Українські землі у стародавні часи Первісний лад на території України

На території України первісна людина з'явилася близько мільйона років тому. Розвиток людини тут відбувався здебільшого так само, як і в інших районах планети. Вивчивши археологічні пам'ятки, пов'язані із розвитком знарядь праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, вчені виділили декілька значних періодів розвитку первісного ладу (за традицією їх називають віками): кам'яний (його складають палеоліт — давньокам'яний вік, мезоліт — середній кам'яний вік, неоліт — новий кам'яний вік), мідно-бронзовий, залізний. Деякі вчені після кам'яного віку вміщають перехідний вік — мідно-кам'яний (енеоліт).

На території України ці періоди датуються таким чином.

Палеоліт (давный кам`яний вік) — від 1 млн років до 8—10 тис. років до н. е.

ранній — до 150 тис. років тому;

середній — від 150 тис. до 40—35 тис. років тому;

пізній — від 40—35 тис. до 10—11 тис. років тому;

Мезоліт (середній кам`яний вік) — 10—11 тис. років тому — VI—III тис. до н. е.;

Неоліт (новий кам`яний вік) )— VI—III тис. до н. е.;

Енеоліт (мідно-кам`яний вік) ) — IV—середнина III тис. до н. е.

Бронзовий вік — середина ІІІ — кінець ІІ тис. до. н. е.

Залізний вік – з І тис. до. н. е.

У ранній період палеоліту первісна людина вміла виготовляти найпримітивніші засоби праці з каменю та дерева. Це були загострені гілки, шкребачки, ручні рубила. Основними заняттями тоді були збиральництво та полювання. Найдавніші сліди первісних людей виявлені поблизу Хустських воріт понад р. Тисою (Закарпаття) біля с. Луки-Врубловецькоїпід Кам'янцем-Подільським, у басейні р. Свинолужки на Житомирщині та біля Амвросіївки на Донеччині.

Люди жили невеликими групами, постійно пересуваючись з місця на місце в пошуках їжі. У цей час зародилися колективи для спільного полювання й спорудження найпростіших жител. Створюються первісні стада людей, що були першими формами людських об'єднань. У часи середнього палеоліту первісні люди продовжували заселяти Україну. Вони дісталися басейну Десни, а подекуди просунулися далі. До цього періоду належать стоянки, відкриті в Південному Криму, Приазов'ї, Середньому Подністров'ї, на Волині.

Похолодання спонукало людей кочувати поміж зонами холоду та тепла і пристосовуватися до нових кліматичних умов. Вирішальним для подальшого розвитку людини було те, що близько 100 тис. років тому вона навчилася користуватися вогнем. Люди почали обігріватися в холодну пору, харчуватися смаженим м'ясом та іншими продуктами, відчули себе більш впевнено в навколишньому середовищі.

Змінювався й зовнішній вигляд людини, що дедалі більше наближався до сучасного. На зміну пітекантропові (мавполюдина) в цей період прийшов неандерталець: невисока на зріст, сутула, з масивною головою і дуже похилим лобом людина. Найбільш заселеним на той час був Крим з його сприятливими для життя умовами. В печерах жили по дві-чотири сімї, що складалися з шести-семи людей кожна. Неандертальці вже мали певні навички виготовлення знарядь праці, вміли надавати їм зручних форм, зокрема, вони навчилися виробляти колючі знаряддя праці.

Змінилася психологія людини. Часте спілкування формувало почуття колективізму, люди почали усвідомлювати свої дії та планувати їх. Намітився поділ праці між чоловіками та жінками. Чоловіки стали займатися переважно мисливством, а жінки вели домашнє господарство та переробляли здобич, займалися збиральництвом.

Докорінно змінилося життя на територїіУкраїни під час пізнього палеоліту з наступом льодовика й різким похолоданням. Земля України перетворилася на лісотундру. Вимерла частина теплолюбних тварин. Решта відійшла на південь. Натомість розплодилися мамонти, шерстисті носороги, північні олені та вівцебики. Різке похолодання змінило й саму людину. У безперервній боротьбі з силами природи людина вдосконалювалася. Вона не стільки пристосовувалася до нових умов життя, скільки виборювала право на виживання. Знову відбулися зміни у зовнішньому вигляді людини. Вона вже мало відрізнялася від сучасної і дістала назву «людина розумна», або кроманьйонець.

