Розділ V. Фінанси України в хіх столітті.

5.1. Фінанси в першій половині хіх ст.

У кінці XVIII століття частина українських земель попала під владу Росії (80%), а частина у складі Галичини, Буковини та Закарпаття – під владу Австрії.

На початку ХІХ століття у підросійській Україні активно розвивалася промисловість (цукрова, гуральна та ін.). Однак, індустріалізація господарства здійснювалася однобоко – Україна добувала 70% сировини імперії і мала тільки 15% потужностей з виробництва готових виробів. Тобто Україна ставала сировинним придатком імперії.

У 1861 році одночасно із скасуванням кріпацтва було проведено аграрну реформу. Селяни повинні були викупляти наділи землі: 80% їх вартості зразу ж платила поміщикам держава, а 20% повинні були платити селяни і віддавати борг державі. Мало місце розшарування селянства на групи.

З часу ліквідації Гетьманщини у 1783 році Україна була введена в сферу фінансових відносин Росії, які на початку ХІХ століття характеризувались такими рисами, як: безконтрольність у витрачанні державних коштів, бюджетний дефіцит, зростання державного боргу, невпорядкованість бюджетно-кошторисної справи. Фінансова політика держави була направлена на підтримку поміщиків-кріпосників.

З набуттям податками постійного характеру виникає перша потреба держави утримувати і постійні спеціалізовані чиновницькі штати на всіх рівнях влади. У 1704 році створено новий урядовий підрозділ –спеціальний штат „прибильщиків”, на яких покладався обов’язок проектувати („вигадувати”) нові податки. Безпосереднє стягнення здійснювали чиновники місцевих адміністративних підрозділів влади – збирачі та переписувачі. З часом надзвичайно продуктивна діяльність „прибильщиків” спричинила неабияке примноження кількості податків та зростання їх тягаря. Населення почало шукати шляхи ухилення від оподаткування, одним з яких був підкуп збирачів. Крім того, за відсутності контролю збирачі та переписувачі привласнювали частину державних грошей. Петро І створив ще два підрозділи: штат комісарів та майорські канцелярії. Завданням перших став нагляд за збиранням податків. Другі були слідчими органами для розслідування посадових злочинів.

Імператриця Катерина ІІ ставить завдання щодо забезпечення ефективного надходження податків до скарбниці. З цією метою у 1780 році вона реформує систему управління державними фінансами і створює експедицію про державні прибутки. Необхідність посилення контролю за діяльністю чиновників спонукає її через деякий час поділити цей підрозділ на чотири служби з таким розподілом: І - забезпечення державних доходів, ІІ – видатки держави; ІІІ – ревізія рахунків; ІV – стягнення недоплат та штрафів. Пізніше на базі названих підрозділів було створено Міністерство фінансів, Державне казначейство та комісію Державного контролю.

Місцевими представництвами фіскальної влади були казенні палати та акцизні управління в губерніях. З 1885 року у губерніях створюється третій податковий підрозділ – податні представництва, які пізніше розпадуться на представництва для справляння окремих нових податків (наприклад, зі спадщини тощо).

Характерною ознакою податкової системи імперії була нерівномірність податкового навантаження, основна частина якого припадала на селян і торгівців, тоді як дворяни користувалися значними пільгами. Так, у 1861 році частка податків, сплачених трудовим населенням склала майже 92% сукупного обсягу, а дворянства – лише 8,4%. Загальний рівень податкового навантаження на селян складав до 40% їхнього річного доходу. Лише один подушний податок дорівнював поденній платі за 120 днів роботи, тобто одну третину річного робочого часу селянина. Кріпосні селяни сплачували подушний податок через поміщиків, а для його стягнення уряд залучав не тільки місцеву поліцію, а й спеціальні військові частини. Крім сплати податків у грошовій формі, селяни були зобов’язані сплачувати натуральну ренту, земські збори (на утримання церков, сільської влади та ін.), відпрацьовувати панщину (2-6 днів на тиждень) і виконувати різні повинності (возили дрова, прокладали та лагодили мости, продавали збіжжя тощо).

