Ответы на экзамен - Философия

1. Світогляд.

Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами. Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи. Передусім світогляд — це процес чуттєвопрактичного відношення людини до світу. Типи світгляд

міфологічний — для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо. релігійний — особлива форма усвідомлення світу, в основі якої замість обґрунтування і доказів лежить одкровення.

науковий — усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

мистецький — форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

філософський — форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. 10.1 Конфуціанські уявлення про суспільство та державу ґрунтуються на ідеї особистісних відносин. В управлінні народом конфуціанство надавало перевагу моралі перед правом, переконанню та силі прикладу перед примушуванням.

Вчення про знання: 1) вивчення неправильних поглядів шкідливе; 2) вчитися у древніх та у сучасників необхідно вибірково; 3) знання полягає як у сукупності знань, так і в методі розгляду самої проблеми; 4) вище знання може бути лише вродженим, але воно рідкісне

.

2. Історичні типи світогляду..

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія. Оскільки філософії як світоглядові присвячено окремі питання, зупинимося спочатку на короткій характеристиці міфології і релігії, з'ясуємо основні риси цих явищ.

Основні риси міфологічного світогляду:

– уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. З тим щоб подолати відчуження природи в первісному суспільстві, якось пояснити незрозумілі природні явища, коли людина не здатна була пояснити їх, повністю залежала від них і була безсилою подолати негативні наслідки природних явищ, вона переносила людські риси на навколишній світ; – персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. Явища природи отримували певні імена, "оживлялися" з тим, щоб пояснити їх, щоб була змога звернутися до них, "задобрити", принести жертву тощо; – міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями. Картина відображення дійсності постає як поєднання реальності й фантазії, природного і надприродного, думки й емоції. Майже відсутнє абстрактне мислення, узагальнення, аналіз, класифікація. Подібне мислення спостерігаємо у дітей, художників, поетів; – міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки. Все сприймалося на віру, не було ніяких сумнівів. Міф передавався від покоління до покоління, від народу до народу, не було навіть думки щодо перевірки, підтвердження практикою; – людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом. Вважалося, що всі людські дії, вчинки, весь життєвий шлях було наперед визначено. Звідси – пасивно-пристосовницька поведінка людини.

Основні риси релігійного світогляду:

– поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний");

– віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей;

– наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів;

– поклоніння Богові як вищій істоті.

3. Сутність, структура та призначення філософії.

Предметом філософії є відношення „людини і світу”. Філософія являє собою форму раціонально обґрунтованого уявлення людини про світ і про себе, про їхній взаємозв’язок. Щоб з’ясувати специфіку предмета філософії необхідно з’ясувати під яким кутом зору об’єкт відбивається у свідомості. Предметом і об’єктом філософії є відношення „людина-світ”, то природно що на перший план виходить питання про природу і сутність світу і людини, про загальні граничні основи їхнього буття, про перші початки, а також про те, як цей світ улаштований, які взаємозв’язки існують у світі, а також між людиною і світом.

Структура:

онтологія (вчення про першооснову буття, сфери буття і категорії)

гносеологія (теорія пізнання яка досліджує закономірності процесу пізнання)

антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури.)

аксіологія (вчення про цінності, яке досліджує закономірності побудови сфери цінності)

соціальна філософія (вчення про сутність суспільства і його структуру в цілому, у найбільш загальних законах його розвитку)

етика (вивчає морально-цінне відношення до світу )

естетика (наука про красу)

логіка (наука про мислення, вивчає форми, закони та норми правильного мислення)

історія філософії (вивчення істор. Досягнень філософської думки від античності до сьогодення).

Функції філософії:

світоглядна (фі-я бере участь у формуванні світогляду з теорем. та понятійним поясненням світу)

методологічна (сукупність найбільш загал. ідей та принципів що застосов. у вирішенні конкретних та практичних завдань)

гносеологічна (розроблення оцінювання припущень пізнавального процесу)

прогностична (формуються гіпотези про загал. тенденції ро-тку буття і свідомості, людини, суспільства)

критична (у процесі суспільного ро-тку люди відмовляються від застарілих погляді та уявлень, стереотипів, цінностей, хибних світогляд. настанов)

аксіологічна (виявляється у допомозі людині визначити цінності і самоцінності життя, моральні принципи, гуман. ідеали)

гуманістична (полягає в адаптації та життєстверджувальній ролі філософії для кожної людини у сприянні формування гуманістичних цінностей та ідеалів)

4. Проблема основного питання філософії. Основне питання філософії – це питання про співвідношення, буття і мислення матерії свідомості природи і духу, матерії і свідомості, матеріального і ідеального.

Основне питання філософії має 2-ві сторони: 1.про природу і сутність світу, що лежить в основі світу. Матерія чи дух, ідея, свідомість 2. про пізнавальний світ.

Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму. Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно з матеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний. Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії. 8. Йога.

Йога - це індійське релігійно-філософське вчення. Засновником йоги є Патанджалі (II ст. до н.е.). Основні ідеї йоги: 1) людину врятує система фізичних і психічних вправ, які систематизував Патанджалі та виклав у „Йога-сутрі”. Виділяються такі види вправ:

а) нижчий ступінь йоги - Хатха - йога, яка становить собою фізичні вправи, направлені на оволодіння тілом, а також дає можливість перейти до Раджа-йоги; б) Раджа-йога становить собою систему психічних вправ, які ведуть до повного відриву від реальної дійсності. 3) обмеження розумової діяльності та концентрація на сприйняті свого внутрішнього світу. „Бхагавадгіти” (світоглядна поема) розрізняє три йоги: 1) йогу вірності; 2) йогу пізнання;3) йогу дії.

Вважалося, що дія є наслідком бажання. Але Крішна розриває цей причинно-наслідковий зв'язок та стверджує, що можливо бути вільним, діючи та виконуючи свій обов’язок, але лише в тому випадку, якщо навчишся виконувати дії без бажання та не турбуючись про результати своїх дій.Сенс не в самій дії, а у відношенні до неї. Воля не в бездіяльності, оскільки навіть справами досягають волі. Можливо бути вільним за будь-якого способу життя, оскільки спасіння не залежить від способу життя, воно залежить від відношення до того, що нам доводиться робити.

5. Специфіка та основні школи філософії стародавньої Індії. Філософія Стародавньої Індії має ряд особливостей, що полягають у специфіці суспільного роз­витку цієї країни. Розклад первіснообщинних відносин і заміна їх рабовласницькими тут ускладнені й уповільнені феодально-ієрархічною організацією суспільства (кастовий устрій), яка сприяла консервації традиційних релігійно-міфологічних уявлень і під­вищенню ролі їх у формуванні перших філософських вчень. Відпо­відно до цих настанов конструювалася характерна для східної філософії картина світу. Природа трактувалася в основному не як предмет теоретичних роздумів і досліджень, а як об'єкт релігійно-моральної рефлексії; вчення про світ розгорталося як варіація і продовження етичного вчення про людину, натурфі­лософія шукала в бутті не природні причинно-наслідкові зв'яз­ки, а вселенський моральний світопорядок (типу індійської карми), який визначає життєвий шлях і долю людини.

Особливо безкомпромісною щодо ідеалізму і віру­вань предків є філософська школа чарваків, яка узагальнила волелюбні і богоборчі настрої народу. Згідно з цим вченням, основою світобудови є повітря, вогонь, вода і земля, комбінації яких утворюють речі, в тому числі людину. Духовної реальності не існує, душі як такої не існує, особистість людини тотожна з її фізичним складом, тому розпад тіла після смерті веде до без­слідного розсіювання того, що умовно називають душею. Існу­вання богів - фікція, а священні тексти, які розповідають про них,- вигадка жерців і шахраїв. Єдині достовірні джерела пізнання - відчуття і сприйняття, а єдиний критерій і мета швидкоплинного життя - це радість тілесного існування і насолода благами цього світу.

Філософія стародавньої Індії заснована на священних книгах - Ведах, що становлять собою чотири священні книги:

1) Рігведи;

2) Самаведи

3) Брахмани;

4). Упанішади.

Усі філософські школи в Стародавній Індії, залежно від їхнього відношення до Вед, поділяються на:

1) ортодоксальні, тобто такі філософські школи, які відповідають Ведам;

2) неортодоксальні, які Ведам не відповідають.

Основними школами філософії Стародавньої Індії є буддизм, джайнізм та йога.

Основні поняття філософії Стародавньої Індії:

а) брахма - це світова душа;

б) атман - це індивідуальна душа;

в) карма - це закон відплати людині за її справи;

г) сансара - це закон вічного переселення душ та кругообігу в природі.

6. Буддизм. Основоположник буддизму - Будда (563 - 483 рр. до н.е.).

Основні ідеї буддизму:1) життя - це страждання; 2) джерелом страждання є бажання людей; 3) необхідно прагнути до Нірвани (угасання всіх бажань); 4) до Нірвани веде восьмирічний шлях.

Буддизм розробив п’ять заповідей буддиста, яких буддист має дотримуватися, а саме:

1) не брати чужого;

2) не вживати алкогольних напоїв;

3) не вступати у заборонені інтимні зв’язки (наприклад, із заміжніми

тощо); 4) не висловлювати неправдивих речей;

5) не шкодити живому.

Для онтології та антропології буддизму характерною є теорія залежного походження, карми, змінності та неіснування душі. Теорія залежного походження вказує на те, що не має значення, чи має світ початок та кінець в часі та просторі або не має. Важливо те, що всередині світу усе залежить одне від одного, усе причинно-обумовлено, ніщо не відбувається випадково. Теорія карми передбачає тлумачення карми брахманізму як закону причинності. Теорія змінності свідчить про те, що ніяка річ не існує більше одного неподільного моменту часу, тобто в кожному моменті річ вже інша. Теорія неіснування душі заперечує також і субстанціональність душі. Душа є лише становленням свідомості. 7. Джайнізм.

Засновником джайнізму є Махавіра. Джайністи були елітою суспільства.

Основні ідеї джайнізму: 1) заперечення святості Вед; 2) людина вже в цьому житті може перемогти карму і сансару:

а) шляхом аскетизму;

б) шляхом вчинення благих справ (наприклад, пожертвування);

3) заперечення існування богів; 4) поклонялися своїм проповідникам - Джинам. Джайністи допускали до монашества та вивчення святих книг також жінок. В основі вчення джайнів - уявлення про життя як страждання. Страждання пов'язується з дією закону карми. Однак цей закон можливо змінити. Вони обґрунтовують наявність двох самостійних начал: 1) живе - джива; 2) неживе - аджива. Аджива складається з:

а) простору;

б) часу;

в) середовища;

г) стимулюючої відсутності руху або дій.

Для джайнів чотири стихії - земля, вогонь, повітря та вода - мають свої душі.

Джайни розрізняють такі види пізнання:

1) віра в авторитети;

2) контакт душі з об’єктом без посередництва почуттів та розуму шляхом усунення перепон, які заважають такому контакту з об’єктом.

9. Характерні риси та основні школи філософії Стародавнього Китаю.

Особливостями філософії Стародавнього Китаю є такі риси:

1) виникла у VI-III ст. до н.е.; 2) заснована на п’яти книгах; 3) малодоступна через те, що викладалася на ієрогліфах; 4) проблематика філософії Стародавнього Китаю така: а) проблема влади; б) проблема управління людьми; в) проблема сенсу життя.

Філософія Стародавнього Китаю виникає в період Чжаньго - „золотий вік китайської філософії”. Філософи Стародавнього Китаю вважали, що зв’язок п’яти „першооснов”, а саме: води, вогню, металу, дерева та землі - створюють усе різноманіття явищ і речей.

Існувало шість основних шкіл філософії Стародавнього Китаю: 1) конфуціанська школа;2) моїстська школа; 3) легістська школа; 4) даоська школа; 5) натурфілософи; 6) школа імен (софісти).

Більшість з них мають етико-політичний характер, інші школи - метафізичного направлення. Засновником філософії Стародавнього Китаю є Конфуцій.

10. Конфуціанство.

Засновник конфуціанства - Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), філософ, мислитель. Основна праця - „Лунь Юй”.

Основні ідеї конфуціанства: 1) небо і духи визначають закони розвитку суспільства, а також долю людини; 2) імператор є батьком усіх китайців; 3) основою порядків у державі є додержання усіма людьми „Лі”, тобто церемонії, ритуалу і традицій;

4) гуманізм.

Кожен китаєць повинен дотримуватися таких правил: 1) керуватися своїм обов’язком та законами, а не власними інтересами; 2) дотримуватися „золотої середини” у поведінці; 3) виконувати „золоте правило”, яке полягає у тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі; 4) підкорюватися волі батьків, людей, старших за віком, а також начальству; 5) знати, означає знати людей та мотиви їх поведінки; 6) виражає світогляд духовної еліти, чиновництва, а також городян Китаю. Основною проблемою у конфуціанстві є проблема управління.

В основі управління лежить не примушування народу або насильство над ним, а сила морального прикладу.

11. Даосизм.

Засновником даосизму є Лао-цзи (VI-Vст.). Основна праця Лао-цзи - „Дао де цзин”.

Основні ідеї даосизму: 1) жити необхідно у згоді з природою; 2) життя необхідно прожити без мудрощів; 3) виступати проти всіх технічних нововведень; 4) „Дао” означає першопричина, закон, шлях лежить в основі світу; 5) виступав за закриту та невелику державу; 6) пропагував культ „ідеї споглядання”. 7) усі речі з’являються і змінюються завдяки власному шляху - дао; 8) у світі немає незмінних речей, і в процесі зміни вони переходять у свою протилежність; 9) виступав за повернення до традицій первинного життя; 10) відхід від дао пов'язувався з культурою.

Даосизм займається питаннями об’єктивної картини світу у його абстрактно-філософському аспекті: 1) проблемами буття та небуття; 2) проблемами становлення. Даоська картина світу така: 1) небуття первинне;

2) про небуття можна говорити лише негативно; 3) небуття породжує буття.

Соціальний ідеал даосів у минулому, коли життя було простим і нічого не заважало звичайному ходу подій, коли не було просвітництва.

12. Законники.

Представником законників є Шан Ян (IVст.). Основна праця: „Шан цзюнь шу”.

Шан Ян здійснив такі реформи: 1) уніфікація суспільного життя: а) введено єдину грошову одиницю (юань); б) введено єдину систему писемності; в) введено єдину систему мір вимірювання (метрична); г) створено єдиний державний апарат та армію; д) розроблено єдине законодавство;

2) введено систему жорстоких покарань за найменші правопорушення; 3) насильницьким шляхом об'єднав Китай.

Шан Ян вважав за необхідне, щоб: 1) було багато покарань та мало нагород; 2) покарання були жорстокими; 3) жорстокими покараннями карались дрібні злочинці; 4) люди були розрізненні взаємною підозрілістю та взаємними доносами.

Основні ідеї законників:

1) в основі порядку в суспільстві лежить Фа (закон); 2) страх перед покаранням за порушення закону сильніший, ніж переконання; 3) концепція рівних можливостей при зайняті посад, а також при отриманні соціальних благ; 4) в основі розвитку лежить землеробство та війна. 15. Сократ.

Основні ідеї Сократа (469-399 рр.): 1) у центрі філософії має бути людина; 2) визнає існування бога 3) знати що-небудь - це вміти давати визначення; 4) людина повинна бути: а) стриманою; б) справедливою; в) мужньою; г) відважною;

5) розробив метод маєвтики, тобто пошук істини шляхом виявлення суперечностей у доводах суперника; 6) закликав до вільнодумства; 7) філософія повинна вчити мудрості шляхом дискусій, а не шляхом читання робіт. Головну причину появи держави та права Сократ вбачав у потребах. Сократ говорив, що необхідно було розумно впорядкувати поведінку людей за допомогою законів.

Сократ вважав, що вищим завданням знання є не теоретичне, а практичне - мистецтво жити. За Сократом, нерозумні справи породжуються незнанням і ніхто не може бути злим добровільно. 17. Аристотель.

