Питання екзамен ММВ (бакалавр)

1. Урок музичного мистецтва як форма організації навчально-виховного процесу.

На різних етапах розвитку школи музичні заняття проводилися в різних формах, і в 40-х роках, в якості основної форми учбово-виховного процесу, встановився урок. Були і такі форми музичних занять, як екскурсія та практичні заняття з видів музичної діяльності.

Сьогодні, коли перебудовується традиційна система загальної освіти, кожний вчитель шукає свої напрямки у навчанні. Дуже важливо не втратити головне – людину, як особистість, яка не тільки має знання з економіки, а й здатна розуміти і відчувати прекрасне, а отже, співчувати іншим людям.

Урок музики - основна форма організації музично-виховної роботи в школі, хоч поглиблюються ще знання з музики і в позаурочний час. Урок включає в себе різні види музичної діяльності учнів: спів, музично-ритмічні рухи, гра на ДМІ, слухання музики, музична грамота. Для уроків музики характерною є особлива емоціональна атмосфера. – це цілком природно, адже музика – мова почуттів: вона хвилює, викликає в дітей певні настрої і переживання. Одержані враження посилюються під впливом учителя, який передає свої почуття не тільки у виразному виконання твору, але і в слові, міміці, жестах. Таким чином, концентруючи увагу учнів на звучанні музики і розвиваючи їхню увагу вчитель допомагає дітям увійти у світ музики, музичних образів і яскраво відчути їх виразність.

Кожен урок має багато спільних рис, але і має свою своєрідність і неповторність. В уроці все повинно бути добре продумано: мета і завдання, зміст і структура, засоби і методи, прийоми роботи, бо без цього не можна досягнути добрих результатів.

Підготовка до уроку залежить від педагогічних вмінь майстерності вчителя, тобто як він зуміє організувати і реалізувати виховні, освітні і розвиваючі можливості музичного матеріалу. Для успішного розв’язання цих завдань, вчитель мусить глибоко вивчити твори і добирати їх у відповідності вікових особливостей учнів, їх музичній підготовці.

У зміст уроку входять твори різні за характером, настроєм, тому для досягнення його цілісності важливо добре визначити його структуру: послідовність різних видів музичної діяльності.

Продумуючи емоціональний рисунок уроку, перехід від одного твору до другого, вчитель прагне підтримувати необхідний емоційний настрій, знайти прийоми переключення уваги учнів. При побудові уроку важливо враховувати ступінь фізичного, розумового та емоціонального навантаження учнів. Наприклад, робота з молодшими школярами (нестійка увага, швидка втома, не сформованість голосового апарату...) або складну пісню краще розучувати протягом декількох уроків, а не за рахунок збільшення навантаження і часу на одному чи двох уроках; після розучування важких музично-ритмічних рухів ва не бажано починати спів, який вимагає спокійного, зрівноваженого дихання і зосередженості, а також слід враховувати місце уроку в розкладі – чи він є першим, третім чи шостим.

Отже, щоб структура уроку була гнучкою, потрібний творчий підхід вчителя до його побудови. Урок повинне проходити по заздалегідь наміченому плану, однак неможливо передбачити деякі несподівані ситуації та й, взагалі, не можна дати поради по кожному конкретному випадку. Інколи, із-за непередбачених обставин приходиться перебудовувати урок “на ходу”. Професійний досвід вчителя дозволяє йому не розгубитися і, в кожному конкретному випадку. Прийняти відповідне рішення.

Якість сучасного уроку в значній мірі визначається активність учнів.

Проблема активності вирішується не тільки завдяки цікавій побудові уроку; багато буде залежати і від індивідуального підходу вчителя до кожного учня. Адже вчитель повинне знати добре своїх учнів, пам’ятати про їх сильні і слабкі сторони, інтереси, нахили, - оптимістично оцінити можливості конкретного учня.

