Євген Маринчак ПРОБЛЕМИ СТЯГНЕННЯ ПРОСТРОЧЕНОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ПЕРЕД ДЕРЖАВОЮ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ГРОМАДАМИ ЗА КРЕДИТАМИ З БЮДЖЕТУ

МАРИНЧАК Євген Степанович аспірант кафедри фінансового права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

ПРОБЛЕМИ СТЯГНЕННЯ ПРОСТРОЧЕНОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ ПЕРЕД ДЕРЖАВОЮ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНИМИ ГРОМАДАМИ ЗА КРЕДИТАМИ З БЮДЖЕТУ

Проблематика стягнення простроченої заборгованості суб’єктів господарювання за кредитами з бюджету потребує одночасного дослідження в двох площинах: перша – стосовно строків визначення суми грошових зобов’язань (заборгованості) та, відповідно, строків звернення до адміністративного суду; друга – щодо процедури стягнення такої заборгованості. Так, Бюджетним кодексом України (далі – БКУ) передбачена можливість надання кредитів з бюджету, в тому числі суб’єктам господарської діяльності, у яких у такому випадку виникає заборгованість перед бюджетом. З моменту надання кредитів з бюджету на суму отриманих коштів права кредитора та право вимоги на повернення таких кредитів до бюджету у повному обсязі переходять до держави (Автономної Республіки Крим, територіальної громади). Органи фіскальної служби визнаються органами стягнення простроченої заборгованості суб’єктів господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим, територіальною громадою) за кредитами з бюджету (ст. 50 БКУ) [1]. Ця норма прямо вказує, що заборгованість суб’єктів господарювання з правовідносин щодо повернення кредитів, отриманих з державного бюджету або бюджетів територіальних громад, по-перше, знаходиться в публічноправовій площині, по-друге, стягується органами фіскальної служби України, які діють на підставі та в межах податкового законодавства України. Частина 9 ст. 17 БКУ містить аналогічні положення. Згідно з Податковим кодексом України (далі – ПКУ) до функцій фіскальних органів віднесено, зокрема, забезпечення стягнення сум простроченої заборгованості суб’єктів господарювання перед державою 161 (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитами із

бюджету в порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законами України (пп. 19-1.1.38 п. 19-1.1 ст. 19-1 ПКУ). Відповідно до функціональних обов’язків до компетенції органів державної фіскальної служби України належить право на стягнення таких сум заборгованості (пп. 20.1.19 п. 20.1 ст. 20 ПКУ). Власне порядок стягнення заборгованості визначений виключно процедурними нормами ПКУ, а саме главою 9 розділу II «Погашення податкового боргу платників податків» Кодексу [2]. Вищенаведене дає підстави стверджувати, що заборгованість за державними кредитами, в процедурному сенсі, є аналогічною податковій заборгованості. Отже, виходячи з бюджетного та податкового законодавства України заборгованість за державними кредитами за своєю суттю є схожою з податковою заборгованістю, оскільки механізм її стягнення врегульовується в аналогічному порядку. За загальним правилом, органи фіскальної служби України мають право визначити суму грошових зобов’язань платника податків у випадках, визначених ПКУ, не пізніше закінчення 1095 дня, що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов’язань, нарахованих контролюючим органом (абз. 1 п. 102.1 ст. 102 ПКУ). Тобто в ПКУ наявна імперативна норма щодо визначення суми грошових зобов’язань для платників податків або позичальників – суб’єктів господарювання за кредитами з бюджетів у строк до 1095 днів, однак у випадку з останніми відсутня підстава, що дає змогу обчислювати такий строк. У разі застосування аналогії закону можна дійти наступного висновку: в податковому законодавстві однією з підстав обчислення строку є граничний строк сплати грошових зобов’язань, а, відповідно, за аналогією до бюджетних правовідносин підставою для обчислення строку грошових зобов’язань (заборгованості) позичальника за кредитом з бюджету є граничний строк виконання зобов’язань. Отже, перебіг строку визначення фіскальним органом суми

грошових зобов’язань позичальника за кредитом з бюджету розпочинається з дня, наступного за останнім 162

днем граничного строку виконання таких зобов’язань, і завершується через 1095 днів. Грошове зобов’язання може бути нараховане без дотримання строку давності, визначеного в абз. 1 п. 102.1 Кодексу, лише в двох випадках: податкову декларацію за період, протягом якого виникло податкове зобов’язання, не було подано; посадову особу платника податків засуджено за ухилення від сплати зазначеного грошового зобов’язання (п. 102.2 ст. 102 ПКУ). Жодних інших виключних випадків недотримання фіскальними органами строку нарахування грошових зобов’язань ПКУ не передбачає. Отже, відносини щодо повернення заборгованості за державними кредитами повинні відповідати строкам давності (1095 днів). Якщо протягом зазначеного строку фіскальна служба не визначає суму грошових зобов’язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов’язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку (абз. 1 п. 102.1 ст. 102 ПКУ). Податковий борг платника податків і, відповідно, заборгованість суб’єктів господарювання за кредитами з бюджету, стосовно якого минув строк давності, є безнадійною заборгованістю (пп. 101.2.3 п. 101.2 ст. 101 ПКУ). Таким чином, відповідно до ПКУ, якщо протягом встановленого строку органи фіскальної служби України не визначать суму грошових зобов’язань (заборгованості) позичальнику кредиту з бюджету, то, поперше, позичальник вважається вільною від такого грошового зобов’язання особою, а по-друге, органи фіскальної служби втрачають право на звернення до адміністративного суду з метою стягнення заборгованості. Водночас відповідно до абз. 2 ч. 9 ст. 17 та абз. 2 ч. 1 ст. 50 БКУ позовна давність на вимоги щодо погашення заборгованості суб’єктів господарювання за кредитами з бюджету не поширюється. Отже, має місце колізія правових норм (абз. 2 ч. 9 ст. 17 БКУ; абз. 2 ч. 1 ст. 50 та ст. 102 ПКУ). Якщо виходити з предметного регулювання цих нормативно-правових актів, можна дійти таких висновків: БКУ регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства, питання 163

відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (ст. 1 БКУ). Тобто БКУ не врегульовує механізм погашення простроченої заборгованості суб’єктів господарювання перед державою за користування кредитами з бюджетів, а містить бланкетну норму, відповідно до якої така заборгованість стягується у порядку, передбаченому ПКУ (ч. 2 ст. 17 БКУ). У свою чергу ПКУ регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає компетенцію контролюючих органів. З огляду на це підлягають застосуванню норми ПКУ, оскільки лише цим нормативно-правовим актом визначається компетенція органів фіскальної служби, в межах якої вони здійснюють свою діяльність, а також визначена процедура стягнення заборгованості суб’єктів господарювання перед державою за користування кредитами з бюджетів. Якщо при вирішенні такої колізії виходити зі специфіки кола правовідносин, що врегульовуються цими нормативно-правовими актами, то можна дійти протилежного висновку. Яскравим прикладом є рішення Вищого адміністративного суду України від 11.07.2016 р. № К/800/65551/13 у справі щодо стягнення заборгованості за користування кредитами з бюджетів, в якому судова колегія дійшла висновку, що у разі якщо норми нормативноправових актів рівної юридичної сили містять різні моделі правового регулювання, перевагу при застосуванні слід надавати тій нормі, яка регулює вужче коло суспільних відносин, тобто є спеціальною. Пункт 102.4 ст. 102 ПКУ щодо правовідносин з приводу реалізації прав і обов’язків, щодо яких виник спір, слід вважати загальною нормою. Натомість перевагу мають спеціальні норми – а такими є норми БКУ: абз. 2 ч. 9 ст. 17, які регулюють вузьке коло суспільних відносин (відносини, що виникають у сфері погашення заборгованості суб’єкта господарювання перед державою) [3].

Не менш важливою проблематикою є власне механізм стягнення простроченої заборгованості суб’єктів господарювання за кредитами з бюджету, оскільки від нього залежить як можливість звернення органів державної фіскальної служби до адміністративного суду з відповідною позовною заявою, так і оскарження їх дій особами 164 боржниками за кредитами з бюджету в адміністративному та судовому порядку. БКУ та ПКУ

не визначають процедуру узгодження простроченої заборгованості за кредитами з бюджету, відповідно, таке зобов’язання за замовченням є узгодженим. Зважаючи на це органи фіскальної служби відповідно до ст. 59 ПКУ зобов’язані надіслати або вручити особі – боржнику вимогу. Так, у рішенні Вищого адміністративного суду України від 12.07.2016 р. № К/800/10206/15 у справі про стягнення заборгованості за бюджетною позичкою та пені судова колегія підтримала позицію судів попередніх інстанцій стосовно виникнення у фіскального органу підстави для звернення до адміністративного суду лише за наслідками дотримання «порядку для стягнення податкової заборгованості, що визначений ПКУ, у тому числі шляхом направлення податкової вимоги» [4]. Крім того, направлена боржнику вимога про зобов’язання сплатити суму боргу за кредит з бюджету є підставою для звернення до адміністративного суду з позовною заявою до фіскальної служби у встановленому Кодексом адміністративного судочинства України порядку за захистом своїх прав та інтересів. Зважаючи на вищенаведене, норми бюджетного та податкового законодавства щодо стягнення простроченої заборгованості суб’єктів господарювання за кредитами з державного бюджету (бюджету Автономної Республіки Крим, територіальної громади) в частині строків визначення суми заборгованості та, відповідно, строків звернення до адміністративного суду є колізійними, натомість у частині стягнення такої заборгованості механізм не врегульований належним чином, що ускладнює позитивну правозастосовну діяльність органів фіскальної служби, а це створює передумови для порушення прав боржників за кредитами з бюджетів, зокрема в частині звернення до адміністративного суду.

Список використаних джерел та посилань: 1. Бюджетний кодекс України від 8.07.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – № 59. – C. 9. 2. Податковий кодекс України від 2.12.2010 р. // Офіційний вісник України. – 2010. – Т. 1. – № 92. – С. 9.

165 3. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 11.07.2016 р. № К/800/65551/13

[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/59137013 4. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 12.07.2016 р. № К/800/10206/15 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/58983913