Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

.pdf
Скачиваний:
58
Добавлен:
19.12.2016
Размер:
3.69 Mб
Скачать

Включення Буковини

У той час як більша частина укра-

до складу

їнських

земель

була захоплена

Молдовського

Литвою, в середині XIV ст. на

князівства.

землях між Дністром і Дунаєм, що

Закарпаття

входили до складу Київської Русі,

під владою

а потім Галицько-Волинського

Угорщини

князівства було створено після ви­

 

гнання

угорських

загарбників са­

мостійне Молдовське

князівство з столицею в м. Сучаві

(1359). До його складу входила й Буковина, де більшість населення становили українці. Молдовське князівство, а в його складі й Буковину, захоплювали то угорські, то польські королі, а з початку XVI ст. воно потрапило в залежність від турецького султана. Закарпаття зали­

шалося в складі

Угорщини.

 

Після смерті у 1377 р. Ольгерда

Кревська унія.

" великим князем литовським став

Загарбання

один з його синів Ягайло. Проти

шляхетською

нього виступили його брати й інші

Польщею

родичі. Велику загрозу для Литви,

Галичини

як і для Польщі, становив Тевтон­

 

ський орден. Щоб зміцнити свою

владу і сили країни в боротьбі з німецькими рицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою і Польщею, якою вони намага­ лися відкрити собі шлях до загарбання українських і біло­ руських земель, іцо входили до Литовського князівства.

14 серпня 1385 р. недалеко від Вільна у замку Крево Ягайло й польські посли підписали акт про унію, за якою Ягайло одержував польську корону і руку польської коро­ леви Ядвіги. За це він мав приєднати до Польщі навікивіків литовські й руські землі, прийняти католицтво і ох­ рестити все литовське населення «від мала і до велика».

Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною. У 1387 р. Польща при вирішальній участі литовсько-руських військ на чолі з князем Вітовтом відвоювала в Угорщини галицькі землі й закріпила їх за собою.

Після загарбання Галичини поль- Островська угода ські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити всі його землі на провін­

ції Польщі. Проте внаслідок опору литовських феодалів, підтримуваних населенням, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати з Вітовтом у м. Острові угоду, за якою Литовське князівство зберігалося і його довічним правите-

100

лем (намісником) на основі васальної залежності від польського короля був визнаний Вітовт (1392—1430), дво­ юрідний брат Ягайла. Через деякий час Вітовт почав титу­ лувати себе великим князем, а за Городельською угодою 1413 р. польський король визнав, що й після смерті Вітовта Литовське князівство залишиться окремою державою на чолі з великим князем, хоча й збережеться його васальна

залежність від польського короля.

 

 

 

Утвердившись

на

великокнязів-

Посилення влади

ському

столі,

Вітовт протягом

литовських феодалів

1392—1394 рр.

за допомогою

в Україні

зброї змістив як у Білорусі, так і

(90-ті рр. XIV ст.—

в Україні князів, що перестали

1430 р.)

йому

коритися. В

Україні Нов-

 

город-Сіверське,

Володимирське

(Волинь), Подільське (Східне Поділля — Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Лит­ ви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що безза­ перечно здійснювали волю великого князя. Тим часом За­ хідне Поділля з центром у Кам'янці в 1396 р. Вітовт зму­ шений був передати Польщі (хоча воно ще було повернено

до складу Литви в 1411

р. і боротьба за нього між Литвою

і Польщею тривала до

1432 р.).

Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українсько­ го населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоп­ лені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська за­ знали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Едигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, у третьому десятиріччі XV ст. зумів поширити

свій

вплив на

південь до берегів Чорного моря від

Дніпра і Криму до Дністра.

 

 

У цей час із заходу й півночі,

 

Розгром

Польщі, Литві, руським і всім сло-

 

німецьких

в'янським землям загрожували ні-

хрестоносців

мецькі рицарі, що намагалися роз-

під

Грюнвальдом

ширити межі своїх володінь за

 

 

рахунок загарбання чужих земель.

