Variant_2

Варіант 2

1. Об‘єкт, структура і зміст політології. Її місце і роль у системі політичних наук. Н. Макіавеллі про політику.

Об‘єкт політології – політика, політичне життя суспільства, світова політична макросистема.

Предмет політології – закономірності становлення, функціонування і трансформації політичної влади.

Політика це особлива сфера життєдіяльності людей, пов'язаних з владними відносинами, з державою і державним устроєм, соціальними інститутами, принципами та нормами, функціонування і дія яких покликана гарантувати життєздатність того чи іншого співтовариства людей, реалізацію їх загальної волі, інтересів і потреб. І тут цілком чітко проглядаються зв'язки і відносини, що носять закономірний характер і є предметом вивчення науки політології.

Структура політології як науки охоплює:

1. Загальну політологію, що вивчає історію і теорію політики, виробляє загальні теоретичні й методологічні основи її пізнання.

2. Теорію політичних систем та їх елементів, механізмів функціонування політичної влади, що досліджує проблеми утворення й функціонування держав, партій, суспільно-політичних організацій, політичних режимів шляхом вивчення конституційних та адміністративних питань, економічних та соціальних функцій управління, аналізу політичних інститутів, відносин між суб´єктами політики, політичної культури та комунікації і т. ін.

3. Теорію соціального управління, що вивчає форми й методи управління соціально-політичними, соціально-економічними, адміністративно-правовими та соціально-психологічними процесами, досліджує проблеми участі в політиці.

4. Теорію політичної ідеології, що досліджує роль і функції ідеології в системі політичної влади, історію та розвиток політичних теорій, концепцій, доктрин, особливості їх реалізації та існування в різних суспільствах.

5. Теорію міжнародних відносин, предметом якої є система міжнародних відносин, проблеми національної та світової політики, мирного співіснування держав з різним соціальним устроєм. Її складовими є геополітика, зовнішня політика, міжнародне право, діяльність міжнародних і міждержавних організацій.

6. Практичну політологію, яка здійснює прикладні та порівняльні дослідження в контексті конкретних політичних технологій, специфіку політичного маркетингу та менеджменту в різних суспільно-історичних умовах, проблеми прийняття оптимальних управлінських рішень та ефективності їх реалізації.

Структура політології має свою внутрішню логіку й охоплює теоретичні та практичні основи: знання про закономірності функціонування й розвитку політичної діяльності в межах політичних відносин; знання про політичну систему як механізм організації та здійснення влади, про теорію міжнародної політики. На думку Ф. Бурлацького й Г. Шахназарова, структуру політології становлять: теорія політики і політичних систем, міжнародні відносини і світова політика, управління соціальними процесами, політична ідеологія, історія політичних учень.

Місце і роль у системі політичних наук

Як відносно самостійна галузь знань вона сягає своїми витоками сивої давнини. Її розвиток тісно пов'язаний з розвитком філософських знань. Оскільки політика була інтегрована в суспільне буття, філософія як універсальна наука супроводжувала людину все життя, здійснюючи пошук оптимального політичного ладу. Знання про політику, які сформувала антична філософська думка, стали основою політичної філософії наступних епох.

Античні мислителі започаткували вивчення політичної мови і політичного ораторства (Платон), дослідили такі політичні, соціальні, моральні цінності, як свобода, право, справедливість, добро та ін. У новітні часи розвивались узагальнюючі, універсальні концепції політики і влади, які отримали політичне, гуманістичне, фундаментально-соціологічне та економічне обґрунтування.

До системи політичних наук належать: політологія, філософія політики, теорія міжнародних відносин, політична історія, політична географія, політична етнологія, політична психологія, політична соціологія, політична екологія, кратологія, пактологія.

Н. Макіавеллі про політику.

Одну з перших світських державно-правових концепцій у XVI ст. розробив італійський політичний мислитель Ніколо Макіавеллі (1469-1527). Він у творах "Государ", "Історія Флоренції", "Міркування про першу декаду Тіта Лівія." заперечував теологічний підхід до з'ясування сутності держави і права та обґрунтовував концепцію фортуни (долі).

З цього приводу Макіавеллі зазначав, що правителі, які повністю підкорялися долі, не змогли вистояти проти її ударів і втратили владу. На його думку, влада в державі може бути здобутою з допомогою зброї чи милості долі. Форми держави залежать від кількості правителів. Це, за вченням ученого, держави, що управляються "єдиновладно" - монархії. Останні можуть бути успадкованими або новими, що здобуті з допомогою зброї, або в той самий спосіб приєднані до успадкованої монархії.

Значну увагу Макіавеллі приділяв дослідженню процесу утворення монархії. Держава, утворена силою із застосуванням зброї, завдає багато клопоту, і в ній важко утримати владу.

Розмірковуючи про монархію, Макіавеллі віддавав перевагу абсолютній монархії - адже влада, здійснювана монархом за допомогою магістрату, не може бути надійною, оскільки монарх повністю залежить від волі громадян, що входять до магістрату.

