Історія української культури

1. У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження. Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 р. і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою І. Котляревським, гра геніального актора М. Щепкіна, тоді ще кріпака. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М. Заньковецька, Г. Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, М. Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став І. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

1.Архітектура та образотворче мистецтво в українській культурі кін. 18-19 ст.

Загальна характеристика:

-відбулося становлення української культури Нового часу.

-основні мистецькі напрямки-класицизм та романтизм.(класицизм-орієнтувався на античне мистецтво,йому були притаманні простота форм і композиції,звернення до античної спадщини,оспівування героїв;романтизм-був реакцією розчарування у Просвітницьких ідеях ,стверджував неповторність людської особистості,прагнення до свободи і самовдосконалення,суперечність між надзвичайною особистітю та буденним оточенням.)

-негативний вплив на розвиток культури чинили відсутність власної державності,національний гніт та імперські кордони,що ігнорували українські етнічні території.

-у Наддніпрянській Україні проводилася політика русифікації та культурної асиміляції українців,здійснювана адміністративними примусовими заходами.

-на Західноукраїнських землях культурні процеси зазнавали значного впливу німецької культури,що поєднувалася з полонізацією в Галичині,мадяризацією в Закарпатті,румунізацією на Буковині.

-культурний розвиток галицьких і закарпатських русинів був тісно пов’язаний з діяльністю греко-католицького духовенства.

АРХІТЕКТУРА:

-панування класичного стилю.

-планова забудова губернських центрів (Полтави,Києва,Харкова).

-відомі пам’ятки тогочасної архітектури-будинок театру в Одесі (архітектор Тома де Томсон),дзвіниця Успенського собору в Харкові(С.Васильєв),Старий театр у Львові (А.Пихля,ЯЗальцман).

-розвиток палацово-паркової архітектури (палаци К.Розумовського у Батурині,маєток Галаганів у Сокирцях на Чернігівщині).

-створення декоративно-пейзажних парків («софіївка» в Умані,»Олександрія» у Білій Церкві,Стрийський парк у Львові).

ЖИВОПИС:

-розиток портретного жанру (В.Боровиковський,В.Тропінін,Т.Шевченко)

-Пейзажний живопис (І.Сорошенко,Т.Шевченко).

-Розвиток графіки (Т.Шевченко,серія офортів «Живописна Україна»).

МУЗИКА:

-розвиток музичного фольклору (колядки,щедрівки,народні пісні й танці.)Поширеними були народні ансамблі-троїсті музики (скрипка,цимбали,бубон).

-кобзарське мистецтво;найвідоміший кобзар-Остап Вересай.

-зародження української симфонічної музики(симфонія М.Овсянико-Куликовського на основі українських пісень.)

- С.Гулак-Артемовський написав першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм».

ТЕАТР:

-поява перших стаціонарних професійних театрів у Харкові та Полтаві,де ставили українські п’єси «Наталка-Полтавка»,»Москаль-чарівник» І.Котляревського»,Сватання на гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка,а також п’єси Шекспіра,Пушкіна,Грибоєдова.Директором,режисером театру у Харкові був Грегорій Квітка-Основ’яненко,Полтавського-І.Котляревський.

-діяли аматорські театри,поміщицькі театри,де грали селяни кріпаки.

-видатні актори першої половини 19 ст.-М.Щепкін,К.Соленик.

ЛІТЕРАТУРА І МОВОЗНАВСТВО:

-українські автори писали як українською так і російською,польською,німецькою мовами.

-Першу в Галичині граматику української мови підготував І Могильницький.

-Професор Львівського університету І.Лавринський уклав 6-томний україно-польсько-німецький словник.

-Початок і становлення української поезій та прози; І.Котляревський(«Енеїда»,«Наталка-полтавка», «Москаль-чарівник».),Г.Квітки-Основ’яненко («Маруся»,»Конотопська відьма»,і т.д.)

-Найвидатніші автори:-П.Гулак-Артемовський,Є.Гребінка,М.Гоголь,Т.Шевченко,П.Куліш.

2. Боротьба православ’я та католицизму як ситуація культурного вибору.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНОВИЩА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ:

-формально церква визнавалася рівноправною,мала урядові «вольності та привілеї».

-вищих церковних посадовців призначав король за гроші,заслуги перед державою чи борги держави перед особою.У другій половині 16 ст. жоден митрополит не був обраний церковним собором.

