Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
КУРСОВАЯ docx.docx
Скачиваний:
3
Добавлен:
04.11.2018
Размер:
69.18 Кб
Скачать

ЗМІСТ

  1. Суть та особливості аграрного виробництва. Агропромислова інтеграція………………………………………………………………………....

  2. Аграрна політика України…………………………………………

  3. Реформування аграрного сектору економіки в Україні…………

Передмова.

Аграрний сектор економіки відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Нині в Україні 60% промислових підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Обсяг виробництва і темпи зростання обсягу продукції цих галузей значною мірою визначаються станом та рівнем розвитку аграрного виробництва.

Аграрної відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в суспільстві у зв’язку з володінням і використанням землі як основного фактору виробництва в сільському господарстві.

Економічне реформування в сільському господарстві України передбачає створення багатоукладної економіки за допомогою розвитку підприємства на основі різноманітних форм власності. У разі появи відповідних умов нові суб’єкти підприємницької діяльності мають виникати і в надрах старих форм власності, і на основі нових форм власності, але не як альтернатива: або колективне підприємство, або приватне.

Протиставлення приватної власності державній і колективній спричиняє низку негативних наслідків, які можуть знижувати загальну ефективність підприємницької діяльності в АПК:

  • Звужується сфера підприємництва, виявляється неспроможність колишніх державних і колективних господарств ефективно функціонувати за ринкових відносин. У результаті штучно створюються умови їх банкрутства або реформування у приватні структури. Підприємство ж, яке виникає на приватних формах власності, спочатку неспроможне заповнити всі ніші агропромислового ринку;

  • В умовах наявності великого вільного ринкового простору можлива нездорова конкуренція між приватними і державно-кооперативним сектором аграрної економіки, що зрештою знесилює обидва ці сектори. Результатом є заповнювання вітчизняного ринку сільськогосподарськими продуктами здебільшого іноземного походження.

  • Недорозвиненість вітчизняного підприємства, знекровлення в результаті внутрішньої зайвої конкуренції робить його неконкурентоспроможним на зовнішньому ринку, що перетворює вітчизняну аграрну сферу на сировинний додаток розвинених країн світу.

Мета даної роботи: повністю дослідити аграрний комплекс України. Дізнатися якомога більше про його розташування і розвиток на території нашої держави.

Задачі курсової роботи: вивчення місця і ролі аграрного комплексу у національному комплексі нашої держави. Проаналізувати сучасні тенденції розвитку аграрного комплексу та його структурні особливості. Знайти шляхи вирішення проблем розвитку аграрної політики на сучасному етапі.

  1. Суть та особливості аграрного виробництва. Агропромислова інтеграція.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього господарства країни й добробут людей.

Аграрний сектор пов’язаний із господарюванням на землі, вирощуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції. У сільському господарстві складаються специфічні аграрні відносини. Це відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Аграрні відносини є сукупність виробничих відносини, що складаються в суспільстві у зв’язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві.

Суб’єкти економічних відносин в аграрному секторі:

  • Суспільство загалом в особі держави;

  • Виробничі колективи (в Україні представлені сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держколгоспами, де вони ще збереглися, підрядними й орендними формуваннями )

  • Індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні та кооперативні господарства, робітники держколгоспів, службовці і т.ін.).

Аграрні відносини – це складова частина економічних відносин у сільському господарстві, що виникають з приводу володіння і використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва.

Сільське господарство як галузь розвивається в тісному зв’язку з іншими галузями народногосподорського комплексу. Аграрні відносини є складовою загальною системи економічних відносин суспільства. Найчіткіше цей зв’язок виявляється у процесах агропромислової інтеграції. У сучасній світовій економіці сформувалися групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції. В результаті агропромислової інтеграції формується господарська структура – агропромисловий комплекс. Організаційною формою АПК є агробізнес, тобто великі багатопрофільні агропромислові підприємства, які охоплюють повний комплекс діяльності з вирощування, переробки й подекуди реалізації сільськогосподарської продукції.

Агропромислова інтеграція – це об‘єктивний процес об’єднання спеціалізованого, пов’язаного спільним циклом сільськогосподарського і промислового виробництва у єдину систему відтворення.

Найбільш простою формою агропромислової інтеграції є контрактне виробництво сільськогосподарської продукції для торгових і переробних підприємств, яке здійснюється на основі укладання угод. Це найбільш рання форма безпосередніх зв’язків між сільськогосподарськими, промисловими і торговими підприємствами. В Україні широко поширеним є укладання угод між сільськогосподарськими і торговими та переробними підприємствами, а також підприємствами сервісу, матеріально-технічного забезпечення і виробничого обслуговування

На рівні первинної організаційно-правової ланки агропромислова інтеграція проявляється у формі агропромислових підприємств, агрофірм, комбінатів, різного виду кооперативів тощо. Слід мати на увазі, що такі агропромислові формування виникають при наявності прямих і установлених і усталених зв’язків між сільськогосподарськими, з одного боку, і переробними, торговими підприємствами та різного роду посередницькими комерційними структурами – з іншого.

