ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ МІНІМУМ
.docxТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ МІНІМУМ зі вступу до мовознавства для студентів філологічного факультету
Абзац – частина тексту ,композиційно найменша, означена відступом на початку першого рядка і, як правило, не заповненим до кінця останнім рядком.
Абревіатура – слово, що становить скорочення двох або кількох слів.
Абревіація – утворення нових слів шляхом поєднання початкових складів кількох слів або перших літер слів словосполученя.
Аглютинація – спосіб творення граматичних форм, додаванням до незмінюваних основ однозначних афіксів.
Акання – вимова в ненаголошених складах етимологічне «о» як звук «а» або звук, близький до «а».
Акомодація – це зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього.
Актант – конститутивний поширювач валентних дієслів.
Актуальне членування речення- членування речення за змістом на дві частини: предмет мовлення і те, що про нього говориться.
Акустика – чутність звуків у будь-якому приміщенні.
Акцент – наголос у слові; своєрідний характер вимови, властивий тій або іншій мові(діалектові).
Акцентологія – розділ мовознавства, що вивчає систему словесних наголосів та історичні зміни в їх окремій мові або в групі споріднених мов.
Алолекс – це варіант лексеми.
Аломорф – варіант морфеми.
Алофон – реалізація фонеми, її варіант, обумовлений конкретним фонетичним оточенням.
Алфавіт – сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.
Альвеоли – кінцева частина дихального апарату легень, основний функціональний елемент легень, через стінку якого здійснюється газообмін.
Амплітуда – це розмах повітряної хвилі.
Аналітична форма – складна, описова сполука, що складається з допоміжного і повнозначного слова і функціонує як граматична форма останнього.
Аналогія – вплив елементів мови на інші однорідні чи споріднені з ними, в результаті чого менщ впливові елементи змінюються за зразком більш впливових.
Антиномія – суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключають одне одне, але кожне з яких однаковою мірою логічно довідне в даній системі.
Антонім – різні за значенням слова, які мають протилежні , але співвідносні значення.
Антонімія – відношення смислового протиставлення.
Антропоніміка – наука про імена людей
Апарат мовлення – анатомо-фізіологічна система органів людини, які беруть участь у творенні мовних звуків – артикуляції.
Арго – умовна говірка якого-небудь соціального середовища(групи), в якій є специфічні слова й вислови, незрозумілі для сторонніх; жаргон.
Арготизм – спеціальне слова або вираз, типовий для якогось соціального прошарку, вживане з метою засекречення комунікації.
Артикль – частка, що вживається в деяких мовах при іменниках для розрізнення роду, надання їм означеності або неозначеності.
Артикуляція – робота органів мови, спрямована на продукування звуків.
Архаїзм – застаріле слово, яке вийшло з активного вжитку, але збереглося в пасивному словнику.
Асиміляція – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.
Аспірата – приголосний, який характеризується великим струменем видихуваного повітря при їх творенні, що призводить до появи фази шуму в кінці звучання.
Атрибут – ознака або предмет, які становлять характерну прикмету кого, чого-небудь.
Афікс кореневий словозмінний словотвірний – службова морфема приєднана до кореня, яка виражає граматичне і словотвірне значення.
Афіксація – це вираження граматичних значень за допомогою афіксівю
Африкати – складні нерозривні приголосні, утворенні внаслідок злиття двох звукових елементів – зімкненого з наступним щілинним.
Бемольність – ослаблення верхніх частотних вкладників унаслідок участі при творенні звука губ.
Білінгвізм(двомовність) – реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу.
Валентність – здатність слова вступати в синтаксичні зв’язки з іншими словами.
Варваризм – іншомовне або створене за іншомовним зразком слово чи зворот, що зберігають структурні ознаки чужих мов.
Варіант фонеми – це індивідуальний, територіальний й позиційний видозмін фонеми, який не впливає на смисл, не утруднює сприйняття.
