1. Ірраціоналізм.

У середині XIX ст. в розвитку західноєвропейської філософії відбуваються серйозні зрушення, що виражається у відході від класики і навіть бунті проти класики, у рішучій критиці принципів раціоналізму. Йдеться про формування некласичних типів філософування. Як відомо, серцевиною класичної філософії була проблема розуму і розумності світу. Її зміст значною мірою визначався вірою в можливості перебудови світу на засадах Розуму і відповідно до ідеалів Свободи, Рівності й Братерства. Силою, що спроможна вирішувати всі проблеми, вважалася наука.

Проте цінностям та ідеалам раціоналізму протиставляються різного роду ірраціоналістичні концепції. Було б суттєвим спрощенням історико-філософського процесу пов'язувати формування ірраціоналізму в західноєвропейській філософії тільки з другою половиною XIX - серединою XX ст. Так само, як і раціоналізм, ірраціоналізм як філософський напрямок починає формуватися ще в античну епоху. Риси ірраціоналістичного мислення вже помітні у деяких важливих аспектах вчення орфіків, піфагорійців, платонізму і неоплатонізму. Елементи ірраціоналізму присутні і в християнській філософії. Значним внеском у формування ірраціоналістичних концепцій були скептицизм М.Монтеня, релігійно-філософські пошуки Б. Паскаля, С.К’єркегора та ін. Однак найбільшого розвитку ірраціоналізм як напрямок світської філософії досягає саме з середини XIX ст. І Його вплив на історико-філософський процес відчувається протягом всього XX ст….

Ірраціоналізм (від лат. irrationalis - нерозумний, несвідомий) - це світогляд, що на противагу раціоналізму обмежує або заперечує можливості розуму в процесі пізнання і робить основою світорозуміння дещо недоступне розуму, неприродне йому, стверджуючи, таким чином, алогічний та ірраціоналістичний характер самого буття. Не заперечуючи ні науки, ні п практичного значення людського життя, ірраціоналізм водночас відмовляється бачити в ній адекватний спосіб пізнання

оточуючого світу і самої людини. Разом з тим в ірраціоналісгичній філософії здійснюється суб'єктивізація істини.

Ірраціоналізм - це реакція не лише на прямолінійний раціоналізм Просвітництва, але й на основну установку, "ідеологію" німецької класичної філософії, оскільки вона в основному дотримувалася раціоналістичної традиції. Логіцизму Гегеля в ірраціоналісти чиїй філософії був протиставлений глибокий психологізм, який спирався на виявлення таких сторін і пластів людської психіки, які важко піддаються раціоналістичному аналізу. Емоції, переживання відсунули на задній план інтелектуальну сферу, перетворили її в форму внутрішнього життя людини. Саме це емоційне внутрішнє життя стало своєрідним еталоном в аналізі соціального життя, історичного буття людини, її життя в умовах культури. В результаті раціональне наукове пізнаний змінювалося ненауковими підходами. Водночас концентрація уваги на багатоплановості й різноманітності внутрішньою життя людини дозволяла виявити в ній такі важливі сторони, на які не звергалася увага при одному лише раціоналістичному підході. Для виникнення ірраціоналізму існували і певні ідейні та соціальні причини. Філософський ірраціоналізм стверджувався одночасно з розчаруванням широких мас людей в тих ідеалах, якими оперував філософський раціоналізм. У середині XIX ст. люди переконались у тому, що прогрес науки і техніки не призводить до реалізації загальнолюдських цілей та ідеалів. Люди перестали бачити в світовому історичному процесі вияв, реалізацію вищого розуму, втратила сипу і популярність ідея історичної активності людини. Нотки песимізму і розчарування з’являються у мистецтві то літературі. Умонастрої нової історичної епохи й нової людини у другій половині XIX - на початку XX ст. визначають здебільшого зневіра в конструктивно-творчих силах людини, історичний та соціальний песимізм і скептицизм. Ці риси лягли в основу ірраціоналізму як філософського напрямку сучасної західної філософії. Під впливом цього умонастрою і відбувалась переосмислення раціоналістичних концепцій стосовно відношення людини до оточуючої дійсності, змінюється уявлення про сенс, цілі та призначення людської діяльності та пізнання, змінюється сам спосіб витлумачення феноменів людського мислення і свідомості. Якщо раціоналізм містифікує раціонально-доцільні форми людської активності, то в ірраціоналізмі духовне ототожнюється зі спонтанними, несвідомими, емоційно - вольовими структурами суб'єкта.

Залежно від того, яке начало визнається сутнісною характеристикою суб'єкта і як воно інтерпретується, в європейській філософи витікають різні системи і школи ірраціоналізму:

"філософія волі" А. Шопенгауера, "філософія життя" Ф.Ніцше, В.Дільтея і А.Бергсона, екзистенціалістське вчення С.К'єркегора, М.Гайдеггера, Ж.-П.Сартра.

У філософській теорії ірраціоналізм виступає, передусім, проти головної установки раціоналізму, що оточуючий світ є спорідненим людині, що світ і людське життя раціональні за своєю природою, а цілі та орієнтири людської діяльності може дати виключно пізнання. Нестійкість соціального буття індивіда перетворюється в ірраціоналізмі в онтологічну неврівноваженість всієї світобудови. Ірраціоналізм заперечує упорядковану будову світу і робить загальний висновок, що основи буття нерозумні. Шопенгауер, зокрема, вважає, що основою буття світу є стихійна, нічим не обмежена і нічим не визначена Світова Воля. Воля розуміється в його системі як нескінченне прагнення, так і сила, що перебуває поза причинністю, часом і простором. У А.Бергсона такі функції виконує "життєвий порив" - некерований потік інстинктів, якому дається то натуралістична, то соціальна інтерпретація. Екзистенціалізм сутнісною характеристикою буття вважає пульсуючий процес індивідуального переживання - екзистенцію.

Заперечуючи об'єктивність, причинну обумовленість світу, ірраціоналісти заперечували водночас як пізнавальну, так і діяльнісну активність суб'єкта. Головне завдання філософії вони вбачають не в пізнанні законів світу, а визначення форм і норм побудови суб'єктивного світу особистості, в утвердженні її внутрішнього духовно-морального життя. Теоретико-пізнавальному і діяльнісному відношенню до світу, вираженому в системах раціоналізму, ірраціоналізм протиставляє морально - практичне. В ірраціоналістичній філософії йде пошук емоційно - моральних установок, які служать для орієнтування людини в міжособистісних ситуаціях. Людина починає розглядатися, головним чином, як суб'єкт спілкування (комунікації). У філософській теорії ірраціоналізм протиставляє гносеологічному підходу раціоналізму аксіологічний. Головною стає проблема оцінки світу з погляду умов буття в ньому особистості, А людину характеризує, передусім, здатність до моральної оцінки. Людина стає мірою всього буття, а в основі аксіологічного підходу до самого буття лежать, установки антропологізму.

При вирішенні гносеологічних проблем вирішальне значення ірраціоналістичною філософією надається суб'єктивно-психологічним, підсвідомим факторам людського пізнання. Головна особливість ірраціоналістичної гносеології полягає у запереченні здатності понятійного мислення адекватно відображати дійсність. Як адекватний спосіб осягнення реальності визнається інтуїція, віра тощо. На передній план виступають такі поняття, які за своєю природою не можуть дати образів зовнішнього світу, а лише відображують суб'єктивні переживання особистості: страх, зневіру, нудьгу, піклування, любов.