Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

ИГПУ Тема 9

.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
23.11.2018
Размер:
78.34 Кб
Скачать

ИГПУ Тема 9

1)Усиление социального, национального и религиозного гнета на украинских землях привело к началу народно-освободительной войны, какая объъективно стала единственной возможностью получить свободу и независимость, отстоять свое право на существование как народа, так и государства.

Причини, Передумови І Характер Визвольної Війни

В українських землях у середині ХП ст. народний гнів вибухнув з такою силою, що координально змінив не тільки хід національної історії, а й суттєво вилинув на геополітичнии розвиток всієї Європи.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби у 1648 р.?

В останній третині XVI - першій половині XVII ст. надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. В зв'язку з цим помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. У Східній Галичині та на Волині вона становила 5-6 днів на тиждень. Невпинно зростали натуральні та грошові податки. За свідченням очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилося "гірше, ніж галерним невільникам". Влада пана була безмежною - він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Фільварково–панщинна система, помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді у багатьох галузях промисловості, заважала вона й формуванню єдиного ринку України.

Українські селяни потерпали також і від здачі феодалами своїх земель у оренду. Більша частина українських земель, що належали Польщі,

орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

Опинилося у складній ситуації і міське населення, особливо у тих містах, які перебували у приватній власності феодалів. Міщанство виконувало повинності та сплачувало податки - чинш (по 20-30 грошів з "диму"), церковну десятину та ін. На початку XVII ст. більшість міст України користувались Магдебурзьким правом, але самоврядування постійно обмежувалось. Як правило, війтів призначав польський уряд, а не обирало міське населення. Феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торгівельно-промисловій сфері, користуючись правом безмитного вивезення своїх товарів і монополією на виробництво та переробку різних видів продукції. Ще треба відмітити одну обставину, що у політичному та економічному житті міст провідну роль відігравали поляки та інші іноземці, а українські міщани витіснялися, що зумовлювало загрозу "випадання" українців із загальнолюдських цивілізаційних процесів, перетворення їх у перспективі на відсталу "селянську націю".

Заможне реєстрове козацтво також було не задоволене своїм становищем, бо "Ординація Війська Запорозького реєстрового" 1638 р.

обмежувала козацьке самоврядування, скорочувала реєстр, а виключені з реєстру автоматично ставали кріпаками.

У середині XVII ст. ситуація в українських землях ускладнювалась і критичним становищем у політичній сфері. Масове ополячення української еліти, відсутність власної держави, перервана державотворча традиція були причинами катастрофи, що насувалася. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якої він повинен зійти з історичної сцени як самостійний суб'єкт. Польська влада, намагаючись прискорити хід цього процесу, посилила національне - релігійне гноблення. Польська шляхта, спираючись на католицизм, здійснювала політику національного та культурного поневолення українського народу. Уніатська церква стала одним із основних інструментів окатоличення в її руках, яку активно підтримував Ватикан. В українських землях один за одним виростали костьоли, монастирі, колегіуми та школи єзуїтів, а водночас дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їхню віру, переслідування вживання української мови та поширення українських книг.

Таким чином, втрата національної еліти, відсутність власної держави, церковний розкол, наростаюче закріпачення селянства не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальною загрозу втрати його національної самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени. Зазначені причини зумовлювали необхідність масового народного виступу саме у цей час. Однак у природі та суспільстві крім причин, які підштовхують до дії, обов'язково мають існувати передумови, що роблять дію можливою.

Одними з найголовніших передумов, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі, були слабкість королівської влади та прогресуюче посилення відцентрових тенденцій у Речі Посполитій; накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу, посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формування психологічної готовності боротися до переможного кінця сприяли селянсько-козацкі повстання першої половини XVII ст.; посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі що робили можливими початок козацького повстання: Січ того часу була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної української держави.

Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром переросло у національно-визвольну війну, а війна, зумовивши корінні, глибокі, якісні зміни у суспільному розвитку поступово переросла у національну революцію. Треба наголосити на тому, що аргументами на користь терміна "національна революція" є ті докорінні (революційні) зрушення, які відбулися у житті суспільства у другій половині XVII ст.: утворення та розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території і радикальні зміни станової ієрархії, прихід до вершин влади національної за складом козацької старшини; скасування кріпосного права, завоювання селянами особистої свободи; ліквідація великої земельної власності польських і ополячених українських феодалів та утвердження дрібної козацької власності на землю; визволення українських міст з-під влади короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства; втягнення в орбіту соціальних змін абсолютної більшості населення, всіх суспільних станів та верств, що проживали в українських землях.

Революція мала антифеодальний та національно-визвольний характер. Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ'я). Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство та духовенство.

