постаті

Бандера Степан (1909-1959) — політичний діяч, ідеолог українського націоналістичного руху. Народився в Галичині у родині священика. З 1927 член Української військової організації (УВО). З 1929 зі створенням ОУН став її членом, а згодом одним із керівників. У 1934 був засуджений польським судом на смертну кару, замінену на довічне ув'язнення. В 1939 з початком війни був визволений. В лютому 1940 Бандера зі своїми однодумцями створює Революційний Провід ОУН, а в 1941 на II Великому зборі Проводу стає його головою. У 1947 обраний головою Проводу ОУН, керував боротьбою українського націоналістичного підпілля проти радянської влади. У своїх статтях обстоював ідеї християнського революцій¬но-визвольного націоналізму, незалежності України. 15 жовтня 1959 вбитий у Мюнхені агентом радянських спецслужб Б. Сташинським.

Володимир Святославич (Володимир Великий; після хрещення — Василій; ? — 1015) — син Святослава Ігоровича, великий князь Київський (бл. 980—1015), один з найвидатніших державно-політичних діячів Київської Русі. В 969—978 рр. князював у Новгороді, а через два роки, перемігши свого брата Ярополка, став великим князем у Києві. Значно зміцнив і розширив кордони Київської Русі (зайняв Перемишль, Червенські міста, підпорядкував Закарпатську Русь і Тмутаракань). Завершив об'єднання всіх руських земель у складі Київської держави. Здійснив релігійну реформу (запровадження християнства). Розвивав політичні, економічні, культурні зв'язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. Домагався зміцнення міжнародних позицій своєї держави: саме за нього Київська Русь досягла найбільшої політичної могутності. Після смерті канонізований церквою.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) - історик, літературознавець, публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради. Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету (1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців (1908). У 1914 був арештований і засланий до Симбірська. 7 (20) березня 1917 обраний Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у підпіллі, з 1919 в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923 обраний дійсним членом ВУАН, у 1924 повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України, історичний відділ ВУАН. У 1929 обраний академіком АН СРСР. У 1931 арештований ДПУ і звинувачений у керівництві "Українським національним центром" та в антирадянській діяльності. З кінця 1930 до 1934 змушений був працювати у Москві. Помер 25 листопада 1934 у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві. Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких є "Історія України Руси" у 10 томах і 13 книгах (1898—1936), "Нарис історії українського народу” (1904), “Ілюстрована історія України” (1911), п'ятитомна "Історія української літератури" (1923-1927).

Дорошенко Петро Дорофійович (1627—1698) — гетьман України (1665— 1676), один із найвидатніших діячів її історії. Народився в Чигирині у козацькій родині. Здобув ґрунтовну освіту. Активний учасник Визвольної війни українського народу, один з найближчих соратників Б. Хмельницького і продовжувач його справи. Ставши гетьманом на Правобережжі, рішуче виступив проти умов Андрусівського договору й восени 1667 зробив спробу приєднати до Гетьманщини Західний регіон. У червні 1668 домігся возз'єднання Козацької України, гетьманом якої був обраний. В умовах спровокованої Запорожжям й сусідніми з Україною державами політичної боротьби пішов у березні 1669 на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672 взяв участь у поході турецької армії проти Польщі, але невдоволений укладеним між Портою і Польщею Бучацьким договором, який перекреслив його політичні плани, переорієнтовується на Росію і Польщу. В розпалі народного обурення спустошенням України турецько-татарською та польською арміями складає гетьманські повноваження. У березні 1677 вивезений до Москви, у 1679—1692 — в'ятський воєвода. Останні роки провів у своєму маєтку в с. Ярополче Волоколамського повіту, де й похований. Могила збереглася до нашого часу.

Мазепа Іван Степанович (1644-1709), гетьман України (1687-1708). Прагнув до відділення Лівобережної України від Росії. За його ініціативою в Україні активно будували школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І. Мазепа прославився будівництвом церковних споруд (в роки правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в історію культури як «українське бароко». Щоб піднести значення київського митрополита, він домігся для нього титулу «екзарха московського патріарха». Під час Північної війни 1700-21 перейшов на сторону шведів, що вторглись в Україну. Після Полтавської битви (1709) втік до турецької фортеці Бендери разом з Карлом XII.

