Особливості та специфіка українського фольклору

Поняття "фольклор України" та "український фольклор" не тотожні. Так склалося історично, що споконвіку на території теперішньої України жили й представники інших етносів.  У Києві, наприклад, з давніх давен існувала єврейська колонія, а поява серед ідолів, поставлених у X ст. великим князем Володимиром Святим у своєрідному державному пантеоні на сучасній Володимирській гірці, скульптурних зображень іранських "Съмаргла" і "Хърса" свідчить, на думку російського історика Б. О. Рибакова, що "аланські, яські племена салтовської культури, можливо, входили до складу держави Русі" 42. Натомість безперечним історичним фактом є існування в XI–XIII ст. під Києвом, у так званому Перепетовому полі поселень торків та "чорних клобуків" (каракалпаків) – тюркської гвардії великих князів київських, котра брала активну участь у політичній діяльності домонгольських часів. Згодом великі німецька, польська, вірменська колонії з’являються в прадавньому українському Львові. І тепер фольклор України складають, окрім українського, фольклори росіян, білорусів, євреїв, вірмен, поляків, болгар, греків, кримських татар, німців та представників деяких інших народів, що проживають у нашій країні. Деякі з цих усних традицій вивчено краще (наприклад, пісенний фольклор українських болгар), інші взагалі не досліджувалися спеціально, і тут нам є над чим попрацювати. Але ж і сучасний обсяг поняття "український фольклор" досить складний. Знов таки маємо справу з явищем синтетичним, бо йдеться про усну творчість не лише українців (та іноетнічних носіїв традиційної української культури), що живуть на території України, але й тих, хто, опинившись за її державними кордонами, зберігають свою мову та фольклор. Більш складний, тріадний поділ використовує зарубіжний україніст Ю. Тамаш, що розрізняє "материк" (українці у складі національної держави), "периферію" (у Польщі, Словаччині) та власне діаспору 43. Структура фольклору діаспори не є однорідною. У тих регіонах, де українці живуть споконвіку, – як, приміром, на Підляшші та Холмщині (Польща) або Пряшеві (Словаччина), вони фактично створюють хоч і відокремлені від метрополії, але природні анклави українського фольклору, принципово не відмінні, наприклад, від гуцульського або слобожанського. Там, куди еміграція відбувалася за рахунок лише певних областей, вихідці з них перемішувалися, проте їхній фольклор згодом набував вигляд хоч вже не регіонального, то, сказати б, макрорегіонального. Таким є фольклор канадських українців, котрі є нащадками емігрантів, переважно, із Західної України. Коли ж збираються докупи переселенці з різних кутків вітчизни, як це було, приміром, в українських анклавах на російському Далекому Сході, тоді з різнорегіональних компонентів утворюється нова, доволі мозаїчна фольклорна єдність. Проте й тоді, коли мова лише про фольклор метрополії, ми якось мало замислюємося над тим, що поняття "український фольклор" є певна наукова абстракція, яка куди зручніше прикладається до того причепуреного і цензурованого словесного й музичного "фейклору" , котрим нас десятиріччями годували радіо, телебачення і професійні "фольклорні" ансамблі, ніж до реального конгломерату регіональних усних традицій 45. Регіони відрізняються навіть за жанровим складом: так, у XIX ст. думи відомі були лише в східних областях, коломийки – тільки в західних. Та що там регіони! Фахівці добре знають, як змінюються календарні ритуали від села до села. Сказане, одначе, не означає, що слід відкинути оту абстракцію й перейти до вивчення регіональних фольклорів поодинці. Теоретичне рішення проблеми: розглядати національний фольклор як надрегіональний інваріант, а регіональні – як його конкретні варіанти. Тоді – як це було й у випадку з фольклорним твором – усі відмінності між регіональними варіантами (навіть у жанровій структурі) можна було б розглядати за тією ж моделлю природного, біологічного аналога, як результати певної пульсації або мутації складного організму. Життя знаходить простіші вирішення проблеми. Ось лемко почув пісню, проспівану чернігівцем, і визнав її за свою, українську. Як це сталося? Частка незнайомих слів була незначною, мелодія не виходила за межі естетично освоєного лемком-слухачем, а спосіб виконання не надто відрізнявся від того, до котрого він звик удома. А головне: у почутому цим селянином відчувався відбиток того ж психологічного типу та того ж способу сприймання дійсності, носієм котрих є він сам. Наративний (оповідний) фольклор включає казки, притчі, байки, прислів'я, приказки, примовляння, замовляння, побажання, привітання, віншування, прокльони, лайки і таке інше, і такого іншого (його ще називають - по-вченому - багатющою вкраїнською фразеологією) стільки, що ні в казці сказати, ні пером написати. Породжує літературу, віршування, театр, художнє читання. Музичний фольклор поділяється на вокальний та інструментальний; кожний із цих видів включає до себе безліч жанрів та форм; скажімо, до вокальних жанрів належать народні пісні та думи; пісні можна класифікувати за цільовою функцією (обрядові, побутові, трудові, військові, колискові і т. ін.), за становою приналежністю (козацькі, чумацькі, селянські...) та за силою-силенною інших ознак. Породжує професійну музичну культуру. Хореографічний фольклор несе в собі мудрість рухів, жестів, пластики, поз. Все це складає дуже непросту й дуже важливу невербальну знакову систему, тобто безсловесну мову. У справжньому фольклорі цією мовою висловлюються справжні, життєво важливі послання - любов, радість, виклик, торжество; часом - боротьба, загроза, потуга; і завжди - безліч емоційних нюансів та елементів магії, що їх годі перекласти іншою мовою. Народна хореографія - основне джерело різноманітних форм балету, танцю, мімічного мистецтва, сценічного руху, багатьох циркових жанрів тощо. До фольклору, по правді, належать усі форми народного мистецтва, що відповідають нашому визначенню, як-от вишивання, писанки, кераміка, різьблення, лозоплетіння і т. ін. до безлічі - саме тою мірою, якою несуть знання, повідомлення, послання, народну науку. Не слід абсолютизувати навіть цю очевидну й просту класифікацію. В наративному фольклорі завжди є елементи музики й вокалу (без музичних інтонацій наша мова взагалі немислима); ще важче уявити розмову, а тим більше спів та музичну гру без жестів, тобто елементів хореографії. А куди віднести, скажімо, голосіння, в якому ці три елементи майже рівноправні? Кожний етнос, оскільки він є природним явищем, творить свою релігію так, як і сам твориться, - стихійно, без планування, впливу, контролю людського розуму. Якщо розум десь суттєво втручається, то це вже не етнічний процес, а, скажімо, державний чи ще якийсь штучний.  