Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1
.pdfВключення Буковини |
У той час як більша частина укра- |
||
до складу |
їнських |
земель |
була захоплена |
Молдовського |
Литвою, в середині XIV ст. на |
||
князівства. |
землях між Дністром і Дунаєм, що |
||
Закарпаття |
входили до складу Київської Русі, |
||
під владою |
а потім Галицько-Волинського |
||
Угорщини |
князівства було створено після ви |
||
|
гнання |
угорських |
загарбників са |
мостійне Молдовське |
князівство з столицею в м. Сучаві |
(1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття зали
шалося в складі |
Угорщини. |
|
Після смерті у 1377 р. Ольгерда |
Кревська унія. |
" великим князем литовським став |
Загарбання |
один з його синів Ягайло. Проти |
шляхетською |
нього виступили його брати й інші |
Польщею |
родичі. Велику загрозу для Литви, |
Галичини |
як і для Польщі, становив Тевтон |
|
ський орден. Щоб зміцнити свою |
владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намага лися відкрити собі шлях до загарбання українських і біло руських земель, іцо входили до Литовського князівства.
14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської коро леви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навікивіків литовські й руські землі, прийняти католицтво і ох рестити все литовське населення «від мала і до велика».
Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.
Після загарбання Галичини поль- Островська угода ські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провін
ції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів, підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою Литовське князівство зберігалося і його довічним правите-
100
лем (намісником) на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), дво юрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титу лувати себе великим князем, а за Городельською угодою 1413 р. польський король визнав, що й після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна
залежність від польського короля. |
|
|
||
|
Утвердившись |
на |
великокнязів- |
|
Посилення влади |
ському |
столі, |
Вітовт протягом |
|
литовських феодалів |
1392—1394 рр. |
за допомогою |
||
в Україні |
зброї змістив як у Білорусі, так і |
|||
(90-ті рр. XIV ст.— |
в Україні князів, що перестали |
|||
1430 р.) |
йому |
коритися. В |
Україні Нов- |
|
|
город-Сіверське, |
Володимирське |
(Волинь), Подільське (Східне Поділля — Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Лит ви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що безза перечно здійснювали волю великого князя. Тим часом За хідне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт зму шений був передати Польщі (хоча воно ще було повернено
до складу Литви в 1411 |
р. і боротьба за нього між Литвою |
і Польщею тривала до |
1432 р.). |
Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українсько го населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоп лені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська за знали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Едигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, у третьому десятиріччі XV ст. зумів поширити
свій |
вплив на |
південь до берегів Чорного моря від |
Дніпра і Криму до Дністра. |
||
|
|
У цей час із заходу й півночі, |
|
Розгром |
Польщі, Литві, руським і всім сло- |
|
німецьких |
в'янським землям загрожували ні- |
хрестоносців |
мецькі рицарі, що намагалися роз- |
|
під |
Грюнвальдом |
ширити межі своїх володінь за |
|
|
рахунок загарбання чужих земель. |
Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісистоболотистій місцевості поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг
101
у Пруссії. Вітовт привів сюди свої війська з Литви,україн ських, білоруських і російських земель. Тут були полки з Смоленська, Брянська, Стародуба, Києва, Луцька, Воло димира, Вітебська та інших міст. Прибули також війська на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі польських військ були наймані загони з Чехії під команду ванням майбутнього вождя таборитів Яна Жижки, з Мо равії і Сілезії. Польсько-литовсько-руська армія налічува ла 100 тис. чол. і кількісно перевищувала армію рицарів (80 тис. чол.), але рицарі мали перевагу у воєнній підго товці й озброєнні. Литовсько-українсько-білоруські війська Вітовта займали правий фланг, на лівому фланзі розташувалися польські війська Ягайла, а в центрі — три смоленські полки, якими командував мстиславеький князь Юрій.
Битва розпочалася зранку і мала запеклий характер. Під натиском хрестоносців війська Вітовта та Ягайла прийшли в замішання. Але становище врятували смолен ські полки, які витримали головний удар рицарської кінно ти і скували ударні сили хрестоносців. Завдяки цьому польські й литовські війська змогли перегрупуватися й пе рейти в рішучий наступ. На вечір рицарська армія, втра тивши 18 тис. убитими, була вщент розгромлена.
Грюнвальдська битва мала велике значення у боротьбі народів Східної Європи проти німецько-католицької фео дальної агресії за свою незалежність. Російському, українському і білоруському війську належить важлива роль у розгромі хрестоносців, який припинив дальше їхнє просування на схід і південь, у слов'янські і литовські землі.
