Добавил:
Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
реферат з політології.docx
Скачиваний:
6
Добавлен:
20.06.2018
Размер:
84.03 Кб
Скачать

Міністерство освіти і науки України

ДВНЗ «Київський національний економічний університет

Імені Вадима Гетьмана»

Реферат на тему:

«Опозиція в сучасній Україні»

Київ - 2016

План

Вступ

Роздiл I . Теоретичні основи інституту політичної опозиції

  1. Поняття опозиції її види та функції

  2. Генезис та еволюція уявлень про політичну опозицію у світовій політико-правовій думці

    1. Політична опозиція у роботах західних вчених

    2. Дослідження інституту політичної опозиції українськими вченими

Розділ II.Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції

  1. Формування української політичної опозиції

  2. Українська парламентська опозиція доби незалежності.

  3. Оцінки експертів.

  4. Власна оцінка опозиційної діяльності в Україні.

Висновки

Використана література

Вступ

На референдумі 24 серпня 1991р. Україна проголосила себе незалежною державою і стала на шлях побудови демократії. 28 червня 1996р. була прийнята Конституція України, в якій закріплювалися всі необхідні положення демократичної держави: права та обов’язки людини та громадянина, коло повноважень Президента та інших владних структур тощо. Безумовно, цей крок був найважливішим на шляху до побудови такої форми правління, як народна влада. Але одним із вирішальних все ж таки було рішення про створення інституту опозиції, бо наявність організаційно оформленої, з певним юридичним статусом та конституційними гарантіями країни опозиції – це своєрідний тест на відповідність основним принципам демократії. Зіткнення інтересів населення, політичних пріоритетів більшості, яка перемогла на виборах, та «особливої думки» меншості, яка не перемогла, зберігається у кожному суспільстві. Це і створює основу для виникнення опозиції уряду, який знаходиться при владі.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини.

Предметом дослідження є інститут парламентської опозиції в історії вітчизняного законодавства, а також визначення ролі та місця опозиції в теперішніх умовах .

Метою даного реферату є розгляд точок зору деяких науковців на поняття, структуру та функціонування політичної опозиції в України; комплексне історико-правове дослідження процесу становлення, розвитку та реформування моделей парламентської опозиції її форм, функцій, організації діяльності; визначення перспективи налагодження конструктивних відносин між опозицією та владою.

Методи дослідження. Вихідним філософським методом дослідження є діалектичний метод наукового пізнання. Широко використовувалися соціологічний, формально-логічний, системний, структурно-функціональний, семантичний, проблемно-хронологічний, метод періодизації, порівняльно-правовий та інші методи наукового пізнання. Особливу увагу було приділено підходу до системи формування як політичної опозиції, так і парламентської.

Основним методом дослідження парламентської опозиції в зарубіжних країнах та в Україні був обраний порівняльно-правовий метод, який дозволив виявити загальні тенденції та закономірності розвитку інституту опозиції в досліджуваних країнах і визначити специфічні умови функціонування в окремо взятій досліджуваній країні.

Актуальність досліджуваного питання особливо зросла під час так званої «Революції гідності», коли фактично здійснився переворот, і опозиція прийшла до влади. Політичні події 2013-2014 рр. в Україні свідчать про актуалізацію проблеми опозиції як складової політичного процесу та необхідність її нормативного визначення в межах державного законодавства.

Нині проблема політичної опозиції набула серйозного резонансу не лише у контексті обговорення конституційних змін, але й на міжнародному рівні, коли численні зарубіжні експерти звертають увагу на дотримання прав і гарантій, пов’язаних з опозиційною діяльністю. Більше того, оцінюючи ступінь демократизації політичної системи України, значна кількість експертів звертається саме до стану з дотримання прав політичної опозиції в Україні. Тому наукові політико-правові дослідження цієї теми є надзвичайно актуальними. Адже незалежно від змін, які будуть внесені у Конституцію України, законодавцю доведеться приймати спеціальний закон, який регулюватиме правові засади і гарантії опозиційної діяльності. Тобто закріплення правового статусу парламентської більшості обов’язково має своєю логічною складовою відповідне юридичне визначення політичної опозиції, а також з’ясування правомірності обмеження цього поняття лише такою її формою (таким її проявом), як парламентська опозиція.

В Україні немає конституційно затвердженого, оформленого інституту опозиції. Мабуть, вона може вважатися лише побічно закріпленою, адже згідно статті 34 Конституції України проголошується свобода слова і думки. Тобто ті, хто не згоден з офіційним курсом влади, можуть висловити це відверто та публічно. Саме ці свободи і є підставою для існування і функціонування опозиції.

І ще слід зазначити, що українське суспільство поступово приходить до розуміння, що бажання деяких представників влади в центрі і регіонах не мати вільної опозиції не сприяє демократизації суспільних відносин, породжує нові форми протистояння та соціальних напружень.

