|
20 Російська ф. остаточно сформувалася в 19 сторіччі. в особі Достоєвського, Толстого, Соловйова вона заявила про себе на весь світ. Особливості: російські філософи писали свої твори не у вигляді строгих наукових дослідів а у вигляді притч, оповідей. російська ф. була тісно пов’язана з християнським сприйняттям світу. Художня література була тісно пов’язана з ф. Російські філософи ставили питання шляхів розвитку Росії, також її роль у істор. процесі. В середині 19 ст. Сформувалося 2 напрямки: слов’янофіли і западники. Думки розділилися. Одні вважали, що Росія просто відставала передових країн Європи, і що вона приречена продовження шляху, пройденого Заходом, і що їй неминуче доведеться повторити. Інші, навпаки, вважали, що внаслідок петровських реформ Росія втратила власний образ, втратила національне коріння, і їй визначено відродити давньоруські, православні початку побуту та страхової культури, щоб сказати світові своє, нове слово. Прибічники такого думки утворили хіба що табір західників, прихильники другого – слов'янофілів. Головна ж мета слов'янофілів зводилася до того, аби повернути Росію до засадам православної життя та взявши у Заходу все позитивне, розвивати ці початку. Характерні риси світогляду західників – естетичний гуманізм і соціально-політичний радикалізм. Вони наполягали на відділенні релігійної сфери від філософії і ідеології. Саме західництво сформував середовище, породила у результаті російську інтелігенцію як соціально-культурне явище. Сучасники називали Соловйова центральною фігурою російської філософії. Він критикував існуючу до нього філософію за абстрактність і не приймав таких крайніх її проявів як емпіризм і раціоналізм. Висував ідею позитивної всеєдності, в чолі якого стоїть Бог. Благо він бачив як прояв волі, істину як вияв розуму, красу як вияв почуття. Весь матеріальний світ філософ бачив підконтрольним Йому, людина ж в його філософії виступав сполучною ланкою між Богом і природою, Їм створеної, але не досконалою. До досконалості повинен довести її чоловік, у цьому сенс його життя. Оскільки людина займає проміжне положення між Богом і природою, його моральна активність проявляється в любові до іншої людини, до природи і до Бога. Розглядаючи питання "суспільства і людини", він говорить, що особистість і суспільство - одне і те ж, відмінність лише в масштабі. Бачить в духовності стрижень існування стабільного суспільства. Юридичні закони цього забезпечити не в змозі, вони здатні обмежити лише самі явні прояви зла, в той час як для існування сусп. необхідно постійне прояв з боку всіх його членів добра. Одне з центральних місць в російській ф. займає Лев Толстой. На його ф. вплинули погляди Руссо, А. Шопенгауера. Погляди Толстого поділяли багато сучасників та послідовники. У своїй ф. Толстой визнає цінність моральної складової релігії, але заперечує всі богословські її аспекти. Мета пізнання бачить у пошуку людиною сенсу життя, Заперечує владу, вважає, що необхідно скасування держави. Оскільки заперечує будь-які насильницькі способи боротьби, вважає за можливе позбавитися від держави шляхом відмови кожного від виконання ним громадських і державних обов'язків.
|
№21 Охарактеризуйте основні положення філософії екзистенціалізму Екзистенціалізм — ірраціоналістичний напрям у сучасній світовій філософії, що виник після Першої світової війни у Німеччині, у період Другої світової у Франції, а після — в інших країнах, у тому числі і в США, як спроба створення нового світогляду, що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. 20 В 20 роки 20 століття з’явилась філософія екзистенціалізму (лат.-існування). Її Представники: К.Ясперс, м.Хайдегер, франц. філософ А.Камю. В центрі уваги цих філософів – існування окремої людської особистості. Вони вважали, що людина сама виражає себе. Людина в цьому світі – самотня. Вона живе в постійному страху (перед смертю). Вона прагне втекти від страху, розчинитися в суспільному життя, політиці, мистецтві, науках, але приходить до висновку, що суспільні відносини химерні. Людина будучи соціальною істотою не може жити самотньо. Вона попадає під владу натовпу, а натовп – страшна ірраціональна сила. В ньому гонитва за насолодами, жадоба наживи, ілюзія рівності. Людина може пізнати себе лише в кризових ситуаціях: під час хвороби, при зіткненні зі смертю. Сенс життя багато з цих філософів вбачали в отриманні свободи людини, можливості вибору, можливості ризику. Таким чином ця філософія відображала настрої людства в післявоєнний період історії.В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо .
|
22 Охарактеризуйте основні положення філософії Ф.Ніцше Фрідріх Вільгельм Ніцше-німецький мислитель, класичний філолог, композитор, творець самобутнього філософського вчення, яке носить підкреслено неакадемічний характер і почасти тому має широке поширення, що виходить далеко за межі науково-філософського співтовариства. Ідеї:1.Переоценка всіх цінностей, критична ідея знищення застарілих моральних цінностей і заміна їх новими, що проголошуються у вченні Ніцше. Мораль - "сума умов збереження бідних, полуудачних або повністю невдалих видів людини". Немає абсолютного зла і абсолютного добра, відмовляючись від зла, людина заперечує життя. Любов і ненависть, доброта і гнів нерозривно пов'язані один з одним. 2.Воля до влади. Природа влади також дуалистична, як і природа людини. Сильні волею люди повинні як повелівати, так і коритися. Воля до влади з'являється, коли вона знаходить опір. Війна цінна тим, що вона розкриває потаємні чесноти людини і найголовніші - хоробрість і благородство, війна робить людей ближче до їх єству. Воля до влади - це воля до життя.3. Ідея про надлюдину або займає ядро ницшеанского вчення. Всього містяться три головні ідеї про надлюдину: перша - залишатися вірними землі, не вірити тим, хто говорить про надземних надіях, друга - ідея про вічне повернення, надлюдина - це не новий етап в еволюції, хоча і має подібні з людиною зовнішні ознаки, і третя - про Волі до Влада, про Буття і сутності життя. Надлюдина Ніцше по той бік добра і зла, він має інші цінності й установки, на відміну від представника християнської культури, він заперечує мораль як стримуючий фактор прояву своєї волі. Найбільше спокуса - співчуття - не властиво йому. «Егоїзм притаманний тільки суті, котрий володіє благородною душею, тобто тому, хто непохитно переконаний, що подібним йому істотам інші повинні підкорятися і приносити себе в жертву. По відношенню до нижчих істот все дозволено і в усякому разі виходить з категорії добра і зла ». Дуже часто невірно трактують його слова про надлюдину. Це впливає на окремих індивідуумів. Можна припустити, що люди з низькою волею бачать в його словах лише насильство і придушення, розкриття тваринних інстинктів у бік деструктивності. |
|
№23 Охарактезувати основні положення філософії А. Шопенгауера.Визначте в чому проявляється ірраціоналізм, песимізм, волюнтаризм його філософії.
Волюнтаризм – від латинського voluntas – „воля” – ідеалістичне направлення у філософії, що розглядає волю як найвищий принцип буття. Виставляючи на перший план волю у духовному бутті, волюнтаризм протистоїть раціоналізму. Шопенгауер, у філософії якого волюнтаризм вперше оформлюється як самостійний напрямок, дає трактування волі як сліпого, нерозумного, безцільно діючого початку світу. У Шопенгауера, волюнтаризм тісно пов'язаний з песимізмом, уявленням про беззмістовність світового процесу, що має джерелом несвідому і сліпу волю. Головне положення Шопенгауера полягає у тому, що воля є „абсолютною”. На думку Шопенгауера, що повністю співпадає з кантівською, світ є ні чим іншим, як власним уявленням людини. Але звідси не випливає, що іншої реальності ніж духовна не існує. Потрібно розрізняти світ у собі, незалежний від власних почуттів і світ, яким людина його бачить і пізнає, тобто світ феноменальний. Наші фактичні пізнання відносяться не до самого світу, яким він є насправді, а лише до світу явищ. Шопенгауер розрізняє два світи. Один - це уявлення. Інший відокремлений, від нього цілою прірвою, це світ реальний, Світ – воля. В першому панує причинність як і в усьому, що знаходиться у часі та просторі. Інший не співвідноситься з часом та простором. Він вільний від усяких меж і нічим іншим не сформований і не скутий. Розрізнити ці два світи – задача філософії Шопенгауера. Людське життя неодмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою — страждання, задоволення страждання швидко переповнює людину, ціль видається примарною, володіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреба задоволена, в життя приходять перенасичення і нудьга, які залишають відбиток відчаю навіть на забезпечених і щасливих
|
№24 Охарактеризуйте особливості філософських курсів Киэво-Могилянської академії. Визначити її роль для України. Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум, а згодом – Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. Шляхом об’єднання двох київських шкіл: Братської школи та школи, що існувала у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором був митрополит Петро Могила. Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали називати Могилянською. У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини. У своїх філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля, Фоми Аквінського, П.Гасенді, Р.Бекона, Р.Декарта, Г.Лейбніця, Х.Вольфа та інших античних і пізніших європейських авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському ґрунті. Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль в історії філософської освіти не тільки в Україні, але й всієї Росії, дала в XVI — XIX ст. професорів майже усім російським університетам. Найвидатнішим представником гуманітарної думки є самобутній філософ Григорій Сковорода, який закінчив курс навчання в академії, зберіг добрі, враження про неї та її професорів. Гуманістичні ідеї розкріпачення особи, утвердження гідності людини стали визначними в лекціях професорів Києво-Могилянської академії. Етика стала важливим знаряддям формування свободи особи. У філософських курсах академії чітко простежується думка про те, що пізнання законів природи дає хоча і не універсальну, але реальну силу в світі. Етика в академії бере на себе обов'язки вести людину до морального вдосконалення та земного блага. Знання стає вищим етичним принципом, який визнає призначення людини.