Сагайдачний Петро Кононович (Конашевич-Сагайдачний; ?-1622) політичний діяч, гетьман реєстрового козацтва. Народився у с. Кульчинцях поблизу Самбора у шляхетській родині. Навчався в Острозькій школі, згодом пішов на Запорожжя. Невдовзі висунувся на чільне місце серед козацької старшини. Очолив кілька вдалих походів на Оттоманську Порту і Кримське ханство. З його ім'ям пов'язане взяття Варни (1606) і Кафи (1616). У 1618 взяв участь у поході військ польського королевича Владислава на Москву. Майже одночасно (1620) послав до царя спеціальне посольство з проханням прийняти українських козаків на російську службу. У гетьманській діяльності керувався прагматизмом, тверезим розрахунком, твердістю і водночас схильністю до компромісів. Відомий як меценат і палкий прихильник братського руху. У 1621 очолив козацьке військо у битві під Хотином. Тоді ж дістав тяжке поранення, яке прискорило його смерть. Похований у Братському монастирі в Києві.

Сковорода Григорій Савич (1722—1794) - мислитель, письменник, поет. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині. Походив із козацького роду. В 1734—1753 з перервами навчався в Києво-Могилянській академії. В 1741—1744 був співаком придворної капели в Петербурзі. В 1745 з місією генерала Вишневського виїхав до Угорщини в м. Токай, де перебував до 1750 р. У 1751 деякий час викладав поетику в Переяславській семінарії. В 1753 працював учителем сина багатого поміщика, а потім здійснив подорож до Москви. Майже рік провів у Троїце-Сергієвій лаврі, поповнюючи свої знання в її бібліотеці. Після повернення в Україну знову посідає місце домашнього вчителя до 1758. В 1759—1768 викладав у Харківському колегіумі. В 1768 був запрошений читати курс етики у додаткових класах при колегіумі. Останні понад 25 років життя Сковорода мандрував Слобожанщиною.

Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (1595—1657) — гетьман України, творець Української держави. Місцем народження вважається Суботів. Походженням з дрібної української шляхти {по матері — з козацької родини). Освіту здобув в одній із київських шкіл та у Львівській єзуїтській колегії, добре знав декілька мов, історію, юриспруденцію, військову справу тощо. З юнацьких років на військовій службі. Брав участь у походах проти Кримського ханства, а в часи повстань 30-х років XVII ст. виступав на боці козаків. У січні 1648 на Запорозькій Січі він піднімає повстання, поклавши тим самим початок Української національної революції. Під час національно-визвольних змагань проявив себе як видатний державний діяч, досвідчений полководець, тонкий дипломат. До кінця свого життя Хмельницький проводив незалежну внутрішню політику, прагнув зміцнити міжнародні позиції України. Помер у Чигирині. Похований у Суботові в Іллінській церкві.

Шухевич Роман (псевдоніми — Тарас Чупринка, Тур; 1907-1950) — військовий діяч, член УВО—ОУН з 1925. В'язень польських тюрем і концтабору(1934—1937). Після політичних змін у Чехословаччині в 1938 нелегально перейшов на Карпатську Україну та співдіяв при творенні "Карпатської Січі". Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У 1941 фактично командував батальйоном "Нахтігаль", потім служив у 201-му батальйоні в Білорусії. Взяв активну участь у підготовці III Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 став Головним командиром УПА. В липні 1944 обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.

Вишневецький Дмитро ("Байда”, 1516—1563) — один із перших відомих в історії українського козацтва гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. В 1551 — черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. У 1560 — на службі у московського царя Івана Грозного, в 1561 повертається в Україну. У 1563 здійснив військовий похід до Молдавії. Через зраду одного з молдавських претендентів на владу козацьке військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений.

Ярослав Мудрий (бл. 978—1054) — син великого князя київського Володимира Святославича, видатний державний діяч і полководець Київської Русі. У 1019 р. в результаті перемоги над дружиною брата Святополка Окаянного посів Київський престол. Активно займався зміцненням південних кордонів держави від набігів кочівників. Налагоджував і зміцнював відносини Київської держави з Візантією, Німеччиною, Угорщиною, Францією, Скандинавськими країнами. Зміцнював династичні зв'язки з європейськими королівськими дворами. Три його дочки були дружинами європейських монархів: Єлизавета — норвезького короля Геральда Суворого; Анна — французького короля Генріха II, Анастасія — угорського короля Андраша І. За Ярослава Мудрого укладено збірник законів — Правда Ярослава; що є найдавнішою частиною «Руської правди»; остаточно на Русі утвердилося християнство і затверджено в Києві митрополичу кафедру; створені перші монастирі; набули розвитку освіта й бібліотечна справа.