Науково-теоретичний синтез попереднього розвитку античної філософії був здійснений Аристотелем (384-322 рр. до н. е.), учнем Платона. Арістотель висунув ідеал науки, гранично очищеної від релігійно-культових потреб і міркувань, створив науку про закони мис­лення- формальну логіку - як засіб систематизації категорі­ального апарату науки і філософії. За своїми світоглядними настановами вчення Аристотеля неоднозначне, воно коливається між матеріалізмом та ідеалізмом. Необхідно зазначити, що як дослідник і вчений, він керується довірою до чуттєвого досвіду, до сфери індивідуаль­ного й одиничного буття, а тому з позицій матеріалістич­ного сенсуалізму піддає платонівський ідеалізм критиці, яка не втратила свого значення й досі. Однак у вченні про пер­шооснови буття він зраджує власному матеріалізмові і кон­струює картину світу, що дістала назву телеології. Хоча аристотелівський Космос є вічним і непорушним, він, однак, не є самодостатнім, не є самозумовленим.

Світовий процес здійснюється, за Аристотелем, не в результаті притаманних йому самостійних причин, а внаслідок понадсвітової мети, яка стоїть за межами Космосу і генерує в ньому внутрішній мотив до руху й удосконалення.

13. Загальна характеристика античної філософії: етапи розвитку, представники, коло проблем. Особливостями античної філософії є: 1) існувала у Греції та Римі з VII ст. до н.е.- по II ст. н.е.; 2) у своєму розвитку антична філософія пройшла 4 етапи: а) досократівський період (VII-V ст.). Представники: Піфагор, Гемокріт та ін.; б) класичний період (V-IV ст.). Представники: Сократ, Платон, Аристотель; в) елліністичний період (323 - 23 р. до н.е.). Представники: Епікур і ін.;

г) римський період (23 р. до н.е. - II ст. н.е.). Представники: Сенека й ін. Можливість ідеалізму була реалізована ще у початковий пе­ріод давньогрецької філософії - у піфагорійській і елеатській школах (виникли в містах Кротон і Елея - західних грецьких колоніях на узбережжі Італії). Подібно до своїх попередників, піфагорійці та елеати шукали першопричинні основи буття, але їхня увага при цьому була сконцентрована не на речовинному субстраті світобудови, а на незмінному конструктивно-розумовому принципі, який надихає все рухливе і мінливе, а саме непідвладне просторово-часовій стихії становлення. 16. Платон.

Традиція античного ідеалізму набула свого систематизова­ного вираження у філософії Платона (427-347 рр. до н. е.). У своєму вченні про світ Платон протиставляє поперед­ній матеріалістичній космології і космогонії довільну умогляд­ну конструкцію, щось подібне до язичницького варіанта міфу про творення. Він допускає ізольоване існування позачасового і позапросторового світу ідей, згідно з якими вселенський художник-творець з нерозумної і хаотичної стихії матеріаль­ного світу формує і впорядковує Космос і кожну окрему річ у ньому. У механізмі світоутворення, таким чином, ідеї виступа­ють щодо речей як їх одвічні взірці, причини виникнення, сми­слові структури й цілі, тоді як речі лише причетні до ідей, наслідують їх, є їхніми копіями, тінями, подобами або відобра­женнями. Гносеологія Платона ґрунтується на догматі безсмер­тя душі: до свого народження душа мала всю сукупність істин­ного знання; із втіленням її вона втрачає безпосередній контакт із світом ідей і зберігає у собі лише згадку про них. Пізнання, за Платоном, і є оживлення і пробудження пам'яті про сутності, що їх колись споглядала людська душа безпо­середньо у світі ідей. Засобом, що веде, керує і наближає душу, яка пізнає, до потойбічної реальності, є діалектика, яка символізується Платоном у міфопоетичному образі Еросу - фі­лософсько-естетичного натхнення, що звільняє душу з полону поцейбічного світу і спрямовує її погляд на нетлінні і самосущі Істину, Добро і Красу. У соціології Платон виступив проти теорії і практики давньогрецької рабовласницької демократії протиставивши їй утопічний ідеал замкнутого авторитарного суспільства із жорсткою соціальною стратифікацією (філосо­фи - правителі, воїни і ремісники).

14. Піфагор, Геракліт, Демокрит, мілетська школа. Мілетська школа - це найдавніша матеріалістична філософська школа у Греції. Представниками мілетської школи були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен. Їм належать наукові відкриття у сфері математики, географії, астрономії. Єдністю, яка лежить в основі безкінечного різноманіття явищ, вони вважали дещо речовинне, тілесне, особливе - воду, повітря й ін. Філософи мілетської школи були також стихійними діалектиками. За Гераклітом Ефеським (520 - 460 рр. до н. е.), буття Всесвіту здійснюється на основі віковічних перетворень природної стихії вогню. Разом з тим Геракліт розвіяв наївні діалектичні уявлення своїх попередників, за­початкувавши усвідомлення діалектики як філософського мето­ду мислення, він вказав на універсальне джерело руху і зміну речей: це джерело - протиріччя як єдність («гармонія») і боротьба протилежностей, які пронизують космос у цілому і кожне явище окремо. Виходячи насамперед з регулярності і повторюваності аст­рономічних явищ, Піфагор (VI ст. до н. е.) і його послідовники дійшли висновку, що цей принцип, згідно з яким створюється й упорядковується космос, є числа і числові відношення із цент­ром, що об'єднує їх,- одиницею (монадою). Звідси основопо­ложна теоретична впевненість піфагорійців, що числа є сутності й структурні постійні речей. Це переконання не позбавлене раціонального сенсу: по-перше, при цьому по-своєму долається наївна «фізика» іонійських натурфілософів і за багато століть передбачається ідея математичного природознавства;

по-друге, філософське міркування досягає рівня абстракції, при якому вперше висловлюється думка про закономірності Всесвіту. Однак числова філософія піфагорійців опинилася не на висоті ви­сунутої ними програми і переродилася у так званий нумерологічний містицизм, який разом із їх­ньою теорією безсмертя і переселення душ започаткував антич­ний ідеалізм. Найбільш закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді Демокріта (460 - 370 рр. до н. е.).

Демокріт пов'язав увесь накопичений на той час досвід науки і практики з послідовною матеріалістичною теорією буття і пізнання.У своєму вченні про буття Демокріт головне завдання вба­чав у поясненні феномена руху. У пошуках причин його він висуває гіпотезу щодо найдрібніших неподільних часток, або атомів, і пустоти, в якій ці частки рухаються завдяки прита­манній їм силі ваги. Отже, всі процеси в природі є продуктом протиріччя між атомами і пустотою як умовою можливості руху їх. Послідовно проводячи цей детерміністичний прин­цип, Демокріт дає матеріалістичне пояснення походженню Кос­мосу із спонтанного вихрового руху атомів. З позицій атомістики Демокріт тлумачить сутність і функції психічних явищ, зводячи душу й усі розумові процеси до руху й асоціацій особ­ливих вогнеподібних атомів, що відзначаються тонкістю, лег­кістю та інтенсивною здатністю проникати будь-куди. У теорії пізнання філософ, вірний висхідній атомістичній передумові, до­ходить до припущення подвійного роду якостей об'єктів, що пізнаються: якостей справжніх, притаманних самим об'єктам, і якостей уявних, залеж­них від нашої здібності чуттєвого сприйняття (колір, смак, за­пах та ін.). У політиці Демокріт був прихильником демократії; у філософії історії заперечував доктрину «золотого віку», згід­но з якою людське суспільство поступово деградує щодо ідеаль­ного первісного стану.

Отже, він одним із перших в античні ча­си виступив з ідеєю суспільного прогресу.

18. Загальна характеристика філософії Середньовіччя: етапи розвитку, коло проблем, представники.

У своєму розвитку філософія Середньовіччя пройшла такі етапи: 1) патристика (II-VIII ст. н.е.); 2) схоластика (VIII-XV ст.).

Проблематика філософії Середньовіччя:

1) пізнання Бога та доказування його існування; 2) проблема теодіцеї (виправдовування Бога); 3) проблема істини (відображення об’єкта у свідомості; істину дає Бог і природа); 4) проблема сенсу життя; 5) проблема держави. Середньовічна філософія формувалася за умов кастово-ієрархічної структури феодального суспільства. Ця обставина визначила зміст і форму середньовічної філософії. Вона існува­ла переважно як теоцентричний світогляд, тобто теоре­тична проблематика концентрувалася навколо поняття - міфологеми Бога, а любов до мудрості реалізувалася як течія бого­словської думки. Перша сторона основного питання філософії (онтологічна) є найменш плідною у середньовічному мисленні. Вчення схола­стів про світ будується на послідовній релігійно-ідеалістичній основі. Питання про походження світу вирішується у дусі біблейського креаціонізму: світ створено з нічого, за одним лише вільним волевиявленням Бога. І все ж схоластика висунула дві неортодоксальні моделі кос­мосу, які беруть початок в античності і випереджають натурфі­лософію Відродження і Нового часу. Реалізм продовжує «лінію Платона» і, як правило, зливає­ться з церковною ортодоксією.

Номіналізм (від лат. nomina - ім'я) проводить у середньо­вічній схоластиці «лінію Демокріта», відроджує орієнтацію на світ одиничних об'єктів Аристотеля.

Започатковує номіналіс­тичну традицію в Середні віки французький богослов Росцеллін (XI ст.). За його твердженням, справжніми є лише речі, що чут­тєво сприймаються і не мають реального (незалеж­ного від речей) існування; загальні поняття - лише химери, «струси повітря». Отже, універсали - не більш як імена речей, їхні назви, а тому будь-яка ідея є словесною, а не онтологічною реальністю. Тим самим номіналізм зводить іде­альне буття загального до фізичної стихії слова або терміна. Звідси інша назва номіналізму - термінізм.

19. Патристика. Августин.

Патристика - це християнське богослов’я I-VIII ст., апологетика „батьків церкви”, які спочатку відстоювали догмати християнської релігії проти язичництва, вказували на несумісність релігійної віри з античною філософією. Починаючи з III ст. патристика намагалася пристосувати філософію еллінізму (неоплатонізму) до обґрунтування християнства.

Перший період патристики - апологетика (II-III ст.): 1) оформлення і обґрунтування християнського світогляду, теоретичний захист християнства від його численних ворогів; 2) головна проблема - ставлення до язичницької філософії та культури.

Представниками цього періоду патристики були Тертуліан, Климент та Ориген. Ориген створив першу філософсько-теологічну систему християнства. Другий період патристики - класичний (IV-V ст.): 1) формування світоглядного і теолого-догматичного стандарту середньовічної християнської думки. Проблеми класичного періоду патристики:

1) тринітарна проблема, тобто єдності та триєдності Бога; 2) христологічна проблема (поєднання у Христі двох природ - божественної та людської); 3) антропологічна проблема (питання про божественну благодать і гріховну природу людини у плані її порятунку та спокути).

У класичній патристиці вирізняють два потоки: 1) грецький потік (Олександрійський, Кесарійський, Ніський);

2) латинський потік (Медіаланський, Стриданський, Августин).

Заключний період патристики (VI-VIII ст.): 1) стабілізація догматики; 2) енциклопедична кодифікація наук на чолі з теологією. Представники цього періоду: Візантійський, Дамаскін та ін.

Августин „Блажений” Аврелій (354-430), єпископ, християнський богослов, філософ-містик. Світогляд Августина має фідеїстичний характер. Його ідеї - одне з джерел схоластики. У праці „Про град божий” Августин обґрунтовує і розвиває християнську концепцію всесвітньої історії, яку він розуміє фаталістично, як результат божественного передвістя. „Земному граду” він протиставляє „град Божий”, всесвітнє панування церкви.

20. Схоластика. Ф. Аквінський.

Схоластика - це середньовічна „шкільна” філософія, представники якої - схоласти - прагнули раціонально обґрунтувати та систематизувати християнське віровчення.

Схоластика поділяється на такі періоди: 1) рання схоластика (XI-XII ст.), для якої характерним є вплив неоплатонізму (Еріугена, Кентерберійський); 2) класична схоластика (XII-XIII ст.), яка характеризується пануванням „християнського аристотелізму” (Аквінський та ін.); 3) пізня схоластика (XIII-XIV ст.), представники якої виступали проти томізму (Скот), протиставляючи йому теорію двоякої істини.

Ф.Аквінський (1225-1274) - італійський богослов, філософ, представник схоластики. Основні праці: „Сума проти язичників” (1261-1264), „Сума теології” (1265-1273). Основні ідеї Ф. Аквінського: 1) гармонія віри та знання при підпорядкуванні знання вірі; 2) виправдовував соціальну нерівність; 3) сенс життя людини у пізнанні Бога та дотриманні його заповідей; 4) навів п’ять доказів існування Бога. За Ф. Аквінським Бог існує, тому що він: а) першопричина; б) взірець; в) необхідність; г) мета; д) першодвигун.

Ф. Аквінський визнавав існування трьох видів універсалій (загальних ідей):

1) універсалії до одиничних речей; 2) універсалії в самих речах; 3) універсалії після речей. Ф. Аквінський вважав, що розум здатний раціонально довести буття Бога та спростувати заперечення проти істин віри. За Ф. Аквінським, порядок відносин панування і підпорядкування, при якому воля осіб у вищій людській ієрархії рухає нижчими верствами населення, встановлений Богом. 21. Світоглядні ідеї Еклезіаста та об'явлення Іоанна Богослова (Біблія).

Світоглядні ідеї Еклезіаста такі: 1) усе в світі суєта суєт і томління духу; 2) всьому свій час; 3) хто приумножує пізнання, той приумножує смуток; 4) засуджує накопичення та бажання наживи; 5) жінка розглядається як джерело зла; 6) радить боятися Бога.

Світоглядні ідеї одкровення Іоанна Богослова такі: 1) ідея катастрофічного кінця світу (есхатологія); 2) ідея знамення наближення кінця світу; 3) ідея Страшного Суду для всіх нехристиян. 4) друге пришестя Ісуса Христа; 5) ідея царства Божого.

22. Загальна характеристика філософії Відродження: специфіка, коло проблем, представники.

Філософія Відродження (XV-XVI ст.) - це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу. 3 виникненням ренесансної культури насамперед змінюється методологічна стратегія мислення: схоластичний раціоналізм поступається місцем безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету формам пізнання; логіка формалістич­ної доказовості витісняється самоочевидністю неупередженої інтуїції; на зміну санкціонованому церквою схилянню перед Арістотелем приходить шанування Платона (у середині XV ст. створюється славнозвісна Флорентійська академія, мета якої - вивчення і пропаганда платонівської філософії). Необхідно зазначити, що водно­час відбувається докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт із свідчення божественної могутності стає предметом дослідницького інтересу, міфологема про творення світу з нічо­го змінюється натурфілософським ученням про безкінечність і несотворимість світу. Філософія природи, яка тільки починала складатися, особливо в особах Джордано Бруно (1548-1600) і Бернардіно Телезіо (1509-1688), у своїх судженнях спирала­ся на велике відкриття теоретичного природознавства того ча­су - геліоцентричну систему світу Миколи Коперніка (1473-1543). Подібного переосмислення зазнають погляди на людину і місце її у Всесвіті. Середньовічний теоцентризм витісняється антро­поцентризмом. Ідеологію Відродження називають гуманізмом, розуміючи під цим «відкриття людини» як вільної і необмеже­ної у своїх можливостях істоти. Світське мислення виводило людину із сфери релігійної ком­петенції і перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Переглядаються також традиційні погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою світських правителів проти папської політики, церковного абсолютизму здійснюються перші спроби ідеологічного і теоретичного обґрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежного від релігійно-теологічних санкцій. Найтиповішими у цьому відношенні є політична доктрина Ніколо Макіавеллі (1469-1527), правова теорія Жана Бодена (1530-1596), а також соціологічні утопії Томаса Мора (1478-1535) і Томазо Кампанелли (1568-1639). І все ж філософія Відродження не відходить остаточно від схоластичних стереотипів світорозуміння. Теологію як офіційну католицьку доктрину вони беззастережно заперечували, заміняючи її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями.

Традиційна ідея Бога змінюється в основному у двох напрямах:

-Бог або роз­чиняється у природі, натуралізується, і вчення про нього наби­рає форми пантеїстичного матеріалізму;

-або піддається етико-раціоналістичній обробці, і вчення про нього виливається у концепцію християнського гу­манізму Відродження, представленого Еразмом Роттердамським у його християнській антропології.

23. Гуманізм в Італії: Данте Аліґ'єрі, Франческо Петрарка, Джованні Бокаччо, Лоренцо Валла.

Гуманізм - це система поглядів, яка виражає визнання цінності людини як особистості, її прав на свободу, щастя та рівність, повагу принципів справедливості і милосердя як норм стосунків між людьми, боротьба за створення умов для вільного розвитку творчих сил і здібностей людини.

