення різного майна. На всіх напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені мости, зруйнована залізнична полотнина, спалені станційні спорудження, викрадені паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти, знищувалося на місці. Мости зберігалися до останньої хвилини і вибухали під вогнем супротивника. Це сповільнювало просування австро-германців.Горлицька операція тривала 52 дня. Це була одна з найбільш великих оборонних операцій першої світової війни. Російські війська були змушені залишити Галичину. Але германо-австрійці не змогли домогтися великого стратегічного результату. Справа звелася фактично не до прориву російського фронту, а до його ”протисненню”. Брусиловський прорив Через рік після початку ”великого відступу” колишній ”снарядний голод” відійшов у минуле. Бойовий настрій на фронті, що тепер добре забезпечувався, трохи піднявся. Правда, на війська пригноблене подіяли довгі місяці нерухомого стану на тих самих рубежах.  І от 22 травня 1916 р. чотири армії Південно-Західного фронту рушили в наступ. На світанку зненацька для супротивника на його позиції обрушився ураганний вогонь російської артилерії. Тепер уже не потрібно було скупитися на снаряди, і від тисяч вибухів австро-угорські окопи перетворилися в дійсне пекло. Легкі гармати били щохвилини, важкі — раз у дві хвилини. Приходилося піклуватися тільки про те, щоб гармати не перегрілися. Протягом двох доби вал гарматного вогню котився по позиціях супротивника. Він, як тоді говорили, ”начисто вибивав” бойовище. Вогонь російської артилерії був винятково ефективним. Це з’явилося результатом ретельної підготовки операції. У дротових загородженнях супротивника були пророблені проходи, а окопи першої і частково другої ліній виявилися зруйнованими. У боях російські війська застосовували і хімічну зброю. Тепер всі солдати й офіцери російської армії вже мали протигази.Протягом перших трьох днів наступу війська Південно-Західного фронту домоглися великого успіху. На напрямку головного удару ворожі позиції виявилися прорваними на фронті 70—80 км і в глибину на 25—35 км. Супротивник ніс великі втрати. Австрійці вважали свої сильно укріплені позиції, на яких вони зимували, зовсім неприступними. Один офіцер австро-угорської армії, узятий у полон на початку наступу, сказав на допиті: ”Наші позиції неприступні, і прорвати їх неможливо. А якби вам це удалося, тоді нам не залишається нічого іншого, як спорудити грандіозних розмірів чавунну дошку, водрузити її на лінії наших теперішніх позицій і написати: ”Ці позиції були узяті росіянами, заповідаємо усім — нікому і ніколи з ними не воювати”. Командуючий фронтом генерал Олексій Брусилов запропонував прорвати оборону супротивника не на вузькій ділянці фронту, а на всьому протязі фронту. Такий новий прийом здавався незвичайним і навіть зухвалим. Проте атака майже по всьому фронті удалася. По імені командуючого наступ назвали Брусиловським проривом.Австро-німецьке командування спочатку не додало особливого значення наступу цього фронту, вважаючи його демонстративним і думаючи, що до серйозних наслідків воно не приведе. Однак проривши росіян у районі Луцька змусив змінити цю думку. Особливу тривогу викликала небезпека втрати Ковеля — великого вузла залізниць. Вихід військ Брусилова в цей район відбився б на стійкості всього німецького фронту до півночі від Прип’яті. До кінця липня російські війська знову відвоювали частину Східної Галичини і всю Буковину. Вони взяли в полон 8 тисяч ворожих офіцерів, 370 тисяч солдатів, захопили 500 гармат і величезну кількість іншого озброєння. Усього ж за час Брусиловського прориву супротивник втратив до 1,5 мільйонів військовослужбовців. Втрати росіян були втроє менше, з них убитими 62 тисячі чоловік.