Вирішальна битва відбулася 15 липня 1410 р. в лісистоболотистій місцевості поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг

101

у Пруссії. Вітовт привів сюди свої війська з Литви,україн­ ських, білоруських і російських земель. Тут були полки з Смоленська, Брянська, Стародуба, Києва, Луцька, Воло­ димира, Вітебська та інших міст. Прибули також війська на чолі з Ягайлом із Польщі, Галичини, Поділля. У складі польських військ були наймані загони з Чехії під команду­ ванням майбутнього вождя таборитів Яна Жижки, з Мо­ равії і Сілезії. Польсько-литовсько-руська армія налічува­ ла 100 тис. чол. і кількісно перевищувала армію рицарів (80 тис. чол.), але рицарі мали перевагу у воєнній підго­ товці й озброєнні. Литовсько-українсько-білоруські війська Вітовта займали правий фланг, на лівому фланзі розташувалися польські війська Ягайла, а в центрі — три смоленські полки, якими командував мстиславеький князь Юрій.

Битва розпочалася зранку і мала запеклий характер. Під натиском хрестоносців війська Вітовта та Ягайла прийшли в замішання. Але становище врятували смолен­ ські полки, які витримали головний удар рицарської кінно­ ти і скували ударні сили хрестоносців. Завдяки цьому польські й литовські війська змогли перегрупуватися й пе­ рейти в рішучий наступ. На вечір рицарська армія, втра­ тивши 18 тис. убитими, була вщент розгромлена.

Грюнвальдська битва мала велике значення у боротьбі народів Східної Європи проти німецько-католицької фео­ дальної агресії за свою незалежність. Російському, українському і білоруському війську належить важлива роль у розгромі хрестоносців, який припинив дальше їхнє просування на схід і південь, у слов'янські і литовські землі.

У 1430 р. після смерті Вітовта ро-

Боротьба

сійські,

українські

і білоруські

проти литовських

феодали, яких змушені були під-

і польських

тримати і феодали литовські, на

поневолювачів

сеймі у Вільні обрали великим

(30-ті рр. XV ст.)

князем

литовським

молодшого

Загарбання

брата Ягайла Свидригайла Оль-

шляхетською

гердовича, що був близьким до

Польщею

руських феодалів і виступав проти

Західного Поділля

польсько-литовської унії.

 

Того ж

року польсько-шляхетські

війська, розбивши сили литовських намісників, зайняли Західне Поділля і оволоділи західноподільськими замка­ м и — Кам'янцем, Червоногородом, Скалою, Смотричем, Улітку 1431 р. польські війська на чолі з Ягайлом вдерлися на Волинь, захопили Володимир і підступили до Луцька;

102

Місто під керівництвом одного з воєвод Свидригайла Юрші успішно захищалося, відбиваючи неодноразові штурми польських військ.

Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова великих литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом Кейстутовичем. Унаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за віднов­ леною у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Західне Поділля закріплювалося за Поль­ щею, а Волинь — за Литвою. Однак спочатку майже всі російські, українські і білоруські землі — Полоцька, Вітеб­ ська, Смоленська, Новгород-Сіверська, Київська, Волинь, Брацлавщина — не визнали влади Сигізмунда і підтрима­ ли Свидригайла.

Почалася шестирічна війна, в якій населення ро­ сійських, українських і білоруських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. 1 вересня 1432 р. на північний захід від Вільни на р. Свенті у запек­ лому бою Сигізмунд розгромив війська Свидригайла. Але українське населення, особливо на Київщині, ще деякий час чинило опір литовським військам. Лише в 1438 р. Сигізмундові вдалося знову підкорити захоплені раніше ро­ сійські, українські і білоруські землі.

 

Коли у 1440 р. змовники з числа

Остаточна

великих

феодалів-князів і панів,

ліквідація

серед яких були й князі Чарто-

удільних князівств

рийські, вбили Сигізмунда, литов-

на Україні

ські пани, всупереч волі польських

 

магнатів,

знову обрали окремого

князя литовського, яким став тринадцятилітній син Ягайла Казимир (1440—1492), при якому справами фактично керував один із литовських панів дядько Казимира Ян Гаштовт — віленський воєвода. Польсько-литовську унію було розірвано. Але після того як у 1444 р. у битві з турка­ ми під Варною загинув польський король Владислав III, польські пани у 1445 р. обрали новим королем Казимира, який залишався і великим князем литовським. Отже, від­ носини між Польщею й Литвою встановилися на основі персональної унії. Такі відносини в основному зберігалися до середини XVI ст.

