ФБТ БИ 1курс / IUg11091-3-8

Академічна

наука

Етнополітика в СРСР та УРСР у 40—80-ті роки ХХ ст.*

Віктор ДАНИЛЕНКО,

член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнополітики

Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, м.Київ

Процеси русифікації в Україні

Послідовно проводилася лінія на посилення уваги до російської мови, зміцнення її позицій в суспільстві. Центральний орган КПРС — журнал «Коммунист» — пропагував ідею про те, що «на высших стадиях коммунистического общества неизбежно исчезновение национальных различий и слияние наций. Будущее слияние наций предполагает образование единого языка для всех народов». Єдиною мовою мала стати, звичайно, російська.

Виступаючи на вчительському з’їзді в Києві у жовтні 1958 р., завідувач відділу освіти і науки ЦК КПРС М. Кузін наголошував, що вивчення української мови у школах з російською мовою викладання має бути лише на добровільній основі, й що низькі оцінки з цього предмета не повинні бути перешкодою для переведення такого учня до наступного класу чи вступу до ВНЗ… З’їзд виявив певний спротив пропаганді таких поглядів. Навіть деякі високі посадовці змушені були заявити, що українська мова повинна залишитися обов’язковою для вивчення в російськомовних школах.

У грудні 1958 р. у газеті «Правда» з’явилася стаття М. Бажана і М. Рильського «В ім’я людини», в якій автори виступили проти фактично факультативного викладання рідної мови в школах України. Їхню ініціативу згодом активно підтримали збори київських письменників. Однак цей спротив не міг протистояти масованому тиску центру.

Реалізація «Закону про зміцнення зв’язку школи

зжиттям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» 1958 р. вела до прискореного збільшення російськомовних шкіл в республіці. У 1958/59 н.р. в УРСР було 25,4 тис. шкіл

зукраїнською мовою навчання з 3,5 млн учнів, російськомовних шкіл було 4049, але в них навчалося 1,5 млн учнів, хоча питома вага російського населення в Україні була значно нижчою. У порівнянні з 1955/56 н.р. кількість учнів у школах з російською мовою навчання збільшилася на 182 тис., а

зукраїнською — зменшилася на 2,5 тис. Російськомовними були головним чином шко-

ли міські. У великих промислових центрах, передусім на сході та півдні України, такі школи переважали абсолютно кількісно і числом дітей, які в них навчалися. Скажімо, в м. Сталіно 98 % учнів

* Закінчення. Початок у № 1, 2011

Електронна адреса редакції: history@1veresnya.com.ua; 1veresnya.History@gmail.com

навчалися в школах з російською мовою викладання, в Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %, Горлівці — 91,3 %. У Кримській області було лише три школи з українською мовою навчання, які відвідувало ледь більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 н.р. дві третини учнів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. У перший же рік дії шкільного закону кількість російськомовних шкіл у республіці зросла на 143 одиниці.

Новий шкільний закон СРСР, в т.ч. його український дубляж, продемонстрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засобом подальшої русифікації і національного знеособлення неросійських народів. «…Стан шкільної освіти в містах України настільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публікується, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве не належать до найбільших державних таємниць, — писав згодом І. Дзюба у праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». — Але і ті школи, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побувати в будь-якій «українській» школі в Києві, наприклад, щоб пересвідчитися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителі по-українському «соромляться» говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це — «показуха» і непотрібна театральність для цифри і «для іноземців».

Але найгірше те, що «українські» школи — і це вже стосується і міських, і сільських шкіл — зовсім не виховують національну гідність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов’язаних з цим обов’язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної культури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і «предпочтительности» російської культури та другорядності української як «доважка» до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що випускники шкіл України переважно — цілковиті невігласи щодо української культури».

Денаціоналізації слугувала не лише освіта, а й засоби масової інформації, видавнича справа. В Україні неухильно зростала кількість російськомовних видань. Так, у 1959 р. в УРСР було опубліковано 4 тис. назв книг і брошур українською мовою, в 1960 р. — 3,8 тис., у 1961 р. — 4 тис. Російськомовні видання становили відповідно 2,6 тис., 3,9 тис., 4,4 тис. назв. Такі диспропорції у видавничій справі вели до сумних наслідків. Вже у 1963 р. в СРСР лише 4,3 % назв книг були україномовними (при 17 % українського населення в Союзі).

