Лекція 4. Культура україни у другій половині XIII - першій половині XVII століття

План:

1. Загальна характеристика

2. Усна народна творчість.

3. Архітектура XIV- середини XVI ст.

4. Іконописання ХІV-ХV ст.

5. Література ХV ст.

6. Розвиток науки. Видатні наукові діячі.

7. Література другої половини XVI- поч. XVII ст.

8. Мистецтво другої половини XVI- поч. XVII ст.

1. Загальна характеристика культури україни у другій половині XIII - першій половині XVII століття.

У цей період українська культура розвивалася в надзвичайно складних умовах. До них слід віднести:

• роз'єднаність українських зе­мель,

• відсутність єдиного політичного центру,

• соціальне і національне гноблення з боку польських, литовських, угорських, турецьких та інших іноземних загарбників,

• постійну жорстоку агресію татар.

• Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав.

• У XIII ст. Київська Русь була ослаблена тривалими міжкнязівськими усобицями, що призвели її до роздробленості та втрати могутності. Вона розпалася під ударами золотоординських завойовників. Найбільшого лиха зазнали землі Переяславщини, Придніпров'я, Чернігівщини.

• Лише Галицько-Волинське князівство постраждало менше, навіть зберігши відносну незалежність. Розорений Київ, залишаючись економічним і політичним центром Східної Європи, поступово втрачав організуючу й об'єднуючу роль. Митрополит 1300 р. залишив столицю, осівши у Москві.

• Князі Галицько-Волинської землі відбудовували міста, споруджували нові оборонні пункти (наприклад, Львів). Однак це тривало недовго.

• З середини XIV ст. Галичина увійшла до складу Польщі, а Волинь — до Литви.

• З ослабленням Золотої Орди Переяславщину, Придніпров'я і Поділля захопила Литва.

• Буковина опинилася у складі Молдови, а Закарпаття загарбала Угорщина.

• Незважаючи на поділ земель, зв'язки між ними не припинялися. Тут боротьба набула іншого характеру.

• Із занепадом Галицько-Волинського князівства на українській території більше не створювалося важливих політичних об'єднань. Землі поступово ставали колоніальним придатком держав-завойовників, периферійною провінцією, а українська еліта асимілювалася з політичними системами і культурою поневолювачів.

• Литва розглядала завоювання як місію "збирання земель Русі", приймаючи на певний час мову та релігію покореної землі. Польська окупація була тяжчою, землі захоплювали шляхта і Католицька церква.

• Міста часто віддавали на відкуп німецьким купцям, які встановлювали там магдебурзьке право, свою адміністрацію, перетворюючись у поліційний придаток Польщі.

• Після об'єднання в одну державу Польщі та Литви за Люблінською унією 1569 р. перед загрозою Тевтонського ордену, що панував на балтійському узбережжі, та зростаючим впливом Московського царства, всі українські землі опинилися під владою Речі Посполитої.

• Спроби звільнення України з-під чужоземного панування позитивних наслідків не мали. Вона була оточена державами, які активно втручались в її справи: з півночі — Москва, з півдня — Кримське ханство й Оттоманська імперія та безпосередні агресори — Польща і Литва. Українські землі надовго стали постачальниками зерна, а народ опинився у кріпацтві. Промисловість перебувала у стані застою.

• В суспільстві поширювалися зростаючі диспропорції. Основну проблему становило збереження культури, мови, традицій українського народу. Гостре суперництво з католицькою Польщею часто зумовлювало культурну та релігійну війни.

• В Україні православ'я залишалося синонімом культури і виявом національної самобутності. В Києві у 1458 р. було відновлено митрополію, яка порвала церковні зв'язки з Москвою.

• Однак покровительство над церквою здійснював польський король — верховна сила, ворожа православ'ю. Це негативно позначилося на моральному стані церкви. Українська знать все більше полонізувалася, проте поступово і в Україні пробуджувалося суспільно-громадське життя. Поборниками православ'я і захисниками культури стали братства, які об'єднували демократичні верстви суспільства. За підтримки братств поширилось книгодрукування, повсюдно відкривались школи, що позитивно відбивалося на політичному пробудженні народу.

