16

Лекція 1. Проблеми цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав фізичної особи та їх захисту

1. Особливості цивільно-правового регулювання особистих немайнових прав фізичної особи.

2. Особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи.

а) Особливості цивільно-правового захисту права на здоров'я.

б) Проблеми реалізації права на опіку або піклування.

3. Особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи.

а) Особливості реалізації та цивільно-правового захисту права на ім’я, права на повагу до гідності та честі, права на недоторканність ділової репутації.

б) Проблеми реалізації права на інформацію, на таємницю кореспонденції, на недоторканність житла.

4. Участь прокуратури у захисті особистих немайнових прав фізичних осіб.

1. Особисті немайнові права фізичної особи вперше в Україні регулюються чинним Цивільним кодексом. Це логічне продовження закладеного у Конституції механізму реалізації і захисту прав фізичної особи. Це і данина часу, адже сьогодні, як ніколи особлива увага приділяється у всіх цивілізованих державах людині, її правам та інтересам. За законодавче закріплення прав людини велася довготривала боротьба. Сьогодні вона триває з метою подальшого законодавчого закріплення більш повного переліку і обсягів цих прав та гарантій їх здійснення.

Цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав фізичної особи має свої особливості.

Особистим немайновим правам притаманні такі ознаки: відсутність економічного змісту, тісний зв’язок з фізичною особою, неможливість відмови від них або позбавлення цих прав, спрямованість на виявлення та розвиток особистості, специфіка об’єкта даних прав, умов їх виникнення та припинення, неможливість звернення стягнення на об’єкт особистого права. Глава 20 ЦК присвячена загальним положенням про особисті немайнові права фізичної особи. У ч.4 ст. 269 ЦК записано, що особистими немайновими правами фізична особа володіє довічно. Тобто можна зробити висновок, що особисті немайнові права людини чинні до її смерті, а зі смертю припиняються. У науковій літературі справедливо критикувалася така позиція законодавця. Р. Стефанчук зауважує на полісемічності використаного у ЦК терміну “довічно”, адже зміст його може розумітися як безстроковість і як тривалість до кінця життя.

Відсутність економічного змісту особистих немайнових прав означає, що здійснення цих прав не передбачає майнового задоволення з боку інших осіб, що їх неможливо оцінити. Вважати, що особисті немайнові права взагалі не мають цінності (у розумінні нічого не варті) неправильно. Вони мають цінність, але її неможливо виразити у грошах чи іншому еквіваленті. Іноді цінність особистих немайнових прав проявляється у поєднанні з майновими можливостями особи. Наприклад, цінність ділової репутації фізичної особи, її імені, творчої діяльності.

Про певну залежність особистих немайнових прав від майнової сфери зауважують Н.С. Кузнєцова та О.В. Кохановська. Вони пропонують пересвідчитись у цьому, порівнявши можливості реалізації прав матеріально забезпеченою особою і особою, яка таких можливостей не має.

Особисті немайнові права фіз.особи вважаються невідчужуваними. Й.О. Покровський на початку XX ст. писав: “Если всякое субъективное право обеспечивает личность от произвола властей, то идея “неотъемлемых прав” направляется против государства как такового. Самоутверждение личности достигает здесь в юридическом отношении своего кульминационного пункта“. Він же прогнозував, що новий розвиток правосвідомості рухатиметься в напрямку визнання прав фізичної особи, навіть конкретної людської особистості, а право зобов’язане буде взяти всі порушувані нематеріальні інтереси під свій захист.

Особисті немайнові права фізичної особи мають абсолютний характер, на відміну від майнових, що в більшості відносні. Тобто певному носієві абсолютного права кореспондує обов’язок невизначеної кількості осіб поважати це право і не порушувати його.

Особисті немайнові права згідно ст. 269 ЦК належать кожній особі від народження або за законом. Від них не можна відмовитися, їх не можна позбавити. Обмеження в правах людини передбачені Конституцією України у виняткових випадках. Обмеження можуть передбачатися і законами України.

Згідно ст. 271 ЦК зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя.