-Державні та світські особи постійно втручалися в церковні справи:судили священників,не призначали настоятелів,щоб самими отримувати доходи з церковних маєтків,обкладали церкву високими податками тощо.

Реформація-антикатолицький рух за переоблаштування церкви.У 16 ст. країни Європи були охопленні Реформацією.Її учасники виступали:

-проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя.

-за зменшення впливу церкви і духовенства.

-за здешевлення церкви і спрощення церковних служб.

У наслідок реформації виник протестантивізм-третій напрямок у християнській релігії.

Із 30-40-х рр16 ст. реформаційні ідеї проникають в Україну.Вони поширюються передусім серед шляхти й міщан Волині,Поділля,Галичини,а згодом і в Києві.

В Україні найбільше поширились такі протестантські напрямки:

-кальвінізм-Жан Кальвін-не набув прихильників серед народу,проте було створено близько 100 протестантських общин.Основу складала шляхта(Потоцькі,Вишневецькі).

-соціанство-Фавст Соціан-сповідував ідеї про свободу й духовну чистоту людини,людську природу І.Христа,неприйняття ікон у богослужінні,необхідність ліквідувати смертну кару.Соціани відкривали школи,типографії,поширювали літературу;їхніми покровителями виступали князі,посадовці.

Реформація знайшла відгук у діяльності братств,що були засновані у Львові (1586р.),Рогатині,,Галичині,Вінниці,Лубнах,Києві (1615),Луцьку та інших містах.

Братства-громадські релігійні об’єднання православних українців (міщан,духовенства,козаків,шляхти).

МЕТА ДІЯЛЬНОСТІ БРАТСТВ:захист національно-релігійних прав українців,протистояння окатоличенню та спольщенню українського народу.

ЗАХОДИ БРАТСТВ:

-виступали за право міських общин брати участь в управлінні церковними справами,контролювати діяльність вищого духовенства.

-захищали інтереси православних ремісників при вступі до цеху.

-займалися просвітницькою діяльністю:створенням шкіл і типографій.

Кожне братство мало свій статут,який виводив організацію з-під влади єпископів.

Засади реформації вплинули на опір наступу католицизму та розвиток власне української церкви.Ідея перекладу біблії на народну мову реалізована в українськомовному Пересопницькому Євангелії (1556-1561),створеному на Волині:як відомо однією однією з ідей реформації є переклад святого письма народною мовою.

Наступ католицької церкви має назву-контрреформація.НАПРЯМИ:

-у 1569р. на українських і білоруських землях починає діяти єзуїтський орган,представники якого схиляють на свій бік різні верстви населення,навіть тих,хто вже стали протестантами.

-із 1570-х рр. починає формуватися мережа єзуїтських колегій-навчальних закладів на основі католицького віровчення.Вони давали високий рівень освіти й успішно конкурували з протестантськими школами.

-поширюються ідеї об’єднання (унії) православної й католицької церков,які підтримають як представники католицького,так і православного духовенства.

Берестейський собор 1596:

Укр. Ініціатори-Гедеон Балабанта Іпатій Потій + впливові укр.. магнати.На обговореннях Балабан відмовився від ідей унії й перейшов на бік Острозького.Перешкодити вони не змогли.

ПРИЧИНИ УКЛАДАННЯ:

-прагнення католицької церкви розширити свій вплив і підпорядкувати православних папі римському.

-Річ Посполита вважала єдину віру чинником,що укріплює державу,і розцінювала унію як перехідний етап до чистого католицизму.

-православні духовенство і знать намагалися позбавитися нерівноправності з католиками,посилити свої позиції,досягти зближення із західноєвропейською культурою.

ЗМІСТ:

-об’єднувалися в греко-католицьку церкву(уніатську).

-уніатська церква зберігала православні обряди,церковнослов’янську мову,право на митрополичну та єпископські кафедри.

-уніацька церква визнавала зверхність папи римського,учення католицької церкви.

-уніатське духовенство зрівнювалося в правах з католиками,набули права обіймати посади в державних і міських урядах.

Унію прийняли 6 із 8 єпархій митрополії,ще дві-Перемишльська та Львівська -100 років тому.Першим греко-католицьким митрополитом став Михайло Рогоза,а по його смерті – Іпатій

Потій.

НАСЛІДКИ?

-утворилася Українська греко-католицька церква.

-почалася боротьба православних з греко-католиками,в українському суспільстві загострилися релігійні суперечності.

