Конструктивістський підхід до визначення етносу і нації.

Конструктивістський напрямок в етносоціології зародився пізніше, ніж примордіалістський. Прихильники цього напрямку вважають, що етноси і нації є історичними спільнотами, які виникли на певному етапі розвитку людства на засадах не стільки спільного походження, скільки спільної культури і які так само зникнуть на якомусь наступному етапі. Етнос є результатом історичного процесу соціального конструювання, який триває багато століть. При цьому його історична стійкість зовсім не скасовує того, що кожне наступне покоління людей відтворює свій етнос у процесі щоденної практики. Етнос конструюється і відтворюється кожним індивідом, що є його членом. Люди свідомо чи не усвідомлено, цілеспрямовано чи підпорядковуючись волі традиції, відтворюють свій етнос і підпорядковуються його нормам. У результаті життя, за нормами етносу, виступає значною мірою результатом вільного вибору людей.

Одним із найвідоміших представників конструктивістського підходу до розуміння етносу і нації є англійський науковець Ернстп Гелнер. Суть його теорії полягала в наступному. Він вважав, що етнічні спільноти, як і нації, не існували споконвіків і не були наслідком природно-історичного процесу, а виникали внаслідок діяльності інтелектуальної еліти — письменників, учених, політиків. Дальше ідея етносу транслюється на потенційних представників етносу за допомогою різних засобів, які можуть впливати на свідомість членів спільноти (школа, книги, пісні, музика, виставки, театральні постановки, засоби масової інформації тощо). Тобто етнічність мало того, що виявляється "вигаданою" інтелектуальною конструкцією, вона є ще й "нав'язаною" спільністю.

Конструктивісти наголошують на тісному зв'язку нації і держави. Індустріальне суспільство постійно розвивається. Йому необхідні освічені і кваліфіковані спеціалісти. Від цього у кінцевому підсумку залежить міць держави. Тому освіта стає державним пріоритетом. Так відбувається злиття двох сфер, які в аграрному суспільстві були ізольовані одна від одної — культури і держави. Це приводить до перетворення етносів у надії — спільноти індивідів, яких об'єднує і спільна культура, і спільне громадянство. Таким чином, конструктивісти наголошують, що нація, порівняно з етносом — є більш політичною категорією.

Варто враховувати, що нації можуть формуватися з представників як одного, так і кількох етносів. Недарма ще в XIX ст. Брнест Ренан писав, що "етнографічні міркування не мали жодного значення в організації сучасних націй". Французька нація, нагадував він, склалася із кельтів, германців. Німецька — із германців, кельтів, слов'ян. Але в кожному випадку потрібен якийсь "центр єдності", "ядро" — тобто етнос, навколо якого об'єднаються інші етноси.

Як уже зазначалось, силою, що надихає етноси на будівництво націй, більшість спеціалістів вважають націоналізм.

Усі підходи виявляють єдність у тому, що для виокремлення етнічної групи першорядним чинником є етнічна ідентичність.

Етнічна ідентичність — відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Вона не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних взаємин. У зв’язку з цим в антропології та етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей.

Відповідно була сформульована концепція чотирьох головних варіантів акультураційних стратегій. Суть їх полягає в особливостях відповіді представниками етнічних спільнот на два питання:

1) Чи доцільне збереження власної культурної ідентичності?

2) Чи є необхідним розвиток стосунків з представниками інших етнічних груп?

Інтеграція (лат. integratio — поповнення, відновлення) — орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно зі встановленням широких контактів з представниками іншої культури, що сприяло б формуванню так званої «мозаїчної культури», де кожна окрема ланка зберігає свою особливість і самобутність.

Асиміляція (лат. assimilatio — уподібнення) — витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. Інколи можлива часткова інтеграція культури меншин у простір титульної культури.

Сегрегація (лат. segregatio — відокремлення) — спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень.

Маргіналізація (лат. marginalis — межа, узбіччя) — ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Етнічний стереотип (грец. stereos — твердий і typos — відбиток) — стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти.

Термін «стереотип» щодо соціальних явищ був запроваджений американським дослідником В. Ліппманом у 20-ті роки XX ст. і передбачав схематизоване, культурно зумовлене сприйняття навколишньої реальності, що дає змогу спрощувати процес світосприйняття, економлячи при цьому зусилля людини. Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися у часі та просторі.

Іншою проблемою є визначення таких феноменів, як «народність» і «нація». Орієнтуючись на стадійний підхід до суспільного розвитку, тривалий час побутувала думка, що народність і нація є різними стадіями розвитку суспільства.

Народність — мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації.

Народ — соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях, розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.

Нація — особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості. Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування.

Серед великого різноманіття означень нації та її суті виділимо лише три групи концепцій.

1. Об'єктивістська (або атомістична) концепція. Її зміст полягає в розумінні нації як суми, як збірної назви для певної кількості людських одиниць-атомів, що відрізняються від інших спільними, притаманними їй прикметами чи ознаками. Серед даних ознак звичайно виступають мова, культура, територія, історичні традиції, економічне життя тощо. До цієї групи поглядів належать концепції одного фактора або ж багатофакторності.

Багатофакторні концепції нації в якості основних прикмет нації визнають сукупність різних ознак чи їх різноманітну комбінацію. В концепціях такого ґатунку жодна з ознак чи прикмет не відіграє, домінуючої чи визначальної ролі.

Прикладом однофакторної концепції можна вважати марксистське вчення про націю, де з чотирьох її ознак чільне і визначальне місце відіграє ознака спільності економічного життя.

Об'єктивні ознаки нації витворюють складні комбінації, що розвиваються в історично-просторових формах, коли одна з них змінює іншу.

2. Суб'єктивістська концепція нації розглядає останню як єдність, самоусвідомлювану людьми.

Отже, основна сутнісна характеристика нації — це національна свідомість, воля і бажання належати до певної спільноти. Джерелом творення національної спільноти та тією силою, якою вона існує, виступає прагнення до політичної самодіяльності і самостійності, боротьба за суверенність і створення власної незалежної держави.

3. Синтезовані концепції нації характеризуються пошуками якогось проміжного підходу до нації, її нового, синтетичного поняття, яке включає комбінацію елементів суб'єктивістської та об'єктивістської концепцій.

Тут міститься спроба поєднати певні об'єктивні характеристики нації (насамперед систему культурних вартостей і символів) з суб'єктивним прагненням належати до цієї спільноти. Такий підхід можна вважати найбільш поширеним у сучасній соціологічній думці — як західній, так і українській.