У теорії цивільного права зміст будь-якого суб’єктивного права вважається сукупністю правомочностей: на дії управненого суб’єкта, на вимоги до зобов’язаного суб’єкта, на захист права. Це стосується і особистих немайнових прав фізичної особи.

У науковій літературі зустрічаються різні визначення особистого немайнового права. Іноді його визначають як невіддільне від особи благо Більшість науковців стверджує, що це суб’єктивне право, яке виникає з приводу нематеріальних благ чи результатів інтелектуальної діяльності Сучасні дослідники також підкреслюють позитивний характер особистих немайнових прав.

Як правило, фізична особа самостійно здійснює особисті немайнові права. Але вона вправі уповноважити від свого імені представника для реалізації правомочностей, що не вимагають особистої участі. Найчастіше представник залучається для захисту прав. Батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники здійснюють як законні представники особисті немайнові права недієздатних, малолітніх, неповнолітніх. Малолітні, відповідно до ч.1 ст.31 ЦК, самостійно здійснюють особисті немайнові права інтелектуальної власності. В інтересах повнолітніх фізичних осіб, які за віком або станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки, опікуни, піклувальники.

Для захисту особистих немайнових прав фізичної особи не застосовується строк позовної давності.

Вважається, що після смерті фізичної особи окремі її особисті немайнові права захищаються (охороняються) спадкоємцями, хоча законодавчо це не закріплено (н-д, право на ім’я, право на спростування недостовірної інформації, право на недоторканність ділової репутації, право на повагу до гідності та честі). Але чи може існувати право без суб’єкта? Якщо є право – має бути його носій. На це звернув увагу Р.Б.Шишка, пропонуючи ввести у законодавство поняття фантомних прав, яке б допомогло вирішити вказану правову проблему. Р. Стефанчук пропонує назвати ці права “посттанативними” (від лат. “post” - після та “thanatos” - смерть). Фантомні чи “посттанативні” права існують самостійно, без їх суб’єкта. Спадкоємці ж набувають права захищати ці права за законом і розглядаються Р.Б. Шишкою як треті особи з правом вимоги, як такі, що набули прав кредиторів, а порушники особистих немайнових прав особи вважаються боржниками. Думається, що розгляд особистих немайнових відносин за допомогою схеми кредитор-боржник неправильний. Проте питання існування особистого немайнового права без суб’єкта особливо значиме по відношенню до особистих немайнових прав інтелектуальної власності і воно залишається дискусійним.

“Узаконенная возможность осуществления и защиты неимущественных прав после смерти их обладателя третьими лицами приводит к мысли о существовании некоторых нематериальных благ в отрыве от личности после смерти человека в усечённом объёме (составе)”, - таку думку висловила М.М. Малеїна. І ця думка підтверджує спірність позиції про невідчужуваність особистих немайнових прав творця та про неможливість їх реалізації після смерті фізичної особи.

Наприклад, за встановленими винятками немайнові права інтелектуальної власності реалізують спадкоємці згідно болгарського закону про авторське право і суміжні права.

Щодо захисту особистих немайнових прав фізичної особи, то слід зауважити, що цей захист згідно Конституції і Закону „Про прокуратуру” здійснюється і через представництво прокуратурою у суді інтересів неповнолітніх, недієздатних, обмежено дієздатних, безвісно відсутніх, непрацездатних осіб та інших громадян, які через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин не можуть самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Прокуратура також здійснює згідно перехідних положень Конституції нагляд за додержанням і виконанням законів, під час здійснення якого виявляє порушення особистих немайнових прав фізичних осіб, реагує на ці порушення, здійснює заходи щодо їх припинення та запобігання їх вчиненню, притягнення до відповідальності винних.