В такому разі релігію можна було б не відділяти від фольклору - як ми його визначили вище. Вона й справді належить до народної науки, формується віками й тисячоліттями і тяжіє до художньої форми. Але цим не обмежується. Етнос, для свого впевненого існування, потребує не лише знань і вмінь, але й єдиної віри. А віра - це вже не зовсім наука. Часто кажуть, що віра - зовсім не наука ("вірую, бо безглуздо"); але це не про українців. По правді, жодний етнос у безглузді речі не вірить і ніколи не вірив; але коли він вірить, що тільки мечем забезпечить собі існування або що він кращий за інші етноси, то мусить якось приховувати свої вірування від сусідів, і тоді витворюється складна, багатоповерхова, неоднозначна релігія, в якій примітивна й войовнича грабіжницька філософія прибирає вигляду віри у велику місію народу-воїна, що несе свободу всім іншим народам, а виразно шовіністична віра вдягається в шати чесної й навіть страждальної богообраності. Українцям такі премудрості були зайві. Життя на українській землі, хто б і звідки сюди не прийшов, протягом двох-трьох поколінь формувало з гостей добрих господарів - цього категорично вимагала й благала земля, спокушаючи надійною платою за вкладену в неї працю. Тисячі поколінь, які жили на цій землі, пересвідчилися, що земля не дурить, що вона віддає сторицею. Землі вірили. І, мабуть, ніде в світі земля так не виправдовувала віру в неї. Оця віра в Землю, в Природу, ставлення до неї як до Матері - суворої й ласкавої, незбагненної й життєдайної, - все це не могло не утвердитися в Україні, не могло не стати найглибшим фундаментом української релігії. Вся українська міфологія, весь пантеон - це сили реальної Природи; люди вірили саме в реальність (а не безглуздість) природних сил, хоч та реальність залишалася незбагненною й довгі віки не могла стати об'єктом науки. Язичникові не потрібне й не цікаве чудо, яке суперечить реальності, законам Природи: він постійно споглядає - та й поділяє! - живе, щороку й щодня народжуване чудо самого буття, існування, вічного повернення трави, дощу, маленької живої істоти, сходу Сонця; він благоговіє перед безмежним світом, чудеса якого не даються розумові, але й жодних сумнівів не викликають, бо завжди очевидні й невмирущі! Релігія, яка неминуче народжувалася з таких вірувань, не могла бути складною та плутаною - в тому не було потреби. Не було й потреби шукати тій релігії політичного (тиха експлуатація) чи мілітарного (збройні грабунки) застосування, бо цей народ був самодостатнім у своїй праці. А праця була тяжкою, навіть неймовірно тяжкою: коли молодому сучасникові розказуєш як свідок і підтверджуєш документально, яку інтенсивну працю витримували наші діди й баби, залишаючись при цьому здоровими й відносно щасливими, - сучасник на другий же день усе забуває. Не вкладається воно в сучасну голову. Забув, та й годі. Ота проста, ясна, гарна релігія (чи, скоріш, віра) супроводила дуже важливий етнічний процес - становлення гуртової роботи, кооперації. Вірити сусідові, вірити товаришеві по чумацькій валці, вірити громаді - це було глибоко природне, навіть прагматичне почуття, бо диктувалося здоровим робочим глуздом, а не командою згори; але це було водночас і почуття релігійне, бо його неможливо підтримувати лише розумом, розрахунком, наукою. Немає віри - не буде колективної діяльності; не поможе ні наука, ні дисципліна. Саме така релігійність сприяла гармонійному розвиткові в Україні колективних форм праці... щораз як сусіди давали нам спокій. Саме ця релігійність дозволила українцям - і це, як бачимо, цілком природно - раніше від інших народів збагнути, що демократичний устрій держави є найдоцільнішим і найпродуктивнішим. Козацькі січові закони і їх логічне завершення - конституція Орлика - мали стати взірцем для всієї Європи... якби ж сусіди дали нам спокій. Саме цю релігійність усіма мислимими й немислимими способами душили й нищили найрізноманітніші зайди, за природою своєю нездатні побачити в землеробові щось більше, ніж вантажника. І саме ця релігійність найповніше відобразилася в народних піснях - бо сформуватися в струнку, викінчену релігійну систему, яка знайшла б належні їй інституційні та звичаєві втілення, не дали все ті ж сусіди (не без допомоги "далеких родичів"). І наша справжня релігія зайняла єдину нішу, яка була їй доступна й давала порятунок, - фольклор, а в першу чергу - народну пісню. До речі, головні - найважливіші й найкращі українські пісні - хорові!  Гуртова, а далі й хорова пісня (якщо це не механічні співи зігнаних докупи будівників соціалізму, в стилі хору Швондера) - один із найбагатших, найдосконаліших і найефективніших релігійних обрядів. Ні медитація, ні молитва, ні присутність на богослужінні не дає людині такого яскравого й повного відчуття єдності з іншими людьми, з усім світом, як щирий колективний спів - у два, три, десять, сто голосів. Злиття, гармонія й сила голосів, присутність і участь у тому звучанні - це розкіш і фізіологічна, і емоційна, і інтелектуальна, але над усім цим злітає й лине до неба душа людини, та її містична сутність, яку не можна описати, але без якої людина не людина. Ту сутність українець ретельно ховає від травмування, загрібає сміттям щоденним, щоб ніхто не бачив, а далі й сам про неї забуває; що ж, тим глибшим стає потрясіння, коли рідна пісня нагадає йому, хто він такий, і відкриє йому його власну душу!  Отже, змістом поняття "український фольклор" є не механічна сума регіональних усних традицій, а їх узагальнення. Його утворює діалектична єдність світоглядних, соціально-психологічних, естетичних констант та яскраво своєрідних регіональних їх реалізацій.