У наступні роки українська мова посилено витіснялася зі сфери офіційного вжитку. Приклад

3

кість видань навчальної, методичної та художньої літератури російською мовою. Відновлювалася по суті дореволюційна доплата «за обрусение края»: зарплата вчителям, які проводили заняття з російської мови і літератури, встановлювалася на 15 % вищою, ніж іншим вчителям. «В бюджеті на утримання установ освіти, — повідомляв ЦК КПРС у секретній інформації ЦК Компартії України, — починаючи з 1984 р., щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн крб на підвищення ставок заробітної плати учителям початкових класів, які проводять заняття з російської мови, учителям російської мови і літератури 4—10 класів. Збільшений стипендіальний фонд на 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спеціальності «Російська мова і література».

Офіційна національно-мовна політика, спрямована на приниження соціальної ролі національної мови корінного і найчисельнішого населення республіки — українців, призвела до різкого звуження сфери її вживання. На кінець 80-х років реальність склалася така, що в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську і Харкові, разом узятих. Для 700 тис. українців Криму не було жодної української школи. Поодинокими були (та ще й сьогодні залишаються такими) українські школи або українські класи в промислових містах Донбасу та Придніпров’я. Загалом в Україні лише 3,5 % дітей, які пішли у 1990 р. в перший клас, до цього виховувалися в дитячих садках з українською мовою і 14,5% — в садках, де вживалися і українська, і російська мови. На цей час російською мовою проводилися заняття у 95 % ВНЗ, технікумах і профтехучилищах. Із 45 профтехучилищ Києва не було жодного, яке працювало б в українському мовному режимі. На 75 % російськомовними були дитячі садки.

За таких обставин, зрозуміло, і українське населення, і національні меншини поступово втрачали свою рідну мову, перетворюючись на «радянських людей». Так, між 1959 і 1979 роками чисельність українців, що вважали українську мову рідною, знизилась з 93,4 до 89,1 %. Кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за 20 років вдвічі і становила в 1979 р. майже 4 млн осіб. За переписом 1989 р., серед населення України було 72,6 % українців, а, за даними соціологічних досліджень, українською мовою вільно володіли тільки 67 %.

У передмові до книги «Лихо з розуму» В. Чорновола, виданій у Парижі в 1976 р., автор зазначив, що у зв’язку з відновленням політики зросійщення України серед народу з’являються «підписані чи анонімні статті, де йдеться про русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про економічну недорозвиненість більшості областей України, про вимушену еміграцію українців до Сибіру. Про штучно створювану зміну етнічного складу населення УРСР».

Процес денаціоналізації відбувався одночасно і через інші сфери і галузі культури — через видання друкованої продукції, засоби інформації, систему охорони пам’яток, кінематограф, організа-

цію концертно-театральної діяльності та ін. Якщо у 1960 р. книжки українською мовою складали, як уже зазначалося, 49 % усіх, опублікованих у республіці, то наприкінці 80-х років — лише 20 %. Кількість назв на мільйон населення становила лише 54, в той час як у Болгарії — 581, Угорщині — 885. Між 1969 і 1980 рр. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 16 %.

Ще гіршою була ситуація із створенням фільмів українською мовою. За даними газети «Культура і життя», діючий фільмофонд України на 1980 р. налічував 2967 фільмів. Із них тільки 235 — українською мовою, переважно старі. У 1989 р. в кінозалах республіки було показано 280 нових фільмів. І тільки один демонструвався українською мовою. Щороку Грузія, Вірменія, республіки Середньої Азії дублювали по 50-60 фільмів, Україна — лише 15.

Русифікація і дискримінація посилювалися і в бібліотечній справі, музейному і театральному будівництві. Швидкими темпами знижувалася частка українських книжок у бібліотеках. Кількість музеїв в Україні зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 р., театрів із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і телебаченням. Російськомовне телебачення захоплювало все нові й нові рубежі у найвіддаленіших населених пунктах республіки.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в західних областях України. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи східних областях. До 1971 р. 25 % лекційних курсів у ВНЗ Західної України читались українською мовою. Однак уже через три роки цей показник знизився до 15 %. Так послідовно і цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний нігілізм і комплекс неповноцінності.