2. У ЦК особисті немайнові права фізичної особи згруповані за змістом у двох главах – 21 та 22. У главі 21 приділена увага правам, що забезпечують природне існування фізичної особи. Це перш за все право на життя і право на здоров’я. Вони є природними правами, що належать особі від народження. В Україні фізична особа не може бути позбавлена життя, навіть і за її бажанням. З метою охорони та збереження життя людини у ЦК та спеціальних законах передбачено ряд заходів, зокрема, щодо проведення дослідів над фіз.особою (потрібна тільки особиста згода самої повнолітньої особи), стерилізації, переривання вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки. З 1 січня 2007 року Україна перейшла на нові стандарти Всесвітньої організації охорони здоров’я, за якими дитина реєструється не з 28-го, а з 22-го тижня вагітності, отже аборти з 22 тижня вагітності без поважних причин заборонено. Перелік цих поважних причин встановлює Кабінет Міністрів України. У ст. 50 Основ охорони здоров’я закріплено право на штучне переривання вагітності за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше 12 тижнів.

Із правом на життя пов’язане право на охорону здоров’я (ст. 283 ЦК). Проте чіткого визначення права на охорону здоров’я законодавець не надає. Можна запропонувати розуміти це право як гарантовану законом та забезпечувану державою можливість фізичної особи використати необхідні для збереження здоров’я та його покращення засоби і заходи. Право на охорону здоров’я пов’язане з іншими правами: правом на медичну допомогу, на інформацію про стан здоров’я, на таємницю про стан здоров’я, на допуск під час перебування на лікуванні у закладі охорони здоров’я медпрацівників, членів сім’ї, опікуна, піклувальника, нотаріуса та адвоката, священнослужителя для відправлення богослужіння та релігійного обряду, правом на донорство, правом на безпечне для життя і здоров’я довкілля. На жаль, можливості реалізації права на охорону здоров’я в Україні обмежені, як і гарантії, що мають надаватись державою. Про це свідчать цьогорічні приклади про ненадання державою можливості для оздоровлення за рахунок держави окремих категорій дітей-інвалідів, для утримання яких потрібні спеціальні умови.

Право на медичну допомогу гарантується Конституцією України. Але його реалізація у ряді випадків проблематична. Зокрема, приклад про Настю Овчар став свідченням нерозпорядливості КМУ, зволікання з наданням медичної допомоги, якої не може забезпечити своєму громадянину Україна, відсутності відповідних коштів у держбюджеті. А такі кошти мають бути закладені у бюджет, оскільки в Основах охорони здоров’я на державу покладено обов’язок забезпечити лікування людини в інших державах, де відповідне лікування здійснюється, якщо в Україні таке лікування ще не практикується.

Здійснення права на медичну допомогу у ряді випадків унеможливлюється відсутністю коштів у фізичної особи на відповідні медикаменти або на оплату хірургічних дій. Це ж стосується і надання медичних послуг. Безоплатні медичні послуги надаються зачасту і неякісно. В Україні у 2005 і наступних роках, враховуючи нинішній 2009, були випадки вакцинації школярів неякісною вакциною. Як відомо, це призводило і до масових захворювань дітей.

Згідно оприлюдненої Всесвітньою організацією охорони здоров’я статистики через лікарські помилки щодня в Україні помирає 6-7 хворих і втричі більше стає інвалідами (Помилки лікарів убивають сім українців щодня // Голос України. – 2009. – 11 квітня. – С.1) Серед причин вказано: слабку підготовку фахівців, призначення неправильних ліків, недостатнє фінансування. Прикладами лікарських помилок є встановлення неправильного діагнозу медичними працівниками Дніпропетровської міської лікарні № 6 (несвоєчасно діагностували рак і навіть ампутували ногу людині), внаслідок чого пацієнт помер. Прокуратура порушила кримінальну справу (Неправильний діагноз може коштувати двох років волі // Голос України. – 2009. – 15 серпня. – С. 13). Через помилку або непрофесійність лікарів швидкої допомоги у березні 2009 року від вірусної пневмонії померла 19–літня студентка Кам’янець-Подільського національного університету. Лікарі на перший виклик приїхали і застосували жарознижуючі препарати, як при грипі. А на другий виклик вирішили не їхати (До смерті довела застуда //Голос України. – 2009. – 26 квітня.)

