Rybalka_Ivan_Istorija_Ukrajiny_Pidruchnyk_dl_39_a_vuziw_Chastyna_1

на захід — у Нижнє Подунав'я і Крим. Кочові гуннські ор­ ди тюркського походження вторглися в Причорноморські степи із Східної Азії. Перейшовши в 375 р. Дон, гунни диким смерчем пронеслися через Подніпров'я, рушили на захід, зайняли Середньодунайську рівнину.

Після смерті царя Аттіли в 453 р. гуннська держава по­ ступово занепала. Частина гуннських племен пішла на за­ хід і там зазнала поразки, інші осіли й злилися з місцевим населенням.

У VI ст. слов'янам довелося вести запеклі війни проти

аварів	(обрів), які прийшли з Азії і заснували на Серед­
ньому	Дунаї свою	державу — Аварський каганат. Війни
слов'ян з аварами тривали до першої половини VII ст.
		З кінця Уст. слов'янські племена
Війни з Візантією		почали численні і тривалі, так звані
		балканські, війни проти Візантій­

ської імперії. Війни супроводжувалися переселенням ча­ стини слов'ян на Балкани. Внаслідок цього північна части­ на Балканського півострова стала слов'янською, виникли південнослов'янські держави Болгарія, Сербія, Хорватія. Крім того, общинний лад слов'ян справив великий вплив на прискорення занепаду рабовласницької системи у Ві­ зантійській імперії і розвиток там феодалізму.

Р о з д і л 2

СХІДНІ СЛОВ'ЯНИ. КИЇВСЬКА РУСЬ (VI — ПОЧАТОК XII СТ.)

1.Розклад первісного суспільства і утворення держави

усхідних слов'ян (VI — IX ст.)

Розселення	З III ст. н. е. почалося пересування
східних слов'ян	й розселення слов'янських племен,
у VI—IX ст.	Поступово, до VI—VII ст., утвори­
	лися	три великі групи — східні,
західні й південні	слов'яни."\
ССхідні слов'яни у VI — ГХ ст. займали величезну тери­
торію Східної Європи — від		Карпат до Оки і від Ладоги

до Чорного моря. Про територію розселення їх напере­

додні	утворення	Давньоруської		держави у VIII — IX ст.
розповідається		у відомому	літописі «Повість		времен-
них літ».
Названі в літописі союзи східнослов'янських племен
можна об'єднати в три групи: південно-західну					(україн­
ську),	західну	(білоруську)	і	північно-східну	(росій­

ську), з яких поступово й складалися східнослов'янські народності.

Що південно-західної — української — групи союзів східнослов'янських племен, на основі яких формувалася українська народність, можна віднести полян, древлян, сіверян, волинян, або бужан (дулібів), тиверців, уличів, білих хорватів.'і Поляни жили в середній течії Дніпра, в основному на-його правому березі — між ріками Россю і Ірпенем. Древляни проживали південніше Прип'яті і в ба­ сейні Тетерева, сіверяни — на сході від Дніпра, по Десні, Сеймі і Сулі. Волиняни (бужани), або дуліби, які на сході межували з полянами, займали територію по верхній течії Західного Бугу і по правих притоках верхньої течії При­ п'яті, а білі хорвати — басейн верхнього Дністра і Сяну. Між Південним Бугом, Дністром і Прутом до гирла Дунаю і Чорного моря жили тиверці і уличі.

51

До західної — білоруської — групи східнослов'янських племен входили полочани і дреговичі. Полочани жили по р. Полоті, притоці Західної Двіни, дреговичі — між При­ п'яттю і Західною Двіною на території Полісся.

Північно-східну — російську — групу союзів східно­ слов'янських племен складали словени, кривичі, радимичі і в'ятичі. Словени, або слов'яни ільменські, жили на півно­ чі в басейні озера Ільмень і ріки Волхов, кривичі —у вер­

хів'ях	Дніпра,	Західної	Двіни і	Волги, радимичі —
між	верхів'ями	Дніпра	і Сожу,	в'ятичі — по верхній

ісередній течії Оки та Клязьми.

