Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Operativna_khirurgiya_ZAG_ChAST_Vlasenko_-BTs200345019148

.pdf
Скачиваний:
950
Добавлен:
12.06.2018
Размер:
16.89 Mб
Скачать

В. М. Власенко, Л. А. Тихонюк, М. В. Рубленко

ОПЕРАТИВНА ХІРУРГІЯ, АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ І ТОПОГРАФІЧНА АНАТОМІЯ

ББК 48.75

Автори: В.М. Власенко, JI.A. Тихошок, М.В. Рубленко

 

В58

 

УДК 619:617.4-089.5/11 (075.8)

Рецензенти: доктори ветеринарних наук, професори В. Й. Іздепський (Полтавська державна аграрна академія), Г. М. Фоменко

(Харківська державна аграрна академія)

В.М. Власенко, JI.A. Тихонюк, М.В. Рубленко

В58 Оперативна хірургія, анестезіологія і топографічна анатомія. - Біла Церква, 2003. -512 с.

ISBN 966-7417-49-2

У підручнику викладено вчення про хірургічну операцію, хірургічні інструменти та їх застосування, фіксацію тварин, профілактику хірургічної інфекції, методи загального й місцевого знеболювання, нейролептаналгезію, елементи хірургічних операцій, загальні оперативні втручання в різних ділянках тіла, десмургію та методи застосування новокаїнових блокад з лікувальною й профілактичною метою.

ББК 48.75

© Власенко В.М., Тихонюк J1.A., Рубленко М.В., 2003

ISBN 966-7417-49-2

Viainchirurgiaestviadolorasa(Дорога в хірургію - важка дорога)

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

£

v e t e r i n a r i u m

ВСТУП

Предмет "Оперативна хірургія" та його роль у формуванні лікаря ветеринарної медицини

Ветеринарна хірургія(chirurgiaveterinarium; від грец. cheirрука + + ergonдія, тобто означає

"рукоділля", ремесло, майстерність; veterinarium- лікуючий худобу) - наука, яка вивчає захворювання, для

лікування яких, крім загальних терапевтичних заходів (фармакологічних, фізичних і біологічних), застосовують різноманітні криваві й некриаавл меКанічні upvmoMw, ті мають та меті діквідаидо або полегшення хворобливого стану тварини. В оперативній хірургії механічні прийоми є основними. Із ряду окремих простих механічних прийомів або ручних дій складаються більш складні оперативні прийоми, які називаються хірургічними операціями. Учення про них і складає предмет оперативної хірургії.

Оперативна хірургія - розділ хірургії, який вивчає теоретичні основи, правила, способи і техніку виконання хірургічної операції. Для того, щоб виконати раціонально ту або іншу хірургічну операцію, необхідно не тільки вивчити її техніку й знати умови, при яких дана операція може бути виконана чи протипоказана, необхідно мати чітку уяву про її доцільність і недоліки, врахувати анатомо-топографічні особливості оперованої ділянки тіла.

Поряд із цим, оперативна хірургія розробляє операції для проведення на клінічно здорових тваринах фізіологічних і патофізіологічних експериментів з метою вивчення функцій окремих органів і систем організму або створення моделей хвороб. Теоретичною базою для оперативної хірургії є топографічна

анатомія.

Розробка в цьому напрямку різних оперативних прийомів та інших складних операцій, тобто вивчення їх з точки зору фізіології і топографічної анатомії, врахування безпосередніх і віддалених результатів, складає основну задачу оперативної хірургії. Остання дає студентам теоретичні основи і прищеплює технічні навики хірургічного оперування тварин. У той же час вона вирішує конкретні господарські завдання, а саме: а) відновлення у найстисліші строки втраченої або зниженої продуктивності і подальше її підвищення; б) покращення або відновлення працездатності тварин; в) сприяння відтворенню стада; г) збільшення і поліпшення якостей м'ясної, вовнової і молочної продуктивності тварин; д) запобігання травматизму тварин та усунення його наслідків.