Таким чином, гуманізм у широкому розумінні представляє собою систему поглядів, відповідно до якої: 1) людина, її права і свободи - найвища цінність; 2) необхідно створювати належні умови життя для людини; 3) доброта, милосердя, рівність - принципи справедливості між людьми; 4) все в ім'я людини, все для її блага.

Гуманізм у вузькому розумінні становить собою культурно-ідейний напрям в Італії у XIV-XVI ст., спрямований на вивчення та розповсюдження античної культури.

Представниками гуманізму у вузькому розумінні є Данте Аліґ'єрі (1268-1321 рр., основна робота - „Божественна комедія”), Франческо Петрарка (1304-1374 рр., основна робота - „Про республіку”, „Про засоби проти страждань і радощів”), Джованні Боккаччо (1312-1375 рр., основна робота - „Декамерон”), Лоренцо Валла (1407-1457 рр., який довів підробку т.зв. „Дару Костянтина” - юридичного документа про світську владу Папи Римського у Європі, основна робота - „Міркування про "Дар Костянтина", який є предметом неправдивої віри і тлумачення”, „Діалектичні спростування...”). Основні ідеї гуманізму: 1) божественне та людське - два рівноправних начала; 2) сенс життя людини полягає у реалізації своїх можливостей, а також у тому, щоб прожити життя, повне пристрастей та подій; 3) критика неправдивого духовенства; 4) виступали за духовне відродження класичної античності. 26. Томазо Кампанелла "Місто Сонця".

Томазо Кампанелла (1568-1639) - італійський філософ.

Т. Кампанелла виступав проти схоластики. У Т. Кампанелли поєднувались ідеї сенсуалізму і деїзму з релігійно-містичними поглядами. Т. Кампанелла мріяв про єдність та благоденство людства, вважаючи, що це можна зробити за допомогою папства. У 1599 р. Т. Кампанелла намагався підняти повстання з метою звільнення Італії від іспанського гніту. Але заколот розкрили і Т.Кампанеллу було піддано жорстоким тортурам. Після чого Т. Кампанеллу було ув’язнено у тюрмі, де він провів 27 років. Там він написав повість "Місто Сонця". "Місто Сонця" (1602) - це повість про ідеальне суспільство, в якому відсутня приватна власність, всезагальна праця гарантує достаток, але існує сувора регламентація побуту, влада належить мудрецям та жерцям і має теократичний характер.

У цьому помітний вплив на Т. Кампанеллу церковної ідеології. Свій ідеал Т. Кампанелла обґрунтовував велінням розуму та законами природи.

24. Н. Макіавеллі "Государ".

Н. Макіавеллі (1469-1527) - італійський мислитель. У праці „Государ” Н. Макіавеллі висвітлює такі ідеї: 1) про людину: а) природа людини незмінна у всі часи та у всіх країнах; б) в основі природи людини лежить: - егоїзм; - прагнення до наживи; - любов до приватної власності;

в) сенс життя людини полягає у тому, щоб служити державі, яка повинна її виховувати; 2) про державу: а) держава - це відносини між правителем і народом, які можуть бути основані на любові або на страху; б) держава процвітає, якщо: - гарантована приватна власність; - забезпечується безпека особистості; - держава створює національну армію, яка основана на виконанні священного обов’язку перед Батьківщиною кожним чоловіком; - для процвітання держави, правитель повинен йти на компроміс;

3) про політику: а) мета завжди виправдовує засоби; б) політика - завжди брудна справа, тому що вона порушує норми моралі; в) головне в політиці - завоювання та утримання влади; г) будь-який правитель повинен створювати привабливий образ для населення. Суспільство, як вважав Н. Макіавеллі, розвивається не з волі Бога, а в силу природних причин. Він підкреслював протилежність інтересів народних мас та правлячих класів. Н. Макіавеллі виступав за створення сильної, національної держави, яка була б вільною від феодальних конфліктів і здатна протистояти народним повстанням. Н. Макіавеллі вважав, що держава і право виникають через прагнення людей до влади. 25. Томас Мор „Утопія".

Томас Мор (1478-1535) - один з основоположників утопічного соціалізму, гуманіст-раціоналіст епохи Відродження.

З діалогом про мандрівку в невідому країну Утопію, пов’язане виникнення утопічного соціалізму. Т. Мор вперше широко критикував суспільний лад, який ґрунтувався на приватній власності, соціально-політичних відносинах в Англії того часу. Т. Мор вперше висунув ідею усуспільнення виробництва, пов'язав з цим ідею комуністичної організації праці і її розподілу. Основна господарська клітинка ідеальної, вільної держави Утопії - сім’я, виробництво, засноване на ремеслі.

Утопісти живуть в умовах рівності в праці, відсутності протилежностей між містом і селом, між працею розумовою і фізичною, існує демократичний устрій. Люди працюють по шість годин на добу, інший час віддають зайняттю науками і мистецтвом. Велике значення надається всебічному розвитку особистості, поєднанню теоретичної освіти з працею. Т. Мор не розумів необхідності високого розвитку техніки для досягнення соціалістичних ідеалів. Перехід до нового ладу, Т. Мор мріяв здійснити мирним шляхом.

27. Загальна характеристика філософії Нового часу (XVII ст.): специфіка, коло про­блем, напрями, представники.

Філософія Нового часу обумовлена: 1) розвитком капіталізму; 2) розвитком експериментально-математичного природознавства; 3) послабленням впливу церкви.

Особливостями філософії Нового часу є:

1) опора на науку; 2) на перший план виходить проблема теорії пізнання; 3) боротьба емпіризму та раціоналізму. Протистояння в філософії, а частково і в науковій практиці Нового часу, було пов'язане з протилежними мето­дологічними настановами основоположників методології цього часу - англійця Ф. Беккона (1561-1626) та француза Р. Декарта (1596-1650). Призначення методології Ф. Беккон і Р.Декарт у деяких суттєвих рисах розуміють однаково - через удосконалення ме­тодів пізнання насамперед природи досягти більшої влади лю­дини над нею. Основна боротьба точилася між раціоналізмом і сенсуалізмом. Ключовими виразниками позицій раціоналістів були Декарт, Спіноза і Лейбніц, а у сенсуалістів - Локк, Берк­лі, Юм, Кондільяк і Дідро. Історичне значення боротьби раціоналізму і сенсуалізму в сфері гносеології полягає в тому, що вона сприяла не лише конкретно-науковому, а й філософському, ретельному дослі­дженню особливостей чуттєвих (досвідних) і раціональних форм знання. Слід відзначити, що істотними рисами філософсько-соціологічних поглядів фран­цузьких філософів-матеріалістів і просвітників XVIII ст. є, з одного боку, положення “думки правлять світом”, а з іншого - положення про вирішальну роль середовища, особливо суспіль­ного, у формуванні людини. Нова концепція людини і суспіль­ства, незважаючи на певні перебільшення ролі розуму, вихован­ня, просвітництва у формуванні людини і суспільства, була ви­датним внеском філософії Нового часу в філософію історії. Новій концепції людини і суспільства була притаманна також демократична і соціалістична тенденції: якщо середовище фор­мує людину, то слід зробити його таким, щоб воно виховува­ло в індивідів справді людські якості.

28. Емпіризм та раціоналізм в філософії XVII століття.

Емпіризм - це напрямок в теорії пізнання, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, а також стверджує, що всі знання обґрунтовуються в досвіді та шляхом досвіду.

Виділяються два види емпіризму: 1) матеріалістичний емпіризм, який визнає, що джерелом чуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий зовнішній світ (Ф.Беккон, Т.Гоббс, Дж.Локк); 2) ідеалістичний емпіризм, який обмежує досвід сукупністю почуттів або уявлень, а також заперечує те, що в основі досвіду лежить об’єктивний світ (Берклі, Юм).

Раціоналізм - це вчення у теорії пізнання, згідно з яким всезагальність та необхідність як логічні ознаки вірогідного знання не можуть бути виведені з досвіду, а всезагальність та необхідність можуть бути взяті з самого розуму або з понять, які властиві розуму від народження. Основна протилежність між емпіризмом та раціоналізмом полягає у питанні про походження знання. Деякі раціоналісти згодні з тим, що в розумі немає нічого, чого б раніше не було в почуттях. Головна протилежність їх поглядів в тому, що емпіризм виводить всезагальний та необхідний характер знань не з самого розуму, а з досвіду. Т. Гоббс, Юм дійшли висновку, що досвід не здатний надавати знанню необхідне та всезагальне значення. 31. Дж. Локк.

Дж. Локк. (1632-1704) - англійський філософ. Основні праці: „Два трактати про державне правління”, „Деякі роздуми про виховання” й інші.

Теорія пізнання Дж. Локка: 1) немає нічого в розумі, чого б раніше не було у почуттях; 2) не існує вроджених ідей, в т.ч. немає ідей Бога, всі людські знання виходять з досвіду (зовнішнього - відчуття, внутрішнього - рефлекси); 3) в основі знань лежать прості ідеї (поняття), які виникають у розумі різноманітними якостями тіл (первинні якості), з якими ці поняття схожі (фігура, склад та ін.) або вторинними якостями, з якими ці поняття не схожі (колір, смак та ін.); 4) реальна сутність речей залишається незмінною; 5) розум людини має справу лише з номінальними сутностями. Дж. Локк поділяє пізнання на такі види: 1) інтуїтивне пізнання (пізнання очевидних істин нашого власного існування); 2) демонстративне пізнання (пізнання положень математики, етики, буття, Бога); 3) сенситивне пізнання (найбільш достовірне пізнання існування єдиних речей). Дж. Локк поділяє поняття на такі види:1) ясні поняття; 2) примарні поняття; 3) реальні поняття; 4) фантастичні поняття; 5) адекватні поняття своїм прообразам; 6) неадекватні поняття своїм прообразам.

29. Ф. Бекон.

Ф. Бекон (1561-1626) - англійський філософ. Ф. Бекон обґрунтовував індукцію як метод узагальнення до­свідного знання. Цей метод поєднує як перехід від узагальнення досвідних даних до створення теорії, так і перехід від теорії та висновків з неї до постановки нових експериментів. Бекон, оцінюючи повну індукцію, тобто «через простий перелік» окремих випадків, доходить висновку, що вона не дає надійного, вірогідного знання. Заслуга Бекона полягає в тому, що для вдосконалення індукції він запропонував звертати увагу не стільки на повноту її, скільки на уважне врахування і осмислення самої суті негативних випадків. Необхідно зазначити, що Бекон підтримує емілятивну (виключаючу) індукцію. До неї звертались спорадично в давнину ще Платон, а напри­кінці XVII ст. Локк, та саме Бекон поставив її в центр уваги і доклав чимало зусиль для методологічного обґрунтування й розвитку її. Разом з тим недоліком емпірично-індуктивного методу пізнання тоді , коли він протиставляється раціоналістично-дедуктивному методу пізнання, є недооцінка евристичної ролі взаємодоповнення одного методу іншим і в такому разі применшення або навіть невизнання евристичної ролі чистого ро­зуму, дотепних гіпотез. 30. Т. Гоббс.

Англійський матеріаліст Т. Гоббс (1588-1679) «геометризував» природу, а відповідно до номіналізму наполягав на тому, що існують лише окремі конкретні тіла, завдяки властивостям (акциденціям) яких можна пояснити і свідомість людей.

Сутність матеріалізму Т. Гоббса: 1) світ - це сукупність тіл, підпорядкованих закону механічного руху; 2) заперечення існування душі як особливої субстанції; 3) єдиною субстанцією виступають матеріальні тіла; 4) знання виходить із почуттів шляхом поділу, порівняння та сполучення; 5) віра у Бога - плід уяви.

Т. Гоббс визнавав дедукцію та індукцію як наукові методи. Як номіналіст, Т. Гоббс ототожнював людське мислення з мовою, оскільки слова переводять внутрішню мову в зовнішню, роблячи тим самим можливим спілкування між людьми.

Т. Гоббс називав слова іменами, які є умовними по відношенню до речей.

Безперервне утворення нових слів, а також відмінності мов свідчать про штучність мови, і не Бог, а людина стає творцем своєї мови, без якої неможлива жодна культура.

Соціально-політичні погляди Т. Гоббса:

1) природним станом людей до створення суспільства була війна всіх проти всіх; 2) в цій війні не може бути переможця; 3) держава - продукт суспільного договору; 4) вищим законом держави є благо народу.

32. Р. Декарт.

Р. Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик. Р. Декарт, орієнтуючись на конструктивні можливості математичного знання, сформулював правила методу. У цих правилах набуває свого вираження раціоналістична впевненість Декарта в тому, що розум (потенційно або реально) володіє висхідними, абсолютно вірогідними аксіомами знання, які доступні лише інтуїції, тобто чіткому, виразному сприйняттю, а в зв'язку з цим і методологічна, абсолютизація можливостей дедукції як способу одержання нового знання. За Декартом, істинна дедукція, на відміну від логічної, від силогізму, набуває вираження в одержанні абсолютно нових істин. Тому така дедукція тлума­читься як евристичний метод. Необхідно зазначити , що раціоналістично-дедуктивний метод пізнання Р. Декарта, який демонстрував велику продуктивну евристичність у процесі створення аналітичної геометрії, в спросту­ванні фіктивної онтології прихованих якостей схоластики, мав свою ахіллесову п'яту, що проявилася повною мірою у відриві пізнавальної думки від дійсності, від досвіду, в необґрунтованих ідеях щодо онтології й наукової картини природи і світу в цілому. Декарт, наділивши духовну субстанцію атрибутом мислення, матеріальну субстанцію наділяє атрибутом протяжності. Матерію він розу­міє таким чином, що відкидає як атомістичні погляди про існу­вання неподільних атомів і пустоти, так і античні та середньовіч­ні концепції матерії.

У Декарта матерія сама по собі вже подана, а це означає, що вона не просто можливість, а дійсність, яка навіть носить назву субстанції, тобто того, що може існувати саме по собі, не маючи потреби ні в чому іншому, крім Бога, який створив її.

У тій картині світу, яку, виходя­чи із своєї онтології, розробляє Декарт, саме геометричне ба­чення цього світу стає домінуючим.

33. Б. Спіноза.

Нідерландський філософ Б. Спіноза (1632-1677) в «Етиці» обґрунтовує погляди щодо матеріальної субстанції, яка поєднує в собі два атрибути - про­тяжність і мислення. Таким чином, дві субстанції Декарта бу­ли перетворені на нерозривну єдність єдиної матеріальної суб­станції, яку разом з тим він називав Богом. Ця субстанція ви­значається як причина самої себе, що містила як діалектичну ідею взаємодії, так і ідею матеріальної єдності світу.

Б. Спіноза свої онтологічні погляди викладав у формі метафізичних учень у тому (відмінному від діалектики) розумінні, в якому метафізика сприймалась як особливе вчення про над­чуттєві принципи буття і пізнання. Б. Спіноза розумів детермінізм механістичним, ототожнював причинність з необхідністю та розглядав випадковість лише як суб’єктивну категорію. Б. Спіноза був впевнений у тому, що весь світ - математична система - може бути до кінця пізнаний геометричним способом. За Б. Спінозою, безкінечний модус руху та спокою повинен пов’язувати світ одиничних речей, які перебувають у взаємодії одна з одною, з субстанцією, що мислиться в атрибуті протяжності. Іншим безкінечним модусом є безкінечний розум, який повинен пов’язати світ одиничних речей з субстанцією, що мислиться в атрибуті мислення.

Чуттєве пізнання становить, за Б. Спінозою, перший рід пізнання, який називається думкою. Він ділиться на два способи сприйняття: 1) шляхом безпорядочного досвіду; 2) як чується.

Раціоналізм Б. Спінози проявляється у протиставлені розуміння як єдиного джерела вірогідних істин чуттєвому пізнанню. Розуміння виступає як другий рід пізнання, який складає глузд, а також розум. Лише на цій стадії можлива адекватна істинність, яка виражається у загальних поняттях. Третій рід пізнання складає інтуїція, яка є фундаментом вірогідного знання.

34. Г. Лейбніц. Г. В. Лейбніц (1646-1716) - німецький філософ, вчений, громадський діяч.