Вигук – слово, яке служить для вираження емоцій.
Висловлювання
Висота звука – суб’єктивна оцінка якості звука; залежить від частоти звукових коливань.
Витримка(експозиція) – вимова звука зі збереженням відповідного положення органів.
Вібрант – приголосний, при утворенні якого артикулятор дрижить і таким чином то закриває, то відкриває шлях для повітря.
Відміна – група іменників, що мають спільну систему відмінкових закінчень.
Відмінок – граматична категорія іменних частин мови, що виражає синтаксичні відношення між словами в реченні.
Внутрішня флексія(чергування) – засіб вираження граматичного значення, характерний для індоєвропейських мов.
Внутрішня форма – спосіб мотивації слова, семантична й структурна співвіднесеність морфем, із яких воно складається, з іншими морфемами.
Вокалізм - система голосних фонем певної мови з усіма їх рисами, які виявляються у процесі артикуляції в мовленні.
Волапюк – штучна мова, створена у 1879 році німецьким католицьким священником Йоганом Мартіном Шлеєром.
Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.
Гіперонім – родове слово.
Гіпонім – видове слово.
Головний вияв фонеми(інваріант) – це звук, який, реалізуючи фонему, характеризується самостійними ознаками.
Голосний звук – лабіалізований/нелабіалізований – довгий/короткий — палаталізований(пом’якшений) редукований(послаблений):
Голосний звук – звук, який утворюється при вільному проходженні повітря з легенів через ротову порожнину; лабіалізований(губний) – голосний, при вимові якого губи заокруглюються і витягуються вперед; нелабіалізований(неогублений) – голосний, при вимові якого губи нейтральні.
Голосова щілина – щілина, утворена голосовими зв’язками і пірамідальними хрящами.
Голосові зв’язки – еластичні утворення, розташовані в середній частині глотки праворуч та ліворуч від гортані й натягнуті спереду назад. Один із найважливіших органів мовленнєвого апарату людини.
Гортань – верхня частина дихального горла.
Граматика – наука, що вивчає будову мови
Граматична форма – це єдність граматичного значення і засобів його вираження.
Граматичне значення – узагальнене мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформа, синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне вираження
?Графема- буква
Графіка – сукупність усіх засобів писемності тієї чи ішої мови.
Група підмета - підмет і другорядні члени речення, що належать до підмета
Група присудка – присудок і другорядні члени речення, що належать до присудка
Двоїна – граматична категорія(форма) числа, властива деяким давнім мовам, яка вказує на те, що йдеться по два предмети.
Двомовність - реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу.
Деетимологізація – втрата словом своєї внутрішньої форми, тобто етимологічних зв’язків із спорідненими словами.
Декореляція – історичний процес, що полягає у зміні характеру або значення морфеми або напряму мотивації
Денотат – це позначуваний предмет; предмет або явище, яке служить об’єктом позначення для знака в процесі семіотичної діяльності, одне з ключових понять семіотики.
Дериватологія(словотвір) – галузь мовознавства, що вивчає будову слів і способи їх творення.
Деривація – творення похідних слів від слова-основи.
Дивергенція – розщеплення звука на два різні звуки.
Диглосія – одночасне існування у суспільстві двох мов або двох різних форм однієї мови, застосовуваних у різних функціональних сферах.
Дисиміляція – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.
Дискурс – спосіб(чи умовлення) мовлення у поєднанні зі змістом висловлюваного.
Диференціальна ознака – ознака фонеми, за якою розрізняють значення слів чи морфем.
Дифтонг – два голосних, які утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність.
Діакритичні знаки – додаткові знаки до букви.
Діалектизм – слово, яке вживають на певній території.
Діахронія – історичний розвиток мови; дослідження мови в часі, в її історичному розвитку.
Дієвіміна – група дієслів, що має однакові форми відмінювання залежно від характеру основи.