У 1839 – 1841 рр. була проведена реформа, яка ліквідувала оренду державних маєтностей, замість подушного введено оброк із землі та прибутків від промислів. У 1847 – 1848 рр. була проведена нова реформа з метою інвентаризації земель селян Правобережжя; земля, яка була в користуванні селян, закріплювалась за ними, регламентувалися повинності на користь поміщика; скасовувалися натуральні данини.

а) стан державних фінансів. Протягом першого десятиліття ХІХ ст. стан державних фінансів був нестабільним. Загальний дефіцит становив 442 млн. руб., середньорічний дорівнював 50 млн. руб., видатки щорічно в середньому на третину перевищували державні доходи. Джерелом покриття бюджетного дефіциту виступали випуск асигнацій та позики державних кредитних установ. Наявність дефіциту пов’язувалась з війнами, перевитратами в окремих міністерствах.

Війна 1812-1814 рр. ще більше поглибила кризу державних фінансів Росії. За три роки на військові цілі було витрачено 722 млн. руб., тоді як доходи бюджету були недовиконані на 138 млн. руб. від плану. Дефіцит бюджету у період війни був покритий за рахунок збільшення податків, грошових субсидій, одержаних від Англії, внутрішніх позик та нових випусків асигнацій.

Бюджетне право Росії базувалось на двох основних принципах – секретності та безконтрольності, що й породжувало неефективне використання державних коштів. До 1862 р. державний бюджет не публікувався і затверджувався царем в секретному порядку.

У Російській імперії мав місце відрив відомчих фінансів від загальнодержавних. Окремі міністерства і відомства самостійно формували частину доходів і використовували їх на власні потреби. Фінанси таких відомств не були враховані в загальнобюджетному розписі. Крім того, міністерства могли всередині року отримати від царя дозвіл на додаткові кредити без попереднього узгодження з міністерством фінансів. Відсутність бюджетної єдності не давала можливості визначити загальний обсяг державних доходів та видатків. Зберігання міністерствами коштів у своїх касах необмежений час не дозволяло забезпечити касову єдність, що негативно впливало на грошовий обіг у державі.

Проблеми державних фінансів змусили уряд провести заходи з удосконалення бюджетної справи. У 1810 році було затверджено «План фінансів» міністра фінансів М. Сперанського, згідно якого планувалося відмовитись від винних відкупів, непродуктивних видатків бюджету, ліквідувати бюджетний дефіцит. У бюджетному процесі планувалося впровадити принцип гласності, надати бюджету силу закону, заборонити паперово-грошову емісію. Дефіцит бюджету визначався основною причиною кризи державних фінансів, а для погашення державних боргів була створена спеціальна комісія. Однак війна з Наполеоном та реакційна урядова політика перешкодили запровадженню нових положень в організації фінансів.

У 1823 р. новий міністр фінансів Є. Канкрін розпочав підготовку до реформи в галузі фінансів, яка мала базуватись на таких принципах: економне використання державних коштів; ефективне використання державних кредитів; завбачливий підхід до встановлення нових податків; зміцнення грошової системи.

За період 1832-1861 рр. доходи державного бюджету становили 6,8 млрд. руб., видатки – 8,2 млрд. руб. Сукупний дефіцит бюджету склав 1,4 млрд. руб. і покривався за рахунок позик та випуску паперових грошей. Державний борг Росії за даний період зріс з 0,2 млрд. руб. до 1,3 млрд. руб.

Провідним джерелом поступлення коштів у казну залишався “питний дохід”. У 1804р. його надходження складали 63% всіх державних доходів, а з 1832 по 1862 рр. їх обсяг збільшився майже у чотири рази. На початку фінансової реформи він становив біля 40% всіх доходів державного бюджету. Відкупна система мала негативний вплив як на населення, так і на державні фінанси. У 1855 р. загальний дохід від продажу вина становив 100 млн. руб., з них у казну поступило менше половини. Міністерство фінансів визнавало, що відкупна система вилучає зайві кошти у населення, сприяє створенню недоїмки по інших видах податків. Велике значення у доходах держави мав також «соляний дохід» від продажу державою солі населенню по високій ціні. Інші види доходів (мита, поштові збори та ін.) займали незначне місце у державній казні.

