Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

становила біднота — міський плебс — підмайстри, учні, партачі, наймити, які вели запеклу класову боротьбу проти міської верхівки.

Розвиток міст, реміснича й торговельна діяльність мі­ щанства гальмувалися численними середньовічними рег­ ламентаціями, багатьма митами, що їх збирали держава й місцеві феодали, високими податками, які накладалися на право виробництва й продажу товарів, монополією держави й шляхти на ряд промислів (винокурний, мли­ нарський та ін.), правом шляхти на безмитну торгівлю, гнітом, утисками й свавіллям місцевої королівської адмі­ ністрації (старост, комендантів) та феодалів, особли­ во магнатів. Українські міщани зазнавали ще й націо­

нально-релігійного	гніту.
	Незважаючи на численні перешко-
Торгівля	ди, українські землі дедалі ширше
	втягувалися в товарний обіг, поси­

лювалися економічні зв'язки між окремими місцевостями, починав формуватися національний ринок. Розширювали­ ся старі і з'являлися нові торги, торжки і ярмарки, де тор­ гували як продуктами місцевого виробництва, так і девіз­ ними.

Розвивалася і зовнішня торгівля. Посилювалися торго­ вельні зв'язки України з Росією, з країнами Західної Єв­ ропи (Англією, Фландрією та ін.), де із зростанням капіта­ лістичного виробництва збільшувався попит на продукти харчування і сільськогосподарську сировину, а також з країнами Близького Сходу.

Із розширенням внутрішнього й Розширення зовнішнього ринку і зростанням фільваркового попиту на хліб та інші сільськогос- господарства подарські продукти шляхтичі на-

вГаличині магалися виробити якомога біль-

йиа Волині ше продуктів для продажу. З цією

метою вони продовжували зміц­ нювати свої власні господарства — фільварки, водночас посилюючи експлуатацію селянства. Розширюючи філь­ варки, феодали забирали найкращі землі у селян і перево­ дили їх переважно на панщину, оскільки панщина, відро­ біткова рента, давала їм більші прибутки, ніж рента про­ дуктова або грошова. При цьому як у селянському госпо­ дарстві, так і у фільварку земля оброблялася руками селян, селянським інвентарем і тяглом.

130

Найшвидше зростали фільварки у Східній Галичині і на Волині. Саме тут, де були більш розвинуті товарногрошові відносини, феодали інтенсивно збільшували філь­ варкові землі, а наділи селян урізали. Внаслідок цього кількість малоземельних і безземельних селян досягла 35—40 %, з половинним наділом — близько 40 %. Повний наділ (близько 21 га) мали лише 15—20 % селянських дворів. Уже з другої половини XVI ст. у Східній Галичині

іна Волині панівною стала відробіткова рента. У Східній Галичині селяни в другій половині XVI ст. працювали на панщині 4-^6 днів на тиждень від ланового, а нерідко і від півланового господарства, а в першій половині XVII ст.—

івід чвертьланового. Поряд з панщиною тут існували й продуктова та грошова форми ренти. У 30—40-і роки XVII ст. в центральних районах Волині і північно-західних районах Поділля селяни працювали у фільварку на пана 4—6 днів на тиждень від ланового, а інколи й від пів­ ланового наділу. Крім панщини, селяни мусили давати

панові курей, яйця	й	інші	продукти,	платити грошо­
ві податки («горіхове»		замість горіхів,		«сторожове» за­
мість сторожування та		ін.).
		Розширенню фільварків і посилен-
«Волочна поміра»		ню експлуатації селянства сприя­
		ла «волочна поміра», проведена у
великокнязівських	маєтках		Литви, аахіднобілоруських

землях і Кременецькому повіті Волині відповідно до «Уста­ ви на волоки», виданої у 1557 р. великим князем литов­ ським Сигізмундом II Августом. Проведення «волочної поміри» передбачало розширення фільваркових земель, посилення експлуатації селянства і на цій основі під­ вищення прибутковості великокнязівського господарства. За «Уставою на волоки» всі землі, де «кметь и вся его маетность наша (господарська) єсть», необхідно було перемірювати і ділити на однакові ділянки — волоки. Най­ кращі, найродючіші землі мали відводитися під фільварки за співвідношенням: на 7 селянських в о л о к — 1 під фільварок.

