Релігійні війни. У першій половині XVI ст. у Францію активно проникали реформаційні ідеї, головним чином із сусідньої Швейцарії. Найбільшої популярності набув кальвінізм. Французьких кальвіністів називали гугенотами (від перекрученого нім. «айдгеноссе» - співтовариш). Ними ставали переважно городяни - від заможних бюргерів до дрібних ремісників і торгівців. Кальвіністську віру приймали також селяни і чимало дворян, які залишилися без діла після закінчення Італійських війн. Особливо напружена ситуація склалася на непокірному півдні, де зберігалася пам'ять про альбігойську єресь і колишню самостійність краю, а дворянство перебувало в опозиції до дому Валуа. її визнаними вождями стали представники побічної лінії правлячої династії — король Наварри Антуан Бурбон з сином Генріхом. Закінчення Італійських війн співпало зі змінами на французькому престолі. Від смертельного поранення на рицарському турнірі помер Генріх II. Трон від короля-воїна перейшов до його старшого сина — хворобливого 15-річного Франціска II, Фактично влада опинилась у руках трьох братів - лотаринзьких герцогів Гізів, яким дружина монарха, юна шотландська королева Марія Стюарт, доводилася племінницею. Герцоги користувалися безмежним впливом при дворі та вважали себе захисниками «справжньої» католицької віри. У 1560 р. Франціск II несподівано помер. Його молодший брат — король Карл ІХ (1560-1574) і королева-мати Катерина Медічі намагалися дотримуватися політики віротерпимості. Гугенотам було дозволено проводити богослужіння, але тільки за межами міст. Це не могло їх вдовольнити: адже серед гугенотів переважали городяни. Разом з тим поступка викликала обурення католиків. У такій атмосфері загального занепокоєння розігралися трагічні події в шампанському містечку Вассі. Франсуа Гіз. проїжджаючи там з невеликим загоном, вчинив різанину мирних гугенотів, які зібралися для спільної молитви всередині міста. У відповідь протестанти перейшли до не менш безжальних розправ з католиками. Почалися релігійні війни (1562-1598), які називають також громадянськими, оскільки в їхньому вогні брат ішов на брата, а син - на батька. Країна поринула у вир насильства. Задля загального примирення було вирішено укласти шлюб між сестрою короля Маргаритою Валуа і вождем гугенотів Генріхом Наваррським. Для участі у святкуванні весілля до Парижа з'їхалися сотні дворян-гуге-нотів. Вони її гадки не мали, що після декількох днів пишних урочистостей на них чекає організована Гізами брутальна розправа. У ніч на 24 серпня 1572 р., у свято Св. Варфоломія, із дзвіниць усіх паризьких церков зазву-чав набат — сигнал до дій. Почалося дике й безжальне побиття неозброєних гугенотів, будинки яких заздалегідь позначили білими хрестами. Нещасних застигали зненацька і вбивали прямо в ліжках. Різанина продовжувалася декілька днів і перекинулась у провінції. Вона супроводжувалася практично масовими грабунками: у працьовитих заможних гугенотів було що взяти, а охочих скористатися плодами чужої праці не бракувало. Всього загинуло близько ЗО тис. чоловік, серед них один з лідерів гугенотів, відважний адмірал Коліньї. Генріх Бурбон був змушений прийняти католицтво, але зміг втекти і знову згуртував навколо себе гугенотів. Майже увесь південь Франції повстав. Гізи також активізували свою діяльність і створили масову озброєну організацію - Католицьку лігу. З її допомогою вони сподівалися не лише розправитися з гугенотами, а й оволодіти престолом. Це добре розумів новий король - Генріх III (1574-1589). Він оголосив себе главою Католицької ліги та перейменував її на Королівську лігу.