НАРОДНА ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ (ФОЛЬКЛОР)

У ДОСВІДІ КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

У статті проведено культурологічний аналіз народної культури, зокрема її складової фольк-

лору. Розкривається зміст та функціональне навантаження фольклору в контексті культурогенезу.

Ключові слова: народна творчість, народна культура, народна художня культура, фольклор.

In the article there is the coultourologichniy analysis of folk culture, in particular its constituent – folklore.

Maintenance and functional loading of folk-lore in the context of coultourogenezou opens up.

Keywords: Folk creation, folk culture, folk artistic culture, folk-lore.

Важливими складовими народної культури як вихідної засади національної культури є усвідо-

млення приналежності до певного етносу; генетичного зв’язку з іншими представниками даної групи;

уявлення про походження; знання особливостей одягу, фольклору, народних промислів, традицій,

звичаїв та інших ознак самобутності народу. Тому, культурологічний аналіз народної культури, зокре-

ма її складової – фольклору, є актуальним в теорії та практиці культури. Репрезентація змісту та фун-

кціонального навантаження фольклору в контексті культурогенезу є одним з головних завдань нашого

дослідження.

Народна культура містить у собі фольклорне ядро. Народна культура "самодостатня, знахо-

диться на повному самозабезпеченні і їй немає ніякої справи до іншої культури. Принципом її існуван-

ня є ізоляціонізм" [5, 256]. Вона не має потреби в трансляції і є, як правило, культурою дописемною,

має культовий характер. Її основу становлять "освітлені міфологічною символікою норми і зразки по-

ведінки людей, дбайливо охоронювані й незмінні надособистісні "святині", що визначають устрій на-

родного буття" [5, 266]. Водночас у науці немає єдності поглядів на феномен "народної культури".

Сучасна західна соціологія й етнографія свідомо фальсифікують сутність поняття "народна культура",

щоб затушувати соціальну неоднорідність культури і представити народну культуру як нейтральне

вираження національного.

На нашу думку, під "народною культурою" розуміються народні знання, цінності, норми; зразки,

що виражають етнічну картину світу, визначають соціальну поведінку і додають ціннісно-нормативного

характеру життєдіяльності членів певної спільності. Вона відрізняється від елітарної і масової культур

аксіологічним змістом. За структурою народна культура є багатоскладовою цілісною системою. В даний

час вона вбирає в себе не тільки традиційні етнічні, побутові, а й сучасні форми вираження знань, ціннос-

тей, норм і зразків життєдіяльності народу, перетворюючись у культуру народу. Включення сучасних

форм у її структуру означає, що вона постійно розвивається і не обмежується реліктовою культурою.

У структурі народної культури значне місце займає художня. Поняття "художня" вказує на предмет

діяльності – мистецтво. Багато років це зумовлювало дослідження народної художньої культури як народ-

ного мистецтва, хоча їх не можна ототожнювати. Вивчалися окремі елементи народного мистецтва – сло-

весного, пісенного (фольклор), музичного (інструментального), танцювального, ігрового (театрального) і

декоративно-прикладного. Зазвичай вони ставали предметом дослідження з мистецтвознавчої і естетич-

ної точок зору як продукти творчості з описом і аналізом конкретних надбань, що в результаті приводило

до обмеженості, вузькості аналізу окремо взятих видів і жанрів без взаємозв'язку. При цьому народне мис-

тецтво не розглядалося як явище культури, тобто як носій духовних цінностей.

Сам термін "народна художня культура" використовується досить рідко, переважно користу-

ються поняттям "народна художня творчість", хоча вони не тотожні. Народна художня культура є еле-

ментом усієї художньої культури, що представляє собою частину культури суспільства.

Актуальним у цьому напрямі дослідження є закон загального взаємозв’язку соціотехнічних уні-

версалій, які започатковують особливу бінарну систему у вигляді двох (взаємопов’язаних) національно-

історичних тенденцій. Перша з них пов’язана з національною диференціацією художніх культур, їх

внутрішнім розвитком на основі кристалізації етностильової самобутності у фольклорних процесах,

внутрішньо-національної взаємодії народного і професіонального мистецтва. Друга тенденція виявляє

спрямованість до творчого єднання художніх культур і розвитку їх міжнаціональної основи [6].

На філософському рівні національно-історичні тенденції постають як свого роду спеціалізація

системи "загальне–окреме", де перша ланка (загальне, тобто інтернаціональне) прагне до розімкнен-

ня системи, а друга (окреме, тобто національно-специфічне) – до збереження і розвитку її внутрішньої

якісної визначеності, тобто до замкнутості системи. На ґрунті законів дивергенції та конвергенції виро-

© Троєльнікова Л. О., 2010

стає не лише раціональна, а й емоційна, чуттєва культура людства. В її лоні народжується мистецтво,

в якому панує художнє мислення асоціативними образами-картинами або (як у поезії й музиці) обра-

зами асоціативно-інтонаційними. Ідеологічна і психологічна сфери людської свідомості тут злиті в єди-

ному естетичному, що отримує в конкретних творах мистецтва друге життя як продукт взаємодії

національного характеру та національних традицій у процесі творення художньої культури світу.