Люди почалидедалі більше осідати, споруджувати собі житла, насамперед зимові у вигляді наметів, що являли собою каркаси з дерева, кісток, рогів великих тварин, обтягнутих шкурами.

Усього в Україні знайдено понад 500 пізньопалеолітичних поселень на Житомирщині, Чернігівщині, Полтавщині та в інших місцях.

У пізньому палеоліті замість стада з'явився рід. Це було об'єднання кровних родичів по материнській лінії на чолі з жінкою. Окремі роди об'єднувалися в племена. Почалося утворення первіснообщинного родоплемінного ладу. Його головними ознаками були кровна спорідненість родів, спільне володіння знаряддями праці та всім, що вдавалося здобути. В епоху мезоліту льодовик у Європі розтанув, утворився сучасний ландшафт. Знов змінився тваринний світ. Зникли мамонти та шерстисті носороги. Основною здобиччю стали тварини сучасного вигляду. Крім того, люди займались рибальством та збиранням рослин.

Помітно вдосконалювались старі знаряддя праці, що почали ретельніше оброблятись і стали зручніші у використанні та продуктивніші, ніж попередні. Люди винайшли метальні знаряддя. А це у свою чергу привело до великих змін. За допомогою лука і стріл давній мисливець міг полювати на здобич вже не разом з іншими, а самотужки, до того ж із більшим успіхом. Люди все менше залежали від природи. Мезолітичні поселення були на Одещині, Чернігівщині, в Криму та інших областях України.

У період неоліту на зміну традиційним мисливству, рибальству і збиральництву прийшли нові форми господарювання — землеробство і скотарство. Був винайдений керамічний посуд що давало змогу зберігати продукти і перейти на варену їжу. Всього в Україні виявлено близько 500 неолітичних стоянок на Одещині, Івано-Франківщині, Тернопільщині та в інших місцях.

Великі зміни відбулися під час енеоліту. Він характеризувався тим, що люди почали у господарстві використовувати метали. Першим металом, з якого почали виготовляти вироби, була мідь.

Трипільська культура

Найяскравішою археологічною культурою енеоліту була трипільська культура (назва походить від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці XIX ст. археологом О. Хвойком було вперше виявлено її пам'ятки). Трипільські племена освоїли велику територію нинішніх Румунії, Молдови, Побужжя, Південної Київщини та частину Лівобережної України.

Трипільці мешкали в глинобитних одно-та двоповерхових будівлях із глиняними підлогами, оштукатуреними і пофарбованими переважно в червоний колір стінами. Поселення трипільців стояли поблизу річок і були досить великими. У деяких, як вважають археологи, проживало від 8 до 15 тис. мешканців.

Трипільці займалися переважно землеробством, вирощуючи жито, ячмінь, пшеницю та інші зернові культури. На відміну від навколишніх племен вони швидше почали користуватися, окрім мотики, ще й ралом. Врожай трипільці збирали дерев'яними серпами з роговими або крем'яними вкладками. Можливо, в них було двопілля, де чергувалися ярові й озимі посіви. Поблизу селищ трипільці займалися тваринництвом. Вони розводили переважно велику й дрібну рогату худобу, а також свиней і частково коней. Мисливство не відігравало значної ролі в трипільському господарстві, хоча дехто й промишляв ним. Трипільці вирощували абрикоси, сливи, аличу, тобто ті садові культури, що дійшли до наших днів. Трипільське господарство велося так інтенсивно, що через 50—100 років земля виснажувалася і люди мусили переселятись на нові місця.

Трипільці вперше на територіїУкраїни почали користуватися мідними виробами. Проте основною сировиною для виготовлення знарядь праці і зброї залишилися кремінь і дерево.Долютрипільських племен остаточно не з'ясовано. Мабуть, вони розбилися на кілька груп. Частина залишилася на місці, інші порозходилися в різні краї та стали прародичами інших народів Східної Європи та Азії.

Господарські зрушення спричинили значні зміни у суспільних відносинах. Виконувати важкі фізичні роботи (наприклад, орати за допомогою рала) міг тільки чоловік, який став основним годувальником. Тому головна роль в сімТ переходить від матері до батька, родинні зв'язки почали вестися по батьківській лінії. Матріархат змінився патріархатом.

