Psikhologiya-1

1.Розмежування понять мови і мовлення

Мова – це система знаків, що слугує засобом людського спілкування і діяльності мислення, способом вираження самосвідомості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації. Мова існує і реалізується через мовлення.

Мовлення – це форма спілкування за допомогою мови. Воно склалось історично в процесі матеріальної перетворювальної діяльності людей.

Щодо співвідношення мови й мовлення існують різні погляди. Відомий лінгвіст початку XX ст. Л.В. Щерба не використовував поняття мовлення. На його думку, мова існує у трьох виявах: як предмет, як процес і як здатність. Російський психолінгвіст І.О. Зімняя вважає, що мовлення – це своєрідний спосіб формування і формулювання думки за допомогою мови як системи знаків.

Найбільш обґрунтованою є позиція О.О. Леонтьева, який пропонує наступні ознаки для розмежування мови і мовлення (див. табл. 3).

О.О. Леонтьев підкреслює, що мова і мовлення єдині як різні сторони мовленнєвої діяльності.

Мова й мовлення розрізняються і своїми функціями. Функції мови – це характеристики мовленнєвої діяльності, які виявляються у будь-якій ситуації мовлення, а функції мовлення пов'язані з його своєрідністю в різних культурах і соціальних групах, тому виявляються не завжди (О.О. Леонтьев).

Функції мови

1. Комунікативна: регуляція поведінки – або власної, або іншої людини, або групи людей;

2. знаряддя інтелектуальної діяльності;

3. оволодіння суспільно-історичним досвідом;

4. форма існування суспільно-історичного досвіду;

5. національно-культурна: мова є ознакою кожного народу, слугує його консолідації;

6. знаряддя пізнання (використовуються в міркуваннях, у теоретичних відкриттях).

Функції мовлення

1. Емотивна (вираження емоцій);

2. волевиявлення;

3. поетична, естетична;

4. магічна (заклинання, заговори);

5. фатична (встановлення контакту);

6. номінативна (найменування предметів);

7. корекція й доповнення немовленнєвої діяльності.

2.Лінгвістика, психолінгвістика, психологія мовлення

Мову і мовлення вивчають у різних наукових дисциплінах, що тісно пов'язані між собою.

Лінгвістика вивчає закони функціонування і розвитку мовної системи як явища людської культури. Займається проблемами класифікації мов народів світу та їх порівняльної характеристики, стилістики, частин мови, структури речень тощо. Лінгвістика – самостійна наука.

Психолінгвістика – розділ психології, який основну увагу зосереджує на дослідженні мовлення як діяльності з визначенням його цілей, мотивів, дій, результатів; мовлення в процесі його породження та розуміння, тобто переходу від внутрішнього плану до зовнішнього та навпаки. Однією з проблем психолінгвістики виступають

індивідуально-типологічні відмінності в мовленні, особливості мовлення й свідомості залежно від структурних ознак певної мови.

Психологія мовлення – це розділ загальної психології, який вивчає співвідношення мовлення із мисленням, сприйманням, пам'яттю, іншими психічними явищами; зв'язок властивостей особистості із особливостями мовленнєвої дії.

3.Мовлення як діяльність і як поведінка

У відповіді немає єдності. Так, І.О. Зімняя вирізняє в мовленні говоріння і слухання. Говоріння розглядається як самостійна діяльність з характерними компонентами. Його потреба, мотив, мета "щось сказати один одному". Мовленнєвий вираз програмується і реалізується тим, хто говорить. Предмет говоріння – висловлення думки, продукт – відповідна дія інших людей.

О.О. Леонтьев уважає, що мовленнєва діяльність має місце рідко, лише у ситуаціях, коли мета діяльності – породження висловлення, коли мовлення самоцінне (опанування іноземною мовою). В інших випадках використання мови передбачає немовленнєву мету, і тоді мовлення – не самостійна діяльність, а сукупність мовленнєвих дій, підпорядкованих меті власне діяльності. Так, учитель звертається до учня. Його мета – пояснення матеріалу, а мовлення -засіб досягнення цієї мети.

Мовлення в конкретній ситуації – мовленнєва поведінка. Вона передбачає усвідомлення людиною особливостей цієї ситуації й своєї ролі в ній. Відповідно своє мовлення людина модифікує відповідно до ролі. Але навіть у цьому випадку для мовця існує вибір сказати так чи інакше. Адже словник високорозвиненої мови налічує кількасот тисяч слів у той час, як у мовленні використовується лише дві-три тисячі. Це забезпечує людині значні можливості вибору: залежно від ситуативної ролі мовець формує свою мовленнєву поведінку, добираючи найбільш влучні слова. Крім того, впливає культурний і освітній рівень людини, яка повинна будувати своє мовлення за стилем, складністю, типом інтонації, способом побудови речень, супроводити його мімікою та жестами.

