Агропромисловий комплекс / Новый документ (2)

Агропромисловий комплекс

У системі національної економіки одним з найважливіших, багатогалузевих і територіально поширених є агропромисловий комплекс. Сільськогосподарське виробництво в Україні має давні традиції. Цьому сприяють ґрунтово-кліматичні передумови, ментальність, господарський досвід населення. Сучасне сільське господарство взаємодіє з іншими галузями економіки, внаслідок чого розвиваються його міжгалузеві зв’язки, встановлюються міжгалузеві пропорції. В Україні агропромисловий комплекс міг би стати основою соціально-економічного розвитку, визначати структурну перебудову економіки, експортний потенціал, рівень достатку і життя народу. Однак наявність природних передумов, ресурсів та інших можливостей ще не дає гарантій високого рівня продуктивних сил цього сектора економіки. Необхідний відповідний економічний механізм функціонування залучених чинників виробництва.

Продуктивні сили агропромислового комплексу (АПК) України досить потужні. У ньому зосереджено приблизно третину основних виробничих фондів країни, стільки ж працівників (до 5 млн. осіб), але створюється лише третина національного доходу, що засвідчує низький показник віддачі залученого капіталу в АПК, оскільки продуктивна сила виражається не лише кількістю капіталу, а і його віддачею.

Сучасний АПК України є складним комплексом, де економічно, технологічно та організаційно взаємопов’язані багато галузей і виробництв:

1. сільськогосподарське виробництво, тобто сектори рослинництва і тваринництва, які створюють сировинну базу АПК;

2. галузі, які створюють матеріально-технічну основу системи АПК, тобто сільськогосподарське машинобудування, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних добрив, комбінованих кормів, тари, спеціального устаткування та ін.;

3. галузі, які переробляють сільськогосподарську сировину в готові продукти харчування, одяг, взуття, тобто харчова і легка промисловості;

4. виробнича і соціальна інфраструктура, тобто транспорт, матеріально-технічне постачання, інженерні споруди, які забезпечують заготівлю, складування і зберігання сільськогосподарської продукції, інформаційне забезпечення, спеціалізовану торгівлю, житлово-комунальне господарство, культурне та медично-оздоровче обслуговування.

У територіальній структурі АПК виокремлюють:

— агропромисловий пункт — локальна форма АПК, яка об’єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

— агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка здійснює в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини, а більшість населення обслуговує його виробництво;

— агропромисловий кущ — локальна форма АПК, яка характеризується компактним розташуванням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;

— агропромисловий вузол — складне територіальне агропромислове утворення, система компактно розташованих агропромислових пунктів, центрів і кущів навколо адміністративного обласного чи районного центру.

У межах природно-кліматичних зон виділяють зональні АПК, які формуються під впливом природних умов відповідної зони. Вони розташовані у межах Полісся, Лісостепу і Степу України.

Усі суб’єкти АПК наприкінці XX ст. почали освоєння ринкових методів господарювання, що передбачає:

— створення форм сільськогосподарського виробництва, які забезпечують ефективне використання залученого капіталу, землі та праці зайнятих, тобто економічну самостійність виробників;

— вільний вибір виробничої діяльності, встановлення горизонтальних зв’язків і пошук партнерів для взаємовигідної співпраці;

— вільне ціноутворення на продукцію, реалізацію її на внутрішньому та зовнішньому ринках тощо.

Найважливішим завданням за переходу до ринку є створення інституційцих умов функціонування підприємств галузей АПК, тобто реформи відносин власності, систем кредитування, стимулювання виробництва, захисту зарубіжних капіталовкладень, розподілу прибутку тощо. Першочерговими є реформи відносин власності й форм організації виробництва. Це поставило на порядок денний необхідність роздержавлення, приватизації землі, основного капіталу державних сільськогосподарських підприємств, забезпечення розвитку вільного підприємництва у сільськогосподарському секторі національної економіки.

