Жанри осіннього циклу календарно

Жанри осіннього циклу календарно-обрядової творчості

На різних слов´янських територіях є свої відмінності, зумовлені різними видами занять (скотарство, землеробство, виноградарство), видами сільськогосподарських культур (зернових, коноплі та льону, винограду чи фруктів тощо), неоднаковими періодами дозрівання врожаю в різних реґіонах. Тому у цей час, як і упродовж усього року, є безліч менших свят, що мають свої територіальні відмінності та особливості. Відповідно до етапів та видів праці обрядові пісні осіннього циклу поділяються на жниварські (зажинкові, жнивні та обжинкові), косарські та гребовицькі.

Зажинкові (зажнивні) пісні — це твори календарної обрядовості осіннього циклу, які супроводжують ритуальні дійства, пов´язані із початком збору врожаю. Оскільки в минулому вони виконувалися як замовляння, в них збереглись мотиви звертання до сил природи та самої ниви (її образ персоніфікується. При величанні ниви нерідко згадувались усі поперідні види праці на ній.

Поширеним у цих творах були мотиви прохання допомоги в тотемних птахів та сил природи, їх заворожування:

Зустрічаються також замовляння проти шкідливих рослин чи птахів. Часто ці твори, як і замовляння, виконуються у формі діалогу. Дехто з дослідників вважає, що діалогічна форма є більш давньою, ніж оповідна. Але, на думку Ю. Крутя, — форма діалогу — не вирішальний показник: «Головним критерієм старожитності тої чи іншої хліборобської пісні слід вважати її безпосередній зв´язок з обрядом, поширеність і варіантність, а також сюжетну й образно-поетичну спорідненість у різних слов´янських народів...»

По завершенні зажинок, ідучи з поля на ніч, прощалися із ланом до ранку. Деякі пісні є відгомоном цього ритуалу:

—              Ой добраніч, широкеє поле,

—              Приходьте завтра раненько, Жито-житечко! Як сонійко зійде,

—      Добраніч, на здоров´я,         Росиця опаде

Жнії молодії, серпи золотії! Та приносьте по бохону хліба...

Жнивні пісні — цикл творів, якими супроводжувалась праця на полі у період жнив. Тематично вони є образним продовженням зажинкових пісень. Найпоширенішими є мотиви описів поля, його величання, процесу жаття і самих женців.

Також зустрічаються мотиви допомоги тотемних птахів, що є втіленням духів поля (померлих предків).

Втіленням духів померлих предків виступає хмара, що символізує родючу вологу і сприяє кращому врожаєві.

У жнивних піснях поряд з оспіванням роботи на ниві з´являються архетипні образи небесних світил, — сонця, місяця, ясних зірок, які супроводжували людей у їхній праці. Тут молодий місяць постає в образі срібного серпа, а зірочки на небі порівнюються з копами в полі — «скільки в небі зірочок — стільки в полі копочок». Поширеним є також образ веселки.

Древніми тут можна вважати мотиви, якими жниці закликали одна одну жати швидше до кінця. Дж. Фрезер пов´язує традицію змагання женців із ритуальним жертвоприношенням жниці (зав´язуванням у сніп), яка зжала останні колоски на полі і, як вважалось, на неї переходив дух поля. Згодом женці такими піснями підбадьорювали один одного, коли день наближався до завершення, співали про близький час відпочинку, смачної вечері.

Такими ж древніми є мотиви, де пиття ритуального напою супроводжується закликами: «Будем, сестри, жито жати /їв житі бога шукати... / Знайшли бога при барильці / Та при красненькій горілці». Ці мотиви перегукуються з пошуками в колосках маленької дитини, де простежуються натяки на жертовні ритуали: «Нам потрібне дитятко, Як додому прийдемо, Щоб хазяйка злякалася, Злякалася — заплакала».