У ситуації спілкування з другом доцільний розмовний стиль, неповні речення, багатство міміки й жестів. Інша справа, коли роблять наукове повідомлення. Тоді мовлення насичене професійними термінами, емоційно-нейтральне, речення повні, ускладнені, використовується ділова інтонація, обмаль жестів і міміки. Таким чином, немає єдиних, норм відносно різних ситуацій мовлення. Використання мовлення відповідно до ситуації свідчить про високий рівень розвитку особистості, достатнє оволодіння нормами поведінки у суспільстві. Високі зразки мовленнєвої поведінки становлять ораторське мистецтво. Наука про красномовство – риторика.

4.Види мовлення

Види мовлення

монологічне (уснеписемне )

діалогічне(комунікативне реактивне)

Монологічне мовлення відбувається в присутності аудиторії – слухачів. Його метою є певний вплив на аудиторію.

Ознаки монологічного мовлення:

1. мало використовується інформація із ситуації мовлення (замість того, щоб вказати на предмет, його описують);

2. більша міра довільності (мовець попередньо визначає зміст і на його основі будує висловлення);

3. організованість (планування доповіді і окремих висловів заздалегідь);

4. вимагає спеціального виховання з набуття мовцем уміння подавати свої думки зрозуміло для інших;

5. вільно використовуються немовні засоби.

Писемне мовлення відбувається без співбесідника, або слухача. Цілком визначається суб'єктом – самим мовцем. Виклад інформації повністю спирається на засоби мови (не можна використати жести, міміку, ситуацію тощо). За походженням усне мовлення виникає у спілкуванні з дорослим, а писемне – в результаті навчання. На відміну від усного, писемне з самого початку вимагає свідомого, довільного аналізу засобів його вираження. Це мовлення максимально довільне і розгорнене.

Діалогічне мовлення характерне для співбесіди, розмови, передбачає чергування ролей мовця і слухача.

Ознаки діалогічного мовлення:

1. ситуативність (спирається на ситуацію розмови). Значний обсяг інформації розуміється сам собою завдяки обізнаності співрозмовників із ситуацією;

2. контекстуальність (кожне чергове висловлення обумовлене попереднім і може бути зрозумілим лише у зв'язку зі сказаним);

3. зростання значення немовних засобів.

4. мимовільність, реактивність (репліка – це безпосередня реакція на ситуацію або висловлення співбесідника);

5. незначна організованість (наперед увесь діалог не планується, а утворюється у ході розмови).

Особливий вид мовленнєвої діяльності – внутрішнє мовлення. Воно виникає із зовнішнього, характеризується беззвучністю, максимальною згорненістю, ситуативністю, узагальненістю, словесною фрагментарністю, недосяжне сторонньому спостерігачеві. Воно не є засобом спілкування між людьми, а виконує функцію мислення або підготовки до спілкування. Внутрішнє мовлення не просто мовлення про себе. Воно будується за іншими, ніж зовнішнє, законами. Головне в ньому не те, про що йдеться (тема), а те, що нового повідомляється про цю тему (рема). Переважання реми називається предикативністю.

Характерною ознакою структури внутрішнього мовлення є його фрагментарність, що виявляється у:

• спрощенні речень (пропуск частин речень, мінімальна кількість слів);

• випадінні фонем, насамперед голосних, за типом скорочень;

• чергуванні слів з образами, подібно, як у дитячій "Абетці" подаються речення, де деякі слова замінено малюнками.

При внутрішньому мовленні відбуваються зовні непомітні, але фіксовані приладами скорочення органів мовлення, що дозволяє вивчати його. Запис скорочень органів мовлення – міограма.

5.Мовлення і пізнавальна діяльність

Особливо важливу роль мовлення відіграє у процесі мислення. Мова – знаряддя, хоча і не єдине, мислення. Людина виражає думку в мовленні, формулює її для себе, закріплює письмово, тому може повернутися до неї, ще раз продумати, уточнити, на основі логічної обробки знань зробити відкриття.

Щоб запам'ятати будь-що, людина подумки фіксує його зміст, проговорює його. При сприйманні ми називаємо предмети, що надає сприйманню осмисленого характеру. Слово може посилити слабкий подразник, який не звертає на себе увагу. Завдяки мовленню людина будує фантастичні картини, планує, передбачає наперед розгортання подій.

Отже, мова є одним із знарядь, поряд з іншими знаками (картами, кресленнями, цифрами), пізнавальної діяльності людини. Саме завдяки використанню мови пізнавальна діяльність людини .піднімається на якісно вищий рівень у всьому живому світі.