Variant_1

Варіант 1

1. Специфіка предмету і функції політології. Методологія політичної науки.

ПОЛІТОЛОГІЯ (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

ПРЕДМЕТОМ ПОЛІТОЛОГІЇ є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:

– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;

– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;

– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ.

Теоретико-пізнавальна функція. Передбачає вивчення, систематизацію, тлумачення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Теоретичне пізнання дає змогу всебічно вивчити й оцінити досвід політичної діяльності, політичне мистецтво.

Методологічна функція. Охоплює способи, методи й принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації надбаних знань.

Світоглядна функція. Зумовлює утвердження цінностей, ідеалів, норм цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб’єктів, що сприяє досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси представляють певні партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури.

Прогностична функція. Полягає в передбаченні шляхів розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для вироблення механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її компонентів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус тощо.

Інтегруюча функція. Виявляється у сфері політичної свідомості й політичної поведінки. Важливим компонентом у реалізації цієї функції є ідеологія, що охоплює політичні цінності, соціально-політичні ідеали, через які політична наука впливає на політичні процеси, сприяє розвитку політичної соціалізації, політичної культури, національної самосвідомості.

Прикладна функція. Передбачає вироблення практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань, раціональної організації політичних процесів. Вона забезпечує вивчення ефективності політичних рішень, стану суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур, інститутів і норм.

МЕТОДИ ПОЛІТОЛОГІЇ. Метод – це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Політологія, як і будь-яка наука, має загальні й специфічні методи дослідження, прийоми, підходи.

Діалектичний метод – для пізнання політичних явищ застосовують закони і принципи діалектики. Політичні явища розглядають в єдності й боротьбі протилежностей, у постійному розвитку та оновленні, у співвідношенні етапів реформ і революцій. Історичне тлумачення політичних явищ дає змогу зрозуміти логіку їх розвитку.

Синергетичний метод (грец. sinergetikos – спільний, узгоджено діючий). Передбачає багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів суспільно-політичного розвитку, його не лінійність та можливості самоорганізації.

Системний метод – розглядає суспільство та його складові як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв’язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати.

Системно-історичний метод – передбачає виділення певних типів політичного життя, політичних систем, що виникають у процесі історичного розвитку людського суспільства. Дає змогу не лише пізнати

закономірності й особливості розвитку різних типів політичного життя і політичних систем, а й глибше розглянути їх історичний взаємозв’язок і, навпаки, за формальною відмінністю розкрити сутнісну подібність політичних систем.

Структурно-функціональний метод – полягає у розчленуванні складного об’єкта на складові, вивченні зв’язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з’ясування особливостей їхнього функціонування та зв’язку між ними.

Порівняльний метод – орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох.

Біхевіористський метод – (англ. behaviour – “поведінка”) полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп, передбачає широке використання в політологічних дослідженнях статистичних даних, кількісних методів, анкетних опитувань, моделювання політичних процесів тощо.

Спеціальні методи дослідження – група методів, що ґрунтуються на різних варіантах дослідження структури, функцій політичних процесів та інститутів – методи, запозичені політологією з інших наук. Це методи емпіричних соціальних досліджень, соціальної психології, статистики, моделювання. Об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка громадської думки. Вивчають стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості й культури різних груп населення. Використовують аналіз статистичних даних, зміст політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання), письмові опитування (анкетування), безпосереднє спостереження за досліджуваним об’єктом, соціально-політичний експеримент. Прикладні функції політології розширюють, застосовуючи сааме спеціальні методи.

2. сутність головні властивості і форми відчуження політичної влади  Політична влада в сучасному світі є так само динамічною за своїм змістом, перебігом функціонування та результатами, як і політичне життя загалом. Сутність політичної влади, її зміст визначаються низкою факторів: деякі з них є незмінними, інші – залежать від конкретної політичної ситуації. До групи відносно незмінних складових у структурі політичної влади належать: могутність, сила, вплив, авторитет, панування, примус, легітимність. Аналіз специфіки функціонування політичної влади у тій чи іншій країні доводить, що навіть такі відносно незмінні складові мають особливості реалізації, зумовлені впливом на них конкретно політичних умов і чинників.