Таким чином, у середині XVII ст., втрата національної еліти, відсутність власної держави, полонізація, окатоличення, наростаюче закріпачення селянства спонукали українців до масового народного виступу, а слабкість королівської влади, розширення впливу Запорозької Січі, втрата контролю над нею з боку Польщі робили цей виступ можливим. Народне повстання, що розпочалося 1648 р., швидко переросло у визвольну війну, яка згодом трансформувалася у національну революцію. Боротьба, що точилася у другій половині XVII ст. носила національно-визвольний, релігійний та соціальний характер.

3) Зборівський договір

7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були:

1) збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, "де б не знаходилися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного";

2) реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис. осіб;

3) євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій території;

4) визнати козацьку територію, на якій би ніхто з іноземців не мав права і не наважувався брати податків;

5) Берестейська унія повинна бути скасована;

6) усі посади на козацькій території повинні бути надані особам не римської, а грецької віри;

7) усі сеймові ухвали, що урізають права і вольності Війська Запорозького, треба скасувати;

8) щоб духовенства римської віри в Києві не було.

8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отримала назву Зборівський договір. Цим документом межа козацько-української території визначалась по лінії: Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Користишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин —

Ромни. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. козаків, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію мав вирішити польський сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Частиною угоди слід вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту — привілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва.

Маємо підставу говорити про правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського.

Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдаватися до запобіжних заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок нових сутичок з Польщею.

Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляється від допомоги, яку пропонують турецький султан і молдавський господар Василь Лупул, і не випадково: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.

У березні 1651 р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі, де в бою загинув один з найкращих українських полководців — Нечай.

Хмельницький направляє основні сили свого війська проти поляків. Вирішальна битва сталась 28—30 червня 1651р. біля Берестечка. Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попали під обстріл польської артилерії і понесли значні втрати. До того ж це був час великого мусульманського свята — байраму, коли правовірним заборонялося воювати. Татарське військо залишило поле бою. Хмельницький догнав утікачів і почав умовляти їх повернутися. Тікаючи далі, хан захоплює із собою Хмельницького, залишивши військо без головнокомандувача. Поразка українців стала неминучою.

5) УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 р.

Шість років тривала Визвольна війна українського народу проти панування Польщі в Україні. Розпочинаючи цю війнув 1648 р. Богдан Хмельницький намагається знайти союзників. Природним було його прагнення встановити стосунки з єдиновірною Московською державою. Після блискучих перемог на Жовтих Водах і під Корсунем Хмельницький у грудні 1648 р. звільнив Київ. Тут він має раду з представниками православного духовенства, де було прийнято рішення про необхідність звернення до Москви за військовою та дипломатичною допомогою. До царя відрядили полковника Мужиловського, який отримав докладну інструкцію, що містила альтернативні пропозиції. Передбачалося, що Мужиловський буде ті пропозиції викладати послідовно і якщо цар погодиться на союз з Україною, то просити його вислати військо проти Польщі. Коли ж цар не захоче порушувати мирний договір з поляками, запропонувати йому українські сіверські міста, визволені від поляків. Ці землі контролювалися козаками і не підлягали владі Речі Посполитої. Хмельницький таким чином забезпечив би собі тили.

В інструкції Мужиловському був ще один варіант — просити царя послати донських козаків в Україну. А для власного виправдання перед польським королем указати, що донці вчинили так "самовільно, без царського указу". У разі ж коли цар відмовить Україні у військовій допомозі, то просити у нього хоча б дипломатичної підтримки.

Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва мала велике бажання розірвати договір з Польщею і взяти реванш за свої поразки, вона не наважилася зробити це з огляду на своє тяжке внутрішнє і зовнішнє положення, тому й зайняла очікувальну позицію. Але контактів з Богданом Хмельницьким Москва не перервала. В Україну було відправлено посольство для вивчення там ситуації. За період з 1649 по 1654 р. в Україні перебувало 13 посольств із Москви. З України відправлялися посольства до Москви. Богдан Хмельницький і далі намагався схилити Москву до війни з Польщею, на кожному етапі переговорів виступав із пропозицією: Москва надає військову допомогу Україні, а за це Україна приймає московський протекторат.

Тільки в квітні 1653 р. цар наважився послати до Варшави посольство. Перед королем була поставлена вимога повернути козакам їхні права і привілеї згідно із Зборівським договором і скасувати Берестейську церковну унію 1596 р. Польський уряд на це відповів рішучою відмовою.

1 жовтня 1653 р. цар скликав Земський собор, на якому були присутні представники всіх станів, окрім селянства. Учасники собору, опитані "по чинам, порознь", висловилися за рішення: "Гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с городами и землями принять".