У жниварських піснях пізнішого періоду (часу панщини, кріпацтва, наймів) часто звучать нарікання на важку непосильну працю без відпочинку. Інколи женці співом докоряють сонцеві за те, що їх палить, або просять вітер їх освіжити. Анафоричні повтори наближають такі твори-звертання до замовлянь.

Обжинкові пісні — це твори, якими супроводжувались обряди, пов´язані із завершенням жнив, праці на полі. Обжинки були часом радощів за виконані роботи, вдячності за врожай. Серед усіх творів осіннього циклу обжинковий обряд виявився найживучішим, — пісні, якими він супроводжувався, найкраще збереглися і характеризуються найбільшим образно-тематичним розмаїттям.

Значна частина вказаних творів відображає завершення праці женців: «До кінця, женчики, до кінця, Підемо додому за сонця...». Завершивши роботу, женці качалися по стерні.

Часто біля «бороди» імітували оранку, сівбу, скородження, що було символічним відтворенням цілорічного кола польових робіт і мало, за віруваннями, забезпечити безперервну родючість ниви. При цьому співали: «Вже-сьмо посіяли, поорали, поорали, / Бодай-єсьмо на без рок дочекали, дочекали». Тотемічними віруваннями позначені обжинкові пісні-звертання до польових птахів. Провідними їх мотивами є смуток за минулим літом, співчуття.

Частий мотив скликання пташкою (перепілкою, павою, соколом, яструбом тощо) своїх малих дітей додому із поля.

Багато обжинкових пісень зберегли елементи описів обрядів плетення вінка із колосків, наряджання «княгині», процесії женців від поля до дому господаря.

Часто символічний вінок постає у піснях персоніфікованим образом — духом поля, до якого звертаються женці: «Не лежи, віноньку, не лежи при зеленій межі; підведи головоньку, час тобі додомоньку». Нерідко в цих піснях вінок розмовляє із господарем, проситься до хати, розповідаючи про своє життя на полі.

У цих піснях зустрічаються звертання до сил природи, запрошення їх повернутись у поле: замовляється вітер повіяти на вижату ниву, хмара з дощем — повернутися, щоб «покропити віночок». Ідучи з ниви, женці прощалися з нею до наступного року, співаючи: «Бувай, нива, здорова, Я тебе поборола».

Значна кількість обжинкових пісень призначалася для співу по дорозі від поля до дому господаря. Вони зберегли елементи обряду котіння віночка, величання кращої жниці.

Серед обжинкових пісень можна виділити окрему групу творів величального характеру, які за формою, структурою, поетикою, ху-дожньообразною системою дуже подібні до відповідних колядок, щедрівок, веснянок. Частина цих творів призначена для виконання на полі господареві, який присутній при завершенні праці.

Інша група величальних обжинкових пісень призначалася для виконання їх при воротях, у дворі та в домі господаря. Цими творами похід женців сповіщав володаря жнив про те, що його робітники повертаються з поля: «Ой одчини, господарю, новий двір, Несем тобі вінчика на вибір...». Женці у цих величальних творах викликали всю родину господаря на двір радіти успішному завершенню врожаю:

Архетипи сонця, місяця, зірок наближають цю групу пісень до величальних колядок (тут трапляються й перегуки з колядками, на зразок «Жала Ганнуся шовкову траву на зорі, Гей, по зорі, по місяці ясному»). Подібним є і те, що серед обжинкових величань є твори, призначені для окремих членів родини. Співаючи господареві, женці звеличували його працю, мудрість, уміння вчасно засіяти і виростити хороший врожай, його турботу за поле, добре ставлення до женців. Частий мотив скликання женців на гостину і частування з нагоди завершення жнив. У цих творах зустрічаються прохання викупу за віночок та плати женцям за роботу: «Хоч гордуй, господарю, а хоч не гордуй — за вінчики червінчики наготуй...». У найархаїчніших творах цієї групи зберігаються натяки на жертовні трапези на полі, що вважалися необхідними для забезпечення родючості ниви.

Викуп за вінок завжди постає своєрідною жертвою за те, щоб добре велось господарство, щоб сили природи сприяли у всьому.