Г. В. Лейбніц розвивав плюралістичну концеп­цію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади - різні неподільні духовні субстанції, які становлять світ первинний, ідеальний, осягнути який можна ли­ше розумом. Монад не лише нескінченно багато, вони утворюють певну ієрархію, в межах якої має місце процес їхнього роз­витку. Найнижчими в упорядкуванні монад є ті, які в основному утворюють неорганічну природу. Це - каміння, земля тощо. Ці монади «сплять без сновидінь», але вся природа повна життя. Більш високий другий клас монад: це ті, які мають відчут­тя і споглядання (сприйняття, перцепції). Найменш розвиненим представникам цього класу притаманні підсвідомі, напівсві­домі, невиразні споглядання. До цього класу належать твари­ни. Нарешті, до найвищого класу монад він відносив душі людей з їхніми здібностями до самосвідомості, активного міркування. Лейбніц вважав, що у Всесвіті є живі істоти, досконаліші за людей і в духовному, і в тілесному відношенні. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривний зв'язок матерії і ру­ху, а кожну із монад розглядав як «живе дзеркало Всесвіту».

35. І. Кант.

І. Кант (1724-1804) пройшов два періоди у своїй творчості: 1) докритичний; 2) критичний.

Для першого характерні матеріалізм і діалектичний підхід до розв'язання проблеми походження Сонячної системи.

Другий період - це дослідження ним нового кола проблем на основі критичного аналізу пізнавальних здіб­ностей людини.

У своєму вченні про протиріччя (антиномії) людського ро­зуму Кант підкреслював, що останній вступає в суперечку із самим собою, оскільки доходить таких висновків: у світі існує свобода і водночас усе підкоряється законам природи; світ простий і водночас складний; світ скінченний і водночас нескінченний.

Слід відмітити, що у цьому вченні він виявив діалектику суперечно­стей у процесі пізнання. Разом з цим він оцінював антиномії як ілюзії позадосвідного застосування розуму. У галузі етики Кант розробляє ідеї не тільки розмежування людської природи на її емпіричний і трансцендентальний (по­в'язаний з апріорністю) виміри, а й взаємовідносин цих вимірів. Кант обґрунтовує етику автономну, основою якої є апріорні за­кони моралі. Етика Канта була велетенським кроком уперед в обґрунтуванні законності вимоги поважати гідність людської осо­би, а ця гідність - вища за будь-яку цінність на землі. «Дій так,- підкреслює він в іншій формулі категоричного імперати­ву,- щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився б до нього лише як до засобу». Призначення людини - зробити своєю головною метою досягнення блага на землі, в тому числі вічний мир.

36. Г.В.Ф. Гегель.

Філософське вчення Г.-В.-Ф. Гегеля (1770-1831) - найбільш глибока і багатостороння розробка в німецькій класичній філо­софії діалектичного методу мислення. Гегель створював цей ме­тод у рамках ідеалістичної системи об'єктивного ідеалізму. За Гегелем, в основі світу лежить ідеальне начало - Абсолютна ідея, тобто система категорій, що саморозвиваються. Ця систе­ма є творцем природи та людського суспільства.

Абсолютна ідея розкриває свій діалектичний зміст поетапно: 1) у сфері логічного розвитку понять; 2) через матеріалізацію свого ідеаль­ного змісту в природі; 3) шляхом переходу від чужої ідеї природи у сферу розвитку духу.

Останньою є та сама Абсолютна ідея, але збагачена в процесі свого діалектичного розвитку. Дух втілюється не лише в людському духові, свідомості, а й у різних формах взаємин людей. В законі переходу кількості в якість надзвичайно глибоким як у світоглядному, так і в методологічному плані було розкриття й обґрунтування змісту стрибків - якісних переходів у процесі розвитку. У законі єдності та боротьби протилежностей всебічно розкриваються суперечності як джерело саморозвитку явищ, предметів, процесів. Слід відмітити, що у вченні про логіку очевидним компромісом з «консерватив­ною» філософською системою був висновок про те, що проти­лежні сторони протиріччя примиряються. У філософії історії Гегель фактично не може запобігти висновку: подібно до того як людське пізнання вичерпує себе в пізнанні Абсолютного духу (тобто змісту філософії Гегеля), так само й соціально-політична історія людства завершує себе в сучасній Гегелю Прусії.

Гегель виділяв такі обов’язки людини: 1) обов’язки перед самим собою; 2) обов’язки перед сім’єю; 3) обов’язки перед державою; 4) обов’язки перед іншими людьми.

37. Л. Фейербах.

Центром філософських досліджень Л.Фейєрбаха (1804 - 1872) була пробле­ма людини. Відповідно до цього він назвав її антропологічною. Фейєрбах висуває такі важливі для кожної людини проблеми: що таке життя, щастя, любов, смерть, надія. Вихідний пункт і кінцева мета пошуків відповідей - цілісна, реальна людина. Він піддає критиці гегелівський ідеалізм і схвальне ставлення до релігії як хибний дороговказ для людей на Землі.

Слід відзначити, що ключова для Фейєрбаха категорія «людська природа» об'єднує і природу, і людину. Проте оцінюється вона не як історична, а як вічна. При цьому не береться до уваги, що соціально-історична прак­тика визначає тип людини, тип особи кожної епохи.

Л. Фейєрбах підкреслював, що релігійні ілюзії - це пере­кручене відбиття сутності людини, породжене відсутністю умов для реалізації її. Шлях до подолання релігії, на відміну від ма­теріалістів XVIII ст., він вбачав не просто в просвітництві, а в гуманістичному оновленні умов життя людини завдяки такому використанню науки і культури, які зробили б людину господа­рем природи, а стосунки людей - колективістськими. Суперечності в критиці релігії, виявились у тому, що шлях подолання релігії Фейєрбах вбачав у подоланні почуття залежності від зовнішніх природних й соціальних сил, а не самої залежності. Більше того, він запропонував нову релігію, що робить божественною людину, засновану головним чином на ідеї і почутті загальної любові. В цілому він стояв на позиціях ідеалістичного розуміння історії.

38. Ф. Ніцше.

Ф. Ніцше (1844-1900 р.) - німецький філософ, суб’єктивний ідеаліст.

Основні праці: „Так казав Заратустра”, „Антихристиянин”, „По той бік добра і зла”. Основні ідеї Ф. Ніцше: 1) життя - це воля до влади та накопичення сил; 2) влада над собою вище, ніж влада над іншими людьми; 3) страждання необхідне для людини, оскільки воно сприяє росту влади над собою; 4) співчуття зменшує волю до влади, розслаблює людину; 5) людина - це канат над прірвою між твариною та надлюдиною, заслуговує звання людини той, хто пройде цей шлях; 6) те, що не розвивається, лише заважає, а всьому новому, що має сили для розвитку, необхідно допомагати;т7) сенс життя людини полягає у тому, щоб стати надлюдиною; 8) культура і цивілізація ведуть до регресу суспільства; 9) проголосив нову мораль: а) нерівність людей обумовлена різним обсягом їх життєвих сил та волі над собою; б) сильна особистість живе за власними законами, по той бік добра і зла; 10) критикував християнство за культ слабкості і смирення. 42. Герменевтика.

Герменевтика - це мистецтво і теорія тлумачення з метою виявлення сенсу тексту, виходячи з його об’єктивних (значення слів і їх історично обумовлені варіації) і суб’єктивних (наміри авторів) основ.Ф. Шлейєрмахер розуміє її насамперед як мистецтво розуміння чужої індивідуальності, а В.Дільтей визначає герменевтику як мистецтво розуміння письмово зафіксованих проявів життя.

Значне місце розробка проблем герменевтики посідає у філософії М.Хайдеггера. На його думку, реальність «життєвого світу» людей значною мірою є мовною реальністю. Мова як історичний горизонт визначає долю Буття. У зв'язку з цим він дійшов висновку, що не люди говорять мовою, а скоріше мова «говорить нами».Найбільш детально розробив проблеми філософської герменевтики в XX ст. учень М. Хайдеггера Г. Гадамер. Він розумів герменевтику не лише як метод гуманітарних наук, а й як онтологічне вчення про Буття. Щоб з'ясувати характер цього питання, потрібно визначити зміст поняття «герменевтичне коло». Це питання в різних модифікаціях підіймалося, починаючи з сивої давнини. Скажімо, ще Августин формулював його так: для розуміння Священного писання треба вірити в нього, але віра потребує розуміння його. Ще така формула кола: для того щоб будь-що зрозуміти, його слід пояснити, і навпаки.У філософії М. Хайдеггера ця проблема звучить так: оскільки герменевтичне коло є виразом взаємозумовленості тлумачення буття людини і людського самотлумачення, остільки мета герменевтики полягає не в розімкненні герменевтичного кола, не у виході за його межі, а, навпаки, в тому, щоб увійти до нього. Герменевтика, за Гадамером, є практичною філософією, або філософією практики тлумачення текстів. Гадамер не раз посилається на арістотелівське поняття «пронезису». За Арістотелем, пронезис не є ані майстерністю, ані епістемою (раціональне пізнання, яке включає підведення поодиноких явищ під загальні). Необхідно зазначити, що суб'єкт і об'єкт герменевтичного аналізу в цьому випадку збігаються. Причини цього, вважає Апель, сягають своїм корінням у фактичну відмову Гадамера від поняття істинної інтерпретації, а це призводить до руйнування проблеми історичного розуміння.

39. А. Шопенгауер.

А. Шопенгауер (1786-1860 р.) - німецький філософ, ідеаліст.

Основні ідеї А. Шопенгауера: 1) законом життя в суспільстві є війна всіх проти всіх; 2) суспільство в якому ми живемо є найгіршим з усіх можливих; 3) щастя - це ілюзія, міраж; 4) страждання в житті людини неминуче; 5) відмова від задоволення своїх потреб, пропаганда аскетизму; 6) виділяв три найвищих цінності в житті людини: а) здоров’я; б) молодість в) свобода; 7) найвище благо людина може віднайти лише у самотності; 8) зло розглядається як позитивний момент в житті людини, оскільки воно мобілізує людину; 9) любов - це пастка природи з метою змусити людину продовжувати людський рід; 10) заперечував суспільні науки і вважав, що наука не шукає істину, а лише служить пануючій у суспільстві волі. 41. Екзистенціалізм: загальна характеристика.

Екзистенціалізм - це напрямок у філософії XX-XXI ст., який стверджує, що філософія не повинна вивчати сутність речей, а повинна досліджувати сутність людини.

Існують такі види екзистенціалізму:

1) релігійний екзистенціалізм (Марсель, Бердяєв, Пестов та ін.); 2) атеїстичний екзистенціалізм (Сартр, Камю).

Основні ідеї екзистенціалізму:

1) відчуження людини від суспільства є фундаментальною характеристикою людського буття; 2) існуванню людини передує її сутність та змушує людину самій створювати свою сутність власними вчинками та справами; 3) людина може бути ангелом та злочинцем (людина створює себе сама); 4) свободу розуміє як наявність вибору, а обираючи людина несе відповідальність за свій вибір; 5) пізнавати свою сутність людина може лише перед обличчям смерті, у разі втрати соціального статусу тощо (межова ситуація).

Основні поняття екзистенціалізму:

1) стурбованість (М. Хайдеггер: людина постійно про щось турбується, метушиться); 2) нудьга (А. Камю: досягаючи вершин, людина шукає пригод від нудьги, немає подієвості); 3) нудота (Ж.-П. Сартр). Екзистенціалізм ґрунтується на такій програмі: замінити класичну "філософію сутностей" філософією людського існування. Первинні форми екзистенціалізму містяться у вченнях російських філософів М.Бердяєва, іспанського письменника М. де Унамуно.

Проблема відчуження індивіда від суспільства - це одна з центральних проблем, на якій зосереджено увагу представників екзистенціалізму. Вони вважали необхідним вказати на факт наявності відчуження, його коріння і в умовах інших історичних епох, інших соціальних систем. Висновок, до якого приходять філософи-екзистенціалісти, полягає в тому, що відчуження є загальною характеристикою буття людини в суспільстві. І філософія повинна допомогти людині, охопленій почуттям страху, відчуженості, заклопотаності, якщо не подолати таке світовідчуття, то принаймні, допомогти людині знайти своє "Я", значення життя в самих безвихідних ситуаціях. Філософам-екзистенціалістам несправедливо було б відмовити в щирості їх почуттів, гуманних прагненнях.

Слід відмітити, що екзистенціалісти виступали проти віри в деякий заздалегідь гарантований прогрес, який ніби здійснюється сам по собі, крім зусиль і діяльності окремих людей. При цьому не має ніякого значення, хто (або що) є гарантом такого прогресу: Бог, абсолютна ідея, закони історії. Віра в гарантований прогрес, вважали екзистенціалісти, є не просто наївною, але і небезпечною для людини.

40. 3. Фрейд. Психоаналіз.

3. Фрейд (1856-1939 р.) - австрійський філософ, психолог, матеріаліст, атеїст. Основні праці: „Лекції з психоаналізу”, „Я і воно”, „Чому війна”. Психоаналіз - це особливий підхід до дослідження тих душевних процесів, які за З. Фрейдом, не можуть бути адекватно вивченні за допомогою інших методів, що полягає у ряді технічних прийомів, які мають за мету викрити неусвідомлений сенс помилкових дій. Спочатку схема побудови душевного життя була зображена у З.Фрейда трьома інстанціями: 1) неусвідомленим; 2) передсвідомим; 3) свідомістю.

Згодом у структурі психічного життя З. Фрейд виділяє: 1) Я; 2) Воно; 3) понад - Я.

За З. Фрейдом, Я - це підструктура душевного життя, яка виступає посередником між понад-Я та Воно, індивідом та реальністю. Виконує функцію сприйняття зовнішнього світу і пристосування до нього. Воно - це найнижча підструктура душевного апарату, зміст якої неусвідомлений. Воно містить у собі нестримні сексуальні та агресивні потяги. Воно керується принципом задоволення та перебуває у конфліктних відносинах з Я та понад-Я. Понад-Я - це вища інстанція у структурі душевного життя, яка виконує функцію внутрішнього цензора, сумління тощо.

На думку З. Фрейда, над душею людини панують незмінні психічні конфлікти між несвідомими прагненнями людини до насолоди та нормами суспільства, що витісняють егоїстичні імпульси зі сфери свідомого і заганяють їх у сферу підсвідомого. З.Фрейд визнає людину індивідуалістом та виражає постійний конфлікт між суспільними нормами та індивідуалістичними цілями в суспільстві.

Слід відзначити, що З.Фрейд визнавав існування специфічної психічної енергії, насамперед енергії сексуальних потягів, яка виливається в неврози, сни, помилки, коли нормальні шляхи прояву їх закриті. 43. Прагматизм.

Прагматизм - це напівофіційна ідеологія американського способу життя та світогляду типового американця.

Прагматизм також визначається як широко розповсюджений суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній немарксистській філософії.

Представники: Дьюі, Джемс.

У працях Джемса прагматизм формулюється як метод вирішення філософських спорів шляхом порівняння „практичних наслідків”, які випливають з тієї чи іншої теорії та як теорія істини.

Суб’єктивне розуміння практики та істини призводить прагматизм до визначення поняття (ідеї) як „інструмента” дії (Дьюі), а пізнання - як сукупності суб’єктивних істин. Під практичною корисністю прагматизм розуміє те, що задовольняє суб’єктивні інтереси індивіда. Об’єктивна реальність ототожнюється у прагматизмі з досвідом, а розділення суб’єкта і об’єкта пізнання здійснюється лише всередині досвіду.

Основні ідеї прагматизму:

1) вивчати і робити лише те, що дає практичний результат; 2) істина - це те, що приносить прибуток або дає душевний комфорт; 3) кожна людина для досягнення своєї мети, може використовувати будь-які доступні їй правові засоби;4) пропагує культ індивідуалізму; 5) виступає проти революції; 6) пропагує поступові, часткові реформи; 7) заперечує значення загальної теорії при вирішенні будь-якої конкретної проблеми, оскільки завжди існує оригінальне вирішення цієї проблеми; 8) будь-яка соціальна проблема - це тимчасовий період, фаза, яка безперервно росте у соціальному досвіді

44. Позитивізм.

Позитивізм - це напрям у філософії, представники якого вважали, що філософія не повинна займатися метафізичними проблемами, а повинна займатися мовою науки та розвитком наукового знання.

У розвитку позитивізму виділяються такі етапи: 1) перший етап - позитивізм - сер. XIX ст. Представники: Г. Спенсер, О. Конт;

2) другий етап - емпіріокритицизм.

Представники: Е. Мах і ін.т3) третій етап - постпозитивізм: а) неопозитивізм - перша пол. XX ст.; б) постпозитивізм - друга пол. XX ст.