У перші роки князювання Казимира становище його виявилося неміцним. На початку 40-х рр. XV ст. повстало проти влади Литви населення Смоленська, відокремилися Волинь, Київщина та інші землі. Це змусило Казимира

103

піти на деякі поступки. Були поновлені удільні князівства: Київське, до якого ввійшла й Переяславщина, де удільним князем став син зміщеного Вітовтом київського князя Во­ лодимира Ольгердовича Олелько (Олександр) (близько 1441—1454), а після смерті Олелька його син Семен Олелькович (1455—1471), і князівство Волинське (разом із Східним Поділлям), у якому князем став Свидригайло, що перейшов на бік Казимира (1445—1452).

Щоб заручитися підтримкою феодалів Литви, ро­ сійських, українських та білоруських земель, Казимир ви­ дав у 1447 р. загальноземський привілей, яким розширю­ вав права всіх феодалів — гарантував шляхті особисту не­ доторканість, звільняв феодалів та інших підданих від ряду державних повинностей, зокрема виплати постійного грошового податку — серебщини, надавав феодалам пра­ во вотчинного суду, заборонив селянам перехід з маєтків феодалів на великокнязівські землі, і навпаки, з велико­ князівських дворів у шляхетські. Ці поступки послабили незадоволення російських, українських і білоруських фео­ далів пануванням Литви.

Одночасно з розширенням прав феодалів Казимир зміц­ нював позиції литовських феодалів в Україні. У 1452 р., коли помер Свидригайло, було остаточно ліквідоване і перетворене на звичайну провінцію Литви Волинське князівство, яким управляв намісник литовського князя. Східне Поділля (Брацлавщина) було приєднане до Київ­ ського князівства, а в 1471 р,. після смерті київського князя Семена Олельковича, Київське князівство також було ліквідоване.

Отже, на кінець XV ст. в українських землях, що вхо­ дили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільнокнязівський лад, і вони стали звичайними провінціями Литви. Адміністративно вони поділялися на землі-воєвод- ства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України й Білорусі виділи­ лася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.

Проте населення російських, українських і білоруських земель, включене до складу як Литовської, так і інших держав, не бажало окатоличуватися і продовжувало до­ тримуватися православної віри. Воно вело боротьбу проти іноземного гноблення і намагалося забезпечити свою на­ ціонально-релігійну незалежність.

Польсько-литовські феодали, захопивши українські землі, експлуатуючи трудящі маси, водночас не змогли за-

104

безпечити захист України від нападів на українські міста й села турків і кримських татар, які утвердилися в Криму і поширювали свій вплив на Північне Причорномор'я.

 

Кримський

півострів під

назвою

Крим і Північне

Таврія

(очевидно, від назви одно-

Причорномор'я

го з народів — таврів, що мешка­

 

ли тут

у

давні часи)

відомий

в історії ще за кілька століть до нашої ери. Назва ж Крим з'явилася лише в XIII ст., коли на півострові осіли татари і назвали Кримом м. Солхат (тепер Старий Крим). Протя­ гом XIV—XV ст. ця назва закріпилася за всім пів­ островом.

 

В XI ст. Тмутараканське князівство, до якого входила

й

східна частина Кримського півострова,

перебувало

у

складі'Давньоруської держави.

У XII — на початку

XIII ст. на Крим і Північне Причорномор'я поширилась

влада половців. У середині XIII ст.,

як і інші

землі Русі,

в тему числі й Північне Причорномор'я, Крим був завойо­ ваний монголо-татарами. Було створено улус з центром у м. Солхаті, який підлягав ханам Золотої Орди. У Криму тоді жили представники різних народів — руські, греки, алани, половці та ін. У XIII ст. до кримських міст у значній кількості -стали переселятися вірмени й італійці. Італійці, зокрема генуезькі купці, почали засновувати на кримсько­ му узбережжі свої факторії — торговельні й військово-ад­ міністративні пункти, що стали головними посередниками в торгівлі між Сходом і Заходом. Найбільшою генуезькою факторією в Криму, заснованою в другій половині XIII ст. на місці давньої Феодосії, була Кафа, яка незабаром перетворилася на великий центр міжнародної торгівлі. Особливо недобру пам'ять Кафа залишила як невільниць­ кий ринок, де татари й турки збували захоплених під час набігів на сусідні землі бранців, яких потім генуезькі купці вивозили до Генуї та Олександрії, де продавали в рабство.