• В Придніпров'ї з'явилася потужна захисна сила — козацтво. Воно сприймалось як оборона не лише від турецько-татарських нападів, а й від національно-релігійного і суспільно-економічного гноблення польської шляхти.

• Мистецтво розвивалось у складних і несприятливих обставинах. Починаючи з XIV ст., воно пройшло шлях від Середньовіччя до Ренесансу і досягло високих здобутків у різних сферах творчої діяльності.

• Разом з тим ХIV-ХVІ ст. - це час подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, яким було українське козацтво.

Тому головним питанням культурного жит­тя цієї доби було національне питання.

• Це було пов'язано з необ­хідністю збереження українського народу як такого, його мови, куль­тури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби. Поряд зі збройними формами бо­ротьби широко розгорталася ідеологічна боротьба, яка пронизувала все культурне життя України в цей період.

• Підкреслюючи свою національну окремішність і генетичну спорідненість з культурою Київської Русі, представники культурної еліти до середини XVII ст. іменують себе русинами, рутенцями, роксоланами.

• Поряд з тим відомий з давньоруських часів термін "Україна", передусім у зв'язку з розвитком козацтва і його ко­лонізаційним рухом на південь і схід, також набуває значного по­ширення і поступово прокладає собі шлях до утвердження в ролі на тільки топоніма, але й етноніма.

Найважливішим чинником і необхідною умовою поступу націо­нальної культури був розвиток української мови.

Ще в ХІ-ХІVст. в деяких літературних пам'ятках чітко відбито риси, властиві більш пізній українській мові. Як відомо, державною (офіційною) мовою Литовської держави була "руська мова", що склалася на основі синтезу писемної церковнослов'янської та елементів усної староруської мови доби Київської Русі. Ця мова протягом ХІV-ХVІ ст. зазнала помітного роз­витку шляхом подальшого збагачення елементами усної народної мови та запозичення і освоєння іншомовної лексики. Україна, перебуваючи у складі Литовської держави, значно переважала останню за рівнем своєї культури. Українці на державній службі вводили в загальний вжиток свою мову, звичаї, право.

В цей період зароджувались нові народнопоетичні жанри — історичні пісні та думи — героїчний епос України. Іван Франко вважав героїчний епос одним з найцінніших наших національних надбань і предметом національної гордості. Зрушення в мистецтві пов'язане з піднесенням національної самосвідомості, зростанням патріотизму. Пам'ятними залишалися такі події, як перемога над Тевтонським орденом під Грюнвальдом 1410 p., тривалі гуситські війни (1419-1434), де брали участь українські селяни. Важливий чинник суспільного прогресу становила активізація ролі міст як осередків торгівлі й ремісництва. Більшість з них здобули впродовж XIV-XV ст. магдебурзьке право (Львів, Луцьк, Кременець, Житомир, Київ та ін.), яке дало їм низку привілеїв. У містах визрівали нові суспільні сили. Культурний рух, що зародився в Італії, захопив і Східну Європу. Культура України того часу також розвивалася під його дією. Одним з найважливіших стимулів культурного процвітання був антифеодальний і національно-визвольний рух. Чимало українців, починаючи з другої половини XIV ст., навчалися в європейських університетах, зокрема Праги та Кракова. Деякі з них досягали європейської слави, наприклад, учений Юрій Котермак з Дрогобича, поет Павло Русин із Коросно, публіцист Станіслав Оріховський з Перемишля. Досягнення європейської культури поширювали в Україні приїжджі гуманісти, літератори, скульптори, архітектори.

Під тиском цих вкрай несприятливих зовнішніх обставин почи­нається повільний процес трансформації традиційної народної культу­ри, який зрештою призвів до виникнення культури власне української, процес до часу непомітний, але незворотний.