Необхідною умовою сильної централізованої держави, на думку Макіавеллі, повинні бути гарне законодавство, гарне військо і гарні союзники. Король мусить чітко формулювати мету і досягати її всілякими засобами. Якщо державі загрожує занепад чи втрата незалежності, то в цьому разі він може ігнорувати моральні норми. Навіть більше, монарх постійно знаходиться у стані ворожнечі. Його оточують вороги як у державі, так і зовні. Тому він може нехтувати моральними засадами і застосовувати насилля, може уподібнюватися левові та лисиці. Такий принцип у політиці згодом отримав назву макіавеллізму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки полягають у тому, що він:

1) відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

2) заклав основи політичної науки;

3) виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізованої Пали;

4) увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у сучасному їх розумінні;

5) сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

2. Управління – необхідний елемент сучасних політичних технологій. Принципи управління та умови успіху управління.

Для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології. Політична технологія — це система засобів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Політичне управління — цілеспрямований вплив людей і владних структур на суспільство в цілому або на окремі його сфери з метою їх оптимізації (впорядкування, вдосконалення і розвитку) та досягнення певних цілей.

Найвідчутніші суспільні витрати (як матеріальні, так і моральні) є наслідком недосконалості управлінської діяльності.

Справді, керувати суспільством демократичними методами значно складніше, ніж командновольовими. У багатьох країнах давно вже зрозуміли, що управління вимагає постійної уваги і величезного напруження. Намагання законсервувати «спрощені» методи управління, властиві командноадміністративній системі, є великою небезпекою для суспільства.

Як свідчить практика, політичне управління ефективне не тоді, коли намагається охопити все до найменших деталей, а коли здійснює свій вплив на людей через регулювання ключових соціальних процесів. Труднощі оновлення суспільства значною мірою можна пояснити дією принципу Ле Шательє-Брауна, згідно з яким складна система, що стає об'єктом зовнішнього впливу, намагається так перебудуватися, щоб максимально зменшити цей вплив.

Основні завдання політичного управління:

— реалізація інтересів певних політичних сил і соціальних груп;

— регулювання суспільних відносин і суперечливих інтересів різних класів і соціальних груп;

— захист державних інтересів на міжнародній арені;

— вироблення оптимальних форм організації та стимулювання діяльності людей;

— забезпечення політичної стабільності та правопорядку;

— регулювання економічної діяльності;

— стимулювання науковотехнічного прогресу тощо. Ефективність управлінської діяльності значною мірою залежить від її соціотехніки.

Принципи державного управління - основоположні ідеї, керівні начала, що лежать в основі управлінської діяльності і розкривають її сутність. Принципи діляться на загальні (соціально-правові) і організаційні. Загальні (соціально-правові) засади: • демократизм - народ виступає єдиним джерелом влади; він здійснює владу як безпосередньо, так і через органи виконавчої влади; • законність - діяльність органів виконавчої влади повинна будуватися на основі точного і неухильного дотримання і виконання Конституції і законів, • об'єктивність - при здійсненні управлінської діяльності необхідно адекватно сприймати процеси, що відбуваються, встановлювати існуючі закономірності і враховувати їх при прийнятті управлінських рішень та їх реалізації; • науковість - застосування наукових методів збору, аналізу та зберігання інформації, обліку наукових напрацювань в ході прийняття та реалізації управлінських рішень; • конкретність - здійснення управління має будуватися з урахуванням конкретних життєвих обставин, • поділ влади - розділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову з закріпленням за ними в установленому порядку конкретних функцій; • ефективність - досягнення цілей управлінської діяльності повинно здійснюється при мінімальних витратах сил, коштів і часу. Організаційні принципи: • галузеві • територіальні - формування системи управління ґрунтується на територіальній основі (адміністративно-територіальний поділ); • лінійні - тип організації служб і підрозділів, що здійснюють виконавчо-розподільну діяльність, • функціональні - органи і апарати виконавчої влади здійснюють загальні підвідомчі функції управління (фінанси, статистика, зайнятість і т. Д.); • подвійного підпорядкування • поєднання єдиноначальності і колегіальності - найбільш важливі питання, що стосуються основоположних аспектів управлінської діяльності, приймаються колегіально, а оперативні, поточні, які не потребують колегіального розгляду, вирішуються одноосібно.

3. Конфуцій та конфуціанство про політику, державу та владу.

Згідно Конфуцію, всі відносини в суспільстві повинні суворо регулюватися певними нормами, покликаними забезпечити неухильне підкорення молодших старшим і підданих правителю. У зв'язку з цим людина в своїй поведінці повинна завжди керуватися складним комплексом різних етичних принципів.