УVII—IX ст. східні слов'яни до-

Економіка і сягли значних успіхів у своєму екол соціальні відносини номічному розвитку. Як і раніше, головну галузь господарства стано­ вило землеробство, техніка якого піднялася на вищий рі­

вень. На значній території, зайнятій східними слов'янами,

переважало орне,			польове землеробство.
Одночасно з землеробством східні слов'яни займалися
скотарством,		мисливством, бортництвом,		рибальством,
а також	різними		ремеслами — ливарним,	ковальським,
гончарним	та	ін.

Розвивалася внутрішня й зовнішня торгівля. Особливо жвавими були торговельні зв'язки східних слов'ян з Візан­ тією ільменсько-дніпровським шляхом — «з варяг у греки» і зі Сходом, з арабами по волзькому водному шляху — «з варяг в араби»^ Вивозили хутра, віск, мед, а, також рабів (військовополонених), довозили здебільшого предмети розкоші — дорогі тканини, різні прикраси, вина, прянощі тощо. Розширення торгівлі сприяло збагаченню слов'ян­ ської родоплемінної знаті, яка перетворювалася в той час на феодалів.

Розвиток продуктивних сил викликав зміни і в суспіль­ ному ладі східних слов'ян/3 удосконаленням землероб­ ських знарядь, підвищенням продуктивності праці, стала зникати необхідність у спільному обробіткові землі. Земля, в першу чергу орні ділянки, і результати праці на ній поча­ ли переходити у власність окремих сімей, які ставали гос­ подарськими одиницями суспільства. Окремі сім'ї, що вели господарство індивідуально і жили на одній території, об'­ єднувалися в сусідську територіальну общину, яка у схід­ них слов'ян на півдні мала назву «верв», а на півночі — «мир».

52

Доміж членів цієї общини посилювалося майнове розшарування. ^Родоплемінна знать, старійшини, воєна­ чальники різними способами зосереджували в своїх руках

гроші,	цінності, багатства, і передусім ділянки орної
землі,	засновували свої господарства — двори, в яких

використовували працю рабів, а також збіднілих общин­ ників — смердів| Поступово землевласники ставали феода­ лами, а вільні общинники перетворювалися на феодальнозалежне населення різних категорій.На зміну первісно­

общинному ладові,	розклад якого завершився			у V I I I —
IX ст., прийшов феодалізм, виникали класи — клас феода­
лів і клас експлуатованих		селян.
	З	розкладом	родоплемінного ладу
Утворення	і появою класів замість племін-
середньовічної	них союзів, що грунтувалися на
держави на Русі	патріархально-племінних зв'язках,
	у VШ^-IX ст.		поступово	форму­

валися нові територіальні об'єднання —- князівства («зем­ лі») , центрами яких ставали великі міста: у полян — Київ, в ільменських слов'ян — Новгород, у сіверян — Чернігів, у кривичів — Смоленськ і т. ін.

На чолі князівств стояли князі, які для утримання вла­ ди, захисту своїх земель від нападів і завоювання нових територій створювали дружини,

Окремі князівства з часом об'єднувалися в більш дер­ жавні утворення. Уже в VIII—IX ст. існували три великі східнослов'янські державні утворення, які арабські автори називали Куявією (земля полян з Києвом), Славією (Нов­ городська земля) і Артанією (можливо, що це Причорно­ морська і Приазовська Русь).

Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею. До нього входили поляни, древ­ ляни й сіверяни. Центром Руської землі був Київ. Можливо, що саме Руську землю арабські автори й нази­ вали Куявією.

Літописець подає легенду про заснування Києва трьома братами Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либіддю. Кий княжив і ходив до Царгорода.

На думку археологів та істориків, виникнення Києва

відноситься до другої	половини Vcт. На цій підставі
у 1982 р. відзначалося	його 1500-річчя.
Отже, у східних слов'ян державність складалася протя­
гом тривалого часу. Цей		процес почався ще задовго до
утворення Давньоруської		держави.

53

У	IX ст.	найбільшими		і	найважливішими центрами
східного слов'янства			були	Київ		і Новгород. Об'єднання
їх у	другій	половині	IX	ст.	і	поклало початок єдиній

середньовічній державі на Русь]Літописець розповідає, що у 882 р. новгородський князь Олег, взявши з собою «воя многи», спустився Дніпром, узяв Смоленськ, Любеч,

а потім, підійшовши до гір	київських, хитрістю захо­
пив Київ, убив київського	князя Аскольда й зробив

Київ столицею своєї держави, сказавши, що «се буди мати градомъ русьскимъ».

