Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Staroslov.docx
Скачиваний:
199
Добавлен:
21.10.2017
Размер:
2.69 Mб
Скачать

1.Слов’янська мовна галузь. Старослов’янська мова серед інших слов’янських мов. Старослов’янська – перша літературна мова слов’ян, якою в середині IX ст. було здійснено перший переклад богослужбових книжок з грецької мови. Вона існувала в IX-XI ст. Не була розмовною. Вона була створена відносно вузьким колом людей для потреб християнської церкви як сакральна мова. Проте, набувши свого поширення як єдина книжно-писемна мова у різних слов’янських областях, під впливом живої народної мови вона поступово збагачувалася місцевими мовними особливостями. Після XI ст. в різних місцевостях поширювалися різні варіанти мови – ізводи. Хронологічно пізніші варіанти старост мови у науковій літературі назив церковнослов’янською мовою. Історія дослідження старослов’янської мови фіксує декілька теорій, згідно з якими той чи інший діалект вважали основою для створення певної графічної системи. Найпоширеніші серед них: сербська, паннонська, моравська, руська, болгарська. Моравська теорія ґрунтується на тому, що Кирило і Мефодій деякий час перебували у Паннонії, що в Словенії. Словенський науковець Облак, досліджуючи різні говори слов’янського населення, у XIX ст. у районі міста Солунь виявив такий діалект, у якому вимова слів була дуже схожою на старослов’янську. Цей діалект належить до болгарської мови, близький до македонської. Ще одним чинником до розвитку цієї теорії було те, що з усіх слов’янських мов найближчою до старослов’янської є болгарська. Тому стверджується, що старослов’янську мову створено на ґрунті солунсько-македонського діалекту староболгарської мови.

Старослов'янська мова ніколи не була розмовною мовою. Це була надплемінна й наднаціональна мова, призначена для церковних і суміжних жанрів. З хрещенням України (Русі) Старослов'янська мова була прийнята як церковна і літературна мова. Тексти всіх основних редакцій були відомі й копійовані в Україні: наприклад, моравська (або чеська) представлена Бесідами на євангелію Григорія В., сербська — Реймським євангелієм, але в основному Україна (як і Білорусь і Росія) сприйняла болгарську редакцію.

Слов’янські мови, як живі, так і мертві, походять з одного кореня – спільнослов’янської мови, що зумовлює лексичну і структурно-граматичну близькість між ними. Це можна спостерігати, порівнюючи назви побуту, виробничої діяльності, частин тіла у різних слов’янських мовах.

2.Поняття про індоєвропейську та праслов'янську мови. Періодизація праслов'янської мови.

Праіндоєвропейська мова — гіпотетична прамова індоєвропейської сім'ї. Індоєвропейська прамова, якою, за припущеннями мовознавців та істориків, розмовляли на північному узбережжі Чорного моря(територія сучасної України) близько 3500 року до н. е.

Завдяки спільній лексиці мов-наступниць праіндоєвропейської мови, дослідники вважають, що розділення відбулося після 3400 року до н.е. Прикладом такої спільної лексики може бути лексема «колесо». Археологічні знахідки на території вживання індоєвропейських мов вказують на найраніше вживання колеса приблизно 3400 роком до н. е. Ступінь відмінності лексеми «колесо» у мов-наступниць не підтверджує попереднє датування розділення, що визначалося раніше приблизно 3000 роком до н. е. Ряд науковців пропонують свої періодизації, проте загальноприйнятої періодизації на сьогодні не існує.

Праслов'янська мова виникла приблизно у 2-му тис. До н.е і була єдиною мовою для всіх слов'ян приб. До 7-8ст. До н.е. Становлення праслов'янської мови почин. З її виокремлення з балто-слов'янської мовної єдності на межі 2-3тис і завершується між 1500-1300рр. До н.е. Процес її формування пов'язаний із розпадом індоєвропейської мови на окремі групи мов. Праслов'янська мова, як і індоєвропейська, писемністю не засвідчена, тому вона є реконструкцією. Виокремлення груп слов'янських мов пов'язано із великим переселенням слов'ян:

1) Перше переселення — 1-2тис. н.е., коли окремі племена перейшли через Ельбу та Одру і заселили частину Центральної Європи. Слов'янська єдність розподіляється на 2 гр.: заіхдну і східну

2) Друге персел. - 4-6ст., коли слов'яни перейшли Дунай і заселили Балкани,відмежувавшись у південну групу слов. племен.