Видатки бюджету імперії становили майже 15-20% національного доходу держави, а їх більша частина йшла на утримання армії і флоту. Так, у 1804 р. з 122 млн. руб. усього бюджету на ці потреби було витрачено 43,4%, у 1855 р. – з 526 млн. руб. видатків бюджету – 270 млн. руб. (51,3%). На утримання імператорського двору і духовенства витрачалось біля 10% бюджету, що в 3,5 рази перевищувало витрати на освіту. Великі суми уряд направляв на платежі по позиках і утримання міністерств.

Видатки бюджету імперії у середині ХІХ століття зберегли свій феодально-кріпосницький характер. Так, у 1861 р. із 345 млн. руб., на утримання армії, флоту, імператорського двору та виплату відсотків по позиках було направлено 215 млн. руб. або 60%, на господарські цілі – 24 млн. руб. або 7%, на освіту – 3,6 млн. руб. або біля 1% видаткової частини бюджету.

б) особливості митної політики в Україні. До середини ХVIII ст. на території Гетьманщини проводилася автономна митна політика. Одна, у 1754 році указом імператриці Єлизавети про ліквідацію у державі внутрішніх митниць і уніфікацію мита незалежна митна система України фактично була знищена. Індукта і евекта були скасовані, натомість до скарбниці автономії надходила компенсація з державної казни розміром 50 тис. рублів. Замість усіх мит було встановлено єдину ставку мита як з імпорту, так і з експорту – 13 коп. з кожного рубля вартості товару. При закордонних операціях на українсько-російському кордоні сплачували особливе мито в російську казну, але якщо той самий вантаж необхідно було вивозити через російські порти, то потрібно було сплачувати ще раз мито – 5-10% від вартості товару – обов’язково золотом, тоді як плата козакам видавалася міддю.

Відповідно до Митного тарифу 1757 року ставки мита («ефімочного» і «внутрішнього») при ввезені фабрично-заводських виробів залежали від наявності національного виробництва і коливалися в сукупності від 30 до 33% вартості товару. Експортне мито, як правило, не перевищувало 5% ціни товару. При цьому експорт сировини оподатковувався за вищими ставками, ніж вивезення готової продукції.

Нові Митні тарифи, прийняті у 1766 та 1782 роках засвідчили лібералізацію оподаткування зовнішньої торгівлі. Було скасовано заборонні мита, а до більшості імпортних товарів застосовувалася єдина ставка 10% вартості товару. В подальшому, з 1811 до 1910 рр. Митний тариф змінювався ще 7 разів.

З кінця 1876 року для захисту внутрішнього ринку митні збори почали справлятись тільки в золотій валюті. Митницям дозволялось крім російської золотої монети приймати іноземну валюту (золото), купони від білетів внутрішніх державних „металевих” позик, білети Державного банку, іноземні банківські білети, які розмінювалися на золото. Основні завдання, що вирішувалися при цьому, - це скорочення ввезення іноземних товарів, забезпечення активного торговельного балансу, поповнення золотовалютного резерву країни. Однак, ці дії призвели до суттєвого підвищення цін на іноземні товари, а потім через відсутність конкуренції – і до підвищення цін на товари внутрішнього виробництва. Тому з часом ця система була відмінена.

Не зважаючи на різнонаправлену митну політику, у якій періоди протекціонізму чергувалися з періодами лібералізації, за рахунок митного оподаткування формувалася значна частина доходів державної скарбниці. Так, після реформ 1753-1757 рр. надходження митних платежів збільшилося з 0,9 млн. руб. до більше 2 млн. руб., а в 1802 році митні платежі уже складали 8,8 млн. рублів.

