1
.docx1.Володимир Великий (народ.бл 960р.) Батько князь Святослав та ключниця Малуша. Виховувся Володимир на рівні зі своїми старшими братами Ярополком та Олегом. У спадок від батька отримав правління Новгородом під наглядом воєводи Добрині (970р). Скориставшись усобицями між старшими братами в 980р. з найманим військом захопив Київський стіл(згідно самому ранньому Житію Володимира монаха Іакова «Память и похвала князю Владимиру» 2 половина XIст. це трапилося 11.06.978р.). Згідно літопису у 987р. Володимир приймає рішення про хрещення «по закону греческому».
988р. володимир захопив корсунь та вимагає собі в дружину сестру візантійських імператораторів василяІІ та Константина VIII АннуІ . на що ті згодилися за умови що володимир прийме хрещення. В хрещенні володимир прийняв ім’я василя. Повернувшись до києва володимир наказав знищити всіх язичних богів і провів обряд хрещення русі. Канонізовано в 13ст.
Яросла́в Му́дрий (*21 березня/20 квітня 982 — †17/20 лютого 1054, Вишгород) — був князем ростовським , Новгородським, був Великий князьем Київськийм з 1015–1018, 1019–1054, святий. Був другим сином хрестителя Київської Русі князя Володимира Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжниРогнеди. У хрещенні мав ім'я Георгій (або Юрій — пізніша форма імені Георгій, широко поширена в давньоруській мові, уXI–XII ст. воно мало вигляд Гюргі).
Багато держав Європи були зацікавлені у встановленні сприятливих зв'язків з могутньою Руссю. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді, а його сестра Марія стала дружиною польського короля Казиміра. Після русько-візантійської війни 1043 р. візантійський імператор Констянтин Мономах видав дочку Анастасію за сина Ярослава Мудрого князя Всеволода. Для укріплення міжнародних зв'язків заміж за кордон були віддані доньки Ярослава: Анастасія – за угорського короля, Єлизавета – норвезького, Анна – французького. Недарма Ярослава Мудрого називають «тестем Європи». Династичні зв'язки сприяли залученню Русі до європейської політики.
А́нна Яросла́вна, Анна Київська (*бл.1024[1] — †після 1075) — середня дочка Великого князя Київського Ярослава I Мудрого та його другої дружини Інгігерди (Ірини) — дочки короля Шотландії і Швеції. Онука по матері Улофа III Шетконунга, друга дружина французького короля Генріха I Капета, королева Франції, мати майбутнього короля Філіпа І. В історії цієї країни вона залишилася як прабабця майже 30 французьких королів.
У давньоруських джерелах Анна зовсім не згадується. Біографія реконструюється винятково на підставі звісток французьких середньовічних хронік і документів.
Королева Анна привезла до Франції не тільки дорогоцінний посаг, а й високу культуру, її тут шанували і поважали. ПапиМиколай II та Григорій VII писали до неї листи, в яких висловлювали шанобливу увагу. Папа Микола II відзначав доброту, благодійність, побожність Анни, просив її впливати на Генріха I.великий князь Київський, Володимир Мономах (1053—1125) Син Всеволода Ярославовича і дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха, Володимир у 1078— 1094 рр. був князем у Чернігові. Близько 1070 року одружився з Ґітою, дочкою англійського короля Гарольда II,після її смерті одружився вдруге 1107 року з дочкою половецького хана Аепи, Як ніхто інший був зацікавлений у припиненні усобиць, згуртуванні всіх сил Русі для відсічі ворогу, Володимир наполегливо відстоював цю думку на всіх князівських з'їздах (1097, 1100, 1103 рр.). В 1103 р. став організатором і безпосереднім керівником походів проти половців, в результаті яких вони потерпіли ряд поразок і надовго залишили в спокої руські землі. У 1113 р. був запрошений на князівство в Києві. Прийшовши до влади, Володимир відновив великокнязівську владу на більшій території руських земель Проводячи політичну лінію компромісів, пом'якшення напруженості, поміркованого реформаторства, Володимир законодавчо пом'якшив положення низів, видав закон про зменшення рези (відсотків під позику), полегшив положення закупів, відмінив холопство за борги. Ці законодавчі акти дістали назву "Статут Володимира Мономаха" Володимир Мономах є також автором вміщеного у Лаврентіївському списку "Повчання...", яке стало не тільки духовним заповітом його дітям і сучасникам
Дани́ло Га́лицький[6], (давньорус. Данило Романовичъ; *1201 — †1264) — руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський (1238–1264), галицький (1238–1264), київський (1240), король Русі (з грудня 1253/січня 1254). Син князяРомана Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належить до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів (Рюриковичів). Час його правління — доба найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона стала найбільшою державою Європи. Сподіваючись на допомогу західних союзників у боротьбі із Золотою Ордою, прийняв від Папи Римського 1253 року пропозицію коронації, став королем всієї Русі.