Пов’язаний з історично мінливою соціальною психологією, національний характер (завдяки стійкості

своїх властивостей та особливостей) за певних умов набуває в художніх процесах значення націона-

льно-образного феномена. Варто зазначити, що до творення національних образів художнього антро-

покосмосу (картини світу) причетні: суб’єкти творчості, тобто творці мистецтва – письменники,

художники, композитори; суб’єкти художнього сприйняття (реципієнти), тобто споживачі художньої

творчості – читачі, слухачі; інтерпретатори художнього мислення – виконавці, музиканти, співаки, ана-

літики-мистецтвознавці, художні критики, педагоги, вихователі художньо-гуманітарного профілю

Первісна художня культура була єдиною, цілісною, народною, соціально однорідною, тому не-

має необхідності говорити про фольклор докласового суспільства. Але фольклор не міг виникнути в

класовому суспільстві з нічого, на порожньому місці. Він виділився з єдиної культури первісного суспі-

льства в результаті розпаду її синкретизму в зв'язку з поділом праці. З одного боку, утворилася особ-

лива сфера художньої культури, що задовольняла потреби пануючого класу і поступово ставала

сферою професійної діяльності людей розумової праці, з іншого – всередині землеробської громади в

селянському середовищі на основі первісної художньої культури в класовому суспільстві розвивалася

народна культура – фольклор з іншим змістом і в інших формах, що дає підстави розглядати його як

особливий тип культури. У народі продовжували існувати святково-обрядові форми, що включали в

себе елементи художньої культури – поезію, пісню, інструментальну музику, танці, лицедійство. У їх-

ньому смислі відображалася картина світу вільного общинного селянства, що на той час сформувало-

ся у певний етнос, отже, у надбаннях фольклору знаходила втілення етнічна картина світу, зумовлена

язичеською релігією, яка походить від міфології. Вона була пов'язана насамперед з явищами природи,

з найближчим середовищем, що сприймалося як усемогутня, неприступна сила.

Запровадження християнства на Русі наприкінці IX ст. зумовило безліч змін, зокрема в картині

світу, і, відповідно, у змісті фольклору. Нова ідеологія наклала на духовний світ людини аскетизм і

створила атмосферу непримиренності між церковними догмами і людською совістю, віддалила людину

від її природної основи, природної сутності. Картина світу повільно і поступово змінювалася: від покло-

ніння природі, Богам і духам – до поклоніння єдиному всемогутньому Богові; від сприйняття радості жит-

тя на землі – до вищого блаженства душі після смерті; у фольклорі з'являлися відтінки смутку, горя, туги.

Картина світу, сформована християнством, була протилежною язичеському світорозумінню,

тому християнство на Русі поширювалося повільно, переборюючи опір простого люду в житті і побуті.

Однак запровадження християнства на Русі все-таки мало позитивне значення, позаяк сприяло утво-

ренню централізованої держави і призвело до поступової зміни картини світу, що наклало відбиток і

на фольклор. Значно розширився предмет художньої творчості, що охопив не тільки явища природи, а

й соціальні процеси суспільства. Фольклор набув рис соціальних груп, став класовим явищем культу-

ри. Відбулася його диференціація, з'явилося багате жанрове різноманіття, викликане розширенням

предмета осмислення, ускладненням народного світосприймання, світорозуміння. Продукти художньої

творчості почали усвідомлюватися як естетична цінність, фольклор став задовольняти естетичні по-

треби. Водночас у творчому процесі естетичний аспект продовжував синтезуватися з утилітарним, що

походить від первісного синкретизму.

У картині світу віддзеркалювалися інтереси патріархальної родини і громади, що переломлю-

валися і в художньому мисленні. У фольклорі втілилися особливості життя, побуту, смаку, думок, по-

чуттів, надій і сподівань народу. У період розвитку феодального суспільства були створені найцінніші

надбання фольклору, що було викликано історичною ситуацією і розвитком усієї культури. Селянський

фольклор виявився основною формою побутування народної культури, що виражає світогляд і всю

картину світу, у якій переломлювалися протиріччя феодальної епохи. Картина світу визначила зміст

фольклору, в якому були присутні історичні, трудові, соціальні, сімейно-побутові та інші мотиви.

Термін "фольклор" уперше запропонував англійський учений В. Томі для позначення старо-

винної поезії, обрядів, вірувань. Задовго до цього аналогічні терміни існували в німецькій науковій і

художній літературі. Фольклор у даний час ототожнюється з вузькими поняттями "усна народна твор-

чість", "народнопоетична творчість", "уснопоетична творчість народу", а також з досить широкими "на-

родне мистецтво", "народна творчість" та ін.

Пильну увагу дослідників проблеми фольклору привернули в 60–70-і роках XX ст. Виникла

загальна теорії, відповідно до якої фольклор розглядався не як вид або жанр мистецтва, а як цілісна

система. У результаті затвердилося розуміння фольклору як особливої сфери мистецтва, що включає

всі основні види і жанри художньої творчості й виконавства: поезію, пісню, інструментальну музику,

танець, театр, святково-обрядові форми. Тісно пов'язують з фольклором народне образотворче і де-

коративно-прикладне мистецтво, включаючи народні промисли і ремесла.

Ці дослідження становлять естетичний, мистецтвознавчий, етнографічний підходи, що вивчають

фольклор "зсередини". При цьому він розглядається як мистецтво й охоплює питання природи, сутності,

жанрів, національних особливостей, історичного розвитку, художнього змісту, формоутворення тощо.