Залишаються проблемними питання щодо відповідальності конкретного лікаря чи медичного закладу за лікарську помилку, за розголошення інформації про стан здоров’я. Відсутня законодавча база для надання медичної допомоги і медичних послуг в цілому на договірних засадах, тобто через оформлення відповідних договорів між пацієнтом і медичним закладом чи приватним лікарем.

Як випливає із ст.284 ЦК повнолітня дієздатна фізична особа має право відмовитися від лікування. Але нічого не сказано про надання такого права малолітнім і неповнолітнім – їхня згода лише є необхідною у разі надання медичної допомоги. Але чим медична допомога відрізняється від лікування? Видається, що ст. 284 вимагає уточнення, конкретизації.

Проблемними на практиці є випадки надання фізичній особі психіатричної допомоги. Проблеми виникають вже з того, що хвороба людини приховується оточуючими – батьками, опікунами (піклувальниками), співробітниками, а через це порушуються права психічно хворих, ними (хворими) вчиняються порушення, ускладнюється перебіг їх хвороби без лікування.

Згідно ст.9 Основ охорони здоров’я на підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій.

Застосування примусових заходів медичного характеру щодо осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, обмеження прав інших громадян у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації, а також у зв'язку з проведенням карантинних заходів допускається тільки на підставах і в порядку, передбачених законами України. Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

У ст. 31 Основ охорони здоров’я закріплена вимога щодо обов’язкових профілактичних медичних оглядів неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій з шкідливими і небезпечними умовами праці, військовослужбовців та осіб, професійна чи інша діяльність яких пов'язана з обслуговуванням населення або підвищеною небезпекою для оточуючих.

Власники та керівники підприємств, установ і організацій несуть відповідальність за своєчасність проходження своїми працівниками обов'язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для здоров'я населення, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов'язкового медичного огляду. Перелік категорій населення, які повинні проходити обов'язкові медичні огляди, періодичність, джерела фінансування та порядок цих оглядів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Право на безпечне для життя і здоров’я довкілля потребує законодавчого розширення свого змісту та закріплення додаткових гарантій його реалізації. Зокрема, Чорнобильська катастрофа виявила такі прогалини законодавства, як:

- відсутність механізму відшкодування шкоди, спричиненої наслідками аварії, у тому числі шкоди здоров’ю людей, які перебували у зоні аварії та народжених після пережитої катастрофи дітей, адже доказати причину захворювання, яке проявилося з часом, у багатьох випадках неможливо (народження дітей з вадами, з психічними зрушеннями, з хворобою Дауна і т.п.);

• відсутність відповідальності працівників державних органів влади та місцевого самоврядування за недостовірну чи неповну інформацію;

• відсутність можливості незалежній громадській експертизі або фізичній особі, яка володіла достовірною інформацією про небезпечний стан навколишнього середовища, довести цю інформацію до відома всіх.

Ст. 293 ЦК містить норму про право особи на безпечні для неї продукти споживання (харчові продукти та предмети побуту). Але на державному рівні це право не забезпечується. Більшість продукції на ринку – це продукція не вітчизняного виробництва і вона не відповідає стандартам. Певна частина продукції виробляється вітчизняними приватними підприємцями без ліцензій і теж не відповідає стандартам. На окремі види продукції і нині не розроблені і не затверджені державні стандарти, як наприклад, на дитячі речі.

Восени 2008 року прокурорськими перевірками у м. Києві у 5-ти супермаркетах були виявлені без відповідних позначень генетично модифіковані продукти. На жаль, і сьогодні, хоч того вимагає закон, не на всіх продуктах харчування, при виготовленні яких використано генну інженерію, ставиться знак генетично модифікованого продукту. У світі сьогодні ніхто достеменно не може передбачити вплив цих продуктів на генотип людини, її здоров’я та здоров’я наступних поколінь. Зауважується, що генетично модифіковані організми породжують алергії, пригнічують імунітет, призводять до несприйняття антибіотиків, що ускладнює лікування. В Україні донині відсутній чіткий порядок маркування продуктів із ГМО та належний контроль. (Покупать продукты в супермаркетах – небезопасно // Киевский вестник. – 2009. – 25 апреля. – С. 6). Слід сказати, що Україна підписала Картахенський протокол про біологічну безпеку з метою відвернення неблагополучного впливу ГМО на здоров’я людини. Але належний контроль за його дотриманням відсутній.