Дієприкметник – іменна форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією, яку він виконує або яка на нього спрямована.
Дієприслівник – невідмінювана форма дієслова, яка, вказуючи на додаткову дію, пояснює в реченні основне дієслово.
Дієреза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.
Дієслово – частина мови, яка означає поняття дії або стану як процесу і має такі основні граматичні категорії: часу, виду, способу, стану, особи, числа.
Додаток – другорядний член речення, який перебуває в об’єктивним відношеннях з підпорядковуючим членом і виражається формами непрямим відмінків іменників та їх еквівалентів.
Евфемізм – слово або вислів, який вживають замість заборонених слів.
Екзотизм – слово, яке позначає властиве іншим народам або країнам поняття.
Екскурсія(або приступ) – одна з фаз артикуляції; початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука.
Експонент – план вираження мовного знака, позначувальне.
Екстралінгвістика – галузь мовознавства, що вивчає сукупність чинників, пов’язаних з розвитком, поширенням та функціонуванням мови.
Енантіосемія – поляризація значень у межах одного й того ж слова.
Енклітика – ненаголошене слово, що стоїть після наголошеного, утворюючи з ним одне фонетичне ціле.
Епентеза – поява у слові додаткового звука.
Есперанто – міжнародна штучна мова, створена на матеріалі найбільш поширених європейських мов.
Етимологія – розділ мовознавства, що вивчає походження і історію слів.
Етнолінгвістика – напрям у мовознавстві, який вивчає мову в її зв’язках з культурою, взаємодію мовних, етнокультурних і етнопсихологічних чинників у функціонуванні та розвитку мови.
Жаргон – мова якоїсь соціальної чи професійної групи, що відрізняється від загальнонародної наявністю специфічних слів і виразів, властивих цій групі.
Жаргонізм – слово, властиве розмовній мові людей, пов’язаних певною спільністю інтересів.
Займенник – частина мови, до якої належать слова, що не називають особи, предмета, якості або числа, а тільки вказують на них, виступаючи замість іменників, прикметників або числівників.
Закінчення - змінний афікс, що стоїть у кінці слова і виражає синтаксичні відношення між словами у словосполученні й реченні.
Запозичення – елемент чужої мови(слово, морфема, синтаксична конструкція та ін.), який було перенесено з однієї мови до іншої в результаті мовних контактів, а також сам процес переходу елементів однієї мови до іншої.
Звуження значення слова – це семантичний процес, при якому назва стає конкретнішою.
Звук – це мінімальна, нероздільна одиниця мовленнєвого потоку, що сприймається вухом.
Звукові зміни
Звуконаслідування – відтворення голосом або технічними засобами природних і механічних звучань.
Зв’язка – допоміжне дієслово, яке є частиною складеного присудка.
Зів – вхід з порожнини рота в глотку; рот.
Знак – матеріальний, чуттєво сприйманний предмет, який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.
Знакова система – система , якій характерні умовність і довільність.
Значення – суть чого-небудь; зміст.
Зрощення – стійке сполучення слів, що виступає в мові як єдиний неподільний на складові частини вислів.
Зуби – кісткове утворення в ротовій порожнині хребетних тварин, використовуються для розкушування і пережовуванння їжі, а також з метою нападу і захисту.
Ідеографія – один з типів письма, знаки якого передають цілі поняття.
Ідіома – притаманний тільки даній мові стійкий зворот, що виражає єдине поняття.
Ідіоматичність – зрушення у значенні компонентів.
Ієрогліф – фігурний знак у системі ідеографічного письма, що позначає поняття, склад або звук мови.
Ізафет – атрибутивне словосполучення, яке складається з двох іменників, перший з яких є означеним, але показник зв’язку знаходиться в другому слові.
Іменник – відмінювання частина мови, що позначає предмет, дію, явище, ознаку тощо.