Кожне тяглове селянське господарство — дим — діста­ вало в своє користування одну волоку, бідняцькі господар­ ства одержували зменшені ділянки. Волока розподілялася на три поля (трипільна система). Отже, «волочна поміра» підривала общину, оскільки земля тепердвйділялася не на общину, а на окреме господарство —4йт.

б»

<

131

«Устава на волоки» значно збільшувала повинності та податки селян. Тяглові селяни за волоку мусили відбувати два Дні панщини на тиждень і додаткові дні «толоки». Крім того, селяни мали сплачувати грошові й натуральні податки.

За «Уставою на волоки» старі виборні общинні селян­ ські власті — десятники, отамани — замінювалися війта­ ми й лавниками, які призначалися управителем маєтку і основна функція яких полягала в тому, щоб виганяти се­ лян на роботу і наглядати за ними.

Селяни не могли залишити маєток без згоди його упра­ вителя, причому мусили перейти не будь-куди, а обов'язко­ во на великокнязівську землю, в інший маєток великого князя.

За прикладом великого князя в ряді місць, зокрема у Володимирському і Луцькому повітах Волині, «волочну поміру» проводили і шляхтичі в своїх маєтках, підвищую­ чи цим прибутковість своїх володінь і погіршуючи стано­ вище селян. Отже, «волочна поміра» сприяла розвиткові великого фільваркового господарства і його зв'язкам з ринком, посилювала експлуатацію і закріпачення селян.

Одночасно із збільшенням фео- Юридичне дальних повинностей і особливо оформлення панщини завершувався процес кріпосного права. прикріплення селян до землі, пере- Литовський статут творення їх на власність феодала. 1588 р. На українських землях кріпосне право юридично було оформлено

сеймовою постановою 1573 р. (так званими артикулами польського короля Генріха Валуа) і третім Литовським статутом 1588 р. За артикулами 1573 р. кожен пан діста­ вав право за непокору покарати селянина на свій розсуд на горло. За третім Литовським статутом 1588 р. селяни уже не мали права самостійно виступати на суді і свідчити ні за панів, ні проти панів. Відхід селянина від пана був обумовлений такими обмеженнями, що фактично ТЧпохожий» селянин не міг змінити місця проживання, перетво­ рюючись на кріпака. Якщо особисто вільний, «похожий» селянин прожив 10 років у маєтку пана і захотів би віді­ йти, то він мусив заплатити 10 кіп грошей, що становило половину вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, одержану при поселенні. Пан діс­ тав право розшукувати селянина, що втік від нього, протя­ гом 20 років. Отже, селяни юридично остаточно закріпачу­ валися, їхні землі і вони самі ставали власністю феодалів.

132

Загарбання		Іншим, ніж у Східній Галичині та
феодалами земель		на Волині, було становище на
на	Подніпров'ї	Брацлавщині, південній Київщині,
і	Брацлавщині	а також на Лівобережжі	(Черні-
та посилення		гівщина, Полтавщина). До се-
феодально-		редини XVI ст. тут фільварки не
кріпосницького		існували і панщини майже не було,
	гноблення	переважала рента продуктами, на
		другому місці була грошова	рента.

У ці райони масами втікали із Східної Галичини й Волині селяни-кріпаки й міщани, тут продовжувало зростати козацтво. Селяни, міщани і козаки займалися землеробст­ вом, скотарством, бджільництвом, рибальством, мислив­ ством, ремеслами і торгівлею. Південні і східні землі України швидко заселювалися й освоювалися саме завдя­ ки широкій народній колонізації. Французький інженер Г. Боплан, що перебував на службі в польського уряду і багато років у першій половині XVII ст. жив і працював в Україні, у своїх мемуарах писав, що саме «місцева люд­ ність... так далеко відсунула її (держави) кордони і до­ клала стільки зусиль для обробітку пустинних земель... що тепер їхня надзвичайна родючість становить головне дже­ рело доходу... держави». Про розмах народної колонізації свідчить той факт, що населення Південно-Східної Украї­ ни, за далеко не повними даними, з середини XVI ст. до

1625 р.	зросло в 15—20 разів (з 4400 господарств до
92 тис.	димів).