Розклад первісного суспільств

На другу половину III — початок І тис. до н. е. припадає епоха бронзи. Бронзові вироби, що з'явилися на територіїУкраїни, були твердіші за мідні, тому їх і замінили. Але й вони не змогли витіснити кам'яні знаряддя та зброю і існували поряд з ними упродовж кількох тисячоліть. Пізніше зі сплаву міді й олова, цинку та інших компонентів місцеві майстри навчилися робити сокири, серпи, голки, швайки, мечі, вістря списів та стріл тощо. Відтоді почала розвиватися металургія. В епоху бронзи відбувся суспільний поділ праці — відокремлення скотарських племен від інших. Постійною зоною мешкання землеробних племен став лісостеп з його родючими ґрунтами і достатньою вологістю. Започатковане трипільцями орне землеробство удосконалювалось і поширювалось на навколишні землі. Була винайдена соха. Перехід до орного землеробства значно підвищив продуктивність працї. Отже, збільшилося вирощування зерна, яке стало основним продуктом споживання. Степова зона була найбільш придатною для кочового скотарства.

Зростання продуктивності праці дозволило не тільки забезпечити людей усім необхідним, а й створювати певні запаси їжі. Вони поступово зосереджувались в руках окремих осіб, що призвело до майнової нерівності серед людей, а потім і серед племен. Отже, з'являються окремі групи населення, ускладнюються стосунки всередині племен і родів. Для захисту багатих створювались загони збройних воїнів [дружина). Коли люди досягли певного розвитку духовної і матеріальної культури, почали формуватися державні об'єднання {союзи племен), а згоДом держави.

Перші державні утворення кочових племен на території України

Найдавнішим достовірно відомим народом на території України були кіммерійці. Про них є згадка у поемі Номера «Одіссея». Вони жили тут приблизно в X — середині VII ст. до н. е. і займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили у своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці були одними з перших, хто почав виплавляти залізо.їхні майстри навчилися кувати залізо і виготовляти високоякісну сталь.

Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися в племена, а ті, у свою чергу, — у союзи племен на чолі з цем. Столицею Кіммеріїбуло місто Кіммерику Криму.

Політична історія кіммерійців відома мало. Знаємо лише, що вони успішно воювали з країнами Малої і Передньої Азії, але не встояли перед скіфами. У VIII ст. до н. е. через Кавказ кіммерійці з боями почали відходити у Передню Азію.

У VII ст. до н. е. на півдні України з'явилися войовничі племена скіфів, які витіснили звідти кіммерійців. Племена «царських» скіфів підкорили навколишні племена, під їхньою владою опинилася величезна територія від Дону до Дунаю і від Чорного моря до Києва. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфська держава зі столицею

біля сучасного м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі (карта 2).

Давньогрецький історик Геродот, що живу Уст. до н.е., поділив населення Скіфії на дві групи: скіфів-кочівників і скіфів-землеробів. Вони складалися з окремих племен. У Північному Причорномор'ї та Приазов'їжили скіфи-кочівники і «царські» скіфи, суспільний лад яких був ідеально пристосований до умов кочування і війни. Роди й племена були своєрідними військовими підрозділами для охорони худоби й пастухів та грабіжницьких нападів на сусідів.

Скотарство забезпечувало скіфів усім необхідним: м'ясом, молоком, сиром, вовною, шкурами. Скіфи випасали багато коней, овець, значно менше кіз, траплялися в них і верблюди. Численні стада коней і рогатої худоби належали родовій знаті.

До скіфів-землеробів Геродот відносив нескіфські племена різних районів України (здебільшого лісостепових), які були підкорені скіфами і обкладені даниною.

Скіфія була могутньою державою. Вона не мала серйозних ворогів і не вела тривалих воєн. Тільки 513 р. до н. е. скіфи мусили відбивати наступ величезного війська перського царя Дарія І. Оскільки перси переважали, то скіфи вирішили відступати у глиб степів, застосувавши тактику «випаленої землі». Вони засипали колодязі, палили траву, завдавали несподіванихударів нападникам, але уникали великоїбитви. Перське військо тануло. Спроби Дарія І укласти мир ні до чого не привели, і перси змушені були вдатися до поспішної втечі. Перемога над персами зміцнила становище Скіфії. Найбільшої могутності Скіфія досягла у IV ст. до н. е. за царя Атея.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію і віру. Особливо шанували вони бога вогню і стихіїТабіті, богів неба і землі Апі і Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів, що дістало свій прояв у поховальному обряді. Царів та знатних скіфів ховал и разом із дружинами, воїнами, рабами, конями, зброєю, дорогоцінностями, тобто всім тим, що могло їм знадобитися у потойбічному житті. Над могилою насипався курган.