Згідно розробленої Конфуцієм схеми, усе керування державою, так само як і суспільством повинне базуватися на пі (правилах). Дотриманню правил він надавав особливого значення. Значення пі (правил) дуже об'єктне; воно включає в себе: жень - людинолюбство, і насамперед, любов до родичів; чесність і щирість; постійне прагнення до внутрішнього самовдосконалення; ввічливість і т.д. Конфуцій вважав, що поступливість (Жан), особливо для людей, що виконують державні функції, є обов'язковим елементом у справах управління. В умовах, коли управління державою і народом мало здійснюватися на підставі пі, вони, природно, виконували функції закону.

Конфуцій наполягав на тому, щоб правителі зміцнили своє панування, суворо дотримувалися стародавніх обрядів: "Якщо у верхах дотримується ритуалу, народом легко керувати". За часів Конфуція, коли більшість населення входило до громади з їх органами самоврядування, сила особистого прикладу продовжувала відігравати чималу роль. Погляди людей були звернені насамперед на керівників громади, голів великих родин. Оскільки їм доводилося вершити суд у громадах, то вони самі зобов'язані були слідкувати за виконанням норм звичаєвого права, і не тільки спостерігати, але й бути зразком їх виконання. У кожній громаді норми звичаєвого права були загальними. Конфуцій запозичив цю ідею загальності і обов‘язковості норм поведінки, вивів її за рамки невеликого колективу і розповсюдив вже в межах всієї держави.

Згідно з ученням Конфуція, ідеальні правила існували тільки в давнині, тому тільки тоді в Піднебесній панували порядок і культура. Ідеалізація давнини, використання її як найвагомішого аргументу в політичних суперечках і теоритических засадах стали традиційними для часу Конфуція. Основоположники багатьох філософських і етико-політичних шкіл, часто використовували поняття давнини саме в цьому значенні.

Ідеальне минуле повинне було, по задумах Конфуція, відігравати роль ідеального майбутнього. Тому все краще, що було пов'язано з пі, - це лише віддзеркалення тих пі, які вже були в давнину. У Конфуція немає чіткої і докладної схеми організації керування; цим зайнялися згодом легісти. Але він висунув і розробив ряд принципово нових ідей, які стали фундаментом усієї подальшої китайської державності, особливо імператорського періоду. Саме Конфуцію належить честь створення образу китайського бюрократа. У своїх судженнях про державу Конфуцій виділяє два типи людей, два соціальних шари: керуючих і керованих. У судженнях про керуючих він вводить уже готову модель ідеальної людини - цзнь цзи. У даному випадку цзюнь цзи, вже благородний чиновник, який уособлює усіх причетних до справ керування державою і народом - від дрібного чиновника до сановника і самого правителя. Але найчастіше шляхетним чиновником він називає вищих керуючих. Як завжди, Конфуцій розкриває своє уявлення про шляхетного чиновника на конкретних прикладах, намагаючись вибирати адміністраторів, відомих його учням.

З чотирьох сфер діяльності три самим безпосереднім чином пов'язані з управлінням. Яким же все має бути цзюнь цзи і як варто поводитися вельможі, якщо він мріє отримати цей високий титул? Конфуцій починає із самого здобувача - він повинен не зазноваться, не підлещуватися, а триматися завжди з достоїнством, поважати самого себе як особистість. Це - головне, тому з усіх чотирьох проявів Дао, сфер поводження, на перше місце Конфуцій ставить ци син (його власне поводження). Якщо людина не має почуття власної гідності, не бореться за нього, не може його відстояти, якщо людина не поважає самого себе, то у нього немає надій стати цзюнь цзи, тому що вже не державна особистість. Друга сфера діяльності претендента на звання цзюнь цзи - його служба в сильних світу цього. Діапазон трактування другий якості цзюнь цзи дуже широкий, якщо в першому випадку ми маємо справу лише з раболіпним виконанням чужої волі, то в другому - перед нами постає образ активного адміністратора, здатного і на самостійні рішення. З трьох управлінських сфер діяльності цзюнь цзи дві пов'язані з його взаємовідношенням з народом. Третій прояв з Дао - це виховання, тобто одна з складових частин навчання Конфуція. Сановник, якщо він істинний шляхетний чоловік, повинен бути вчителем народу, тому його прямий обов'язок, а отже і сфера діяльності - ян мінь (виховання народу). І на цьому терені він повинен впливати добротою, особистим прикладом, і тільки.

І останній, четвертий прояв Дао - використання народу, тобто шляхом яких методів використовує сановник народ на державних повинності (трудових, військових), яку податкову політику він проводить, як вершить суд. У всіх цих справах, в цій сфері контактів з народом він повинен завжди виходити з принципу л (справедливості). Таким чином, тільки Поєднання чотирьох перерахованих Дао - норм поведінки - дає в підсумку право називатися цзюнь цзи.

Було б помилково припускати, ніби Конфуцій був проти експлуатації народу, він завжди і в усьому побоювався крайнощів, тому і тут він виступає за помірну експлуатацію, так зване "справедливе використання народу".