Та одночасно з масовою народною колонізацією після Люблінської унії 1569 р. на Київщину, Брацлавщину, а з кінця XVI ст. і на Лівобережжя посунули польські магнати й шляхтичі, які дістали право володіти землями в Україні.

Завдяки королівським наданням і прямим загарбанням польські й українські магнати й шляхтичі наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. присвоїли багато земель і створили величезні латифундії в Південній і Східній Ук­ раїні. Так, у 1620 р. лише у володіннях князів Острозьких налічувалося 80 міст та містечок і 2760 сіл. Магнати Конєцпольські в 40-х роках XVII ст. тільки у степах басейну Південного Бугу мали 170 міст і 740 сіл. Тоді ж у маєтках ополяченого українського магната князя Яреми Вишневецького на Лівобережжі (в основному на Полтавщині) було близько 40 тис. селянських та міщанських госпо­ дарств і 423 млини.

133

Захоплюючи південні і східні українські землі та засно­ вуючи тут фільваркове господарство, магнати й шляхтичі намагалися завести панщину й закріпачити місцеве насе­ лення. Але відразу досягти цього їм не вдавалося. Землі ці були порівняно малозаселені, на них сиділи досі вільні козаки й селяни — втікачі від кріпосного гніту, які не могли примиритися з тим, що повинні знову гнути спину на панів. Вони чинили опір спробам закріпачення або переселялися далі на південь, у степи, часто аж за дніпровські пороги, куди ще не досягала влада панів.

Через це магнати й шляхтичі, щоб забезпечити свої но­ ві володіння робочими руками, обіцяли всім, хто живе або поселиться в межах їхніх володінь, пільги («слободи») на 20—40 років. Але минали роки «слобід», і селяни мали йти на панщину й закріпачувалися.

2. Брестська церковна унія та посилення національно-релїгійного гніту.

Боротьба українського народу проти унії

Національно-	Захоплюючи українські землі й
релігійний гніт	посилюючи феодально-кріпосни-
в Україні	цький гніт, польські магнати й
	шляхтичі одночасно з цим намага	:

лися примусити український (і білоруський) народ зректи­ ся рідної мови і православної віри. Вони переслідували українську мову й православну віру, закривали, а то й руйнували православні церкви й монастирі, захоплювали їхні землі, знущалися з православних священиків, накла­ дали на українських селян і міщан спеціальні податки за сповідування ними православ'я, всіляко примушували їх полонізуватися і окатоличуватися.

Великих утисків зазнавало українське населення міст, особливо в містах Східної Галичини, Західної Волині, За­ хідного Поділля — Львові, Кам'янці, Саноку та ін. У па­ нівній верхівці міст вирішальні позиції посідали польські й німецькі католицькі купці й ремісники, яких всіляко під­ тримував польський уряд. Українських православних Мі­ щан усували від користування привілеями відповідно до магдебурзького права, обмежували їхню участь у місько­ му самоврядуванні, перешкоджали заняттю торгівлею й ремеслом, не давали можливості відкривати свої майстер­ ні, не допускали до багатьох цехів або виключали з них.

У деяких	містах православні українці могли жити лише
в певних	кварталах.

134

Незважаючи на жорстокі національно-релігійні переслі­ дування, переважна більшість українського населення за­ лишалася вірною своїм національним традиціям і вірі. Ли­ ше частина православної шляхти, дбаючи про свої класові інтереси, зраджувала свій народ і приймала католицизм.

Римський папа, католицькі єпископи та інше духів­ ництво, єзуїти намагалися всіма силами й способами ока­ толичити українське православне населення, через шля­ хетську Польщу поширити на нього свій вплив, щоб погра­ буванням українських земель збільшити свої прибутки.