Крім Кафи, генуезькими факторіями стали Чембало (Балаклава), Солдайя (Сурож, тепер Судак), Боспоро (на місці нинішньої Керчі), Тана в гирлі Дону та ін.

Унаслідок феодальної роздробленості Золотої Орди в 1449 р. від неї відокремилися кримські татари і було ство­ рено Кримське ханство. Кримським ханом став Хаджі-Гі- рей. Свою резиденцію він переніс з Солхата до Бахчиса­ рая. Однак самостійним Кримське ханство було недовго. Незабаром воно потрапило в залежність до турецького султана.

105

Туреччина ще з кінця XII ст., з часів султана Османа (1288—1326), почала швидко розширюватися і перетво­ рюватися на могутню державу. Турецькі завойовники за­ хопили візантійські володіння в Малій Азії, слов'янські землі на Балканах наприкінці XIV ст., а в 1453 р. оволоді­ ли Константинополем, перейменували його на Стамбул і перетворили на столицю Османської (Оттоманської) імпе­ рії (Порти). У 1475 р. вони вдерлися в Крим, у 1487 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. На початку XVI ст. васалом Туреччини стало й Молдовське князівство, до складу якого входила й Буковина.

В основу своєї політики турецькі Турецько-татарські й кримські феодали поклали за- напади на Україну гарбницькі, агресивні війни. Вони захоплювали чужі землі, грабу­ вали підкорені народи, брали в полон і продавали в раб­

ство мирних жителів, збирали данину й інші податки, по-звірячому знущалися з невільників. За турецької навали XV і XVI ст., як і під час монгольського нашестя, небезпека знову загрожувала всьому європейському роз­ виткові.

Особливо багато горя від турецьких і татарських напа­ дів зазнавали український і російський народи. У 1482 р. кримський хан Менглі-Гірей (1478—1515) напав на Київ, пограбував і підпалив його. Никонівський літопис спові­ щає, що Менглі-Гірей «град Киев взя... и огнем сожже...

Полону безчисленно взя; и землю Киевскую учиниша пу­ сту». З тих часів українські землі майже не знали спокою. З 1450 по 1556 р. орди кримських татар вчинили 86 вели­ ких грабіжницьких нападів на українські землі.

Українська народна пісня так розповідає про лихо, що його несли татари:

За річкою вогні горять. Там татари полон ділять. Село наше запалили І багатство розграбили.

Стару неньку зарубали,

Амиленьку в полон взяли.

Ав долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється І на ногах ланцюг б'ється. А я, бідний, з діточками

Піду лісом стежечками,— Нехай йому із водою...

Ось-ось чайка надо мною.

Литва і Польща мало дбали про організацію оборони краю. Через це південно-східні українські землі — Подніп­ ров'я і Побужжя аж до Полісся й Західного Поділля —- систематично спустошувалися.

106

Російська держава

Російська держава, яка утвори-

і українські землі

лася внаслідок об'єднання північ­

 

но-східних руських земель навколо

Москви, уже наприкінці X V — н а початку XVI ст. стала однією з могутніх і впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазіханням на її землі з бо­ ку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримсько* го ханства і відстояти свою незалежність. Разом з тим мо­ сковські великі князі, а потім царі стали претендувати на приєднання до своєї держави всіх східнослов'янських — українських і білоруських — земель, які в давні часи вхо­ дили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, об'єднуючи навколо Москви російські землі, ставив своєю метою воз­ з'єднати в межах Російської держави всі землі, які входи­ ли колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею,

своєю

«отчиною», а себе — «государем всея

Руси».

У 1489 р. Іван III

вперше заявив великому князеві литов­

ському!

королеві

польському Казимиру: «Наши

городы,

иволости, и земли, и воды король за собою держит». Цілком зрозуміло, що уряд Російської держави підтри­

мував як переселення простих людей, так і перехід від Литви з землями під владу Москви руських князів з при­ кордонних, зокрема чернігово-сіверських, земель, їх пра­ гнення відірватися від Литви і приєднатися до держави Російської. Часто це мотивувалося захистом православної віри, що зазнавала в Литві утисків.