9 жовтня 1653 р. у виконання рішення Земського собору в Україну відбуває надзвичайна дипломатична місія на чолі з В. Бутурліним.

23 жовтня 1653 р. цар Олексій Михайлович в Успенському соборі Кремля велів "объявить войску идти войной на недруга земли русской веры православной — короля Речи Посполитой и Литвы —Яна-Казимира".

Для проведення з Україною офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти було обрано Переяслав.

8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький. Змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої війни, він сказав, що єдиний порятунок — це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу, — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами: "А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче — вільна дорога". Учасники Переяславської ради — старшини усіх рангів, козаки і міщани висловились: "Волим під царя московського православного".

Того ж дня у соборній Церкві зібралося московське і українське духовенство для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники і ще кілька десятків делегатів віл різних полків.

Треба підкреслити, що не всі прийняли ідею Переяславської ради. Не було в Переяславі представників Запорізької Січі. Відмовився від присяги Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького військовим стратегом номер один.

Звіт Бутурліна перед царем про переговори поклав початок московської версії легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: "весь народ", "собралось великое множество всяких чинов людей", у церкві було "всенародное множество мужского и женского полу" та ін.

Всього ж лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Перся -славі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.

Відразу ж після присяги Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов'язань.

Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переяславської угоди 1654 р., ні переяславського договору як документа. В 1654 р. відбулася тільки нечисленна Переяславська рада, яка скоріше мала декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, невеликого числа старшини, простого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документа, який би визначав умови "об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів".

Стає зрозумілим, чому українська сторона виявила таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладенні міждержавного договору з Москвою. Богдан Хмельницький прагнув узаконити суверенітет Української держави, примусити царський уряд взяти на себе обов'язки, які гарантували б незалежність України.

Відразу ж після Переяславської ради у гетьманській канцелярії відпрацьовують проект відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проекту договору з 23 статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об'єднання з Московською державою. На цьому документі був підпис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з певністю можна сказати, що текст проекту договору із двадцяти трьох статей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.

Статті проекту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави, У першій статті йшла мова про підтвердження "прав і вольностей" Війська Запорізького, а фактично прав і вольностей всієї України, оскільки формула "гетьман з Військом Запорізьким" репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648—1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав і вольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська — збройних сил України – 60 тисяч, третя — передбачала підтвердження "прав та вольностей" української шляхти, четверта — щоб доходи на царя збирали урядники з місцевих людей, у п'ятій — йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома — декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма — дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.

У статті тринадцятій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п'ятнадцята — шістнадцята стосувалися виплати цареві данини та способам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова була про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що посли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев'ятнадцятій викладалися пропозиції про термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об'єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя — про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.

Як бачимо, український проект договору, за винятком п'яти останніх статей, що стосувалися важливих поточних проблем, мав конституційний характер.

Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проектом договору "гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України".

Після обговорення проекту договору десять статей — 1,2, 3, 5,6,7,9, 11,13,17—затверджувалися беззастережно. Ст.4,8,12,15,16 —з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали їх не на користь української сторони. Щодо ст. 18,19,22, то позитивне рішення щодо них було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію "допросить", тобто з'ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі "отговаривать''.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору, що містив уже тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, було підтверджено права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил України, підтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.

Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться вдвох різних за формою актах: у так званих "Березневих статтях" від 21 березня і царської "Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому" від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.

Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона —держава Московська. Царська жалувана грамота від 27 березня 1654р. називає гетьмана і Військо Запорізьке "підданими московського царя", але при цьому зазначає: Україні "быть под нашою, царского величества, рукою, по своим прежним правам и при-вилеям и по всем статьям, которые писали выше сего", що, власне, на нашу думку, передбачало не "підданство", а протекцію царя над Україною.

Для Богдана Хмельницького договір 1654р. був звичайною угодою про військову допомогу в боротьбі проти Польщі. Крім того, Україна намагалась цим договором юридично закріпити свої права і вольності і не допустити їх порушень і обмежень царизмом в майбутньому.

Самостійність України визнавалась і на міжнародній арені. Навіть Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу. Україна мала дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Молдавією, Угорщиною, Венецією. Чужоземні правителі трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана як самостійного государя. Договір не стояв на перешкоді їхніх дипломатичних зносин з Україною на найвищому державному рівні. Спочатку і Москва ставилась до України як до вільної держави. Зносини Московської держави з Україною здійснювалися через Посольський приказ, що фактично був міністерством закордонних справ. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниці. Але Московська держава за своєю природою була унітарною, абсолютистською, кріпосницькою, для неї Українська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами була своєрідним викликом. Отже, рано чи пізно царизм мав почати наступ на автономію України.