Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
екзамен народознавство.docx
Скачиваний:
28
Добавлен:
03.02.2018
Размер:
389.53 Кб
Скачать
  1. Теоретичні засади методики українського народознавства у дошкільному закладі. Витоки народної педагогіки.

Народ і виховання ­ це два взаємопов'язані поняття. Так повелось в історії людства, що кожен народ від покоління до поко­ління передає свій суспільний та соціальний досвід, духовне багатство як спадок старшого покоління молод­шому. Саме так створюється історія матеріальної і духовної культри нації, народу, формується його само­свідомість.

Народ завжди виступає вихователем молодшого покоління, а виховання при цьому набуває народ­ного характеру. Тільки народне виховання, зауважував К. Ушинськй, є живим органом в історичному про­цесі народного розвитку, таке виховання набуває надзвичайної впливової сили на формування національного характеру, національної психології людини.[24]

В сучасній педагогічній літературі існують різні підходи щодо тлумачення цього наукового поняття. Так, російський учений Г. Виноградов харатеризує народну педагогіку як сукупність навичок та прийомів, котрі використовує народ для фор­мування особстості в певному напрямі, як сукупність народних поглядів, засобів впливу на молоде покоління для його навчння та виховання. Автор пов'язує народну педагогіку не з педагогічною теорією, а з педагогічною практикою, за його словами, «це не стільки система, скі­льки сума знань та вмінь».

Натомість, Г. Волков, дослідник чуваської народ­ної педагогіки, розглядає її як педагогічну науку. Він уперше ввів в педагогічну літературу термін «етнопедагогіка», дав її наукове визначення. Етнопедагогіка — це наука «про досвід народних мас у вихованні підростаючого покоління, їхні педагогічні погляди; це наука про педагогіку побуту, педагогіку сім'ї, роду, племені, народності, нації. Етнічна педагогіка досліджує особливості національного характеру, що склався під впливом історичних умов».

Автор розмежо­вує поняття народної педагогіки та етнопедагогіки з двох позицій — етнічної та наукової. На його думку, народна педагогіка включає в себе передусім емпіричні педагогічні знання незалежно від конкретної етнічної спільності, натомість, етнопедагогіка обов'язково відбиває належність до конкретної етнічної спільності з тільки їй притаманними педагогічними традиціями. Г. Волков вбачає в народній педагогіці лише народний досвід та його опис. За його визначенням, народна педагогіка — це сукупність емпіричних знань з питань виховання, які розповсюджуються переважно усно, це практична діяльність у вихованні підростаючого покоління

Народна педагогіка передбачає передавання соціального досвіду, норм по­ведінки, суспілних традицій, тієї чи іншої ідеології, ви­мог до вихованя дітей. Вона виступає в моральних законах, звичаях, закріплює традиції. Народна педгогіка — це сукупність накопичених та перевірених пратикою емпіричних знань, умінь та нави­чок, що передаються від покоління до покоління пере­важно в усній фрмі як продукт історичного й соціального досвіду народу.

Пам'ятки народної педагогіки зберігаються в казках, загадках, епосах, прислів'ях, приказках, які створив сам народ, відбиваються в національних звичаях, традиціях різих народів, передбачають цілеспрямоване вихованя та навчання молоді на кращих ідеалах народу.

Народна педагогіка існує стільки, скільки існує народ, корені її сягають у сиву давнину. Отже, вона є фундаментом наукової педагогіки, зокрема таких її галузей, як педагогіка сім'ї, педагогіка духовності, моралі, педагогіка виховання. Народна педагогіка стимулює розвиток наукової педагогіки. Тому сьогодні вона сама є предметом наукового дослідження багатьох учених.

. Предметом методики ознайомлення дітей з українським народознавством у дошкільному закладі є засоби, форми, методи, прийоми ознайомлення дітей раннього та дошкільного віку з українськими народними тради­ціями, культурою, звичаями, оберегами, символами та прилучення їх до національного духовного надбання українського народу

Образ рідного слова в народному вихованні.

Народна дидактика здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу, байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі. Рідна мова та національна культура взаємопов'язані. Поняття духовної культури формуються в національній мові, оскільки «мова для культури — те саме, що центральна нервова система для людини».