Право на опіку та піклування врегульовано Конституцією України (ст.52, ст. 47 та ін.), главою 6 ЦК України, гл. 19 СК України, Правилами опіки та піклування, Законами „Про охорону дитинства”, „Про попередження насильства в сім’ї”, „Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” та ін. Опіка встановлюється над дітьми, які залишилися без батьківського піклування, до досягнення ними 14 років, та над фізичними особами, визнаними судом недієздатними. Піклування встановлюється над дітьми віком від 14 до 18 років, які позбавлені батьківського піклування, та над фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена судом. Опіка і піклування встановлюються у передбачених ЦК випадках судом, а в інших випадках – органом опіки і піклування, за місцем проживання особи, яка потребує опіки чи піклування, або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. 57 ст. ЦК зобов’язує повідомляти про дітей, які потребують опіки (піклування), органи опіки та піклування. Відповідальність за порушення строків або ненадання інформації про дітей, які потребують опіки (піклування), покладається на посадових осіб відповідно до ст. 184-2 КУпАП. Обов’язок реагувати на факти виявлення дітей, які потребують опіки чи піклування, випливає з Конституції, Закону „Про прокуратуру”, СК і для прокуратури. Згідно ст. 170 СК прокурор наділений правом постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини. Прокурор вправі звернутися до суду з позовом про позбавлення батьківських прав або про відібрання дитини від батька, матері без позбавлення батьківських прав у таких випадках. Суд у цьому разі встановлює опіку чи піклування.

Слід сказати, що встановлення опіки (піклування) не є обов’язковим, якщо дитина, яка потребує опіки (піклування), проживає з особою, яка наділена правом здійснювати захист дитини (н-д, бабуся щодо онуки, мачуха щодо падчерки, що врегульовано СК – це відносини з фактичного виховання). 269 ст. СК дещо ускладнює можливість фактичного виховання дитини, тому що зобов’язує осіб, у сім’ї яких виховувалась дитина надавати цій дитині матеріальну допомогу, якщо ці особи можуть її надати. Таким чином, у цій нормі за словами проф. Г.К. Матвєєва закріплено „покарання за добро”. Адже особа, яка взяла у сім’ю дитину без усиновлення, не в змозі відмовитися від її утримання. Обов’язок тут виникає з самого факту прийняття дитини в сім’ю (З.В. Ромовська, коментар до СК, с. 496).

Дієздатним фізичним особам, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки, надано права згідно ст.78 ЦК обрати собі помічника, який реєструється органом опіки та піклування. Він здійснює ряд дій в інтересах фізичної особи, яка потребує допомоги, і, як правило, за плату. На сьогодні ж опіка і піклування здійснюються безоплатно, хоча можливість платного виконання таких послуг у перспективі передбачена ст. 73 ЦК. Безоплатність опіки (піклування) сьогодні негативно впливає на здійснення повноважень опікуна (піклувальника). Натомість, ст. 2 Закону РФ про благодійну діяльність передбачає можливість отримання опікуном (піклувальником) матеріальної виногороди від благодійних організацій. Кодекс Республіки Бєларусь про шлюб та сім’ю від 09.07.1999 року передбачає, що в разі витрати власних коштів на ремонт, утримання майна підопічного та ін. потреби (н-д, поїздки у справах неповнолітнього) опікун (піклувальник) має право на покриття понесених ним витрат.