У таких самих або ще в гірших умовах перебували мови національних меншин України. Частка видань мовами національних меншин республіки на кінець 80-х років становила лише 0,3 %, хоча мовами зарубіжних країн друкувалося 3 % всіх видань. З майже півмільйона осіб єврейського населення України 82 % рідною мовою називали російську. Українці в СРСР поза межами Української РСР були взагалі позбавлені рідного шкільництва і навіть преси українською мовою. Між тим, втрата мови визначала занепад будь-якої національної культури.

Поширення впливу Російської православної церкви

Свято продовжувала справу русифікації Російська православна церква (РПЦ), яка ще з часів Петра І остаточно перетворилася на своєрідний департамент державного апарату, відірвалася від народу і зрослася з самодержавством. Фундаментом державного будівництва для російської імперської державності ХІХ — початку ХХ ст. була, як відомо, тріада «православ’я — самодержавство — народність». Фактично відновивши в радянських умовах самодержавство, розвинувши народність в обсязі, який не був доступний Російській імперії з другої половини ХІХ ст., радянські керівники і православну

церкву в другій половині ХХ ст. підпорядкували по суті великодержавним інтересам, перетворили її на ідеологічний підрозділ КПРС.

Попри всі видимі суперечності між двома релігіями — православ’ям і комунізмом, Російська православна церква у повоєнний період знайшла своє місце в системі радянської влади, утвердившись як один із державних інститутів, а згодом перетворившись на рівні підсвідомості на складову життєвого світу «совєтської людини». Про зрощування церкви і радянської влади під проводом останньої свідчить хоча б такі символічні факти, як визнання православними ієрархами Сталіна «богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії» та можливість виконувати свій пастирський обов’язок і турбуватися про душі віруючих.

Зміна у ставленні партійно-радянського керівництва до Російської православної церкви у роки війни та після неї був продиктований необхідністю зміцнення і консолідації «інтернаціональних» сил всередині СРСР. І РПЦ стала важливим інструментом такої консолідації. Сповідуючи ідею російської єдності, єдності території СРСР, єдиної мови, культури і церкви, вона послідовно виконувала роль каталізатора й цементуючого компонента радянського суспільства. Наполегливо культивувала РПЦ російські духовні цінності, російську національну ідею, оберігаючи «свою» канонічну територію від будьяких сепаратистських впливів.

Російська православна церква постійно турбувалася про розширення зони свого впливу. В цьому сенсі у повоєнний період вона досягла значних успіхів, зокрема і в Україні. Своєї мети вона досягала зазвичай за допомогою світської влади і її адміністративно-силових можливостей.

Радянський режим, будучи атеїстичним за своєю природою, на практиці проводив лінію, спрямовану на зміцнення церковної єдності російського й українського народів у лоні Московського патріархату. З цією метою зміцнювався духовноадміністративний центр у Москві, придушувалися будь-які відцентрові рухи всередині православної церкви. Робилося все для того, аби в Радянському Союзі домінуючою була єдина структура — Російська православна церква. Від війни з нею радянська влада поступово перейшла до «мирного співіснування», а в роки Другої світової війни та післяхрущовський період — до співробітництва. Комуністична партія повною мірою усвідомлювала її колосальний інтеграційний потенціал.

Поширення впливу Російської православної церкви досягалося традиційними для більшовицької системи шляхами, способами і методами. Так, включення Західної України до складу СРСР одразу гостро поставило питання про доцільність існування на її території Української греко-католицької церкви, традиційної для регіону, звичної для місцевого населення церкви з виразним національним забарвленням. Церкви, яка протягом кількох століть сприяла збереженню української ідентичності, виступала натхненником національно-визвольної боротьби.

У 1946 р. в Галичині, а в 1949 р. на Закарпатті греко-католицька церква була ліквідована. Греко-

католики були підпорядковані Російській православній церкві.

Західноукраїнське населення важко сприймало православ’я, яке насаджувалося насильницьким шляхом, до того ж атеїстичною державою. В очах національно налаштованих західних українців воно справедливо ототожнювалося з русифікацією. Уніатство ж сприймалося ними — і не лише уніатами, а й багатьма свідомими українцямиправославними, — як національна українська релігія, гонима за своє українство.

Однак підтримуване владою російське православ’я поступово утверджувалося на території Західної України. Впродовж десяти років, з 1946 по 1956, в регіоні у православ’я було «переорієнтовано» 2959 греко-католицьких храмів з 3147; 1241 священик з 1832. Як повідомляв голова Ради в справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР В. Карпов, близько 230 парафій, що не дали згоду на «возз’єднання»,

вадміністративному порядку розпускались, а духовенство, яке не підтримало рішень Львівського та Ужгородського соборів — заарештовувалось, засуджувалось, або ж у кращому випадку позбавлялось парафій.

