НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПІДВИЩЕННЯ КВАЛІФІКАЦІЇ КАДРІВ

КАФЕДРА ПІДТРИМАННЯ ДЕРЖАВНОГО ОБВИНУВАЧЕННЯ

Л Е К Ц І Я

„Участь прокурора у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру”

Автор:

старший викладач

Гаєвий В.Ф.

2011р.

План

1. Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

2. Суб’єкти примусових заходів медичного характеру. Правове положення психічно хворих осіб та захист їх прав.

3. Види примусових заходів медичного характеру.

4. Особливості судового розгляду справ про застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміну та припинення.

5. Завдання і повноваження прокурора у судовому розгляді справ зазначеної категорії.

1. Поняття, історія розвитку інституту застосування примусових заходів медичного характеру та підстави їх застосування.

Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються у сфері кримінального судочинства, являють собою комплексний кримінально-правовий і кримінально-процесуальний інститут права.

Поняття та мета примусових заходів медичного характеру визначено у кримінальному законодавстві. Зокрема, статтею 92 Кримінального кодексу України передбачено: „Примусовими заходами медичного характеру є надання амбулаторної психіатричної допомоги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу, в спеціальний лікувальний заклад з метою її обов’язкового лікування, а також запобігання вчинення нею суспільно небезпечних діянь”.

Історія становлення інституту застосування примусових заходів медичного характеру свідчить про досить суперечливі і непослідовні підходи до правового стану психічно хворих і заходів, які до них застосовувалися.

У різні часи відношення до душевнохворих було різне. У ХІ-ХІІ століттях до них застосовувалися тортури і спалення тих хворих, які вчиняли найбільш небезпечні злочини.

Правовий статус психічно хворих осіб і характер заходів, що застосовувалися до них, визначаються рівнем цивілізації, гуманізації та розвитку медицини.

Ще навіть у ХVIII столітті Руська судова хроніка знає непоодинокі випадки засудження душевнохворих на смертну кару або довічне тюремне ув’язнення.

Разом з тим, ще у 1669 році вперше з’являються у Росії законодавчі положення, що стосуються участі душевнохворих у кримінальному судочинстві, зокрема в „Новоуказанных статьях о татьбах, разбойных у убийственных делах», де була вказівка на те, що „чаще бесный убьёт, неповинен есть смерти». Тут же зазначалося про недопущення їх у свідки. Психічні захворювання могли служити приводом для пом’якшення покарання чи навіть звільнення від нього.

У Західній Європі, де католицька церква вбачала в душевнохворих „одержимих бісом”, такі люди зазнавали суворих переслідувань.

Під впливом ідей французьких гуманістів ставлення до душевнохворих в ХVIII столітті також змінилося. Ряд вчених-психіатрів підтримали французького психіатра Ф. Пінеля про звільнення психічно хворих осіб від відповідальності. В 1794 році він домігся від Національного Конвенту Французької Республіку дозволу про зняття ланцюгів із психічно хворих.

Саме в КК Франції 1810 року вперше з’явилася стаття про неосудність. Зокрема ст. 64 КК передбачала: „Немає ні злочину, ні проступку, якщо під час вчинення дії обвинувачений перебував у стані божевілля.”

На Русі найчастіше душевнохворі, які вчинили правопорушення, поміщалися у примусовому порядку в монастирі, найнебезпечніших із них заковували в кайдани і ланцюги.

Поводження з душевнохворими особами, які навіть не вчиняли правопорушень у „божевільних домах” царської Росії відзначалося жорстокістю і було спрямоване не стільки на лікування, скільки на вгамування.

Згодом правове становище психічно хворих, які вчинили злочини отримало більш конкретне законодавче закріплення.

В Уложенні Росії про покарання кримінальні і виправні 1845 року містилося досить широке визначення поняття неосудності.

Як причини, які виключають ставлення у вину вчинене, називалося божевілля, напади хвороби, яка призводить до запаморочення або до повної безпам’ятності. Тут же були визначені порядок поміщення цих осіб у будинки для божевільних, строки їх тримання і підстави для звільнення.

Другий період в історії розвитку ставлення держави до проблем примусового лікування припадає на період земських і судових реформ, починаючи з 1860-х років.

Загалом ХІХ століття стало переломним для історії європейської та російської судової психіатрії та юриспруденції. Тодішні наукові дослідження стали основою розвитку понять про осудність і неосудність у кримінальному праві, що знайшло своє відображення у законодавстві.

А Кримінальне уложення 1903 року вперше сформулювало поняття неосудності особи, дало визначення цього статусу, максимально наближене до сучасного. Зокрема було зазначено: „Не ставиться у провину злочинне діяння, вчинене особою, яка під час вчинення не могла розуміти властивості і значення того, що вона вчиняє, або керувати своїми вчинками внаслідок особливого розладу душевної діяльності або несвідомого стану, або невідомого стану, або ж розумового розвитку, що походить від тілесної вади чи хвороби. У випадку ж вчинення вбивства, досить тяжкого тілесного ушкодження, зґвалтування, підпалу або замаху на одне з цих злочинних діянь особа, яка вчинила такий злочин, обов’язково поміщується у лікувальний заклад”.

Зроблено значний крок вперед у розвитку психіатрії, як науки. Надання психіатричної допомоги, проведення судово-психіатричної експертизи було передано земствам і міським самоуправам і це відіграло значну роль у розвитку судової психіатрії. Велике значення для судової психіатрії мало введення Судових статутів і гласного судочинства за участю в судових процесах експертів-психіатрів.