Данило Галицький визнав залежність від золотої орди і ці Добрі відносини з татарами пішли, проте, на користь Данилу Романовичу: король Угорщини Бела IV погодився на шлюб своєї дочки Констанції з сином Данила, Левом. Цей родинний зв'язок спричинив участь Данила в боротьбі угорського короля з чеським за австрійську спадщину. При цьому його син Роман одружився з наступницею трону Австро-Штирійського герцогства Гертрудою і на початку 1250-х (після смерті її батька, герцога Фрідріха II) Данило заявив свої права на його володіння як на посаг своєї невістки. Він втрутився у війну за австрійський трон, але його участь у ній (з допомогою поляків) була невдалою.
У цей час стала ширитись і набирати силу Литва під владою короля Міндовга I. Данило пішов війною на Литву, але Міндовг замирився з ним, віддав за Данилового сина Шварна свою дочку, а в посаг за нею дав міста Новгородок , Слонім і Волковийськ.
2. Петро́ Ко́нонович Конаше́вич-Сагайда́чний (1577р. – 1622р)народився в сім’ї укр.. православного укр..шляхтича дістав початкову домашню освіту.потім навчався в острозькій академії та львівській братській школі — український полководець та політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва, кошовий отаман Запорізької Січі Організатор успішних походів запорозьких козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства(1616-1622рр). Меценат православних братств та опікун слов'яно-греко-латинських та братських шкіл.
Іва́н Виго́вський (нар.бл.1608, Овруч — †16 березня 1664, ) походив із старовинного роду укр.православної шляхти освіту здобув у києво-могилянській академії був сподвижником Б.Хмельницького на посаді ген.військового писаря. У 1648р. розбудував ген.військову канцелярію і очолював її аж до смерті Б.Хмельницького, відав най секретнішими справами в 1649р. був упорядником реєстру та співавтором багатьох універсалів та листів — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у Наддніпрянській Україні(1657–1659)[1]. Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк.
Богда́н (Зино́вій-Богда́н) Миха́йлович Хмельни́цький (нар.27 грудня 1595 (6 січня 1596)[1][2] - †27 липня (6 серпня)1657) — в сім’ї дрібного укр..шляхтича навчався в школі при одному з монастирів києва та єзуїтському колегіумі у львові. 1620р. брав участь у поході до молдови проти турків, у битві на цицеронських полях потрапив у полон. 1632-1634рр.учасник смоленської війни на боці Польщі. 1848р обрано Гетьманом Війська Запорозького. Очільник Гетьманату(1648–1657). Керівник Хмельниччини — повстання проти зловживань коронної шляхти в Україні, котре переросло у загальну, очолену козацтвом, визвольну війну проти Речі Посполитої. Перший з козацьких ватажків, котрому офіційно було надано титул гетьмана. Намагався розбудувати незалежну українську державу, укладаючи протягом свого правління союзи зКримським ханатом та Московським царством.
Іван сірко(Бл. 1610-1680рр.) на вінничині в родині дрібного укр..шляхтича брав участь в нац.. визвольній війні 15 разів був обраний отаманом війська запорізького низового провів 65 битв проти османської імперії, кримського ханства, нагайських орд і жодного разу не зазнав поразки, листувався з гетьманами укр. Монархами московії реі посполитої,криму та туреччини. Після своєї смерті вважався характерником.
Іва́н Мазе́па-Калединський (*20 березня 1639, Мазепинці - †21 вересня 1709, Варниця) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704)[1] і всійНаддніпрянській Україні (1704-1709)[2]. Князь Священної Римської імперії (1707-1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. У молодості служив при дворі короля Яна II Казимира. Після обрання гетьманом намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвитокЛівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство уПівнічній війні зі Швецією, проте 1708 року підтримав сторону шведів. Після поразки під Полтавою врятувався в Молдові.
Петро-Григорій Орлик (Григорій Пилипович Орлик, фр. Grégoire Orlyk, *5 листопада 1702 — † 14 листопада 1759) — синПилипа Орлика, довірена особа Станіслава Лещинського, військовий діяч і агент дипломатичної служби на службі в короляФранції Людовіка XV. Після підписання у 1711 році між Гетьманщиною, представленою еміграційним урядом Пилипа Орлика та Кримським ханатом Кайрського договору про оборонно-наступальний військовий союз Гетьманщини з Кримським ханством Григор Орлик на деякий час лишався в Бахчисараї як заручником—гарант виконання цієї угоди.