-не відбулося обіцяне зрівняння у правах уніатів з католиками.

ОСНОВНІ ЕТАПИ БОРОТЬБИ ЗА ВИЗНАННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ після Б.У.:

-православні братства вели судові процеси за право володіння церковним майном,опротестовували протиправну діяльність уніатів на сеймах Речі Посполитої.

-за ініціативою Віленського братства протестантська і православна шляхта укладали договір про тимчасове об’єднання та спільні дії в питаннях захисту своїх прав на богослужіння.

-спільна з протестантами боротьба на засіданнях сеймів призвела до формального визнання православної церкви та духовенства у Речі Посполитій,свободи сповідання православ’я,повернення братствам їхніх прав та привілеїв.

-у 1620р. під час перебування в Києві єрусалимського патріарха Феофана І.Борецький був висвячений на київського митрополита.Новий митрополит відновив діяльність православних єпископств.

-Велася боротьба козацтва за легалізацію православної ієрархії.Польськиц уряд був змушений погодитися на ці вимоги. (1622-1632)

-у 1633 польський уряд видав «Статті для заспокоєння руського народу»,які офіційно визнавали існування УПЦ і надавали широкі права православним,у тому числі обіймати державні посади в Р.П.

“Брестська Унія”.

Але серед частини православної шляхти та православного духовенства поширюється ідея про можливість об`єднання православної церкви з католицькою, для того щоб зберегти її від католицької експансії, добитись рівних прав католиків і православних. Вони посилались як на прецедент на рішення Флорентійської унії (1439р.) Цю ідею підтримував найбільший світський захисник православ`я К. Острозький (“нічого не бажаю гарячіше, як єдності віри і згоди всіх християн”) Прихильники унії вважали, що рішення буде прийнято після переговорів на Соборі з поступкам з обох сторін. Але ця ідея не мала підтримки в братствах і особливо в низах православних. Тому ініціативу в справах унії взяли на себе єзуїти, польський уряд на чолі з фанатиком Сигізмундом та деякі православні єпископи, особливо Іпатій Потій, та Кирило Терлецький та митрополіт Рогоза. Не порадившись з собором, фактично не маючи повноважень Потій і Терлецький з 1595р. виїхали в Рим і затвердили умови унії з папою. Цей вчинок вніс розкол (Клемент VІІІ) серед прихильників унії в Україні. Більшість на чолі з К.Острозьким засудили таку унію. Але Потій і Терлецький при підтримці Сигизмунда скликали Собор в Берсті у 1596 і проголосили унію. Православні зібрали свій Собор і засудили унію та розірвали з уніатами. Король скористався цим і оголосив уніатів єдиними легальними представниками грецької церкви.

Почались переслідування православних.

1) Унія не добилась зрівняння в правах з католиками, тому українська шляхта ще більше звернулась до католицизму, що привело до фактичної втрати своєї (української) еліти;

2) Унія внесла розкол в українському народі. Він був поділений на дві ворогуючих конфесії;

3) Але полеміка спричинилась до культурного піднесення, а ворожнеча з поляками сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності;

4) Крім того унія фактично, якщо брати до уваги далекосяжні, довготривалі наслідки, зберегла український народ Галичини від цілковитого * на підтримку “варварських королів” та на зростаючу економіку могутність Римської церкви, римскі папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в християнському світі. Свої претензії вони підкріплювали й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привели до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення окремої римо-католицької церкви. Культ католицизму теж має деякі особливості, хоча використовуються ті ж предмети і об`єкти культу. Храми, ікони, театралізовані дійства в яких більш ніж у православ`ї і протестантизму проявляються і використовуються різні види і жанри мистецтва.Зберігається культ ангелів і святих мощей, реліквій. Проте католицька церква надає більшого значення і активніше проводить канонізацію (зарахування до святих) і беатифікацію (піднесення до рангу блаженних). Право канонізації і бестифікації (початкова ступінь канонізації) поступово була зосереджена в руках папи. В католицизмі дуже розвинутий культ мощей і святих. Католицизм як і православ`я визнає 7 таїнств. Головним богослужінням є літургія (месса), під час якої здійснюється обряд причащання (євхаристії). До недавнього часу мирян причащала тільки хлібом (облатка) (гостії - від лат. - жертва) з зображенням хреста. Висновки.