Сучасники — арабські і візантій- Походження ські автори першу велику східно- назви «Русь» . слов'янську державу називали Руссю, «Руською землею», а її н а р о д — русами. Історики за назвою столиці цієї держави

назвали її Київською Руссю.

Нестача і суперечливість історичних джерел не дають можливості напевне і однозначно з'ясувати походження етноніму «русь». Щодо цього істориками висловлені різні думки. Одні дотримувалися північної, варязької теорії, вважаючи, що «руссю» фінни називали одне з племен нор­ м а т и в — шведів, а потім Швецію в цілому (КШЙБІ)) Але

більшість російських	і	українських	істориків —
М. М. Тихомиров, Б.	О-	Рибаков, В. В.	Мавродін,

М. С- Грушевський, Д. І. Дорошенко та-ін.— на основі всебічного вивчення різноманітних джерел, зокрема літо­ писів, творів арабських і візантійських авторів, дійшли об­ грунтованого висновку про місцеве, південне походження терміну «Русь».

Давньоруські літописці, особливо в ХП.—XIII ст., в тер­ мін «Русь», «Руська земля» вкладали в різних випадках неоднакові поняття. У вузькому розумінні у їхніх творах термін «Русь» означає Середнє Подніпров'я — приблизно території Київщини, Чернігівщини і Переяславщини — землі полян, сіверян і древлян, тобто племен^які започат­ кували ранньодержавне утворення «Русь».1 Центральне місце там займали поляни, про яких літописець писав — «поляне, яко ныне зовомая Русь». Саме на По­

дніпров'ї	залишилося найбільше гідронімів і топонімів
від назви	«Русь* — річки	Рось,	Росава, Роставиця, Ро-
ска та ін.	Ч	%	'*

У широкому розумінні терми^,«Русь», «Руська земля» літописці відносили дочвсієї території Київської Русі, до всіх східних слов'ян. «Ауловеньскйй: язык и руский олнгі єсть»,— писав літописець^-

54

2. Київська Русь у X — на початку XII ст.

Розширення і зміцнен- Наприкінці IX — X ст. відбувався ня Київської держави процес об'єднання східнослов'ян- налрикінці IX—X ст. ських племен навколо Києва і зміц­ нення ранньофеодальної держави на Русі, або, як її часто іменують за назвою столиці,—

Київської Русі.

Уже перший князь об'єднаної Русі Олег (882—912) за

кілька років	підкорив	своїй владі придніпровські племе­
на — полян,	древлян,	сіверян, радимичів..] У 907 р. Олег

здійснив успішний похід на Візантію. Як повідомляє літо­ писець, Олег на знак перемоги прибив свій щит над міськи­ ми воротами Царграда. Візантійський уряд змушений був укласти з Олегом невигідний для себе торговельний договір.

Наступник Олега князь Ігор (912—945) приборкав повсталі племена, зокрема древлян, приєднав територію

уличів	і тиверців (між Дністром	і Дунаєм),	здійснив два
походи	на Візантію (941 і 944 рр.). За Ігоря у 915 р. впер.-.,
ще на	Русь напали печеніги. З	ними Ігор	уклав мир.]

Ігор загинув у 945 р. під час спроби вдруге зібрати да­ нину з древлян. У літопису розповідається, як древляни, заявивши, що коли внадився вовк до овець, то винесе все стадо, пригнули два дерева, прив'язали до їхніх верхівок Ігоря, а потім дерева відпустили.

Оскільки син Ігоря Святослав був, малолітнім, Київ­ ською Руссю стала правити його мати'Ольга (945—957). Вона розправилася з древлянами, спалила їх головне мі­ сто Іскоростень (сучасне м. Коростень Житомирської обл.). Частина жителів його була вбита, інших перетворе­ но на рабів. Проте Ольга врегулювала збирання данини, визначивши її розміри, і встановила місця для збирання данини — погости.