У 1729 році Григорій Орлик виходить на дипломатичну арену. 28 жовтня 1729 року французький посол Антуан-Фелікс де Монті влаштовував нараду у салоні французької амбасади Варшави. По закінченні засідання, річпосполитські магнати, а саме — примас Теодор Анджей Потоцький, Київський воєвода Юзеф Потоцький(Потоцький став великим коронним гетьманом в 1735 році, а в 1729 це місце було вакантним) та придворний коронний маршалк Стефан Потоцький, скеровують Орлика до екзильного короля Польщі Станіслава Лещинського[6].
Роль Г. Орлика як дипломата збільшується тоді, коли С. Лещинський розкриває власні наміри вступити у боротьбу за польський престол. Григорію в якості дипломатичного агента, а не французького регулярного службовця, було доручено відвезення листа французького короля Людовіка ХV до кримського хана Каплан-Гірея, та передання листа-відповіді до Людовіка ХV. Листування стосувалося елекції С.Лещинського у Речі Посполитій. Саме завдяки цій місії, Григорій поступово дізнається про плани французьких урядовців[13].
Однією з найважливіших місій Григорія Орлика, був супровід Станіслава Лещинського із Парижа до Варшави. Після смерті Августа ІІ Сильного влітку 1733 року між профранцузькими та пронімецькими коаліціями Польщі почалася боротьба. Орлику, разом із французьким офіцером, за два тижні (26 серпня — 8 вересня) вдалося доставити Лещинського до Варшави і 12 вересня його було офіційно проголошено королем Речі Посполитої[10].
Григорій брав участь у Семилітній війні (1756–1763 рр.,) і у 1759 р. отримав звання генерал-поручник французької армії. Був двічі поранений під час важких битв колоБерген та Міндена. і 14 листопада 1759 р. помер у госпіталі. За свої бойові заслуги він був нагороджений відзнакою шведського короля «Великий хрест ордена Меча» та французьким орденом «Хрест Святого Луї».
О́рлик Пили́п Степа́нович (*11 (21) жовтня 1672[1], Косута - †24 травня 1742, Ясси) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Представник шляхетського родуОрликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору. Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 році Пилип Орлик складає (згідно інших джерел схвалює) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), укладає зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією,
3. Однак ставлення Д. Донцова до всієї філософської і культурної спадщини, ідей своїх сучасників було досить специфічне в їх переломленні через одну ідею — національну, яка стала альфою і омегою Його світогляду, всіх теоретичних роздумів. У служінні цій ідеї він йшов і "за Богом, і за Мамоною", еклектично використовуючи все те, що, на його думку, на цю ідею працює: філософські погляди античності і Нового часу; радикалізм російської революційної інтелігенції, що керувалася принципом "все або нічого", зокрема нечаївщини; практику більшовизму і фашизму; однобічне витлумачення історичних фактів; приписування іншим своїх думок і побажань; обгрунтування національної ідеї не реальними фактами життя України, а посиланнями на іноземні джерела.Відсутність чітких меж теоретичного осмислення повернулося у Д. Донцова еклектичними побудовами в теорії, а в практиці — крайньою формою радикалізму, який виходив з того, що не існує положення, яке було б непідвладним суб'єктові політичної дії, спрощенням складності ситуації з її реальними труднощами та граничним загостренням проблеми як засобу її розв'язання.На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими.При цьому він не виключає можливості одиничних переходів з нижчої касти у вишу, навіть зазначає, що такий перехід допустимий і навіть потрібний, проте за умов "сродности", оскільки перескоки у невласну собі природу мстяться фатально не лише на винних, а й на невинних, на цілім тлі нації.
Між донцовським "чинним націоналізмом" і так званим "організованим націоналізмом", хоча вони й були спорідненими явищами принаймні у 1930-ті роки, існували досить серйозні розбіжності, передусім, у тому, що "організований націоналізм" з усіма його крайнощами пропонував певну конструктивнуполітичну програму, мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини, тоді як "чинний націоналізм" Д. Донцова був передусім зразком тотальної критики, нігілізму, йому бракувало елементів конструктивної програми, і він не представляв собою виробленої світоглядної системи, будувався на публіцистичних посилках8.
4. Принаймні дві символічні події 1998 року примушують більш вимогливо і глибоко вдивитися в панораму розвитку релігійного життя України, оцінити стан державно-церковних відносин, ситуацію з дотриманням релігійних свобод у нашій країні та ефективність стратегії підтримки релігійних інституцій.