На кінець IV — початок III ст. до н. е. становище Скіфи різко погіршилось. 339 р. до н. е. македонський цар Філіпп II завдав скіфам поразки, і їхня держава почала занепадати. УIII ст. до н. е. до Північного Причорномор'я зі сходу прийшли сармати, які витіснили скіфів.

Величезна територія півдня України опинилася під владою сарматів. їхня держава (Сарматія) відігравала значну роль на міжнародній арені. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Сармати панували в Північному Причорномор'ї до III ст. н. е., тобто до початку великого переселення народів, коли були витіснені гунами і готами.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я

У VIII ст. до н. е. перенасичена людністю рабовласницька Греція почала відтісняти надлишки населення за межі країни. Спочатку греки колонізували узбережжя Середземного моря, а потім і Чорного.

У Північне Причорномор'я переселялися переважно іонійські греки внаслідок постійних нападів на них персів і лідійців.

Першим грецьким поселенням на півдні України була Борисфеніда на острові Березань. Потім у першій половині VI ст. до н. е. на правому березі Бузького лиману виникла Ольвія, на кінець V ст. до н. е. — Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Криму, Пантікапей на місці Керчі, Фанагорія — на Тамані. Одне місто-держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам, які обирали посадових осіб і органи влади. Управління містом здійснювали п'ять архонтів. Окремими питаннями життя міст відали колегії. Правами громадян користувалися всі мешканці, за винятком рабів, іноземців і жінок.

Основою грецького господарства Північного Причорномор'я були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка потім вивозилася до Греції. Високого рівня досягли ремесла — ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор'я. Вони торгували як із Грецією, так і з місцевими племенами. Основними товарами, що завозились у міста-держави і згодом вивозилися до Греції, були збіжжя, худоба, шкури, хутро, а також раби. Із міст-колоній та материкової Греції у Північне Причорномор'я надходили металеві вироби, зброя, тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкова олія та вина. УIV ст. до н. е. виникло Боспорське царство зі столицею в Пантікапеї, яке охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширив свою владу на багато інших грецьких колоній.

У господарстві Боспорського царства переважали землеробство, садівництво і виноградарство, де застосовувалася праця рабів — вихідців з місцевого населення. Розвивалися також ремесла і торгівля. Нестерпні умови життя спричинили 107 р. до н.е. повстання рабів-скіфів під проводом Савмака. Центрами повстання стали міста Пантікапей і Феодосія. Повстанці оволоділи містами й флотом, скинули царя й поставили правителем Боспору Савмака. Але за допомогою військ інших грецьких міст-держав і понтійського царя повстання було придушене.

Грецькі міста-держави Північного Причорномор'я і Криму славилися своєю високою культурою. Значна частина вільних жителів була писемною. Діти навчалися в школах і займалися спортом у спеціальних гімнасіях. Розвивалася література, історична наука, театр, музика. Будувалися храми,їх прикрашали скульптурами, фресками та мозаїкою. Одночасно галузі грецької культури зазнавали впливу культури місцевого населення, внаслідок чого виник новий варіант античної культури.

Проте на зламі IV—III ст. до н. е. міста-держави вступають в епоху занепаду. Внутрішні суперечності, відсутність достатньої військової сили, загарбницькі дії скіфів у Криму — все це зумовило падіння міст і ослаблення впливу греків у Північному Причорномор'ї. У середині І ст. до н. е. Ольвія, Тіра, Херсонес підпали під владу Риму.

А протягом III—IV ст. н. е. під ударами готів і гунів античні міста-держави фактично припинили своє існування.

Готська держава

Натомість своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів. Ці вихідці з басейну Вісли за короткий час змогли підкорити місцеве населення — рештки елінізованих скіфо-сарматських та інших племен. Життям готів керувала рада родових старійшин і народні збори. Готи створили Готську державу — Готику. Об'єднані готські племена очолювали царі, наділені значною владою. Найбільшої могутності готська держава досягла за часів правління Германаріха в IV ст. Панування готів у Північному Причорномор'ї характеризувалося постійними війнами проти Римської імперії, яка намагалась зберегти свою владу над цими землями. Проте Рим втратив Бос-порське царство, міста-держави Тіру, Ольвію тощо.

Але панування готів тривало недовго. Незабаром їх витіснили з Північного Причорномор'я племена гунів, що прийшли сюди зі сходу.

