Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Варіант 13

.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
17.01.2018
Размер:
213.29 Кб
Скачать

13. Особливості романтизму й реалізму в літературі, музиці, живопису та скульптурі Європи й України.

Розвиток культури в Європі XIX ст. був пов'язаний із протиборством та послідовною зміною трьох художніх напрямів: класицизму, романтизму, реалізму.

На межі XVIII та XIX ст. в європейській культурі склався новий вид класицизму, який відрізнявся за змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Н.Буало, П.Корнеля, Ж.Расіна, Н.Пуссена. Його часто називали неокласицизмом (нео — грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий) на відміну від класицизму XVIII ст. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. Воно передбачало існування чітких критеріїв величного та низького, прекрасного і потворного. В творчості класицистів кінця XVIII - початку XIX ст. переважали сюжети, які втілювали ідею про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Класицизм XIX ст. не був однорідним явищем. Наприклад, у Франції він еволюціонував від революційного республіканського пафосу ранніх драм М.-Ж.Шеньє (1764- 1811 pp.) і живопису Ж.-Л.Давіда (1748- 1825 pp.) до консервативного академічного жанру в добу імперії та Реставрації. Розвивався новий класицизм в Італії, Іспанії, Скандинавських країнах. США, Росії. В останній він найяскравіше виявився в архітектурі першої третини XIX ст.

Проте панівною інтелектуальною та художньою течією в Європі першої третини XIX ст. був романтизм, який рішуче витіснив класицизм, виявивши себе у всіх європейських країнах і вплинувши на всі мистецькі жанри, зокрема на поезію, малярство і музику, а також на всі галузі гуманітарних наук.

Зародження романтизму ще у 70-х роках XVIII ст. було культурною реакцією на Просвітництво, вплив якого дедалі слабшав. Але романтизм стає масово привабливим у 20 —30-ті роки XIX ст., коли на авансцену культурного життя вийшло покоління, що сформувалось за доби революційних випробувань і наполеонівських війн, а після 1815 р. опинилось під мертвотним тягарем реакційних режимів. Це покоління переконалось на власному досвіді, що стан, в якому опинилось суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував "царство розуму" з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про що мріяли філософи-просвітителі XVIII ст. Реальність історії виявилась непідвладною "розуму", повною таємниць і непередбаченостей. Зневіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес принесла лише нові соціальні контрасти й антагонізми, призвела до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, "світової скорботи" притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768—1848 pp.), Альфреда Віктора Віньї (1797—1863 рр), Альфонса Ламартіна (1790—1869 pp.), ліричної поезії Генріха Гейне (1797 — 1856 pp.) та ін. Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., найяскравіше втілившись у творах видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона (1788—1824 pp.), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776—1822 pp.), американського письменника Едгара Аллана По (1809—1849 pp.), російського поета Михайла Лермонтова (1814—1841 pp.), автора поеми "Демон", яка стала геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою.

Романтики заперечували все, що обстоювало Просвітництво. Просвітителі наголошували на силі розуму, романтиків вабило все ірраціональне, таємниче, надприродне, містичне, пристрасне. Забобони, страждання, божевілля, смерть — все, що відкидалось класицизмом як антиінтелектуальне та потворне, стало предметом художнього осмислення. Просвітителі наголошували на дедалі більшій владі людини над природою, романтиків надихала неприборкана могутність природи, їх приваблювала безлюдність пустель, самотність морів, велич гірських скель і водоспадів. Просвітителі понад усе цінували гармонію та стриманість, правила і канони, романтики кохалися в усьому, що кидало виклик панівним нормам "цивілізованого" суспільства, їх приваблювали фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут, звичаї далеких країн. Просвітителі прагнули ствердити порядок в усьому, романтики звертались до динаміки внутрішнього духу, бодай хаотичного. Якщо ідеї просвітителів були нерелігійними або ж відверто атеїстичними, романтики мали щиру побожну вдачу, навіть тоді, коли зневажали певні традиційні християнські обряди. Водночас романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового — одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставлявся романтичний потяг до "нескінченного", до ідей абсолютних та універсальних. Романтики мріяли не про вдосконалення життя окремого індивіда, а про всесвітнє вирішення суперечностей буття. Розлад між ідеалом і дійсністю отримав у романтизмі надзвичайну гостроту та напруженість. Причому, в творчості, наприклад, поетів англійської "озерної школи" — У.Вордсворта, С.-Т.Колріджа, Т.Сауті переважала думка про панування в світі незрозумілих і загадкових сил, необхідність людини підкорятися долі, в творчості інших — Д.Байрона, М.Лермонтова переважали настрої боротьби та протесту проти світового зла.