Судова практика вимагала опрацювання теоретичних положень концепції неосудності, розробки принципів судово-психіатричної оцінки психічних розладів. Ці проблеми знайшли своє відображення у капітальних для свого часу дослідженнях вчених-психіатрів І.В. Константиновського, А У. Фрунзе, у доповідях на з’їздах психіатрів та пироговських з’їздах лікарів В.І. Яковенка, С.Н. Данилло, Я.А. Боткіна, В.П. Сербського.

Зазначені наукові розробки і втілення їх у практичну діяльність мали свій позитивний вплив на формування законодавства з цих питань і в подальшому , в тому числі і в так звану радянську добу.

Першим правовим актом радянської влади щодо психіатрії була Інструкція „Про освідування душевнохворих”, видана Народним комісаріатом української юстиції у червні 1918 року. Її положення застосовувалися і судовою практикою.

Навесні 1921 року на базі Пречистинської лікарні у Москві був створений Інститут судово-психіатричної експертизи імені В.П. Сербського.

Застосування примусових заходів медичного характеру більш детально були регламентовані у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах РСФСР 1960 року. Було передбачено примусове лікування у психіатричних лікарнях загального і спеціального типу, які перебували у віданні МВС. Таким чином, кримінальне законодавство вперше передбачало види примусових заходів медичного характеру.

Кримінальний кодекс Української РСР 1961 року містив визначення неосудності особи подібне сучасному визначенню у ст. 19 КК України, а також види примусових заходів медичного характеру, зокрема: поміщення в психіатричну лікарню загального типу; поміщення в психіатричну лікарню спеціального типу.

Встановлення самого факту неосудності особи щодо вчинення діяння не тягне за собою обов’язкового застосування примусових заходів медичного характеру. Неосудна особа може піддаватися таким заходам лише за наявності передбачених законом підстав.

Підставами для застосування примусових заходів медичного характеру є:

• вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України;

• встановлення факту неосудності чи обмеженої осудності особи;

• визнання особи суспільно-небезпечною через її хворобу.

Суттєвим недоліком Кримінального кодексу УРСР було те, що він не передбачав підстав для застосування примусових заходів медичного характеру. Містилися вони у Кримінально-процесуальному кодексі УРСР, де зокрема у ст. 416 зазначено: „Застосування примусових заходів медичного характеру, встановлених статтею 13 КК УРСР, до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані неосудності або захворіли після вчинення злочину на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, провадиться за ухвалою суду.

Примусові заходи медичного характеру застосовуються лише до осіб, які є суспільно небезпечними”.

Зміст цієї норми КПК України не змінився до цього часу.

Це суперечить вимогам статті 1 КПК, яка передбачає, що „Призначенням Кримінально-процесуального кодексу є визначення порядку провадження у кримінальних справах”.

Підстави для притягнення до кримінальної відповідальності, як і для застосування примусових заходів медичного характеру відносяться до завдань кримінального законодавства (ст.2 КК України).

Таким чином, підстави кримінальної відповідальності, як і підстави застосування примусових заходів медичного характеру мають передбачатися Кримінальним, а не Кримінально-процесуальним кодексом.

До речі, незважаючи на удосконалення законодавства в ході так званої малої судової реформи у 2001 році, цей недолік продовжує мати місце.

Більше того, з 2001 року у чинному кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві появилося поняття обмеженої осудності особи. Внесені до КПК України зміни щодо нового статусу особи як обмежено осудної є незаконними, адже відповідно до ст. 20 КК України обмежено осудні вчинюють не суспільно небезпечні дії, а злочини і несуть кримінальну відповідальність. А це значить, що кримінальні справи щодо таких осіб направляються до суду з обвинувальними висновками, суди постановляють вироки, якими поряд з покаранням можуть бути призначені примусові заходи медичного характеру.

Пороте, закон передбачає зовсім інше.

Зокрема, у частині 1 статті 417 КПК України зазначено: „Досудове слідство в справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами у стані неосудності або обмеженої осудності, а також про злочини осіб, які вчинили його у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку, проводиться органами досудового слідства за правилами, передбаченими статтями 111-130, 148-222 цього Кодексу”.

Аналогічною за змістом є ч.3 цієї статті: „По закінченні досудового слідства, якщо буде встановлено неосудність або обмежену осудність особи, що вчинила суспільно небезпечне діяння, складається постанова про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру. В постанові повинні бути викладені всі обставини, які підтверджують вчинення цією особою суспільно небезпечного діяння, а також дані, які підтверджують, що ця особа захворіла на психічну хворобу. Ця постанова разом з справою надсилається прокуророві”.

З урахуванням наукових розробок і практичного досвіду в Україні та міжнародного досвіду, Верховною радою України 22 лютого 2000 року був прийнятий закон України „Про психіатричну допомогу”, який визначає основні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою, обов’язки та повноваження органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо захисту прав осіб, які страждають на психічні захворювання, права та обов’язки фахівців, інших працівників у сфері надання психіатричної допомоги тощо. У цьому законі вперше визначено поняття презумпції осудності (здоров’я) і завдання держави щодо надання психіатричної допомоги на основі принципів законності, гуманності, додержання прав людини і громадянина, добровільності, доступності та відповідно до сучасного рівня наукових знань, необхідності і достатності заходів лікування з мінімальними соціально-правовими обмеженнями. Детально регламентовано порядок застосування примусових заходів медичного характеру, їх продовження, зміни і припинення.