У 1481 р. князі Михайло Олелькович, брат останнього київського князя Семена Олельковича, Федір Бєльський та Іван Гольшанський влаштували змову. Вони задумали запросити Казимира на весілля до Бєльського, схопити і вбити його, а великим князем проголосити Михайла Олельковича. Якщо ж це не вдасться, вони мали намір «відсісти від Литви з усіма землями до р. Березини і приєднатись до Московської держави». Але змова випад­ ково була викрита раніш, Бєльський прямо з весілля, напіводягнений, залишивши молоду дружину, втік до Москви, а Михайло Олелькович і Іван Гольшанський були страчені в Києві.

Проте ряд чернігово-сіверських князів із своїми воло­ діннями— Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Семен Можайський (з Черніговом і Стародубом), Ва­ силь Шемячич (з Новгород-Сіверським і Рильськом) та інші — перейшли під владу Москви.

1в7

З 1492—1494 pp. з перервами до 1503 р. тривала війна Російської держави з Литвою. У 1503 р. за шестилітнім перемир'ям, після поразки литовського війська, вся Черні- гово-Сіверщина з 319 містами і 70 волостями була закріп­ лена за Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила ще одну спробу визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один із найбагатших князів Махайло Львович Глинський. Він походив із татарського роду, що переселився в Україну ще при Вітовті, володів широкими просторами на Полтавщині (прізви­ ще походить від м. Глинська на Ворсклі), учився і багато років жив за кордоном, служив у німецького імператора Максимиліана, у курфюрста Саксонського Альбрехта, в Іспанії та Італії і скрізь здобув репутацію талановитого військового і державного діяча. Повернувшись у Литву, він швидко висунувся при дворі великого князя литовсько­ го Олександра Казимировича (1492—1506) і дістав зван­ ня двірського маршалка. Коли ж Олександр помер і став новий великий князь Сигізмунд І Старий, під впливом литов­ ських вельмож Глинський був усунений з високих посад.

У 1508 р. Глинський і його прихильники підняли по­ встання в Білорусі й на Київщині, але українське й біло­ руське православне шляхетство їх не підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об'єд­ нання російських земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого відкрило ворота ро­ сійським військам.

Одночасно з цим Російська держава з кінця XV ст. ста­ ла приділяти багато уваги захистові своїх південних зе­ мель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося будівництво оборонних ліній, так званих «засечных черт», що складалися з системи міст, острогів, острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади кримських татар

ітурків. Найпівденніше була разтащована оборонна

лінія, яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.

108

Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з кілько­ ма сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р. російські війська під командуванням українського князя Дмитра Вишневецького, що кілька ро­ ків перебував на службі у російського уряду, здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. Наступ­ ного року загони російських військ під начальством околь­ ничого Данила Адашева спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи кількома татар­ ськими містами і звільнили багатьох невільників.

У 1558 р. почалася тривала і виснажлива війна Ро­ сійської держави з Лівонією за вихід до Балтійського мо­ ря, до якої включилися і Литва, Данія, Швеція, Польща. Через це російський уряд змушений був послабити наступ своїх військ проти татар і турків на півдні.

У Лівонській війні в складі російських військ билися й українці. Так, відомо, що українець Микола Черкаський на чолі загону козаків брав участь в обороні Пскова від польських військ у 1581 р. і там загинув у бою.

3.Соціально-економічний розвиток України

вдругій половині XIV — першій половині XVI ст.

Умови розвитку Складні зовнішньополітичні і вну- економіки. трішні умови негативно впливали Населення на економічний і культурний роз­ виток українських земель, але зов­ сім спинити його не могли. Зусиллями народних мас роз­

вивалася економіка, передусім землеробство і ремесла, виростали міста, розширювалися товарно-грошові відно­ сини. Незважаючи на тяжку експлуатацію і на те, що та­ тарські й турецькі завойовники тисячами виводили невіль­ ників з України на рабські ринки, кількість населення, що жило на українських землях, збільшувалася. Якщо, за приблизними підрахунками, на початку XV ст. в Україні налічувалося близько 3,3 млн чол. населення, то напри­ кінці першої чверті XVI ст.— 3,8, а наприкінці першої чверті XVII ст. 5—6 млн чоловік.

109