У ЦК та СК недостатньо, неповно виписані вимоги до опікуна (піклувальника). Тому слід звертатися до Правил опіки та піклування, де містяться більш конкретні вимоги, зокрема, не може бути опікуном (піклувальником), згідно Правил, особа, яка перебуває на обліку або лікується у психоневрологічних та наркологічних закладах, раніше була опікуном чи піклувальником та з її вини опіка (піклування) були припинені, засуджена за вчинення тяжкого злочину. На мою думку, і цих вимог не достатньо. А як бути в разі наявності у минулому судимості в особи, наприклад, за зґвалтування? А чи доцільно передавати дитину в опіку гомосексуалісту? Адже ч.2 ст. 64 ЦК стосовно вимог до опікуна (піклувальника) сформульована досить узагальнено: „поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фіз. особи, яка потребує опіки або піклування ”. Тому на практиці можливе виникнення неоднозначних ситуацій. Видається, прокуратура в цих випадках теж має брати участь у з’ясуванні доцільності призначення саме такого опікуна (піклувальника).

Немає чітко визначеного у законодавстві і віку опікуна (піклувальника). За ч.2 ст.63 ЦК вимагається лише повна цивільна дієздатність. А така дієздатність може бути надана у зв’язку із записом матір’ю або батьком дитини, у зв’язку із досягненням 16-ти років та роботою за трудовим договором, у зв’язку із бажанням займатися підприємницькою діяльністю (ст. 35 ЦК). Із вступом у шлюб неповнолітній теж набуває повної цивільної дієздатності (ст. 34 ЦК). Згідно ст.22, ст.23 СК – це 17-річні особи жіночої статі та за рішенням суду неповнолітні з 14 років. Хоча стосовно опіки (піклування) дітей діє спеціальна норма СК – ч.1 ст. 244 – опікуном (піклувальником) дитини може бути повнолітня дієздатна особа. Думається, оцю вимогу щодо повноліття слід перенести і в ЦК.

У ч. 5 ст. 63 ЦК передбачена можливість призначення одразу кількох опікунів (піклувальників). Це може призвести до проблем на практиці, особливо при вирішенні питань про укладення угод в інтересах підопічного. Ситуація ускладниться, якщо опікуни (піклувальники) конкуренти або конфліктують між собою. Неврегульованість даного питання – прогалина законодавства.

Негативним є і те, що немає донині окремого закону про органи, на які покладено здійснення опіки та піклування (про такий закон йдеться у ст. 56 ЦК), немає встановлених законодавчо вимог і до членів опікунської ради.

Чинне законодавство не регулює питання про врахування волі батьків при встановленні опіки (піклування) та при виборі опікуна (піклувальника). Це важливо не лише для батьків, які позбавлені батьківських прав, а й, наприклад, для тих, які перебувають під слідством або відбувають покарання. Органи опіки та піклування намагаються брати до уваги їх побажання, але не завжди ці побажання з’ясовуються або виконуються саме згідно висловленої волі батьків.

Зарубіжне законодавство передбачає можливість встановлення опікуном (піклувальником) особи, вказаної батьками чи одним з батьків у заповіті або у спеціальній заяві перед нотаріусом (Угорщина, Франція). Така норма була б позитивною і для України.

У разі встановлення опіки (піклування) над фізичною особою встановлюється опіка і над її майном. Це зобов’язання покладено на органи опіки та піклування за місцем знаходження майна (ст. 74 ЦК). Згідно ст. 44 ЦК опіка над майном особи, місце знаходження якої невідоме, встановлюється нотаріусом „за останнім місцем її проживання”. Як зауважує З.В. Ромовська, місце знаходження майна і місце проживання особи можуть не сходитись. Вона рекомендує за принципом розумності (ст.3 ЦК) встановлювати нотаріусу опіку за місцем знаходження майна.

3. До особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи віднесено право на ім’я, на зміну імені, його використання на повагу до гідності та честі, на повагу до людини, яка померла, на недоторканність ділової репутації, на індивідуальність, на особисте життя та його таємницю, на інформацію, на особисті папери, на розпорядження ними, на ознайомлення з тими, що передані до бібліотек або архівів, право на таємницю кореспонденції, на захист інтересів фіз. особи, зображеної на фото та ін. худ. творах, при проведенні зйомок, право на свободу творчості, на місце проживання, на недоторканність житла, на вибір роду занять, на свободу пересування, на свободу об’єднання, на мирні зібрання. Це ті права, за допомогою яких фізична особа реалізує себе у суспільстві, вирізняє себе.