Романтики відкривали читачеві глибину і красу духовного світу людини, безмежність виявів людської індивідуальності. Людина для них — малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, потаємних рухів душі, інтуїтивного і підсвідомого — суттєві риси романтичного світогляду. Характерний для романтизму й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775— 1854 pp.) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся "гострота" життя. Апологія особистої свободи стала ніби самозахистом від безжалісного руху історії. Романтики були схильні розглядати свободу як розрив творчою особистістю соціальних пут, а сам романтизм спочатку виник як бунт проти догм та ідеологічних обмежень офіційного "класичного" мистецтва. Відчуженість творчої особистості від навколишнього консервативного середовища, а через це і від світу загалом — провідна світоглядно-естетична проблема, яку намагались розв'язати романтики. Не випадково, мабуть, "Меккою" європейського романтизму стала Франція, де можна було ковтнути свіжого революційного повітря 30 —40-х років. Як і Голландія у XVII ст., Франція притягала емігрантів, усіх, хто тікав від реакції на батьківщині. Так, з Німеччини приїхали Генріх Гейне, з Польщі — Адам Міцкевич та Фридерик Франчішек Шопен.

Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва — одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 pp.), англійця Вальтера Скотта (1771-1832 pp.), француза Віктора Гюго (1802-1885 pp.) становлять неперевершений здобуток світової літератури.

Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи створено в однойменних поемах Д.Байрона та В.Гюго; в Паризькому художньому салоні 1827 p. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу оцінку.

Національне відродження в українській літературі викликане творчістю І.Котляревського, автора поеми «Енеїда» - першого твору нової української літератури, написаного народною мовою, створеного на основі знання української історії, фольклору, побуту й національного характеру. З цього часу, українська мова загачується знахідками й здобутками у прозі, поезії, драматургії , публіцистиці. В основоположника художньої прози - Г.Квітки-Основ’яненка, автора антикріпосницьких роману «Пан Халявський», повістей « Українські дипломати», «Життя і пригоди Петра Столбикова», витриманих у психологічних та сентиментальних настроях «Маруся», «Сердешна Оксана», «Сватання на Гончарівці». Разом з ним в літературу входять поети-романтики Є.Гребінка, М.Костомаров, А.Метлинський, М.Шашкевич, Т.Шевченко, у творах яких головним стає духовне життя людини, героями яких обираються мужні захисники вітчизни козаки, народні виразники дум і прагнень патріотичного духу - кобзарі.

Саме романтики визнали українську мову головним чинником розвитку національної культури. Розвиткові романтичного стилю в українській літературі сприяла діяльність Є.Гребінки, який наслідуючи літературні й фольклорні традиції, відродив жанр байки, де викривав соціальні проблеми, оспівуючи гуманістичні риси людини – працьовитість, доброту. Серед поетизованих перекладів про минуле особливо привертає поема «Богдан» (1843). До цього періоду відноситься також поява «Граматики малоросійського наречия» (1818) О.Павловського, що започаткувала дослідження в українському мовознавстві, ставши першою граматикою живої української мови.

Безмежна різноманітність місцевих, епохальних, національно-історичних, персональних особливостей мала в очах романтиків певний філософський зміст: вона була виявленням багатства єдиного світового цілого — універсума.