Основні ідеї позитивізму:

1) філософія повинна здійснювати синтез та аналіз знань, отриманих в позитивних, точних науках; 2) єдиним джерелом знань є емпіричні науки; 3) розвиток наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез та їх спростування; 4) будь-яке знання має гіпотетичний характер; 5) основним завданням філософії виступає відділення наукового знання від ненаукового; 6) для цього необхідні два методи: а) верифікації, тобто підтвердження теорії фактами; б) фальсифікації, тобто спростування теорії фактами. До сильних сторін позитивізму потрібно віднести: 1) вимога суворості, чіткості, ясності знання мови; 2) розробка найскладніших проблем математики, формальної логіки, де заслуги неопозитивістів очевидні та загальновизнані; 3) прагнення піддати суворому логічному аналізу ту мову і те знання, які традиційно вважалися гуманітарними. Прагнення математизувати, формалізувати деякі області гуманітарних наук, наук про людину і суспільство. До слабких сторін позитивізму потрібно віднести: 1) зведення філософії до логічного аналізу мови науки; 2) ігнорування відбивної природи знання; 3) концентрація уваги на логіко-лінгвістичному аналізі готового знання (цього недоліку прагнуть уникнути постпозитивісти); 4) абсолютизація "атомізму", плюральності, дискретності мови і світу. 48. Буття. Буття, іноді Суще — одне з найважливіших, найабстрактніших світоглядних понять, до яких дійшло людство в процесі свого розвитку. Питання буття є найважливішими питаннями у житті кожної людини. Не дивно, що ці питання цікавили людей з найдавніших часів і відповіді на ці питання займали важливе місце у віровченнях і філософських теоріях різних часів. Таким чином проблема буття — це одночасно є проблемою роздумів і пошуку істини (філософії) і проблемою віри і віровчення(релігії). Поняття «буття» (сущого) у більшості віровчень тісно пов'язане з поняттям Бога (Сущого). Бог може розглядатися і як володар Буття, і як причина Буття, і ототожнюватися з Буттям. Тут можна згадати і одне з імен Бога у Святому Письмі — Ягве або Єгова (тобто «той, що є») і визначення поняття Бог у Кирила Транквіліона-Ставровецького, дане близько 1619 року у Києві. Слід звернути увагу на основну відмінність «сучасного» матеріалістичного (наукового, філософського) сприйняття буття від релігійного, на яку звертають увагу люди, знайомі з обома підходами. Якщо матеріалісти бачать буття у вигляді певного начала всесвіту і відповідно вживають для його позначення слово «суще», то віруючі люди часто розглядають буття як неповторну, єдину, унікальну Особу, яку називають Бог (Сущий). З іншого боку очевидно, що категорія роду (чоловічий, жіночий, середній) до буття застосовуватись не може, тому цілком нормальним видається одночасне вживання обох понять в залежності від уподобань людини. Що стосується Бога, то вже в середньовіччі було доведено неправомірність застосування до Нього визначення «сущого», адже в такому разі Бог набував рис речей. Отже, бог має «буття», але не є «сущим» (оформленим, визначеним на зразок речей).

45. Українська філософська думка. Григорій Сковорода (1722-1794) народився в с. Чернухи на Лубенщині у родині козака. У своїх творах Сковорода активно досліджує філософію життя, моральні проблеми, ставить проблему людського щастя. Головним в людині є не теоретико-пізнавальні здібності, а емоційно-вольова сутність людського духу - «серце» людини.

Сковорода висунув концепцію трьох світів, поділивши світ на три реально існуючі частини: «макрокосм» (природа, безмовний світ, що складається з множини малих світів), «мікрокосм» (людина), світ символів (духовне життя, основу якого становить Біблія). «Макрокосм» і «мікрокосм» не створені якоюсь надприродною силою, це закономірне продовження загальної природи. Третій світ - сукупність символів, які забезпечують пізнання невидимої натури (Бога). Це Всесвіт, «світ світів». Символічне мислення має свої витоки з часів, коли символи, образи були у мислителів засобами передачі думок. Виходячи з принципу двох натур, він пояснює природу мікрокосму, світу людини. В людині істинною є невидима натура, а тілесна людина є лише тінь. З розпадом кріпосницької системи і розвитком капіталізму (кінець XVIII ст.) в Україні пробуджувалася національна свідомість у творах І.П.Котляревського, П.П. Гулака-Артемовського, Г.Ф.Квітки-Основ'яненка, Є.П. Гребінки, Л.І.Глібова та ін. Антикріпосницький характер мала також творчість письменників м. Львова М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького, які обстоювали право на українську мову і літературу, боролися за возз'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною. Проблеми суспільно-політичної філософської думки українського народу знайшли глибоке відображення у творчості Тараса Шевченка (1814-1861). У його духовній спадщині найзначніше місце зайняла проблема людини, її буття, внутрішнього світу - переживань, прагнень, інтересів.

Тарас Шевченко надавав великого значення боротьбі проти так званого чистого мистецтва, теорії мистецтва для мистецтва. Необхідно зазначити, що центрами боротьби прогресивних вчених України за наукові підходи до вивчення світу були природничі факультети Київського та Харківського університетів. Такі відомі вчені, як Т.Ф.Осиповський, П.М.Шумлянський, А.І.Стойкович, М.В.Остроградський, В.І.Лапшин, М.О.Максимович, М.І.Козлов та ін., активно використовували філософські знання для аналізу природознавства, показували, що антиматеріалістичні принципи гальмують його розвиток.

Видатним діячем культури України був М.П.Драгоманов (1841-1891), прогресивною рисою діяльності якого була боротьба проти російського самодержавства. Він вважав, що соціальну несправедливість можна усунути лише докорінними змінами економічного ладу. Народна бідність, на думку Драгоманова, існуватиме доти, доки вся земля і всі фабрики не стануть власністю трудівників.

Непересічне місце у розвитку української філософсько-соціологічної думки належить І.Я.Франку (1856-1916). В основі світогляду І.Франка - філософський матеріалізм та ідея розвитку природи і суспільства. У природі, підкреслював мислитель, все підлягає змінам, рухові та обміну матерії. Основою усього існуючого він визнавав природу в її багатоманітності і вічності.

Він доводив необхідність зміцнення зв'язку науки з практикою, розвивав революційно-демократичні принципи в галузі мистецтва, літератури, художньої творчості. І. Франко критично переосмислював його, мав власне розуміння сутності та спрямованості суспільного розвитку. Леся Українка - Косач-Квітка Лариса Петрівна (1871-1913) у своїх філософських поглядах виходила з того, що природа перебуває в постійних змінах і розвиткові. Вона не визнавала надприродних сил, рішуче критикувала пасивне ставлення до дійсності. На думку Лесі Українки, філософія повинна активно служити справі перетворення світу.

Глибокий слід в науці залишив В.І.Вернадський (1863-1945), який виходив з того, що з виникненням людського розуму починається новий етап розвитку Всесвіту. Під впливом діяльності людини біосфера поступово перетворюється в нове середовище - ноосферу (сферу розуму). Це приведе до радикальних змін в самій біосфері. Якісно новий етап у розвитку філософської думки в Україні почався в 60-ті роки.

46. Концепція культури З. Фрейда. З. Фрейд є основоположником філософської концепції психоаналізу, особливістю якої було відкриття сфери позасвідомого. Розглядаючи проблеми культурогенезу, З. Фрейд виступив із критикою основних положень трудової концепції та розробив власну концепцію походження та сутності культури. Проблемам культури присвячено чимало праць філософа, серед них "Тотем і табу", "Сон і міф". В основу концепції походження культури З. Фрейдом покладено гіпотезу про виключний вплив позасвідомих імпульсів на поведінку людини та визнання антагонізму між природним началом в людині і культурою. Основою для даної гіпотези стали результати досліджень психіки людини. Такі дослідження дали можливість виділити в психіці людини три рівні:

- сфера Воно - позасвідомі імпульси, що виходять із біологічних інстинктів та потягів людини;

- сфера Я - розум, свідомість, що намагається пристосувати людину до реальних умов життя;

- сфера над-Я - соціокультурна реальність, внутрішній центр людини, втілюється в суспільних нормах і заходах.

Сфера позасвідомого трактується З. Фрейдом як особлива ірраціональна сила, що обумовлена могутньою енергією лібідо. Лібідо (від лат. - бажання, потяг) - це енергія бажань, статевих інстинктів, яка в силу своєї асоціальності не може отримати прямої реалізації і тому витісняється у сферу позасвідомого, проте постійно провокує людину. Засобом плідного вирішення асоціальних бажань лібідо є сублімація - процес заміни заборонених потягів цілями більш "високими", саме на досягнення яких і розтрачається енергія лібідо. Культура, за З. Фрейдом, ґрунтується на відмові у задоволенні бажань позасвідомого та існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Сублімація імпульсів лібідо є таємницею культурної творчості. Лібідо виступає рушійною силою людської історії. Культура, за його визначенням, охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання та вміння, по-друге, усі інститути для впорядкування людських відносин. У цілому Фрейд оцінював культуру негативно, вважаючи її механізмом соціального придушення свободи людини. Вивчаючи з позицій психоаналізу особливості життєдіяльності архаїчних племен, зокрема табу і тотемізм, Фрейд робить висновок, що в їх заборонному значенні смисл табу полягає у стримуванні біологічних інстинктів у людині. Поступове розгортання системи заборон компенсує втрату людиною тваринних імпульсів. Саме табу визначається З. Фрейдом як перший основний регулятор усіх сторін суспільного життя людей, свідченням відриву людини від природи. З. Фрейд приходить до висновку, що прогресивний розвиток культури, безумовно, веде до обмеження природи людини та посилення почуття провини в силу неможливості реалізувати свій біологічний потенціал. Таким чином, прогрес культури не робить людину щасливою, а навпаки - значною мірою викликає в неї невротичні стани. Найбільш культурні люди, за Фрейдом, - це найбільш подавлені, у котрих через виховання - "витіснення" неприйнятні для суспільства потяги були усунені зі свідомості у підсвідоме. Уся художня творчість живиться подавленим лібідо, проявом підсвідомого. Це знайшло свій вираз у роботах З. Фрейда про Есхіла, Софокла, Шекспіра, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Гете, Достоєвського. У статті "Невдоволеність у культурі" Фрейд застерігав культуру від надмірності обмежень, умовностей і заборон. Він оспівував "природну людину", услід за Ж.-Ж. Руссо. Культура має поступитися місцем віталізму, життєвій енергії. Фрейдистська методологія пізнання сутності культури широко використовувалась його послідовниками, зокрема Е. Фроммом, К.Г. Юнгом. Психоаналітична концепція походження культури З. Фрейда зазнала численних нарікань, її називали "міфологічною", ненауковою. Основні положення фрейдистської теорії культури носять здебільшого гіпотетичний характер.

49. Матерія. Мате́рія — поняття філософії, яке в різних історичних епохах, школах та філософських дисциплінах має різне значення. Перші формулювання поняття відомі з античної грецької філософії Платона, Аристотеля, стоїків. Особливого розвитку це поняття набуло в натурфілософії. Поширеним визначенням є таке. Матерія - це філософська категорія для позначення об'єктивної реальності, що надана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини. На пострадянському просторі (СНД) і досі поширена формула, яку на початку XX століття дав В. І. Ленін в єдиній своїй філософсько-публіцистичній праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм» (1908). Невід'ємним атрибутом матерії є рух. З точки зору філософії рух — це не просто пересування, переміна місць, а будь-яка зміна предмета взагалі. Кожному структурному рівню матерії, цілісності наявних на даному рівні систем відповідають свої форми руху. Звичайно виділяють дві групи форм руху матерії: перші форми, які проявляються на всіх відомих просторових масштабах і структурних рівнях матерії — механічний рух атомів: молекул, мікроскопічних і космічних тіл; розповсюдження електромагнітних і гравітаційних хвиль; рух елементарних частинок; другі форми, які проявляються лише на певних структурних рівнях в неорганічній природі, живій природі, суспільстві — галактики, метагалактики, біосфера, ноосфера, техносфера, екологічні системи тощо. Як правило, нижчі форми руху органічно входять до складу вищих, але кожна більш висока по організації форма руху матерії не зводиться до простої суми нижчих її форм. Рух є внутрішньою необхідністю існування матерії. 54. Свідомість:структура та функції. Виникнення свідомості і її суспільна природа. Людська свідомість - це унікальне явище дійсності. Будучи внутрішнім фактором людської життєдіяльності, за своїм змістом та можливостями вона виходить далеко за межі життєвих потреб. Завдяки свідомості людина вибудовує у своєму знанні цілий універсум, що має внутрішню систему зв'язків та підпорядкувань. Свідомість пов'язана з продукуванням всеохоплюючих, еталонних, універсальних систем відліку та предметних орієнтацій, завдяки яким людина створює поняття, принципи, ідеї, тобто такі форми знання та мислення, що мають усезагальний та необхідний характер. За статусом буття свідомість є ідеальною (на противагу фізичному, чуттєво-матеріальному). Це означає, що вона формує завершені, кінцеві та еталонні предметні характеристики реальності, набуваючи здатності вимірювати та оцінювати будь-що. З іншого боку, це означає, що свідомість не має просторово-часових вимірів. Могутність та унікальність свідомості яскраво виявлена в її складній будові та в розмаїтості її життєвих функцій

50. Рух. У європейській традиції поняття руху семантично диференційоване: воно може бути «рухом взагалі», бувши поруч з такими поняттями, як «простір», «час» або «енергія», механічне переміщення; у нього може бути спрямованість, воно може показувати якісну зміну, розвиток (прогрес, регрес), тощо. У діалектичному матеріалізмі рух — об'єктивний спосіб існування матерії, її абсолютний невід'ємний атрибут, без якого вона не може існувати і який не може існувати без неї. Згідно з цим світоглядом рух абсолютний, а спокій відносний, оскільки є рухом у рівновазі. Для руху як для онтологічної основи буття, постульована та сама незнищуваність та вічність, що й для самого буття. З'явившись разом з буттям, він не зупиняється, і тому неможливо знову його створити.Релятивізм абсолютизує рух, у той час як елеати його зовсім заперечують. На підставі усвідомлення руху не як лише механічного процесу побудовані закони діалектичної логіки. 52. Субстанціональна й реляційна концепція простору і часу. Стосовно простору і часу в історії науки існувало два підходи: субстанційний і реляційний. Субстанційний підхід у давнині розвивали Демокріт та Епікур, а в Новий час - Ньютон. Згідно з ним, простір, час та матерія — три субстанції, три речі які можуть існувати самостійно. Простір (схожий на ящик), в якому є атоми, планети, зірки (матерія) і годинник (час). Матерію, ящик і годинник можна розділити. Елементи реляційного підходу були у перипатетиків, у Новий час цей підхід розвивав Лейбніц, і він остаточно утвердився після робіт Ейнштейна з теорії відносності. В реляційному підході і простір, і час розглядаються як відношення матеріальних об'єктів. Простір — як взаєморозташувакня, їх взаємна координація, а час — як координація їх станів. Тобто, ніякого простору, ніякого часу поза матеріальними об'єктами не існує. Розмірність простору і часу випливає з нерозривного зв'язку останніх двох та уявляється чотиримірною характеристикою єдиного просторо-часового континуума.

51. Простір і час. Простір - У повсякденні ми спостерігаємо, що частки та елементи матеріальних об'єктів певним чином розміщені одні відносно інших, утворюють деякі сталі конфігурації, виникають межі об'єкта стосовно навколишнього середовища. Існує своєрідна "упаковка" елементів об'єкта, що робить його протяжним. Крім того, кожний об'єкт межує з іншими об'єктами; Отже, філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.

Час - Матеріальний світ складається з об'єктів, процесів, що відбуваються, проходять поетапно. В них можна виявити стадії, якісні стани, що змінюють один одного. Зміна цих стадій може характеризуватися певною повторюваністю. Різні стадії можуть мати різну тривалість. Порівняння тривалостей може бути основою для визначення кількісної міри, яка виражає швидкість протікання процесів, їх ритм, темп. Отже, філософське розуміння часу відображає всезагальну властивість матеріальних процесів протікати один за одним в певній послідовності, мати тривалість, розвиватися за етапами, стадіями.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

- субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об'єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

– релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об'єктами і процесами і поза ними зв'язки не існують (Лейбніц). Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об'єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається. Немає абсолютного простору і часу, існуючих поза матерією, незаповнених змінами матеріальних тіл. Простір і час не лише нерозривно пов'язані з матерією. Вони нерозривні і відносно одне одного. Простір і час – це сторони одного і того ж явища. Тому доцільно користуватися поняттям просторово-часового континууму. Адже простір і час визначаються тими процесами, подіями, які в них виникають і існують. Світ є множиною або континуумом подій, що мають чотири виміри: три з них просторові, а четвертий – час. Хоча час – це така ж координата, як і будь-яка з трьох просторових, але вона все-таки характеризує реальність з погляду її змін, а просторові координати характеризують співіснування її подій.