  Щоб врятувати положення, супротивнику довелося терміново перекидати війська з інших місць. Армії Брусилова зштовхнулися в боях навіть з турками. Німеччина змушена була перекинути частину сил з-під Вердена, де йшли запеклі бої з французами. Це помітно полегшило положення союзників Росії.3 червня австро-германці нанесли контрудар. Вони мали намір шляхом концентрованого наступ в загальному напрямку на Луцьк ліквідувати успіх росіян і відкинути їх у вихідне положення. Російські війська змушені були відбивати атаки ворога. Контрудар не набув розвитку. Завзятим опором росіяни зірвали задум ворожого командування.У той час, як на правому фланзі російські війська відбивали контрудар австро-угорців, лівофлангова 9-я армія успішно розвивала наступ. Її війська 4 червня форсували Прут, а 5 червня опанували Чернівцями. Переслідуючи відступаючого супротивника, вони наступного дня вийшли на ріку Серет.Під впливом перемог Брусилова 14 серпня 1916 р. у війну на стороні Росії вступила Румунія. Однак ця подія тільки ускладнила становище Росії. Австро-німецькі війська швидко розгромили слабку румунську армію і зайняли Бухарест. Російський фронт розтягся до самого Чорного моря...Наступальна операція Південно-Західного фронту влітку 1916 р. мала велике військово-політичне значення. Вона призвела до поразки австро-угорських військ у Галичині і Буковині. Супротивник втратив убитими, пораненими і полоненими до 1,5 млн. чоловік, 581 гармату, 1795 кулеметів, 448 бомбометів і мінометів. Втрати росіян склали близько 500 тис. чоловік. Брусиловський наступ, як відзначали німецькі військові історики, виявився самим важким потрясінням, що випадало до того на частку австро-угорського війська. Проте, кампанія 1916 р. не виправдала повною мірою стратегічних завдань, закладених у єдиному плані союзного командування. Одночасного наступу не вийшло. І все-таки загальний підсумок кампанії був на користь союзників. Вони вирвали стратегічну ініціативу з рук австро-німецького командування. Вирішальну роль у цьому зіграв і Брусиловський наступ.Початок військових дій на українських землях був надзвичайно вдалим для російської армії. У ході запеклої Галицької битви, що тривала від 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена.Вона втратила понад 336 тис. солдатів, з яких більше 100 тис. потрапило в полон. Росіяни в боях захопили 400 австрійських гармат. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії.У березні 1915 року після шестимісячної облоги росіяни здобули найміцнішу австрійську фортецю Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські військові підрозділи штурмували Карпатські перевали, але просунутися далі не змогли. У квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, австро-німецькі війська перейшли в рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й ушестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосували проти росіян так званий «ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів).9 червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, а в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав аж до середини вересня 1915 року.Захоплення російськими військами Східної Галичини та Північної Буковини. Основні дати :10 серпня - 13 вересня 1914р. - Галицька битва15 вересня 1914р. - депортація митрополита А.Шептицького16 жовтня 1914р. - обстріл німецько-турецьким флотом Севастополя, Одеси, Феодосії.Влітку 1914р. загострення протиріч між імперіалістичними державами сягнуло фатальної межі, світ опинився у полум’ї Першої світової війни. Статистичні дані катастрофи : 34 країни - 65 млн. солдатів, 10 млн. загинуло, 20 млн. поранено. З початку війни українські землі перетворилися на арену воєнних дій, а самі українці змушені були воювати за чужі інтереси.На території України воєнні дії вів Південно-Західний фронт, що простягався на 450 км. від Івангорода до Кам’янця-Подільського. Командуючим був генерал Н.Іванов, а з березня 1916р. - О.Брусилов.На Південно-Західному фронті проти Німеччини розгорнулася грандіозна битва, яка стримала назву Галицької. Вона тривала 33 дні - від 10 серпня до 13 вересня 1914р.21 серпня російські війська зайняли Львів. 24-30 серпня, біля містечка Городок (40 км. на захід від Львова) австрійські війська були розгромлені й відступили спочатку на річку Сян. Російські війська оточили й блокували добре укріплену фортецю Перемишль.Внаслідок Галицької битви російські війська зайняли Східну частину Зах. Галичини, а також майже всю Буковину. Плани німецького командування утримати Східний фронт силами однієї Австро-Угорщини зазнали краху. Коли розгорталися бої на західноукраїнських землях, виросла загроза з півдня. Наприкінці липня 1914р. у Чорне море через протоку Дарданелли увійшли німецькі крейсери «Гебен» і «Бреслау». У ніч з 15 на 16 жовтня німецько-турецький флот несподівано обстріляв Севастополь, Одесу, Феодосію. Туреччина втяглась у війну на боці австро-німецького блоку. Наприкінці 1914р. як на Західному так і на Східному фронтах тривала позиційна війна. Як було з’ясовано, на початку війни галицькі та буковинські землі були завойовані російськими військами.Основною метою російської адміністрації на західноукраїнських землях було знищення основного центру зосередженого тут українського національного руху, створення передумов для органічного включення цих земель до складу Російської імперії.На виконання цього завдання були спрямовані такі «заходи» новопризначеного генерал-губернатора Галичини графа О.Бобринського : закриття «просвіт» , українських установ, шкіл, насильницька русифікація, репресії проти місцевої інтелігенції, масові депортації населення.Добре відомий своїми консервативними поглядами лідер партії кадетів П.Мілюков, член Державної думи, називав політику царського уряду в Західній Україні «європейським скандалом».Внаслідок зміни ситуації на фронті російські війська змушені були відступити, залишивши Галичину, австрійська влада спрямувала жорстокі репресії проти тих українських громад, які перейшли до православ’я. Серед українських політичних діячів Росії виникло дві течії - «оборонці» й «пораженці».Більшість українських партій і організації Наддніпрянської України виступали за перемогу у війні. Оборонницьку проросійську позицію зайняло Товариство українських поступовців. Їхня газета «Рада» закликала українців стати на захист Російської держави. Частина Української соціал-демократичної робітничої партії з її лідером С.Петлюрою, закликала виконати «свій обов’язок громадян Росії».«Пораженці» (частина УСДРП - В.Винниченком) вважали, що поразка Росії у війні приведе до революції і здобуття Україною автономії в межах нової, демократичної Росії.З метою підтримки російської армії, посилення її оборонного потенціалу було створено Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. Українська інтелігенція відкрила й утримувала за власні кошти госпіталь для поранених.