Імперфект – одна з форм минулого часу дієслова в індоєвропейських мовах, що виражає тривалу або повторну дію без вказівки на її закінчення в минулому.
Інваріант - це звук, який, реалізуючи фонему, характеризується самостійними ознаками.
Інверсія – зміна звичайного порядку слів у реченні для виділення смислової значущості тих чи інших його членів або для надання фразі особливого стилістичного забарвлення.
Інкорпорація – спосіб синтаксичного зв’язку між словами в реченні, при якому головний член словосполуки зливається з підрядними членами у фонетико-морфологічний комплекс, аналогічний слову.
Інтегральна ознака – ознака фонеми, яка не розрізняє значень слів чи морфем.
Інтерлінгва – натуралістична штучна мова, оприлюднена у 1951 році Міжнародною асоціацією допоміжної мови під керівництвом А.Гоуда.
Інтернаціоналізм – слово, поширене в більшості мов світу.
Інтерференція – взаємне посилення або послаблення хвиль під час накладання їх одна в одну.
Інтерфікс – афікс, вставлений у середину кореня.
Інтонація – послідовна зміна висоти тону, силу й часу звучання голосу, що відбиває інтелектуальний та емоційно-вольовий зміст мовлення.
Інфікс – афікс, вставлений у середину кореня.
Інфінітив – неозначена форма дієслова.
Історизм – слово, яке вийшло з ужитку в зв’язку з зникненням позначуваних ним понять.
Калька – копіювання іншомовного сова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; поморфемний переклад іншомовного слова.
Керування – тип синтаксичного зв’язку в словосполученні, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші, але конкретно визначені граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю зумовлюється стрижневим словом.
Кирилиця – одна з двох абеток старослов’янської мови, що лягла в основу давньоруського алфавіту.
Класифікація мов — генеалогічна типологічна – генеалогічна класифікація мов – це класифікація, яка об’єднує мови за їх походженням; типологічна класифікація мов – класифікація, яка поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження й розташування в просторі
Когезія – засоби зв’язності в тексті(повтори, сполучники, порядок слів тощо).
Койне – будь-яка загальна народна мова, що виникла на грунті панівного діалекту.
Комунікація – спілкування, зв’язок.
Конвергенція – збіг ознак, властивостей у явищах, між собою не пов’язаних, незалежних.
Конверсія – спосіб вираження суб’єктно-об’єктних відношень в еквівалентних за змістом реченнях.
Конотація – одне з основних понять в лінгвістиці, яке означає додаткові семантичні і стилістичні відтінки, що накладаються на основне значення слова в процесі комунікації і надають вислову експресивного забарвлення.
Конфікс(або циркумфікс) – перерваний афікс, який охоплює з двох боків корінь.
Координація – це взаємна супідрядність підмета і присудка, їх взаємна узгодженість.
Корінь – сегментна частина, що є спільною для всіх споріднених слів.
Кульмінація(або витримка) – положення органів мовлення в момент вимовляння звуків.
Лабіалізація – заокруглення випнутих уперед губ.
Легені – органи повітряного дихання людини.
Лексема – слова, як самостійна значеннєва одиниця, яку в мовознавстві розглядають у сукупності всіх свої форм і значень.
Лексика – словниковий склад мови.
Лексикографія – розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників.
Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови(лексику).
Лінгвістика – наука, що вивчає мову в усій складності її прояву.
Лінгвокраїнознавство – освіта засобами іноземної мови.
Метафора – образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.
Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.
Метонімія – перенесення назви одного явища на інше, що перебуває з ним у тому чи іншому зв’язку.
Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення у мозку людини предметів об’єктивної дійсності в їх істотних властивостях, зв’язках і відношеннях, в результаті якого формується інтелект особистості.
Міміка – рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини.
Множина – форма числа, співвідносна з одниною, яка вживається тоді, коли мова йде про два предмети або більше.
