Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
правочин доделаная и.doc
Скачиваний:
13
Добавлен:
15.11.2018
Размер:
251.39 Кб
Скачать

45

Міністерство освіти і науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

Кафедра комерційного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Поняття та види правочинів»

студентка III курсу ФЕМП

денної форми навчання

спеціальності 060101

«Правознавство»

Спеціалізація «Комерційне право»_______________Смітюх Тетяна Вікторівна

Науковий керівник

Професор __________________________________Красіліч Наталія Дмитрівна

Київ 2010

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………...…с. 3-5

РОЗДІЛ 1. Загальна характеристика правочинів

    1. Поняття та ознаки правочину………………………………………...с. 6-10

    2. Форми правочинів……………………………………………………с. 10-15

    3. Тлумачення змісту правочинів……………………………………...с. 15-19

    4. Відмова від правочину……………………………………………….с. 19-21

РОЗДІЛ 2. Класифікація правочинів в цивільному праві

2.1. Односторонні, двосторонні та багатосторонні правочини………….с. 22-23

2.2. Платні та безоплатні правочини ………………………………………....с. 23

2.3. Консенсуальні та реальні правочини…………………………………… с. 24

2.4. Каузальні та абстрактні правочини …………………………………..с. 24-25

2.5. Умовні та безумовні правочини………………………………………с. 25-26

2.6. Строкові та безстрокові правочини ………………………………….с. 26-27

2.7. Фідуціарні правочини та інші. ……………………………………….......с. 27

РОЗДІЛ 3. Види недійсних правочинів та правові наслідки визнання правочинів недійсними …………………………..……………………………….с. 28-29

3.1. Нікчемні правочини …………………………………………………...с. 29-31

3.2. Оспорювані правочини …………………………..……………………с. 31-32

3.3. Правові наслідки визнання правочинів недійсними ………..……….с. 32-35

ВИСНОВКИ ……………………………………………………..………….с. 36-38

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ………………………………….с. 39-40

ДОДАТКИ …………………………………………………………………..с. 41-43

Вступ

Центральний інститут цивільного права – правочини мали своє перше нормативне підтвердження вже в римському цивільному праві, де їх було поділено за формою – вербальні та літеральні. З розвитком економічних відносин в прогресуючих країнах світу змінювались і трактування поняття, видів та форм правочинів. Радянські законодавчі акти не визначали чіткого критерію класифікації. Така тенденція неоднозначності у підходах до визначення поняття , форм та видів правочинів зберігалася і до часів становлення незалежності нашої країни

Відсутність у сучасній науці цивільного права фундаментальних досліджень правочину, а також непоширеність судової практики з цього приводу, призвели до то­го, що до Цивільний Кодекс 2003 року увійшло багато норм Цивільного Кодексу УРСР 1963 року.  В процесі розвитку нашої країни, переходу до ринкових економічних відносин, в законодавстві відбулося дуже багато змін. Але як і раніше, Цивільний Кодекс України не містить визначення форми правочину, чітко не визна­чає способи вираження волі. Проте з огляду на предмет дослідження слід відміти­ти, що у  нового кодексу є і багато позитивних моментів, які я хочу відмітити у своїй курсовій роботі.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-грошові відносини з механізмів вільного ціноутворення при економічній самостійності, рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання покладено концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі акти повинні створювати правові умови для діяльності товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Таким чином посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації діяльності суб’єктів товарно-грошових, і цивільно-правових відносин.

Все це свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій державі і визначає місце в системі правових галузей.

Тому у сучасному цивільному кодексі України темі правочину присвячено 45 статей, а у кожному підручнику з цивільного права міститься відповідна глава чи розділ, де норми таких статей аналізуються.

Незважаючи на велику кількість праць, присвячених правочину, на сьогодні ні чинне цивільне законодавство, ні наука цивільного права не дають однозначного ви­значення деяких аспектів правочину (наприклад його форми та відповідної типології).

