1. Проблеми визначення поняття, сутності і завдань кримінального процесу.

Кримінальний процес - це упорядкована кримінально-процесуальним кодексом діяльність спеціально уповноважених на те суб'єктів, спрямована на встановлення події злочину, осіб, винних у його скоєнні, а також прийняття всіх передбачених законом заходів для їх покарання у відповідності з кримінальним законодавством.

Найважливішими елементами, що утворюють поняття кримінального процесу, є

A. Діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, яка полягає у розслідуванні, розгляді та вирішенні кримінальних справ.

Б. Демократичні принципи (засади), які повинні лежати в основі організації та діяльності вказаних органів.

B. Завдання, що вирішуються цими органами.

Г. Процесуальна форма їх діяльності.

Зміст кримінально-процесуальної діяльності полягає у:

1. Перевірці і вирішенні заяв і повідомлень про злочини.

2. Розслідуванні кримінальних справ.

3. Судовому вирішенні кримінальних справ.

4. Вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків.

5.Прокурорському нагляді за виконанням законів органами дізнання та досудового слідства.

6. Судовому контролі законності та обґрунтованості процесуальних рішень і дій органів дізнання, слідчих і прокурорів.

7. Виконанні доручень органів розслідування і судів інших держав.

8. Вирішенні питань, пов'язаних з реабілітацією і відшкодуванням збитків, завданих незаконними діями та рішеннями органів дізнання, слідства, прокуратури, суду та органів виконання покарань.

Завдання кримінального процесу сформульовано у статті 2 Кримінально- процесуального кодексу України (надалі - КПК).Це зокрема

- охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, які беруть у ньому участь;

- швидке й повне розкриття злочинів;

- викриття винних;

- забезпечення правильного застосування закону, щоб кожний хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинуватий не був покараний.

Окремі завдання кримінального судочинства випливають з ряду інших норм КПК України, а саме:

1. Одержання доказів із метою встановлення істини і правильного застосування Закону (ст. 22 КПК).

2. Виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК).

3. Забезпечення відшкодування заподіяних злочином матеріальних збитків фізичним і юридичним особам (ст. 29 КПК).

2. Стадії кримінального процесу: нетрадиційний погляд на перелік стадій.

Згідно з чинним законодавством, кримінально-процесуальне провадження складається з певної кількості стадій, сукупність яких утворює систему стадій кримінального процесу, а саме:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове розслідування(форми-дізнання та досудове слідство);

3) попередній розгляд справи суддею;

4) судовий розгляд(частини (етапи) - підготовча частина, судове слідство, судові дебати, останнє слово підсудного, постановлення і проголошення вироку);

5) апеляційне провадження;

6) касаційне провадження;

7) виконання вироку, ухвали і постанови суду;

8) перегляд судових рішень в порядку виключного провадження.

3. Наука кримінально-процесуального права. Співвідношення кримінально-процесуального права з цивільно- процесуальним правом, господарчим процесом і адміністративним судочинством.

Наука кримінального процесу — юридична наука, яка являє собою сукупність правових ідей і уявлень щодо правосуддя, аналізує, розробляє і розвиває теорію кримінального процесу, вивчає систему кримінально-процесуального права, його окремі інститути і норми, аналізує практику застосування процесуальних норм на різних стадіях кримінального процесу, визначає та досліджує актуальні проблеми вдосконалення процесуального права, теорії і практики кримінального процесу та вносить пропозиції і рекомендації щодо їх розв'язання, вивчає історичний шлях та тенденції розвитку кримінального процесу України і зарубіжних держав.

Об'єктом науки є явища та процеси, все те, на що спрямована діяльність дослідника, вся сукупність зв'язків, відношень об'єктивної дійсності.

У науці кримінального процесу об'єктом дослідження виступає певна сукупність процесуальних правовідносин, система й окремі інститути процесуального права та певні аспекти юридичної практики.

Предмет дослідження — це певна концепція, яка, ж результат абстрагування, дозволяє виявити певні закономірності розвитку досліджуваного об'єкта, суттєві зв'язки та відношення, які підлягають безпосередньому вивченню, є головними, визначальними для конкретного дослідження.

Іншими словами, об'єктом дослідження виступає те, що досліджується, а предметом — те, що в цьому об'єкті дістає наукове пояснення.

Предметом науки кримінального процесу є закономірності процесуального права, процесуальної діяльності та процесуальних правовідносин, особливості теорії та історії кримінального процесу.

Особливе значення в кримінально-процесуальній науці має теорія доказів, яка досліджує поняття та джерела доказів, критерії їх допустимості, засоби збирання і дослідження доказів, особливості судового доказування. Без належного доказування неможливе встановлення істини, а без істини неможливі ні правосуддя ні справедливість. Саме цьому значне місце в наукових дослідженнях посідають проблеми доказового права та практики його застосування, процесуальної форми, методики і тактики провадження слідчих дій.