        Перші спроби розібратися в сутності політичної влади було здійснено ще в стародавній період політичної історії.

         Класичне визначення категорії „влада” дає М. Вебер, розуміючи її як „будь-яку можливість впроваджувати усередині даних суспільних відносинособисту волю, навіть всупереч опору, поза залежністю від того, на чому така можливість засновується”[1].

         Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутність і політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.

         Як приклад першого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: „У широкому розумінні всі форми влади є політичними”[7]. Отже, політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем.

         Існує чимало визначень поняття „політична влада” як у вітчизняній та і у зарубіжній літературі. Багато теоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею та її утримання. Головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є „контроль над політикою володарювання”; для П. Морріса - це контроль над тим, щоб „у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади”. Для Дж. Локка таким критерієм виступає „політичне право”: „Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів” [7].

         Політична влада відрізняється від усіх інших форм влади наступними особливостями :

а) загальністю, обов’язковістю її рішень для всіх громадян, організації всякої влади;

б) монополією на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання), так і зовнішнє (право на війну).

в) різноманітністю ресурсів [5].

         Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.        Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або кримінальних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада [3].

         Політична  влада  і  особливо держава використовує не тільки підкорення,

насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

         Спеціальне призначення політичної влади неоднозначне, що проявляється в її здатності виступати фактором як інтеграції, так і дезінтеграції суспільства. В першому випадку за допомогою влади підтримується суспільний порядок, вирішуються конфліктні ситуації, у другому - забезпечується панування одних соціальних груп над іншими.

         Будь-яка влада здатна з часом втрачати ефективність, тобто відбувається ерозія влади. Про це свідчать зниження ефективності управлінських дій, підвищення рівня простого адміністрування тощо. Причиною ерозії влади є й те, що змінюються мотиви діяльності особи, політичної сили. Наприклад, до отримання влади політик ставив перед собою благородні цілі працювати в ім’я людей, їхніх інтересів, а після її здобуття прагне лише втримувати її і задовольняти власні інтереси. Ерозію влади посилюють також відсутність заходів щодо вдосконалення стилю керівництва, діяльності, критика влади з боку інших тощо [4].

            Дієздатність політичної влади багато в чому залежать від її легітимності.

         Легітимізація влади дає можливість державі здійснювати власні владні повноваження відносно своїх громадян, а громадянам – формувати позицію щодо діяльності владних інституцій держави.

         За М.Вебером, легітимність – це не тільки законність даної влади з формально-юридичної точки зору, а скоріше – явище соціальної психології, що полягає в ухваленні суспільством даної політичної влади або, як мінімум, пасивній покорі їй [6].

         Легітимністю політичної влади можна назвати рівень довіри та правомірність її дій з точки зору суспільства.

         Однією з найвизначніших характеристик політичної влади є могутність влади, яка вказує на соціальні засади її функціонування у сфері політики. Могутність влади можна визначати як можливості ефективного застосування сили з боку політичної влади: чим більше таких можливостей, тим „могутнішою” є влада. Причому, навіть за умов розвитку інформаційного суспільства, коли знання стають основою владної могутності, її силові ресурси залишаються доволі вагомими.

         Суттєвою властивістю політичної влади, яка віддзеркалює її управлінсько-регулятивні якості, є субординаційність. Субординаційні основи політичної влади мають цілком об’єктивну основу, бо через субординацію владної структури відображаються і реалізуються найефективніше її управлінські функції [2].