Значно розширилися межі і зросла могутність та між­ народна вага Київської держави за часів князювання си­ на Ігоря і Ольги Святослава (957—972), якого літописець змальовує як хороброго,\ звитяжного і справедливого вої­ на й князя. Святослав ус&життя провів у воєнних походах і боях. Він підкорив в'ятичів на Оці і Волзі, розгромив Хо­ зарський каганат в пониззі Волги, включив у свої володін­ ня землі ясів (осетинів) і касогів (черкесів) на Північ­ ному Кавказі. Внаслідок цього пониззя Дону, Північний Кавказ, Тамань і Східний Крим, де утворилося руське

55

Тмутараканське князівство, ввійшли до складу Київської Русі. Святослав здійснив ряд походів проти Візантії і бол­ гар, намагаючись оволодіти землями по Дунаю.

	Найвищої		могутності	і розквіту
Розквіт	Київська держава досягла за кня-
Київської Русі	зювання	Володимира		Святосла-
наприкінці X— пер-	вича (978—1015).
шій половині XI ст.	Продовжуючи політику свого бать-
Запровадження	ка і спираючись на дружини і фео-
християнства	дальну	знать, Володимир зміц­
	нював свою		владу і розширював

межі держави. Він остаточно підкорив собі непокірні пле­ мена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів і приєднав до Київської Русі давньоруські червенські міста (Нервен, Володимир, Белз та ін.) у верхів'ях Західного Бугу на Волині, оволодів частиною землі литовського пле­ мені ятвягів, де було збудовано м. Берестя (Брест), вів успішну боротьбу проти печенігів, захопив м. Корсунь (Херсонес), що перебувало в руках візантійських імпера­ торів. До складу Давньоруської держави в X—XI ст. входили і закарпатські руські землі.

Отже, на кінець X ст. в межах Київської Русі було об'­ єднано всі СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКІ і багато неслов'янських пле­ мен, її територія сягала від Ладоги до Таманського пів­ острова і від Закарпаття до приокських земель і Поволжя.

Для зміцнення молодої держави потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі на­ прикінці Хет. складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кож­ ного з них були місцеві несформовані язичницькі культи, що відповідали попередній епосі-первіснообщинного, ро­ доплемінного ладу і не відповідали ідеї єдиної держави. А авторитет великого князя повинен був бути освячений єдиною вірою. Потрібно було подбати і про міжнародний авторитет нової держави. Спроба Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької (поганської) релігії не вдалася. Вона зжила себе і більше не відповідала рівневі розвитку Київської Ру­ сі. В той же час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії (іслам, іудаїзм), де проводилася ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правите­ лем. Поступово Володимир дійшов думки, що необхідно

56

і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християн­ ство в його східному варіанті — православ'ї, що було дер­ жавною релігією у Візантії — в ті часи найсильнішої су­ сідки Русі, з розвиненими формами культури, стрункою церковною організацією та ієрархією, могутнім апаратом і пишними формами богослужіння.

Православ'я, що у Візантії давно потрапили під жор­ сткий контроль світської влади, особливо активно пропо­ відувало тезу, що будь-яка влада від бога, що імпера­ тор — помазанник божий. Це і було те, що шукав Володи­ мир. За його вибором простежувалися чіткі практичні ін­ тереси— політичні, культурні та економічні чинники. За­ провадження християнства Володимиром полегшувалося тим, що воно вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Серед дружинників Олега і Ігоря, як це свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна хри­ стиянська громада. Ольга була християнкою. Є припущен­ ня, що і Аскольд бур охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Християнські місіонери, починаю­ чи від Андрія Первозваного, активно проповідували слово Боже на теренах Київської Русі. Ці обставини теж впли­ вали на вибір Володимира. Володимир хрестився у Кор­

суні	(Крим)		і ввів християнство як загальнодержав­
ну	релігію	за	православним (візантійським) обрядом
в 988—989		рр.

Що для Володимира християнство мало політичне зна­ чення, видноі з того, що він з'єднав цю подію з одруженням із сестрою візантійських імператорів Анною. Візантійський двір дуже неохоче давав згоду на шлюби членів імператор­ ської династії з «варварськими» правителями, оскільки, за уявленнями того часу, це був нерівний шлюб. Побравшись з Анною, Володимир помітно підніс авторитет Київської Русі серед своїх сусідів — Польщі, Чехії, інших євро­ пейських держав. Християнизація широко відкрила для Русі двері до давньої візантійської (грецької) культури в усіх ділянках життя: у сфері понять про державні і су­ спільні відносини, у ділянці права, в шкільній освіті, у будівництві, малярстві, книжній справі, словесності тощо. Християнство помітно вплинуло на мораль ранньофео­ дального суспільства Давньоруської держави. Церква ак­ тивно і настійливо добивалася пом'якшення стосунків між людьми, засуджувала звичаї родової помсти, рабство, со­ роміцькі слова, багатожонство тощо. Разом з тим мона­ стирі виступали як великі феодали і церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад на Русі.