В сфері естетики романтизм протиставив класичному "наслідуванню природи" творчу активність митця, його право на перетворення довкілля: художник створює свій особливий світ, прекрасніший і правдивий, а тому реальніший, ніж емпірична дійсність. Романтики вважали, що саме мистецтво становить потаємне єство, глибинний зміст і найвищу цінність світу. Вони пристрасно захищали право митця на творчу свободу, безмежну фантазію, відкидаючи нормативність в естетиці, регламентацію у мистецтві. Романтизм у цьому нагадує культуру бароко, яка теж виникла на ґрунті творчого переосмислення естетичних принципів іншої культури — Ренесансу. Зокрема, в творчості одного із засновників французького художнього романтизму XIX ст. Ежена Делакруа (1798—1863 pp.) відчутна близька спорідненість барочному стилю Рубенса, котрого він щиро шанував. Романтичний стиль продовжував розвивати барочні особливості у вигляді стрімкого руху форм на полотні, виблиску фарб і виразних мазків пензля, "відкритої" форми, в якій контури слабко окреслені, ніби сягаючи у таємничу далечінь за межі полотна. Однак це не було поверненням до старого стилю, а радше вияв відчуження самого митця від реального життя. "Драма" барв на полотні підмінила собою драму, яка трапляється в житті. Або ж драму шукають у сценах, пов'язаних з бурхливою дією, скажімо, полювання на звірів, битви або екзотичні сцени з життя Північної Африки та Сходу (наприклад, "Алжирські жінки", "Здобуття хрестоносцями Єрусалиму", "Хіоська різня" Е.Делакруа). Романтичні образи притаманні деяким картинам Т.Шевченка, зокрема його "Марії" (акварель, 1840 р.) і "Катерині" (олія, 1842 p.).

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури стало й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу. Саме внаслідок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль і фольклорні сюжети становили духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805—1875 pp.), де романтика поєднується з реалізмом, а лірика — з тонким гумором та іронією.

Народна творчість була джерелом тем і образів для композиторів-романтиків. Фольклорні музичні традиції притаманні ліричним пісням австрійського композитора Франца Шуберта (1797—1828 pp.) і німецького композитора Роберта Шумана (1810—1856 pp.), оперним та симфонічним творам чеського композитора Бедржіха Сметани (1824—1884 pp.), фортеп'янній музиці польського композитора Фридерика Шопена (1810— 1849 pp.). В останнього картини народного побуту легко простежуються в мазурках, історичні сцени — в полонезах, народні перекази — в баладах. Сонати, етюди, ноктюрни Шопена відображають всю повноту і складність внутрішнього життя людини — від ліричних роздумів до буремної пристрасті. Зазначимо, що музика посідала особливе місце в мистецтві романтизму, адже, заперечуючи класичний раціоналізм, культ розуму в різних його виявах, романтики прагнули апелювати до людських почуттів, впливати на які, на їхню думку, можна найкраще саме за допомогою музики. Не випадково, що саме романтичні композитори XIX ст. становлять низку блискучих талантів, які сягають вершин світової музичної культури.Крім уже названих, до цієї низки входять Йоган Брамс (1833 — 1897 pp.), Гектор Берліоз (1803-1869 pp.), Ференц Ліст (1811-1886 pp.), Фелікс Мендельсон (1803—1847 pp.), Антон Рубінштейн (1829-1894 pp.), Петро Чайковський (1840-1893 pp.), Ріхард Штраус (1864-1949 pp.), Клод Дебюссі (1862-1918 pp.), Сергій Рахманінов (1873—1943 pp.).

З романтичним стилем були пов'язані успіхи оперного жанру, де музика поєднувалась з історичною та літературною драмою. В XIX ст. розгорнулось творче суперництво трьох провідних центрів: французької опери на чолі з Шарлем Гуно (1818—1893 pp.), Жоржем Бізе (1838-1875 pp.), Жулем Масне (1842-1912 pp.); німецької опери, яка сягнула кульмінації в колосальній постаті Ріхарда Вагнера (1813 — 1883 pp.); італійської опери, чиї незрівнянні традиції утверджували Джузеппе Верді (1813-1901 pp.) і Джакомо Пуччіні (1858- 1924 pp.). Розцвів і жанр музичної комедії або оперети, зокрема в Парижі — Жака Офенбаха (1819-1880 pp.), Відні — Погана Штрауса (1825-1899 pp.) і Френца Легара (1870-1948 pp.). Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його людянішим, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово у творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття, дехто з видатних митців-романтиків переходив на позиції реалістичного методу зображення дійсності.