Княгиня Ольга (?—969), яка прийняла при хрещенні грецьке ім’я Олена, вперше згадується в російських літописах під 903 роком як дружина, котру привів із Пскова князь Ігор. Про характер цієї жінки красномовно свідчить той факт, що після загибелі чоловіка вона найперше жорстоко помстилася його вбивцям. Однак княгиня зробила важливий висновок із того, що сталося. Вона провела першу в історії Київської Русі, а відтак і в Україні, податкову реформу, установивши тверді норми збору данини («уроки» та «устави»). Об’їхавши свої володіння, вона всюди відновила мир і порядок, а потім впритул стала опікуватися зовнішньою політикою. Ольга схилялася до християнства, але усвідомлювала, що прилучення до церковної ієрархії Візантії загрожує Києву залежністю від Константинополя. У 955 році Ольга вирушила до столиці Візантії, прийняла сама хрещення і спробувала домовитися з греками про те, що прийняття християнства Руссю не буде означати її політичного підпорядкування Візантії. Греки відповіли порожніми обіцянками. Ще одне посольство також зазнало невдачі. Зневірившись, княгиня в 959 році звернулася до Заходу, до імператора Оттона, але і тут головною умовою було поставлене підпорядкування західній церкві. Під впливом цих невдач Ольга склала з себе владу на користь сина Святослава, котрий віддавав перевагу язичництву. Перша княгиня-християнка заповіла поховати її за християнським обрядом і не справляти язичницької тризни. Руська православна церква через кілька століть канонізувала княгиню Ольгу.

Митрополит Петро Могила, син молдавського володаря Симеона Могили, був однією з найвизначніших постатей в історії православної Церкви в Україні. Він відмовився від блискучої політичної кар'єри в Польщі, яку йому забезпечували родові зв'язки, широка освіта та вроджена інтелігентність, і присвятив себе служінню Богу. В 1627 р. молодий Петро Могила прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі і за свої виняткові здібності удостоївся того ж року бути обраним архимандритом цієї давньої святині Української Православної Церкви.

Петро́ Іва́нович Калнише́вський (* липень 1691 [2], с. Пустовійтівка, Лубенський полк, Гетьманщина (нині Роменський район, Сумська область, Україна) — † 31 жовтня (13 листопада) 1803[1], Соловецький монастир, Російська імперія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 роках. Канонізований УПЦ КП у 2008 році (вшановують як Петра Багатостраждального). Канонізований УПЦ МП у 2015 році (вшановують як праведного Петра Калнишевського).

Володимир II Всеволодович Мономах (1053—1125)Місце в історії Володимир Мономах посів завдяки своїм видатним людським якостям. Це був один із найвидатніших князів Давньої Русі, наділений глибоким почуттям власної гідності, державною мудрістю, далекоглядністю та миролюбністю. Великим князем Київським він став пізно — у віці близько шістдесяти років, а до цього перемінив не менше п’яти удільних князівств, здійснив 83 військових походи і набув безцінного досвіду державного керування. У роки нескінченних князівських усобиць Володимир Мономах не брав участі в боротьбі за верховну владу і посів великокнязівський престол тільки після дворазового прохання киян, змучених кривавими розбратами правителів.У 1097 році йому вдалося скликати в Любечі з’їзд князів, метою якого було згуртувати їх проти спільного ворога — половців. Однак угоди, досягнуті в Любечі, було порушено, і лише тривалі зусилля Мономаха увінчалися успіхом — половці зазнали поразки від об’єднаного війська князів і припинили набіги. Значну увагу великий князь приділяв внутрішньому життю держави, особливо судам і державному керуванню. Ця діяльність викликала симпатії народу і, відповідно до літописів, Володимир одержав прозвання «дивовижного князя», «милостивого паче міри». Своїм синам він залишив «Повчання» — чудову пам’ятку давньоруської літератури, у якому підведено підсумок усього його нелегкого життя і накопиченого досвіду.Серед руських князів Володимир Мономах займав справді надзвичайне становище, і з цим пов’язана легенда, що нібито митрополит Неофіт вінчав князя на царство, поклавши на нього надіслані візантійським імператором знаки царської влади — вінець і барми. Саме тому вінець московських царів згодом став називатися «шапкою Мономаха».