Цілям нашого дослідження відповідає розуміння фольклору як "мусичного" і "пластичного" (В.Є. Гусєв,

М.С. Каган). До "мусичного" відносяться "словесно-музично-ігрові і хореографічні форми народного мис-

тецтва як колективної творчості" [3], до пластичного – образотворче і декоративно-прикладне мистецтво,

у тому числі народні промисли, ремесла. Останнє не є усною творчістю, але в ньому також реалізована

народна мудрість, вона лише має матеріально-речовинну форму.

Розуміння фольклору як уснопоетичної творчості уявляється вузьким, обмеженим, застарілим

навіть у межах мистецтвознавчої науки, позаяк і музичні, й хореографічні, й ігрові його форми засновані

на поезії. Підхід до аналізу даного явища, виходячи з етимології самого слова, що означає народну муд-

рість, на нашу думку, дає можливість використовувати даний термін щодо народного декоративно-

прикладного й образотворчого мистецтва. Отже, у визначенні фольклору в нашому дослідження най-

більш доцільним уявляється його широке розуміння – як мусичного і пластичного. З соціологічної точки

зору фольклор можна розглядати як тип культури, відмінний від професійної і масової, що виражає етні-

чну картину світу і ціннісно-нормативну систему життєдіяльності народу.

Розуміння фольклору як народної мудрості, як актуалізації картини світу дає підстави розгля-

дати образотворче і декоративно-прикладне мистецтво народу як пластичний фольклор, а головне –

досліджувати фольклор ніби з боку, ззовні й аналізувати його як соціальне і культурне явище з погля-

ду його ролі й місця в різних системах.

Методологічний підхід до фольклору як до типу культури, що виражає картину світу суб'єкта і

систему його соціокультурних орієнтації, дає можливість зрозуміти його трансформацію й історичну

соціодинаміку.

Усе вищезазначене свідчить про наявність численних точок зору, часом – протилежних. Така

кількість дослідницьких позицій свідчить, з одного боку, про багатогранність фольклору і характерис-

тику різних його аспектів; з іншого – про відсутність єдиного методологічного підходу до з'ясування

його природи і сутності. Проблема полягає в тому, що різні аспекти – естетичний, мистецтвознавчий,

соціологічний – ізольовані один від одного, а виділені ознаки застосовні лише до традиційного фольк-

лору. Ознаки сучасного фольклору слабо аргументовані, застосування усності, колективності, варіа-

тивності до сучасної художньої творчості звужує його сферу.

Сучасний фольклор не може створюватися і поширюватися за традиційними законами. В умо-

вах технізації, загальної грамотності, могутньої поліграфічної бази народ навряд чи задовольняють

тільки усні способи створення, збереження, поширення і споживання художніх творів. Високий рівень

розвитку людської індивідуальності вже не вписується в рамки колективної творчості. Йдеться про ко-

лективність не як співавторство, а про колективність, що розуміється як відсутність опредмечування в

створюваних надбаннях індивідуальних сутнісних сил народного майстра або виконавця. Те, що у пе-

вний історичний період надбання фольклору створювалися тільки усним способом і колективно, не є

правилом, а, скоріше, виключенням з нього. Сучасний фольклор уже не відповідає основним ознакам

традиційного народного мистецтва. Спроби виявити його основні ознаки поки що не увінчалися успіхом.

На нашу думку, фольклор потрібно розглядати не як явище з незмінним набором ознак, при-

датним для всіх історичних епох, а з урахуванням реального змісту навколишньої дійсності і людської

діяльності, з урахуванням його суб'єкта (носія), соціального змісту, форм побутування і функцій тощо.

Такий підхід стає можливим, якщо розглядати фольклор як відображення картини світу, що змінюєть-

ся відповідно до соціально-історичних процесів. Вартує уваги розуміння фольклору не тільки як виду

мистецтва, а насамперед як народної мудрості, яка утворює духовний світ, духовну культуру всього

народу й окремої людини, як втілення знань, цінностей, норм і зразків соціальних груп, спільнот та ін-

дивідів.

Картина світу, що лежить в основі фольклору, дає можливість зрозуміти особливості його по-

бутування в сучасних умовах. Щодо сучасного фольклору існує багато суперечок і міркувань, дискусії

точаться з 50-х років ХХ ст. Дотепер не існує єдиної думки про те, що вважати сучасним фольклором,

хоча ще 1961 р. нарада радянських фольклористів у Києві підсумувала, що масова художня творчість

народу принципово відрізняється від традиційних форм фольклору і характеризується розмаїтістю

видів і естетичною значимістю. Існували розбіжності з двох питань: Чи можуть всі сучасні види народ-

ної творчості вважатися фольклором? Чи в змозі фольклористика займатися усіма видами? Одні ви-

словлювалися за розширене розуміння фольклористики, вважаючи, що до сучасного фольклору варто

віднести і художню самодіяльність, в інших ця концепція викликала заперечення.

Водночас не можна ставити знак рівності між фольклором і художньою самодіяльністю. Фоль-

клор сформувався як тип художньої культури в середньовіччі, в його основі лежить етнічна свідомість і

етнічна картина світу, обумовлені життям і побутом народу в ту історичну епоху. З цієї причини до су-

часного фольклору ми відносимо ті традиційні форми народної творчості, що збереглися в силу того,

що народ, незважаючи на цивілізаційний процес і поширення інших зразків культури, зберіг картину

світу, традиційні елементи життя, побуту і художньої культури.