На уроці необхідно прагнути до безпосереднього спілкування, використовуючи такі прийоми, як навідні запитання, підказки впівголоса, запитальний або здивований погляд, одобрюючий кивок, тести, міміка вчителя тощо.

Сучасний урок музики важко уявити собі без спеціального обладнання: естетичне оформлення кабінету, ДМІ, наочність, ТЗН, магнітофон, магнітна і звукова дошка, телевізор, грамзаписи, аудіо і відеозаписи, фонограми, озвучені з клавіатурою помагає вчителеві зробити більш цікавим розучування пісні, слухання музики, інші види музичної діяльності.

Підготовка і проведення уроку завжди вимагає від учителя творчого підходу, активного прояву його знань, умінь та професійного досвіду праці.

Особливу роль на уроках музики відіграє наочність. Так у 1 класі наочність в основному застосовується в музично-дидактичних іграх та спеціальних завданням: за допомогою нот-кружечків діти на фланелеграфі викладають напрям руху мелодії, а для визначення тембрів муз. Інструментів показують карточки із їх зображенням, інші завдання.

Урок музики миє велику силу впливу на внутрішній і духовний світ учнів, пробуджує інтерес до музики, необхідність спілкуватися з нею. Поступово на кожному уроці діти вчаться розуміти, що музика тісно пов’язана з життям, тобто, що між музикою і життям є міцний зв’язок.

Покажемо це на прикладі: після того, як діти прослухали національний гімн “ Ще не вмерла Україна” муз. М.Вербицького на слова П.Чубинського, вчитель розповідає: понад 150 років слова цього гімну були заборонені, ні де не друкувалися. Розповідає про автора тексту – українського поета, етнографа і фольклориста Павла Чубинського, який народився у 1839 р. сім’ї козацького роду. За боротьбу за волю. України засланий був до Архангельська, де і написав слова цього гімну і передав на Україну. Аж у 1989 році, на могилі його (Кладовище у Борисполі) на кам’яній плині викарбовані перші рядки вірша “Ще не вмерла Україна”...Скрізь на слова поклав .Вербицький (1815-1870).

Цікаво знати, що спершу це був солоспів у супроводі гітари, а пізніше обробка для хору. Гімн характеризується широтою осмислення історичної долі українського народу, в ньому утверджена віра за волю, свободу і славу народу. В гімні висловлені сподівання. Що після волі “За Карпати відіб’ється, згомонить степами”, а України слава стане поміж народами” передвіщали прийдешні світлі часи воскресіння народу.

Саме, як національний гімн, “Ще не вмерла Україна” визнавався Іваном Франком, Лесею Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю віддати все за нашу свободу.  Саме цією спрямованістю пісня пустила глибоке коріння у національну свідомість українців обох частин України. Пісня – гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ ст.. її переклали на кілька іноземних мов: німецьку, англійську, французьку і інші. Всі урочисті свята українського народу почитаються і закінчуються урочистим виконанням цього гімну.

З 17 вересня 1991 року українське радіо розпочинає свої передачі виконанням гімну “Ще не вмерла Україна”, а 5 грудня того ж року, гімн вперше офіційно прозвучав на засіданні Верховної Ради України , присвяченому підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборам Президента нашої держави. Так гімн, створений двома українськими синами, повернувся до пісенної скарбниці народу”.

Після такої розповіді вчителя, а також, після аналізу прослуханого твору із застосуванням методу діалогізації, учні краще зрозуміють глибину змісту у тісному зв’язку двох образів: поетичного і музичного.

Рівень співочої культури учнів вищий у тих вчителів, котрі у своїй професії керуються тим, що “український народ – народ співець і піснетворець. Він склав безмежну кількість чудових пісень, які супроводжують його і в праці, і в смутку, і в радості. Ще у свій час М.Гоголь говорив, що: народні пісні для України все: і поезія і історія, і батьківська могила, і що пісня ці – народна історія, яка розкриває все життя народу”.

