Варіант 17

Українська культура доби Просвітництва

Зародження і становлення буржуазних економічних відносин призвели до глибоких змін у соціально-політичному й духовному житті Європи. Найбільш значимими прикметами часу були секуляризація суспільної свідомості, розповсюдження ідеалів протестантизму, бурхливий розвиток природознавства, зростання інтересу до наукового й філософського знання. Культура і мистецтво висували нове розуміння основних домінант людського буття, відношення до Бога, суспільства, держави, нове розуміння самої Людини і відносин між людьми, що завершилося буржуазними революціями у найбільш розвинутих європейських країнах. Таким чином Європа, яка дала людству цінності, побудовані на засадах розуму, як сучасна наука і демократична держава.

Внаслідок соціально-економічного та політичного розвитку європейських держав, тенденції нового капіталістичного розвитку освічена частина людства стала усвідомлювати як риси єдиного загальноєвропейського процесу. Рух до компромісу з реальністю буржуазного господарювання, а від нього - до утвердження капіталістичного способу виробництва - приносив реальні результати. Промислово-торговельна діяльність із простого засобу експлуатації трудящих поступово перетворювалася на гонитву за багатством задля одержання політичної влади і навпаки. У нових соціальних умовах, створених завдяки руйнуванню традиційних патріархальних форм господарювання, розширенню товарно-грошових відносин, розхитування системи сеньйоральності сепаратистськими настроями, нові прокапіталістичні прошарки населення тільки спочатку відчували своє непевне становище, але з усвідомленням суспільством сили і значення влади грошей, зажадали свого місця у владних структурах. Постало питання про відповідність соціального устрою країн новим реальностям життя, в яких капіталістичний спосіб виробництва вийшов на передові позиції,

У той час, коли прагматизм і меркантильність дедалі більше охоплювали всі сфери життя, сягаючи найвищих щаблів соціальної ієрархії, виникла ідея нової форми державного правління - абсолютної монархії, за якої сюзерену надавалася необмежена верховна влада. Особа монарха та властиві йому якості набували великого значення у подальшій долі своєї країни. Таким чином, Просвітництво - це політична ідеологія, філософія та культура, прогресивна ідейна течія епохи краху феодалізму та утвердження капіталістичного ладу, що охоплювала кінець XVII-XVIII ст. Гегель за свого часу характеризував Просвітництво як раціоналістичний рух XVIII ст. у сфері культурного та духовного життя, що ґрунтується на запереченні існуючого способу правління, державного устрою, політичної ідеології, судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

В той же час "Століття розуму" знало істотні перепади емоцій, звертання до містики й марновірства. Реалістичній ясності й тверезості в певним чином, протистояло стремління до фантастичного, незвичайного, пов'язане, передусім, із кризою ортодоксальної релігії. Ознакою часу стає політичне масонство (франкмасонство, фр. Franc-maзonnerie, англ. Freemasonry) - морально-етичний релігійний рух, що виник в XVIII ст. у вигляді таємної організації з ритуалами й символікою частково запозиченої з Каббали. У XVIII ст. масонські ідеї поширюються і серед окремих представників малоросійського дворянства. Однак спроби створити свою потужну ложу в Україні вдаються лише наприкінці XVIII ст. У цей же час з'являється проект "Україна". Згідно однієї з версій, "Україною" спочатку називалася одна з лож на Лівобережжя, що незабаром стала пропагувати цю назву замість історичної назви "Малоросія". Претендуючи на провідну роль і вплив на суспільство, масони зосередили увагу на розвитку засобів масової інформації, збільшення газетно-журнальної продукції національними мовами. В результаті такої діяльності посилюється значення публіцистики, виникає популярна пропагандистська література, художня література наповнюється авторськими відступами, соціально-політичними узагальненнями, документально точними характерами. Популярним стає жанр есеїстки, здатної швидко реагувати на будь-які суспільні події, розвивається памфлетна література. В живописі цю лінію продовжують політична карикатура, злободенний лубок. Провідниками Просвітництва на Україні були Г. С. Сковорода, Я. П. Козельський, Г. С. Винський, І. П. Котляревський, В. В. Капніст, О. О. Паліцин, В. Н. Каразін, П. Д. Лодій та інші, що в тій чи іншій мірі вони виступали з критикою існуючого ладу та ідеями побудови нового суспільства.