Данило Романович Галицький (1201—1264) Дитинство і юність Данила Романовича Галицького припали на бурхливі роки князівських міжусобиць. Йому було всього чотири роки, коли загинув князь Роман, і князівській родині довелося рятуватися втечею. До 1211 року малолітній Данило мешкав в Угорщині при дворі короля Андрія. Кілька разів галицькі бояри закликали юного князя правити ними, але знову спалахували заколоти, складалися змови, двічі на його життя замірялися наймані вбивці. Лише в 1238 році боротьба за князівський престол Галича та Волині завершилася перемогою Данила Романовича. До цього часу в руськи.х землях уже господарювали монгольські намісники — баскаки.У боротьбі з ворогами Данило Галицький виявив видатний полководницький талант. Він брав участь у битві при Кал ці в 1223 році — першому зіткненні об’єднаного руського війська з монголо-татарськими ордами, в 1238 році розбив німецьких лицарів у битві під Дорогичином, а в 1245 році — угорське військо під містом Ярославом. А через п’ять років його влада поширилася до Києва, а сам князь був коронований надісланою Папою Римським короною, одержавши заступництво Святійшого престолу. Але його головною метою було об’єднання зусиль християнської Європи у боротьбі проти монголо-татар.Однак спроби позбутися монгольської залежності зазнали невдачі. Щоб зберегти владу і деяку самостійність, князю довелося піти на поступки ворогові, сили якого багаторазово перевершували чисельність руського війська. Підкорившись волі правителя Золотої Орди, князь віддав наказ зрити дощенту укріплення Львова, Кременця, Луцька та Владимира і розорати оборонні рови, зробивши ці міста беззахисними, а відтак безпечними для монголів. Цей крок дозволив князеві врятувати міста Галича та Волині від руйнування, а значну кількість людей — від загибелі та рабства.На жаль, спадкоємці короля Данила виявилися людьми, зовсім не такими обдарованими і мудрими, тож Галицько-Волинське князівство почало поступово занепадати. Після смерті Юрія Другого, останнього з династії Романовичів, розпочалася війна за галицько-волинські землі, у результаті якої князівство було буквально розірвано на частки і поглинено Польщею і Литвою.

Василь-Костянтин Острозький. Представник князівської династії Острозьких, син великого гетьмана литовського Костянтина Івановича Острозького — Василь Костянтин Острозький (1526— 1608 рр.) був найвідомішим діячем могутнього роду волинської гілки князів Мономаховичі-Романовичів, нащадків Романа і Данила Галицьких. Наречений при народженні Василем, у зрілому віці на честь батька взяв ім'я Костянтина. Володів третиною земель усієї Волині. Крім того йому належало чимало міст і сіл на Київщині, Поділлі та Галичині. Був старостою володимиро-волинським, маршаклом волинським, воєводою київським і сенатором Речі Посполитої. Вважався однією з найвпливовіших політичних постатей свого часу. Виступав претендентом на польський престол у 1572 р. і 1587 р.Претендував і на московський трон (після смерті царя Федора 1598 р.). Підтримував тісні зв'язки з українським козацтвом, використовуючи його для захисту українських земель від татарських набігів, а також досягнення власних політичних цілей. Відіграв значну роль у національно-культурному і духовному житті України-Русі.Князь заснував школи в Турові та Володимирі-Волинському, академії та друкарні в Острозі. Фундував православні церкви і чернечі обителі під Дубном, Луцьком, в Любартові. Виявляв сприяння становленню церковних шкіл у Києві, Володимирі, Турові. Загалом за своє життя збудував близько 600 церков, 20 монастирів, католицький костел, мусульманську мечеть, іудейську синагогу. Його слово було вирішальним при виборі кандидатів на вакантні єпископські посади. Король Стефан Баторій називав князя опікуном церкви в Речі Посполитій. Константинопольський патріарх Ієремія ІІ титулував його "стражником Святої Церкви". Фактичний правитель Московії Борис Годунов 1587 р. звертався до нього як до "пана християнського". Виняткова роль, яку посідав князь Острозький у православному світі, дозволяла йому претендувати на заснування на руських землях нового православного патріархату. 1584 р. князь виступав за перенесення резиденції інтернованого за наказом османів на острів Родос патріарха Ієремії ІІ до Острога

Михайло Максимович народився на хуторі Тимківщина (зараз Черкаської області) у родині збіднілого дворянина. У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію. 1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку. 1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету. 1834 р. у відкритому тоді університеті Св. Володимира Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний його першим ректором. Через поганий стан здоров’я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля села Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер. Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв’язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури. Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності. Помер 10 (22) листопада 1873.