            Проблема влади є центральною в політичній науці. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Політична влада – це публічне і монопольне право здійснювати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право визначених інститутів і закладів приймати рішення, обов’язкове для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Політичне відчуження – процес, що характеризує сприйняття політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які пригнічують і панують над людиною. Воно наступає коли особа безсила впливати на перебіг політичних подій, відчуває ізоляцію, вважає ворожими інтересам людини встановлені соціальні і політичні інститути та норми. Проявами відчуження є: конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадянського обов’язку як форма протесу проти політики, влади та її лідерів (не участь у голосуванні на виборах..). Причинами політичного відчуження можуть бути: = умови політичного життя, політичної системи та політичного режиму. = втрата соціальних ідеалів. = зневіра у владних структурах. = психологічна втома від політичної демагогії та непродуманих рішень. = обмеження влади на свободу слова та вираження особистих поглядів. = слабка політична активність інших членів суспільства, яка є позитивною моделлю поведінки. = усвідомлення відсутності реального впливу людини на політичний процес. 

Влада передбачає здатність нав'язувати свою волю іншим та мобілізовувати ресурси для досягнення поставленої мети. Влада існує всюди, де є стійкі об'єднання людей: в сім'ї, в державі, у виробничих колективах тощо.

Конституція України (ст. 6) закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в якості одного з провідних принципів основ конституційного устрою. Це означає, що, по-перше, закріплена певна самостійність кожного органу влади; по-друге, чітко розділена їх компетенція; по-третє, кожний орган влади наділений можливістю протипоставити свою думку рішенню іншого органу, контролюючи при цьому його дії.

Верховна Рада України складається з однієї палати. Таку ж саму структуру мають парламенти багатьох країн світу, наприклад, Болгарії, Греції, Литви тощо. Але існують парламенти зі складнішою структурою. Так, парламенти Росії, Франції, США та багатьох інших країн складаються з двох палат, парламент Південно-Африканської Республіки раніше складався з трьох, а парламент колишньої Югославії—з шести палат.

Виконавча влада — це гілка державної влади, що направлена на виконання законів та інших нормативних актів. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією з головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України.

Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. Вплив на суддів суворо забороняється статтею 126 Конституції України. До системи судових органів Конституція України відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125) та Конституційний Суд України (ст. 147).Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент України. Він уособлює державну владу в цілому, а не якусь одну ЇЇ гілку, що і визначає статус Президента в політичному житті суспільства.

Президент як глава держави одночасно є найвищою посадовою особою в державі, він наділяється повноваженнями виступати від її імені як у внутрішньому житті країни, так і в міжнародних відносинах.

Особливим видом державних органів, що не належить до жодної з гілок державної влади, є прокуратура. Прокуратура України становить єдину систему, яку складають Генеральна прокуратура, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Єдність системи забезпечується тим, що нижчестоящі прокурори підпорядковуються вищестоящим, а всі прокурори — Генеральному прокуророві України. Прокуратура функціонує як незалежний централізований державний орган на підставі узгоджених між собою нормативно-правових актів.

3.Тенденції та інноваційні фактори соціального становлення особистості сучасного політика (біогенези, соціогенезис і соціальне становлення особистості).

Життя сучасної цивілізації надає проблемі політичних чинників особ­ливої актуальності та гостроти. Однією з форм цілеспрямованої, творчо-конструктивної, інноваційної та водночас відповідальної людської актив­ності є політична діяльність. Саме вона, у поєднанні з іншими чинниками багатогранного буття людини, покликана розв'язати нагальні суперечності та колізії сьогодення, забезпечити суспільству цивілізоване, гуманне, духовно і морально здорове, збалансоване в економічному, екологічному, соціальному і культурному відношеннях існування на засадах стабільності.

Значення політики в житті людства, зумовлюється цілою сукупністю конкретних обставин. Це й необхідність істотної перебудови всіх суспіль­них структур і механізмів у відповідності з «викликом часу», вимогами циві­лізації «третьої хвилі». Це й усвідомлення зростаючої невідповідності можливостей людського інтелекту, уособленого в сучасній культурі, і потре­би подолання «кризи людини», яка набула широких масштабів навіть у зоні країн з «постіндустріальною» економікою, демократичним устроєм і високорозвинутою соціальною інфраструктурою. Це й складні з усіх поглядів процеси суверенізації «молодих» держав, у тому числі України, численні внутрішньо- і зовнішньополітичні колізії, що їх супроводжують.

