Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Некласична європейська філософія_25.11.11

.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
24.11.2018
Размер:
60.42 Кб
Скачать

1. Позитивізм.

Розвиток науки в XIX ст., прогрес промислового виробництва стимулювали виникнення філософських течій, головним предметом яких стала розробка методології наукового пізнання. У першу чергу це стосується позитивізму. "Позитивізм" (від лат. positivus - позитивний) - це філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід і відмовляється від метафізичних абстракцій. З погляду позитивізму філософія повинна прийняти як модель для себе емпіричну науку, повинна бути побудована за зразком конкретної науки і бути нейтральною в світоглядному відношенні. Основний масив знань про світ, людину, суспільство, які потрібні людині в повсякденному житті, на думку позитивістів, можна одержати у спеціальних науках (природничих), при чому формою цього знання є описове узагальнення.

"Позитивна наука" в цілому мусить відмовитися від будь-яких спроб зрозуміти "перші начала буття і пізнання", оскільки таке знання не потрібне для практичних цілей і в принципі недосяжне. Таким чином, позитивне знання, "позитивна наука" протистоїть в позитивізмі традиційній філософії як "метафізиці" і саме це слово набуває в позитивізмі одіозного характеру.

Позитивізм виникає в 30-40 роки XIX ст. у Франції. Родоначальником цієї течії є Огюст Конт (1798-1857). Ідеї Конта запозичили і розвинули в Англії Г.Спенсер і Д.С.Міль, в Росії – П.Л. Лавров, М.К. Михайловський та ін. О. Конт сформулював закон про три послідовних стадії інтелектуальної еволюції людини. По суті, це ті етапи, які проходить людство у своєму розумовому розвитку, в пізнанні світу.

Перша стадія - теологічна. Тут людина все пояснює дією надприродних сил, які розуміються за аналогією з нею самою: богів, духів, душ, ангелів, героїв. Друга - метафізична. Вона характеризується прагненням людини досягнути вичерпного знання про світ. Але пояснення явищ світу робиться з посиланням на різні "вигадані" першосутності (вода Фалеса, вогонь Геракліта, ідеї Платона, форми Арістотеля, "Я" Фіхте, "річ у собі" Канта, абсолютний дух Гегеля, матерія у матеріалістів). На думку Конта, в досвіді ми сприймаємо дерева, каміння, моря, а субстанцію, форми, сутності ми вигадуємо, щоб створити видимість відповіді на питання про першоначало, природу всіх речей. Третя стадія - позитивна. Людство на цій стадії залишає спроби пізнати перші й кінцеві причини, абсолютну природу всіх речей і йде шляхом накопичення позитивного знання, яке виробляється спеціальними науками. Науки повинні спостерігати і описувати те, що відкривається в досвіді і формулювати закони.

Позитивні науки не проникають у сутність явищ і мають значення тільки для явищ. Вони відповідають на питання "як", а не "чому". Завданням філософії є систематизація і об'єднання даних окремих наук, приведення їх до єдності. Заперечуючи попередню "метафізичну" філософію, Конт не відмовляється від філософії як такої. Він вважає, що для адекватного пізнання дійсності окремих наук недостатньо. Існує об'єктивна потреба розробки загальнонаукових методів пізнання, а також

розкриття зв'язку між окремими науками, створення систем наукових знань. Тому, на думку О.Конта, стара філософія повинна бути очищена від всіх метафізичних пережитків. Таким чином, позитивізм претендує на роль "філософії науки". Конкретні науки повинні виявляти окремі закономірності різних областей знання, а філософія повинна зосередитись на систематизації наукового знання.

Безсумнівною заслугою Конта є заснування соціології як окремої конкретної науки про суспільство. Цим була реалізована назріла потреба в науці, предметом якої є вивчення соціальних явищ.

Конт відомий також завдяки своїй класифікації наук, яку він здійснив за принципом сходження від простого до складного. Вона передбачає таку послідовність: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціальна фізика (соціологія), мораль. Філософії в системі Конта відводяться функції класифікації наук, упорядкування наукового знання в цілісну систему, дослідження методів наукового пізнання. Фактично Контом була зігнорована світоглядна функція філософії, але його заслугою є те, що як окрема галузь філософського знання, була виокремлена філософія науки.

2. "Філософія життя" Ф.Ніцше.

Помітне місце у західноєвропейській філософії другої половини XIX ст. займає "філософія життя". "Філософія життя" - це культурно-логічна течія в сучасній філософії. Вона намагається осягнути сферу культури, виходячи з тих функцій, які культура виконує в житті людини. Звідси - її тісний зв'язок з літературою і мистецтвом. Вона вплинула на творчість австрійського поета Р.-М.Рільке, австрійського письменника Гофмансталя, швейцарського письменника Г.Гессе, німецького композитора Р.Вагнена та ін. У Франції під впливом цього філософського напрямку перебував письменник М.Пруст. "Філософія життя" виступила за реабілітацію життя, проти його збіднення і обмеження розсудливими політичними, економічними та іншими підходами. Центральне поняття цієї течії є поняття "життя", а не "буття". Буття - це статичний стан, а життя - це рух, становлення. Крім того, життя - це і діяльність, творчість, самовираження людини, форми об'єктивації людини в культурі, що дозволяють їй реалізувати і пізнавати саму себе. Отже, життя - це і людське життя, і основа буття. Кожен індивід відчуває себе в рамках якогось життя, підкореним потокам життя. Для опису життя представниками цього напряму часто використовується образ річки, бурхливого потоку.