Хоча історія реалізму як художнього методу розпочалася ще в добу Відродження, відсутність чіткої естетичної програми тривалий час не давала йому змоги оформитися в окремий напрям культурного життя, і лише в другій половині XIX ст. він поступово завоював міцні позиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, почасти в музиці. Сам термін "реалізм" входить у науковий обіг з 60-х років XIX ст., причому він розумівся лише як відображення дійсності й не відрізнявся від натуралізму. Лише поступово почав складатися погляд на реалізм (realis — суттєвий, дійсний) як на такий напрям художньої культури, що об'єктивно відображає дійсність, що пов'язана зі соціально-історичним підходом до зображення людських характерів та умов життя. В реалістичних творах людина виступає передусім як суспільна істота, дії котрої зумовлені конкретними умовами, тобто соціально детерміновані. Одне з провідних завдань реалізму — виявити типовий взаємозв'язок характерів і життєвих обставин. Герої реалістичних творів були не просто носіями певної пристрасті, як це притаманне, наприклад, героям класичного мистецтва, і не поодинокими романтичними бунтарями, а живими людьми, котрі діяли в реальних типових обставинах.

Реалізм виконував передусім критичну функцію стосовно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. у європейській літературі оформився напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. Вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності. Провідним літературним жанром критичного реалізму став роман. Він дав змогу відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов'язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Т.Шевченка.

Реалізм становився поступово. Спочатку він був тісно пов'язаний з романтизмом. Показові щодо цього "Шагренева шкіра" французького письменника Оноре де Бальзака (1799—1850 pp.), "Пармський монастир" французького письменника Стендаля (справжнє ім'я та прізвище — Анрі-Марі Бейль; (1783—1842 pp.), романи англійського письменника Чарльза Діккенса (1812—1870 pp.). Водночас типово романтичні мотиви все більше трансформувалися в реалістичні, опираючись на соціальне дослідження ("Червоне і чорне" Ф.Стендаля, "Батько Горіо" та "Гобсек" О. де Бальзака та ін.). Складний шлях до реалізму пройшов славетний німецький поет Генріх Гейне (1797—1856 pp.). У його ліричній "Книзі пісень" змальовані почуття типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Для з'ясування тонких нюансів любовного почуття поет широко використав співучі інтонації німецьких народних пісень. Не випадково на вірші Г.Гейне писали музику відомі композитори, зокрема Роберт Шуман, автор вокального циклу "Кохання поета". Драматизм XIX ст. Г.Гейне висловив словами: "Тріщина світу пройшла крізь моє серце". В збірці "Сучасні вірші" він ствердив реалізм у німецькій поезії, звертаючись до реальних соціальних проблем.

Життя людей праці було провідною темою творчості французьких митців Оноре Дом'є (1808— 1879 pp.) і Гюстава Курбе (1819 — 1877 pp.). Останній застосував термін "реалізм" до особливого напряму в малярстві. "Я... цілковитий реаліст, тобто щирий прихильник дійсної правди", — писав він. Образ "широкоплечих атлетів з народу" був головним мотивом творчості видатного американського поета Волта Вітмена (1819—1892 pp.), який вбачав поезію не лише в коханні, дружбі, природі, а й у машинах, механізмах, залізницях, промислових містах та ін. В.Вітмен мріяв про справжню рівність і свободу людей. Найповніше принципи реалізму виявилися в творчості О.де Бальзака. Читач його творів мав змогу відкрити для себе всі хитросплетіння фінансових махінацій, структуру "ділового життя" Франції 40-х років XIX ст., або "шлях нагору" молодого честолюбця. Формулюючи ідею серії романів під загальною назвою "Людська комедія", О. де Бальзак зазначав: "Складаючи опис хиб та чеснот, збираючи найяскравіші вияви пристрастей, зображаючи характери, вибираючи головні події з життя суспільства..., мені, можливо, вдасться написати історію звичаїв".

Одним з перших реалістів був І.Нечуй-Левицький (1838–1918), який створив новаторські прозаїчні форми, надав панораму соціального життя, чудові пейзажні замальовки, яскраві реалістичні характери людей з народу, підкресливши волелюбність, непримиренність до несправедливості, зла, самодостатність українського менталітету. Його повісті « Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Над Чорним море», роман «Хмари» повертали до проблем інтелігенції, формування «нової людини», вражали філософською глибиною й тонким ліризмом, поетичністю й публіцистичністю. Панас Мирний, навпаки, у своїй творчості – романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні», «П’яниця», «Лихі люди», «Повія» виявляв тонкий психологізм у розкритті людини, вплив на неї соціальної несправедливості.

Окремої уваги заслуговує реалістичні тенденції в творчості І.Франка, Лесі Українки, Б.Грінченка.