Визначальним моментом культурного життя епохи Просвітництва була безмежна віра в перетворювальні можливості освіти. Передові люди того часу докладали значних зусиль для поширення знань серед усіх верств суспільства, відводячи просвіті провідну роль у прогресивному розвитку людства у руслі загального добра й справедливості. Просвітництво розумілося не лише, як просте розповсюдження знань і освіти, воно включало в себе моральне та громадянське виховання, а також утвердження "істинних" уявлень про світ, суспільство та людину - на противагу "хибним" ідеям старого світу. Постулати Просвітництва не несли в собі революційного запалу, проте саме вони започаткували те соціальне піднесення, яке завершилося Французькою буржуазною революцією.

Розвиток освіти в Росії протягом XVIII ст. відбувався під знаком реформ, Петра І, що стимулювали потяг до знань, розширення та удосконалення освітньої справи. Висловлювання "Аз есмь в чину учимых й учащих мя требую", стає головним принципом його життя. Саме з петровських часів школа перетворюється в один з головних аспектів державної політики - створюється шкільна система, особливістю якої стають світськість і професійний характер. "Се твой, Россие, Соломон, - казав про нього Феофан Прокопович, - приемший от господа смысл и мудрость многу зело. И не довольно ли о сем свидетельствуют многообразная философская искусства и его действием показанная и многим подданным влиянная и заведенная различная, прежде нам и неслыханная учения, хитрости и мастерства".

У 1701 р. були засновані Школа математичних і "навигацъких" наук, Інженерно-артилерійська школа, московська школа перекладачів; у 1704 - школа перекладачів у Петербурзі; у 1707 - військово-медична школа; у 1712 - Інженерна школа для дворянських дітей. У 1714 р. видається указ про організацію "цифірних" шкіл у містах для дітей нижчих станів і чинів. У 1719 р. відкрилися Інженерна й Артилерійська школи в Петербурзі, адміралтейські школи для дітей нижніх морських чинів, подібні по статусу й змісту освіти з міськими цифірними. Таким чином, російська школа зробила "стрибок"від православної, "навчання книжного", що фактично давно вже не відповідало вимогам часу, до спеціальної державної школи, характерної для Європи періоду Нової епохи. Петро I також увів новий цивільний алфавіт, написання букв якого придбало подібність із латинським. їм були видані "Геометрія" та інші світські підручники, а також знамените "Юности честное зерцало, или Показание к житейскому обхождению, переведенное с немецкого наставление по светскому поведению для молодых дворян", що тільки за життя Петра І витримало три видання.

Окрім державної професійної школи на початку XVIII ст. в Росії зароджується перша приватна загальноосвітня школа нового типу - школа марієнбурзького пастора Ернста Глюка, яка була відкрита у 1703 р. В школі викладається граматика, арифметика, історія, філософія, а також грецька, латинська, німецька і французька мови, там навчаються танцям та верховій їзді. Пізніше аналогічні приватні загальноосвітні школи виникають і в інших містах, де головними предметами були іноземні мови, в тому числі і східні. З'являються закриті навчальні заклади - кадетські корпуси та інститути шляхетних дівчат.

В той же самий час розвиток української освіти протягом XVIII ст. відбувався на рівні місцевих потреб - письменних людей конче не вистачало. На Лівобережній та Слобідській Україні дальшого поширення набуло початкове навчання, що здійснювалося здебільшого в парафіяльних школах. В останній чверті XVIII ст. розвиток освіти в краї відбувався згідно з загальнодержавною реформою. У 1786 р. було затверджено статут народних училищ, за яким вони поділялися на головні й малі. Головні училища з чотирирічним строком навчання призначалися для дітей дворян і відкривалися в Києві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Харкові та Катеринославі. В перших двох класах учні засвоювали основи граматики й арифметики, Святого письма та малювання. У третьому класі поряд з дальшим вивченням граматики, арифметики та церковних предметів - вивчали перші розділи загальної історії та географії. Програма четвертого класу включала географію, російську й загальну історію, основи геометрії, фізики, природознавства, цивільної архітектури. В повітових містах - Ніжині, Полтаві, Прилуках, Ромнах, Глухові, Погарі, Ізюмі, Охтирці, Сумах і Богодухові - створювалися малі училища, переважно для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Навчальна програма їх відповідала першим двом класам головних училищ. Важливою частиною навчальної програми обох видів училищ було вивчення мов - російської, латинської та однієї із західноєвропейських. Викладачами народних училищ ставали випускники Петербурзької Головної учительської семінарії, а також вихованці Київської академії.