В Україні до кінця XVI ст. пануючою була православна церква. Православні церкви, єпископські кафедри, мона­ стирі мали у своїй власності багато землі, володіли незлі­ ченними багатствами й гнобили та експлуатували кріпос­ них і залежних селян не менше, ніж світські феодали.

	Величезні	земельні	володіння	й
Реформаційні течії	багатства	як католицької,		так
в Україні	і православної церкви, тяжка екс­
	плуатація	духовними	феодалами
селянства, намагання	глави католицької церкви — рим­

ського папи підкорити собі світську владу, розкішне життя частини вищого католицького й православного духівни­ цтва викликали незадоволення народних м а с — міщан, буржуазних елементів, що народжувалися, широких кіл селянства і навіть частини світських феодалів.

У XVI—XVII ст. країни Європи, особливо ті, де інтен­ сивно розвивався капіталізм і наростала буржуазна рево­ люція, охопив реформаційний (від лат. reformatio —- перетворення, виправлення) рух, спрямований проти католицької церкви як опори феодального ладу (кальві­ нізм, лютеранство та ін.). Цей рух мав на меті зірвати з феодальних відносин «ореол святості». Ідеологи рефор­ мації або протестанти заперечували верховну владу римського папи в церкві, вимагали створення національ­ них церков і богослужіння національною мовою, висту­ пали проти складної і дорогої церковної ієрархії, проти чернецтва, культу святих, проти церковного землеволодін­ ня, а отже, і проти церковної десятини та інших поборів, що їх стягала католицька церква на користь римської курії.

В Україні, де в XVI ст. буржуазні елементи були слаб­ кими, широкого реформаційного руху не було, хоча серед деякої частини заможного міщанства й шляхти поширю­ валися кальвінізм і лютеранство. В цілому ж в Україні бо­ ротьби проти католицизму, що його польський уряд і маг­ нати та шляхти намагалися тут насадити як державну

і »

релігію, набула національно-визвольного характеру і, по суті, не мала характерних для західноєвропейської рефор­ мації рис. Православна ж релігія в Україні не була офіційною, державною (як у Росії), хоча її і сповідала більшість населення. Навпаки, польські правлячі кола ути­ скували її, намагаючись православну церкву знищити. У таких умовах, коли необхідно було боротися проти спроб денаціоналізації й окатоличення українського народу, для чого потрібно було перед лицем агресивного наступу Ваті­ кану зміцнювати єдиний антикатолицький фронт, в Украї­ ні не було грунту для широкого розповсюдження цер­ ковних єресей — сект, спрямованих проти православної церкви.

Серед реформаційних течій найбільш поширеним в Ук­

раїні	було социніанство — одне із учень	антитриніта-
ризму	тобто заперечення	догмату про

святу трійцю), що відображало прагнення демократичних верств населення. Ідеологом його був швейцарець Фауст Социн (1539—1604), який через гоніння втік із Швейцарії і в 1579 р. прибув до Польщі. В основу свого вчення Социн поклав раціоналізм. Він вважав необхідним перебудувати всю християнську догматику на основах розуму. Виходячи з цього, социніани заперечували все містичне, святу трій­ цю, Христа вважали не богом, а людиною, виступали про­ ти таїнств (причащання, хрещення дітей і ін.) та обрядів, відстоювали свободу совісті, думки і волі, піклувалися про розповсюдження освіти і влаштування шкіл.

Оскільки социніани не заперечували феодального ладу, їх учення охопило частину шляхти в Україні, особливо на Волині й Київщині. Шляхта намагалась використати соци­ ніанство, як і інші реформаційні вчення, для боротьби про­ ти магнатів, секуляризації церковних маєтків та інших багатств.

Найбільш радикальною єрессю, яка розповсюджувала­ ся і в Україні й була спрямована не лише проти церкви, а й феодального ладу взагалі, було вчення Феодосія Косо­ го. Будучи холопом, він утік із Москви в заволзькі скити, став ченцем Кирило-Білозерського монастиря і почав про­ повідувати серед селян антифеодальні єретичні погляди. У 1554 р. був заарештований і перевезений до Москви, звідки втік до Литви. Косой виступав за загальну рів­ ність усіх людей незалежно від віросповідання й націо­ нальності, заперечував християнські догмати про святу трійцю і божественність Христа, вважав непотрібною

136

як духовну, так і світську владу. Він твердив, що не по­ трібні ні царі, ні пани, ні раби.