11. Взимку 1914-1915 pp. російські війська добились успіху в Карпатах і захопили також Перемишльську фортецю. Австро-угорські війська потерпіли поразку таку відчутну, що вона поставила цісарську державу на грань цілковитого краху. Німецьке командування у відповідь протягом півроку проводило активні бойові операції в Польщі і Галичині. Німці активно використовували газові атаки. Російські війська змушені були відступати, залишивши в руках ворога Польщу й Литву, частину Латвії і Білорусії, Східну Галичину, Північну Буковину і західні повіти Волині. Восени 1915 p., коли фронт установився на лінії Чернівці— Тернопіль—Пінськ—Рига, у війну на боці Німеччини вступила Болгарія. Блок союзників Німеччини отримав назву Четверного союзу.

Російське командування було впевнене, що в результаті кампанії 1914 р. Галичина назавжди стала частиною імперії. На початку квітня 1915 р. до Львова навіть приїхав новий головнокомандувач Микола II - російський імператор, який тім відвідав і Перемишль.Однак час для візиту царя був вибраний надзвичайно не-вдало. На фронті назрівав перелом на користь німецько-авст-рійських військ. Російська армія була знекровлена. За час наступу вона зазнала величезних втрат, а її резерви були вичер-пані. В грудні 1914 р. російські артилеристи одержали наказ витрачати на день лише по одному снаряду. Російське командування виявилося не готовим до тривалої війни.

19 квітня 1915 р. німецько-австрійські війська в Галичині почали контрнаступ. Застосувавши на вузькій дільниці фронту масований артилерійський вогонь, вони прорвали фронт і змусили російську армію відступати. Солдати гинули тисячами, не маючи зброї і боєприпасів. Контрнаступ було зупинено лише восени 1915 р. на лінії Кам'янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно.

Відступ російської армії приніс для населення України, передусім Східної Галичини і Північної Буковини, нову катастрофу. Усіх, кого вважали «неблагонадійними», виселя-ли з прифронтової смуги. Ті ж, хто перейшов у православ'я, виїжджали добровільно, цілком справедливо побоюючись розправи німецько-австрійських військ. І тих, і інших російська влада спрямовувала у тилові області імперії.

Водночас російські війська відступали з Холмщини і Волині, які до початку світової війни перебували у складі Російської імперії, вдаючись до тактики «спаленої землі». Вони палили села, руйнували мости, залізниці. Сотні тисяч,людей змушені були покидати рідні домівки, на багато років перетворюючись на біженців. Медичного персоналу й ліків не вистачало, бо все це було кинуто на фронт. Евакуйованих і біженців у самому лише Київському комітеті допомоги, який опікувався біженцями, було зареєстровано 3,3 млн чол.

З осені 1915 р. розпочалася евакуація підприємств і навчальних закладів Правобережної України. Так, Київський універ-ситет перевозили до Саратова, а Київський політехнічний інститут — до Воронежа. Вивозили державні установи, заводи, школи, музеї, бібліотеки. Планувалося навіть вивезти Києво-Печерську лавру з її святинями.

