З м і с т о в и й м о д у л ь № 1

Лекція 1. Вступ у конституційне право України

П л а н

1. Конституційно-правові ідеї як передумови створення сучасного конституційного права

2. Еволюція розуміння суті конституційного права. Основні типи доктринальних підходів до назви конституційного права: державне право і конституційне право

3. Місце і роль конституційного права України в правовій системі, теорії і практиці державно-правового регулювання

На поч. 18 ст. ця проблема носила характер протистояння необмеженої монархічної влади в державі, вираженої в державному праві, і її демократичного обмеження в конституційному праві.

Зміст дискусії змінюється уже в кінці 18-19 ст., в процесі демократизації і соціалізації державного ладу, коли відбувається наповнення конституційного права публічно-правовим змістом, характерним для громадянського суспільства і громадянських прав. В таких умовах конституційні правоположення, не втрачаючи свого публічно-правового характеру, зберігаючи і навіть посилюючи принцип пріоритету публічного права перед приватним, обумовлюють зміщення дискусії про співвідношення державного і конституційного права в термінологічну площину. Нині так і залишилась актуальною проблема співвідношення державного і конституційного права.

Сьогодні порівняно невелика група держав використовує термін “державне право”. На початку 90-х років 20 ст. у багатьох країнах, в т.ч. і в Україні відбулось перейменування державного права на конституційне право, що пов’язувалось із сучасними світовими тенденціями, зокрема, проголошенням незалежних держав, їх переорієнтацією на загальновизнані демократичні, правові цінності. Саме так демонструвались нові акценти у правовому регулюванні.

Поряд з цим, в юридичній літературі є думка, що зміна назви навряд чи змінить предмет регулювання галузі і об’єм науки, і тому деякі вчені в цьому не бачили суттєвої різниці і такий процес перейменування сприймали як своєрідна данина моді.

Є думка, що конституційне право охоплює тільки Конституцію і конституційні закони, в той час як державне – і поточне законодавство, і підзаконні акти.

Історично склалось так, що в країнах, де головну роль у формуванні даної галузі права відіграли конституційно-правові акти, які акцентували увагу на демократичних цінностях (права людини, їх закріплення в Конституції та захист, правова держава, тощо), сама галузь права почала називатись “конституційне право” (Великобританія, США, Франція). А в тих країнах, де конституційно-правова практика надавала основного значення розвитку держави, її інститутів та їх правовому закріпленню (Швейцарія, Австрія, Скандинавські держави, ФРН), відповідна галузь отримала назву “державне право”.

Наприклад: 1) становлення ФРН як демократичної, соціальної і правової держави на основі визнання загальнолюдських цінностей не призвело до перейменування галузі. Деякі автори пояснюють це тим, що в Німеччині відсутній термін “конституція”, замість якого вживається Основний Закон; 2) є держави (наприклад, Малі), в яких традиційно вживається термін “конституційне право”, але держава за своїм устроєм далека від конституційних ідей, в той час, як у Швейцарії давно існує демократичниий конституційний лад і застосовується термін “державне право”; 3) в таких країнах Східної Європи як Угорщина, Польща, Румунія, також в Росії, Україні тільки відбувається процес становлення демократичного конституційного ладу і вже використовується поняття конституційного права. Такі приклади вказують на умовність названого критерію.

1) розширенням або звуженням сфери правового регулювання галузі. Деякі вчені вбачають в цих термінах принципову відмінність, зокрема підкреслюють різницю в акцентах конституційного і державного права, різний об”єм правового регулювання тощо. Є думка, що конституційне право ширше, ніж повинна охоплювати дана галузь, оскільки встановлює основи відносин власності, охорони природи, сімейно-шлюбних відносин тощо. З іншого боку, державне право розглядається як право держави і виходить за межі конституційних норм та включає багато питань державного управління, адміністративного і фінансового права, процесуального права.

Лекція 2. Поняття та характеристика конституційного права України

П л а н

1. Поняття та основні риси конституційного права України як галузі права

2. Предмет і методи конституційно-правового регулювання

3. Поняття та елементи системи галузі конституційного права України

4. Поняття, юридична природа та система джерел конституційного права України. Поняття конституційного права України як галузі законодавства

5. Поняття, особливості та структура конституційно-правових відносин. Юридичні факти в конституційному праві України

6. Конституційне право України як наука і навчальна дисципліна

Конституційне право україни - це

1)фундаментальна галузь права –встановлює основні принципи життєдіяльності держави, суспільства, особи (ст. 6, 15 та інші Конституції України);

2)універсальна галузь права - з неї починає формуватись вся система права України, визначаються сфери законодавчого регулювання (ст. 43, 51, 92 Конституції України) тощо;

3)публічна галузь права – пов”язана з реалізацією не приватного інтересу, а публічного, і однією із сторін відносин є держава в особі органів державної влади(це традиційна позиція вчених).