Були також окремі величальні обжинкові пісні, які співалися господині. У них величалась її краса, працелюбність, хороше ставлення до женців.

У величаннях господині звучить мотив подяки їй за те, що в час жнив вона турбувалась про робітників, виглядала їх з поля, вчасно давала обід та вечерю, готувала для них найкращі страви. Оспівується її любов до господаря, з яким вона ділить турботу про врожай, потішає, що він вже зібраний.

Поряд з господинею величаються її діти. Особливі твори призначалися дорослій дочці, яка теж оспівувалась як хороша господиня, що готує женцям святкову вечерю на честь обжинків.

В окрему групу обжинкових пісень можна виділити твори, якими супроводжувався обряд ритуального випікання короваю з нового зерна (своєрідна жертва богам та духам поля). Ця лірика сповнена елементів давньої міфології. У ній часто звучать розмови з короваєм, звернення-замовляння до нього як до живої істоти: «Короваю мій рум´яний, Чи боги тебе малювали?», «Вітай, вітай, святий короваю, Вітай, вітай, гість із божого дому. Де ж ти був, святий короваю, Що ж ти бачив з божого дару?» Зустрічаються тут і звертання до язичницьких божеств, які, на думку праслов´ян, сприяли хорошому врожаєві.

Із завершенням обжинків молодь мала більше часу, тому в піснях, призначених для дівчат та хлопців, звучить мотив кохання, який іноді поєднується з мотивом скорого весілля (що традиційно відбувалось восени після завершення польових робіт). Мотиви кохання звучать і в піснях для господаря з господинею: «Пан золото віє, а пані обмітає, А пан паню обнімає...». Вони доносять залишки язичницьких ритуалів, здійснюваних на полі на честь духів ниви, що відбувались біля «бороди». Часом ці обряди називались «качання по стерні». Це були своєрідні язичницькі грища-гуляння, за формою схожі до весняно-літніх, з тією відмінністю, що головними їх учасниками були зрілі люди, а не молодь.

Як і інші жанри календарної обрядовості, про які говорилося раніше, хліборобська лірика, втрачаючи зв´язок з язичницькими віруваннями, позбувалась ритуальних елементів, набуваючи натомість покрифічно-біблійних мотивів.

Основною ознакою таких творів є язичницько-християнський синкретизм. А в інших випадках, втрачаючи сакральний пафос, багато обрядових жниварських пісень набули гумористично-жартівливого тону.

Елементи хліборобської обрядовості увійшли не лише, як зазначалось вище, в інші жанри календарної та родинної обрядовості, а й у балади, казковий та неказковий епос, народну пареміографію тощо. Дещо наближеними до жниварських пісень за тематикою та художньообразною структурою є косарські та гребовицькі пісні.

Косарські пісні — твори, які виконувались як супровід до праці під час косовиці та по завершенні роботи. Такими вони дійшли до наших днів. Але, як вважають окремі дослідники, у давнину вони мали інше призначення. Зокрема В. Валушок пов´язує їх виникненя та виконання з традицією ініціації як посвяти до косарських громад, вважаючи, що основна їх частина співалась після прийняття нового члена у громаду як його величання.

Основними образами у цих творах є косарі, робота яких поетизується та оспівується.

І в жниварських, і в косарських піснях часто звучать мотиви важкої праці та недолі вдови, що сама не може впоратись із роботою в полі, тому в неї бідний врожай, немає кому допомогти, і їй доводиться за плату наймати робітників.

Цими мотивами жниварські та косарські твори перегукуються із вдовиними піснями. Меланхолійним настроєм, мотивами кохання, переживаннями ліричного героя окремі з них наближені до родинно-побутових пісень, які, очевидно, виникли із календарно-обрядової творчості.