Головним моментом оперативної хірургії є технічне виконання операції. Не можна вважати хірургічну операцію тільки місцевим втручанням, оскільки вона глибоко зачіпає весь організм у цілому. Тому хірург повинен володіти не тільки спеціальними технічними знаннями, але й лікарським мисленням - уміти "мислити фізіологічно, а оперувати анатомічно". Відносно цього є вдалий вислів О. В. Вишневського: "Якщо хірурга-майстра робить анатомія, то думаючого хірурга-клініциста - фізіологія".

Перш, ніж приступити до операції на продуктивній тварині, лікар повинен вирішити питання про її доцільність з економічної точки зору, тобто розрахувати, чи буде вартість тварини після виліковування (за вирахуванням затрат на лікування) перевищувати її оцінку в даний момент.

Опір хворих тварин, їх постійне непокоєння під дією болю, м'язова сила великих тварин - все це заважає благополучному кінцю операції. Операція вважається вдалою тільки тоді, коли в прооперованих тварин зберігається повністю працездатність і продуктивність.

Оскільки хірургічна операція не є тільки місцевим втручанням, а впливає на функцію всього організму, зрозуміло, що вивчення оперативної хірургії тісно пов'язане з необхідністю засвоєння студентами відповідного рівня знань з анатомії, топографічної анатомії, гістології, фізіології, патологічної фізіології, клінічної діагностики, фармакології та інших дисциплін.

Оперативна техніка хірурга містить деякою мірою елемент мистецтва, яке потребує засвоєння певних технічних навиків користування інструментами, бережливого поводження з тканинами, швидкого орієнтування, певного темпу в роботі. Сучасна хірургія, маючи в своєму розпорядженні надійні методи загального і місцевого знеболювання, асептики та антисептики, сучасне обладнання і різноманітні спеціальні методи діагностики, майже не має межі для хірургічного втручання. Немає такого куточка в живому організмі, куди б не проникав ніж хірурга.

4

Предмет "Оперативна хірургія" розділяється на загальну і спеціальну частини. У першій розглядаються загальні питання про фіксацію тварин, хірургічну операцію, елементарні оперативні прийоми, з яких складається операція, методи знеболювання, профілактику хірургічної інфекції, десмургію, введення лікарських речовин тощо. У спеціальній частині вивчаються анатомо-топографічні дані оперованої ділянки тіла тварини і різні хірургічні операції, які виконуються в кожній із цих ділянок.

КОРОТКА ІСТОРІЯ ХІРУРГІЇ ВЕТЕРИНАРНОЇ МЕДИЦИНИ

Історичний шлях хірургії є складним. Поряд з періодичним підйомом знань, розвитком техніки, а також геніальних передбачень і заключень, в історії хірургії відзначалися періоди глухого занепаду, забуття багато чого досягнутого. Так, наприклад, найважливіший прийом майже кожної хірургічної операції - перев'язування кровоточивої судини - був відомий іще до нашої ери в Олександрії. У 1-му столітті нашої ери він був вперше описаний Цельсом (І ст. до н. е. - І ст. н. е.), і тільки через 1500 років, в XVI столітті, знову був "відкритий" Амбруазом Паре (1510-1590) як цілковито новий.

В історії розвитку людського суспільства поряд з причинами, які вимагали розвитку хірургії, були й негативні фактори, які глушили науку взагалі, в тому числі й хірургію. Наприклад, релігія і пов'язана з нею схоластика. Релігія часто не дозволяла проводити розтин трупів, не допускала втручання в організм, появу і проливання крові. Правда, це було лицемірством, оскільки одночасно через релігію та в її ім'я проводилися страти і допити, яким у першу чергу піддавалися ті, хто прагнув до знань. Зрозуміло, що розвиток науки, особливо такої, як хірургія, з глибоким матеріалістичним змістом, йшов не тільки врозріз з ученням церкви, але й вів до заперечення релігії. У далекому історичному минулому хірургія процвітала в тих країнах, де загальна культура, розвиток науки і філософії досягли високого рівня: в Єгипті, Індії, особливо в Греції і Римі, на Сході. Достатньо згадати такі імена, як Гіппократ, Цельс, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), які внесли неоціненний вклад у скарбницю хірургічної науки.