"Філософію життя" представляли такі західноєвропейські філософи, як А.Бергсон, В.Дільтей. Проте найбільш відомим і впливовим стало вчення німецького філософа Ф.Ніцше (1844-1900). Він - творець етичної інтерпретації "філософії життя". На основі "волі до життя" він розвиває концепцію "волі до влади". Духовний розвиток Ф.Ніцше відбувався під сильним впливом всієї давньогрецької філософії: вчення Платона, Геракліта та ін. мислителів. Ніцше був знайомий зі вченням Ч.Дарвіна і з позитивістською філософією. Але вирішальний вплив на нього здійснив А.Шопенгауер, особливо його книга "Світ як воля і уявлення". У Шопенгауера Ніцше запозичує поняття волі. Проте якщо у Шопенгауера Воля виступає основою буття, то Ніцше надає цьому поняттю соціально-морального відбитку. За його словами, життя прагне до максимуму почуття влади. Будь-яка поведінка, будь-яке життя - це вияв волі до влади За словами Ніцше, якщо відсутня воля до влади, суспільство деградує.

Людину Ніцше розглядає як біологічну, недосконалу, хвору істоту, оскільки в ній тваринні інстинкти значною мірою підмінені розумом. Загалом розум він розглядає як засіб, інструмент життя, позбавляє його самоцінності, статусу абсолютної цінності.

"Воля до влади" - це основа права сильного. Саме таким правом мусить керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності, в тому числі, право сильного - основа влади чоловіка над жінкою (відомий афоризм Ніцше: "Йдеш до жінки - бери різку"). Будь-яке прагнення до зрівняння прав чоловіка і жінки - показник занепаду і розкладу влади. Така ж характеристика поширюється й на інші демократичні інститути і на демократію загалом. З права сильного,."волі до влади" Ніцше

виводить всі засади моралі. Головне місце в його вченні займає проблема "переоцінки всіх цінностей і утвердження нових скрижалей".

Ніцше притаманна висока самооцінка. Зокрема, свою книгу "Так сказав Заратустра" він називає п'ятим Євангелієм, а себе - тим, хто диктує цінності на тисячі років. Пафос його етичних міркувань - у розвінчуванні, дискредитації християнської (а загалом і загальнолюдської моралі), Ніцше робив висновок, що мораль виникла із міркувань користі, самозбереження роду, первісної общини. І цей критерій притаманний також принципам християнської моралі. Вона, на його думку, сформувалась тоді, коли давньоюдейське суспільство втратило силу, опинилося в становищі пригніченого, залежного, під владою Риму. Само така ситуація обумовила вироблення принципів, спрямованих на захист слабких, не протидії злу, жалості та ін. Ніцше вважає, що християнська мораль спрямована

проти всіх вимог самого життя, веде людський рід до деградації, тобто забезпечує збереження слабких, а не сильних, "гірших", а не "кращих". А життя - це воля до влади. Ніцше, таким чином, здійснив переоцінку основних християнських цінностей - любові до ближнього, співчуття. Його непокоїло біологічне виродження за панування в Європі християнських цінностей, зокрема, співчуття до страждань іншого. У зв'язку з цим він протиставляв античний світ з його культом хоробрих і мужніх воїнів християнському світу, який культивує людину, що страждає. Християнство нівелювало все благородне, мужнє, войовниче, владолюбне, всі інстинкти, властиві вищому і найбільш вдалому типові людини. Тому Ніцше різко виступав проти християнства. Згідно з Ніцше, християнство - це релігія рабів, воно лише для них є благом і необхідністю, а для людей вищого типу воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих з метою підкорення вищих, мужніх людей.

Ніцше вважає, що мораль, головними поняттями якої є поняття добра і зла, виникла як настілок почуття зверхності одних людей над іншими: аристократів (кращих) над рабами (гіршими). Протягом всієї історії раби намагалися нав'язати свою мораль панам. Початок цього зробили євреї у Старому Завіті, а найвищого розвитку цей процес досяг у християнстві, передусім, у Нагорній проповіді Ісуса Христа. На переконання Ніцше, юдейсько-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини і тому необхідно провести переоцінку цінностей. Сенс цієї переоцінки полягає в знищенні результатів "повстання рабів у моралі" і відродження "моралі панів". В основі моралі панів, на думку Ф.Ніцше, повинно лежати визнання "цінності життя" як єдиної безумовної цінності, природної нерівності людей, обумовленої різницею їх життєвих сил і рівнем "волі до влади" і висновок, згідно з яким сильна людина повинна бути вільною від всіх моральних обов'язків і від виконання тільки моральних норм.