Так утворювався не лише спільний, а й єдиний церковний простір між Україною і Росією, який потім ретельно підтримувався і зміцнювався і церковною, і світською радянською владою. Українців і росіян церква ретельно навчала, що вони — єдине ціле, в них єдина держава, єдина віра, єдині мова і культура.

Традиційно уніфікаційну роль виконували у повоєнний період засоби масової інформації, преса. Головні інформаційні центри України знаходилися, зрозуміло, в містах, які переважно були зрусифіковані. Тож україномовні газети і журнали, радіо і телепередачі готували працівники, відірвані від українського мовного оточення. До того ж у міста надходила у великій кількості центральна загальносоюзна російськомовна і російська преса, яку ставили за взірець для української періодики. До неї разом з ідеологічними штампами і стандартами переносились і лінгвістичні російські норми, слова і граматичні форми.

Неухильно зростали обсяги російськомовних радіо- і телепередач. Позбавлені природної підтримки власне національного оточення, творці української газетно-журнальної мови, мови радіо і телебачення наповнювали її русизмами і зрусифікованими словами-покручами, поширювали типово російські фразеологізми, логічні конструкції, синтаксичні і морфологічні традиції. Калькування з російської знебарвлювало українську мову, позбавляло її унікальності. Уніфікація українського словника, який все більше ставав, за вдалим висловом 30-х років академіка А. Кримського, «російсько-російським», призводила до збіднення мови, бо з неї вилучалися суто національні вислови. У результаті такої політики страждали обидві мови: російська шаблонізувалася, уніфікувалася, українська ж деформувалась під потужним російським впливом. Така двомовна мовотворчість набувала деструктивного характеру і

всуспільстві, і в мові, тому що дистанціювала ши-

року українську громадськість не лише від творення мови, а й від участі в громадсько-політичному і культурному житті. Російська мова впливала не тільки через фактичну перевагу російської культури в міському середовищі, а ще й тому, що саме в Росії знаходились найбільші і наймогутніші інформаційні центри. Всі новини подавалися російською мовою, поширювалися за одним шаблоном всім інформаційним структурам, від яких вимагали лише точного передруку отриманої інформації без жодних змін і замін. Робилося все, аби «відзвичаїти український етнос від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного стану, в пилову хмару “нової історичної спільності”».

Уніфікаційну роль виконували у повоєнний період засоби масової інформації, преса. Головні інформаційні центри України знаходилися, зрозуміло, в містах, які переважно були зрусифіковані. Тож україномовні газети і журнали, радіо і телепередачі готували працівники, відірвані від українського мовного оточення.

Процес формування «совєтської людини» як представника

«нової історичної спільності»

Наслідком цілеспрямованої національної політики Комуністичної партії у повоєнний період стало подальше заглиблення України у євразійський політичний та економічний простір, поглиблення стану її всебічної залежності. Об’єктивні інтеграційні процеси за умов тотального одержавлення набули спотвореного характеру. Тривала надцентралізація вела до втрати українським суспільством гнучкості і динамічності, мобільності, здатності до саморегулювання та самоврядування.

Хоча окремі сучасні історики і політологи й пишуть про те, що в Радянському Союзі будь-які глобальні проекти здійснювались на основі альянсу великоруського й українського народів, насправді це було не зовсім так. Великоруський і український народи ніколи не виступали в російській історичній традиції і політиці як рівносуб’єктні. Український народ розглядався, як підкреслювалося, переважно як частина великого російського народу, і стосунки між ними будувалися не в площині спільної рівноправної взаємодії, а в площині підпорядкування, підпорядкованого й асимільованого використання сил і потенцій українського народу для загальноімперських цілей. Українців використовували, як зазначалося, не стільки як імпероформуючий етнос, скільки як пасивний імеронаповнюючий та імпероутримуючий. Саме тому українців так активно розселяли по всій імперії — від російського Нечорнозем’я до Далекого Сходу. Депортації, висилки, рознарядки, переселення, армія, будови п’ятирічок, освоєння цілини, нафтогазових ро-

довищ, будівництво БАМу та ін. стали основними каналами зміцнення імперських устоїв і порядку.