4. Кримінально-процесуальні функції. Суб'єкти кримінального процесу як носії окремих функцій. Спірні питання щодо здійснення процесуальних функцій органами розслідування.

Кримінально-процесуальні функції- виражені у законі основні напрями кримінально-процесуальної діяльності, що здійснюються з метою реалізації завдань кримінального судочинства суб'єктами, уповноваженими на ведення процесу або наділеними правами для активної участі у справі з метою захисту своїх законних інтересів.

Основні функції у кримінальному процесі:

- функція обвинувачення (кримінальне переслідування);

- функція захисту;

- функція вирішення справи по суті (чи правосуддя).

Основними їх справедливо називають тому, що вони завжди проявляються у центральній стадії процесу - стадії судового розгляду - та визначають змагальну побудову судового розгляду кримінальної справи.

З-поміж інших функцій у юридичній літературі виділяють: функцію провадження дізнання, функцію досудового розслідування кримінальної справи, функцію прокурорського нагляду за додержанням законів органами дізнання та досудового слідства, функцію судового розгляду кримінальної справи, функцію підтримання і забезпечення цивільного позову у кримінальній справі тощо.

Функції кримінального процесу завжди виконують певні суб'єкти процесу, при цьому один суб'єкт не може виконувати одночасно дві та більшу кількість функцій.

Форми реалізації процесуальних функцій:

- прийняття рішень;

- виконання дій;

- участь у провадженні процесуальних дій.

Таким чином, для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони:

- закріплені у законі певними видами, напрямами процесуальної діяльності;

- виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов'язана з реалізацією завдань кримінального судочинства;

- здійснюються суб'єктами, які уповноважені на провадження у справ або мають у ній процесуальний інтерес.

ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

До числа суб'єктів кримінального процесу даної категорії належать: слідчий, начальник слідчого відділу, орган дізнання, особа, яка провадить дізнання, прокурор, судця (суд).

УЧАСНИКИ ПРОЦЕСУ, ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

Захисник — це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобов'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і способи з метою з'ясування обставин, що виправдовують підзахисного чи пом'якшують його відповідальність.

Як захисники допускаються особи, які є фахівцями в галузі права. При цьому як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та ипш фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. З моменту закінчення досудового слідства як захисники допускаються близькі родичі обвинуваченого, підсудного, засудженого, Оправданого, його опікуни або піклувальники. Захисником не може бути особа, яка має судимість. Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, як особа, що провадила дізнання, як прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача або потерпшого.

5. Процесуальна форма та її значення у кримінальному судочинстві. Гарантії додержання вимог щодо процесуальної форми при збиранні доказів на досудових стадіях.

Кримінально-процесуальна форма- це передбачений кримінально- процесуальним законом порядок усієї кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду, а також громадян та юридичних осіб, залучених до сфери цієї діяльності, як і порядок вчинення й оформлення окремих процесуальних дій, прийняття, оформлення і звернення до виконання процесуальних рішень.

Поняттям "кримінально-процесуальна форма " позначається:

- історичний тип (форма) процесу;

- структура процесу;

- процедура прийняття рішень і фіксація дій;

- інші процедурні правила.

Процесуальна форма визначається лише процедурними нормами кримінально-процесуального права. Оскільки вона передбачена законом. Її порушення завжди означає порушення закону і може спричинити скасування абр зміну прийнятого рішення у справі.

Додержання процесуальної форми забезпечує здійснення всіх завдань кримінального судочинства в цілому, а також спеціальних завдань кожної стадії та інститутів кримінального процесу.

Кримінально-процесуальна форма створює визначений, детально врегульований і обов'язковий режим кримінально-процесуального провадження.

Порядок провадження єдиний (уніфікований) в усіх кримінальних справах, що гарантує дотримання прав суб'єктів процесу. Проте в деяких випадках законодавець встановлює особливі порядки провадження - диференційовані форми (залежно від суб'єкта суспільно небезпечного діяння чи характеристик злочину).

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження передбачено:

1) для кримінальних справ про злочини та суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми особами;

2) кримінальних справ про суспільно небезпечні діяння неосудних осіб;

3) кримінальних справ приватного обвинувачення;

4) протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

Необхідність застосування особливої форми провадження у кримінальних

справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через неповноліття чи психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права та законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їхніх межах встановлюються обставини нетяжких злочинів, вчинених в умовах очевидності.

Значення кримінально-процесуальної формиполягає в наступному:

- вона забезпечує дотримання режиму законності у кримінальному процесі;

- створює необхідні умови для встановлення істини у справі;

- забезпечує захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

- сприяє забезпеченню виховного впливу кримінального процесу;

- забезпечує єдиний порядок провадження в кримінальних справах.