Східні слов'яни на території України

Витоки слов'ян вчені відносять до кінця бронзового — початку залізного віку. За своїм походженням слов'яни — автохтонне (не прийшле, а таке, що сформувалося на цій території) населення України. З VI ст. н. е. слов'янські племена почали відігравати важливу роль у житті Європи.

Слов'яни жили невеликими селищами поблизу річокта водойм. Основним житлом для них була напівземлянка з верхньою надземною і нижньою, заглибленою в землю, частинами, двосхилим дахом та земляною підлогою. Поруч з житлами будувались господарські приміщення та майстерні. Згодом слов'яни почали споруджувати і укріплені городища.

Слов'янське населення використовувало залізні знаряддя праці. Частина речей виготовлялася з кісток тварин, зокрема приколки і гребінці, а прикраси — із заліза, бронзи, подеколи із срібла.

Ці племена займалися землеробством, розводили домашню худобу, полювали, рибалили, займалися промислами.

Важливу роль у житті слов'ян відігравала торгівля. За гроші правили срібні монети, що потрапляли до них із провінцій Західної Римської імперії, Візантії, країн Азії та Близького Сходу. Слов'яни торгували хутрами, медом, воском, хлібом, рибою, шкурами.

Упродовж століть у них виникла своя система релігійних вірувань і встановилися два релігійні культи: обожнювання сил природи та культ предків. Вірування слов'ян називались язичництвом. Вони обожнювали сонце, місяць, вогонь, явища природи (дощ, блискавку тощо), річки, озера, ліси.

Носіями релігійних уявлень слов'ян були жерці — волхви. Язичницьким богам поклонялись просто неба або у капищах (спеціальних місцях для вшанування богів і жертвоприношень). У капищах стояли кам'яні чи дерев'яні ідоли (зображення) богів, яким приносили жертви. У слов'ян були численні обрядові свята, пов'язані зі змінами пір року (веснянки, обжинки, Купала, Коляди). Весільні свята супроводжувались піснями, танцями, хороводами; поховальні обряди — голосінням.

Одним із перших відомих політичних об`єднань слов`ян був Антський племенний союз. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям: племена очолював князь та старійшини, оснолвні питання життя племені вирішували народні збори — віче.

Слов`янські землі потрепали від нападів сусідніх племен: гостів, гунів, аварів, хозарів та ін. Анти не лише оборонялисьа й самі вели постійні війни. Так, наприкінці IV ст. вони розбили готів, але скоро готський король Вінітарій зміг захопити в полон антського князя Божа з синами та 70 старійшинами, яких за його наказом було страчено, і анти змушені були підкоритись готам. Пізніше вони визнали владу гунів, разом із ними здійснювали походи на Візантію. Після розпаду гунської держави вони вели війни на Балканському півострові і переселялися туди, відвоювавши майже всі Балкани у Візантії.

КИЇВСЬКА РУСЬ

Українські землі напередодні утворення Київської держави

Протягом VII—IX ст. слов'яни розселилися на значній території Східної Європи. Згідно з літописом «Повість минулих літ» вони об'єднувалися в союзи племен. Поляни жили навколо Києва на Середньому Подніпров'ї; їхніми сусідами були сіверяни, що мешкали понад Десною. На захід від полян мешкали древляни та дреговичі. Західні межі розселення сягали Прикарпаття, де жили білі хорвати; а вздовж ріки Західний Буг були землі волинян і дулібів. Уличі і тіверці жили в басейнах Дністра та Південного Бугу біля Чорного моря.

На межі VIII—IX ст. у східних слов'ян почали формуватися засади державності.

Формування державності є підсумком тривалого і складного розвитку суспільства. Передумови для неї виникли й у слов'ян (табл. 1).

Економічні передумови	Політичні передумови	Соціальні передумови
— перехід до орного земле-	— потреба родоплемінної зна-	— зміна родової общини
робства;	ті у захисті своїх привілеїв і	сусідською;
— відокремлення ремесла від	захопленні нових багатств;	— виникнення нерівності;
землеробства;	— формування союзів племен;	— поява експлуатації людини
— зосередження ремесла в	— загроза нападу зовнішніх	людиною.
містах;	ворогів;
— виникнення мінових відносин	— достатня військова організація

Руська земля утворилася внаслідок державного об'єднання союзів східнослов'янських племен у другій половині І тис. н. е. На великій території Руської землі із союзів племен утворювались князівства і засновувались міста — Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав та ін. Більшість з них стали центрами князівств.