Особливістю реалізації права на ім’я слід вказати відсутність законодавчих вимог щодо використання псевдонімів, обов’язковість згоди особи на використання чи згадування її імені, окрім передбачених у ст. 296 ЦК випадків (використання імені для висвітлення д-сті організації, де особа працює, у разі набрання законної сили вироком суду, винесення постанови у справі про адміністративні правопорушення). Потребує вирішення питання захисту електронного підпису особи.

Досить частими у практиці є спори про захист честі та гідності фізичної особи або недоторканності ділової репутації. Під час їх розгляду слід приділяти увагу з’ясуванню обставин поширення відомостей або вигадок і чи відповідають вони дійсності та ганьблять особу. Слід врахувати і матеріали Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року № 1 „Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи”. Суди повинні з'ясувати, чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлений позов, порочать честь, гідність і ділову репутацію позивача та чи відповідають дійсності.

Позов про захист честі, гідності, ділової репутації може бути пред'явлено особою, право якої порушено, а також заінтересованою особою, законним представником, прокурором.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію (ч.4 ст. 277 ЦК), незалежно від її вини, у такий же спосіб, у який була поширена (ч.7 ст.277 ЦК). Способом захисту у разі поширення недостовірної інформації, чим порушено особисті немайнові права особи, може бути відкликання документа, у якому міститься така інформація.

Певні запитання виникають при аналізі ч.4 ст. 301 ЦК: „обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою”. А якщо ці обставини значимі для захисту прав інших осіб, а рішення суду немає? Наприклад, особа приховує, що хвора на СНІД і вступає у статеві зносини із здоровими людьми, а хтось має інформацію про це і може попередити інших. Думається, тут є місце дискусії.

Стосовно ст. 306 ЦК слід зауважити на випадках відступу від правила абсолютної таємниці кореспонденції. У ч. 4 ст. 306 ЦК зазначається, що кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи, але тільки, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено судом у випадках, встановлених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Потрібно акцентувати увагу на публічному показі, відтворенні або розповсюдженні фото чи ін. худ. твору, де зображена фізична особа, яка позувала за плату. Для такого використання твору згода зображеної особи не вимагається. Думається, винятком з цього правила можуть бути діти. Для зображення дітей у творах потрібна згода батьків. Ст. 308 потребує уточнення щодо позування за плату повністю дієздатної особи або малолітньої, неповнолітньої особи з дозволу батьків.

Щодо ст. 309 ЦК зауважу наступне. Свобода творчості навіть за відсутності цензури не безмежна. Її межі визначаються законодавством України, тобто творчість не повинна набувати ознак правопорушення, як от проповідування війни, расизму, приниження честі, гідності конкретної особи і т.п. Слід згадати і вітчизняний Закон „Про захист суспільної моралі”, у якому є норми-заборони стосовно творчості. Не всякі результати творчої діяльності є гуманними, тому питання про їх поширення може виникати на практиці, і в чинному правовому полі не завжди позитивно вирішуватиметься. Приклад наведу з практики Данії. Там чілійський художник Марко Еварісті пригостив гостей фрикаделями, приготовленими із власного жиру, оскільки йому зробили операцію ліпосакції. Він так прокоментував цю художню акцію: „Вопрос, стоит ли есть человечину, важнее ответа на него. Поглощающий искусство – не каннибал”. ( Обзор.- 2007. – 15 января. - С. 12.).

Проблеми реалізації права на недоторканність житла починаються з того, що немає єдиного вичерпного визначення житла. Келія монаха, дача, кімната в готелі, купе у вагоні – це житло чи ні? Питання дискусійні.

Право на недоторканність житла обмежується випадками огляду, обшуку за рішенням суду, рятуванням життя людей та майна, переслідуванням підозрюваних у злочині (ч.3 ст. 311 ЦК).