Теорія ринкової економіки стверджує, а практика підтверджує, що основою високоефективного виробництва є реальний власник землі та капіталу, вільний вибір форм організації виробництва, самоуправління та підтримка їх з боку державних і регіональних органів управління,.Приплив зарубіжного капіталу в сільськогосподарський сектор можливий за наявності законодавства про приватну власність на землю, захисту капіталовкладень, взаємовигідного розподілу прибутків тощо. З цією метою восени 2001 р. було прийнято Земельний кодекс України, який регулює права власності на землю, визнає землю товаром у межах населених пунктів, який можна продавати, визначає реального власника землі сільськогосподарського виробництва, напрями розвитку форм виробничої діяльності.

Сільське господарство. Сільське господарство є другою після промисловості сферою матеріального виробництва.

У ньому зосереджено майже 25% основного виробничого капіталу, 20% усіх зайнятих в економіці, створюється 20% національного продукту. Загалом ці дані засвідчують низьку ефективність не лише сільського господарства, а й усієї національної економіки. У країнах з розвинутою ринковою економікою у сільськогосподарському секторі трудиться 3—5% від усіх працюючих, які створюють 4—6% валового національного продукту, повністю забезпечують власні продовольчі потреби і значну частину продовольства експортують. Це свідчить, що у цих країнах розвинута сфера послуг — понад 50% ВНП та промисловість — 30% ВНП. Й Україні сільське господарство є однією з важливих сфер матеріального виробництва, але не забезпечує національних потреб у продовольстві.

Сільському господарству властиві такі особливості:

— основним засобом виробництва є земля, наділена ро- Д дючістю;

— рослини і тварини одночасно є і засобами» і предметами праці;

— для сільського господарства характерні природні цикли виробництва.

Сільськогосподарське виробництво потребує інститу-ційних і економічних умов, які б регулювали відносини власності, забезпечували високоефективне виробництво і реалізацію продукції. Сільськогосподарські виробники повинні стати повноправними суб’єктами ринку.

Земельні ресурси. Загальна площа України становить 60,4 млн. га, з яких 41,9 млн. га — сільськогосподарські угіддя. Майже 30% земельних ресурсів — ліси та лісонасадження, болота, піски, шляхи та ін.

У структурі сільськогосподарських угідь займають: рілля — 33 млн. га (79,3%), пасовища — 5,3 млн, га (12,9%), сіножаті — 2,2 млн. га (5,4%), багаторічні насадження — 1 млн. га (2,4%). З них розташовані у Степу — 2/5, Лісостепу — 1/3, на Поліссі та передгірних районах Карпат і Криму — 1/5.

Забезпеченість земельними ресурсами в Україні досить висока — 0,65 га на душу населення (в Європі — 0,26 га, у світі — 0,29 га на душу населення). Найзабезпеченішими є Херсонська, Миколаївська, Кіровоградська області, де на душу населення припадає 1,3—1,4 га орних земель, найменше їх у Закарпатській (0,15 га), Львівській (0,29 га), Івано-Франківській (0,26 га), Чернівецькій (0,3 га надушу населення) областях. Землі України відзначаються високою родючістю, понад 55% їх — чорноземи. Щорічно внаслідок ерозії з кожного гектара землі зносяться до 12—17 т родючого ґрунту, для будівництва відводиться 12—14 тис. га сільськогосподарських угідь.

У структурі сільського господарства виокремлють дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Рослинництво охоплює зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво, баштанництво, плодівництво, тваринництво — скотарство, свинарство, вівчарство і козівництво, птахівництво та ін.

Рослинництво. Протягом 1998—2001 рр. посівні площі в Україні займали в середньому 30,3 млн. га. Під зернові культури було відведено 45—49%, кормові — 32—37%, технічні — 10—12%, під картоплю і овоче-баштанні — 7— 9%. Валовий збір сільськогосподарських культур визначають такі показники: зерно — 35—40 млн. т на рік, цукрові буряки — 17—20 млн. т, картопля — 16—17 млн. т, овочі — 5—6 млн. т, волокно льону — біля 10 тис. т, насіння соняшнику — 2—2,5 млн. т./Серед зернових більше половини припадає на озиму пшеницю, ячмінь — 20%, кукурудзу — 15% , жито — 4%.