Наприкінці ХІХ ст. митні платежі займали друге місце після акцизу на алкоголь у доходах держави від непрямих податків. Якщо за період 1884-1894 рр. державні доходи Російської імперії збільшилися з 706,3 млн. руб. до 1155,8 млн. руб., або на 63,3%, а надходження непрямих податків – на 205,1 млн. руб. (54,5%), то митні платежі – на 84,1 млн. руб., або на 84,4%.

Економічний підйом 1909-1913 рр., що супроводжувався більш, ніж дворазовим зростанням експорту позначився на надходженні митних платежів. Якщо у 1903-1907 рр. митні платежі складали в середньому 240 млн. руб., то у 1913 році – 370 млн. руб., або у 1,5 рази більше.

Управління митною діяльністю на території імперії здійснювалося Міністерством фінансів та Департаментом зовнішньої торгівлі, з 1864 року Департаментом митних зборів. Найважливішою функцією цього Департаменту був митний контроль товарів, який мав такі цілі: фіскальні, економічні, поліцейські, статистичні.

в) становлення страхового ринку. У ХVIII ст. на території під російської України діяла державна монополія на страхову діяльність. При відділеннях Державного позичкового банку і Державного асигнаційного банку діяли державні страхові товариства, які були об’єднані в «страхову експедицію» і надавали послуги зі страхування будівель і товарів від вогню.

Відміна монополії на страхування на початку ХІХ ст. сприяла розвитку акціонерних страхових товариств. У 1800 році страхова експедиція ввійшла в структуру російського агентства англійського страхового товариства „Фенікс”, на базі якого у 1827 році було створене «Перше російське страхове товариство від вогню». Це товариство отримало урядову монополію на ведення страхових операцій впродовж 20-ти років в Санкт-Петербурзі, Москві, Одесі та інших містах імперії. В 1913 році страховий захист від вогню здійснювало вже 300 страхових організацій, з них 13 – акціонерних товариств.

Найбільш поширеними серед страхових організацій були товариства взаємного страхування, які надавали послуги зі страхового захисту населення від пожеж. Такі товариства функціонували у Полтаві, Києві, Одесі, Харкові та інших містах і надавали страхові послуги тільки купцям, фабрикантам, багатим домовласникам. Існували пільги для тих страхувальників, які укладали договори страхування на декілька років. Зокрема, проводилося і безплатне страхування за „золотим поліcом”.

Найбільшим центром морського взаємного страхування була Одеса, де у 1857 році було засноване Російське товариство пароплавства і торгівлі. Крім цього, у місті працювали Російське товариство морського, сухопутного і річкового транспортування і страхування вантажів (страхування вантажів), Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників (страхуванням пароплавів, суден, різних вантажів від можливих збитків при перевезенні). Страхові премії значно перевищували страхові виплати, що приносило значні прибутки власникам товариств.

Досить поширеними були взаємні страхові товариства серед землевласників. Першим серед них було Ліфляндське товариство взаємного страхування землевласників в Києві, яке страхувало рухоме і нерухоме майно поміщиків від вогню в Київській, Волинській та Подільській губерніях. Після 1861 року особливого розвитку набуло страхування, орієнтоване на село. В 1864 році було затверджено Положення про взаємне земське страхування, згідно якого кожне земство губернії (органи місцевого самоврядування) повинно було проводити операції із страхування лише в межах своєї губернії. Основним видом страхових послуг, які надавалися земствами, було страхування будівель та великої рогатої худоби від пошкодження вогнем. Земське страхування зосереджувалося в руках поміщиків, а тому страхування поміщицьких дворів та хуторів проводилося за пільговим тарифом.

В кінці ХІХ ст. значного розвитку набуває страхування життя, яке включало такі види: на випадок смерті, змішане, на дожиття, ренти. В 1835 році створено перше акціонерне товариство зі страхування життя – „Російське товариство застрахування капіталів і доходів”, яке мало монополію на здійснення страхування життя впродовж двадцяти років. Після 1906 року страхування життя здійснювали акціонерні страхові товариства, державні ощадні каси, взаємні товариства і пенсійна каса залізниць. В 1909 році в Харкові було організоване взаємне страхове товариство – Товариство страхування від вогню майна гірничих і гірничозаводських підприємств.