|
44. Еволюція. Еволюція – це поступовий прогресивний розвиток подій, стосунків і матеріальних об’єктів та суб’єктів. Тобто розвиток по висхідній – від простого до складного. Так, як еволюційний розвиток є напруженим, то еволюція – рух по спіралі. За приклад візьмемо звичайний м’який водяний рукав, що прикріплений до якоїсь осі. Якщо по рукаву подавати рідину без напруги(тиску) то рукав буде направлений паралельно цій осі. Якщо ж тиск в рукаві збільшувати, то він буде закручуватися навколо цієї осі по спіралі. Тому і людська(та і будь яка інша) ДНК закручена по спіралі, бо це програма розвитку істоти під напруженням). Але еволюція може носити і зворотній характер. Це коли знімається напруга і припиняється прогрес розвитку якості. Ця регресивна еволюція без напруги набуває не спірального вигляду, а прямого по відношенню до вісі часу і тому регрес еволюції відбувається швидше ніж прогрес. Чим напруженішою була спіраль еволюції тим швидшим, по відношенню до затраченого на неї часу, буде час регресу. Еволюція ніколи не переривається, вона може тільки набути форми регресу. Чи можна зупинити регрес? Звичайно, що так, але для зупинки регресу треба інколи затратити в мільйони разів більше зусиль ні ж для перетворення еволюції прогресуючої в еволюцію регресуючу. Революція. Революція це перервана еволюція. Революційна перерва може мати форму або прискорення, або уповільнення. Найнебезпечнішим є прискорення. При прискоренні, його учасники відчувають на собі ніби позитивні наслідки. При прискоренні часто рвуться усталені зв’язки, порядок. Це схоже на те, якщо по водяному рукаву подати рідину надвисокого тиску, який цей рукав нездатен утримати. Рветься в самих найнепередбачуваніших містах і у найнепередбачуваніший час. Як правило, система, життя суспільства непристосоване до таких стрибків. Тому, щоб зупинити катастрофу, жертвують найнеобхіднішим, тим що перше попадається. А першим попадається найактивніше, найпрогресивніше. Після революційних стрибків завжди настає період стагнації (отупіння). Інколи для відновлення до початкового рівня необхідно затратити більше часу ніж його б було потрібно для звичайного еволюційного розвитку системи для досягнення цього рівня. Еволюція людства – це звичайний поступовий розвиток, коли люди намагаються впростити собі життя, тим самим створють нові й нові винаходи які нам дійсно його полегшують переворотом).
|
46. Головним предметом філософських міркувань є людина та її існування у світі. Не випадково І.Кант питання «що таке людина?» формулює як основне питання філософії.Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту. Європейська середньовічна філософія. спираючись на християнську традицію. висувала на передній план релігій но-моральні проблеми людського існування, розробляла Епоха відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність І автономію Особистості віру в її безмежні творчі можливості. Новоєвропейська філософія XVII велику увагу приділяє розуму як специфічній особливості. Для нім. клас. філос. визначальним є уявлення про людину як про суб’єкт духовної діяльності, що створює культуру і є носієм загального ідеального начала – духу, розуму. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність всіх суспільних, відносин. 3 кінця XIX — початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи не основною для більшості філософських вчень. Філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності І унікальності не піддасться загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблем безпосереднього існування людської особистості. Виникає антропогічна філософська школа, яка ставить за мету поєднати конкретно-наукові досягнення з цілісним філософським осягненням людського життя. Продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибина психологія, структуралізм, у філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення («екзистенції») людини. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і «ближніми», і «дальніми»), з культурою людства. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.