Неоціненний внесок в образотворче мистецтво зробили Т.Шевченко та його послідовники – Л.Жемчужников, К.Трутовський. Талант Т.Шевченка яскраво виявився у станковому живописі, графіці, монументально-декоративному розписі та скульптурі. Досконало він володів технікою акварелі, олії, офорту, малюнку олівцем і пером. Шевченко – автор понад 1 тисячі творів живопису, хоча збереглося понад 165 робіт, в тому числі, декоративно-монументальних розписів та скульптур. Його манера – художній реалізм, завдяки якій він втілив справжнє життя і побут селянства («На пасіці», 1843, «Селянська родина», 1843), У 1844 році вийшов перший випуск серії офортів «Живописна Україна», яку художник задумав періодичним виданням про побут, історію, звичаї, природу, історичні пам’ятки. Його знаменита «Катерина» 1842 р. написана в стилі народних картин, де кожний елемент зображення є символом. Центральна постать картини уособлює Україну, дуб – її силу та непокору. Хоча відчувається у манері картини й романтичний настрій та засоби виразу. Провідним жанром живописної творчості Шевченка був портрет,в якому він створив близько 130 робіт. У 1860 році за серію офортів за творами К.Брюлова й автопортрети Т.Шевченко був удостоєний звання академіка гравіювання. В живопису стверджується реалістичний напрям, який найвиразніше втілився у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів вирізнилися В.Орловський, С.Світославський, П.Левченко. Талановите поєднання реалізму з народними традиціями вдалося у пейзажній творчості С.Васильківського – «Козача левада» (1893), «Дніпровські плавні» (1896), «По Донцю» (1901). Його монументальна композиція «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Над розробкою національної історичної та побутової тематики активно працювали І.Їжакевич, О.Мурашко.

Основоположниками національної реалістичної школи в скульптурі стали Л.Позен, який працював в малих формах («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні») та І.Забіла – розробляв принципи скульптурного портрету (мармуровий портрет Т.Шевченка, пам’ятник М.Гоголю в Ніжині). В цей час скульптором М.Мікешиним створюється і відомий пам’ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879–1888). На початку 20 століття європейську славу здобули М.Паращук та А.Попель, які створили у Львові пам’ятник Адаму Міцкевичу та скульптурні портрети І.Франку та В.Стефанику, М.Лисенку, С.Людкевичу. Найславетнішим скульптором того часу був О.Архипенко, творчість якого – яскрава сторінка українського модернізму (станкова робота «Людська постать», 1914). В діаспорі він увінчав в скульптурному портреті Т.Шевченка, І.Франка, інших видатних діячів України.

Прагнення до вироблення реалістичного світогляду, притаманне європейській людині другої половини XIX ст., втілилось і у філософії. На хвилі наукової революції поширився позитивізм, який став одним з провідних напрямів філософської думки. Виникнення позитивізму пов'язане з творчістю французького мислителя Огюста Конта (1798—1857 pp.). Його філософія походить багато в чому від просвітницької традиції XVIII ст. Як і просвітники, О.Конт висловлював віру в безмежні можливості науки, виступає проти традиційної філософської метафізики. На його думку, наука не потребує жодної метафізичної надбудови. Проте він не заперечував існування теорії, яка б здійснювала синтез наукового знання і за якою можна було б зберегти назву "філософія". Але зводитись вона може лише до загальних висновків із природничих та суспільних наук. Проте ні наука, ні філософія не повинні висувати питання про причини явищ, а лише вивчати їх фактичний стан. О.Конт розвинув ідею французького мислителя та соціолога Клода Сен-Сімона (1760—1825 pp.) про три стадії інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній, усі явища пояснюються, виходячи з релігійних уявлень; друга, метафізична, пов'язана зі з'ясуванням сутностей, причин, тут домінує філософія; на третій стадії поширюється вже науковий світогляд, виникає можливість науково-раціоналістичної організації життя. Особливе місце при цьому О.Конт відводив соціології, яка, на його думку, повинна обґрунтовувати наукову політику, примиряти консервативні та революційні тенденції в суспільстві. Він сприймав соціологію як "позитивну мораль" людства, що своїми принципами повинна сприяти "єднанню умів" і встановленню суспільного порядку.

Література:

1. Шабанова Ю.О., Тарасова Н.Ю., Дичковська О.Я. Історія української культури.- Д.: НГУ, 2012.

2. Яртись А.П. , Мельник В.І.. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. – Львів : «Світ», 2005.

Соседние файлы в предмете Мировая и украинская культура