В межах окремих областей, зон і районів функціонують регіональні агропромислові комплекси. Вони охоплюють сільське господарство окремого регіону та галузі, які забезпечують цей комплекс засобами виробництва, надають виробничі послуги,переробляють, зберігають і доставляють продукцію до споживача. Кожен з таких комплексів не має всього набору галузей, які входять до складу агропромислового комплексу високого рівня.

В межах національної економіки агропромислова інтеграція формує агропромисловий комплекс країни. Він виражає сукупність економічних відносин між аграрними зв’язками з галузями з приводу виробництва і доведення до споживачів продукції виготовленої із сільськогосподарської сировини.

Практично всі галузі національної економіки прямо або опосередково беруть участь у формуванні АПК, який включає три сфери:

  1. Сукупність галузей, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства;

  2. Власне сільське господарство;

  3. Сукупність галузей які здійснюють переробку сільськогосподарської продукції, її зберігання і доставку до споживача.

АПК займає важливе місце в економіці кожної країни. Найбільш потужний АПК (з повним набором галузей) створено в США. Його частка у виробництві ВВП 12%.

В Україні припадає майже 40% вартості валового випуску продукції, майже третина основного капіталу та зайнятого населення. АПК України не має необхідного набору галузей для сталого і ефективного аграрного виробництва.

Відтворення в аграрній сфері зумовлене специфікою сільськогосподарського виробництва, що здійснюється в єдності з природними процесами розвитку живих організмів. Природні процеси тут діють стихійно і часто не піддаються свідомій дії людини. Це виявляється в сезонному характері аграрного виробництва, що породжує складні проблеми відтворення робочої сили, зайнятості працівників, забезпечення необхідного рівня оплати праці і доходів сільських працівників.

Земля в сільському господарстві є предметом праці й водночас знаряддям виробництва. Вона виконує роль головного засобу виробництва невипадково. Всі землеробські знаряддя і засоби праці, які б вони не були досконалі, призначені для того, щоб за допомогою їх обробляти землю. Від якості землі та її використання залежить продуктивність рослинництва. Така важка галузь сільського господарства, як тваринництво, також може успішно розвиватись тільки на основі ефективного використання земельних угідь.

Саме використання землі надає сільському господарству таких особливостей, яких немає у промисловості, транспортні, будівництві та в інших галузях народного господарства. В несільськогосподарській сфері земля є лише просторовим базисом, фундаментом, коморою корисних копалин та інших ресурсів.

У сільському господарстві крім суспільних чинників зростання продуктивності праці діють природні чинники. Це хімічний і механічний склад ґрунту, біологічні чинники. Продуктивність землеробської праці у такий спосіб пов’язана з природними умовами і залежно від продуктивності останніх одна кількість праці може бути представлена у більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.

Важливе значення у сільському господарстві має економічна оцінка землі. Вона передбачає визначення цінності землі за такими показниками:

  • Валовий продукт землеробства (продуктивність земель при досягнутій упродовж багатьох років інтенсивності землеробства);

  • Окупність витрат (кількість продукції на одиницю витрат);

  • Диференціальний доход від землеробства (величина додаткової частини чистого доходу, яка утворюється в результаті вищої продуктивності землеробської праці на відносно кращих землях порівняно з гіршими ).

Взаємодія природних та економічних процесів у сільському господарстві визначає особливості кругообігу виробничих фондів.

За структурою: як уже було зазначено, головним засобом виробництва тут є земля, функціонують специфічні основи (продуктивна худоба, деревно-кущові, плодово-ягідні культури тощо);

За оборотністю: наявність повного комплексу машин в умовах сезонного використання впродовж року; повільніша оборотність засобів порівняно з іншими галузями виробництва; відносно висока фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Суб’єкти і об’єкти агробізнесу.

Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина, так і група людей. Закон України «Про підприємства України» встановлює, що суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави, інших країн, не обмежені законом у право – або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності.

Організаційно-правові форми підприємництва в сільському господарстві можуть бути різні – від одноосібних фермерських господарств до великих акціонерних товариств, що обумовлюється не тільки формами власності, але й об’єктами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві.

До об’єктів підприємницької діяльності в аграрній сфері відносять засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, землі, одно – і багаторічних насаджень, продуктивної та робочої худоби, насіння, кормів, органічних та мінеральних добрив, отрутохімікатів, виробничої та соціальної інфраструктури, грошей, цінних паперів тощо. Із розвитком продуктивних сил склад і структура об’єктів розширюється і якісно змінюється.

Підприємницьку діяльність в аграрному секторі можуть здійснювати як окрема людина так і група людей. Закон України «Про підприємства в Україні» встановлює що суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни нашої держави , інших країн, не обмежені законом у право – або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності.

Організаційно – правові форми підприємництва в сільському господарстві можуть бути різні – від одноосібних фермерських господарств до великих акціонерних товариств, що обумовлюється не тільки формами власності, але і об’єктами, які використовуються в сільськогосподарському виробництві.