57

Після смерті Володимира в 1015 р. протягом чотирьох років тривали міжусобиці між його синами, поки нарешті в 1019 р. не утвердився на київському великокнязівському столі Ярослав, прозваний Мудрим. Літописець говорить, що хоч Ярослав був кривий, але хоробрий на раті і добро­ го розуму.

Роки князювання Ярослава Мудрого (1019—1054) були часом, коли Київська Русь перебувала в зеніті могут­ ності. Ярослав насамперед розширив межі своєї держави. У 1030 р. він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де було засновано місто Юр'єв (тепер Тарту). У 1031 р. були відвойовані червенські міста, захоп­ лені польскими феодалами в 1018 р. У 1036 р війська Яро­ слава під Києвом остаточно розгромили печенігів, після чого вони більше не загрожували руським землям. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету своєї держави. Всі європейські держави прагнули до нала­ годження дружніх відносин з Київською Руссю.

За часів Ярослава на Русі остаточно утвердилося хри­ стиянство, розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори і монастирі. Було розбудовано і прикрашено Київ. Зведено Золоті ворота, на честь перемоги над печенігами побудовано Софійський собор, а в ньому створено першу на Русі бібліотеку і школу, виник Києво-Печерський мо­ настир. У Києві в 1039 р. заснована^ митрополія^що зале­ жала від константинопольського патріарха. Митрополи­ том став духовник Ярослава, відомий письменник Іларіон. За князювання Ярослава на Русі складено перший писа­ ний збірник законів «Руська правда», який забезпечував недоторканість феодальної власності, відбивав правові норми ранньофеодальної епохи.

Київська Русь являла собою велику Політичний лад ранньосередньовічну державу в формі монархії. Ця держава була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й

відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спо­ кій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феода­ лів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.

На чолі держави стояв великий князь київський, вер­ ховний власник усіх давньоруських земель, який зосере­ джував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконав­ чої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою.

58

Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські дина­ стії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначати­ ся великим князем київським представники великокнязів­ ського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі боя­ ри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розгляда­ ти як васальну залежність без ленів або лени, які полягали тільки у виплаті данини. Проте з часом бояри й князі поча­ ли одержувати землі і перетворювалися на землевласни- ків-феодалів — васалів свого сюзерена — великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збо­ ри (віче), що існували при родоплемінному ладі, пере­ стали збиратися. При великому князі з'явилася рада най­ ближчих князів і бояр.

Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засно- ' вані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружи­ ни, з якими й несли службу великому князеві. Основну ча­ стину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення — «вої», куди входили смерди і городяни.

Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інте­ реси класу феодалів. Відповідним було й право, що знай­ шло своє відображення в «Руській правді».

В часи Давньоруської держави були поширені симво­ лічні знаки, окремі з яких, мабуть, були започатковані ще за первіснообщинного ладу. Одним з найдавніших був так званий тризуб (так цей знак назвав російський істо­ рик М. М. Карамзін). Тризуб, очевидно, у давні часи був символом племені або ж символом влади. З часів Київ­ ської Русі зображення тризуба трапляються на золотих і срібних монетах князів Володимира Святославича, Святополка, Ярослава Мудрого, на цеглі, знайденій при роз­ копках Десятинної церкви та інших споруд, на зброї, посу­ ді. Щодо значення тризуба (інколи двозуба) вчені вислов­ люють різні думки. Одні вважають його зображенням церковного світильника або панікадила, другі — рибаль­ ського знаряддя, інші — горішньою частиною скіпетра, символічним зображенням польоту сокола і т. ін. Одне яс­ но, що тризуб у Київській Русі був знаком князівської вла­ ди, родовим знаком князів з династії Рюриковичів. З часів Ярослава Мудрого, який при хрещенні дігтав ім'я Георгія,

59