Я вважаю, що дана тема може цікавити не лише фахівців у юридичній сфері, студентів-юристів, але й звичайних осіб, діяльність яких взагалі не стосується сфери юриспруденції. Більшість людей не цікавиться будь-якими нюансами укладання договорів, в них не має чіткого уявлення про свої права та обов’язки при здійсненні будь-якого правочину. Та й взагалі, я особисто провела маленьке соціальне опитування серед тих людей, які вивчали лише основи права. Так ось жоден з них не відповів на мої питання: «Що таке правочин?», «Чи ви впевненні на 100% у законності укладеного вами договору?».

Актуальність теми полягає ще й в тому, що правочини на сучасному етапі є однією із найбільш розповсюджених підстав виникнення цивільних правовідносин, в ході яких суб’єкти набувають суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Крім того, в нашій державі є дуже багато відносин між суб’єктами цивільних правовідносин, які регулюються саме правочинами.

Виходячи хоча б з цього я вважаю за необхідне поставити собі за мету – дослідити в даній роботі поняття правочину в цивільному законодавстві України, розкрити характеристику правочинів, а саме їх види, умови дійсності, форму, умови та порядок укладання правочинів, а також відмову від правочинів, правові наслідки недійсних правочинів.

Структурно курсова робота складається із трьох розділів:

1 – загальна характеристика правочинів, що включає в себе поняття правочинів, їх ознаки, також цей підрозділ розкриває умови дійсності правочинів, а саме: форми правочинів, тлумачення їх змісту, відмова від правочину;

2 – види правочинів в цивільному праві та їх характеристика;

3 – види недійсних правочинів.

Тема правочинів в тих чи інших аспектах опрацьовувалася багатьма науковцями-правознавцями, такими як М.Хашнюк, Я.Шевченко, О.Дзера І.Новицький, Ф.Хейфец, В.Толстой, М.Брагінський, В.Вітрянський та інші. Зокрема, Хашнюк М.С. у своїй праці «Умови дійсності угод» говорить, що «...форма волевиявлення може полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину. Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього правочину, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба що у ньому самому може міститися вказівка на таке місце, або воно може випливати зі змісту правочину...».

Розділ 1 Загальна характеристика правочинів

    1. Поняття та ознаки правочину

Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов'язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом відповідно до ст. 11 ЦК України, що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Відповідно до цього цивільне законодавство України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України).

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. Слід уточнити, хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦКУ зазначено, що правочини можуть вчиняти особи. Відповідно до ч.1 ст.2 ЦКУ особами є лише такі учасники цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи. Отже, на перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦКУ передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст. 167-169 ЦК зазначені суб'єкти публічного права діють у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття «правочин» треба вести мову не про дію особи, а про дію суб'єкта цивільного права.

Також потрібно уточнити наслідки, на досягнення яких може бути спрямована дія, що є правочином. Тут необхідно враховувати, що положення ч.1 ст.202 ЦКУ стосовно того, що правочин – це дія особи, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків, слід тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за порушення договору оренди1.

Поняття «правочин», що використовується в ЦК України, є суто українським терміном, який раніше використовувався в українському законодавстві протягом 20-30-х років, і є тотожним терміну «угода», що містився у ЦК Української РСР 1964 року, де у ст.41 було зазначено, що угодами визнаються дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків2.

Також хочу розглянути поняття «правочину» не лише на суто законодавчому рівні, але й з боку досліджень і міркувань науковців у сфері юриспруденції.

Шевченко Я.М. розглядає правочин як вольовий акт, чим і відрізняється від подій, що від­буваються незалежно від волі людини (наприклад, землетрус, по­вінь). Як дія цілеспрямована, тобто спрямована на досягнення пев­них результатів, що мають правовий характер, правочин відрізня­ється від інших правомірних вольових актів – юридичних вчинків, що виникають на підставі вимог закону (наприклад, знахідка, вияв­лення скарбу). Від останніх правочин відрізняється ще й тим, що особи можуть, наприклад, укласти договір, який хоч і не був пе­редбачений актами цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ст. 6 ЦКУ), завдяки чому є підставою для виникнення цивільних прав та обов'язків. На відміну від цього, юридичний вчинок не може бути такою підставою за відсутності прямої вказівки на це у цивільному законодавстві3.