Давність традиції косарських пісень засвідчує той факт, що їх провідні мотиви кошення трави, образи срібної коси, чистої роси тощо наявні у творах інших циклів, зокрема в зимовому, де вони широко представлені у щедрівках («Там Василій сіно косить», «А Василій сіно косив» та ін.). У цьому виявляється річна календарна циклічність та безперервність, зв´язок із жанрами інших періодів, де кожен цикл є провіщенням наступних, що чітко простежується у тематиці, мотивах та образності усіх жанрів, спільній архетиповості. Символічним є образ смерті з косою, який з´являється не лише в обрядовій творчості (зокрема різдвяній), а й у народній ліриці, ліро-епосі та епосі.

Однак, частина косарських пісень походить з пізнішого часу, ніж архаїчна календарна обрядовість, тому вони менше зв´язані з ритуалами і більше із «новітніми» жанрами. Зокрема, зафіксована значна кількість косарських пісень з коломийковим розміром

Співзвучними із косарськими піснями є гребовицькі. Гребовицькі пісні — це твори календарної обрядовості, якими супроводжувався процес згрібання сіна, і які виконувались у період після жнив. Ця група пісень менш чисельна, і в них є мотиви, що зустрічаються в інших жанрах землеробської творчості. Так, поширене величання робітників-гребців, оспівування їх праці.

Як у жниварських та косарських піснях, у гребовицьких є мотиви замовлянь до сонця (щоб воно не палило), до вітру (щоб не розносив сіно, а освіжив від важкої праці), до вечора (щоб швидше прийшов і приніс спочинок). Особливо гостро ці мотиви звучать у творах, де вони переплітаються з темою панщини, роботою в наймах тощо.

Поширеними тут також є теми кохання, залицяння, женихання, любовно-еротичні мотиви.

Часто проводиться паралель між згрібанням сіна та «згрібанням докупи» козака з дівчиною, що, очевидно, є відголоском якогось давнього обряду чи гри.

Провідною темою гребовицьких пісень є величання господаря, господині. Значна їх частина призначалась для того, щоб співати після завершення праці при воротях чи перед двором. Про це свідчать початкові рядки творів — «Заскрипіли ворітечка...», «Одчиняй ворота, вже йде твоя робота...» тощо.

Часто в таких піснях, як і в жниварських, звучать мотиви викупу, плати за роботу, заклики до частування робітників найкращими стравами, найдорожчим вином, накликання біди на господарство, якщо пан не віддячиться як слід і не прийме гребців якнайкраще. Є серед них багато творів жартівливо-гумористичних. У них висміюються невмілі гребці, що поламали граблі, поганий та скупий господар чи господиня, що невчасно давали їсти тощо. Об´єктами насмішок ставали і чужі ватаги гребців, які працювали на сусідніх ланах. Окремі дослідники висловлювали думку про те, що такі твори не мають зв´язку з обрядом, зокрема Ф. Колесса гадав, що косарські та громадільницькі пісні не мають обрядового характеру й не відрізняються своєю формою від звичайних пісень. Все ж їх слід вирізняти в окремі групи календарної творчості, оскільки, на відміну від ліричних пісень, які не мають жодної часової локалізації, косарські та гребо вицькі пісні тісно пов´язані з певним періодом річного циклу, поза яким вони не виконуються.

Календарна обрядовість усіх циклів пройшла однаковий шлях трансформації: у найдавніший період свого існування вона відігравала утилітарну роль, маючи на меті за допомогою магічних ритуалів впливати на природу та світ. У всіх циклах чітко простежуються елементи магії, ознаки давніх культів та вірувань, центральним з яких є вшанування духів померлих предків (з ним зокрема пов´язане наявне в усій річній обрядовості сприймання чужинця як божества чи втіленого духа із потойбіччя: колядника-полазника у зимовий час; прибульця як «судженого» у весняно-літній; подорожнього як втілення духа поля у час жнив). Згодом, «втративши своє високе призначення, не сприймаючись більше як урочисті обряди, від пунктуального виконання яких залежить благополуччя і саме існування общини, вони поступово звелись до карнавалів, пантомім і розваг. І нарешті, на останній стадії виродження ці обряди, що колись всерйоз сприймались дорослими та мудрими людьми, стають пустою дитячою забавою». Саме такими більшість із них є у наш час.