Демократизація школи принесла зараз більшу свободу вчителю музики у показі і викладі нового матеріалу; у побудові уроку музики, яка залежить від віку учнів та специфіки дидактичної мети даного уроку; у виборі програми; у подоланні формалізму та стандарту у проведенні уроку

2. Специфіка уроку музичного мистецтва

3. Класифікація уроків музичного мистецтва за типом.

4. Основні принципи педагогіки мистецтва та прийоми емоційного впливу на уроках музичного мистецтва.

5. Класифікація уроків музичного мистецтва за формою та жанром.

6. Художньо-педагогічна драматургія уроку музичного мистецтва.

7. Сценарій уроку музичного мистецтва, його складові та структурні компоненти.

9. Методи музичного навчання і виховання

Метод - це сукупність педагогічних способів, які направлені на рішення певних завдань і освоєння змісту музичної освіти.

Метод порівняння (Гродзенська) - використовується на будь-якому етапі навчання. Можливість аналізу у ньому обмежений незначною теоретичною підготовкою дітей, невеликим досвідом.

Метод руйнування: (Н.А.Терентьева),який дозволяє виявити значимість того чи іншого засобу музичної чи загальної художньої виразності.(наприклад Бабу–Ягу одіти в біле плаття, чи царівну лебідь в чорне.

Метод художнього вправляння – (Г.Падалка ) – багаторазове повторення мистецьких дій з метою досягнення досконалості їх виконання, закріплення на рівні автоматизму.

Метод виконання етюдів - фрагментарне виконання( 1 куплет та приспів) музичного твору з метою відпрацювання окремих його деталей,їх виконання сприяє розвитку художньо-виражальних можливостей учня.

Метод створення ескізів- слугує фіксації художнього замислу,отриманню попереднього уявлення щодо художнього змісту твору,розробці плану його музичному навчанні,без доведення виконання до досконалості.

Метод інтерпретаційного опрацювання –художнього твору орієнтує учня на власне тлумачення художніх образів, створених автором.

Метод варіантної розробки – художнього матеріалу передбачає залучення учнів до створення різних варіантів вирішення художнього задуму. Виступає ефективним засобом залучення учня до творчого опрацювання образного змісту твору.

Метод імпровізації – застосовується з метою спонукання учня до творчої діяльності,активізації його творчих схильностей,здатності не тільки відтворити чужий задум, а й виявити спроможності до власних творчих знахідок. Метод створення художніх образів (Г. Падалка) - метод, який передбачає зaлучення учнів до створення нового в мистецтві. Залучаючи учня до творчосгі, педагог створює умови до осягнення внутрішніх закономірностей мистецтва, усвідомлення його творчої природи на рівні практичних дій. Навчання методом спонукання до творчості — найефективніший метод художнього розвитку учнів. Метод створення композицій (Д. Кабалевський, Л. Горюнова) - спрямований на об'єднання різних форм спілкування учнів з музикою при виконанні одного твору.

Метод роздумів про музику (Д. Кабалевський) - направлений на особистісне, творче індивідуальне привласнення учнями духовних цінностей. Його використання має на увазі не засвоєння учнями готових знань, а вибір проблеми вчителем і пред'явлення їі для самостійного вирішення учням. Звертаючи увагу на зри моменти: перший - чітко сформульоване учителем завдання; другий - поступове спільно з учнями рішення цього завдання; третій - остаточний висновок, зробити який і вимовити повинні самі учні.

Метод запобігання вперед і повернення назад (Д. Кабалевський) або метод перспективи і ретроспективи (Е. Абдуллін) в процесі навчання - дозволяє установлювати спадкоємні зв'язки між темами програми, формуючи цілісне уявлення про музику у школярів. При цьому передбачається встановлення зв'язків на трьох рівнях: між роками навчання, між темами чвертей, між музичними творами. Переваги цього методу полягаютъ в тому, що освоєння нової теми на вже знайомому матеріaлі стає більш легким; пройдений матеріал піднімаєтъся на більш високий рівень нової теми, на рівень більшої складносгі і більшої змістовносгі; встановлюються зв'язки між різними музичними явищами.