|
25.Охарактеризуйте основні джерела та особливості філософії Київської Русі. Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття, й триває до середини XIV. Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу. Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій. Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р.). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській «обробці». Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології. Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у язичницьких богів. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, звертань.
|
|
26. З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме. На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний інстинкт. Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо. Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина. Психіка людини складається з 3-х компонентів: “Воно” – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги. “Я” – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я” формується під впливом суспільства. “Над-Я” – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи в свідомість. Якщо “Я” прийме рішення чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то відчує покарання у вигляді почуття провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується “ідеалістичному принципу”.Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії обох несвідомі, позбавлені контакту з реальністю.З іншого боку, свідомість – “Я” (принцип реальності) знаходиться в стані конфлікту з безсвідомим – “Воно” (принцип задоволення). Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань. Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.
|
27 Григорій Сковорода (1722—1794) — найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і пост, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув комплекс ідей, актуальних для свого часу, став не лише ідейним предтечею нової української літератури, а й творцем найзначнішого вчення в історії української філософської думки. Пройшовши складний шлях боротьби із зовнішнім «світом», який, попри всі зусилля, так і «не впіймав» його, Сковорода дійшов висновку, що «коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне — то й усе світле, щасливе, бажане. Оце є філософія». Саме таку філософію — філософію життя і прагнув створити «український Сократ», гармонійно поєднуючи основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб життя. Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Пліній); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.
|
28 У боротьбі з наступом на духовне життя України в кінці 16 – на початку 17 ст. виникають і набувають все більшого значення організації православного населення, так звані “братства”. Братства сприяли будівництву церков, організації шкіл і друкарень. Вони обрали шлях синтузу латинської і греко-слов’янської культур. Саме це стає предметом навчання в першому вищому навчальному закладі східних слов’ян – Києво-Могилянськой академії. Цей заклад продовжував традиції активної соціальної діяльності полемістів, найвідоміши зсеред них такі як, Герасим Смотрицький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, вони спиралися на ранньохристиянські візантійські та пізьньоантичні неаплатоністські ідеї. Виникнувши як середній навчальний заклад Кіївська братська школа об’єднується з печерською школою і під керівництвом настоятеля Печерської лаври, видатного українського державнго і культурного діяча Петра Могили стає вищим навчальним закладом. З 1701 р. ця школа отримує статус академії. До лекційних курсів академії широко вводились концепції мислителів епохи Відродження таких як М. Копернік, Г. Галілей та ін. В академії було два напрямки раціоналізму. Представники одного напрямку обмежували прaва розуму межами релігійної віри. Представники іншго напрямку різко критикували релігійний фанатизм. Частина вчених-викладачів вважала основою суспільного прогресу поширення освіти, особлива математичних, природничих знань, техніки та ремесел. Серед них був “глава вченої дружини” Петра 1 Феофан Прокопович. інша група мислителів тяжіла до моральної проблематики. Були введені і спеціально читалися курси моральної філософії, в якій людина розглядається як особливий “малий світ” – частина природи. При цьому досягнення щастя пов’язувалось із самопізнанням і моральним удосконаленням.
|