4. Оскільки реалізація і захист особистих немайнових прав людини у ряді випадків проблематичні, органи прокуратури мають допомогти реалізувати і захистити права фізичній особі, особливо дітям, пенсіонерам, інвалідам. Сприяє вирішенню проблеми реалізації і захисту прав людини і прокурорський нагляд за діяльністю закладів, де виховуються, навчаються і утримуються діти, позбавлені батьківського піклування, слідчі ізолятори, місця позбавлення волі, установи, що виконують заходи примусового характеру.

Під час перевірок виправних установ прокурор має переконатися, чи окремо утримуються хворі різними інфекційними захворюваннями від здорових, у яких санітарних умовах вони проживають, чи адміністрація установи не порушує прав засуджених щодо придбання продуктів харчування, предметів повсякденного вжитку, літератури, письмового приладдя, на одержання посилок, передач, відправлення листів, на побачення із родичами, адвокатами тощо (ст.ст. 28-29, 40-43 ВТК). Чи надається можливість короткострокових виїздів за межі місць позбавлення волі певним категоріям засуджених, а також право пересування без конвою (для певних категорій засуджених).

У ряді випадків прокуратурою не здійснюється відповідне реагування на порушення прав засуджених до позбавлення волі або і замовчуються кричущі випадки грубих порушень особистих немайнових прав людини. Про це рекомендую прочитати статтю у газеті „Бульвар”: „Нина Карпачова: „Будь моя воля, – сказал мне высокопоставленный чиновник времен Кучмы, - я бы с удовольствием закатал вас катком в асфальт” (Бульвар. – 2007. - № 6 – С. 8).

Грубі порушення прав фізичних осіб виявлено під час здійснення прокурорських перевірок.

У 2008 році внаслідок перевірки додержання Закону України „Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” органами прокуратури виявлено, зокрема:

порушення прав засуджених, які хворі на СНІД. Із понад 200 таких хворих 90 чоловік у 2007 році не отримували антиретровірусних препаратів;

порушення права на безплатне забезпечення ліками хворих на ВІЛ/СНІД. Тільки 31% інфікованих лікується за державний кошт. У Луганській області в центрі з профілактики та боротьби зі СНІДом стягувалася з відвідувачів під виглядом благодійних внесків;

порушення права ВІЛ/СНІД- інфікованих на ізольовану житлову площу;

порушення права інфікованих дітей на своєчасне обстеження та медичну допомогу, на отримання щомісячної державної допомоги. На захист неповнолітніх прокурорами внесено приписи про призначення виплат на суму майже 200 тис. грн.

Генеральна прокуратура України внесла подання про усунення порушень Закону України „Про захист суспільної моралі”, виявлених прокурорськими перевірками, голові Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення Шевченку В.Ф. та голові Державного комітету України з питань телебачення і радіомовлення Прутніку Е.А. У поданні йдеться про неконтрольоване розповсюдження творів, друкованих видань, фільмів з елементами жорстокості, насильства, розпусти. За цими фактами прокурори областей порушили майже 50 кримінальних справ. Прокуратура Сумської області вилучила майже 2 тис. друкованих видань сексуально-еротичного характеру, які продавались неповнолітнім у кіосках ДП „Укрпошта”. Грубо порушуються вимоги щодо трансляції дитячих передач. Наприклад, Севастопольська державна телерадіокомпанія із передбачених держзамовленням 5 дитячих програм не виробляє жодної.

Перевірками додержання вимог законодавства щодо забезпечення прав дітей на безпечну для їхнього життя і здоров’я продукцію, якісне харчування виявлено порушення прав дітей. Зокрема: виробництво зошитів з дефектами (Київ, Кривий Ріг), реалізація товарів і продуктів для дітей без документів про їх походження (ринки Одеси, Севастополя, Харкова, Хмельницького), виготовлення та реалізація дитячих колясок без сертифіката відповідності, виробництво дитячого харчування з порушенням вимог закону, продаж іграшок без будь-якої документації про виробника, якість і безпеку та ін. Генеральна прокуратура у 2008 році внесла подання про усунення виявлених порушень голові Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики, а також міністру охорони здоров’я.