Розміщення зернових:

— озима пшениця — Одеська, Миколаївська, Херсонська обл., північна, західна і східна частина Криму; меншою мірою — Поділля, Донбас;

— жито — Полісся і Західна Україна;

— ячмінь — південні області України;

— кукурудза — Закарпаття, Буковина, Черкаська, Запорізька, Миколаївська обл.;

— овес — північна і Західна Україна;

— гречка — Чернігівська, Житомирська, Київська, Сумська обл.

Розміщення технічних культур:

— цукрові буряки — Вінницька, Хмельницька, Черкаська, Тернопільська обл.;

— соняшник — степові області, Закарпаття;

— льон-довгунець — Чернігівська, Житомирська, Рівненська, Волинська обл.;

— коноплі — Дніпропетровська, Миколаївська, Сумська обл.;

— лікарські рослини — найбільше у Криму;

— тютюн — Тернопільська, Хмельницька обл., південь Криму;

— хміль — Житомирська, Рівненська, Львівська, Вінницька обл.;

— картопля — північні, західні та центральні райони;

— овочі — в усіх областях, теплолюбиві — на півдні;

— садівництво — Крим, Вінницька, Одеська, Харківська, Черкаська обл.;

— виноград — Закарпаття, південь України.

Тваринництво. Ця галузь забезпечує споживчий ринок основними продуктами харчування — м’ясом, молоком, молочними продуктами, яйцями, а також сировиною для легкої промисловості. До продуктивного тваринництва належать скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Дещо меншим є потенціал ставкового рибництва. Розрізняють виробничі напрями тваринництва: молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо.

Розвиток і розміщення тваринництва значною мірою визначається наявністю кормової бази, оскільки приблизно половина затрат цієї галузі пов’язана з формуванням структури кормів для тварин. Кормову базу забезпечують польове кормовиробництво, природні кормові угіддя, відходи переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, комбікормова промисловість.

Провідною галуззю тваринництва у всіх природно-економічних зонах України є скотарство, яке має молочно-м’ясну і м’ясо-молочну спеціалізацію.

На початку 2002 р. в Україні налічувалося приблизно 9 млн. голів великої рогатої худоби, 7 млн. голів свиней, 2 млн. голів овець та кіз. З 1992 р. поголів’я худоби усіх видів знизилося на 70%.

Територіальна структура АПК. В Україні за природно-кліматичними ознаками виділяють кілька зональних АПК: Поліський, Лісостеповий, Степовий, АПК гірських і передгірських районів.

Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся і охоплює частину Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської областей. Його спеціалізація — молочно-м’ясне скотарство, льонарство, картоплярство і частково зернове господарство.

Лісостеповий АПК сформувався в межах Лісостепової природно-економічної зони України. До нього належать частина Львівської та Чернівецької областей, східна частина Івано-Франківської, Тернопільська, Хмельницька, північна частина Кіровоградської, Черкаська, Полтавська, південні частини Волинської, Київської, Житомирської і Сумської областей. Спеціалізація — виробництво цукрових буряків, зерна, скотарство та свинарство, розвинутим є виробництво картоплі, овочів, соняшнику, м’яса птиці.

Степовий АПК сформувався у Степовій природно-економічній зоні, охоплює Одеську, Миколаївську, Херсонську, південь Кіровоградської, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську області, південно-східні райони Полтавської, Автономну Республіку Крим. Його спеціалізація — виробництво зерна, соняшнику, скотарство, виноградарство, овочівництво, свинарство, вівчарство і птахівництво.

АПК гірських і передгірських районів охоплює райони Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької областей та півдня Криму і спеціалізується на вівчарстві та скотарстві.