Найбільш благородною ціллю Ніцше вважає наполегливу роботу з удосконалення людини, результатом якої буде перехід від людини до надлюдини. Надлюдина - "білокура бестія" - центральне і найбільш суперечливе поняття у філософії Ніцше. Це поняття, як і деякі антисемітські і антихристиянські ідеї були запозичені у Ніцше ідеологами фашизму. Йдеться про характеристику надлюдини як людини арійської раси, з певними фенотипними ознаками ("нордичний тип"). Крім того, Ніцше пропагував подвійну мораль людини. У стосунках між собою - це поблажливі, стримані, ніжні, горді й дружелюбні люди. Але по відношенню до "інших" вони не кращі за звірів. Тут вони вільні від моральних гальм і керуються у своїх діях інстинктами. Зовнішньою особливістю надлюдини Ніцше вважав "природжене благородство" - "аристократичність". Він зневажав сучасних панів – буржуа - за їх походження або заняття, а передусім, за відсутність у них цих якостей, які, на його думку, здатні автоматично забезпечувати владу над людьми. Ніцше вважав, що маси повинні підпорюватися, якщо пан демонструє своє право повелівати вже своєю зовнішністю, манерою триматися. Бути надлюдиною визначено окремим людям самою природою. І ця анти буржуазна спрямованість вчення Ніцше, звісно, перебувала у повному протиріччі з ідеологією та практикою фашизму. Ніцше був категоричним противником будь-яких форм панування масової свідомості яка у

повному обсязі проявилася у фашистській Німеччині. Надлюдина Ніцше - це гармонійка людина, в якій поєднується фізична досконалість, високі моральні та інтелектуальні якості.

Ніцше часто пише про те, що в реальності надлюдини ще не було, її потрібно виростити. І в цьому полягає мета людства. Заратустра — це не надлюдина, а лише "міст" до неї. Звичайні люди - це лише маса, грубий матеріал, для того щоб виростити надлюдину. Надлюдина, власне, займає у Ніцше місце Бога. Переоцінюючи традиційні цінності, Ніцше устами Заратустри говорить: "Бог помер, ми його убили". І на його місце повинна прийти надлюдина. Тобто цінності, які сповідувала християнська Європа (істина, добро, справедливість), втратили силу. Існуючу європейську культуру він характеризує як культуру занепаду, декадансу оскільки вона спрямована проти цінностей життя. Відродження Європи Ніцше пов'язує з формуванням надлюдини, прообразом якої є засновник зороастризму (VII -VI ст. до н.е.) Заратустра. Надлюдина повинна утверджував нові цінності, земні, здорові. Людина Ніцше - це людина сильної волі, яка сама залає собі моральні цінності сама вирішує, що є добро і зло.

Філософія Ніцше - це протест проти масовості європейського суспільства і життя. Власне, Ніцше засвідчив крах тоталітарно-колективістської ідеології фашизму, комунізму, хоч і надав цьому процесові міфологічно-поетичної інтерпретації: майбутнє Європи він пов'язував не з вільною особистістю в громадянському суспільстві, а з міфічною надлюдиною.

3. Психоаналіз Зігмунда Фройда

Фрейдизм бере свій початок у працях видатного австрійського ученого Зігмунда Фрейда (1856-1939), основоположника психоаналізу. Суть психоаналізу реалізована в методі лікування неврозів, що базується на мистецтві тлумачення вільних асоціацій, обмовок, забувань, помилкових дій і сновидінь як засобів проникнення в несвідоме. Зігмунд Фрейд створив теорію психіки як систему, дії якої визначаються конфліктом між свідомістю і несвідомими устремліннями, прагненнями. В її рамках представлена психічна структура особистості у вигляді співвідношень між Воно, Я і понад Я. Під Воно Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги Воно мають задовольнитися Я.

Я, як вважав Фрейд, – це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Понад Я у Фрейда є джерелом моральних та релігійних почуттів. Це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, – це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження.

Вчення про лібідо є подальшими розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З. Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією.

Зводячи людське життя до „інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо. Процес культури, писав Фрейд, є справою Еросу, який прагне об’єднати окремих нідиівдів, потім сім’ї, потім племена, раси, нації в один великий союз – людство.

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю десятків тисяч людей в роки першої світової війни, З. Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Підкреслюючи трагічність існування людини в суспільстві, попереджаючи про можливість катастрофічних ситуацій у розвитку людства, Фрейд проводить ідею культурної приреченості людської цивілізації. Він вважає, що людство розвивається неправильно, і тому не буде великої трагедії, якщо цивілізація загине.

Психологічні та соціологічні погляди З. Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, на духовне життя західного суспільства в цілому. Цьому сприяли його безсумнівні досягнення. Після виходу праць З. Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлені структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Дослідивши складність та багатоплановість структури особи, він вперше побудував єдину, внутрішньо взаємопов’язану картину психіки. З. Фрейд увів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення природи людини; він запропонував не лише нові способи лікування хвороб, а й новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

В психоаналізі З. Фрейда є невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в його концепції і такі положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.