Загальні відомості про сучасні слов’янські мови. Генетична класифікація мов. Слов’янська група

Загальні відомості про сучасні слов’янські мови. Генетична класифікація мов. Слов’янська група

Слов'яни − велика група племен, предків сучасних слов'янських народів Центральної, Південної та Східної Європи, що говорили на мовах, які належали до індоєвропейської сім'ї. Слов'яни є найчисленнішою в Європі (в т. ч. етнічні ро­сіяни всієї Росії) групою індоєвропейських народів, спо­ріднених за походженням (генетично), мовою і культурою. Слов'янські мови −група мов, що розвинулися з діалектів праслов'янської мови, яка становила собою одне з розгалужень індоєвропейської родини мов. Слов'янські мови як основна ознака слов'янських народів за кількістю носіїв посідають п'яте місце у світі (після ки­тайської, індійської, германської та романської груп). За даними Інтернету, загальна кількість носіїв слов'янських мов у світі на 2001 − 2005 рр. становила майже 290 млн. осіб. За різними джерелами, у слов'янських країнах про­живають: росіяни(понад 145,5 млн. осіб), українці(понад 47,1 млн.), білоруси(до 10,3 млн.), русини (кілька сот тисяч у Воєводині), поляки (понад 38,6 млн.), чехи (до 10,3 млн.), словаки(понад 5,4 млн.), серболужичани(кілька десятків тисяч), кашуби (зникають, асимілювавшись з поляками), серби (до 10 млн.), болгари (до 9 млн.), хорвати (до 4,5 млн.), боснійці (до 3,8 млн.), словенці (понад 2 млн.), македонці (понад 2 млн.), чорногорці (понад 0,7 млн.). Співвідношення між кількістю слов'ян і носіїв слов'янських мов приблиз­но однакове, але в Україні значна, а в Білорусі переважна частина громадян користується російською мовою, у зв'язку з чим носіїв цієї мови більше, ніж росіян, а носіїв біло­руської та української мов менше, ніж білорусів і україн­ців. Більшість слов'ян має свої національні мови й держави, і лише окремі з них позбавлені таких ознак, що є основною підставою для дискусій стосовно кількості слов'янських мов і народів.

Зусиллями декількох поколінь учених, які вивчали мови в порівняльному аспекті, розроблена генеалогічна класифікація мов.

Генеалогічна класифікація мов– вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов'янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії - надродини (гіперсім'ї).

Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображується у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає:

1)у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм;

2)у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;

3)у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї - на групи (гілки), групи -- на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ямиє індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська, аустроазіатська.

Найпоширенішою сім'єю споріднених мов є індоєвропейська сім'я, представлена на всіх населених континентах Землі, число носіїв перевищує 2,5 млрд. Термін індоєвропейські мови (англ. Indo-European languages) був уперше запроваджений англійським дослідником Томасом Юнгом в 1813 році [2]. У німецькомовній літературі частіше використовується термін індогерманські мови (нім. indogermanische Sprachen).

Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови— 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол., також групи іранських, балтійських, романських, германських, кельтських мов і слов’янська група мов,яка поділяється на 3 підгрупи(понад 290 млн. носіїв): східну(українська, російська, білоруська, західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському(1753 – 1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи:

1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами – болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов : західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах – верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупаоб'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова-діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупустановлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. У середині XXст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1. східно­слов'янські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.

З огляду на основні фонетичні типи, територіальну поширеність, культурно-історичні зв’язки народів більшість сучасних учених визначає тричленну класифікацію слов’янських мов.

Східнословянські мови – цілісна й найчисельніша група слов’янських мов у Сх. Європі, до складу якої входять українська, російська та білоруська мови. Виникли на основі близькоспоріднених територіальних східнослов’янських говорів (6 – 9 ст.), які в процесі консолідації набули рис, що стали спільною ознакою сучасних східнословянських мов. До цих рис належать: сполуки цв-, зв- перед Ђ (< оі); зміна сполучень dj, tj в ж, ч; втрата проривних приголосних у групах dl, tl; наявність вторинного л у кол. сполученнях губних приголосних з j; повноголосся (зміна спільнослов’ян. сполук типу tort, tolt, tert, telt у повноголосні torot, tolot, teret, telet); втрата носових голосних он > у, ę > ‘а; заміна музичного наголосу експіраторним; зміна поч. сполучення je перед наступними і, е в о; втрата двоїни; занепад простих минулих часів дієслова – аориста й імперфекта та ін. Спільний давньорус. період у східнослов’ян. говорах закінчився із занепадом зредукованих ъ, ь, який відбувався протягом 11 – 13 ст. у східнослов’ян. діал. ареалах не синхронно. Неоднакові наслідки цього процесу засвідчили початок самостійної історії окремих східнослов’янських мов.