53. Відображення як загальна властивість матерії. У ідеалізмі свідомість, ідеальне тлумачиться як первинна субстанція, нібито стоїть над матеріальним світом і його породжує. Для матеріалістів свідомість - здатність ідеального відтворення дійсності. Матеріалістична філософія і психологія виходять їх трьох кардинальних принципів: 1) визнання свідомості функцією мозку; 2) визнання свідомості як активного відображення зовнішнього світу в ході практики; 3) розуміння свідомості як продукту суспільного розвитку. Свідомість - це вища, властива тільки людині форма відображення об'єктивної дійсності в ході суспільної практики. Свідомість пов'язано з поняттям відображення. Відображення - загальна властивість матерії, що полягає у відтворенні в ході взаємодії особливостей відбиваного об'єкта або процесу. Властивість відображення, характер його прояву залежать від рівня організації матерії. Виділяється три основних рівня: відображення в неживій природі, на біологічному рівні і соціальне. У неживій природі віддзеркалення виявляється вигляді фізико-хімічних взаємодій (нагрівання провідника, хімічні реакції). У живій природі воно виступає у формах подразливості, 1) чутливості, сприйняття уявлень. У високорозвинених тварин з'являється нервова система, яка регулює і контролює всі функції організму в його постійній взаємодії із зовнішнім середовищем. З'являються рефлекси - відповідні пристосувальні реакції організму на зовнішні впливи - безумовні і умовні (інстинкти - статевий, харчовий, оборонний і т.д.). Системи умовно-рефлекторних зв'язків, що формуються в корі великих півкуль головного мозку при вступі до неї імпульсів від зовнішніх і внутрішніх подразників, утворює першу сигнальну систему (самі предмети) і другу - слова-поняття (це вже виникнення свідомості). Вища форма відображення - соціальна (свідомість). Найважливішими властивостями свідомості є активність і здатність до целеполагающей діяльності (а не просто пристосувальні реакції каку тварин). Активність свідомості виявляється в тому, що воно: відображає світ цілеспрямовано і вибірково; конструює теоретичні моделі, які пояснюють закономірності навколишнього світу; розробляє прогнози розвитку природних і соціальних явищ і процесів; служить основою перетворювальної діяльності людини. Структура свідомості включає в себе наступні компоненти: тілесно-перцептивні здібності і одержувані на їх основі первинні знання про навколишній світ і про самого себе; логіко-понятійні здібності і знання, одержувані на їх основі; вони дають можливість вийти за межі безпосередньо чуттєво даного, досягти сутнісного розуміння об'єктів, закономірностей зв'язків між ними; емоційні складові свідомості, вони не пов'язані безпосереднім чином із зовнішнім світом; це сфера особистісних переживань, спогадів, передчуттів і т.п.; ціннісно-смислові складові містять в собі вищі мотиви діяльності, її духовні ідеали, здібності до їх формування і розуміння (уява, інтуїція.

55. Духовність. Поняття духовності у філософії, за звичай, було пов'язане перш за все із тими формами суспільної свідомості, які, в свою чергу, ототожнювались із формами організації знання. Вівся наполегливий пошук, який зводився до окреслення науково-універсальної, «суспільної» сутності духовності. На противагу цій тенденції сьогодні спостерігається інша: духовність переважно асоціюється з релігійністю, з моральними цінностями, постульованими тією чи іншою конфесією. В сучасних західних працях про суспільство і культуру поняття «духовність» майже не вживається, воно як правило використовується у світовій літературі релігійно-філософського змісту, де духовність розглядається як чинник самовизначення віруючої людини. Такий підхід збіднює значення поняття духовності та значною мірою виводить проблематику духовності з тематичних сфер філософії. Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність це специфічна людська властивість, а тілесне це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні. Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу. Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку: Духовність це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин. Інше розуміння: Духовність це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності. На думку вчених поняття «духовність» це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність. 68. Філософські категорії причина, привід, наслідок.

Для того щоб причина викликала наслідок, потрібні певні умови. Умови - це явища, необхідні для настання даної події, але самі по собі його не викликають. Від характеру умов залежать спосіб дії даної причини і природаслідства. Змінюючи умови, можна змінювати і спосіб дії причини, і характер слідства. Причину необхідно відрізняти від приводу - зовнішнього поштовху, що сприяє прояву причини.

56. Сутність та структура пізнавального процесу. Пізнання — процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) — це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму/Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи: 1) суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням; 2) об'єкт пізнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкта. Проте як об'єкт вона перебуває в єдності, у взаємозв'язку із суб'єктом. Об'єктом пізнання виступають не тільки явища природи та суспільства, а й сама людина і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність в усій поліфонії її проявів. Таким чином, об'єкт пізнання - це те, що залучено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, те, на що спрямована людська діяльність; 3) посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо). Теорія пізнання розглядає суб'єкт та об'єкт у діалектичному взаємозв'язку, взаємодії, єдності, де соціально активною стороною є суб'єкт пізнання. Активна роль суб'єкта знаходить свій вияв: у вибірковому його ставленні до предметного світу; у цілеспрямуванні процесу пізнання; у беззупинній пошуковій і коригувальній роботі рецепторів, нервів і мозку.

57. Форми чуттєвого і раціонального пізнання. Питання про співвідношення чуттєвого і раціонального пізнання здавна розглядалося філософами, а в Новий час воно стало головним (так звана проблема сенсуалізму і раціоналізму). Сенсуалісти вважали джерелом знання почуттєве пізнання, а раціоналісти думали, що тільки мислення здатне дати істину. Чуттєве пізнання створюють чуттєві образи, отримані при безпосередньому впливі предметів і явищ дійсності на органи чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак).

Основні форми чуттєвого пізнання: - відчуття; - сприйняття; - уявлення.

Характерні риси чуттєвого пізнання:

- безпосередність; - одиничність; - поверховість, - конкретність; -наочність;

Раціональне пізнання

Раціональне пізнання — це активне, опосередковане й узагальнене пізнання за допомогою знаків природної або штучної мови у формах суджень, висновків, понять.

Характерні риси раціонального пізнання:

- опосередкованість; - узагальненість;

- абстрактність; - брак наочності; -сутнісність. 59. Наукове пізнання і його специфічні ознаки. Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, що складається із взаємодії таких компонентів'.

а) суб'єкта пізнання, тобто особистості чи групи людей, що мають певний рівень знань, навичок, світоглядні і методологічні установки з приводу своєї діяльності;

б) об'єкта пізнання, тобто фрагмента об'єктивного світу, на який спрямовані думка і дії суб'єкта пізнання;

в) предмета пізнання, тобто конкретних аспектів пізнання, що детермінуються об'єктом пізнання і визначаються у певних логічних формах;

г) особливих методів і засобів пізнання; ґ) певних форм пізнання і мовних засобів;

д) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

е) цілей пізнання, спрямованих на досягнення істини і достовірного систематизованого знання, здатного пояснити невідомі науці факти. 61. Сучасні концепції розвитку. Сучасна наука стверджує принципово нове бачення природного та соціального світу та нове розуміння процесів розвитку, нове бачення природного та соціального світу - порівняно з тим переважним способом бачення, що панував протягом попередніх століть в класичній науці - науці Ньютона та Лапласа. Картина світу, яку малює класичний розум - це світ, що жорстко зв'язаний причинними зв'язками. До того ж ці зв'язки мають лінійний характер, а наслідок, якщо і не тотожний причині, то щонайменше пропорційний їй. За причинним ланцюгом хід розвитку може бути розрахований необмежено в минуле та майбутнє. Процеси, що відбуваються у світі, уявлялись як зворотні в часі, передбачувані на необмежено великі проміжки часу; випадковість виключалась як щось зовнішнє та несуттєве; еволюція розглядалась як процес, що не має відхилень, повернень, побічних ліній. Картина світу класичної науки виглядає з сучасної точки зору, як дотепно зауважує відомий бельгійський вчений Ілля Пригожий, майже «як карикатура на еволюцію». Адже люди живуть в принципово нестаціонарному універ-сумі. Це, на думку відомого англійського астрофізика Джона Джинса, «чудовий, приголомшуючий і дивовижний Всесвіт». В картині. дивовижного Всесвіту нерозривно зв'язані три поняття: випадковість, незворотність, унікальність. Чудовою особливістю об'єктів, що розглядаються сучасною наукою, пише Ілля Пригожий, є те, що люди переходять від рівноважних умов до унікального та специфічного. 63. Метафізика. Еклектика. Метафізика– цей термін почав використовуватися у 1 ст. до н.е. як частина філософської спадщини Арістотеля (буквально означає те, що слідує після фізики). В середні віки метафізика слугувала філософським обґрунтуванням теології. У Новий час метафізика сприймалася як результат однобічності пізнання, коли речі і явища розглядаються як незмінні і незалежні один від одного. Тобто всі речі розглядаються в їхній незмінності, поза системою, у незалежності один від одного, що не дозволяє побачити внутрішні протиріччя як джерело розвитку. Метафізика – це історично неминуча філософська теорія розвитку і метод пізнання, який передував появі діалектики. Вона з’ясувала природу загальних понять, істотно збагатила поняття і терміни, які почала використовувати філософія. Але з розвитком науки виявилася недостатність метафізики у точному і об’єктивному пізнанні світу.

Еклектика– це метод, який враховує механічне з’єднання різнорідних, протилежних принципів, поглядів, теорій, елементів (матерія і свідомість, буття і життя). Для еклектики характерно змішування різних, іноді протилежних філософських поглядів, теоретичних положень, політичних оцінок, невміння виділити з суми зв’язків і відношень об’єктивного світу головних зв’язків предмету, явища, механічне об’єднання різних сторін і властивостей. 65. Філософські категорії:загальна характеристика. Категорії - це філософські поняття, що фіксує в собі ті чи інші суттєві і загальні властивості дійсності. Самі по собі категорії є не просто набором фундаментальних філософських понять, вони є безпосередньо інструментами філософського мислення, тому що: 1. З одного боку, категорії - це саме умова можливості філософського мислення, це спосіб первинної організації пізнання, тому що саме в категоріях розум взагалі системно розпізнає буття як даність. Крім того, категорії відображають найбільш важливі характеристики і явища буття, які пронизують буття наскрізь у всьому його різноманітті і у всій його неосяжності (час, простір, рух, причина, наслідок, одиничне, загальне, матерія , дух, взаємодія, сила, субстанція і т.д.), тобто в категоріях відбувається саме розпізнавання всього буття як такого, а не якихось окремих приватних даностей світу. 2. З іншого боку, категорії являють собою безпосередньо саму схему філософського мислення, сам принцип його роботи. Адже буття, розпізнане спочатку в тих чи інших категоріях, починає потім осмислюватися і пізнаватися людиною також за допомогою розважливих категорій (кількість, якість, можливість, випадковість, необхідність, розвиток, протилежність, тотожність, відмінність, міра, заперечення і т.д.) . Таким чином, категорії - це є одночасно і поняття, які описують буття, тобто орієнтують в ньому людини, і поняття, які осмислюють буття, тобто дозволяють людині в ньому діяти. Ніякого обов'язкового стандарту або якого-небудь вичерпного переліку категорій у філософії не існує, оскільки кожна філософська концепція виводить власні категорії, створює з них свою власну систему і пропонує щоразу їх унікальну класифікацію, відповідну власним світоглядом. Однак існує деяка кількість категорій, які приймаються більшістю філософських систем в силу їх природної необхідності і самоочевидності при будь-яких способах погляди на світ. Це, так звані, «основні категорії», які існують парами і парами ж вступають між собою в різні зв'язки і взаємодії в процесі філософського мислення. До основних категорій належать: буття-небуття, одиничне-загальне, причина-наслідок, випадковість-необхідність, сутність-явище, можливість-дійсність, матерія-рух, час-простір, якість-кількість, сутність-явище, зміст-форма, необхідність -випадковість, і т.д.

58. Концепції істини. Істина — одна із центральних філософем теорії піз-нання. Що таке істина? У сучасній філософії найбільш чітко виділяють три концепції істини: відповідності, когерентності прагматичності. Розглянемо їх. Згідно з концепцією відповідності, істинними є висловлювання (а також почуття, думки, інтерпретації), які відповідають дійсності. Висловлювання «сніг білий» істинне, якщо сніг справді білий; висловлювання «сніг білий» хибне, якщо сніг насправді не білий. При цьому ми мусимо пояснити, що означає «сніг білий». Пояснити треба так, щоб навіть дальтонік міг перевірити, наприклад, приладами, білий сніг чи ні. Отже, що встановлення істини або хиби потребує інтерпретацій. Окремі судження набувають суті лише в системі суджень. Там, де в ході багатоланкових логічних конструкцій потрібно враховувати послідовність, системність суджень. У цьому зв'язку говорять про когерентну концепцію істини. Під когерентністю розуміють сплетіння і несуперечність висловлювань. Концепція когерентності істини не відміняє, а збагачує концепцію відповідності. Концепція, у якій критерієм істинності є практика, називають прагматичною концепцією істини. Смисл нової концепції істини дуже простий: потрібно на ділі, в дії перевіряти судження на істинність і хибність, не обмежувати себе лише теоретичними розмірковуваннями. Правильними є твердження американського філософа Н. Решера, згідно з яким три концепції істини не підміняють, а доповнюють одна одну. Тому необхідно враховувати всі три концепції істини. Але це, звісно, не означає їхньої рівності у всіх сферах життєдіяльності. Для математика на першому місці стоїть когерентна концепція істини. Йому важливо, щоб його судження були гармонійними один з одним. Фізик прагне, щоб його судження разом з їхнім математичним формулюванням відповідали світові фізичних явищ. Значить, він особливо часто буде звертатись до концепції відповідності. Для техніка велике значення має практика, тому в центрі його уваги буде постійно прагматична концепція істини. 61. Принципи і закони діалектики Основними принципами діалектики є принцип розвитку та принцип взаємозв'язку. Принцип взаємозв'язку вказує на те, що все в світі перебуває в постійному взаємозв'язку. Його зміст виражається категоріями відношення, зв'язку, відокремлення, взаємодії, співіснування тощо. Відношення бувають як єдністю взаємозв'язку, взаємо обумовленості, так і відокремленості. Будучи всезагальними, зв'язки виражають як єдність, так і багатоманітність світу. У них знаходить свій вираз матеріальна єдність світу. Завдяки зв'язкам можливе безмежне пізнання світу. Вирваний із зв'язків предмет перестає бути собою. Зв'язки завжди перебувають у єдності з рухом, взаємодією, розвитком. Тому їх теж слід розглядати в розвитку. Вони проявляються і між речами, і стадіями самої речі, мають нескінченну якісну різноманітність та специфіку. Проявляються і між формами існування матерії; формами її руху, між структурними рівнями матерії; предметами і явищами в межах однієї форми руху.

Вони залежать від характеру відношень між об'єктами, а тому й мають такі форми: - внутрішні й зовнішні; - прямі й непрямі; - суттєві й несуттєві; - стійкі й нестійкі; - безпосередні й опосередковані; - необхідні та випадкові; - одиничні й загальні та ін.

За своєю природою і залежно від форм руху матерії зв'язки можуть бути: механічними, фізичними, хімічними, біологічними й соціальними. Вони притаманні як матеріальним об'єктам, процесам, явищам, так і "ідеальним об'єктам" (думкам, ідеям, які виникають у процесі мислення як відображення зв'язків, що мають місце в об'єктивній реальності). 64. Синергетика. Особливе місце серед альтернатив діалектики посідає синергетика. Поняття "синергетика" ввів у науковий обіг наприкінці 60-х років XX ст. німецький філософ Ганс Хакен. Для становлення синергетики як галузі знань важливе значення мали проведені експерименти вченими Борисом Білоусовим і Андрієм Жабо пінським. Спираючись на них, бельгійська школа, очолювана Іллею Пригожішим, створила першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, засновану на ідеях нерівновагомої термодинаміки.