. Відомий лінгвіст О. Потебня підкреслював тісний зв'язок між культурою і мовою народу, мова формує й передає людські думки, немає мови й наріччя, які б не були здатні стати знаряддям необмежено різноманітної і глибокої думки». О. Потебня вважав, що кожна мова, як і кожний народ, неповторні, і люди добровільно не відмовляються від своєї мови.

Функціонування рідної мови — основа духовного життя кожної нації. Рідне слово виховує національну психологію, національний характер, національну самосвідомість. Основоположник вітчизняної народної педагогіки К. Ушинський в той час, коли в Україні заборонялися школи рідною мовою навчання, відстоював думку про те, що мова й духовне життя народу нерозривні. Використовуючи яскраві образні вирази, він писав: «Мова народу — кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпус­кається, цвіт усього його духовного життя, яке почина­ється далеко за межами ­ історії».

Перші місяці життя немовляти. Над колискою схилилася мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її наданням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдешнього

Народна дидактика, використовуючи рідне слово, навчає дитину різним наукам. З вуст батьків, близьких дорослих людей діти отримують перші знання з народної філософії, народної астрономії, народної метеорології, математики, геометрії тощо. Адже «засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, а безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку й філософію мови,— і засвоює легко й швидко, за два — три роки, стільки, що й половини того не може засвоїти за двадцять років старанного й методичного навчання. Такий цей великий народний педагог — рідне слово!»

Принципи методики ознайомлення дітей з українським народознавством.

Принцип народності

Принцип народності передбачає єдність і взаємозбагачення загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу — мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань народів, які населяють Україну

Принцип демократичності

Принцип демократичності вимагає подолання авторитарного стилю виховання й утвердження демократичного устрою суспільства; забезпечення педагогічного співробітництва виховатслів і вихованців; врахування думки колективу і кожної особистості; визнання особистості людини як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі та прагнень його членів; формування вільної особистості.

Принцип природовідповідності

Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей ц анатомо-фізіологічного розвитку з погляду віку і статі. Цей принцип обстоювали відомі педагоги Я.А. Коменський, Жан-Жак Руссо, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський та ін. Зокрема, Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) писав: "Природа хоче, щоб діти були дітьми, перш ніж бути дорослими. Якщо ми намагаємося порушити цей порядок, то виростимо скороспілі плоди, які не матимуть ні зрілості, ні смаку і не забарять* ся зіпсуватися: у нас вийдуть юні лікарі і старі діти"1.

Принцип гуманності

Принцип гуманності передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку молоді; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичного, психічного та соціального потенціалу, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних чинників навколишнього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуття гуманізму, милосердя, доброчинності.

Принцип неперервності

Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками; виховання здійснюється з часу народження дитини і триває впродовж усього життя; соціальне та природне середовище і діяльність особистості так чи інакше впливають на формування у неї певних якостей; процес навчання — важливий чинник виховання особистості як через зміст навчального матеріалу, так і через організацію навчальної діяльності.

Принцип індивідуальності та диференціальності

Принцип індивідуальності та диференціальності передбачає: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; моделювання на основі індивідуальних програм розвитку; стимулювання фізично-оздоровчої, предметно-практичної, навчально-пізнавальної, соціально-комунікативної, орієнтаційно-оцінної діяльності вихованців.

Особистість вихованця — багатогранний, складний світ фізичних, психічних та соціальних якостей. Треба ґрунтовно вивчати ці якості і відповідно до них визначати засоби і методи виховного впливу на особистість. Це важливо, передусім, коли добираємо навчальні завдання, громадські доручення, рекомендуємо обрати в перспективі той чи інший вид професійної діяльності. Для педагогів (батьків, учителів-вихователів, керівників виробничих колективів) важливо знати особливості фізичного розвитку, здоров'я конкретної особистості, переважаючий тип темпераменту, особливості характеру, інтересів, уподобань і т. ін.

Вихователеві важливо на основі знань індивідуальних особливостей вихованців зважати на різні аспекти міжособистісних стосунків: кого з ким посадити за однією партою; кого рекомендувати старостою, керівником первинного дитячого колективу; які доручення запропонувати тому чи іншому вихованцеві

Принцип єдності виховання та життєдіяльності

Процес виховання — це не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, вона є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім'ї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі. Кожний компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи інших якостей особистості, тому організовуючи будь-який вид діяльності, необхідно турбуватися, щоб вона містила в собі виховний потенціал.