6. Процесуальні гарантії у кримінальному судочинстві. Функції прокуратури щодо забезпечення цих гарантій.

Кримінально-процесуальні гарантії- це передбачені кримінально- процесуальним законом засоби забезпечення ефективного здійснення кримінального судочинства, тобто засоби забезпечення виконання завдань кримінального процесу, охорони прав і законних інтересів осіб, які беруть у ньому участь.

Система процесуальних гарантій забезпечує реальне втілення у життя прав і законних інтересів усіх учасників кримінального процесу та всіх осіб, що беруть участь у справ, і тим самим є загальною гарантією правосуддя у кримінальних справах.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

1) кримінально-процесуальна форма;

2) принципи кримінального процесу;

3) процесуальній статус учасників кримінального процесу;

4) можливість застосування заходів кримінально-процесуального примусу;

5) прокурорський нагляд;

6) судовий контроль;

7) відомчий контроль;

8) інститут оскарження дій органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес;

9) процесуальні строки та ін.

7. Поняття, сутність і значення кримінально-процесуального закону. Діюче кримінально-процесуальне законодавство України і його співвідношення із проектом нового кримінально-процесуального закону.

Кримінально-процесуальний закон - це такий закон, приписи, якого, по-перше, обов'язкові для слідчих органів, що розслідують кримінальні справи, по-друге, для прокуратури, яка здійснює нагляд за розслідуванням кримінальних справі підтримує державне обвинувачення у суді;по-третє, для суду, який вирішує кримінальні справи та виносить вироки про винуватість або не винуватість осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності, й про застосування до винуватих покарання.

Кримінально-процесуальний закон - закон, обов'язковий для виконання, як інші закони нашої держави. Тільки за умови його дотримання можна досягнути головної мети кримінального процесу та виконати завдання кримінального судочинства.

Значення кримінально-процесуального закону:

1. Регулює діяльність органів досудового розслідування, прокуратури й суду при розслідуванні й розгляді кримінальних справ і їхні відносини з громадянами та організаціями, які беруть участь у провадженні кримінальних справ.

2. Надає вказаним органами і особам певні права та покладає на них визначені обов'язки.

3. Встановлені кримінально-процесуальним законом правові норми реалізуються через кримінально-процесуальні відносини, які є загальною та обов'язковою формою здійснення кримінально-процесуальних норм.

8. Міжнародні договори, ратифіковані Україною, які стосуються кримінально-процесуальних правовідносин.

9. Поняття і значення принципів кримінального процесу. їх система. Джерела принципів кримінального процесу.

Принцип-наукова чи моральна засада, підвалина, правило, основа, від якої не відступають.

Засада-це основне вихідне положення якої-небудь наукової системи, теорії ідеологічного напряму тощо.

Принципи (засади) кримінального процесу-це закріплені в законі вихідні положення, правила, що відображають панівні в державі політичні й правові ідеї щодо завдань і способу здійснення судочинства в кримінальних справах, які визначають спрямованість та побудову кримінального процесу загалом, форму й зміст його стадій та інститутів.

Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, зумовлюють один одного, а тому утворюють систему.

Ознаки принципів кримінального процесу:

1) вони закріплені в нормах кримінально-процесуального права;

2)вони є основою для удосконалення чинного кримінально- процесуального законодавства;

3)вони є загальними, фундаментальними правовими положеннями у сфері кримінального судочинства;

4)норми-принципи діють на всіх або декількох стадіях кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії - судовому розгляді кримінальної справи;

5)порушення хоча б одного принципу, зазвичай, призводить до порушення інших принципів кримінального процесу, а отже, до порушення законності під час провадження в кримінальній справі;

6)процесуальні рішення, що прийняті з порушенням будь-якого принципу, є незаконними та підлягають скасуванню.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;

5) підтримання обвинувачення в судів прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов'язковість рішень суду.

Принципи кримінального процесу можуть бути класифіковані залежно від певних ознак.

За юридичною силою джерела, в якому закріплені принципи:

- конституційні -у Конституції України (переважно, в розділі 2 та в ст. 129);

- інші(спеціальні) - в інших законах, передусім, у Кримінально- процесуальному кодексі України.

Залежно від поширеності принципу на галузі права:

- загальноправові -ті, що діють у всіх галузях права, але з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (наприклад, принцип законності);

- міжгалузеві -ті, що діють у кількох галузях права, зокрема й з певними особливостями в кримінально-процесуальному праві (приміром, принцип змагальності);

- галузеві -ті, що діють лише в межах кримінального процесу (до прикладу, принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).