На нові землі і в нове етнонаціональне середовище українці несли свої методи господарювання, свій спосіб мислення і поведінки, свою кухню, свої традиції та звичаї, своє ставлення до землі й оточуючого світу. Все це сприяло зміцненню імперських позицій, бо здебільшого не збіднювало, а збагачувало навколишній світ, однак частіше всього було згубним для самих українців, які поступово розчинялися в інонаціональному середовищі. До того ж, відтік пасіонарних мігрантів з України в Росію й інші республіки значно послаблював суто український соціальний, технологічний і культурний потенціал. Тож твердити, що росіяни і українці на рівних творили імперію, що Радянський Союз — спільний російсько-український політичний проект, щонайменше некоректно. Українці не були будівничими імперії, вони були її будівельним матеріалом, інструментом, засобом зміцнення, адже надмірне розширення підпорядкованих територій унеможливлювало ефективний контроль над ними з боку однієї Росії.

Стрижнем СРСР була Росія, відповідно влада маніпулювала і становищем, призначенням російського народу. Теза про «триєдиний російський народ» покликана була виправдати асиміляцію українців і білорусів, використавши їх потенціал для зміцнення імперії. Вона не витримує критики хоча б з тієї точки зору, що розглядається як історична даність, як щось незмінне, метафізичне, спрямоване в минуле, а не в сучасне і майбутнє. Вона суперечить логіці історичного процесу, його діалектиці.

Денаціоналізація України, уніфікація культурного життя в радянські часи більше, ніж в минулому, послаблювала Радянський Союз як імперське утворення, бо знижувала поріг його цивілізованості і культури, посилювала закритість радянського суспільства і його відірваність, відстороненість від зовнішнього світу. Русифікаційні заходи, заходи централізації і уніфікації як основа контртрадиційної сутності СРСР і шкідливої політики по відношенню до українського народу послаблювали волю до власного розвитку, посилювали орієнтацію на чужу національну ідею. Вони знижували якісні показники його світогляду і духовно-вольових якостей. Дегероїзація і денаціоналізація української історії і наповнення її від’ємними рисами і характерами сприяла формуванню поколінь «радянських українців» — субпасіонарних носіїв негероїчної ментальності. Повоєнна радянізація України посилила процес її перетворення із суб’єкта певної політичної і культурної активності на об’єкт зовнішнього впливу, що прирекло її на провінційне існування і екстенсивний шлях розвитку. Україна була викинута, по суті, на маргінес радянської історії. До неї не мало відношення таке поняття як «Центр», з часом воно віддалялося від неї, а за Україною закріплювалися інші поняття — «основна житниця» СРСР, «всесоюзна кочегарка», «кадровий резерв», «всесоюзна здравниця».

Інтернаціоналізм, який широко пропагувався в СРСР, мав по суті штучний характер, був неприроднім, «поверхневим», покликаним обслуговувати процес загальної денаціоналізації. В реальному жит-

ті успішно діяв інститут «старшого брата». Міжнаціональні стосунки будувались нерідко за принципом господаря і підопічного. Такий тип «інтернаціоналізму» був принципово відмінним від справжнього, щирого інтернаціоналізму, який всюди, і в Україні, і в Росії, був природною основою повсякденних відносин між простими людьми всіх національностей, що протягом тривалого часу проживали разом, працювали, воювали, служили в армії, вступали у змішані шлюби, виховували дітей.

Особистісний розвиток повоєнних поколінь радянських людей різних національностей відбувався за потужного впливу державних і громадських інститутів. Серед широких мас населення культивувалося і насаджувалося, як норма життя, правило, за яким інтереси суспільства завжди були вище інтересів особистості. Нова історична спільність — радянський народ — колективізувала і розчиняла

всобі «я» кожного громадянина, формуючи «совєтську людину». Пропаганда радянського способу життя, суспільних відносин, братньої взаємодопомоги трудящим інших країн — все це накладало свій специфічний відбиток. Цей відбиток виявлявся

втому, що особистості, як такої, індивідуальності в радянському суспільстві не могло існувати. Життя людей було колективним, воно сприймало індивідуалізм як щось чуже і неприйнятне. Особистості, тим більше індивідуалісти, ставали ізгоями, вони не відповідали генеральній лінії партії, а тому піддавалися всілякій обструкції. Існувало багато способів тиску і впливу на таких людей.