Велику роль у боротьбі україн- Братства та їх роль ського і білоруського народів про-

у боротьбі проти	ти наступу католицизму й поль-
польсько-	сько-шляхетського гноблення віді-

шляхетського наступу грали церковні братства, які були й католицизму національно-релігійними громад­ ськими організаціями православ­ ного міщанства. Одним з перших широку діяльність у 80-х

роках XVI ст. розгорнуло Львівське братство. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. братства виникли і діяли в Ро­ гатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрого­ бичі та в інших містах і деяких селах Галичини, Холмщини. В 1615 р. оформилось Київське, а в 1617 р . — Луцьке братства.

Братства, членами яких були переважно цехові реміс­ ники, торговці та представники інших груп православного міського населення, матеріально підтримували свої церк­ ви, допомагали хворим, бідним, старикам, утримували шпиталі, стежили за чистотою православних обрядів, від­ стоювали соціальні інтереси торгово-ремісничого населен­ ня. З наступом католицизму, посиленням польсько'шляхетського гноблення братства все ширше включалися в суспільно-політичний рух, виступали проти національного й релігійного гноблення, піклувалися про розвиток україн­ ської культури — відкривали друкарні й школи, організо­ вували друкування полемічних творів, спрямованих проти католицизму й церковної унії, на захист православ'я і пра­ ва українського народу на свою національно-релігійну самобутність і незалежність.

Найбільш міцні братства, і передусім Львівське брат­ ство, виступали за підпорядкування своєму контролеві діяльності духівництва, зокрема вищого, засуджували його зловживання і розбещене життя, домагалися введен­ ня виборності всіх духовних осіб.

Зважаючи на активність і авторитет братств, право­ славні патріархи у боротьбі проти католицизму й унії спи­ ралися на православне міщанство та його організації — братства. У зв'язку з цим у 1586 р. антіохійський патріарх Йоаким, що проїжджав через Львів на шляху до Москви, затвердив статут Львівського братства, за яким братство дістало право стежити за мораллю як «мирських людей», так і духівництва. Контролю братства підлягав і єпископ.

137

Брестська	Польський уряд, польські феода-
церковна унія	ли, Ватікан, все католицьке духів-
1596 р.	ництво	намагалися повністю під­
	корити	собі, окатоличити україн-

:ький народ. Та окатоличувалася лише частина україн­ ських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, сзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної іеркви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших укранських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії іамагалися зрівнятися в своєму політичному становищі і польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львів­ ський, луцький, володимирськии, холмський і туровський), і також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони бу- ш незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, )б'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади право­ славних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах і католицькими єпископами, що мали титули «князів церк­ ви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римсько- х> і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. ко- >оль Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за доруіенням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та >скільки з'їхалися як прихильники, так і-противники унії, собор з самого початку розколовся на два окремі собори: іравославний і уніатський. Уніатський собор проголосив жію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали ікт про унію. За цим актом замість православної церкви $ Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-като- шцька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, і богослужіння велося церковно-слов'янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося їід сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, іістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани фівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніат­ ським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обі­ цянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши про- ги дій митрополита Рогози та його прибічників.

Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язко­ вою для всього православного населення України, поста-

із»

вив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніа­ там. Православні залишилися без вищої церковної ієрар­ хії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Пра­ вославні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко при­ нижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релі­ гійних проблем, велике місце посідали національні та полі­ тичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона діста­ ла далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходя­ чи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брест­ ську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх до­ сліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украйна. Политика Рим ской курии на украинских зем­ лях в XVI — XVII вв.» (К-, 1988) писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики» (с. 205).

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а грекокатолицьку церкву — головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятів­ ну роль греко-католицької церкви для українського наро­ ду, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Від­ стоювати національні інтереси народу, запобігати його

139