|
47. Теоретичні й емпіричні дослідження ролі праці свідчать: праця – перша, основна умова всього людського життя. Завдяки праці людина відокремилась від світу тварин. Аналізуючи становлення людського суспільства, Ф. Энгельс підкреслював, що людина зобов'язана праці в поділі функцій між руками і ногами, в розвитку органів мови і поступовому перетворенні мозку тварини в мозок людини, після чого дії останньої стали носити свідомий характер. У результаті спільної діяльності рук, органів мови і мозку, спілкування між собою люди здобували здатність виконувати все більш і більш складні операції, ставити перед собою все більш і більш високі цілі і досягати їх. Відмінності в мовах відображають важливі відмінності між культурами, а також допомагають зміцненню цих культурних особливостей. Завдяки використання мови індивід трансформується в агента культури, через мову він вбирає в себе саму сутність культури, а послуговуючись мовою – зміцнює концепції своєї культури. Цей взаємозв'язок має місце для всіх мов і культур. Рідна мова – це найкоротший, найефективніший шлях до самопізнання власної душі. До рідномовної культури дитина залучається ще в ранньому дитинстві через сприймання народної казки. Тільки вона може розвивати інтелект, допомогти зрозуміти саму себе, свої бажання і емоції, сприяти підвищенню впевненості дитини в собі і в своє майбутнє. Людина — частина природи, має біологічні властивості й підвладна біологічним закономірностям. Водночас вона — істота соціальна, є носієм суспільних характеристик і поза суспільством як людина не існує. Звідси й виникає проблема співвідношення біологічного та соціального в людині. Кожна людина унікальна, неповторна. Ця унікальність зумовлена вже біологічно, бо неповторною є в кожної людини комбінація генів. Людина зазнає впливу і природи, і суспільства, й історії. Одна з особливостей біології людини — висока пластичність, пристосовуваність, відсутність жорсткої прив'язаності до певних умов існування, природного середовища. Різниця поглядів на людину між К. Марксом і З. Фрейдом: •Маркс зводив людину до її суспільних функцій - ролям, Фрейд - до сексуального інстинкту і несвідомим потягам. •Джерелом відчуження для Маркса була економічна експлуатація, підкріплювана насильством. Фрейд пояснював відчуження тиском культури на психіку, репресією первинних потягів. •Маркс закликав робітничий клас, вимагаючи від нього усвідомити свій інтерес, свою історичну місію, а Фрейд - хворого-невротика, змушуючи його пригадати забуте джерело неврозу, відтворити логіку своїх вчинків і думок. •Маркс розглядав відділення розумової праці від фізичної, як причину поділу суспільства на класи. Фрейд бачив у розщепленні психіки на свідомість і несвідоме причину внутрішніх конфліктів, неврозів. •Революція в теорії Маркса, яка скидає надбудову, веде до оздоровлення суспільства, а прорив несвідомих сил в свідомість в теорії Фрейда - явна ознака хвороби і руйнування особистості.
|
|
48. Людина має біосоціальну природу. З одного боку, це жива істота з притаманними їй загальними рисами, що властиві людському роду. З другого боку людина — істота соціальна, яка розкриває свої сутнісні риси саме в колективі, у процесі спілкування. За допомогою праці, мови, критики і самокритики людина стає «суспільною твариною», унікальним представником біосфери. Т. ч., людина — жива істота, яка має певні потреби, задовольняє їх у процесі виробництва, завдяки спілкуванню і здатності свідомо, цілеспрямовано перетворювати світ і саму себе. Для відображення всіх аспектів людської особистості використовуються різні якісні характеристики. Це такі поняття, як індивід, індивідуальність, особистість. Під поняттям «індивід» мають на увазі конкретну людину. Поряд із загальними рисами, які притаманні всьому людському роду, «індивід» має свої особисті якості, завдяки яким він відрізняється від інших. У кожну історичну епоху формується сукупність умов — матеріальних, соціальних, духовних, — які визначають соціальний тип людини і характер її взаємин із суспільством, що в соціальній філософії називається історичним типом соціальності. Особистість і суспільство — це дві взаємозалежні, взаємодоповнюючі сторони способу засвоєння дійсності людиною. Немає особистості без суспільства, і немає суспільства без особистості. У кожну історичну епоху існує свій тип відносин між особистістю і суспільством. Міра свободи, яку вкладають люди в кожну конкретну епоху, залежить від рівня розвитку економіки, від соціальних відносин і політичного ладу тієї чи іншої держави. Насильство в історії — застосування будь-якою соціальною спільнотою різних форм примусу щодо інших спільнот і окремих людей з метою досягнення або збереження свого панівного становища, тих чи інших прав і привілеїв. У науці є два підходи до визначення поняття насильства: 1) передбачає чітко окреслене негативне навантаження, охоплює всі форми фізичного, психологічного, економічного придушення тощо; 2) орієнтований на ціннісно-нейтральні та об'єктивні характеристики, цей підхід ототожнює насильство з фізичною та економічною шкодою, яка є наслідком насильства. Насильство — це один із способів, що забезпечують панування, владу людини над людиною. Насильство в історії пов'язане з існуванням соціальних суперечностей. Поряд із виправданням насильства в історії як її рушійної сили в другій пол. XX ст. поширилася концепція, відповідно до якої за сучасної доби потрібно відмовитися від насильства як засобу історичної дії. |