Фольклор у даний час ще існує в селі, збережений у пам'яті минулого покоління, але він

трансформується і розвивається, набуваючи нового змісту і форм прояву. У багатьох місцях зберіга-

ються вогнища фольклору, живуть фольклорні твори в пам'яті талановитих народних виконавців, що

демонструють їх під час концертів і оглядів народної художньої творчості. Сучасні дослідження свід-

чать про якісні зміни форм побутування традиційного фольклору, пов'язані переважно зі збереженням

і поширенням, а не з власне колективною творчістю. Ідуть з життя казки, балади, залишаються прислі-

в'я, приказки, усні розповіді, анекдоти, частівки, пісні, танці, елементи обрядового фольклору. Особли-

во нежиттєздатними виявилися традиційні ліричні пісні, міський романс.

Прагнення низки вчених показати трансформацію фольклору призвело до появи терміна "фольк-

лоризм", що використовується для позначення вторинних форм його побутування – сувенірних, сценічних,

театралізованих. На думку В.Є. Гусєва, фольклоризм з'явився ще в 20–30-і роки ХХ ст., тому що справжній

фольклор – це відкриття на рубежі ХІХ–ХХ ст., а все, що існує потім, – фольклоризм, що представляє

складний і суперечливий процес освоєння фольклору в різних сферах культури сучасного суспільства.

Російський вчений І.І. Земцовський виділяє п'ять сфер прояву фольклору: 1) у професійній художній твор-

чості всіх видів; 2) у науці і педагогіці; 3) на сцені; 4) на фестивалях і святах; 5) у засобах масової комуніка-

ції (включаючи грамплатівки і рекламу) [4]. Фольклоризм припускає великий або малий ступінь вторгнення

в безпосередній, традиційний фольклорний процес. Це питання про вторинну форму існування фольклору

в сучасності, але аж ніяк не вмирання, згасання і зникнення первинних його форм.

Отже, художній простір – завжди самобутній, має власний зміст і форму, є продуктом творчого

генія народу, відображенням його історичної долі та національних особливостей. Уявлення про мистецтво

формується в людини через "національний образ світу" як один із варіантів єдиної світової цивілізації,

єдиного історичного процесу. Кожна нація, як етносоціальна спільнота, характеризується єдиним семіо-

тичним полем – системою загальновідомих усім представникам знакових засобів, зокрема засобів худож-

ньої символіки, що, у свою чергу, забезпечує взаєморозуміння та взаємодію членів суспільства.

Використані джерела

1. Афанасьєв Ю. Л. Національна художня культура як цілісна система / Юрій Львович Афанасьєв // Куль-

тура і мистецтво у сучасному світі. – К. : КДУКіМ, 1998. – С. 10–17.

2. Бровко М. М. Мистецтво: філософсько-культурологічні виміри / Микола Бровко. – К. : Вид. центр КНЛУ,

2008. – 237 с. – (Бібліогр. в кінці розд.).

3. Гусев В. Е. Русская народная художественная культура : теоретические очерки / Виктор Евгеньевич

Гусев. – СПб. : СПбГИТМИК, 1993. – 110 с.

4. Земцовский И. И. Фольклор и современность / И. И. Земцовский // Советская музыка. – М., 1972. – № 5.

5. Межуев В. М. Национальная культура и современная цивилизация / В. М. Межуев // Освобождение ду-

ха / [Н. В. Любомирова и др.]. – М., 1991. – С. 255-271.

6. Терещенко М. Україна і Європейський світ : нарис історії від утворення Старокиївської держави до кін-

ця ХVІ ст. / М. Терещенко. – К., 1996.

Примітивізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Примітивізм[від лат.primitivus - початковий, первісний] — напрям в мистецтві, що набув поширення наприкінці 19-го — початку 20-го століття. Його основною ознакою є свідоме, навмисне спрощення художніх засобів, звертання до різноманітних форм примітивного мистецтва — народної (селянської) та дитячої творчості, архаїчного та середньовічного мистецтва, творчості народів Африки, Америки, Океанії, Сходу і т. д.

Використовується професійними художниками для звільнення від формотворчих догм [обов'язкових ескізів з натури, реалістичності зображуваного, єдності форми та змісту тощо] як найпростіший [примітивний] авангардизм [пошук нового змісту]. Також терміном «примітивізм» визначають так зване «наївне мистецтво» — творчість художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу (наприклад, Анрі Руссо).Очевидно також що і так звані «школи декоративного розпису», серед яких виділяється петриківський та писанкарство, народний іконопис В. П. Откович «Народна течія в українському живопису 17-18 ст.» вид. Київ Наукова думка 1990] а також давній портрет[Платон Белецкий «Украинская портретная живопись 17 - 18 вв.» изд.Ленинград.«ИСКУССТВО» 1981] а в тому ряду і традиції візантійського іконопису, які визначають певний відступ від реалізму(відсутність світлотіні,перспективи тощо)[В.В.Бычков «Малая история византийской эстетики» изд. Киев «Путь к истине» 1991] слід використовувати при тлумаченні Українського примітивізму. Про його сучасний стан можна судити зокрема з альбому «Українське народне малярство»(Всеукраїнська виставка) виданого в 2005 році, який містить роботи 53-х художників (див. інформацію на сайті http:/artvertep.dp.ua./shop/books/701/2880.html)

Вплив примітивізму більшою або меншою мірою (в деяких течіях він є основоположним) відчувається у більшості авангардистськихтечій 20-го століття — фовізмі, експресіонізмі, сюрреалізмі, течії «нових диких».

Теперішнй примітивізм є втіленням свіжого та чистого погляду на світ незіпсованої цивілізацією свідомості, щирої наївності та фольклорної барвистості, радості від пізнання навколишнього світу, природності та органічності, а також це спроба додати нових виражальних елементів в сучасне мистецтво тощо.