Головним містом Руської землі став Київ. Це місто виникло майже в центрі слов'янських земель на правому березі Дніпра. За легендою це місто, що знаходилося у землях полян, було засновано трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом та їхньою сестрою Либіддю на нинішній Старокиївській горі. Місто дістало назву на честь старшого брата Кия — полянського князя.

Отже, Київ був центром племені полян, що жили в Середньому Подніпров'ї. Спочатку він був укріпленим поселенням, огородженим ровом та земляним валом. Він був столицею Полянського князівства, в ньому стояли князівський палац, житлові будинки, основні господарські та культові споруди.

Про Кия ж відомо, що, закінчивши спорудження міста на Дніпрі наприкінці V ст., він здійснив похід на Візантію, вів переговори з візантійським імператором, уклав торгову угоду з Візантією, а повертаючись назад, на Дунаї заклав місто Києвець.

Сусідами слов'ян на північному заході були племена балтівта норманів {варягів), на сході та на півдні — хозари й печеніги та інші кочові племена. Між слов'янами та їхніми сусідами відбувалися сутички за володіння річковими шляхами для ведення торгівлі з країнами Сходу та Візантією.

У IX ст. на слов'янських землях з'явилися варяги, чиї морські походи не давали спокою всій Західній Європі. УIX—XI ст. еони як найманці були на службі у руських князів і візантійських імператорів.

У VIII ст. на сході від Руської землі з'явилася держава хозарів —Хозарський каганат. Войовничі хозари підкорили собі і обклали даниною полян, сіверян і в'ятичів. Але хозарське поневолення тривало недовго. Поляни за допомогою варягів на початку IX ст. змогли повернути собі незалежність.

Наприкінці IX ст. в південноукраїнських степах з'явився новий небезпечний ворог — печеніги, тюркські племена, основним заняттям яких були набіги на сусідні племена і країни. Протягом X—XI ст. русичі вели з ними тривалу боротьбу.

Передумовою створення Київської Русі був розклад родоплемінного ладу у слов'ян, виокремлення правлячої верхівки, що складалася з князів — вождів союзів племен, князівських дружинників, старійшин. Поступово занепадає роль віча, на якому раніше вирішувались найголовніші справи. Воно скликається лише тоді, коли це потрібно князеві. Втрачається значення народного ополчення, оскільки навколо князів формуються постійні дружини — об'єднання бойових соратників, друзів князя. За допомогою дружин князі завойовували нові землі, збирали данину, голос дружини міг бути вирішальним у питаннях війни та миру, вирішенні інших важливих проблем. Знатні дружинники і родова знать становили при князі боярську раду, що була дорадчим органом. Поступово виникала верства великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні маєтки, що передавались у спадщину).

У IX ст. київські князі поширили свою владу на сусідні землі. Коли у середині IX ст. правителем Києва був князь Дір, арабський історик, географ і мандрівник Хасан аль Масуді писав, що Дір — «перший серед слов'янських царів», який володів «великими містами і багатьма населеними країнами».

Становлення Київської держави пов'язане і з ім'ям князя Аскольда. Він проводив сміливу і далекоглядну політику, чим зміцнив свою державу. Для посилення авторитету своєї влади він прийняв титул кагана, що тоді був рівний титулові імператора, чим поставив Руську державу на один щабель з Візантією та Хозарією — найсильнішими тогочасними державами. Аскольд проводив активну зовнішню політику. За його правління Київська держава міцно утвердилась на узбережжі Чорного моря. Головним напрямом політичних інтересів Аскольда був південь та південний схід, де знаходились найрозвинутіші на той час країни. Найважливішою акцією Аскольда були його походи на Візантію, які закінчилися вигідними для князя мирними угодами з візантійцями. За Аскольда відбулася перша спроба поширення у східнослов'янських землях християнства, яка відноситься до 860 р. Але в той час воно не стало панівною релігією, бо хрестилася лише невелика частина суспільної верхівки на чолі з князем. Нова релігія зустрічала опір не тільки народу, а й панівної верхівки, в тому числі й волхвів. Саме вони запросили на допомогу новгородського князя Олега, який у 882 р. з Новгорода здійснив похід на Київ і, розбивши дружину Аскольда, захопив місто, звівши нанівець прогресивні діяння цього князя, якого вбили за наказом Олега. Об'єднавши свої володін-і на півночі з київськими, князь Олег сприяв утворенню єдиної східнослов'янської держави, що ала назву Київська Русь.