Періодизація роз-ку праслов. мови:

- ранньопраслов'янський період(3-11ст до н е)

- середньопрас. пер(10ст до н е-поч н е)

- пізньопраслов(поч н е-5ст н е)

3. Виникнення і розвиток слов’янської писемності. Просвітницька діяльність Кирила і Мефодія.

До нас дійшли дві слов’янські абетки – кирилиця та глаголиця. Широкої популярності набуло переконання, що слов’янська писемність виникла одразу, так би мовити "одним махом” у 862 р. Внаслідок спрямованої діяльності великих слов’янських просвітників Костянтина (Кирила) і Мефодія. На Русь грамотність потрапила ще пізніше – після релігійної реформи Володимира 988 р. з Болгарії в цілком сформованому й усталеному вигляді. Проте ці дві тези не відповідають дійсності і не витримують жодної критики. Насправді слов’янська писемність виникла задовго до IX ст. і на часи Кирила і Методія пройшла тривалий і складний шлях розвитку. Те, що слов’яни знали писемність до Володимира Великого сумніву не підлягає. Про це давно заявлено в дослідницькій літературі з посиланням безпосередньо на джерела. Найдостовірнішими мабуть тексти русько-візантійських договорів, укладених в 860, 874, 944, 971рр.[1] Важливою проблемою э хронологія , зокрема, визначення часу підписання двох перших угод. В третій редакції "Повісті временних літ” вони перенесені на 907 та 911 рр., тобто на час князювання Олега. Але в дійсності маємо справу з явною фальсифікацією. Реально перший договір був укладений у 860-863рр., а другий – 874 року; отже за часів Аскольда. Все це переконливо свідчить, що в IX-X ст. Русь мала розвинену ділову писемність – офіційні юридичні акти, дипломатичне листування, писані заповіти тощо. Отже, мова не може йти про зародки письма, а про добре усталене діловодство на базі досить високо розвиненої грамотності. Іноземні джерела підтверджують такий висновок. У творі арабського письменника Ібн-Фадлана, який на початку X ст. відвідав Волзьку Болгарію і докладно описав свою мандрівку. Саме в цій праці ми і знаходимо його натяк на існування писемності задовго до Володимира. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму сказанні про письмена вперше спромігся відновити шляхи розвитку слов’янської писемності. Храмб виділив три основні етапи розвитку слов’янської писемності: поки слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а рахували та ворожили за допомогою "черт і рез” – якихось зарубок та позначок, а ставши християнами, вони почали користуватися латинськими та грецькими літерами для свого письма "без упорядкування” , і так продовжувалося багато років, до того часу, поки Костянтин не винайшов для них абетки. Ця думка існувала в науці до 1785 р., коли Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці. Він дійшов висновку, що кирилицю пізніше винайшло візантійське духовенство для власних потреб, додавши до нього деякі літери з глаголиці. Відомий чеський вчений П. Шафарик, вивчивши старі та відкриті нові пам’ятки, дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Методія, найімовірніше, складена Климентом Охрідським.

На думку вчених, які вважають Кирила винахідником кирилиці, глаголицю винайшли учні Мефодія вже після смерті обох братів. Її витійлива графіка пояснюється намаганням зробити слов’янську абетку, за умов боротьби з католицизмом, несхожою на візантійське письмо. Інші вчені вважають, що глаголиця виникла задовго до моравської місії Кирила та Мефодія, як самобутнє письмо.

Таким чином, славісти в питанні походження слов’янської писемності розділилися на дві групи. До тих, хто вважає Кирила винахідником глаголиці, відносяться: П. Шафарик, Ф. Міклошич, а до найвідоміших прихильників винаходу Кирилом кирилиці – О. Соболевський, Ю. Карський, П. Лавров.