Мовлення – це процес спілкування людей між собою за допомогою мови, а також створення та передача повідомлення за допомогою радіо чи телебачення.
Мовна сім’я – найбільша одиниця класифікації народів(етносів) за ознакою мовної спорідненості.
Моносемія – наявність у мовній одиниці одного значення.
Морфема – мінімальна двостороння одиниця мови.
Морфеміка – це розділ мовознавства, що вивчає морфемний склад слова.
Морфологія – розділ мовознавства, що вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.
Морфонема – ряд фонем, що замінюють одна одну в межах тієї самої морфеми і представлені в її аломорфах.
Морфонологія – розділ мовознавства, який вивчає фонологічну структуру морфем різного типу й використання фонологічних відмінностей для морфологічних цілей.
Мотивація – сукупність мотивів, доказів для обгрунтування чогось.
Наголос – це вимова одного зі складів з більшою силою.
Назальність – вимова звуків мови з носовим відтінком, призвуком.
Нейтралізація – зняття фонологічного протиставлення у певних положеннях.
Неологізм – нове слово, яке виникло за пам’яті людей, яке його використовують.
Номінація – іменування як процес співвіднесення мовних одиниць з об’єктами, що вони позначають, та увесь комплекс лінгвістичних питань, пов’язаний з цим процесом.
Носова порожнина – порожнина, що є початком дихального шляху людини.
Нульова флексія – відсутність звукового закінчення.
Обертон – тон, вищий від основного.
Об’єкт – явище, предмет, особа, на які спрямована певна діяльність, увага та ін.
Обставина – другорядний член речення, який вказує час, місце, причину, мету і спосіб дії або характеризує якість, міру чи спосіб вияву ознаки.
Огублення – заокруглення випнутих уперед губ.
Одиниці мови
Однина – граматична форма числа ,співвідносна з множиною, яка вживається тоді, коли мова йде про один предмет.
Означення – другорядний член речення, що відноситься в реченні до іменника або субстантивованого слова і виражає якусь ознаку предмета.
Означуване – термін, якому дається означення.
Означуюче – символ чи групу символів, що повинна роз’яснити значення терміна.
Оказіоналізм – авторський неологізм.
Омограф – це слова, які пишуться однаково, але вимовляються по-різному.
Омонім – це слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення.
Омофон – це слова, які вимовляються однаково , але різняться написанням.
Омоформа – це слова, в яких збігаються тільки окремі форми.
Ономастика – розділ мовознавства, що вивчає власні назви.
Онтогенез – індивідуальний розвиток організму з моменту утворення зиготи до природної смерті.
Опозиція – протиставлення в мовознавстві.
Опрощення – історична зміна у структурі слова, у наслідок якої раніше членована на морфеми основа стає нечленованою, перетворюючись на кореневий морф.
Органи мовлення – активні/пасивні: активні органи – рухомі, вони виконують головну роботу при творенні звукі(язик, губи, нижня щелепа, м’яке піднебіння, язичок); пасивні органи – нерухомі, виконують при творенні звуків додаткову функцію(зуби, альвеоли, тверде піднебіння , верхня щелепа, порожнина носа)
Орфограма – орфографічно правильний варіант написання серед інших можливих, але неправильних.
Орфографія – система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мовлення на письмі.
Орфоепія – розділ мовознавства, який встановлює систему вимовних норм.
Основа – частина слова, що є носієм його основного значення.
Основоскладання – спосіб творення слів, за якого дві і більше основ поєднуються в одне слово за допомогою інтерфіксів.
Особа – окрема людина, індивід; граматична катеорія дієслів, що виражається їх формами та особовими займенниками.
Палаталізація – це пом’якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спитки язика – піднесення її до твердого піднебіння.
Парадигма – системний ряд форм відмінювання чи дієвідмінювання окремого слова або таблиця таких форм.
Паралінгвістика – наука, що вивчає невербальні форми спілкування(міміка, жести).