Подальшого розвитку набула освіта на Запоріжжі, де при багатьох церквах існували парафіяльні школи. В 1754-1768 рр. там діяла січова школа, в якій навчалися діти старшини і заможних козаків. Кількість учнів досягала 80 чоловік, вчителями були дяки, яким допомагали обрані учнями отамани - один для дорослих і один для підлітків. Школа утримувалась за рахунок коша та пожертвувань старшини і заможного козацтва. В усіх запорізьких школах, поряд з читанням і письмом, учнів навчали музики і співам. Крім канцеляристів, січова школа готувала також співаків і музикантів - кобзарів, довбишів, сурмачів, трубачів, скрипалів, цимбалістів. Окрему музичну школу, засновану в Січі 1771 р., згодом перевели в слободу Орловщину на лівому березі р. Орелі.

На Правобережній Україні та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням шляхетської Польщі, українські школи існували лише в деяких селах при церквах і монастирях. У таких школах навчалася незначна кількість дітей міщан, нижчого духовенства, козаків, іноді селян. Поряд із школами існували шпиталі для жебраків, калік, сиріт. Інколи дяки влаштовували невеликі бурси для учнів з інших сіл. Продовжували освітню діяльність і давні братські школи, серед яких виділялася львівська. Тут навчалися переважно діти заможних міщан і частково селян. Проте постійна дискримінація з боку польсько-шляхетської влади, а нерідко й пряме насильство, призводили до поступового зменшення кількості братських шкіл. З 30-х років XVIII ст. внаслідок утисків уніатів припинили свою діяльність луцька і кам'янець-подільська братські школи.

У Львові початкова школа існувала при соборі св. Юра. Діяло також чимало "покутних школок" при братствах передмістя Львова - Благовіщенському, Святого Миколая, Параскеви П'ятниці, Воскресіння; у Дрогобичі - при братствах Юр'ївському, Троїцькому і Чеснохрестському, по три - у Бродах та Стриї. Початкові школи були в Перемишлі, Замості, Олеську, Кам'янці та інших містах. В містах Східної Галичини після переходу її в 1772 р. рід владу Австрійської монархії існували трирічні нормальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан, духовенства. Викладання в школах велося переважно польською мовою, а з останньої чверті XVIII ст. - німецькою. Кількість учнів-українців в цих школах була незначною.

На Закарпатті XVIII ст. ввійшло в історію як період латинізації й мадяризації українського населення. Переслідування зазнавало нижче православне духовенство, знищувалися книги, закривалася і до того мізерна кількість початкових шкіл з рідною мовою навчання. Існували лише поодинокі початкові школи з руською мовою навчання, учителювали в яких дяки. Ці школи утримувалися за рахунок сільських міських громад.

У 70-ті рр. XVIII ст. на Закарпатті здійснена шкільна реформа, проведена в Австрії та Угорщині. Ужгород став центром одного з дев'яти шкільних округів угорського королівства. Але стан освіти від проведення цієї реформи не змінився. Як і раніше, лише незначна частина дітей бідних верств населення навчалася в початкових ("елементарних") школах, які поділялися на однокласні - в селах, трикласні - в містечках і чотирикласні ("нормальні") - в окружних центрах. Хоч формально управління освітою відтепер вважалося справою держави, але фактично вона й надалі залишалася під впливом духовенства.

