4. Українське село в координатах соціологічного погляду

Сільському життю властиві: підпорядкованість праці ритмам природи, нерівномірність трудової зайнятості; тісне поєднання праці та побуту; невисока виробнича мобільність; різноманітний демографічний склад територіальних груп; трудомісткість праці у домашньому та особистому підсобному господарстві; сильний неформальний соціальний контроль, велике значення місцевих авторитетів; менш напружений ритм життя, простіші форми спілкування, ніж у місті; зв´язок з природним середовищем; дисперсність розселення (розкиданість як самих сільських населених пунктів, так і індивідуальних осель у них).

У селі, на відміну від міста, традиційно відсутні дуже багаті і дуже бідні. Сільське населення відрізняється від міського особливим укладом, родом і характером занять; рівнем кваліфікації праці (у робітників села він нижчий за рівень кваліфікації праці міських робітників); комфортністю життя, типом мислення, стабільністю норм і цінностей. Відрізняється воно від міста мінімальним рівнем заробітної плати та пенсійного забезпечення, системою пільг за стаж роботи, нормами забезпечення продовольчими і промисловими товарами, розміром коштів, що виділяються з бюджету на розвиток інфраструктури, та іншими ознаками.

Серед сільських поселень України майже 35% становлять малі села (84% з них — так звані «вимираючі» села), 25% — середні, 40% — великі села (у них зосереджено 80% сільського населення).

Доля українського села тісно пов’язана із соціально-економічними, політичними процесами, які або сприяли розвиткові традиційного для нього життєвого укладу з одночасною адаптацією до тенденцій соціально-економічного буття, або завдавали йому нищівних ударів. Тільки у XX ст. відбулися дві радикальні зміни фундаментальних засад сільського буття, які радикально вплинули на його розвиток.

Деградація села пов’язана зі сталінським періодом аграрної політики держави, внаслідок якої у 20-ті — на початку 30-х років XX ст., а в Західній Україні — наприкінці 40-х — на початку 50-х років було проведено насильницьку колективізацію, запроваджено позаекономічний примус до праці, відновлено феодальні методи експлуатації.

Особливо постраждало українське село від голодомору 1932—1933 pp., який забрав до 9 млн. людських життів. Дорого обійшлися йому політика індустріалізації, «експерименти» в аграрній політиці керівництва колишнього СРСР (ліквідація «неперспективних сіл», руйнування поселень у зоні створення штучних водосховищ тощо). Програма стирання суттєвих відмінностей між містом та селом обернулася новими невирішеними проблемами як для міста, так і для села. У 70-ті роки розширення господарств спричинило до об’єднання колгоспів, радгоспів, районів, об’єктів соціально-культурного призначення, внаслідок чого занепало багато сіл, позбавлених шкіл, медустанов, крамниць, клубів тощо. Скорочення будівництва доріг спричинило обмеження зв’язків між селами, приховане безробіття. Спроба поширити міський спосіб життя на село внесла розлад у традиційний уклад. Серйозною проблемою було і залишається транспортне сполучення, телефонізація села, формування мережі комунально-побутових послуг тощо. На тлі зниження обсягів виробництва, нестійко функціонуючих господарських суб’єктів знизився рівень життя сільського населення. Сучасні реформи на селі теж не додають його мешканцям соціального оптимізму.

Протягом кількох останніх десятиліть спостерігається стійка міграція сільського населення у місто. Мотиви її різноманітні: ширші можливості для працевлаштування, кращі побутові умови, задоволення культурних потреб. З другої половини 80-х років міграція сільського населення дещо стабілізувалася. У 90-х роках у зв’язку з погіршенням рівня життя міського населення намітився зворотний міграційний потік — з міста до села. Загалом українське село за останні 50 років внаслідок міграційних процесів втратило понад 10 млн. осіб, тобто щороку з села виїжджало 100 тис. осіб, внаслідок чого сільське населення не тільки зменшилось, а й значно постаріло. Особливо складна демографічна ситуація у Чернігівській, Хмельницькій, Житомирській, Київській, Вінницькій областях.

У ході різноманітних перетворень, які постійно відбуваються у поселенській мережі (створення нових, роз'єднання, об'єднання, зняття поселені, з обліку тощо) загальна кількість сільських населених пунктів в останні роки невпинно зменшується. Так, у 2001-2003 рр. їх чисельність скоротилася на 54. Подібні темпи зменшення (17—18 поселень на рік) спостерігались і в 90-і роки минулого століття. Це с наслідком обезлюднення сіл, перетворення їх із великих та середніх у дедалі малолюдніші, аж до повної втрати населений найменшими. При цьому у структурі сільської поселенської Мережі зменшується кількість і частка сіл усіх груп людності, крім груп із числом жителів 50-99 чол. та до 50 чол.

В останні роки на селі намітилися і певні позитивні зміни:

1. руйнування монополії колективних форм господарства;

2. розширення економічної самостійності та свобода вибору форм господарювання відповідно до потреб, інтересів і можливостей індивідів;

3. формування ринку землі, усвідомлення значущості землі як капіталу;

4. зародження ринкової свідомості, розвиток підприємливості, підвищення соціальної активності;

5. формування ефективного власника, менеджера;

6. відновлення фермерських господарств, поява сільської буржуазії.