Жанри літнього циклу календарно-обрядової творчості

Відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри усної народної творчості, що їх супроводжували: маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, собіткові пісні, царинні пісні.

Маївки (майські пісні) — твори календарної обрядовості початку літа, назва яких, можливо, походить від «май» (травень) чи «маяти» (прикрашати зеленню) або «мавки» (духи лісу та поля). Ними супроводжувались описані обряди Зеленої (Клечальної) неділі та пов´язані з нею ігрища молоді. Ці твори менш збережені і досліджені, ніж веснянки і гаївки. Найпоширенішим тут є мотив замаювання хат, подвір´їв.

Окрему групу становлять маївки, якими супроводжувались обряди прикрашання худоби, що зберегли зв´язок із тотемними поклоніннями, і носять серйозний характер (ці твори іноді носили назву пастуші пісні).

Далі хлопці і дівчата сходяться докупи і радяться, як краще вити віночки, і, виплітаючи їх, величають корівок за молоко, сметану, масло, сир. У деяких піснях зустрічаються звертання до окремої корови.

В окрему групу виділяються майські пісні, якими супроводжувалися обряди водіння тополі, куста, кралечки — «замаяної» дівчини, яку водили дівчата від двору до двору.

Цей обряд зберігає не лише зв´язок із анімістичними уявленнями, а й з Великодніми святами на основі вшанування культу покійників. В обряді «куста» також звучать мотиви проводів дівчини до зеленого гаю, її зустрічі з парубком чи козаком, розмова між ними. У цьому виявляється поєднання культу духів з ігрищами молоді в час Зелених свят.

Тема весняних молодечих ігор продовжується у маївках, якими супроводжувались ритуали «гойдалки» — гойдання дівчат та хлопців на «вербових колисках», що передували їх любовним забавам.

Часто така гойдалка називається колискою. Можливо, подібний ритуал очищення повітрям здійснювали і з покійниками, що дійшло до нас в окремих елементах казок, де мертву царівну підвішують у лісі у скляній чи кришталевій колисці (труні). Подекуди подібні ритуали відбувались на Великдень у зв´язку із культом померлих предків.

У маївках часто зустрічаються любовно-еротичні мотиви та мотив ворожіння по куванню зозулі, що споріднює їх із гаївками:

Маївки, як і більшість жанрів календарної обрядовості, є творами усної народної пісенності, де дійство поєднується зі словом, вони нерідко виконуються у формі діалогу.

Русальні пісні — жанр календарно-обрядової лірики, пов´язаний із святкуванням Русалій (Русального тижня, Русального великодня). Оскільки це свято було пов´язане з духами землі і води, то у русальних піснях широко відображені не лише їх архетипи, а й образи, що їх супроводжують: ночі, місяця, берега, річки, криниці, верби тощо. Так, образ місяця в піснях-замовляннях виявляє зв´язок із астральним культом і є невід´ємним атрибутом русалчиних гулянь (вважалось, що при місяці вони виходять із води і водять хороводи):

Щоб задобрити русалок, жінки у ці дні самі розвішували по деревах дарунки.

Хоча русальні пісні сповнені глибокого ліризму, поетизації образів лісових, польових та водяних істот, вважалось, що русалки можуть завдавати багато шкоди людям і навіть забрати їх із собою «на той світ». Частим у цих творах є мотив загадування русалкою загадок людині, з якою вона зустрілась.

Завершувались Русалії урочистими проводами русалок із села, що супроводжувалось подекуди водінням дівчини, її ритуальним поливанням, проводами до води (що, очевидно, є заміною колишнього жертвоприношення, після якого вона сама «ставала русалкою»). Тема проводів русалок теж знайшла своє відображення у русальних піснях.