49. Що стосується вирішення глобальних проблем сучасності, філософія розглядає кожну з цих проблем, шляхи вирішення, висуває гіпотези щодо майбутнього, прогнозує ситуацію, в центрі якої людина і цивілізація. Спочатку ці проблеми не були глобальними і стосувалися тільки окремих країн, але незабаром статус кожної з них змінювався. Деякі з проблем можна виділити для кожної людини безпосередньо, в чому і полягає філософія глобальних проблем. Основні з них: - Проблема миру та війни існувала завжди, коли існувало людство. Для вирішення цієї проблеми створюються мирні організації, заходи, як наприклад в 1994 була створена програма НАТО «Партнерство заради миру», в яку увійшли 24 держави. Зміст ядерної зброї контролюється, але все ж існують країни, які знаходять спосіб утримувати зброю нелегально. - Економічна проблема - це погіршення навколишнього середовища, що включає накопичення отруйних речовин у землі, забруднення атмосфери та гідросфери, вирубку лісів, які так нам потрібні для повноцінного життя в багатьох аспектах, так і для повітря, деградація грунтів , - все це наслідок втручання людини в природу. Що буде робити людство, коли ресурсів майже не залишиться, або вони зникнуть зовсім? Проблема стоїть гостро для всього світу, і сьогодні розділяють два шляхи вирішення цього завдання: екстенсивний та інтенсивний. Або людство зможе знайти нові джерела, замінити їх, або скоротити використання тих, які ми використовуємо сьогодні. - Демографічна проблема включає в себе голод, демографічний стан країн сьогодні. Справа в тому, що в одних з них спостерігається демографічна криза, в інших - демографічний вибух. Це загрожує тим, що деякі нації, як, наприклад, європейські, можуть незабаром зовсім зникнути. Вирішенням цієї проблеми може бути демографічна політика, пропаганда серед віруючих, підйом рівня освіти. У рішенні проблеми цієї галузі є два шляхи: збільшення посівних ділянок або одержання більше продукції на існуючих. - Для того, щоб подолати відсталість малорозвинених країн, передбачені такі рішення: демографічна політика в цих країнах, нові реформи, ліквідація монокультури, усунення міжетнічних конфліктів, зменшення військових витрат, перебудова власного господарства. Для того, щоб допомогти відстаючим країнам, також створюють організації та заходи. - Крім матеріальних проблем існують також психологічні, духовні, до яких більш причетна сама філософія. Це падіння моральності, культури народу. Вирішення цієї проблеми вже залежить індивідуально від кожного з нас: який шлях ми оберемо сьогодні, в цей час? Кого ми зможемо навчити мудрості і розважливості? Кажуть, для того, щоб змінити націю, потрібно спочатку почати з самого себе. Ми критикуємо всіх навколо і втрачаємо віру в краще, але кожен з нас чогось очікує, ігнорує себе і потопає в масових стереотипах. Може слід для початку кожного з нас працювати над самим собою? Якщо більшість людей прислухається до цього, світ стане набагато краще і це буде ефективніше масової пропаганди. Рішення глобальних, що стосуються всього людства, проблем сучасності лежить на плечах кожного окремої людини, однак і філософія тут не на останньому місці. Нас зачіпають різні проблеми, для яких характерна причетність як всієї нації, так і кожного індивідуально. Не варто залишатися осторонь до того дня, коли буде надто пізно. Час діяти на благо майбутнього своїх рідних, дітей та онуків.
|
50. Людина є єдиним створінням у світі, яке усвідомлює свою кінечність (смертність), тому її життя для неї самої виступає як проблема. Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності у світі, своєї долі та призначення. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого (чи для кого) жити. Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною на протязі історії отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як «готове» знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення і вибору. Можна досить умовно і схематично окреслити певні варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури. З античних часів відома позиція філософа Епікура, так звана гедоністична (від грец. «насолода», «задоволення») позиція, яку можна розуміти як «життя заради життя». Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися самим життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про час смерті. Інший шлях в здобутті сенсу життя можна назвати «життям заради інших людей», коли гарантією осмисленості життя для людини постають інтереси родини, нації, суспільства, прийдешніх поколінь. Для людини, як суспільної істоти, небайдуже, що вона залишає після себе. Недаремно прожити життя — це і продовжитися в своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної та духовної діяльності. Самоцінність індивідуального «Я» не можна розчинити повністю в інших цінностях. Призначення та сенс життя індивіда в першу чергу самому здійснитися як Людина, або — мовою релігії — «піднятися до Бога» стати «образом та подобою Божою». Іншими словами, в своєму житті людина повинна стати єдністю універсально-людського і неповторно-індивідуального, в розвиток свого «Я» включити весь світ — і природний, і суспільний. Таке можливе лише через живий діалог, через творче спілкування з природою, суспільством (і «ближніми», і «дальніми»), з культурою людства. Це і є саме те, що має назву духовної еволюції, саморозвитку людської особистості в процесі співтворчості зі світом. Конкретні шляхи духовної еволюції особистості — справа її власного вибору, особистого ризику віри і долі.
|