Водночас реформи загострили соціальні проблеми на селі, пов’язані з майновою диференціацією, недостатньою адаптованістю значної кількості сільського населення до нових економічних умов, з появою синдрому соціальної невпевненості. З комерціалізацією вищої освіти важчим став доступ вихідців із села до вузівських аудиторій, що негативно позначається на його соціально-психологічному самопочутті, а також на його перспективах.

У зв’язку з реформами аграрної сфери особливої актуальності набуває аграрна політика держави, яка, з одного боку, повинна враховувати особливості сільського укладу життя, а з іншого — сприяти інтегруванню села в оновлюваний соціально-економічний простір, забезпеченню його мешканцям стабільних умов і життєвих перспектив. Адже нові відносини, які формуються на селі, суттєво вплинуть на звуження сфери застосування праці сільських мешканців, спричинять нові хвилі масової міграції, зміну демографічних параметрів як сільського, так і міського соціумів.

На стан українського села безпосередньо впливають соціально-економічні умови, соціально-структурні процеси в агропромисловому комплексі, викликані падінням економічної активності сільського населення, появою нових видів і форм зайнятості, високим рівнем безробіття, зниженням реальної заробітної плати, розповсюдженням неформальних трудових відносин. Крім того, за останні роки зруйнована матеріально-технічна база агропромислового комплексу, різко скоротилося число об'єктів сільськогосподарського виробництва. За період реформ сільське господарство потерпіло величезні фінансові втрати. Знижується технічна озброєність сільськогосподарської праці, згорнуті державні програми житлового і культурно-побутового будівництва, закриваються сільські школи, бібліотеки і клуби, скорочується мережа сільських підприємств побутового обслуговування.

За 20 років незалежності кількість селян в Україні зменшилась на 2,5 мільйона. Зокрема, дослідження демографічного стану села показало, що чисельність сільського населення в 1990-2000 рр. скоротилося на 2531,2 тис. чоловік і на 1 січня 2010 року становило 14336,9 тис. При цьому скорочення відбувалося виключно за рахунок депопуляції - високої смертності населення і активної еміграції.

Мінімальну компенсацію демографічних втрат села забезпечив символічний міграційний приріст за рахунок міського населення - на 17,6 тис. жителів, а також адміністративно-територіальні перетворення - ще 61,5 тис. жителів.

Міграційний приріст сільського населення почався в 1992 році, коли повертатися на рідні землі стали колишні селяни, що раніше переїхали в міста. Цей процес продовжувався до 2001 року включно.

На початку 2000-х виїзд з села знову став набирати обороти. Так, з 2002 по 2005 роки кількість мігрантів зросла з 24,7 тис. до 51 тис. чоловік в рік.

Проте за останні 5 років інтенсивність відтоку з українських сіл стала спадати: так, в 2009 році втрати сільського населення за рахунок тих, що виїхали скоротилися до 16,5 тис., а в 2010 - до 5,2 тис. жителів.

Упродовж останніх 5 років тенденція зменшення сільського населення уповільнилась: народжуваність стала збільшуватись, а смертність зменшуватись. І хоча смертність в селі зменшується повільніше, ніж у містах, народжуваність у сільській місцевості росте швидше.

Українська селянська сім'я рухається в напрямку дводітної: в місті на 1000 жінок народжується в середньому 331 дитина, в той самий час як у селі ці показники становлять 769 дітей на 1000 жінок.

В кожному другому селі в Україні немає жодного суб'єкту господарської діяльності, через що селяни змушені працювати у містах або за кордоном. Так, на сьогодні 1,25 млн. селян працюють в містах, проте цей показник менший, ніж за часів Радянського Союзу: у 1980-х в українських містах працювало 1,7 млн. селян.

За даними соціологічного дослідження, сукупний дохід на 1 члена сільської родини становить 766 грн., при цьому сукупний дохід жителів міст становить 1 тис.127 грн., а у столичних мешканців він становить 2 тис. 248 грн. Середній показник сукупного доходу на члена української родини становить 1 тис. 284 грн.

За словами опитаних жителів сільської місцевості, дохід, який повністю покриває прожитковий мінімум, мав би становити 1 тис. 370 грн. на 1 особу або 2 тис. 206 гривень на сім'ю.

У ході опитування було виявлено, що 8% опитаних вважають, що живуть у злиднях, 45% вважають себе бідними, ще 45% вважають, що мають середній дохід, 0,8% визнали себе заможними людьми і жоден з опитаних не назвав себе багатим.

Сьогодні 2,6 млн. селян фактично є безробітними, 16,9% селян працюють у державному секторі, 21,3% працюють у приватному секторі і 2% задіяні і там, і там.

При цьому наймитами є 31,4% селян, 3,4% займаються індивідуальною діяльністю та 1% виступає в ролі роботодавців.

Важливою характеристикою побутових умов сільського населення є інженерне облаштування сільських населених пунктів. В Україні водопровід мають 6,5 тис. сіл (23% від загальної кількості), каналізацію — 813 сіл (2,8%), постачання природним газом — 8,7 тис, (30,3%) Частина водопроводів, які раніше діяли завдяки підтримці сільськогосподарських підприємств, припиняють роботу після її втрати. Жителі ж більшості сіл користуються водою з місцевих джерел, причому контроль за якістю води в місцевих джерелах недостатній. При цьому в Україні нараховується 405 сільських населених пунктів, жителі яких користуються лише привізною водою.

14