Першими лікарями тварин були скотарі, пастухи, пізніше знахарі, жерці. У давнину пастухи надавали першу хірургічну допомогу тваринам, приймали у них роди, інколи патологічні. Коли роди ускладнювалися, застосовували операції (кесарів розтин). У ті часи виникла й інша операція - кастрація самців. Римляни проводили цю операцію у самців всіх видів домашніх тварин і риб. Маго із Карфагена (II ст. до н. е.) вперше згадує про використання "клупп" (лещаток) при кастрації жеребців. Ці операції були самими стародавніми на землі.

Слід відмітити, що лікарі лікували внутрішні хвороби і ті захворювання, які не потребували оперативних втручань. Хірургія була ремеслом, нею займалися цирульники, ковалі та інші майстри, які передавали свої навики учням. Так виділилися дві галузі як у гуманній медицині, так і у ветеринарній - терапія і хірургія. А сама ветеринарія не відділялася від гуманної медицини.

Великий вплив на розвиток і наукове становлення медицини і хірургії здійснив учений і лікар Стародавньої Греції Гіппократ (460 - 377 рр. до н. е.). В його працях викладені раціональні для того часу способи лікування ран, приведена система лікування переломів, описане вправлення вивихів, дана характеристика сепсису, описаний правець і ряд інших захворювань, а також ряд операцій (резекція ребра, торакотомія тощо).

Після падіння Стародавньої Греції центр медицини перемістився в Рим. Римський лікар Цельс створив капітальну працю з медицини і хірургії, де класично описав ознаки запалення. Ним було запропоновано перев'язку судин і пластичні операції.

Подальшому розвитку медицини і ветеринарії як науки сприяли праці Галена (130-200 рр. н. е.), який вперше запропонував експериментальний напрямок у вивченні проблем медицини. Це дозволило йому накопичити великий матеріал з анатомії і фізіології, виконувати операції з урахуванням анатомічних даних. Галену належить заслуга зупинки кровотечі шляхом скручування пошкоджених судин і застосовування шовку для їх перев'язування. Створений ним науковий напрямок домінував протягом XVIII століття. Все це позитивно впливало на розвиток ветеринарної науки і, зокрема, хірургії.

Найбільший розвиток ветеринарна медицина отримала в Стародавній Греції, де знаменитий лікар (гіппіатр) Апсирта (300-360 рр. н. е.) написав цінну працю з гіппіагрики. У ній приділено багато уваги хірургічним захворюванням тварин й особливо коней (ревматичне запалення копит, мокрець тощо), указані способи кастрації, кровопускання та інші лікувальні процедури. Його заслужено вважають родоначальником ветеринарної медицини.

У кінці X - на початку XI століть у Бухарі проводив свої дослідження знаменитий лікар Абу Алі Ібн Сіна (980-1037), відомий у Європі як Авіценна. Широко освічений, володіючи філософією, глибоко вивчивши природничі науки і медицину, Ібн Сіна написав п'ятитомну наукову працю з основ теоретичної і практичної медицини під назвою "Канон лікарської науки". Ця праця була до XIII ст. насправді єдиним посібником з медицини. Виконуючи хірургічні операції, Ібн Сіна застосовував наркоз, використовуючи опій, блекоту, мандрагору. Запропоновані ним методи оперативного лікування злоякісних пухлин мало відрізняються від сучасних.

Починаючи з XVIII ст., у багатьох країнах Європи й Азії стало інтенсивно розвиватися конярство, що певною мірою сприяло науковому вивченню коня. У цей час арабський учений-ветеринар написав трактат про коня, в якому описав більше 200 різних захворювань, у тому числі хірургічних. У цьому ж столітті італійський коняр Джордано Руффо написав працю "De medicineeguorum", яка була єдиним в Європі солідним твором того часу з ветеринарної медицини.

Історичний шлях розвитку хірургії охоплює тисячоліття. Його умовно можна розділити на три періоди.