Тарас Шевченко (1814—1861) Видатний поет і натхненник українського визвольного руху народився в селі Моринці на Київщині, в родині кріпаків. У 1823 році померла мати Тараса, і батько майбутнього поета залишився з п’ятьма малолітніми дітьми на руках, а через два роки помер і батько. Хлопчика віддали в навчання до сільського дяка. Навчання давалося йому легко, він відзначався особливою вразливістю і любов’ю до розповідей про старовину, які був ладен слухати годинами. Тоді ж виявилася схильність Тараса до малювання, але незабаром поміщик Енгельгардт, власник кріпосної родини Шевченків, відвіз хлопчика з собою в якості «кімнатного козачка» спочатку до Вільно, потім — до Варшави й Петербурга. Вісімнадцятиліття Шевченко зустрів у північній столиці імперії. Його не полишало бажання вчитися, і зрештою він умовив свого пана віддати його «в науку» до художника Ширяева. По закінченні учнівства він залишився у Ширяева помічником — і в цей же час починає випробовувати себе як поет.Випадкова зустріч із українцем, художником І. Сошенком, змінила долю Тараса. Сошенко познайомив юнака з Є. Гребінкою, домігся для нього дозволу відвідувати вечірні класи малювання і представив талановитого земляка прославленому живописцеві Карлу Брюллову. Навесні 1837 року Брюллов написав портрет В. А. Жуковського, який було розіграно в лотерею. Виторговані гроші пішли на те, щоб викупити Шевченка з кріпосної неволі.У квітні 1837 року Шевченко отримав «вільну» і почав відвідувати малювальні класи Академії мистецтв, а рівно за три роки вийшов друком «Кобзар» — і ця подія стала знаменною не лише для поета, але й для всього народу України. У травні 1843 року Шевченко разом із Євгеном Гребінкою подорожував по Україні, відвідав багато міст і сіл, пов’язаних з її історичним минулим. Після цієї поїздки було написано поеми «Гамалія», «Чигиринський кобзар», «Гайдамаки», створений альбом гравюр «Мальовнича Україна». В 1845 році тяжко хворий поет створює в Переяславі свій славнозвісний «Заповіт». У 1846 році Шевченко знайомиться в Києві з Миколою Костомаровим, одним із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, і бере участь у його засіданнях. А вже в наступному 1847 році царська охранка отримує розпорядження про арешт поета. Розгляд його справи був коротким, а вирок — надзвичайно жорстоким. Шевченка було віддано у солдати із забороною писати й малювати. У 1850 році за порушення заборони поет був знову заарештований і відправлений у віддалений форт на півострові Мангишлак. Лише в 1858 році Шевченку вдалося повернутися до Москви, а потім — до Петербурга, де його захоплено зустріли друзі й шанувальники. Академія мистецтв надала йому житло і майстерню, і Шевченко активно включився в літературне й театральне життя північної столиці, немов намагаючись повернути те, що було відібрано у нього в роки заслання й солдатчини. Улітку він вирушає в Україну, зустрічається з друзями та близькими, але 15 липня його знову заарештовують, відправляють до Києва, а звідти — до Петербурга. Саме перебування поета на батьківщині властям видалося небезпечним і злочинним. Однак туга за рідною землею не полишає видатного поета — влітку 1860 року він звертається до одного зі своїх родичів із проханням придбати матеріал для будівництва хати в рідному селі, а вже восени його здоров’я, підірване страшним кліматом прикаспійських пустель, різко погіршується. Але й у хворобі Шевченко ні на день не припиняє писати й малювати — до останнього дня. 10 травня 1861 року серце письменника зупинилось.