Перша — це десятиліття відзначення 1000-річного ювілею Хрещення Руси, який став точкою відліку реальних, дедалі більш кардинальних змін у державно-церковних відносинах.
Друга — це кількість релігійних громад в Україні, яка саме цього року перетнула двадцятитисячний поріг
. Перш за все, релігійна активність наших співвітчизників, якщо брати її соціальний вимір, переважає більшість інших різновидів громадської активності. Церква (не якась конкретно релігійна організація, а Церква як соціальна інституція) залишила периферію соціуму й перетворилася на важливий чинник суспільного розвитку. Рейтинг довіри Церкві перевищує рейтинги всіх інших соціальних інституцій; в регіонах розвинутої релігійної культури вона є активною діючою особою політичної сцени, а предстоятелі найбільших церков майже незмінно входять до кола осіб, яких експерти вважають найвпливовішими в Україні.Зі свого боку Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет (Денисенко) заявив: "Ми хочемо, щоб через асоціацію України та ЄС наша держава утвердилася на демократичному шляху. Багато вже зроблено, а те, що ще треба зробити, я переконаний, буде зроблено з допомогою Європи".При цьому Глава УГКЦ Святослав (Шевчук) підкреслив, що Україна є європейською країною, яка багато років тому обрала шлях євроінтеграції. "Ми представляємо простих людей, наших віруючих. І ми хочемо засвідчити підтримку європейського вибору з боку більшості українського народу. Зроблено багато, тому ми просимо Європу: не покидайте України в цей важливий момент нашої історії", – відзначив він.Перед цією зустріччю відбулося знайомство української делегації з посадовцями офісу Президента Європейської Ради.
12 березня 1633 р. Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Після наставлення митрополитом Петро Могила з новою силою розгорнув сподвижництво як у галузі церковній, так і освітній, будівничій, книгодрукування. Насамперед звернув увагу на Софійський собор. Могила доклав чимало зусиль до відродження собору, насиваючи його “єдиною прикрасою православного народу, головою і матір’ю усіх церков”. Водночас у Києві почалася відбудова й ряду інших церков та монастирів. Могилою була реконструйована церква святого Василія. З особливим почуттям ставився він до руїн Десятинної церкви. Під керівництвом Могили було складено православний катехізис.
Іван Вишенський (рус. Иоанн Вишенский; близько 1550–1621) — український релігійний і літературний діяч раннього нового часу. Православний монах, письменник-полеміст Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Виходячи з засад візантійського аскетизму, він гостро критикував увесь тодішній церковний і світський лад і вимагав простоти старохристиянського братства, як здійснення Царства Божого на землі. Вишенський відкидав, зокрема, світську освіту і народні старовинні звичаї, як поганські. Вишенський користувався формами церковних послань, діалогу і полемічного трактату, постійно поєднуючи ці жанри.
Маркія́н Семе́нович Шашке́вич (*6 листопада 1811, Підлисся — †7 червня 1843, Новосілки) — західноукраїнський(галицький) пророк («Будитель»), письменник, поет, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини. 1836 року виголосив першу промову українською мовою в музеї семінарії перед представниками духовної влади. Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем згуртував національно свідому молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та ін.), яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях
5. Сьогодні особливо актуально стоїть питання благодійності в суспільстві. Це пов’язано як з активізацією наукових досліджень з цієї тематики, так і з вимогами сучасного життя, життєвою необхідністю. Так чи інакше, у нас на слуху постійно такі слова як “благодійність”, “доброчинність”, “добро” тощо. Постає питання, який же зміст кри- ється за цими поняттями. На сьогодні поняття благодійність досі має широкий зміст від звичайної матеріальної допомоги до меценатства. Меценатство – це опікування культурою. Саме таке визначення обрали творці глосарію, що вийшов у рамках проекту “Розвиток куль- тури філантропії України.
В сучасному суспільстві благодійність та міценатство має корисні мотиви. Міценатством та благодійністю заздалегідь займаються люди які мають певний капітал та вплив на владу. Ці люди беруть під опіку дит.будинки, школи, дит.садки, будують соціальні будівлі, надають допомогу малозабезпеченим, цим самим вони надають рекламу собі, та своїй діяльності(підприємствам, фірмам). Якщо добродійність пов’язана з будівництвом або конкретним виробництвом то наложи до держ.бюджету не платяться. Тільки деякі з цих людей надають безкорисну допомогу, малозабезпеченим, інвалідам, дітям.
Міценатство та благодійність сьогодні дуже відрізняється від тогочасного,тим що тоді багаті люди робили це бескористно, в силу своїх переконань, а сьогодні кожен шукає вигоду.