Набуття Україною державної правосуб'єктності у повному обсязі, нова для нашої суспільної свідомості та практики ситуація ринкових відносин, плюралізм політичних сил, їх гостра конфронтація, поступовий перехід до демократичного типу соціального устрою, випрацьовування нової пара­дигми відносин держави і громадян, владних структур та інституцій грома­дянського суспільства, сучасний контекст формування міждержавних, міжетнічних та інтеркультурних зв'язків загострюють потребу формування політичної культури громадян, адекватної існуючій ситуації, її завданням.

Серед різноманітних суб'єктів сучасного політичного процесу — дер­жава, партія, народ, етнос, організація, громадсько-політичні рухи тощо — найголовніша дійова особа — людина, індивід. «Політична людина» (homo-politicus) — основний учасник, автор і водночас виконавець соціального дійства на ім'я «політика».Специфіка політичного життя, його нормативні вимоги — складова загальної культури сучасної людини. Тільки на цій основі вона здатна виважено будувати свої стосунки з державою, поєднуючи в собі якості свідомого громадянина, члена соціуму з принципами власної автономії, індивідуальної свободи. Не масова, конформована, слухняно-покірна, а свідомо і відповідально діюча особистість — справжня «політична людина», яка в сукупності з іншими формами своєї самореалізації — економічної, моральної, естетичної, соціаль­ної виступає не як атомарний об'єкт соціуму, а як його суб'єкт, творець обставин суспільного і власного життя.

Проблема політичної людини є однією з складових політичної антро­пології, яка, у свою чергу, становить великий розділ політичної філо­софії — специфічного виду філософського теоретичного знання.

Філософська антропологія — вчення про природу і сутність людини як біосоціальної істоти, — концентрує головну увагу на з'ясуванні специфіки людської поведінки в контексті її системної зумовленості основними інститутами суспільної культури (холістський підхід). Політична антропо­логія, яка базується на принципі врахування системності і багатоаспектності наук, що вивчають людину (людськість), втім, має свою специфічну особливість.

З усього багатоманіття інституціональних чинників людського буття вона акцентовано виділяє як визначальний інститут політики — фактордержави і влади. В цій дилемі «політика-людина» саме остання ланка є домінуючою.отреба осмислити роль людини в сучасній політиці, яка зафіксована в сучасній політичній теорії, логічно і своєрідно відбиває ту загальну ситуацію XX століття, яку образно названо «смерть людини». В суспіль­ствознавчих науках вона набрала форми заяви про «проблематичність суб'єктності», тобто сумніву у здатності людей, що об'єднані у соціальні групи, виступати суб'єктами волеположення і «творцями історії». Мова політичних видань «дуже точно вловила занепад суб'єктивності», замі­нивши «народ» в якості ключової референції політичних рішень і дій на «електорат», котрий не лише не діє, але й по суті не має волі, а лише відбиває «погляд» і «легітимує владу», зауважує відомий російський філософ політики Б.Т. Капустін.З поняттями «політична людина», «політична особа» співвідноситься поняття «політична особистість». Незважаючи на близькість цих кате­горій політичної філософії, за своїм змістом вони досить істотно відріз­няються. Особистість, по-перше, відбиває індивідуально-неповторне в людині. Не існує «масової особистості», є «масова людина» — термін, що широко вживається теоретиками політики. В історії політичної науки поняття «політична людина» і «політична особистість» виникали дисин-хронізовано. За Аристотелем, кожний вільний громадянин полісу був політичною істотою. Чимало філософів та політологів вважають, що антична філософія взагалі не користувалася поняттям «особистість». Грецька мова, визначаючи людину, використовувала терміни «проюпон» (зовнішній вигляд людини), або «гіпостасіз» (характер лиця). «Великі язичницькі мислителі античності, насамперед Платон й Аристотель, а також стоїки, не мали поняття «особистість». Специфічне людське для них було просто причетністю до чогось божественного, через що унікаль­ність людини не одержувала вираження»39, — пише німецький філософ Н. Лобковец. За його переконанням, особистість — це людина, свідомість якої «сама себе констатує», «... ми є особистостями, остільки і наскільки ми сприймаємо себе як особистість». Характерна ознака особистості — її розвинута самосвідомість, здатність до саморефлексії, потреба уважно «вдивлятися» в саму себе. Не менш суттєвою ознакою особистості є її вміння цінувати і визнавати якість особистості в інших людях.Політична особистість, таким чином, є означення розвинутої, мислячої та відповідально діючої політичної людини. Якщо масова політична людина може брати участь в політичному житті стихійно, діючи імпульсивно або ж ангажовано, то вже політична особистість діє усвідомлено і цілеспрямовано. Саме тому її роль як суб'єкта політичної дії значно вагоміша і помітніша.