Михайло Драгоманов (1841—1895) був одним із найбільш блискучих і різнобічних українських учених і громадських діячів. Він здійснив вагомий внесок у вітчизняну історію, літературознавство, філософію, соціологію та економіку, був полум’яним публіцистом і збирачем фольклору. Драгоманов народився в містечку Гадячі на Полтавщині. Батьки його, небагаті дворяни, були людьми освіченими та ліберальними. З 1849 року Драгоманов навчався в повітовому училищі, потім у Полтавській гімназії. Восени 1859 року юнак вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, який на той час був не лише центром освіти, але й вогнищем нових політичних рухів. Драгоманов стає членом «Громади», виступає в пресі як публіцист і починає публікувати перші наукові праці.У 1871 році університет відрядив ученого за кордон. Драгоманов відвідав Берлін, Прагу, Відень, Гейдельберг, Львів і став одним із перших українських діячів, які «збудили» громадське життя в Галичині. Відрядження тривало три роки, а в цей час у Російській імперії почався наступ реакції на українську культуру, що відроджувалася. Ця обставина змусила вченого стати політичним емігрантом. Через Галичину він вирушив до Відня, де планував створити центр вільної української національної політичної думки, а незабаром вийшов друком перший громадсько-політичний збірник «Громада», присвячений духовному та історичному корінню українського народу, його боротьбі за волю та рівність. Під впливом Драгоманова виник демократичний рух у Галичині, і сам він активно співробітничав у багатьох західноукраїнських виданнях. У 1889 році вченого, котрий мав широку популярність у Європі, запросили очолити кафедру загальної історії Софійського університету в Болгарії, однак серце його залишилося з Україною й українцями. Цей період був пов’язаний з новою хвилею реакції в Росії. 20 листопада 1895 року Михайло Драгоманов, видатний учений і громадський діяч, раптово помер від розриву аорти. Особлива заслуга вченого полягала в тому, що він першим роз’яснив українській громадськості зміст і значення конституційного ладу, прав особистості та принципів демократичного самоврядування. Інакше кажучи — дав чітку програму дій.

ЛЕВИЦЬКИЙ КОСТЬ (18.11.1859-12.11.1941) - визначний український громадсько-політичний і державний діяч, адвокат і публіцист, дійсн. чл. НТШ і “Просвіти”. Н. у Тисмениці (тепер Івано-Франківська обл.) в родині священика. В 1878 закінчив Станіславівську гімназію. Навчався на юридичному ф-ті Львівського та Віденського унтів. В 1884 захистив докторську дисертацію. З 1890 займався приватною адвокатською практикою у Львові. Наприкінці 19 - поч. 20 ст. Л., сприяючи піднесенню українського підприємництва в Галичині, допомагав створити і брав активну участь в роботі цілого ряду важливих економічних організацій - “Народна Торгівля”, страхова компанія “Дністер”, Крайовий Союз Кредитовий (згодом - Центробанк, очолював в 1898-39), Крайовий Союз Ревізійний (очолював з 1904) та ін. В 1889-1900 (за деякими дан., до 1905) Л. редагував “Часопис Правничий”, був багаторічним президентом Товариства Українських Правників у Львові. В 1899 виступив співзасновником, а згодом обраний і головою Української Національно-Демократичної Партії. В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту і в 1908 - галицького сейму, керував діяльністю Українського Парламентського Клубу у Відні та Сеймового Клубу у Львові. Підчас Першої світової війни в серпні 1914 очолив Головну Українську Раду у Львові, а з травня 1915 - Загальну Українську Раду у Відні. 9.11.1918 Л. обраний головою уряду ЗУНР - Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР. Після окупації Галичини польськими військами (1919) був в 1920-23 членом закордонного уряду Диктатора Є. Петрушевича у Відні, в якому займав пост уповноваженого з питань преси і пропаганди, а з 1921 - уповноважений закордонних справ ЗУНР. В 1924 повернувся у Галичину, де продовжував громадську і наукову діяльність. Належав до Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1920-30-х рр. Л. очолював Союз Українських Адвокатів, був членом Начальної Ради Адвокатів у Варшаві (1935-39), редактором видання “Життя і Право”, директором Центробанку. В 1939 Л. був заарештований органами НКВС, але після дворічного ув'язнення - звільнений. Частину терміну ув'язнення відбував у тюрмі НКВС на Луб'янці у Москві. В липні 1941 став засновником і головою Української Національної Ради -органу, який мав представляти інтереси українського населення західних областей України перед німецькою окупаційною владою . Помер у Львові. Л. - автор цінних історичних праць: “Історія політичноїдумки галицьких укра-їнців 1848-1914” (1926), “Історія визвольних змагань галицьких українців в часи світової війни 1914-1918 рр.” (1928), “Великий зрив” (1931) та ін..