Розділ I Теоретичні основи інституту політичної опозиції

  1. Поняття опозиції її види та функції

З латинської мови «oppositia» перекладається як «протиставлення». В сучасній політології це поняття має досить широкий діапазон визначень: від протистояння як характеристики суспільних відносин до опозиції як інституту політичної системи, характерного для громадянського суспільства та правової держави. У вузькому сенсі опозиція визначається саме як інститут політичної системи, тобто як «організація, партія, особа, яка виступає проти пануючої думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому»; «політична меншість, що протистоїть політичній більшості, політиці, цілям і методам, що здійснюються державною владою»; «організована група, що протистоїть щодо оцінок, програм еліті, яка знаходиться при владі»; «організована група активних індивідів, об'єднаних усвідомленням спільності своїх політичних інтересів, цінностей і цілей, які ведуть боротьбу з пануючим суб'єктом за домінування в системі державної влади». Узагальнюючи різні підходи до визначення політичної опозиції, можна характеризувати її як сукупність суб'єктів політичного життя, які виступають проти змісту політики, що реалізується діючою владою, та/або методів реалізації цієї політики, ведуть активну діяльність, спрямовану на те, щоб самим зайняти центральне місце у владній системі.

З самого визначення випливає, що функціонування опозиції як повноцінного політичною інституту можливе лише в демократичному суспільстві. У тоталітарних державах діяльність опозиції часто розглядається як державна зрада, а тому опозиція всіляко придушується, жорстоко карається, а іноді - знищується фізично.

У демократичному суспільстві політична опозиція набуває легітимної та інституційної форми. Її становлення як політичного інституту невід'ємно пов'язане з розвитком парламентаризму.

Класифікація опозиції

У політологічній науці існують різні підходи до класифікації опозиції. Так, за місцем дії її характеризують як парламентську і позапарламентську; за ставленням до системи влади - як системну і позасистемну; за характером вимог - як радикальну, помірковану і лояльну; за місцем у спектрі політичних сил (за змістом діяльності) - ліву, праву, центристську.

Системна опозиція поділяє основні цінності, принципи та цілі існуючої політичної системи, але заперечує методи здійснення політики. Позасистемна - протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму. Поміркована опозиція частіше визначається як «конструктивна», тобто така, що застосовує переважно методи парламентського тиску, вдається до «політичних торгів» з принципових питань. Радикальна («жорстка») опозиція застосовує як парламентські, так і позапарламентські методи тиску та, як правило, відкидає будь-які компроміси з діючою владою.

Суспільні функції опозиції

Узагальнюючи існуючі в сучасному політологічному та політичному обігах положення стосовно суспільних функцій опозиції, можна виокремити наступні: 1) формулювання, висловлення та узагальнення інтересів соціальних груп, які пропонують альтернативні шляхи розвитку суспільства або зазнають утиску; 2) організована критика владних інститутів, внесення альтернатив офіційній політиці та здійснення контролю над діяльністю діючої влади; 3) спрямування існуючого в суспільстві невдоволення владою в демократичні, цивілізовані форми замість ірраціональних, руйнівних дій; 4) підвищення ефективності політичної діяльності та ступеню легітимності влади, стимулювання останньої до самооновлення, сприяння формуванню політичної еліти.

Ефективність діяльності опозиції, належне виконання нею суспільних функцій залежать від багатьох факторів Серед них: законодавче визначення статусу опозиції, гарантії її прав; наявність механізмів врахування позиції меншості під час прийняття рішень у Парламенті; наявність громадської підтримки вимог опозиції; згуртованість сил опозиції, наявність авторитетного лідера (лідерів) та ін.

Основні характеристики та цілі парламентської опозиції

За класичною схемою, парламентська опозиція формується та діє безпосередньо у вищому представницькому органі законодавчої гілки державної влади, де протистоїть проурядовій більшості (у країнах з президентською або змішаною формою правління - пропрезидентській більшості). Суб'єктами парламентської опозиції виступають як окремі депутати, так і депутатські об'єднання (фракції, групи та ін.), що мають законне право на реалізацію цієї влади. Конституційне право визнає парламентською опозицією політичні сили, що представлені в парламенті, але не входять до складу уряду та не підтримують його. Наприклад, у Конституції землі Шлезвіг-Гольштайн (ФРН) зазначається: «Парламентська опозиція є важливою складовою частиною парламентської демократії. Завданням опозиції є контроль і критика програми та рішень Уряду. Вона протистоїть як альтернатива депутатам і фракціям, на які спирається Уряд». Парламентська опозиція повною мірою бере участь у реалізації парламентом його функцій. Найбільш важливими з погляду цілей опозиції є законодавча, фінансово-бюджетна та контрольна функції. Основними цілями, яких прагне досягти опозиція у парламенті, є: 1) перетворитися на парламентську більшість; 2) отримати контроль над виконавчою владою. У країнах з парламентською формою правління ці дві цілі співпадають. У країнах з президентською або змішаними формами правління (США, Франція, Україна) реалізація згаданих цілей опозиції можлива за рахунок проведення виборів вищого законодавчого органу та виборів Президента країни. Правильність цього твердження стосовно України засвідчили останні політичні події, які чітко показали пріоритетність для будь-яких політичних сил перемоги на президентських виборах і необхідність збалансування системи влади на конституційному рівні.