1.Період стихійних та емпіричних знань. Стихійно зароджувалися елементи хірургії в доісторичну епоху людства (знахарство, забобони, фантазії, заговори). Наприклад, при вогнепальних пораненнях лікували зброю.

2.Анатомічний період XVI ст. З'явилася чудова книга А. Везалія (1514-1564) "Про будову людського тіла" (1543) - результат колосальної праці з розтину трупів людей і тварин. Шляхи розвитку хірургії швидко розширилися після відкриття В. Гарвеєм (1578-1657) законів кровообігу. А. Левенгук (1632-1723) сконструював збільшувальний прилад типу мікроскопа, який дав збільшення в 270 разів, за допомогою якого було проведено ряд досліджень. Однак засновником гістології вважається М. Биша (1777-1802), який описав 21 тканину.

3.Клініка. Експериментальний період, він ділиться на:

а) доантисептичний період. Це був той час, коли мікробіологічної науки ще не було й хірурги не мали ніякого уявлення про мікроорганізми, які були причиною гнійного запалення як випадкових, так і

6

операційних ран. Хірургічне втручання давало значний процент смертельних ускладнень, а загоєння ран за первинним натягом було виключно рідкісним явищем.

УМюнхенській хірургічній клініці помирали всі хворі з ускладненими переломами кісток, а рани ускладнювалися гангреною у 80%. Навіть незначні операції в більшості випадків призводили до смерті хворих. Французький хірург Вельпо писав: "Уколом шпильки ми створюємо дорогу смерті". Коли він сам захворів емпіємою грудної порожнини й виникла необхідність провести резекцію ребра, він від неї відмовився, тому що усвідомлював, що смерть після операції неминуча. Хірург Реклю, характеризуючи стан хірургії долістерівського періоду, заявив: "Коли б знайшовся такий добрий тиран, який знищив би всіх хірургів, великих і малих, хороших і поганих, то середня тривалість життя людства мабуть би збільшилася."

У1854 р. М. І. Пирогов писав відносно гострого гнійного набряку, яким часто ускладнювалося оперативне втручання: "Я стільки терпів і терплю від цієї "козні", що міг би написати цілу книгу, але не роблю цього тому, що нічого позитивного не знаю про цю страшну хворобу. Якщо я оглянусь на кладовище, де поховані заражені в госпіталях, то не знаю, чому більше дивуватися: чи стоїцизму хірургів, які займаються винаходом нових операцій, чи довірою, якою продовжують ще користуватися госпіталі в уряді

ісуспільстві".

Відчай хірургів і безпорадність їх у боротьбі з важкими рановими ускладненнями були такими великими, що Брока перестав застосовувати скальпель, як тільки побачив, що хворі, оперовані ним при облозі Парижу під час Комуни, загинули всі без виключення. Одні хірурги стали застосовувати виключно розжарене залізо, інші оперували під водою, занурюючи у ванну хворого, треті пропонували використовувати замість ножа відщемлюючі інструменти.

Для характеристики обстановки, в якій хірурги виконували операцію, наведемо деякі відомості з історії хірургії. Для перев'язування ран і зупинки кровотечі хірурги застосовували як перев'язувальний матеріал - корпію. Це розщеплене на окремі нитки полотняне ганчір'я. Часто корпію виготовляли самі хворі в госпіталях. Чим старіше було ганчір'я, тим ціннішою вважалася отримана з нього корпія. Деякі хірурги замість корпії використовували губки. Рани обмивали настоянкою ароматичних трав за допомогою губок. Настій зберігали в дерев'яних коритах, в яких також знаходилися губки. Перед операцією хірург одягав невеликий фартух, щоб не забруднити свого костюма, руки до операції не готували. Хірургічні інструменти не стерилізували. Інструменти подавав хірургу фельдшер, який стояв на колінах. Судини перев'язували червоним шовком, який фельдшер діставав із-за вилоги свого піджака. При накладанні швів на рану голку з лігатурою пропускали через сальну свічку, щоб легше можна було провести через тканини.