Під тиском держави деформувалася мораль суспільства та індивіда. В суспільстві широко розквітли корупція, бюрократія. Радянська імперія поступово перетворювалася на країну парадоксів та відвертого абсурду, де постійними були лише «тимчасові труднощі». Хоча зовні все було ніби пристойно — зближувалися нації, міцніла дружба народів і зростав добробут. «Совєтська» людина була дзеркальним відображенням суспільного середовища, в якому існувала. І не тільки продуктом радянської епохи. На думку видатного російського філософа Г. Федотова, її формування почалося не з пострілу «Аврори» у 1917 р., а з моменту вкорінення татарського варіанту східної деспотії у Московському царстві: «Нова радянська людина не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ божий із Московського царства».

Українські дослідники виділяють низку засадничих рис, які характеризують «совєтську людину» — представника «нової історичної спільності». Г. Грабович серед основних називає «публічну безвідповідальність», О. Забужко — «безмовність», «ментальну кастрованість». С. Грабовський підкреслює «відокремлення думки від дії», або ж «розрив між словом і ділом». «Слово виступає певним ритуальним жестом, покликаним магічним чином заспокоїти можливі збурення у соціальній дійсності, — пише С. Грабовський у статті «Совєтська людина» як культурно-антропологічний тип», — тим часом, «правильно» висловившись, можна діяти згідно з власними інтересами, які можуть докорінно розходитися зі словами. Власне, таку розбіжність

може зафіксувати тільки людина з раціональними настановами. Для особи ж, що перебуває «всередині» відповідного міфу, розбіжності немає». Для «совєтських людей» характерним було міфологічне сприйняття світу, усталена й чітко структурована пояснювальна схема й логіка всього в ньому.

Комуністичні ідеали з часом все більше відривалися від реальної дійсності і, як ідеали зовнішнього, штучного світу, не сприяли соціальній індивідуалізації людини. Людина не була вільною. Вона була продуктом тоталітарного суспільства, де вільний громадянин, як такий, не міг бути присутнім. «Совєтська людина», будучи «прозорою» для влади, навчилася, звикла відчувати себе частиною суспільства, частиною соціальної системи, «гвинтиком». Правда, за це вона одержувала певну підтримку і упевненість

усвоїй безпеці, упевненість у своєму майбутньому. Слідування встановленим правилам гарантувало людині стандартний і уніфікований мінімум освіти, роботу, мінімально необхідних благ для життя, виховання дітей. Вона вже звикла до роздвоєності життя і сама формувалася з подвійним дном: з одного боку — природня, національна ментальність, з іншого — насаджувана радянська.

Усправі створення «совєтської людини» комуністичний лад в СРСР просунувся значно далі, ніж

усправі створення «нової історичної спільності» — соціальної нації. Більшовицька національна політика освячувала і підтримувала явні відмінності в національно-державному устрої народів, в їхньому становищі у складі союзної держави. Відмінності ці були результатом не стільки самовизначення, скільки волюнтаристських рішень всесильного Центру. Якому народу, в яких межах, коли і яке національно-державне утворення дати або ліквідувати, вирішував Центр, керуючись здебільшого давнім принципом правителів багатонародних держав «розділяй і володарюй». Неадекватний підхід до національних цінностей російського й інших народів СРСР не міг привести до реалізації ідеї побудови загальнодержавної спільності людей.

«Нова історична спільність», радянська за формою і російська за змістом, винайдена партійною пропагандою, постала міфом, що підводив теоретичну основу під процес денаціоналізації всіх народів і народностей СРСР. Серед інших відомих науці спільностей радянська проголошувалася вищою і більш зрілою. Це була прожекторська спроба поставити насильно створену і підтримувану єдність громадян СРСР в один ряд з природно-історичними спільностями світового рівня.

Курс на денаціоналізацію народів СРСР, їх русифікацію і формування на базі російського народу, його мови і культури нової історичної спільності — радянського народу — давав свої результати. В радянських республіках збільшувалася кількість росіян і російськомовного населення. Однак неросійські народи, національні меншини в республіках не були остаточно асимільовані і продовжували зберігати свою мову і культуру, свою ідентичність. Могутня хвиля національного відродження кінця 80-х років врешті-решт поховала штучну конструкцію, побудовану на хибних і фальшивих догмах, якою був Радянський Союз.