Тоді Генріх Гіз, надзвичайно популярний серед парижан, заснував і озброїв Паризьку лігу. Король спробував її розігнати, але Париж відповів на це повстанням. Генріх III втік зі столиці й організував убивство Генріха Гіза та його брата кардинала. У Парижі піднявся шквал обурення. Похорон Гізів перетворився на грандіозну ходу, учасники якої за сигналом гасили свічки і кричали: „Так само погасить Господь династію Балуа!” Невдовзі Паризька ліга розбила загони короля. Водночас із півдня на нього насувалося велике військо Генріха Наваррського. У Генріха III не залишилось іншого вибору, як укласти з ним союз. Разом вони виступили на Париж, але в цей момент король загинув від руки фанатичного монаха-домініканця. Законним спадкоємцем престолу став Генріх Бурбон. Йому довелося ще чимало поборотися за корону, перш ніж у 1598 р. він почав облогу Парижа. Не бажаючи руйнувати місто, Генріх спалив усі навколишні млини і розібрав мости. Це паралізувало постачання столиці харчами, проте Париж усе одно відмовився відчинити ворота перед гугенотом. Тоді Генріх зробив блискучий політичний крок: заявив, що «Париж вартий меси», і прийняв католицтво. Не зустрівши опору, він увійшов до столиці і став королем Франції під іменем Генріха IV (1589-1610). На французькому троні утвердилася династія Бурбонів.

Після шестирічного безвладдя престол опинився в міцних руках розумного й обережного правителя. Одразу ж Генріх IV видав Нантський -, едикг, за яким католицька віра була визнана офіційною, а католицькому духовенству повернули всі його колишні права і майно. Водночас гугенотам дозволили проводити богослужіння по всій країні, за винятком Парижа і деяких великих міст, а також нарівні з католиками обіймати державні посади. Аби гарантувати виконання цих умов, король передав гугенотам близько двохсот фортець і замків, у тому числі Ла-Рошель - порт на західному узбережжі Франції. Пішовши на поступки гугенотам, Генріх IV дав країні перепочинок і зупинив її розорення. Прагнучи відродити Францію, король та його перший міністр Сюллі послідовно проводили протекціонізм - політику, спрямовану на підтримку національного виробництва та торгівлі. Вони заохочували розвиток мануфактур з виготовлення шовку, полотна, гобеленів, фаянсових виробів, шпалер. Генріх IV зменшив податки і тим покращив становище селян. Він мав на меті, щоб у його «королівстві не знайшлося такого бідного селянина, в горщику якого не варилася би курка до недільного обіду». У народній пам'яті й сьогодні зберігається образ «доброго короля Анрі», який не дуже утискував народ, був відважною, веселою і життєлюбною людиною. Генріх Наваррський, один з кращих полководців Європи, досвідчений політик і далекоглядний дипломат, спромігся змінити долю цілої країни. Проте в 1610 р. його життя обірвав кинджал фанатичного католика. Франція за Рішельє. Сину Генріха IV було всього 9 років, коли він став королем Людовіком XIII. Скориставшись малолітством короля і нездатністю його матері, королеви-регента Марії Медічі, управляти державою, французьке дворянство повністю вийшло з-під контролю влади. В країні запанувало політичне безладдя. Порядок навів перший міністр Людовіка XIII кардинал Рішельє (1585-1642). Попри гучні титули, він безжально розправлявся із заколотниками. Непокірні аристократи ненавиділи кардинала, але Рішельє непохитно стояв на сторожі державних інтересів. Шалене обурення знаті викликав і виданий міністром закон про заборону дуелей — масового явища серед дворянської молоді, яка в такий дивний спосіб прагнула продемонструвати свою мужність, благородство і честь. Тільки за 20 років правління Генріха IV на дуелях загинуло близько 12 тис. дворян. Кардинал Рішельє заявив, що обов'язок підданих - не знищувати один одного, а проливати свою кров за короля і батьківщину. Важливим завданням кардинала було також втихомирення гугенотів. Скориставшись ослабленням королівської влади, вони створили на півдні Франції справжню «державу в державі», мали власну систему оборони і навіть флот, користувалися підтримкою Англії та Голландії. Коли в оплоті гугенотів Ла-Рошелі стався заколот, Рішельє оточив фортецю і два роки тримав її у щільній облозі. Після капітуляції захисників Ла-Рошелі король, за порадою Рішельє, зберіг їм життя і право сповідати протестантську віру. Проте в гугенотів відібрали всі фортеці й позбавили їх політичних привілеїв, наданих Нантським едиктом. Гугенотська «держава в державі» припинила існування, але релігійні гоніння не застосовувались. Рішельє мав усі підстави говорити: «З того часу релігійні відмінності ніколи не заважали мені надавати різні добрі послуги гугенотам. Я розрізняв французів тільки за ступенем їхньої вірності». Перший міністр підпорядкував королю місцеве управління, створивши нову важливу посаду - інтендантів. Ними ставали освічені люди незнатного походження, які контролювали діяльність органів влади і втручались у всі сфери життя в провінціях. Вони отримували призначення від уряду, повністю від нього залежали і були слухняними виконавцями розпоряджень кардинала-міністра. Із приходом Рішельє до влади відбулися серйозні зміни у зовнішній політиці Франції. Кардинал відстоював ідею «європейської рівноваги» і виступав проти прагнення Габсбургів головувати в Європі. Завдяки дипломатичному, а згодом і військовому втручанню Франції Тридцятилітня війна (1618-1648) закінчилася повним крахом Австрії та Іспанії. Франція приєднала до своїх володінь Лотарингію, Ельзас та інші землі, її вплив на міжнародній арені надзвичайно зріс. Рішельє вважав, що «освіченість - найкраща окраса держави». У 1635 р. він заснував знамениту Французьку академію, всіляко підтримував письменників, художників і вчених. Кардинал і сам писав вірші, а його п'єси з успіхом йшли на сцені. За сприяння Рішельє почала виходити перша французька газета, яку міністр використовував для пропаганди своєї політики. Стосунки між Людовіком XIII та його першим міністром були непростими. Якось вони разом виходили з королівського кабінету. Біля самого порога король раптом зупинився і, звертаючись до Рішельс, уїдливо сказав: «Проходьте першим, всі йтак говорять, що саме Ви - справжній король». Інший і би розгубився, але не Рішельє. Він підхопив підсвічник і впевнено рушив далі зі словами: «Так, сір, я йду попереду, аби освітлювати Вам дорогу».