Метод музичного узагальнення (Е. Абдуллін) і три дії цього методу - провідний метод організації музичних занять, спрямований на засвоєння дітьми ключових знань про музику, втілених у тематизмі програми, на формування художнього мислення, а також на досягнення цілісності уроку на основі теми чверті. Даний метод включає ряд послідовних дій. Перша дія методу ставить завдання активізувати той музичний, життевий досвід школярів, який необхідний для введення теми або поглиблення теми. Друга дія методу має на меті познайомити учнів з новим знанням. Основне значення у зв'язку з цим набувають різноманітні варіанти організації пошукової ситуації. Третя дія методу пов'язана, по-перте, із закріпленням знання в різних видах навчальної діяльності школярів. По-друге, воно спрямована на формування здатності учнів все більш самостійно орієнтуватися в музиці на основі засвоєного знання.

Метод емоційної драматургії (Д. Кабалевський, Л. Предтеченская, Е. Абдуллін) - спрямований на активізацію емоційногo ставлення школярів до музики. На основі принципів емоційного контрастy або послідовного збагачення і розвиткy одного емоційного тону вирішується завдання співвіднесення пропонованогo в програмі варіанта побудови уроку з конкретними умовами, рівнем музичного та загального розвитку учнів, визначаєтъся найкраща послідовність форм і видів музичних занять в умовах даного класу.

Метод створення художнього контексту (Л. Горюнова) - спрямований на розвиток музичної культури школярів через «виходи» за межі музики (в суміжні види мистецтва, істoрію, природу, життєі ситуації і образи), створення заможної художньо- педагогічногo середовища. Даний метод дає можливість представити музику в багатстві ії різноманітних зв'язків, зрозуміти схожість і відмінність від інших мистецтв, інших сфер суспільної свідомості.

Метод «створення вже створеного» (В. Усачова, Л. Школяр), творчість вчителя та учнів на уроці музики як педагогічна проблема - даний метод, на думку автора, «вимагає: самостійності в добуванні і присвоєнні знань (при проходженні шляху композитора, в процесі проживання « технології написання музичного твору); здатності до творчості (коли школяр в опорі на музичний досвід і на уяву, фантазію, інтуїцію зіставляє, порівнює, перетворює, вибирає, створює тощо); розвитку сприйняття як здатності до індивідуального слухання і, найголовніше, творчої інтерпретації музики.

9.Словесні методи навчання і виховання

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів у процесі навчання є розповідь:

– науково-популярна розповідь (грунтується на аналізі фактичного матеріалу);

– художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків тощо);

– розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ довкілля, наприклад опис історичних подій).

Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність та наукова обгрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і достовірність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

Пояснення.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому вчителі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається.

Лекція.

Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

За відповідної підготовленості учнів можна застосовувати:

• курсові та монографічні лекції;

• лекції-дискусії;

• лекції-консультації;

• програмовані лекції;

• лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.

ефективність лекції залежить від таких факторів:

– старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обгрунтованості;

– доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

– відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;

– вдалого, невимушеного початку лекції;

– постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;

Бесіда.

Основні різновиди навчальної бесіди:

Вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);

Бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);

Бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);

Контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);

Репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);

Катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);

Евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обгрунтувань на основі наявних знань і досвіду).

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.

Дискусія.

Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок.

Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з різними категоріями учнів.

Спостережна дискусія (участь у ній бере визначена частина учнів, а інші – тільки спостерігачі);

Багаторазова дискусія (учні спочатку вивчають і розглядають проблему в малих групах, а потім дискутують всім класом);

Лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми);

Конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні).

Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.