У 1430 р. після смерті Вітовта ро-
Боротьба |
сійські, |
українські |
і білоруські |
проти литовських |
феодали, яких змушені були під- |
||
і польських |
тримати і феодали литовські, на |
||
поневолювачів |
сеймі у Вільні обрали великим |
||
(30-ті рр. XV ст.) |
князем |
литовським |
молодшого |
Загарбання |
брата Ягайла Свидригайла Оль- |
||
шляхетською |
гердовича, що був близьким до |
||
Польщею |
руських феодалів і виступав проти |
||
Західного Поділля |
польсько-литовської унії. |
||
|
Того ж |
року польсько-шляхетські |
війська, розбивши сили литовських намісників, зайняли Західне Поділля і оволоділи західноподільськими замка м и — Кам'янцем, Червоногородом, Скалою, Смотричем, Улітку 1431 р. польські війська на чолі з Ягайлом вдерлися на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька;
102
Місто під керівництвом одного з воєвод Свидригайла Юрші успішно захищалося, відбиваючи неодноразові штурми польських військ.
Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем. Унаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за віднов леною у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Західне Поділля закріплювалося за Поль щею, а Волинь — за Литвою. Однак спочатку майже всі російські, українські і білоруські землі — Полоцька, Вітеб ська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Волинь, Брацлавщина — не визнали влади Сигізмунда і підтрима ли Свидригайла.
Почалася шестирічна війна, в якій населення ро сійських, українських і білоруських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. 1 вересня 1432 р. на північний захід від Вільни на р. Свенті у запек лому бою Сигізмунд розгромив війська Свидригайла. Але українське населення, особливо на Київщині, ще деякий час чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити захоплені раніше ро сійські, українські і білоруські землі.
|
Коли у 1440 р. змовники з числа |
|
Остаточна |
великих |
феодалів-князів і панів, |
ліквідація |
серед яких були й князі Чарто- |
|
удільних князівств |
рийські, вбили Сигізмунда, литов- |
|
на Україні |
ські пани, всупереч волі польських |
|
|
магнатів, |
знову обрали окремого |
князя литовського, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440—1492), при якому справами фактично керував один із литовських панів дядько Казимира Ян Гаштовт — віленський воєвода. Польсько-литовську унію було розірвано. Але після того як у 1444 р. у битві з турка ми під Варною загинув польський король Владислав III, польські пани у 1445 р. обрали новим королем Казимира, який залишався і великим князем литовським. Отже, від носини між Польщею й Литвою встановилися на основі персональної унії. Такі відносини в основному зберігалися до середини XVI ст.
У перші роки князювання Казимира становище його виявилося неміцним. На початку 40-х рр. XV ст. повстало проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися Волинь, Київщина та інші землі. Це змусило Казимира
103
піти на деякі поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, до якого ввійшла й Переяславщина, де удільним князем став син зміщеного Вітовтом київського князя Во лодимира Ольгердовича Олелько (Олександр) (близько 1441—1454), а після смерті Олелька його син Семен Олелькович (1455—1471), і князівство Волинське (разом із Східним Поділлям), у якому князем став Свидригайло, що перейшов на бік Казимира (1445—1452).
Щоб заручитися підтримкою феодалів Литви, ро сійських, українських та білоруських земель, Казимир ви дав у 1447 р. загальноземський привілей, яким розширю вав права всіх феодалів — гарантував шляхті особисту не доторканість, звільняв феодалів та інших підданих від ряду державних повинностей, зокрема виплати постійного грошового податку — серебщини, надавав феодалам пра во вотчинного суду, заборонив селянам перехід з маєтків феодалів на великокнязівські землі, і навпаки, з велико князівських дворів у шляхетські. Ці поступки послабили незадоволення російських, українських і білоруських фео далів пануванням Литви.
Одночасно з розширенням прав феодалів Казимир зміц нював позиції литовських феодалів в Україні. У 1452 р., коли помер Свидригайло, було остаточно ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви Волинське князівство, яким управляв намісник литовського князя. Східне Поділля (Брацлавщина) було приєднане до Київ ського князівства, а в 1471 р,. після смерті київського князя Семена Олельковича, Київське князівство також було ліквідоване.
Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що вхо дили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільнокнязівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєвод- ства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділи лася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.
Проте населення російських, українських і білоруських земель, включене до складу як Литовської, так і інших держав, не бажало окатоличуватися і продовжувало до тримуватися православної віри. Воно вело боротьбу проти іноземного гноблення і намагалося забезпечити свою на ціонально-релігійну незалежність.
Польсько-литовські феодали, захопивши українські землі, експлуатуючи трудящі маси, водночас не змогли за-
104
безпечити захист України від нападів на українські міста й села турків і кримських татар, які утвердилися в Криму і поширювали свій вплив на Північне Причорномор'я.
|
Кримський |
півострів під |
назвою |
|
Крим і Північне |
Таврія |
(очевидно, від назви одно- |
||
Причорномор'я |
го з народів — таврів, що мешка |
|||
|
ли тут |
у |
давні часи) |
відомий |
в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протя гом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім пів островом.
|
В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила |
||
й |
східна частина Кримського півострова, |
перебувало |
|
у |
складі'Давньоруської держави. |
У XII — на початку |
|
XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась |
|||
влада половців. У середині XIII ст., |
як і інші |
землі Русі, |
в тему числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойо ваний монголо-татарами. Було створено улус з центром у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму тоді жили представники різних народів — руські, греки, алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній кількості -стали переселятися вірмени й італійці. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримсько му узбережжі свої факторії — торговельні й військово-ад міністративні пункти, що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі. Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільниць кий ринок, де татари й турки збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.
Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало (Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро (на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.
Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було ство рено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гі- рей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчиса рая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.
105
Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326), почала швидко розширюватися і перетво рюватися на могутню державу. Турецькі завойовники за хопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоді ли Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імпе рії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим, у 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина.
В основу своєї політики турецькі Турецько-татарські й кримські феодали поклали за- напади на Україну гарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабу вали підкорені народи, брали в полон і продавали в раб
ство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському роз виткові.
Особливо багато горя від турецьких і татарських напа дів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис спові щає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже...
Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пу сту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 вели ких грабіжницьких нападів на українські землі.
Українська народна пісня так розповідає про лихо, що його несли татари:
За річкою вогні горять. Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили.
Стару неньку зарубали,
Амиленьку в полон взяли.
Ав долині бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється І на ногах ланцюг б'ється. А я, бідний, з діточками
Піду лісом стежечками,— Нехай йому із водою...
Ось-ось чайка надо мною.
Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніп ров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля —- систематично спустошувалися.
106
Російська держава |
Російська держава, яка утвори- |
і українські землі |
лася внаслідок об'єднання північ |
|
но-східних руських земель навколо |
Москви, уже наприкінці X V — н а початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з бо ку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримсько* го ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим мо сковські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських — українських і білоруських — земель, які в давні часи вхо дили до складу Київської Русі.
Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи навколо Москви російські землі, ставив своєю метою воз з'єднати в межах Російської держави всі землі, які входи ли колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею,
своєю |
«отчиною», а себе — «государем всея |
Руси». |
|
У 1489 р. Іван III |
вперше заявив великому князеві литов |
||
ському! |
королеві |
польському Казимиру: «Наши |
городы, |
иволости, и земли, и воды король за собою держит». Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтри
мував як переселення простих людей, так і перехід від Литви з землями під владу Москви руських князів з при кордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх пра гнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Російської. Часто це мотивувалося захистом православної віри, що зазнавала в Литві утисків.
У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і вбити його, а великим князем проголосити Михайла Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір «відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини і приєднатись до Московської держави». Але змова випад ково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля, напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський були страчені в Києві.
Проте ряд чернігово-сіверських князів із своїми воло діннями— Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Ва силь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та інші — перейшли під владу Москви.
1в7
З 1492—1494 pp. з перервами до 1503 р. тривала війна Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Черні- гово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріп лена за Російською державою.
У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагатших князів Махайло Львович Глинський. Він походив із татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітовті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізви ще походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато років жив за кордоном, служив у німецького імператора Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого військового і державного діяча. Повернувшись у Литву, він швидко висунувся при дворі великого князя литовсько го Олександра Казимировича (1492—1506) і дістав зван ня двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литов ських вельмож Глинський був усунений з високих посад.
У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли по встання в Білорусі й на Київщині, але українське й біло руське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви.
Великі князі московські продовжували політику об'єд нання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота ро сійським військам.
Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. ста ла приділяти багато уваги захистові своїх південних зе мель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих «засечных черт», що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).
На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади кримських татар
ітурків. Найпівденніше була разтащована оборонна
лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.
108
Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кілько ма сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька ро ків перебував на службі у російського уряду, здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступ ного року загони російських військ під начальством околь ничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татар ськими містами і звільнили багатьох невільників.
У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Ро сійської держави з Лівонією за вихід до Балтійського мо ря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща. Через це російський уряд змушений був послабити наступ своїх військ проти татар і турків на півдні.
У Лівонській війні в складі російських військ билися й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.
3.Соціально-економічний розвиток України
вдругій половині XIV — першій половині XVI ст.
Умови розвитку Складні зовнішньополітичні і вну- економіки. трішні умови негативно впливали Населення на економічний і культурний роз виток українських земель, але зов сім спинити його не могли. Зусиллями народних мас роз
вивалася економіка, передусім землеробство і ремесла, виростали міста, розширювалися товарно-грошові відно сини. Незважаючи на тяжку експлуатацію і на те, що та тарські й турецькі завойовники тисячами виводили невіль ників з України на рабські ринки, кількість населення, що жило на українських землях, збільшувалася. Якщо, за приблизними підрахунками, на початку XV ст. в Україні налічувалося близько 3,3 млн чол. населення, то напри кінці першої чверті XVI ст.— 3,8, а наприкінці першої чверті XVII ст. 5—6 млн чоловік.
109