Версальський палац або Версальський замок (фр. Château de Versailles) — палац у Версалі, колишня резиденція французьких королів.

Побудований в стилі класицизму у 1661-1710 рр. на місці замку Людовика ХІІІ (фактично увібравши Старий замок) Новий замок (фр.Château Neuf) разом з величезними Версальськими садами, Великим та Малим Тріанонами, Селом королеви складають єдиний палацово-парковий комплекс.

Над будівництвом всього комплексу разом із садами працювали найкращі французькі архітектори свого часу — Луї Ле Во, Андре Ленотр, Франсуа д'Орбе, Жюль Ардуен-Мансар, Ґабріель та ін. Внутрішнє переоформлення та перебудови внутрішніх покоїв Версальського палацу відбувались практично весь час, поки він був головною резиденцією — з 6 травня 1682 р. по 6 жовтня 1789 р.: при королях Людовику XIV, Людовику XV та Людовику XVI.

Ансамбль Версаля фактично став вираженням ідей абсолютної монархії, коли двір короля став єдиним центром життя королівства, а король практично його не полишав. Ідея порядку, єдності та централізованої системи вираженої завдяки чіткому та величному класичному стилю мали бути протиставлені небезпекам феодальної вольниці. До палацу, як до короля — центру держави, мали сходитись всі головні магістралі нового міста і всі головні алеї парку.

Одночасно палацовий комплекс мав символізувати могутність, велич та багатство нової Франції епохи абсолютної монархії. Три проспекти, що ведуть до замку мали бути не тільки завершенням палацової перспективи, але й продемонструвати досягнення у розвитку транспортної системи королівства. Дзеркальна галерея мала втілити не тільки нові художні рішення або підкреслити велич короля, але й показати високі досягнення скляної промисловості королівства. А велика кількість фонтанів Версальського саду мала продемонструвати високі технічні, особливо у важливій для тогочасної економіки гідравліці, досягнення.

На сьогодні комплекс Версальського замку включений до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.

Рання історія

Перша згадка про Версаль зафіксована за 1038 роком у хартії абатства Сен-Пер-де-Шартр. Серед підписантів хартії був Гуго Версалець. У Х столітті територія, на якій пізніше розташувалось невеличке село та замок, розорана а поблизу побудована прирська церква Сен-Жульєн. У 1429 р. два сеньйора — Гі та П'єр де Версаль згадуються у зв'язку із Жанною д'Арк. П'єр знаходився у Буржі під час розгляду її справи, а Гі, турський каноник, брав участь у самому процесі. В кінці Сторічної війни село було зруйноване та розграбоване, замок завалився. Його відновлення пов'язане з родиною Соїзі, яка перебудувала замок.