Паронім – це різні за значенням слова, що схожі за вимовою та в деяких випадках мають спільні корені.
Перерозклад – історична зміна, у результаті якої відбувається перерозподіл морфемного матеріалу у середині слова при збереженні його основою похідного(мотивованого) характеру.
Перфект – дієслівна форма в індоєвропейських мовах, що виражає дію, закінчену в минулому, результат якої наявний і в момент мовлення.
Письмо – штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.
Піджини – змішані мови зі спрощеною структурою, які використовуються як засіб міжетнічного спілкування.
Підмет – головний член речення, що означає предмет дії, етапу, властивості або якості, звичайно виражених присудком.
Піднебіння – верхня стінка ротової порожнини у людей, яка поділяється на передню тверду й задню м’яку частини і має склепінчасту форму.
Підрядний зв’язок – синтаксичний зв’язок, що вказує на граматичну залежність одного компонента від іншого в реченні чи словосполученні.
Піктографія – це одна з найбільших ранніх форм писемності через зображення предметів, подій тощо спрощеними умовними знаками , схемами, малюками.
Плюсквамперфект – одна з форм минулого часу, яка означає дію, що відбувалася або відбулася раніше від іншої минулої дії.
Полісемія – наявність різних лексичних значень у одного й того ж слова відповідно до різних контекстів.
Поняття – форма мислення, в якій відбиваються загальні істотні властивості предметів і явищ об’єктивної дійсності, загальні взаємозв’язки між ними у вигляді цілісної системи ознак.
Постпозиція – місце слова(члена речення) або групи слів після слова(члена речення), з яким вони безпосередньо пов’язані.
Постфікс – афікс, що стоїть після кореня.
Постфіксація – це творення нових слів за допомогою постфіксів.
Прагматика – розділ мовознавства, який вивчає комплекс проблем, що стосується мовця, адресата, їх взаємодії в комунікації.
Прамова – мова, з діалектів якої виникла група споріднених мов.
Предикат – конститутивний елемент судження, тобто те, що говориться про суб’єкт.
Препозиція – положення, позиція слова або речення перед іншим словом або реченням, з яким воно пов’язане.
Пресупозиція – компонент смислу речення, який повинен бути істинним для того, щоб речення не сприймалось як семантично аномальне або недоречне в даному контексті.
Префікс - афікс, який стоїть перед коренем.
Префіксація – вираження граматичних значень за допомогою префіксів.
Приголосний звук – звук, який утворюється внаслідок проходження струменя повітря через перепону в якомусь місці мовного апарату.
Придиховість – акустичний ефект, шум, видих повітря, що виникає під час вимови приголосного звуку.
Прийменник – незмінне службове слово, що вказує на відношення керованого іменника, а також займенника і числівника до керуючого слова.
Прикметник – частина мови, що виражає ознаку предмета і сполучається з іменником, узгоджуючись з ним в роді, числі й відмінку.
Прилягання – зв’язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно або інтонаційно.
Прислівник – незмінна частина мови, що виражає ознаку дії, стану, якості, а також доповнює значення дієслова, вказуючи на різні обставини, за яких відбувається дія.
Присудок – один із двох головних членів двоскладного речення, що означає дію або стан предмета, вираженого підметом.
Проклітика – ненаголошене слово, що стоїть перед наголошеним і утворює з ним одне фонетичне ціле.
Просторіччя – слова, які вживаються у літературній мові з метою зниженої, грубуватої оцінки певних явищ чи предметів.
Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова приголосного для полегшення вимови.
Психолінгвістика – це наука про мовленнєву діяльність людини у психологічних та лінгвістичних аспектах, зокрема експериментальне дослідження психічної діяльності суб’єкта в засвоєнні та використанні мови як організованої та автономної системи.
Пуризм – навмисне цілеспрямоване усунення з мови всіх іншомовних слів.
Редеривація – зворотне словотворення.