Синергетика -це напрям міжгалузевих досліджень, об'єкт яких - процеси самоорганізації у відкритих системах фізичної, хімічної, біологічної, екологічної й іншої природи. У таких системах, що є далекими від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і речовини із зовнішнього середовища, створюється і підтримується нерівновага. Завдяки цьому взаємодіють елементи і підсистеми, що веде до їх узгодженого, кооперативного поводження і до створення нових стійких структур і самоорганізації. Висунута концепція самоорганізації є природничо-науковим уточненням принципу саморуху і саморозвитку матерії. На противагу класичній механіці, що розглядає матерію як застиглу, мляву масу (приводиться в рух зовнішньою силою), у синергетиці виявляється, що за певних умов і системи неорганічної природи здатні до самоорганізації. На відміну від рівновагомої термодинаміки, що визнає еволюцію лише у бік збільшення ентропії системи (тобто хаосу, дезорганізації), синергетика вперше розкрила механізм виникнення порядку через флуктуації, тобто відхилення системи від деякого середнього стану. Флуктуації підсилюються за рахунок нерівновагомості, розхитують попередню структуру і приводять до нової: з безладдя виникає порядок. 66. Філософські категорії сутність і явище. Сутність - це головне, основне, визначальне в предметі, це істотні властивості, зв'язки, суперечності і тенденції розвитку об'єкта.Моваутворивслово«сутність» з сущого, а реальний сенс сутностіпростішевиражаєтьсяпоняттям«істотним», що означає важливе, головне, що визначає , необхідне, закономірне. Будь-який закон оточуючого нас світу висловлює істотний зв'язок між явищами. Явище - це зовнішнє виявлення сутності, форма її прояви. На відміну від сутності, яка прихована від погляду людини, явище лежить наповерхніречей. Але явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без його сутності. Явище багатшими, вишуканішим сутності тому, що воно індивідуалізоване і відбувається в неповторній сукупності зовнішніх умов. У явищі істотне проявляється разом з неістотним, випадковим по відношенню до сутності. Але в цілісному явищі немає випадковостей - це система (твір мистецтва). Явище може відповідати своїй сутності чи не відповідати їй, ступінь того й іншого може бути різною. Сутність виявляється і в масі явищ, і в одиничному істотному явище. 67. Філософські категорії зміст і форма. Зміст - це те, що складає сутність об'єкта, єдність усіх його складових елементів, його властивостей, внутрішніх процесів, зв'язків, суперечностей і тенденцій. У зміст входять не тільки складові, той чи інший об'єкт, елементи, але й спосіб їх зв'язків, тобто структура. При цьому з одних і тих же елементів можуть бути утворені різні структури. За способом зв'язків елементів у даному предметі ми дізнаємося його структуру, яка надає відносну стійкістьі якісну визначеність об'єкта. Форма і зміст єдині: немає і не може бути безформного змісту і форми, позбавленої змісту. Їх єдність виявляється в тому, що певний зміст «одягається» в певну форму. Провідною стороною, як правило, є зміст: форма організації залежить від того, що організується. Зміна зазвичай починається зі змісту. У ході розвитку змісту неминучий період, коли стара форма перестаєвідповідатизмінювався змістом і починає гальмувати його подальший розвиток. Настаєконфліктміж формою і змістом, який дозволяється шляхом ломки застарілої форми і виникнення форми, щовідповідаєновому змісту. Єдність форми і змісту передбачає їх відносну самостійність і активну роль форми по відношенню до змісту. Відносна самостійність форми виражається, наприклад, в тому, що вона може трохи відставати в розвитку від змісту. Відносна самостійність форми та змісту виявляється і в тому, що один і той самий зміст може перетворюватись в різні форми. 68. Філософські категорії необхідність і випадковість. Віра в долю - фаталізм - базується на тому положенні, що в світі, в житті людини все заздалегідь запропоновано та визначено. Були філософи, які вважали, що у світі абсолютно все здійснюється з необхідністю: все, що ми спостерігаємо, не може бути інакше, ніж воно є. Випадкові явища причинно обумовлені. Але від цього випадкові явища не стають необхідними. Випадковість не має свого заснування в істотних властивостях і відносинах об'єкта. Випадковість - це те, що в даних умовах може бути, але може і не бути, може статися так, але може статися й інакше. Необхідність також буває внутрішньої і зовнішньої, тобто породженої власною природоюоб'єкта або збігом зовнішніх обставин. Вона може бутихарактерноюдля багатьох об'єктів чи одиничного об'єкта. Необхідність - це суттєва риса закону. Як і закон, необхідність може бути динамічною та статистичної. 69. Філософські категорії можливість і дійсність. Можливість - це майбутнє в сьогоденні, це те, чого не існує в даній якісної визначеності, але що може виникнути й існувати, стати дійсністю за певних умов. У часі можливість передує дійсності. Дійсність же, будучи результатом попереднього розвитку, є в той же час вихідним пунктом подальшого розвитку. Можливість виникає в даній дійсності і реалізується через появу нової дійсності. Щоб можливість перейшла в дійсність, необхідні два фактори: дія певного закону та наявність відповіднихумов. У природі перетворення можливості в дійсність відбувається в цілому стихійно. Імовірність - це міра можливості, ступінь реалізації даної події, за даних умов і при даній закономірності. Наприклад, ви кидаєте монету. Поки монета не кинута, в ній укладено дві можливості: «орел чи решка». Кожен досвід киданняреалізуєвипадково якусь одну можливість. І лише колосальне число дослідів кидання реалізує рівний розподіл ймовірностей. Стовідсоткова ймовірність, чи необхідність, - це повна достовірність події. Відсутність будь-якої ймовірності - це повна недостовірність, або неможливість, події.

60. Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання, їхні методи. У пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний рівень знання – це знання, отримане безпосередньо з досвіду з деякою раціональною обробкою властивостей і відношень об'єкта, що пізнається. Він завжди є основою, базою для теоретичного рівня знання.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Емпіричне пізнання формується в процесі взаємодії з об'єктом дослідження, коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо результати і робимо висновок. Але отримання окремих емпіричних фактів і законів ще не дає змогу побудувати систему законів. Для того щоб пізнати сутність, необхідно обов'язково перейти до теоретичного рівня наукового пізнання.

Емпіричний і теоретичний рівні пізнання завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємообумовлюють один одного. Так, емпіричне дослідження, виявляючи нові факти, нові дані спостереження та експериментів, стимулює розвиток теоретичного рівня, ставить перед ним нові проблеми та завдання. В свою чергу, теоретичне дослідження, розглядаючи та конкретизуючи теоретичний зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передбачення фактів і цим орієнтує та спрямовує емпіричне знання. Емпіричне знання опосередковується теоретичним – теоретичне пізнання вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпіричного дослідження і в яких умовах має здійснюватись експеримент. На теоретичному рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких результати на емпіричному рівні істинні, в яких емпіричне знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теоретичного рівня наукового пізнання.

Межа між емпіричним та теоретичним рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпіричне переходить у теоретичне, а те, що колись було теоретичним, на іншому, більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У будь-якій сфері наукового пізнання, на всіх рівнях спостерігається діалектична єдність теоретичного та емпіричного. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наукових результатів належить то емпіричному, то теоретичному. Основою єдності емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання виступає єдність наукової теорії та науково-дослідної практики. На кожному з рівнів наукового пізнання застосовуються свої методи. Так, на емпіричному рівні використаються такі основні методи, як спостереження, експеримент, опис, вимірювання, моделювання. На теоретичному рівні – аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, історичний та логічний методи тощо. Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах або в умовах експерименту з метою пізнання об'єкта, що досліджується.

З ускладненням наукового пізнання дедалі більшої ваги набувають мета, план, теоретичні установки, осмислення результатів. Внаслідок цього зростає роль теоретичного мислення у спостереженні.

Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де його результати значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об'єкта. Метод спостереження є обмеженим методом, тому що з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але неможливо розкрити їх сутність, природу, тенденції розвитку. Всебічне спостереження об'єкта є основою для експерименту. Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку. На відміну від простого спостереження, яке не передбачає активного впливу на об'єкт, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються. Експеримент – це такий вид практики, в якому практична дія органічно поєднується з теоретичною роботою думки.Значення експерименту полягає не лише в тому, що за його допомогою наука пояснює явища матеріального світу, а й у тому, що наука, спираючись на експеримент, безпосередньо оволодіває тими чи іншими досліджуваними явищами Експеримент має свої специфічні особливості порівняно з іншими методами:

– експеримент дає можливість досліджувати об'єкти в так званому чистому вигляді;

– експеримент дає змогу досліджувати властивості об'єктів в екстремальних умовах, що сприяє більш глибокому проникненню в їх сутність;

– важливою перевагою експерименту є його повторюваність, завдяки чому в науковому пізнанні цей метод набуває особливого значення і цінності.

Опис – це зазначення ознак предмета або явища як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних, індивідуальних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними. Його метою є дати найбільш повні відомості про об'єкт. Вимірювання – це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання. Основними функціями методу вимірювання є, по-перше, фіксація кількісних характеристик об'єкта; по-друге, класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Моделювання – це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями певною мірою відтворює властивості об'єкта, що досліджується.

Методи теоретичного рівня пізнання.

Аналіз – це розчленування предмета на його складові (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення. Синтез – це об'єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Абстрагування – це метод відволікання від деяких властивостей та відношень об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Узагальнення – це метод наукового пізнання, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Індукція – це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. Це спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею. Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів. Результати ідеалізації – не довільні. У граничному випадку вони відповідають окремим реальним властивостям об'єктів або допускають інтерпретацію їх, виходячи з даних емпіричного рівня наукового пізнання. Ідеалізація пов'язана з "мисленим експериментом", внаслідок якого з гіпотетичного мінімуму деяких ознак поведінки об'єктів відкриваються чи узагальнюються закони їх функціонування. Межі ефективності ідеалізації визначаються практикою. Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Це певний спосіб відтворення в мисленні історичного процесу в його хронологічній послідовності та конкретності. Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.

70. Філософські категорії одиничне, особливе, загальне. Загальне - це єдине багато в чому. Єдність може виступати у формі подібності чи спільності властивостей, відносин предметів, що об'єднуються в певний клас, безліч. Загальні властивості і відносини речей пізнаються на основі узагальнення у вигляді понять і позначаються загальними іменами: «людина», «рослина», «закон», «причина» і т.д. У кожному одиничному полягає загальне як його сутність. Загальне - це як би «душа», суть одиничного, закон його життя і розвитку. Предмети можуть володіти різним ступенем спільності. Одиничне і загальне існують в єдності. Їх конкретне єдність є особливе. При цьому загальне може виступати в двоякому відношенні: по відношенню до одиничного воно виступає як загальне, а по відношенню до більшої ступеня спільності - як особливе. Отже, одиничне, особливе і загальне - це співвідносні категорії, що виражають взаємопереходів розкритих предметів і процесів. Дія загальної закономірності виражається в одиничному і через одиничне, а будь-яка нова закономірність спочатку виступає в дійсності у вигляді одиничного виключення із загального правила. Потенційне загальне у вигляді одиничного, будучи спочатку випадковим, поступово збільшується в числі і набирає чинності закону, набуваючи статусу і влада спільного. При цьому в загальний перетворюються такі одиничні «виключення», які відповідаютьтенденціїрозвитку, що випливає з усієї сукупності умов. Загальне не існує до одиничного і поза ним; одиничне не завжди можна узагальнювати. Їх єдність і є особливе. Ця категорія долає однобічність, абстрактність того і іншого і бере їх у конкретному єдності. Правильний облік одиничного, особливого і загального грає величезну пізнавальну і практичну роль. Наукамає справу з узагальненнями й оперує загальними поняттями, що дає можливість встановлювати закони і тим самим озброювати практику передбаченням. У цьому сила науки, але в цьому ж криється її слабкість. Одиничне та особливе багатшими спільного. Тільки через строгий аналіз і облік одиничного, особливого шляхом спостереження, експерименту досягаються поглиблення, конкретизація законів науки. Загальне розкривається в понятті тільки через відображення одиничного й особливого. Завдяки цьому наукове поняття втілює в собі багатство особливого та індивідуального. 74. Концепції сенсу життя людини. Людина — єдина істота на Землі, здатна до пізнання буття та власної самосвідомості. Результатом цієї здатності є знання про світ і про себе, яке виступає в емпіричній або теоретичній формі. Знання в свою чергу може матеріалізуватися, опредметнюватися, але для цього воно має стати ідеєю. Ідея — це думка, що містить мету діяльності і виражає певне майбутнє. Вона відбиває цілі та прагнення суб'єкта, які становлять певну світоглядну систему. Світогляд — одна з форм свідомості людини, невід'ємний атрибут життєдіяльності людей. Питання про сутність людини можна розгорнути в двох напрямах: горизонтально, тобто в напрямі, який визначається пошуками людиною її зв'язків із світом, в її діяннях та стражданнях; і вертикально, тобто в напрямі, що виникає внаслідок її природного становища в світі як організму в ряд організмів. Можна сподіватись на цілісне охоплення обома цими напрямами людини як суб'єкт-об'єкта природи, не розділяючи її в штучних абстракціях.

Об'єднуючим началом філософської антропології, як бачимо, є проблема людини. Проте, в цьому принципово єдиному цілісному філософському напрямку співіснують відносно самостійні антропологічні концепції: 1) біологічна (Гелен, Портман); 2) культурологічна (Ротхакер, Ландман); 3) релігійна (Шелер, Хенгстенберг); А) педагогічна (Больнов). Практично всі вони виходять із основної тези Шелера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних потягів та прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю. Згідно з біологічною концепцією людина є "біологічно недостатньою" істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів. Вона "не завершена" і "не закріплена" у тваринно-біологічній організації, атому і не має можливості вести виключно природне існування. Людина віддана сама собі і тому змушена шукати відмінні від тваринних засоби відтворення свого життя. Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування. Гелен заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою людської природи.

Представник релігійної антропології Хенгстенберг розглядав людину як істоту, відкриту для "ніщо" і для нескінченності. Звідси випливають, на його думку, три основні способи поведінки: об'єктивний, необ'єктивний, утилітарний. Людина вільна в прийнятті рішення на користь одного з цих способів, але, будучи змушеною приймати рішення, вона одночасно примушується і стосовно свободи. В своїх міркуваннях про людину, її еволюцію Хенгстенберг ставить перед собою завдання об'єднати еволюцію і вчення про релігійне створення світу.

Представники релігійної антропології стали на позиції ірраціоналізму, заявили про непізнаваність людини, протиставили аналізові її соціальної сутності пошук її споконвічної природи, яка розкривається в "життєвому світі" людини, непідвладному розуму та цілеспрямованому впливу. І, нарешті, четверта концепція філософської антропології — філософсько-педагогічна — значною мірою представлена вченням О.Ф.Больнова. Він прагне осягнути людське життя з огляду на саме життя, виключаючи усі зовнішні зв'язки та відносини. Екзистенціалізм, на думку Больнова, виникає саме в період переоцінки цінностей, коли все ставиться під сумнів і опору можна знайти лише в самому собі. Вихід із кризи він вбачає у відновленні зв'язків із зовнішньою реальністю. Такою реальністю виступають передусім інші люди, людське суспільство зі своїми установами, сили духовного світу. Для того щоб жити, людина має визначити свою міру життя, яка є індивідуальною для кожної людини. Ця стала величина виступає критерієм людського існування. 77. Сфери суспільного життя (економічна, політична, соціальна, духовна) та їх специфіка. Основні сфери суспільного життяСуспільство можна поділяти на чотири сфери: 1. Економічна сфера. У неї входять промислове і сільськогосподарське виробництво, і все що з ними пов’язано (наприклад, відносини людей у процесі). 2. Соціальна сфера. У неї входять нації і національні відносини, відносини людей в сім’ї, медичне обслуговування. 3. Політична сфера. Включає в себе держава уряд політику і все, що з цим пов’язано. 4. Духовна сфера. Сюди входили наука і наукові установи, релігія та релігійні організації, мистецтво та заклади культури.