Переробні галузі АПК. Сільськогосподарська продукція використовується на різні цілі у таких пропорціях: на промислову переробку її надходить 60%, споживається безпосередньо 25%, використовується у сільському господарстві 15%. Галузями промислової переробки є харчова і легка промисловість. Харчова переробляє 85%, а легка — 15% сільськогосподарської продукції.

Розміщення підприємств харчової промисловості зумовлюється сировинним і споживчим чинниками. Враховуючи їх вплив, виділяють три групи підприємств цієї галузі.

1. Підприємства, які переробляють нетранспортабельну або малотранспортабельну сировину за високих норм її витрат і обмежених термінів зберігання, а також продукцію, здатну до зберігання (цукрова, спиртова, консервна, маслоробна та ін.).

2. Підприємства, які переробляють транспортабельну сировину і випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками зберігання (хлібопекарська, кондитерська, макаронна, молочна, безалкогольних напоїв та ін.).

3. Підприємства, які можуть бути розміщенні як в районах зосередження сировини, так і в районах готової продукції (м’ясна).

Галузі промисловості АПК об’єднують 1630 підприємств м’ясної та 58 підприємств молочної промисловості.

Переробні підприємства АПК розміщені:

— виробництво цукру-піску — провідними центрами в Україні є Вінницька, Хмельницька, Тернопільська обл.;

— виробництво м’яса — в усіх областях, однак провідними центрами є Дніпропетровська, Одеська, Полтавська, Донецька обл.;

— виробництво молока та молочної продукції — провідна роль належить Київській, Чернігівській, Одеській, Сумській обл.

— хлібопекарська промисловість — великі підприємства у Києві, Львові;

— виробництво олії — потужні комбінати у Дніпропетровську, Полтаві, Львові, Вінниці, Чернівцях;

— виробництво овочевих консервів — Крим, Одеська, Вінницька, Херсонська, Черкаська та інші області.

Сільське господарство є сферою національної економіки, де ринкові перетворення можуть відбутися найшвидше з досить високою віддачею задіяного капіталу. Ринковим перетворенням на заваді стоять стереотипи колгоспного мислення у значної частини керівників сільських господарств і політичних партій лівого спрямування. Свідченням цього є те, якими великими зусиллями далося прийняття Земельного Кодексу України, проблеми, пов’язані з приватизацією землі, діяльністю фермерських господарств. За даними 2000 р., в Україні налічується 30,4 тис. фермерських господарств, які мають 2157, 6 тис. га сільськогосподарських угідь, у тому числі 1994 тис. га ріллі. Посівні площі — 1485,1 тис. га, з яких зернові — 876, цукрові буряки — 47, соняшник — 355 тис. га. Поголів’я худоби у них становить 102,5 тис. голів, у тому числі корови — 35,5 тис. голів, свині — 53,8 тис., вівці та кози — 56,8 тис. голів. Це дуже низькі показники, які засвідчують необхідність реструктуризації сільськогосподарського сектора відповідно до вимог ринкової економіки.

Умовами ринкових перетворень у сільськогосподарському секторі української економіки є:

— формування ринку землі та нерухомості, запровадження системи іпотечного кредитування сільськогосподарського товаровиробництва;

— здійснення аграрної реформи на регіональному рівні, післяприватизаційна підтримка розвитку реформованих господарств, створення консультаційних, інформаційних та інших центрів обслуговування виробників;

— фінансування ринків матеріальних ресурсів і капіталу;

— реформування соціальної сфери та розбудова її інфраструктури;

— створення інституційних умов для ефективногб виробництва та об’єднання сільськогосподарських виробників.

Екстенсивний шлях розвитку сільського господарства вичерпано. Українське сільське господарство може розвиватися тільки на основі радикальних реформ власності на землю, капітал, продукцію, використовуючи сучасні, визнані у світі форми організації виробництва, широко впроваджуючи ресурсозберігаючі технології.