[ред.]Видатні представники примітивізму

• Поль Гоген

• Ніко Піросманашвілі

• Анрі Матісс

Визначні українці:

• Никифор Дровняк

• Марія Примаченко

• Катерина Білокур

• Зацеркляна Тетяна Антонівна

Менш відомі українці:

• Параска Власенко

• Надія Білокінь

• Антон Штепа

• Макар Муха

• Тетяна Пата

• Параска Хома

• Параска Павленко

• Ганна Собачко-Шостак

• Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів.

• Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.).

• У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні і родинно-обрядові пісні. До епічного - думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного - соціально-побутову й побутову лірику.

• Одним із найдавніших пластів українського фольклору є замовляння - короткі міфологічні усні тексти, які використовувалися предками українців у господарстві, для відвертання лиха чи хвороби, а також як елемент приворотних чарів. До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень - календарні(колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні).

• Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року.

•            

• Зимовий цикл українського фольклору найповніше представлений і найбільш вживаний у сучасності. Це насамперед пісні, приурочені до Різдва Христового – колядки - та пізнішого походження сценарії для вертепного різдвяного дійства. До зимового циклу також входять так звані щедрівки, структурно подібні до колядок, які співають на Щедрий вечір. Щедрівки особливо багаті на побажання щастя, здоров’я, достатку господареві дому, в який прийшли щедрувати.

• Весняний фольклор представлений так званимивеснянками або гаївками, масивом текстів для ігор, які грають на Великдень, вийшовши з церкви. Увеснянках домінують мотиви пробудження природи і споріднений з ним мотив кохання. Ці пісні супроводжуються хороводами. Із давнішого пласту у весняний цикл входять також русальські пісні.

• На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов'язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх язичницьких богів Ярила і Даждьбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя й верховних апостолів Петра і Павла. Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховнихапостолів Петра і Павла. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя.

• Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині.

• У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові, які супроводжують перехідні або етапні моменти в житті людини. Це хрестинні, весільні пісні, а також народні голосіння – унікальне фольклорне явище в духовній культурі українського народу.

• Епічні жанри українського фольклору - історичні пісні, думи, балади, співанки-хроніки - відзначаються унікальним багатством і красою форм.

• Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов’язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII–ХІХ ст. кобзарі та лірники – виконавці дум та історичних пісень об’єднувалися у так звані кобзарські братства/цехи. У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні.

• Наймолодшим родом пісенного фольклору є ліричні пісні та їх різновиди. Їх становлення відбулось у XVI - XIX століттях. Усі ліричні пісні групуються у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

• Цікавими зразками побутової пісенності є також танкові (танцювальні, до танцю) пісні та українські коломийки, що поділяються на групи "до танцю" і "до співу". Ця так звана "коломийкова" форма активно поширилась у різних жанрах традиційного фольклору, прижившись також у професійній українській поезії.

• До жанрової системи традиційного українського фольклору входять також драматичні форми (народна драма, вертеп), проза (байки, казки, новели, анекдоти, перекази, легенди) й афористичні жанри(прислів’я, приказки, загадки, тости, побажання та ін.).

• Вертепом називали ляльковий театр, який в Україні у день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі, бурсаки та церковні співаки носили по хатах з XVII ст. Вертепна драма складалася з 2-х частин: різдвяної драми (релігійна, з доволі стійким сюжетом) і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії (світська, народна, з варіативним сюжетом, що залежав від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника).

• Українська казка сягає своїм корінням у глибоку давнину, про що свідчать численні ознаки міфологічного світогляду і анімістичного уявлення про світ. Тематика українських казок надзвичайно різноманітна: казки про тварин і про природу, побутові і жартівливі, чарівні і пригодницькі. Архаїчні риси свідомості особливо яскраво відбиваються у фантастичних казках. Найчастіше вони розповідають про чудесні події, боротьбу добра і зла, випробування та подвиги на шляху до здобуття нареченої. Казки про тварин видаються дещо простішими порівняно з чарівними казками. Вони коротші за обсягом, мають сатиричне чи дидактичне звучання. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов'язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини-тотема, що був покровителем роду і втілював душу померлого предка. Побутові казки, на відміну від фантастичних, ніби умисне підкреслюють буденність зображених персонажів та подій. У побутовій казці, як і в казці взагалі, добро завжди перемагає зло, проте, на відміну від дійсності, казковий герой (селянин-бідняк, наймит) завжди бере гору над своїм соціальним антиподом (багачем). На пізніших стадіях розвитку побутові казки набули рис соціальної сатири. Їх об'єктом стали людські вади - скнарість, жіноча балакучість, лінивство, перелюб тощо.

• Найсучасніша форма побутування фольклору – студентський фольклор, фольклор неформальних суспільних угруповань та афористичні жанри – популярні анекдоти, тости, привітання. Архаїчні та “класичні” форми пісенного фольклору віднаходять своє друге життя в сучасних аранжуваннях. Бард Віктор Морозов ще в 1990-х обробив львівські батярські пісні, Марічка Бурмака у тих же 90-х переспівала популярні колядки, Тарас Чубай і група „Скрябін” випустили альбом із стрілецькими та повстанськими піснями. До мотивів українського фольклору звертаються такі гурти як „Гайдамаки”, „Мандри”, „Перкалаба” та ін. Власну інтерпретацію класичних народних пісень пропонує популярний рок-гурт „ВВ” і його лідер Олег Скрипка. А співачка Руслана 2003 року випустила альбом “Дикі танці”, в основу якого покладено гуцульські мотиви. З піснею „Дикі танці” вона перемогла 2004 року на міжнародному конкурсі „Євробачення”. Сучасні українські митці використовують фольклорні мотиви та форми не тільки у царині музики, але і в інших галузях культури – літературі, малярстві, дизайні.