Однак методи боротьби із зараженнями, нагноєнням ран, гнильними процесами існували й раніше. Вимоги до чистоти рук лікаря і всіх предметів, що торкаються рани, були відомі вже серед лікарів Стародавньої Індії, Палестини, Греції, які вважали, що контакт нечистих рук з раною може викликати нагноєння. Гіппократ при перев'язуванні та промиванні ран використовував тільки кип'ячену воду, чисті полотняні пов'язки, які просочував вином для посилення знезаражувальної дії. З цією метою використовували також спирт, оцет, скипидар, препарати ртуті, дьоготь.

На початку 40-х років XIX століття М. І.Пирогов, гадаючи, що зараза передається через руки, матраци, перев'язувальний матеріал і білизну, провів ряд організаційних заходів у госпіталях і домігся цим зниження післяопераційних ускладнень. Він застосовував розчини фенолу, йоду, спирту й ляпіс як засоби для знезаражування ран. М. І. Пирогов не тільки провістив близькість настання нового антисептичного періоду

7

в розвитку хірургії, але й поклав початок методу антисептики. "Від нас недалекий той час, - писав Пирогов, - коли старанне вивчення травматичних і госпітальних міазмів дасть хірургії інший напрям".

Найближче до стрункої системи профілактичної антисептики підійшов угорський лікар-акушер І. Земмельвейс (1847). Обмивання рук, інструментів, родових шляхів розчином хлорного вапна дало змогу значно знизити смертність від післяродового сепсису.

Удолістерівський період всі хірурги були переконані, що гнійне запалення, некроз тканин та інші ранові ускладнення виникають під впливом атмосферного повітря, і тому боротьба з ними не можлива ніякими способами й засобами. Так тривало до 1867 року;

б) антисептичний період. Дослідженнями Л. Пастера (1822— 1895) було встановлено, що вчення про гнильні властивості атмосферного повітря помилкові. Кисень повітря, який вважали головним збудником процесів нагноєння, сам по собі не може чинити будьякого впливу на виникнення цих процесів. Бродіння і розкладання органічних речовин викликається невидимими для неозброєного ока найдрібнішими живими істотами, які знаходяться скрізь і потрапляють з повітря в органічне середовище, де й розвиваються вказані процеси. Якщо організовані елементи будуть знешкоджені в повітрі, то бродіння й розкладання органічних речовин не настане.

Відкриття Л. Пастера в галузі бактеріології про суть гниття й бродіння дали можливість единбурзькому хірургу Д. Лістеру (1827-1912) теоретично обгрунтувати й узагальнити спостереження М. І. Пирогова та інших і викласти в 1867 р. принципи вчення про ранову інфекцію, запропонувавши протигнильний, або антисептичний, метод боротьби з нею.

Д. Лістер побачив у дослідженнях Л. Пастера шлях, по якому слід іти при виясненні основної причини гнійного запалення й інших ранових ускладнень: "Тільки тепер здається мені можливим захистити ушкоджені частини тіла від розкладання за допомогою пов'язки, складові частини якої могли б знищити життя цих мікроскопічних організмів". Він став шукати засоби, якими можна було б утримати ці організовані елементи подалі від рани, не допустити попадання їх у рану й знищити їх. У пошуках такого засобу він зупинився на фенолі. Д. Лістер знав, що фенол застосовують для дезодорації нечистот, і чув, що худоба, яка пасеться на полях, де знаходилися фенолізовані нечистоти, була здоровою. Це й спонукало Д. Лістера використовувати при лікуванні ран фенол у чистому вигляді. Отримані ним результати були вражаючими. Незабаром він переконався, що концентровані розчини фенолу викликають подразнення тканин. Тоді він став застосовувати 5 %-ний розчин фенолу. Він мив ним руки, занурював у нього інструменти, лігатури, перев'язувальний матеріал і розпилював його в повітрі операційної. Свій метод Д. Лістер назвав протигнильним, або антисептичним. Антисептичний метод дуже швидко поширився в усіх країнах світу.

