1.Фонетика як наука про звукову будову мови

Термін фонетика (від грец. рhone – звук, голос; phoneticos – звуковий, голосовий) має два значення: 1) звукова будова мови і 2) розділ лінгвістики, який вивчає звуковий бік мовної комунікації.

У широкому розумінні це розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови у зв*язку з різноманітними звуковими змінами, що виступають у мовленні при сполученні звукових сегментів. У вузькому розумінні вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мови, закономірності сполучуваності, пов*язані з ними позиційні зміни, наголос, членування на склади, а також синтагми, фрази на фразні єдності.

Звукова матерія мови є основою її існування, тією базою, яка уможливлює спілкування людей за допомогою мови. Поза звуковою матерією мова не існує й не може існувати. Винайдення людством письма було зумовлене необхідністю збереження усної мови в часі і просторі, тому письмова форма мови є своєрідним графіко-орфографічним “одягом мови”.

Водночас одиниці мови, які становлять її звукову матерію, на відміну від інших її одиниць (морфем, слів, словосполучень, речень), не мають самостійного значення. Проте, не маючи самостійного значення, звукові одиниці слугують утворенню інших мовних одиниць, як граматичних, так і лексичних, що мають свою семантику.

Звуковий бік мови існує не сам собою і не сам для себе, а в граматиці й лексиці мови. Тобто, реалізуючись у словниковому складі й граматичній будові, звукові одиниці виконують певні функції.

Від часу виникнення терміна фонетика на позначення окремої лінгвістичної дисципліни зміст його значно розширився, оскільки сьогодні фонетика вивчає не тільки звук як найменший сегмент мовленнєвого потоку, а й наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, фонетичні слова, синтагми, фрази, фоноабзаци тощо. Крім того, сьогодні можна вважати подоланим протиставлення функціонального (власне лінгвістичного) опису звукової будови мови описові артикуляційно-акустичному. Це протиставлення, як відомо, виникло з уведенням у науковий обіг терміна фонема, пов’язаного з іменем видатного мовознавця І. Бодуена де Куртене, який уперше наголосив на необхідності вивчення звуків у механізмі мови з морфологічного (словотворчого й словозмінного) погляду. Його концепція лягла в основу багатьох фонетичних (фонологічних) шкіл, які, розвиваючи теорію фонеми і фонетичних чергувань І.Бодуена де Куртене, сформували два погляди на фонетику як науку. За одним із них, фонетика має вивчати артикуляційні та акустичні властивості звуків мовлення, а функціональну роль мовних звуків повинна вивчати інша дисципліна – фонологія.

Отже, фонетика повинна вивчати не тільки природу звуків, а й їхні функції.

2.Лінійні (сегментні ) та нелінійні звукові одиниці

Звукові (фонетичні) засоби мови поділяють на: фонетичні одиниці та фонетичні ознаки (властивості).

Фонетичні одиниці – це лінійні об’єкти (вичленовуються лінійно, оскільки вони можуть іти один за одним). Вони поділяються на сегментні та надсегментні. Сегментні одиниці – це мінімальні лінійні одиниці звукової системи, до них належать звук і фонема. Надсегментні одиниці (або просодичні) складаються із сегментних одиниць. До них належать склад, фонетичне слово, синтагма, фраза, фоноабзац.

Слід пам’ятати, що сегментні фонетичні одиниці (фонеми) так само, як і морфеми, слова, відносять до того типу мовних одиниць, які зберігаються в пам’яті (тобто становлять словник мови). А надсегментні одиниці окремого інвентаря не утворюють. Вони існують у мовній системі як абстрактні типи або схеми. При формуванні висловлення просодичні одиниці вибудовуються за цими схемами, тобто ми зберігаємо в пам’яті не всі склади, фонетичні слова і синтагми, а тільки можливі їх типи.

Важливою особливістю сегментних фонетичних одиниць є також те, що їм не властиве значення, тобто вони не є знаками (на відміну від слів і морфем). Мовний знак має, як відомо, зміст (означуване) і форму (означувальне). У лексиконі (і в пам’яті носія мови) означувальне становлять послідовності певних сегментів, яким власне значення (зміст) не притаманне.

Фонетичні ознаки поділяють на сегментні та надсегментні. Сегментні ознаки (наприклад, глухість / дзвінкість, твердість / м'якість, зімкненість / щілинність) характеризують звуки і фонеми, а надсегментні ознаки (до них належать наголос та інтонація) організують сегментні одиниці в більші комплекси – одиниці надсегментні. Важливою властивістю всіх ознак є те, що вони не можуть існувати відокремлено, без певного носія – таким носієм і є фонетичні одиниці; крім того, ознаки не є лінійними сутностями, тобто вони не йдуть слідом одна за одною, а утворюють цілісні комплекси.