Пізні перебудови Затрати на будівництво

Всі рахунки, пов'язані з будівництвом палацу, збереглися до нашого часу. Сума, що враховує всі витрати, становить 25725836 ліврів (1 лівр відповідав 409 г срібла), що в загальному рахунку становило 10 500 тонн срібла або 456 мільйонів гульденів по 243 г срібла. Перерахунок на сучасну вартість практично неможливий. Виходячи з ціни на срібло в 250 євро за кг, побудова палацу поглинуло 2,6 мільярда євро. Виходячи з купівельної спроможності тодішнього гульдена як 80 євро, будівництво обійшлося в 37 мільярдів євро. Ставлячи витрати на побудову палацу у співвідношення з державним бюджетом Франції в XVII столітті, виходить сучасна сума в 259 560 000 000 євро. Ці витрати розподілилися на 50 років, протягом яких йшло будівництво Версальського палацу, завершеного в 1710.

Композиція замку

Архітектори Версальського палацу виходили у створенні фасадів (особливо західного, флігелів та Тріанонів) з італійського стилю, т.зв. Великого ордеру, який наповнювався французьким звучанням. Наприклад, Лебрен створив т.зв. «французький ордер», особливістю якого було прикрашення капітелей колон емблемами короля Людовика XIV — лілією та сонцем. Архітектура фасадів має чіткий репрезентативний характер, маскуючи призначення різних частин будівлі, їх господарське або житлове призначення. Довжина садового фасаду дорівнювала 500 метрів, що стало ознакоюгігантоманії в побудові як палацу, так і парку в Версалі.

Перед головним фасадом замку знаходиться Плас д'Арм або Площа Зброї, від якої розходяться три спроектовані Ленотром проспекти, що названі на честь трьох головних резиденцій-міст Короля-Сонце — Паризький, Сен-Клу та Ско, будівництво яких було надихнуте римським міським плануванням. Ці проспекти продовжуючи перспективу палацового комплексу одночасно сходяться до нього, чим відрізняються від римських, що розходяться від площі дель Пополо. Проспекти утворюють між собою кут в 30°.

Між проспектами Мансар у 1679-1686 рр. побудував Великі та Малі королівські стайні. Тепер у Великих стайнях розташований Музей карет заснований королем Луї-Філіппом. Він викупив велику кількість екіпажів, що мали велику історичну цінність спеціально для нього. Серед них є найціннішими: карети, які належали двору Наполеона — наприклад, 7 весільних берлінів, збудованих спеціально для весілля імператора та Марії-Луїзи у 1810 р., коронаційна карета Карла Х, збудована архітетором Персьє для Людовика XVIII, але так ним і не використана.

За Плас-д'Арм починаються палацові двори. Першим з них є Почесний двір (фр. Cour d'Honneur), по боках якого знаходяться Міністерські флігелі побудовані у 1671-1679 рр. за проектом Ардуен-Мансара. Вхід до Почесного двору прикрашає кована ажурна огорожа на воротох якої зображено королівський герб, а на флангах стоять скульптурні групи «Перемоги короля над Імперією і Іспанією» та «Мир і Достаток». Після Почесного йде Королівський двір, який починається між флігелями Габріеля та Дюфура. До Великої Французької революції між двома цими дворами існувала огорожа, яка була зненсена, а на її місці у 1837 р. була встановлена відома кінна статуя Людовика XIV. В'їзжати до Королівського двору мали право лише принци крові та інші особи, яким були надані т.зв. «Почесті Лувру» (фр. honneurs du Louvre). А за Королівським двором, на підвищенні з 5 сходинок, знаходиться Мармуровий двір, який отримав свою назву через те, що його підлога вимощена мармуром. На цей двір виходять вікна королівських покоїв, а сам він зберігся від замку Людовика ХІІІ.

Раніше з першого поверху на бельетаж двоє параднів сходів — Сходи послів (які вели у Великі королівські апартаменти) та Мармурові сходи (ведуть до Великих покоїв королеви). Посольські сходи були зруйновані у 1752 р. за наказом Людовика XV і єдиними сходами, що вели до парадними покоїв залишились Сходи королеви або Мармурові сходи.

Внутрішнє планування замку концентрувалось навколо королівської родини, чиї покої знаходились у центрі палацу, в т.зв. Старому замку. Чим далі знаходились інші покої від королівських покоїв, тим менш престижними вони були. У великих крилах жили придворні. Основні апартаменти знаходяться парадному (другому) поверсі. Всі зали та кімнати підкорені анфіладному плануванню внутрішнього розташування апартаментів, навіть королівські покої підпорядковані йому.