Як у весняний період, у час Зелених свят та Русалій були і свої особливі ігри. Серед хлопців поширеними були бої, перебої та перегони. Бились один на один чи група проти групи. Ці ігри були дуже різноманітними за своїми правилами — учасники могли битись кулаками чи без рук (тільки грудьми). Можливо, ці ігри були символічним утвердженням повної перемоги літа над зимою, або ж були змаганнями між двома парубочими громадами. М. Костомаров висловлює думку, що ігрища на тематику боротьби є замовляннями перед військовими діями, війнами.

Зовсім іншого характеру була ритуально-обрядова гра «завивання берези» (на деяких територіях вона носить назву кумування). Цей обряд відбувався в лісі. Дівчата й хлопці парами завивали гілки на березі колом, обнімаючись крізь нього. Тоді хлопець зрізав цей «вінок», щоб гілки не розійшлися, а дівчина кидала його на воду, ворожачи на ньому, як у час купальських свят. Учасники обряду (чи це пара — хлопець з дівчиною, чи двоє дівчат) ставали кумами — найближчими друзями:

Також парубки з дівчатами грали гру «Горюдуба», що теж є глибоко символічною: пара (дівчина з хлопцем) втікає від «ловця», який ловить дівчину, а всі у цей час вигукують: «Гори, гори ясно, щоби не погасло!» Ця гра була провіщенням купальських свят, щоб ясно горіло і сонце, і вогнище, яке воно уособлювало.

Отже, за тематикою, мотивами та образністю русальні пісні виявляють зв´язок із жанрами весняної обрядовості, із повір´ями, легендами, забобонами, а також містять казкові елементи та приказки.

Найбільшим розгаром у проведенні ритуалів та ігрищ літнього періоду було свято Купала. У давнину воно відбувалося із виконанням багатьох ритуалів та магічних дій, ворожінь, гульбищ, що супро воджувались купальськими піснями. Уривки деяких із тих, що дійшли до нас, є сакральними і виявляють тісний зв´язок із давніми віруваннями, за якими цей день вважався шлюбом води і сонця (Лади з Купалом).

Серед міфічних персонажів у купальських піснях поширений образ Марени, що уособлює хмару, родючу вологу: «Коло Мареночки— Купало, Грає сонечко на Івана!», «Коло Мареноньки ходили дівоньки, Стороною дощик іде, стороною». Подекуди зустрічаються пісні-замовляння до Марени: «Ой, Марено, чорна гадино, З´їла місяць, з´їла сонце... їсть зірки й дрібненькі дітки...» Тому на деяких територіях існував обряд «топити Марену», що символізував перемогу над дощовою хмарою під час жнив, які наближалися. При цьому співали: «Утонула Маренонька, утонула, Наверх кісонька зринула...».

Значну групу купальських пісень складають твори закликального характеру, якими молодь скликалась на свято. У них нерідко звучали заклинання та прокляття тих людей, які не прийшли величати Купала (ці твори, очевидно, виникали у період двовір´я і стосуються християн, які не підтримували поганських звичаїв)

Вінок у купальських піснях є давнім язичницьким архетипом як символ річного коловороту, сонячного світила, безконечності; а також — дівочості, долі. Він є обов´язковим атрибутом весняно-літніх ігор та ворожінь. Одним із поширених ритуалів був обряд ворожіння на вінках, за яким під «дерево щастя» садили прибрану дівчину із зав´язаними очима, «роль якої полягала в тому, щоб бути своєрідною жертвою Дереву життя (спалення антропоморфного зображення людини і є відгомоном людського жертвоприношення)». Біля неї клали сплетені заздалегідь вінки зі свіжих та зів´ялих квітів. Вона давала кожній дівчині вінок, що був символом її майбутньої долі.

Іншим видом ворожіння на вінках був обряд пускання їх за водою, і за тим, як вони плили (швидко, обертаючись, тонучи, зв´язавшись з іншим вінком тощо), загадували майбутню долю.