Кобзар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

(Перенаправлено з Кобзарство)

Цей термін має також інші значення. Див. Кобзар (значення).

Кобзарі Древченко та Кравченко в Харкові в 1902 р.

Кобзар — український народний співець і музика. Кобзарі були творцями, хранителями і передавачами народної творчості у формі історичних пісень, дум (мелодійних речитативів змінюваних форм), релігійних піснеспівів, а також казок та переказів, супроводжуваних грою на кобзі, лірі або бандурі, звідки інша їхня назва - лірники або бандуристи. Значення їх для українського народу можна порівняти зі значенням давньогрецьких поетів у давній Греції, арабських поетів для Арабії, або степових співців-акинів для людей Середньої Азії, Монголії і Казахстану.

У своїй творчості кобзарі утверджували дух українського народу, основи християнської моралі в суспільстві і побуті.

Зміст

 [сховати]

• 1 Історія

  • 1.1 Образ в літературі

• 2 Знищення та відродження

• 3 Відомі кобзарі

• 4 Репертуар

• 5 Посилання

[Ред.]Історія

Значення народних співців (поетів і музик) було надзвичайно велике для розвитку людства, особливо в дописьмову епоху. Адже саме вони, зберігали і передавали наступним поколінням найважливіші знання про минуле і світогляд їхніх предків, у найбільш доступній формі, яка легко запам’ятовується - пісень-оповідань. Недаремно вони існували у всіх народів - скальди у вікінгів Скандинавії, поети-кіфареди у давній Греції, трубадури у середньовічній Європі, поети-співці Аравії, співці-акини Великого Степу, руські кобзарі, лірники і гуслярі. Багато підручників з філософії твердять, що саме в середовищі поетів в Давній Греції зародилась філософія, арабські поети (так само як і поети інших народів) мали велике значення у формуванні загальноарабської народної мови. Звернемо увагу, що в стародавні часи народні співці виконували функцію новинарів, незалежних від влади масс-медіа. Постійно подорожуючи саме вони знали останні новини і могли ними поділитися, попередити людей про небезпеку нападу чужинців, феодалів і т.д. Так само як і журналісти в нинішніх суспільних умовах, вони розуміли, що є у певному розумінні владою і тому вимагали належного ставлення до себе. У свою чергу, релігійна і світська влада намагалася обмежити їх вплив, щоб поставити під контроль передачу інформації на підконтрольних їм територіях. Про це можна зустріти згадки в літературі, зокрема художній. Напр. Костянтин Паустовський у своїх спогадах згадує випадок з свого дитинства, під час перебування на українському Поліссі (кінець XIX - початок XX ст.) коли одного лірника вигнали з двору одного поміщика і жорстоко побили. У відповідь невідомі спалили його маєток.

Кобзарство своїм корінням сягає часів Київської Русі. "Генеалогічне дерево наших українських бандуристів дуже високе, — писав Гнат Хоткевич. — Прямий їх попередник — се віщий Боян, «соловій старого времені». Попередниками кобзарів були також музиканти, зображені на фресках у Софії Київській. З князівських часів дійшло до нас ім'я Мануйла, «певца гораздого». У Галицько-Волинському літописі згадується, що у 1240 році жив і творив при дворі галицького архієпископа співець Митуса. Кобзарі були творцями славнозвісних дум та історичних пісень, що відображали найважливіші події життя українського народу впродовж багатьох століть і закликали його на боротьбу проти поневолювачів. Сюжети дум та пісень про боротьбу проти турецько-татарських напасників і польської шляхти стали важливими історичними джерелами, створеними кобзарями — безпосередніми учасниками подій — під час походів або після них. Героями творів кобзарів ставали улюблені в народі історичні постаті: Самійло Кішка, Байда, Маруся Богуславка, Богдан Хмельницький, Петро Сагайдачний, Петро Дорошенко, Іван Богун… Кобзарі завжди прославляли бойові походиВійська Запорозького, а козаки над усе любили пісню. «На війну було йдуть з радістю, а з війни повертаються з музиками та піснями, чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же й пісню складуть на той випадок», — писав Д.Яворницький. Польський історик XVI століття Папроцький свідчив: «Козаки показували дивовижні штуки, співали, стріляли та грали на кобзах». М.Гоголь вважав кобзарів охоронцями бойової слави України, талановитими поетами та літописцями. Безіменні народні співці передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало в народу патріотизм, почуття національної гордості, високу духовність. Недаремно Тарас Шевченко, який зізнавався, що як поет зростав на думах та піснях кобзарських, з поваги до цих народних співців назвав збірник своїх творів «Кобзарем», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» зауважив, що коли б грецький сліпець Гомервоскрес і послухав хоч одну думу у виконанні українського сліпого співця, «то розбив би на тріски свій козуб, званий лірою, і пішов би міхоношею до самого бідного нашого лірника».

Незрячі співці утворювали братства або гурти на взірець ремісничих цехів. У братствах існували майстри й учні, які впродовж двох років опановували не тільки кобзарську майстерність, а й таємну так звану «лебійську» мову й мали дотримуватися встановлених корпоративних правил, порушення яких каралося. Незрячі кобзарі були не жебраками, що випрошують милостиню, а професіональними виконавцями, які грою на бандурі та співом заробляли собі на життя.

Історично склалися три типи кобзарів. Співці першого типу виконують думи та пісні, не вносячи у виконання творчого елементу, тобто співають і грають на кобзах так, як вони навчилися від своїх учителів. Другий, найпоширеніший тип — кобзарі-імпровізатори, які щоразу вносять у виконуваний твір якісь зміни, що залежать від їхнього таланту, а також від умов і часу виконання твору. До третього типу належать кобзарі-творці власних пісенних творів.