71. Розуміння людини в історії філософської думки. Наближення філософської думки Стародавньої Греції до класичного взірця, коли створювалося цілісне та всебічне уявлення про світ і людину в ньому, розпочалося з другої половини першого тисячоліття до н.е. В цей час виникло чимало оригінальних філософських учень. Прикладом тому може бути філософське бачення світу Левкіпом (500-440 до н.е.) та його учнем Демокритом (460-370 до н.е.). Вони ввели в філософію поняття "атома", неподільної часточки матерії (речовини). Атоми рухаються в порожнечі, комбінуючи різні утворення і тим самим формують різні природні та духовні об'єкти. Щодо людей, то вони теж побудовані з атомів і відрізняються лише за зовнішнім виглядом. Стосовно ж умов Космосу, то всі люди однакові. Це були вже елементи гуманістичного характеру: висувалася ідея рівності людей.

Особливості атомарної будови людини, особливо її душі, виокремлювали людину з-поміж інших створінь. Так вона перетворювалася на спеціальний, окремий предмет філософування.

Виразно сформована тенденція виокремлення людини із загального світу речей у софістиці. Софістами називали у Греції тих філософів, які були платними вчителями філософії, логіки, красномовства, а також знань, необхідних для того, щоб займатися суспільно-політичною діяльністю. Серед софістів було чимало визначних філософів (Протагор, Горгій та ін.). Вони розвивали вчення Левкіпа, Демокрита про першооснови світу, унікальну визначеність людини. Саме Протагору (481-411 до н.е.) належить знаменитий вираз: "Людина є мірою всіх речей". Пізніше софістика перетворилася на формальне маніпулювання знаннями та думками, пошуки доказів абсурдних домислів, метою яких було обґрунтування меркантильних інтересів певних людей. Різку полеміку із софістами вів видатний філософ Сократ (469-399 до н.е.). Він їх засуджував за досягнення добробуту філософією, вважаючи, що краса і знання продаватися не повинні. Сократ рішуче звернувся до дослідження буття, Космосу, природи, а особливо людини. "Пізнай самого себе" - основний заклик його філософування. Для пошуку істини цей філософ застосовував діалоги, суперечки, де висловлювалися протилежні погляди на речі. Це був діалектичний підхід - вивчення предмета чи явища з різних сторін. У цілому ж Сократ остаточно вирізнив людину з Космосу, зробивши основний вузол буття "людина - світ" основою предмета філософії. Вершиною старогрецької філософії в її класичному варіанті стало вчення учня Сократа - Платона і, в свою чергу, його учня - Аристотеля. Вони охопили всі філософські проблеми буття: природного і духовного, індивідуального людського і суспільного. А це вже дійсно повний класичний варіант філософії. Платон (427-347 до н.е.) - творець першої завершеної ідеалістичної філософської системи. До неї входять: 1) вчення про буття; 2) вчення про бога; 3) вчення про світ; 4) вчення про походження світу; 5) вчення про душу; 6) вчення про пізнання; 7) вчення про моральність; 8) вчення про суспільство. Завершеності філософія Стародавньої Греції досягла у творчості Аристотеля (384-322 до н.е.). У своїх творах він ділив знання про світ на фізику, або фізичний стан світу ("другу філософію"), і ті, що знаходяться після фізики - метафізику ("першу філософію"). "Перша філософія" визначалася як наука про первоначала та причини буття, пошуки істини, завдання філософського знання та інше. У Середні віки людина розглядалася, перш за все, як частина світового ладу, встановленого богом. А уявлення про неї за внутрішньою сутністю, відповідно до християнської традиції, зводиться до того, що людина є "образ і подоба" бога. Але в той же час підкреслювалося, що гріхопадіння привело до роздвоєння людської визначеності, до розуміння її належності і до божественного, і до людського, що уособлювалося в походженні і долі Ісуса Христа. Оскільки кожному первісно притаманна причетність до божественного, то він має можливість внутрішньо прилучитися до божої "благодаті" і тим самим піднятися до рівня "зверхлюдини".Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVII і до кінця XIX століття, вважала істинно людським у людині те, що робить її представником усього людства, тому зосереджувала увагу на її загальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія кінця XVII століття особливе значення приділяла розуму як специфічній особливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним було уявлення про людину як суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала - духу, розуму. На відміну від ідеалістичних уявлень німецької класичної філософії, Л. Фейербах, а потім і засновники марксизму повертають людині її цілісність, розглядаючи її не як духовну, а й як чуттєво-тілесну істоту. Вихідним пунктом марксистського розуміння є трактування її як похідної від суспільства, як продукту та суб'єкта суспільно-практичної діяльності. Сутністю людини Маркс вважав саме сукупність усіх суспільних відносин. З кінця XIX - початку XX століття у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини виявилася чи не основною для більшості філософських учень. Сучасна епоха відома як епоха глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, коли здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, філософія XX століття стурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який у своїй неповторності й унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості. Виникають багатоваріантні нераціоналістичні концепції (С. К'єркегор, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, 3. Фрейд), які домінуючими рисами людини називають позарозумові властивості (почуття, волю, підсвідоме, інтуїцію тощо). Виникає антропологічна філософська школа (М. Шелер, А. Гелен, Х. Плеснер), яка ставить за мету поєднання конкретно-наукових досягнень із цілісним філософським осягненням людського життя. Нині цю традицію продовжують такі напрямки, як прагматизм, глибинна психологія, структуралізм. У філософії екзистенціалізму і персоналізму проблема особистості стає центральною проблемою, проголошується неповторність духовного самовизначення ("екзистенції") людини. Пошуки сучасної філософії, як і відродження гуманістичної проблематики, зумовлені гострим інтересом до долі людини в сучасному світі, до проблеми виживання особистості в сучасному суспільстві. 75. Поняття суспільства. Рушійні сили розвитку суспільства. Історичний процес: формаційний та цивілізаційний підходи. рамках філософського дослідження суспільства вирішуються загальні для всіх розділів філософського знання проблеми: виявляються принципи взаємин людини і світу, особливості його мислення, діяльності. Разом з тим суспільство - специфічний предмет філософського аналізу. Коли ми говоримо про кордони і можливості людського пізнання в цілому, ми не прагнемо при цьому збудувати цілісну картину природних (фізичних, хімічних, біологічних) рівнів буття. Філософський підхід до суспільства, навпаки, передбачає дослідження структури суспільства, що даєпідставидеяким вченим називати соціальнуфілософіюзагальносоціологічної теорією. Суспільство можна дослідити як «сукупне людське існування», як суму індивідів, об'єднаних у певні групи (сім'ю,колектив, партію, клас, націю) і пов'язаних більш-менш усвідомленими узами (традицією, спорідненістю, економічними інтересами, ідейними устремліннями). На перший план при цьому висувається сфера соціального в вузькому сенсі. Суспільство можна дослідити і як іерархірованную систему закономірностей різного типу (економічних, політичних, соціальних, духовних), які складаються і функціонують, не проходячи через свідомість людей. Так, «в'язень совісті», як правило, не цікавиться причинами виникнення совісті, вона для нього, як і для більшості людей, - «загадка всесвіту». У першому випадку людські інтереси, правильно чи неправильно поняті, втілені в плани, програми, визначають людське існування. Прихильники даного підходу досуспільства (наприклад, філософи-просвітителі) вважають, що як тільки більшість членів суспільства усвідомлює схожість багатьох бажань, потреб, інтересів, то відкривається можливість перебудови всього життя суспільства на основі розуму. У другому випадку суспільство розглядається як певна цілісність, як організм,роботаякого не залежить від того, наскільки усвідомлюються принципи функціонування його окремих органів.Природацієї неусвідомлюваної субстанції (першооснови) соціальності також розуміється по-різному.

72. Людина: індивід, особа, особистість. Індивід - це суспільна окремішність, своєрідний "атом", що гармонійно поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси й властивості. Індивід - це окрема особина роду і те особливе у людині, що виділяє його з-поміж інших людських істот та вроджена природна данність, котра була розгорнута соціалізацією. Це особлива одинична цілісність, для якої характерна цілісність морфологічно та психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з природним і соціальним середовищем та активна життєдіяльність. Проте особа - це не просто окремий індивід,, а й індивідуальна система, яка формується на природній (спадковість) та соціальній основах, але розвивається й функціонує тільки в суспільстві (соціальному середовищі). Особа - це єдина із систем, яка інтелектуально й соціокультурно облаштовує свою життєдіяльність у суспільстві, планує свій розвиток і саморозвиток, творить не тільки світ "другої природи", а й створює себе як людину - соціальну істоту. Останнім часом все більше українських психологів, педагогів та навіть філософів у своїх дослідженнях стали використовувати категорію "особистість". Це, в більшості, має місце тоді, коли прагнуть абсолютизувати одиничні риси при характеристиці певної особи або при необхідності співставлення однієї особи з іншою. Проте особа - це суспільна людина, яка органічно поєднує в собі не лише свої одиничні, а й загальні властивості, риси. Це поняття зорієнтоване на визнання найвищих її цінностей та безумовний авторитет. Особа - це людина, яка активно, творчо засвоює культурну спадщину, не лише "споживає", а й продукує своє у цей спадок. Формування й культивування людиною цінностей гуманістичного, морального, естетичного змісту та усвідомлення себе як людини розумної, моральної, культурної - є процесом становлення особи. Таким чином, о с о б а - це окрема людина (окремий індивід), психічно здорова, що увібрала в свою свідомість, пам'ять, практику життєдіяльності все загальнолюдське (досвід, знання, культуру, звичаї), творчо переосмислила їх, переробила, "присвоїла" і повсякденно керується ним як своїм власним. Особистість— це поняття, вироблене для відображення соціальної природилюдини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена система психічних якостейіндивіда, що визначається залученістюлюдинидо конкретнихсуспільних, культурних, історичних відносин. Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття “особистість” характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвідусуспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення. Більш виваженим є трактування особистості як динамічної єдності біологічного та соціального. 73. Проблема життя і смерті в духовному досвіді людства. Життя і смерть - вічні теми духовної культури людства. Про неї міркували пророки й основоположники релігій, філософи і моралісти, діячі мистецтва і літератури, педагоги і медики. Навряд чи знайдеться доросла людина, що рано чи пізно не задумалася б про зміст свого існування, смерть і досягнення безсмертя. Ці думки приходять у голову дітям і зовсім юним людям. Про це говорять вірші і проза, драми і трагедії, листи і щоденники. Тільки раннє дитинство чи старечий маразм рятують людину від необхідності рішення цих проблем.

За невеликими виключеннями у всі часи і всі народи висловлювалися про життя досить негативно. Життя - страждання (Будда, Шопегауер і ін.). Життя - сон (Платон, Паскаль). Життя - безодня зла (Древній Єгипет). "Життя - боротьба і мандрівка по чужині" (Марко Аврелій). "Життя - це повість дурня, яку розповів ідіот, повна шуму і люті, але позбавлена змісту" (Шекспір). "Усе людське життя глибоко занурене в неправду" (Ніцше) і т.п. Смерть і потенційне безсмертя - найдужча принада для філософського розуму, тому що всі наші життєві справи повинні, так чи інакше, порівнюватися з вічним. Людинаприречена на міркування прожиття і смерть, і в цьому її відмінність від тварини, що смертна, але не знає про це. Смерть - розплата за ускладнення біологічної системи. Одноклітинні практично безсмертні й амеба в цьому змісті щаслива істота.

76. Суспільне виробництво та його структура. Поняттясуспільного виробництва є одним із загальних визначень суспільства, однак воно не тотожне поняттю суспільногожиття.Процессуспільного виробництва людьми свогожиття, включає в себе перш за всематеріальневиробництво, бо без виробництва і відтворенняматеріальнихумов і засобів життя неможливесамежиттєдіяльність людей в усьому її різноманітті. Цим і зумовлена ​​певна, що конструюють весь різноманітнийпроцессуспільного життя роль матеріального виробництва. Однак визнанням і роз'ясненням даного принципового положення соціально-філософської теоріїмарксизмутема "виробництвота суспільство" зовсім не вичерпується.Виробництвосуспільного життя включає в себе також і духовневиробництво ("виробництво свідомості"), виробництво людей, як суспільних індивідів і виробництво "самої форми спілкування" (К. Маркс), тобто певного типу соціального зв'язку людей. Коротше, на відміну від суто економічного тлумачення сутності виробництва, філософський підхід дозволяє розглянути останнє як виробництво суспільного життя, вираз органічної цілісності людської діяльності. Структурування суспільного виробництва спирається на три пари діалектичнототожних понять: процес-продукт, виробництво-споживання, результат-передумова, на основі яких воно постає як "багаторазово розчленована" (К. Маркс) категорія.

Суспільне виробництво як механізм суспільного розвитку є діалектично суперечливою єдністю процесу і продукту. Процес виробництва "згасає у продукті" (К. Маркс), а його продукт знову повертається у процес виробництва у вигляді предмета, засобу, фактора. Процес виробництва здійснюється заради продукту, а продукт виробляється для відновлення і підтримання процесу виробництва. Цілісність процесу і продукту виробництва є цілісність суспільної праці, в якому вони збігаються, бо продукт це матеріалізована, а процес - жива праця. Уречевлена ​​праця - перша характеристика цілісності суспільного виробництва. Збіг процесу і продукту виробництва лежить в основі і якісної стрибкоподібність суспільного розвитку, що виражається в зміні суспільно-економічних формацій, і безперервності його кількісних змін та їх накопичення. Кількісна безперервність виробництва виступає як розширеної відтворення, тобто суспільне виробництво співпадає з розширеним відтворенням. Нездатність суспільної системи забезпечити безперервність свого виробництва означає кінець її розвитку та існування. Безперервність історії - це безперервність виробництва, яка не виключає, а передбачає переривчастість виробництва відживаючих суспільних систем, на зміну яким приходять інші. Безперервність суспільного виробництва, його збіг з розширеним відтворенням звучить у Маркса так: "також як суспільство не може перестати споживати, так не може воно перестати виробляти. Тому всякий суспільний процес виробництва, що розглядається в постійному зв'язку і в безперервному потоці свого відновлення, є в той Водночас процесомвідтворення ". Безперервність розширеного відтворення - друга (кількісна) характеристика цілісності суспільного виробництва.

78. Глобальні проблеми людства та підходи до їх вирішення. Теорію формаційного підходу до розгляду історії розробили К. Маркс та Ф. Енгельс. Згідно з їхньою концепцією суспільство у своєму розвиткові проходить ряд суспільно-економічних формацій, кожна з яких має специфічні соціально-економічні, класово-політичні, національні та інші ознаки. Сутністю формацій є характер економічних відносин залежно від форм власності: – первісне суспільство – общинна власність; – рабовласницьке – повна власність рабовласника на засоби виробництва і раба; – феодалізм – повна власність феодала на засоби виробництва і неповна – на робітника; – капіталізм – власність капіталістів на засоби виробництва і відсутність її на найманого робітника; – соціалізм – суспільна власність на засоби виробництва в особі держави.

Цивілізацію характеризують насамперед як культурно-історичну систему. Її ознаками є технічна оснащеність суспільного виробництва, тип культури, роль людського фактора та культури і суспільно-політичних інститутів у розвиткові соціальних процесів та інше. Визначальний вплив на них залишається за економікою, але тільки в кінцевому результаті. Відповідно до цих ознак визначають якісно різні типи цивілізацій, через які проходило людство у своєму розвиткові: – космогенна, що охоплює стародавнє суспільстві й епоху Середньовіччя; – індустріальна, або техногенна, що відповідні капіталістичній і соціалістичній суспільно-економічним формаціям;

– інформаційна, або антропогенна, що формується в наш час.

79. Загальна характеристика інформаційного суспільства. Інформаці́йне суспі́льство— теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання. Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:

- збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства; - зростання кількості людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг, зростання їх частки у валовому внутрішньому продукті; - зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах; - створення глобального інформаційного простору, який забезпечує (а) ефективну інформаційну взаємодію людей, (б) їх доступ до світових інформаційних ресурсів і (в) задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг.

80. Глобалізація: сутність, суб’єкти, наслідки. Глобальні проблеми сучасності. Глобалізація охоплює практично всі сфери суспільної діяльності, включаючи політику, ідеологію, культуру, спосіб життя, самі умови існування людства. Глобалізація виражається в таких процесах: - зміцнення зв'язків між найвіддаленішими куточками планети, небувале поширення по всій планеті ідей та інформації, технологій, культури, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки; -зростаюча інтенсивність взаємозв'язків у сфері торгівлі, фінансів, міграції населення в наслідок розвитку всеосяжних систем транспорту та комунікацій; -виникнення спільних для світового співтовариства проблем, процес зростання загальнолюдських інтересів у всіх сферах людського буття, стертя граней між місцевими й всепланетарними подіями.