В той же час швидко зростали потреби суспільства в освіті. Розвиток промисловості й сільського господарства вимагав від працівників певних загальних і фахових знань, що примушувало царський уряд не лише розширювати мережу вищих, середніх і початкових навчальних закладів а й періодично удосконалювати їх. У тісному зв'язку з освітою продовжувала розвиватися наука виникли спеціальні наукові та культурно-освітні заклади, діяльність яких позитивно позначилася на поширенні знань. Отже, поряд з міністерством народної освіти навчальні заклади відкривали й інші відомства - військове, морське, духовне, гірниче, внутрішніх справ, державних маєтностей. Одним з перших на Україні у 1804 р. було відкрито Чернігівське ремісниче училище, яке призначалося для "нижчих класів". Дітей кріпаків дозволялося приймати в училище лише за згодою поміщиків. На кошти приказу громадської опіки в Полтаві з 1823 р. утримувалася "Школа чистописців". У віданні міністерства внутрішніх справ перебувало училище для дітей канцелярських службовців, засноване у 1828 р. у Херсоні, де готувалися канцеляристи для державних установ.

Потреби розвитку окремих галузей сільського господарства зумовили утворення професійних шкіл виноробства, садівництва, бджільництва, ветеринарії, рільництва. При Нікітському ботанічному саду в Криму з 1828 р. існувало Магарачське училище виноробства. Єдину в Росії школу бджільництва заснував учитель П. І. Прокопович у 1828 р. в с. Пальчики Конотопського повіту на Чернігівщині. Цей навчальний заклад перебував у віданні міністерства державних маєтностей і вважався учбовою фермою. Головний предмет навчання - бджільництво, але поряд з ним викладалися квітникарство, садівництво, шовківництво, загальноосвітні предмети - читання, письмо і арифметика в обсязі початкової школи. В Одесі при міському ботанічному саду з 1844 р. існувало Головне училище садівництва. В 1859 р. його перевели до Умані. Училища садівництва було створено також у Катеринославі та Полтаві.

Харківське землеробське училище, засноване в 1851 р., поклало початок спеціальній агрономічній, зоотехнічній, ветеринарній освіті на Україні. Єдине на Україні трирічне землемірне училище було відкрито в 1807 р. при Волинській гімназії в Кремінці. Згодом училище перевели до Києва і воно увійшло до складу 1-ї київської гімназії.

У великих містах України діяло кілька фельдшерських шкіл. Вони підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ. Зокрема, в Києві в такій школі в 1844 р. навчалося 20 учнів. Крім штатних учителів в ній викладали професори університету. З 1834 р. в Херсоні існувало Училище торговельного мореплавання, що готувало штурманів і шкіперів на купецькі судна, а також суднобудівників.

Найбільше відкривалося платних приватних пансіонів і шкіл для дітей дворян. Вони готували їх до вступу в гімназії, ліцеї, університети та військові училища. Приватні навчальні заклади створювалися для хлопців і дівчат. Вони концентрувалися в Харкові, Києві, Ніжині та інших містах.

Середню освіту давали гімназії, які відкривалися в усіх губернських і окремих повітових містах. Вони отримувалися за рахунок державних коштів і частково міських прибутків. Навчання було платним. Гімназичний курс складався з чотирьох однорічних класів, у яких вивчалася російська, латинська, грецька, німецька, французька мови, математика, природознавство, географія, історія, юриспруденція та інші науки. Серед гімназичних учителів на Україні були економіст І.Вернадський, історик М.Костомаров, педагог М.Чалий, художник І.Сошенко та інші відомі вчені й митці. Після закінчення гімназії учні діставали право вступати до університетів або на державну службу. Випускники гімназій іноді ставали вчителями у початкових школах.

Протягом першої половини XIX ст. було відкрито 19 гімназій, в яких загалом навчалося близько 4 тис. учнів: в Одесі, Харкові і Києві - по дві; в Чернігові, Ніжині, Новгород-Сіверському, Полтаві, Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Житомирі, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Рівно, Луцьку та Немирові. В 1804 р. відкрилася Одеська комерційна гімназія, яка повинна була давати водночас середню загальну і спеціальну освіту, однак розгорнути навчання за такою програмою не змогла.