На думку Ємельянова В.П. правочин – акти усвідомлених, цілеспрямованих, вольових дій фізичних та юридичних осіб, вчиняючи які вони прагнуть досягнути певні правові наслідки. Сутність правочину складають воля та волевиявлення сторін. Науковець також трактує поняття «воля» та «волевиявлення». А саме: воля – детерміноване і мотивоване бажання досягнення поставленої мети; волевиявлення – вираз особи ззовні, завдяки чому даний вираз стає доступним для сприйняття інших1.

Але потрібно відзначити, що в юридичній літературі переважає позиція того, що правочин — це правомірна вольова дія2. Правомірність правочину означає, що він є юридичним фактом, який породжує ті правові наслідки, наступу яких бажають сторони і які відповідають вимогам закону. Своєю правомірністю правочини відрізняються від правопорушень (деліктів) — вольових дій, що суперечать вимогам закону та тягнуть за собою правові наслідки, які сторони не бажали отримати. Згідно із законом правочин завжди є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові наслідки незалежно від волі суб'єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин. Цим вони відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають органи державної влади та управління, виступаючи як суб'єкти публічного права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Цим вони відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об'єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов'язані з фізичною особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних осіб можливості бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків1.

6) правочини мають мету та мотиви вчинення.

- Метою правочину є той правовий результат, на досягнення якого спрямований правочин. Мета завжди має правове значення, оскільки має бути законною.

- Мотив – це внутрішній психічний стан особи, який спонукає її до вчинення правочину. Як правило правового значення не має, за винятком окремих випадків (наприклад, ст. 233 ЦК правочин, вчинений під впливом тяжкої обставини).

Важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками ци­вільних відносин є презумпція правомірності правочину, яка поля­гає в припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Як зазначено у ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його не­дійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності пра­вочину має визначальний принцип приватного права: «Дозволено усе, що прямо не заборонено законом», а також такі засади цивіль­ного права, як свобода договору (правочину); свобода підприєм­ницької діяльності, не забороненої законом; справедливість, доб­росовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з ци­ми засадами припускається, що суб'єкт цивільного права, реалізуючи право свободи правочину, може вчиняти з метою створення, зміни, припинення цивільних прав і обов'язків тощо будь-які пра­вомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на право­мірність дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії, як заборонені.

Спростування презумпції правомірності правочину можливе у разі:

1) визнання неправомірності правочину прямим приписом за­кону. В цьому разі правочин неправомірний і не створює правових наслідків. Він є недійсним вже в момент вчинення, оскільки при­пис закону забороняє такі дії зараз і на майбутнє. Такий правочин є нікчемним і спеціального визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається. Нікчемним є, наприклад, правочин, укла­дений з порушенням вимоги про обов'язкову нотаріальну форму (ст.219 ЦК України);

2) визнання неправомірності правочину судом. У цьому разі презумпція правомірності правочину існує в момент укладення правочину, оскільки він не порушує конкретної норми закону (або у момент укладення правочину порушення закону залиша­ється прихованим, невідомим іншим особам). Проте його право­мірність може бути оспорена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, а відтак правочин може бути визнаний судом недійсним.

Слід звернути увагу, що суд може визнати правочин недійсним на підставах, встановлених законом (ч.3 ст.215 ЦК України). Тобто і в цих випадках презумпція правомірності може бути спростована лише за наявності припису закону, що забороняє такі дії. Втім, правом суду є виходити з того, що припис із забороною може або міститись у спеціальних нормах ЦК України (ст.ст.222, 223, 225 та інші), або випли­вати із правил ст.13 ЦК України про межі здійснення цивільних прав.1