Зміцнення Київської держави у X ст. за перших князів

ПРАВЛІННЯ ОЛЕГА

Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р. підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію, за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода, що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати. Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусивїї підписати з Руссю вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців (право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом б місяців з постачанням харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір, який також був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював князь і з Хозарією. Його дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава займала велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря (карта 3).

КНЯЗЬ ІГОР

912 р., після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських земель. У 913—914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. У 915 й 920 рр. він виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя^ 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа.

941 р. Ігор вирушив зі своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили сплачувати мито, торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами.

ПРАВЛІННЯ КНЯГИНІ ОЛЬГИ

Коли загинув князь Ігор, його синові Святославу було три роки, тому влада перейшла до вдови Ігоря — княгині Ольги. Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його жителів.

Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії— Константинополь — та уклала новий договір з Візантією.

Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній, продовжувала опікуватися справами своєї держави.

ПОХОДИ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА

Син княгині Ольги і князя Ігоря Святослав увійшов в історію як князь-завойовник.

Головною метою походів Святослава було зміцнення Київської держави, забезпечення вільної торгівлі з країнами Сходу і Візантією, ліквідація зовнішньої загрози на кордонах з боку кочівників.

Святослав підкорив в'ятичів і тим самим завершив об'єднання східнослов'янських племен довкола Києва. Потім він, здійснивши похід на Північний Кавказ, розгромив ясів (осетинів) і касогів (черкесів) і приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів, захопив м. Тьмутаракань. Святослав здійснив вдалі походи проти волзьких булгар. 965 р. він розгромив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по Волзі.

Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани. Візантійці запросили Святослава завоювати для них Болгарію, здобривши своє прохання щедрими дарами князеві. 967 р. він розгромив болгарське військо і оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених ними печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів, що облягли Київ.

Наступного року Святослав повернувся на Балкани, мислячи навіть перенести свою столицю в Подунав'я до заснованого ним міста Переяславець. Та другий похід виявився невдалим. Проти війська Святослава об'єдналися сили візантійського імператора Іоанна Цимісжія і болгарського царя Бориса. Тому русичі змушені були відступити і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол. Після тримісячної оборони в Доростолі Святослав змушений був підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. 972 р., повертаючись на батьківщину, на острові Хортиця князівське військо потрапило у печенізьку засідку і цілком загинуло. Загинув і сам князь.

Діяльність Святослава сприяла зростанню могутності Київської Русі, єднанню східнослов'янських племен та зміцненню кордонів держави.

Київська Русь за князювання Володимира Великого

Після смерті Святослава між його синами почалася жорстока боротьба за владу, в якій переміг Володимир Святославич. Одним із головних завдань, що постали перед князем на початку його правління, було утримання понад двох десятків племен під владою Києва. Протягом 981—984 рр. Володимир приборкав повстання в'ятичів, радимичів, встановив для них данину, також приєднав землі Червенської Русі — міста Червень, Бузьк, Белз, Перемишль, що належали полякам, і землі ятвягів між Німаном та Західним Бугом, а потім землі білих хорватів.

Володимир непокоївся печенізькою загрозою і постійно намагався її відвернути, але для цього була потрібна сильна армія. Отож Володимир розпочав військову реформу, замінивши племінну організацію війська на феодальну — службу за право володіти земельною власністю. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім цього, була створена система фортець, валів, опорних пунктів тощо річках Стугні, Сулі, Трубежі.

Адміністративна реформа передбачала ліквідацію племінних княжінь, поділ усієї країни на округів. Округи ділилися на волості, на чолі яких були поставлені довірені особи або князівські сини. Судова реформа запровадила окремий князівський суд, який був світським і відокремленим від єпископського.

Була проведена й релігійна реформа, щоб упорядкувати систему язичницьких вірувань в державі і тим самим сприяти згуртуванню слов'янських племен. З цією метою він створив язичницький пантеон із 6 богів і зробив обов'язковим поклоніння їм. Проте, переконавшись в неможливості таким чином об'єднати державу і запровадити єдину релігію, він ознайомився з іншими релігіями і вирішив прийняти християнство за візантійським обрядом.