Найістотніші відмінності між сучасними східнослов’янськими мовами на фонетичному рівні такі: акання в рос. і білорус. мовах і відсутність його в укр. мові; злиття етимологічних ы, і в й в укр. мові при первісних ы, і в рос. та білоруській; різні умови переходу е (< е, ь) в о перед твердими приголосними (після м’яких перед твердими приголосними і в абсолютному кінці слова під наголосом у рос. та білорус. мовах, тільки після шиплячих і j незалежно від місця наголосу в укр. мові); вибуховий задньоязиковий приголосний g в рос., фрикативний [γ] в білоруській і фарингальний [h] в укр. мові; рефлексація давнього Ђ переважно як е в рос. та білорус., як і й дифтонги в укр.; різна історія голосних у нових закритих складах: збереження давніх о, е в рос. і білорус. (рос., білорус. конь, стол; рос. семь, печь; білорус. сем, печ), перехід їх в і в укр. (кінь, стіл, сім, піч); різна вимова дзвінких приголосних у кінці слова (оглушення їх у рос. і білорус. при збереженні дзвінкості в укр.); рефлекси слабких зредукованих ъ, ь у позиції після плавних сонорних типу trbt, th>t, trbt, tlbt та сильних зредукованих ъ, ь перед j, і як о, е в рос. (дрожать, глотать, греметь, слеза; крою, мою, рою, слепой), и в укр. (дрижати, глитати, гриміти; крию, мию, рию, сліпий), ы в білорус, (дрыжаць, глытаць, грымець; крыю, рыю, мыю, сляпы); перетворення у давніх сполученнях типу tъlt, tьlt, tolt та в суфіксі -лъ у дієсловах мин. ч. ч. p.: збереження л у рос. (волк, толстый, шелк, молчать; знал, ходил), зміна л > у в укр. (вовк, товстий, шовк, мовчати; знав, ходив) і в білорус, (воўк, тоўсты, шоўк, маўчаць; знаў, хадзіў); палаталізація приголосних з, с, ц у суфіксах -ський, -зький, -цький і диспалаталізація їх перед е, и в укр., відсутність цих явищ у рос. і білорус. мовах; асиміляція j в інтервокальній позиції поперед, приголосним і подовження його в укр. і білорус. мовах (укр. збіжжя, зілля, життя, суддя, ніччю; білорус. збожжа, зелле, жыццё, суддзя, ноччу), збереження давніх сполучень -ьje, -ьja, -ь)и в російській (судья, житие, ночью); диспалаталізація губних в абс. кінці слова в укр. і білорус. мовах (укр. голуб, кров, сім; білорус. голуб, кроў, сем), збереження їхньої палатальності в російській (голубь, кровь, семь); надпалатальність д’ і т’ тільки у білорус, мові, що зумовила виникнення дзекання і цекання (дзень, жолудзь, цесны, чытаць) і т. ін. На граматичному рівні східнослов’янські мовивідрізняються наявністю кличного відмінка в укр. мові, збереженням його решток у білорус. і відсутністю у рос. мові, закріпленням давнього закінчення -ові/-еві у дав. в. одн. іменників ч. р. в укр. мові (братові, синові, ткачеві), закінчення -у в цих формах у рос. мові; набуття старослов’ян. форм дієприкметників на -щий рос., втрата їх укр. і білорус, мовами; відпадіння кінцевого -т у дієсловах 3-ї ос. одн. теп. ч. в укр. та білорус. мовах (укр. знає, пише, читає; білорус. ведае, піша, чытае), збереження його в російській (знает, пишет, читает); наявність синтет. форми майб. ч. дієслів в укр. мові (писатиму, ходитиму), відсутньої у рос. і білоруській; уживання пасивних дієприкметників теп. ч. з суфіксом -м- у рос. і білорус. мовах (рос. изучаемый, читаемый; білорус, вывучаемы, чытаемы), занепад їх в укр. мові.

Діалектна диференціація сучасних хіднословянських мов багатша і відбиває особливості етно- та глотогенезу східних слов’ян: у рос. мові виділяються протиставлені пн. й пд. наріччя зі смугою перехідних середньорос. говорів, укр. мова складається з давніх пн., пд.-зх. і значно пізнішого пд.-сх. наріч, білорус, мовна територія поділяється на пд.-зх. наріччя, споріднене з пн. укр., пн.-сх. наріччя і середньобілорус. говори, які поєднують у собі діал. особливості обох наріч. Розвиток східнослов’ян. літ. мов пройшов два етапи: староукр., старорос. і старобілорус. писемно-літ. мови (13 – 18 ст.) базувалися на давньорус. літ. традиціях, а нові літ. мови виникли у 18 – 9 ст. на нар. основі, з неоднаковим використанням поперед. писемних традицій. Сучасна укр. літ. мова розвинулась на нар. основі середньо наддніпрянських говорів, відображених у творчості Івана Котляревського й особливо Тараса Шевченка, з урахуванням найважливіших рис староукраїнської літературної традиції. Сучасна рос. літ. мова формувалася протягом 18 – поч. 19 ст. (творчість О. Пушкіна) шляхом синтезу елементів живого нар. мовлення і традиц. книжно-літ. мови з помітним церковнослов’ян. струменем, а сучасна білорус. літ. мова, формування якої почалося в ост. чверті 19 ст. на основі центр. білорус. говірок у повному відриві від старобілорус. мовно-літ. традицій, стала на твердий шлях розвитку тільки в 20 ст. (творчість Янки Купали і Якуба Коласа).