Д. Лістер вперше перев'язав заглибною лігатурою сонну артерію в коня, а потім став успішно систематично користуватися цим методом при лікуванні своїх хворих, тоді як до цього всі лігатурні кінці залишалися довгими і відторгувалися разом з відмерлою частиною перев'язаної судини.

У70-ті рр. XIX ст. у ветеринарній хірургії як перев'язувальний матеріал використовували паклю, корпію й вату. Про марлю в той час не згадувалося. Антисептичним засобам приділялося мало уваги. Лістерівський спосіб лікування в тому вигляді, в якому його застосовували в клінічній медицині, не використовували у ветеринарній практиці через економічну недоцільність.

8

Однак у 90-х рр. XIX ст. уже надавали велике значення дезінфекції рук та операційного поля при операціях. Руки мили протягом 3-5 хв теплою водою з милом, потім занурювали на 2 хв в 5 %-ний розчин фенолу (карболової кислоти). Хірургічні інструменти піддавати механічному очищенню, а потім опускали на 3-4 хв в 3 %-ний розчин фенолу.

Двадцятирічний досвід застосування фенолу при лікуванні ран показав, що бактерицидна сила цього засобу не така велика, як думали раніше. Заміна фенолу іншими антисептичними засобами не ліквідовувала небезпеки пошкодження живих тканин і розвитку важкої ранової інфекції. Сам Д. Лістер прийшов до висновку, що організм здатний сам захищати себе від мікробів і тому необхідно всебічно охороняти його захисні сили.

У1878 р. почали вперше кип'ятити шовк у 5 %-ному розчині фенолу і піддавати кип'ятінню хірургічні інструменти.

Після того, як метод Д. Лістера отримав широке розповсюдження, стали все більше і більше виявлятися його негативні сторони. Ще Д. Лістер робив спроби замінити фенол іншими, менш подразнювальними антисептичними засобами - саліциловою кислотою, сулемою, борною кислотою тощо.

Однак незабаром виявилися деякі недоліки в методі Д. Лістера. Встановлено було, що фенол роз'ятрювально впливає на рани; пов'язка спричинювала підпарювання й екземи шкіри на місці її накладання; були випадки отруєння людей повітрям, насиченим розпиленим розчином фенолу тощо. Це почасти стало приводом до введення в хірургічну практику, починаючи з 1888 р.,асептичного методу, який був протипоставлений антисептичному.

Основоположниками асептичного методу є: Є. Бергман, К. Шіммельбурш і М. С. Суботін.

Асептику раніше розуміли як запобігання проникненню мікробів у рану способом знищення їх на предметах, що стикаються з поверхнею рани, високою температурою, без використання хімічних засобів. Прихильники асептики (Бергман та ін.) відкидали значення повітряної інфекції. Головною небезпекою, на їх думку, є контактна інфекція, яку легко знищити на предметах, що стикаються з раною (інструментах, шовному і перев'язувальному матеріалах), фізичними методами стерилізації. Вони цілком відмовилися від застосування антисептичних засобів.

Асептика заключалася в стерилізації всіх предметів, які мали контакт з раною, щоб не призвести до забруднення її й не сприяти розвитку в ній інфекції. Асептичні методи зводилися до механічного очищення, застосування високої температури й використання хімічних засобів там, де стерилізація кип'ятінням, парою або гарячим повітрям неможлива. Це стосується, перш за все, шкіри оперованої ділянки тіла, шкіри рук хірурга та його помічників.

Уветеринарній хірургії асептичний метод тривалий час вважався дорогим, важко виконуваним і не завжди необхідним. Ще не так давно багато лікарів ветеринарної медицини й деякі інші "бравували" високою опірністю тварин до інфекції і явно нехтували асептикою. Досвід і спостереження показали, що проведення асептики у тварин не тільки можливе, але й дуже необхідне. Помилковість поглядів прихильників асептики виявилася в першу світову війну 1914 р., коли антисептика була поставлена на своє місце, зазнавши лише удосконалення на базі нових даних науки.