Запровадження християнства на Русі

Для піднесення авторитету свого роду та значення своєї держави Володимир забажав одружитися з візантійською принцесою Анною, сестрою візантійського імператора. Після того, як дружина Володимира захопила в Криму Корсунь (Херсонес), імператор погодився на шлюб своєї сестри з Володимиром, але за умови, що той прийме християнство.

Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією і влітку 988 р. наказав жителям Києва прийняти хрещення. Обряд хрещення було здійснено в усіх містах і селах держави.

Після прийняття християнства в Київській Русі розпочалося церковне будівництво: найбільшу церкву було споруджено в Києві на честь Богородиці та названо Десятинною, оскільки на її утримання князь виділив десяту частину свого майна. Київ став духовним центром поширення християнства та діяльності православної церкви. Там знаходилась резиденція митрополита, якого висвятив константинопольський патріарх — найвища духовна особа православної церкви. Першим митрополитом був грек Феофілакт (988—1018 рр.) Духовній владі київського митрополита підлягали єпископи: вони правили єпархіями (церковними округами), куди входили численні нараф/і'(церковні общини на чолі зі священиками), що засновувались у містах і селах.

Після прийняття християнства в Київській Русі виникли численні монастирі. Першими монастирями стали Межигірський, Печерський, Видубицький та ін.

На утримання вищого православного духовенства і монастирів великі київські князі давали великі грошові пожертвування, а також орні землі, ліси, сіножаті, рибні озера. Селяни і міщани для утримання місцевих церков сплачували десятину.

Прийняття християнства на Русі справило величезний вплив на подальший розвиток держави:

• воно зміцнило центральну владу князя, оскільки християнська релігія наголошує, що влада правителя дана Богом;

• сприяло формуванню єдиного світогляду та єдиної ідеології для різноплемінного населення держави і його згуртуванню у єдину давньоруську народність;

• дало можливість Київській Русі як рівноправній увійти в коло наймогутніших держав Європи;

• сприяло бурхливому розвиткові культури, торгівлі, кам'яного будівництва, а також культурним зв'язкам з християнським світом.

Наприкінці правління Володимира Святославича виникла серйозна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив син Святополк, а другий син —Ярослав — відмовився, сидячи у Новгороді, сплачувати Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але 1015 р. помер.

Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком почалася кривава боротьба за одноосібну владу в державі. В ній вийшли переможцями Ярослав і Мстислав.

За угодою 1026 р. брати поділили Русь на окремішні володіння вздовж Дніпра: Ярослав став княжити в Києві, а Мстислав — на Лівобережжі з центром у Чернігові. Брати спільними зусиллями вигнали поляків з Червенської Русі, знову приєднавши її до Київської держави. Цей похід відбувся 1031 р. А 1036 р., після смерті Мстислава, Ярослав став правити одноосібно. Ярослав докладав багато зусиль для зміцнення єдності та централізації держави. Він продовжував будівництво захисних споруд проти кочовиків, фортець навколо Києва. 1036 р. печенігам було завдано остаточної поразки, після чого вони припинили свої набіги на Русь.

При Ярославі, якого прозвали Мудрим, Русь досягла зеніту свого розвитку. З'явилися нові міста, що стали центрами торгівлі і ремесла, збільшилась земельна власність бояр і дружинників. Зростав і міжнародний авторитет Київської держави, свідченням чого були династичні шлюби дочок Ярослава з найвпливовішими володарями Європи: вони стали угорською, норвезькою та французькою королевами. Сам Ярослав одружився зі шведською принцесою, а його сестра стала дружиною польського короля.

Найважливішим актом державотворення часів Ярослава було складання законів держави у єдиний збірник— «Руська Правда», який потім доповнили статтями та положеннями сини Ярослава. «Руська Правда» закріпила ті суспільні відносини, що склалися в Київській державі на той час. її статті закріплювали нерівноправність осіб різних верств населення. Найбільшими правами, зрозуміло, користувався князь. Частина штрафів, які накладались на злочинців, йшли на його користь. Грошові зкарання були різними залежно від соціального стану потерпілих. «Руська Правда» охороняла зиватну власність та її власника.

При Ярославі багато уваги приділялось культурному розвиткові держави: було відкрито школи, зліотеки, розпочалося літописання та переписування книг ченцями. При монастирях засновано врші лікарні.

Саме тоді посилилось і значення Київської митрополії: найвищу церковну посаду — митрополи-і — почав обіймати вже не грек, як раніше, а русич. Ним став Іларіон.