Значення принципів кримінального процесу:

1) гарантія дотримання прав і законних інтересів особи при провадженні у кримінальній справі;

2) юридична база для тлумачення певних кримінально-процесуальних норм, а також для вирішення суперечностей, що виникають під час кримінально-процесуальної діяльності;

3) основа для удосконалення кримінально-процесуальних інститутів і розвитку кримінально-процесуальної форми;

4) кожне рішення правозастосувача, яке приймається з порушенням вимог принципів, підлягає скасуванню, а одержана інформація не має доказового значення.

10. Конституція України і принципи кримінального судочинства.

Конституція України, проголосивши, що людина, її життя, здоров'я, честь, гідність визнаються найвищою соціальною цінністю, обумовила необхідність приведення переліку принципів кримінального судочинства та їх системи у відповідність з Основним Законом.

Згідно ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведеності перед судом їх переконливості;

5) підтримання обвинувачення в судів прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов'язковість рішень суду.

11. Принцип публічності в кримінальному судочинстві України.

Принцип публічності-це правове положення, відповідно до якого орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою повноважень здійснити в офіційному порядку, незалежно від позиції будь-кого з суб'єктів, усі процесуальні дії в кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу та задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю (ст. 4 КПК України).

Принцип публічності кримінального процесу проявляється у таких положеннях:

- закон зобов'язує державні органи, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави;

- закон зобов'язує ці органи керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань і уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій та громадських організацій, окремих громадян;

- органи, що ведуть кримінальний процес, зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину та вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, й до їх покарання;

- органи, що ведуть кримінальний процес, зобов'язані встановити всі суттєві обставини, зібрати та перевірити всі необхідні докази, незалежно від клопотань учасників процесу;

- органи, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані за наявності відповідних підстав надати певний статус його учасникам, а також забезпечити права всіх учасників кримінального судочинства.

Отже, порушення кримінальних справ, розслідування злочинів і здійснення правосуддя у справах не залежить від позиції потерпілого. Такі кримінальні справи належать до категорії справ публічного обвинувачення.

Винятки з принципу:

1) справи приватного обвинувачення (ст. 125 КК - умисне легке тілесне ушкодження); ч.1 ст. 126 КК (умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень); ст. 356 КК (самоправство), тобто ті кримінальні справи, що порушуються судом не інакше, як за скаргою потерпілого, досудове розслідування в цих справах не провадиться, обвинувачення в яких підтримує сам потерпілий, вони підлягають закриттю у разі примирення потерпілого з обвинуваченим, підсудним (ч. 1 ст. 27 КПК України);

2) справи приватно-публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 152 КК України - зґвалтування), тобто ті кримінальні справи, що порушуються не інакше, як за скаргою потерпілого, але за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним, закриттю не підлягають (ч. 2 ст. 27 КПК України);

3) законом передбачена можливість закриття у зв'язку з примиренням обвинуваченого, підсудного, з потерпілим кримінальної справи публічного обвинувачення, але тільки в разі наявності відповідних матеріально-правових і процесуальних підстав (ст. 46 КК України, ст. 8 КПК України).

Внесені зміни до КПК України від 21 червня та 12 липня 2001 року свідчать про те, що у стадії судового розгляду справи дія цього принципу публічності суттєво обмежена порівняно з раніше діючим законодавством.

Так:

- суд (суддя) не порушує кримінальну справу у ході судового розгляду (ст. ст. 276, 278 КПК), а також у порядку провадження за протокольною формою (глава 35 КПК);

- суд з власної ініціативи не вирішує питання щодо відшкодування збитків, завданих злочином (ст. 29 КПК), витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину ( ст. 93-1 КПК);

- суд не продовжує судовий розгляд справи у випадку, коли прокурор відмовився від обвинувачення, а потерпілий не підтримує обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК);

- суд першої інстанції суттєво обмежений у праві з власної ініціативи збирати докази (статті 296, 303 КПК), він не вправі відмовити учасникам судового розгляду у дослідженні доказів, якщо вони є належними і допустимими (ст. 253 КПК);

- суд зв'язаний думкою учасників судового розгляду також при вирішенні питання про недоцільність дослідження окремих доказів (ст. 299 КПК).

12. Принцип презумпції невинуватості в кримінальному судочинстві України і визначення його змісту наукою кримінального процесу і в останньому проекті КПК України.

Принцип презумпції невинуватості-це конституційно-правове положення, відповідно до якого особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку та встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК України).

Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:

1) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2 ст. 15 КПК України);

2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину та не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;

3) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК України);

4) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості чи відмову обвинуваченого давати показання за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;

5) затримання особи за підозрою у вчиненні злочину чи притягнення до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, зокрема і взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини чи покарання винного;

6) обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях;

7) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. 3 ст. 62 Конституції України);

8) недоведена винуватість у вчиненні злочину юридично дорівнює доведеній невинуватості особи;

9) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинуваченим не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем.

Винятків цей принцип не має.