Стало ясно, що одна тільки асептика не забезпечує надійності профілактики інфекції під час операцій і лікування поранень. Відомо також, що дезінфекція рук та операційного поля неможлива без застосування

9

антисептичних засобів. Так виник комбінований антиасептичний метод профілактики хірургічної інфекції в 1915 p., який існує й нині.

У XVIII ст. Росія стала на шлях швидкого економічного і культурного розвитку. Державні реформи Петра І значно сприяли розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі й науки. Петро і велику увагу приділяв розвитку ветеринарної справи і підготовці ветеринарних кадрів. Ветеринарію він називав "хорошою наукою". У першій половині XVIII ст. ним був виданий ряд указів з ветеринарії і підготовки ветеринарних кадрів: "О наборе в полки коновалов» (1707) , "Об устройстве ветеринарных и скотоводческих училищ"

(1708) та ін.

У1733 р. при Головній конюшинній канцелярії під Москвою була організована перша в Росії Хорошевська конюшинна школа. У ній навчалися латинській мові 50 хлопчиків 12-15-літнього віку, щоб потім передати їх коновалам для спеціального навчання.

У1803 р. були відкриті спеціальні "худоболікувальні" училища, в задачу яких входило забезпечити кавалерію умілими коновалами і ковалями.

У1808 р. були відкриті ветеринарні відділення при медикохірургічних академіях у Москві і Санкт-Петербурзі. Студенти на ветеринарному відділенні навчалися чотири роки. Вони мали право вивчати медичні науки, а студенти медичного відділення - ветеринарні. Одні й ті ж самі викладачі вели заняття і читали лекції на обох відділеннях.

У1839 р. професором Санкт-Петербурзької медико-хірургічної академії В. І. Всеволодовим була вперше видана "Зоохирургия, или рукодеятельная ветеринарная наука в пользу российских ветеринарных врачей и для руководства при преподавании учащимся в Академии".

У1835 р. була заснована Вища практична ветеринарна школа в Харкові; н 1848 р. - ветеринарний інститут у Дерпті. У 1851 р. Вища практична ветеринарна школа в Харкові була перейменована в Харківський ветеринарний інститут з кафедрою хірургії. Першим її завідуючим був професор М. Д. Галицький (1818-1885). Після нього кафедрою завідував визначний ветеринарний хірург М. О. Мальцев (1862-1955), одна з праць якого "Копитні хвороби та ковка" внесла значний вклад у розвиток ветеринарної ортопедії.

Професори І. І. Магда та І. О. Калашник сприяли розвитку ветеринарної анестезіології, хірургічної техніки і розробили основи застосування тканинних препаратів у ветеринарії. Підручник "Оперативна хірургія" під редакцією 1. І. Магди перевидавався багато разів і нині є настольною книгою для студентів.

І. І. Воронін вніс неоціненний вклад в анестезіологію та андрологію. Він був співавтором підручника "Оперативна хірургія" і видав учбові посібники із знеболювання та андрології.

Починаючи із 70-х рр. XIX ст., вища ветеринарна освіта почала відділятися від медичної. Із ветеринарних шкіл створювались перші ветеринарні інститути, заново був відкритий Казанський ветеринарний інститут. У 1883 р. була реорганізована в інститут Варшавська ветеринарна школа.

УЮрьєвському (Дерптському) ветеринарному інституті кафедрою хірургії завідував С. С. Євсеєнко (1850-1915). Він по праву вважається основоположником ветеринарної воєнно-польової хірургії.

До жовтневої соціалістичної революції в Російській державі було 4 ветеринарних інститути, тоді як у колишньому Радянському Союзі в 1920 р. їх було 9, 1926 р. - 11, 1930 р.- 17, 1935 р.-23, 1940 р.-28, 1946 р. -

35, в 1990 р. - 50. До 80-х років XX століття в Україні нараховувалося 4 інститути, які мали ветеринарні факультети. Нині в Україні налічується 12 факультетів ветеринарної медицини.

10

Соседние файлы в предмете Хирургия животных