Удень купальські ігри відбувались навколо рядженого деревця (Купайлиці), а ввечері — навколо ритуального вогнища, що має «горіти високо», символізуючи з´єднання землі з небом. Залишки давніх ритуалів є свідченням того, що це полум´я вважалося жертовним, його наділяли магічною силою: «У давнину побутував звичай кидати у вогонь півня або кінський череп — солярних тварин». Купальське вогнище та обряд, що відбувався навколо нього, називали собіткою, відповідно пісні, якими він супроводжувався — собітковими

Згодом обряд перестибування через вогонь став символічним очищенням перед жнивами. Подекуди купальське багаття розкладали над водою, і хлопці з дівчатами, що перестрибували через собітку, падали у воду. Потім молодь ішла у гущавину «шукати цвіт папороті».

На деяких територіях Купала не спалювали у вогні, а топили. Це було пов´язано ще з одним відомим ритуалом, який проводився вранці після святкової ночі, — купання молоді у воді — і вважався обрядом очищення після оргій. Тому тут вода, як у всій календарній обрядовості, є обов´язковим архетипом. У цьому виявляється зв´язок купальських пісень не лише із жанрами весняного та літнього циклів, а й з колядками та щедрівками, у яких нерідко зустрічаються мотиви знесення дівочого вінка у річку, перехоплення молодцями дівчини-перевізнички, переведення через потік тощо. Як у всій давньослов´янській ліриці, вода у купальських звичаях та піснях є символом парування, вінчання (очевидно, етимологічно від «вінок»).

Частий мотив віддання дівчини тому молодцеві, що витягне її із води, коли вона топиться, або зловить у воді її вінок.

У купальських піснях дуже часто зустрічається мотив потопання дівчини, яка просить порятунку у своїх рідних — батька, матері, сестри, брата, але ті відмовляються її рятувати. Подекуди він може сприйматись як покарання дівчини за непослух, але Е. Тайлор, вказуючи на значне поширення цього мотиву у різних народів, дає інше пояснення: водні духи, за язичницькими уявленнями, вимагають Чертов, тому «абсолютно очевидно, що з цієї точки зору спасіння потопаючого, тобто виривання жертви із кігтів водяного духу — це безглуздий виклик божеству, який навряд чи зможе залишитися непімщеним...».

Ще одним жанром усної народної творчості літнього циклу є твори, відносно пізніші за походженням і пов´язані з Петрівкою.

Петрівка починалась відразу ж після святкування Русалій, а пісні, що виконувались у цей час, називались петрівчані (або петрівчанські). У них розробляється тематика творів календарної обрядовості зимоого та весняного циклів. Пора теплих літніх ночей була періодом молодечих забав, кохання, підшукування пари для подружнього життя, рій про майбутнє. Петрівчані пісні, як й інші подібні жанри, зберіають елементи давніх вірувань, форму замовлянь, архетипову обазність.

У цих творах часто зустрічаються образи-символи прадавніх тотемів-дерев (верби, дуба, явора, берези, калини, терену); птахів (зозулі, олов´я, перепілки); рослин (барвінку, цар-зілля, рути, льону, гречки, оноплі); а також — архетипи дощу, річки, небесних світил, пшеничого поля, вогню, тощо.

Мотивами кохання петрівчані пісні перегукуються із веснянками та гаївками любовно-еротичної групи та із близькими за тематикою колядками та щедрівками.

Але порівняно з іншими жанрами календарно-обрядової творчості вони більшою мірою пройняті ліризмом, подекуди — глибоким смут ком за літом, що минає, швидкоплинністю людського життя. Цим петрівчанські пісні подібні до родинно-побутової лірики. У них часто зустрічаються мотиви нерозділеного кохання, розлуки, печалі. Нерідко вони будуються на основі паралелізмів, де дівчина постає в образах зозулі, голубки, перепілки; а парубок — сокола, яструба, голуба; або ж молода пара зображена в образах дерев над водою чи у гаю.

Тема кохання у петрівчаних піснях часто супроводжується мотивами коротких ночей, звертаннями до зозулі, щоб та не кувала вранці, не будила дівчину.