Теоретична думка здійснила класифікацію типів особистості. Залежно від критерію, така типізація здійснюється у психологічний або ж у соціаль­ний спосіб. У відповідності з останнім, а саме зважаючи на характер діяльності, можливості і міри впливу на перебіг соціальних та політичних подій, виділяють, зокрема, звичайну (рядову), історичну та видатну осо­бистість. Звичайна, або рядова особистість — це представник народу, який живе «родовим», спільним життям, але в силу власних здібностей свідомо виражає інтереси спільноти. Історична особистість — це людина, яка справила помітний вплив на історію держави і суспільства. Як правило, це державні чи громадські діячі, реформатори, політики, які очолюють політичні партії та політичні рухи, є відомими урядовцями. Видатна особистість — це людина, яка завдяки своєму таланту, вольовим зусиллям багато в чому визначає хід історії, спрямованість суспільно-політичного поступу. Тому справжня політична культура має оцінювати дії політичної особистості як у стратегічному, так і в тактичному аспектах. Формування такої культури — справа політичної соціалізації та політичного виховання.

В чому полягають особливості залучення людини до політики, формування її політичної культури (політична соціалізація)?З'ясування цих та інших побіжних питань потребує врахування кількох положень методологічного порядку. А саме — є насамперед необхідність розглядати зазначені питання в загальному контексті політичного знання. Адже проблема політичної людини є наскрізною для політології. Ситуації, що характерні для політичних реалій молодої української держави, багато в чому зумовлюють конкретний зміст таких понять, як «політична особистість», «політичний лідер» або «конфлікт політичних цінностей». Методологічної значимості у зв'язку з цим набуває вміння збагнути взає­мозв'язок загальнополітичних норм, вимог, уявлень та їх національно-специфічних проявів, персоніфікацій, втілень. Будь-яке загальнолюдське (вселюдське) завжди існує в певній національній конкретності, державній специфіці, народній самобутності. І навпаки, національне-особливе, непересічне в політичному чи іншому відношенні завжди виявляє своюсутність на тлі загальних для цивілізації аналогічного типу (в даному випадку європейської) закономірностей, тенденцій та норм.Особливістю сучасної політологічної думки є сприйняття і викорис­тання принципу плюралізму як методологічної настанови теоретичного аналізу та інтерпретації політичного життя. Основне призначення полі­тичного плюралізму — виявлення і легалізація інтересів соціальних суб'єктів через зіставлення різноманітних і різновекторних інтересів, поглядів, думок, концепцій в атмосфері демократичних дискусій з метою пошуку істини і досягнення на її основі узгодження або компромісних рішень в ім'я спільних цілей, задля забезпечення єдності дій різних полі­тичних сил. Втім, плюралізм політичних гіпотез, концепцій, переконань, оцінок визначень зовсім не означає «рівноцінності» істинної та хибної думки, науково виваженого та довільного узагальнення.

Політичний екстремізм не має нічого спільного з політичною свобо­дою, подібно тому, як релігійний фанатизм є антиподом свободі віроспо­відання.