До об’єктів підприємницької діяльності в аграрній сфері відносять засоби виробництва у вигляді будівель, споруд, сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, землі, - і багаторічних насаджень, продуктивної та робочої худоби, насіння, кормів, органічних та мінеральних добрив, отрутохімікатів, виробничої та соціальної інфраструктури, грошей, цінних паперів тощо. Із розвитком продуктивних сил склад і структура об’єктів розширюється і якісно змінюється.

Підприємницька діяльність у сільському господарстві здійснюється за загальними принципами. Але слід враховувати ту особливість, що вона спрямована на всебічне і найбільш повне використання сил природи, а також життєвих функцій рослин і тварин. У процесі своєї діяльності працівники сільського господарства мають справу з такими факторами, як клімат, погода, родючість ґрунтів, енергія росту й розвитку живих організмів. В цій галузі технологія виробництва ґрунтується на використанні закономірностей життєвого циклу і розвитку рослин та тварин.

Всезростаючий вплив на результати підприємницької діяльності мають екологічні аспекти сільськогосподарського виробництва.

Основним фактором виробництва у аграрному секторі є земля, оскільки вона є всезагальною умовою матеріального виробництва, предметом праці, загальним для всіх галузей засобом виробництва.

Земельна власність.

З приводу використання землі в сільському господарстві виникають певні відносини. Земельні відносини – це відносини, які складаються між суб’єктами підприємницької діяльності з приводу використання землі як основного засобу виробництва. Основою останніх є земельна власність.

Земельна власність – це певна історична форма відчуження – привласнення землі як предмета природи, що виражає економічні відносини між людьми з приводу її використання, як необхідної умови будь-якої підприємницької діяльності і головного засобу виробництва у сільському і лісовому господарстві. Земельна власність проявляється у формі землеволодіння, землекористування і розпорядження землею.

Землеволодіння – це повне, часткове привласнення конкретної ділянки землі окремою особою, групою осіб або державою. Володар є персоніфікованим представником власника. Володіння – це функціонуюча власність за умов, які визначаються власником. Володар даної ділянки землі може не бути її власником, але він, за визначеними власником умовами, набув монопольного права на її використання і отримання доходу.

Землекористування – це фактичне використання даної ділянки землі окремою особою, кооперативом, громадською організацією, державою відповідно до найдоцільнішого використання її корисних властивостей.

Землекористування включає право власності на вироблену продукцію і на доход від її організації. Якщо користувач не є власником ділянки землі, він укладає угоду з власником, якою обумовлюються терміни та інші умови щодо користування землею. Землекористування фактично забезпечує поєднання інтересів власника і не власника. Користувач стає власником виробленого в процесі використання землі продукту і доходу, а власник – привласнює частину доходу, отриманого внаслідок надання права користування об’єктом власності.

Розпорядження – прийняття рішення власником даної ділянки землі з приводу її функціонування. Якщо володіти і користуватися даною ділянкою землі може не власник, то розпоряджатися нею може тільки її власник. Іншими словами, розпорядження – це права, які дають можливість власнику використовувати властивості ділянки землі або здійснювати повне чи неповне відчуження. Повне відчуження може здійснюватись шляхом продажу, дарування, передачі у спадок, обміну. Неповне відчуження – це відчуження не певний час. Воно здійснюється за допомогою оренди.

Зв’язок між складовими власності такий : розпорядження визначається користуванням, користування визначається володінням, володіння визначається формами власності. На кожному етапі розвитку людства формуються різноманітні види великого, середнього і дрібного землеволодіння та землекористування відповідно до притаманних їм форм земельної власності та рівня розвитку продуктивних сил. Серед цих форм виділяються державні, колективні, групові, індивідуальні та сімейні види землекористування. Нині практично в усіх країнах світу спостерігається співіснування різних форм власності на землю і відповідних їм форм землеволодіння і землекористування.

Так, у США великим землевласником виступає сама держава, якій належить 40% загальної площі землі. Серед них є землі не тільки федерального уряду, а урядів штатів і місцевих органів влади. Державна земля використовується як резервний фонд для потреб військового відомства, природоохоронного, рекреаційного характеру, а також під пасовища і здається в оренду на ринкових умовах. Із загальної кількості землі, яка знаходиться у володінні і сільськогосподарському користуванні, 60% належать сімейним фермам, 28% використовуються корпораціями.

Особливостями аграрних відносин є:

1. Земля виступає головним об’єктом виробничих відносин і основний засіб виробництва. Одночасно – вона є предметом праці і засобом праці.

2. Сезонність сільгоспвиробництва. Робочий період має відносно короткий час – осінь, весна, літо (часи пік).

3. Переплетіння економічних і природних процесів відтворення. Кінцевий результат залежить не лише від людини, а й від природи.

4. Складність та різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства в АПК та народне господарство в цілому, а також переплетінням різноманітних форм власності.