Полтавську гімназію, відкриту в 1805 р., очолював відомий письменник, просвітитель і гуманіст В. Капніст, але Київська гімназія, заснована в 1812 р., мала деякі переваги: в ній викладалося більше предметів, збільшено штат учителів, відкрито друкарню, а кращі її учні на пільгових умовах діставали право вступу до університету. Згодом вона отримала підвищений статус і стала називатися Імператорська Олександрівська київська гімназія.

На початку XIX ст. на Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Київська академія, яка не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом ліберально-дворянський учений і громадський діяч В. Каразін домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту, а 17 січня 1805 р. відбулося його урочисте. Навчання провадилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному, медичному. Для забезпечення середніх і нижчих навчальних закладів педагогами, а також спеціалістами народного господарства при Харківському університеті було створено педагогічний, медичний і ветеринарний інститути з трирічним строком навчання. Першим ректором Харківського університету став прогресивний діяч професор російської словесності І. Рижський. В університеті працювали професори І. Тимковський, І. І. Срезневський, А. Метлинський, Т. Осиповський, М. Лунін, П. Гулак-Артемовський та ін. Частина професорів запрошувалася з-за кордону. З 1805 по 1861 р. в університеті здобули вищу освіту 2800 студентів.

Позитивне значення мало заснування на Україні інших вищих учбових закладів. Зокрема, 15 липня 1834 р. відкрито Університет св. Володимира у Києві в складі філософського і юридичного факультетів з чотирирічним строком навчання. Першим ректором університету став професор М.Максимович - ботанік і філолог, людина з енциклопедичною освітою. Того ж року в ньому утворився медичний факультет. У 1860 р. при університеті засновано дворічні педагогічні курси для підготовки вчителів.

В першій чверті XIX ст. на Україні з'явилися вищі навчальні заклади, що об'єднували гімназичний та університетський курси, це Волинський ліцей у Кремінці, Рішельєвський ліцей в Одесі, Гімназія вищих наук у Ніжині.

На Півдні України центром вищої освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 2 травня 1817 р. в Одесі. Ліцей мав чотири відділи: фізико-математичний, камеральний, юридичний і загальних предметів. У 1828-1855 рр. при ньому існував Інститут східних мов (арабської, турецької і персидської), який готував перекладачів для військових і адміністративних установ. За 45 років (1818-1862) курс навчання закінчили 596 ліцеїстів, переважно дворян. Згодом ліцей було реорганізовано у Новоросійський університет.

У Ніжині 4 серпня 1820 р. відкрилася Гімназія вищих наук привілейований дворянський навчальний заклад, що готував молодь до державної служби. Згодом гімназію було перетворено у математичний (1832), а потім юридичний (1840) ліцей. За 40 років, з 1820 по 1860 у 26 випусках його закінчило 588 чоловік. У Гімназії вищих наук здобули освіту письменники М. Гоголь і С. Гребінка.

Серед визначних діячів освіти на Україні одне з перших місць належить видатному ученому-хірургу, громадському діячеві й просвітителю М.Пирогову (1810-1881), який займав посади попечителя Одеського (1856-1858), а згодом Київського (1858-1861) навчальних округів.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури епохи Просвітництва, то слід відзначити, що вона стала новим етапом на шляху розвитку світової культури, але її здобутки були досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму героєм мистецтва епохи Просвітництва стає громадянин, що утверджує свободу в рамках політики. Діячі культури репрезентують у своїй творчості розумне - саму природність людини, а розв'язання усіх колізій пов'язують з просвітленням життя, розумом і знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси моралізаторський пафос мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сен-тимент - почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. - також і романтизму.

Наприкінці XVIII ст. під безпосереднім впливом російського класицизму українське мистецтво також набуває форм цього стильового напряму, що найповніше позначився на архітектурі та образотворчому мистецтві. Елементи класицизму проникали і в літературу. Саме в цей час в українській культурі з'являються тенденції, що передували реалізмові.

Новим архітектурним стилем, що прийшов на зміну бароко, стає класицизм (англ. classicism, від лат. classicus - зразковий) - напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту цей стиль досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою він був притаманний усім європейським культурам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Це було своєрідним переосмисленням мистецтва античності в плані утвердження чіткого і ясного погляду на дійсність, злагодженості й пропорційності архітектурних форм. Як цілісна система класицизм сформувався у Франції в епоху піднесення абсолютизму, утверджуючи ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха. В інших країнах класицизм розвивався в період формування націй і національних культур.