Але все навесні - влітку 1916 р. розпочалася знаменита наступальна операція російських військ в Україні зразу в чотирьох напрямках на фронті довжиною в 350 км., яка увійшла в історію під назвою «Брусиловський прорив». Російська армія під командуванням генерала О. Брусилова прорвала фронт і знову захопила Чернівці, Коломию, Броди й Луцьк, значна частина Галичини і Буковини. Загальна площа окупованої у ході операції території становила 2,5 тис. кв. км. Загроза вторгнення нависла над Угорщиною. Армії А. Брусилова в кінці літа вийшли на карпатські перевали. Утрати противника складали до 1,5 млн солдат і офіцерів. Захлинувся наступ німців під Верденом. Але розвинути цей успіх російській армії не вдалося. Німецьке командування перекинуло частину своїх військ із Західного фронту і зупинило російський наступ в районах Ковеля і Пінску, а також на річці Стоход. Фронт стабілізувався і в такому стані перебував до літа 1917 р. Була врятована від поразки Італія, а Румунія оголосила війну Німеччині та Австро-Угорщині.

12. Перша світова війна призвела до загострення соціальних, політичних і національних суперечностей у Російській імперії. В Україні активізувався національно-визвольний рух проти самодержавства, який ставив собі за мету завоювання політичних прав. 27 лютого 1917 р. перемога Лютневої революції в Петрограді призвела до падіння самодержавства, незабаром цар Микола II зрікся престолу. Тимчасовий уряд очолив князь Георгій Львов. В Україні самодержавний режим також було ліквідовано, а замість старих органів влади утворено губернські, міські й повітові правління. У містах і селах було утворено паралельні органи влади — Ради робітничих і солдатських та Ради селянських депутатів. Національні політичні сили були роздроблені, тому необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виник альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР). Вона була створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський — відомий український історик і політик. Видатними діячами УЦР стали також Д. Антонович, С. Веселовський, Д. Дорошенко, В. Коваль, Ф. Крижанівський.

13. Партійний склад УЦР був різноманітний, її членами стали представники ТУП, який згодом було перейменовано у Союз українських автономістів-федералістів, Української соціал-демократичної робітничої партії, Української партії соціалістів-революціонерів, Української народної партії. Крім партій до складу УЦР увійшли представники громадських організацій. Основні напрямки політичної програми УЦР · Боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти українських губерній та етнічних земель. · Підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки. · Співпраця з Тимчасовим урядом. · Надання національним меншинам рівних політичних прав, Однак в УЦР не було єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (М. Грушевський, В. Винниченко) бачили Україну автономною республікою у федеративному союзі з Росією. Створення УЦР стало видатною подією в національно-демократичній революції 1917—1920 pp. УЦР виступила організатором і лідером національно-визвольного руху, що охопив широкі верстви населення, діячі УЦР почали привселюдно й відкрито говорити про інтереси нації від її імені. Маніфестаційна комісія Центральної Ради на чолі з Дмитром Антоновичем організовувала величаві маніфестації. Так, 29 березня 1917 р. на «Святі революції», яке проводила київська міська влада на підтримку Тимчасового уряду і нового демократичного ладу в Росії, уперше вулицями міста пройшла українська депутація з національними блакитно-жовтими прапорами під супровід українських маршів. 1 квітня УЦР провела свою маніфестацію, що стала першою українською маніфестацією в новітній історії України. У поході брали участь понад 100 тис. осіб, у тому числі 30 тис. озброєного війська. Маніфестація проходила під гаслами: «Вільна Україна — вільній Росії», «Автономію — Україні!», «Хай живе Федеративна республіка!». Центральна Рада випустила перший інформаційний листок — «Вісті з Центральної Ради». На народному вічі на Софіївському майдані було прийнято резолюцію про підтримку Тимчасового уряду, необхідність вимагати від нього декларації про автономію України, домагатися скликання Установчих зборів та Українського національного конгресу. 19—21 квітня 1917 р. в Києві в приміщенні Купецького зібрання проходила робота Всеукраїнського національного конгресу, у якому брали участь понад 900 делегатів від політичних партій і різних політичних організацій — селянських, військових, робітничих, економічних, культурних. Головою з'їзду було обрано М. Грушевського. Серед них були представники не тільки Наддніпрянської України, а й Кубані, Галичини та всіх воєнних організацій, близько 600 гостей від українських установ Києва. Конгрес ще раз підтвердив вимогу надання Україні національно-територіальної автономії і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. 21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Таємним голосуванням головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського. Тоді ж було обрано його заступників — В. Винниченка й С. Єфремова, виконавчий орган — Комітет, або Малу Раду. УЦР перетворилася на представницький (з елементами парламентаризму) орган українського народу (рис. 4).

14. I Універсал

10 червня(23 — за новим стилем)1917— проголосив автономіюУкраїни«однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії28 червня1917створеноГенеральний Секретаріат.

Умови

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;

Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України(навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії … народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинні були стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.

II Універсал

3 липня(16 — за новим стилем)1917— зафіксував наслідки домовленостей міжУЦРі Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавалаВсеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Умови

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…

Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.