1.Предмет і задачі патофізіології. Зв'язок патофізіології з іншими дисциплінами.

Патологічна фізіологія - це наука, яка вивчає загальні закономірності виникнення, розвитку і завершення хвороби. По-суті це наука про життєдіяльність хворого організму.

Задачі патофізіології:

1) Встановлення сутності хвороби (що таке хвороба?).

2) Вивчення причин і умов виникнення хвороби (чому виникає хвороба чи патологічний процес?).

3) Розкриття механізмів розвитку хвороби й окремих її проявів, встановлення закономірностей перебігу хвороби і механізмів видужання (як розвивається хвороба чи патологічний процес?)

4) Формулювання та обґрунтовування принципів і методів виявлення (діагностики) захворювань і патологічних процесів (як виявити хворобу чи патологічний процес?)

5) Визначення загальних принципів профілактики і лікування хвороб (як попередити і лікувати хворобу?)

Зазначені задачі знаходять своє вирішення в рамках чотирьох складових частин патологічної фізіології як науки: нозології, етіології, патогенезу, експериментальної терапії.

Патологічна фізіологія зв‘язана з іншими науками, зокрема:

1) Зв’язок з науками, що вивчають властивості факторів навколишнього середовища, здатних викликати хвороби (фізика, хімія, біологія, мікробіологія, соціологія). Ці науки дають дані, необхідні для вивчення

етіології.

2) Зв’язок з науками, що вивчають властивості організму і його життєдіяльність (цитологія, ембріологія, гістологія, нормальна анатомія і фізіологія, біохімія, імунологія, генетика). Ці науки створюють основу для вивчення патогенезу.

3) Зв’язок із загальнотеоретичними науками, які вивчають хвороби (патологічна анатомія, фармакологія). Ці науки разом з патологічною фізіологією створюють цілісну картину хвороби.

4) Зв’язок із клінічними науками. Патологічна фізіологія визначає основні етіологічні і патогенетичні принципи профілактики, діагностики і лікування хвороби.

2.Основний метод патофізіолгії. Види та методики ескперименту. Моделювання пат. Процесів

Основним методом патофізіології є експеримент.

Є : гострий і хронічний.

Гострий або вівісекцію, проводять з гострим втручанням у життєдіяльність організму. Він дає можливість досліджувати швидкоплинні процеси і патологічні явища в організмі тварини. У цьому разі маніпуляції та оперативні втручання на тваринному організмі здійснюють із застосуванням наркотичних речовин, транквілізаторів, інших засобів, що відповідним чином позначається на стані організму, на функції тих чи інших органів. Тому він не може дати точної відповіді на поставлене запитання. Разом з тим гострий експеримент необхідний для з’ясування принципових питань, для демонстрації на заняттях тощо. Деякі види патологічних явищ практично не можна з’ясувати без проведення гострого експерименту (крововтрата, анафілаксія, шок).

Хронічний експеримент протікає значно повільніше, без гострого втручання в життєдіяльність організму. Він дає можливість вивчати патологічні явища, пов’язані з ними зміни в організмі, протягом тривалого часу і в умовах, максимально наближених до звичайних, природних.

Методики: метод ізольованих органів, фістульний, подразнення, виключення, культури тканин, функціональних проб, біопсії, ангіостомії, радіоізотопний тощо.

Методи моделювання різних патологічних явищ з використанням комп’ютерної техніки. Цей метод дає змогу прогнозувати їх розвиток і завершення у певних, визначених експериментатором умовах, а також уберегти тварин від травмування, що надзвичайно важливо з позицій біоетики.

3.Суть і роль гуморальної теорії (Гіппократа), Солідарної( Демокрита), клітинної патології (Вірхова), нервізму ( Павлова) в розвитку матеріалістичних уявлень про хворобу.

Гуморальна, висунута давньогрецьким лікарем Гіппократом. За цією теорією, всі хвороби виникають від неправильного змішування в організмі чотирьох соків, а також слизу.

Солідарна- виникла в медицині як прообраз атомістичного вчення у фізиці. Згідно з положеннями цієї теорії хвороба виникає коли солідуси (щільні, неподільні частинки, з яких складається організм) розміщуються або надто щільно, або дуже віддалено один від одного. В цих випадках хвороба супроводжується зменшенням або, навпаки, збільшенням розміру тіла чи окремих його частин. Ці 2 теорії панували в медицині протягом багатьох століть. Збереження цих теорій пояснюється тим, що вони найбільш вдало відображували уявлення людей про об’єктивний світ, мали універсальний характер.

Вірхов пов’язував суть хвороби із змінами в клітинах, хвороба є результатом зміни клітин, порушення її життєдіяльності, ніякого самовільного утворення клітин з не органічної маси не відбувається, а тільки шляхом розмноження, хвороба завжди місцевий процес і завжди можна знайти це місце, хвороба не є чимось принципово новим для організму. Незважаючи на певні недоліки цієї теорії, вона стала новим поштовхом для розвитку патології у напрямку вивчення структурних змін в організмі під час хвороби.

Основний принцип теорії нервізму Павлова полягає в тому, що всі фізіологічні і патологічні процеси здійснюються під впливом нервової системи і сьогодні є неперевершеним досягненням науки.