Якщо говорити про загальну характеристику художньої культури епохи Просвітництва, то слід відзначити, що вона стала новим етапом на шляху розвитку світової культури, але її здобутки були досягнуті ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних ідеалів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Замість свавільного індивідуаліста епохи Відродження і регламентованого підданого періоду класицизму героєм мистецтва епохи Просвітництва стає громадянин, що утверджує свободу в рамках політики. Діячі культури репрезентують у своїй творчості розумне - саму природність людини, а розв'язання усіх колізій пов'язують з просвітленням життя, розумом і знаннями. Просвітницький раціоналізм найінтенсивніше наповнювався гуманістичним змістом. Так, якщо в класицизмі "розумність" творів мистецтва була показником їхніх художніх якостей, то тепер вона сприймається і як додаткове свідоцтво його моральних вартостей. Краса і добро все тісніше зближуються через посередництво істини. Звідси моралізаторський пафос мистецтва Просвітництва та зростаючий інтерес до проблеми піднесеного. Реалізм Просвітництва вже не висуває таких могутніх титанів, як мистецтво Відродження. Велич духу, неймовірна напруга загальнолюдських пристрастей замінюється дещо спритністю винахідливого героя. Мистецтво демократизується і звертається до життєвого матеріалу найрізноманітніших верств, залучаючи низи суспільства. Уважно простежується суспільне життя людей. Провідним жанром у літературі стає соціально-побутовий роман. Площина уваги художників весь час розширюється. Класицизм як домінуючий напрям у літературі і мистецтві поступається сентименталізму (сен-тимент - почуття), а приблизно з 60-х років XVIII ст. - також і романтизму.

Наприкінці XVIII ст. під безпосереднім впливом російського класицизму українське мистецтво також набуває форм цього стильового напряму, що найповніше позначився на архітектурі та образотворчому мистецтві. Елементи класицизму проникали і в літературу. Саме в цей час в українській культурі з'являються тенденції, що передували реалізмові.

Новим архітектурним стилем, що прийшов на зміну бароко, стає класицизм (англ. classicism, від лат. classicus - зразковий) - напрям в європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту цей стиль досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою він був притаманний усім європейським культурам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Це було своєрідним переосмисленням мистецтва античності в плані утвердження чіткого і ясного погляду на дійсність, злагодженості й пропорційності архітектурних форм. Як цілісна система класицизм сформувався у Франції в епоху піднесення абсолютизму, утверджуючи ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха. В інших країнах класицизм розвивався в період формування націй і національних культур.

Класичній архітектурі властиві строгість і геометризм підкреслено статичних силуетів, основою її архітектурної мови стає ордер. Розповсюдження класицизму проходило і на Україні, головним чином на півдні, де на місці фортець виникають нові міста, що забудовуються відповідно до принципів регулярного планування. Це Севастополь (1783), Катеринослав (1784, тепер Дніпропетровськ), Маріуполь (1779), Миколаїв (1784), Херсон (1778) Одеса (1794) та ін. У старовинних містах, ансамбль яких уже визначився, під регулярне планування відводились незабудовані ділянки (Київ, Чернігів, Новгород-Сіверський). В ансамбль міських споруд вводяться площі, сквери, парки.

На становлення національно-самобутніх рис класицизму вплинула велика житлова забудова що велася в поміщицьких маєтках, особливо після звільнення дворянства від обов'язкової військової та цивільної служби. Зводилися палаци з відкритим плануванням, оточені розкішними парками: палац графа П.Румянцева-Задунайського в селі Вишеньках тепер Чернігівської області (архітектор М. Мосцепанов), палац у Старому Мерчику на Харківщині (архітектор П.Ярославський) палац графа К.Розумовського у Батурині на Чернігівщині (архітектор Ч. Камерон) палаци, братів Ґалаґанів у селах Сокирниці та Дігтярі тепер Чернігівської області (архітектор П. Дубровський). До найвідоміших паркових ансамблів належить "Софіївка" в Умані та "Олександрія" у місті Біла Церква.