4)об”єктивне право, оскільки є системою правових норм. Однак термін може мати суб”єктивне значення (суб”єктивне право) як можливість певної поведінки суб”єкта (фізичної або юридичної особи, держави тощо), яка закріплена в Конституції України – право людини на освіту, право законодавчої ініціативи Кабінету Міністрів України.

6) галузь права, яка має політичний характер - регулює відносини владарювання (влада є невід’ємним від держави інститутом і її головною ознакою), встановлюючи належність публічної влади і порядок її здійснення (влада народу, безпосередні форми народовладдя, державна влада, влада територіальних громад);

6) матеріальне і процесуальне право - матеріальне встановлює права і обов”язки учасників відносин, а процесуальне – порядок їх реалізації

(повноваження Верховної Ради України, законодавчий процес).

Питання про предмет конституційного права є одним із найбільш дискусійних в науці, його обговорення почалось ще в дореволюційний період і триває досі.

1) відносини, які характеризують взаємозв”язок особи з державою, її органами та органами місцевого самоврядування. Конституційно-правові норми, які регулюють цю групу відносин, закріплюють основи правового статусу особи. Ці відносини визначають:

• основні принципи взаємозв”язку особи з державою;

• належність особи до громадянства України;

• коло основних (конституційних) прав, свобод і обов”язків;

• правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

• гарантії реалізації та захисту прав і свобод особи.

2) відносини, які стосуються організації суспільства (громадянського – хоч такий термін в Конституції України відсутній, але аналіз її норм вказує саме на розвиток такого суспільства). Конституційно-правові норми, які регулюють цю групу відносин, закріплюють основи суспільного ладу і включають:

• основи економічного устрою (форми власності, суб’єкти власності);

• основи політичної системи (статус політичних партій, форми безпосереднього народовладдя в Україні - вибори, референдуми);

• основи соціальної системи суспільства (національні відносини, основи питань охорони здоров’я, захисту прав споживачів тощо);

• основи духовно-культурних відносин (регулювання ідеологічної багатоманітності, питань цензури, освіти тощо).

3) відносини, які характеризують державу. Конституційно-правові норми, які регулюють цю групу відносин, закріплюють основи правового статусу держави. Ці відносини включають:

• територіальний устрій держави;

• форму державного правління, устрою, режиму;

• загальні засади організації та функціонування (систему, порядок утворення, компетенцію) органів державної влади та місцевого самоврядування.

1) з їх допомогою регулюються основоположні відносини в державі - відносини народовладдя;

2) переважають методи імперативного характеру - категоричність приписів, нерівноправність суб”єктів. (наприклад, ч.4 ст. 81 Конституції України). Разом з тим, використовуються диспозитивні методи і, як правило, проявляються у можливості вибору того чи іншого варіанту поведінки (ст. 35, ч.1 ст.87 Конституції України);

3) установчий характер – відбувається первісне врегулювання відносин і встановлення основних принципів життєдіяльності на конституційному рівні;

4) високий юридичний рівень закріплення відносин - в Конституції України, яка має має найвищу юридичну силу і є основним джерелом конституційного права України;

5) універсальний характер – закріплюються основи майже всіх сфер життєдіяльності держави, суспільства, особи та інші риси.

1) метод встановлення – закріплює певний стан відносин, їх констатує, встановлює відповідні принципи, орієнтує на визначений шлях розвитку (ст.1, 10 Конституції України);

2) метод зобов”язання – вказує на необхідність поведінки і на її обов”язковий характер (ч.4 ст.94, ст.65,67 Конституції України);

3) метод дозволення – дає можливість суб”єкту діяти за тих чи інших обставин на власний розсуд ( ч.2 ст.90 Конституції України); уповноважує на якусь поведінку, встановлює міру юридичних можливостей (повноваження відповідних суб”єктів) (ст.150, 138 Конституції України);

4) метод заборони – норма містить вказівку на заборону здійснення певних дій (ст.28 ч.2, ст.103, 37, ч.3,4 ст.90, ч.6 ст.17 Конституції України).