1. Внаслідок поділу Римської імперії на Західну, де домінувала латинська мова і культурна спадщина та один церковний центр Рим та Східну (Візантію) де культурної та церковної домінанти не склалось утворилось дві церкви з специфічними рисами. Схизма 1054 року привела до остаточного поділу християнства на католицизм та православ'я.

2. Католицизм і православ'я мають досить істотні відмінності на рівні догматики, культу та церковної організації. Для католицизму притаманна певна гнучкість, схильність до пристосування до соціального оточення . Православ'я міцно тримається догматичної закостенілості, що спирається на визнання тільки Нікео-Константинопольського Символу віри.

3. Пафос (грец. ????? - страждання, пристрасть, збудження, наснагу) - риторична категорія, що відповідає стилю, манері або способом вираження почуттів, які характеризуються емоційною піднесеністю, натхненням. Розглядаючи українську літературу яскравими представниками є Олесь Гончар у романі Прапороносці- гуманістичний пафос(звільнення людини), Василь Симоненко – гуманістичний пафос у своїх поезіях, національний пафос любові до України Олега Ольжича, сучасний пафос у творі Івана Кочерги Ярослав Мудрий, Володимир Сосюра – пафос воєнних років. культурна традиція, як базовий елемент системи культури, який є механізмом відтворення цілісності і специфічності останньої, фактором її збереження, має безпосереднє відношення до цих всіх процесів, виступаючи, як можна припустити, коректором інноваційних тенденцій, задаючи алгоритм їх перебігу. З огляду на це актуалізується і значимість вивчення соціальних механізмів культурної традиції, як аналізу тих факторів і зв’язків, які задають параметри соціокультурній динаміці. Тому, в руслі концептуалізації функціонування культурної традиції у соціальному просторі сучасного суспільства мають вирішитися питання щодо зв’язку культурної традиції з інновацією та інституалізацією, ролі культурної традиції у макропроцесах соціальних змін і трансформацій, впливу культурної традиції на організацію соціального простору та акти соціальної взаємодії. Першочерговим є питання і щодо агентів дії культурної традиції у соціальному просторі і значення ролі останніх у процесах суспільного конструювання соціальної реальності.

4. Західну Європу і Візантію об'єднує передусім спільність релігії. Розкол церкви не торкнувся основи християнства, хоч є деякі відмінності:

· богословські — католицька церква дотримується догмату про те, що Святий Дух сходить від Отця і від Сина, а православна — тільки від Бога-отця; православ'я заперечує віру в чистилище й інш.;

· культові — католицизм забороняв переклад Біблії, богослужіння велося латиною, обітницю безшлюбності давали всі священики, а в православ'ї використовувалися національні мови, священики мали сім'ю. На відміну від Риму, православній церкві ніколи не належала політична влада. Патріарх константинопольський по відношенню до імператора займав підлегле становище. Загалом же у Візантії, як і в Західній Європі, християнство набуло всеосяжного характеру: стало і філософією, і основою мистецтва, і моральною доктриною.

Самобутня культурна традиція Візантії стала підсумком складної взаємодії античних традицій і християнства

Перехідний від античної до середньовічної культури (протовізантійскій період). Незважаючи на кризу античного суспільства, у Візантії ще зберігаються його головні елементи. Для цього періоду характерні становлення християнського богослов'я при збереженні досягнень античної наукової думки, вироблення християнських художніх еталонів. З ім'ям Костянтина Великого пов'язаний поворот у релігійній політиці, перенесення столиці з Риму до Константинополя. Прозвання «Великий» Костянтин повинен зведення християнства до степеня держ релігії. Внутрішнє звернення його в християнство викликано було, за переказами, знаменням перед вирішальною битвою у Мільвіева мосту. З кінця 4 ст. Почали виникати монастирі. Церква перетворилася на багату компанію, що мала численними земними володіннями. Духовенство звільнялося від сплати податків і повинностей. У результаті боротьби різних течій у християнстві (аріанства, несторіанства та ін) Панівним у Візантії стало православ'я. У «золотий вік» Юстиніана Великого імперія дістала найбільші територіальні розміри. Час Іраклія пов'язано з перемогою над Сасанидский Іраном та поразкою в сутичках з арабами, втратою Єгипту, Сирії, Палестини. 2) Середина 7 - середина 9 ст. - Культурний спад (хоча і не настільки послідовний, як у Західній Європі), пов'язаний з економічним занепадом, аграризації міст, втратою Візантією східних провінцій і великих центрів. У 8 - 1-й половині 9 ст. У Візантії почалося велике релігійно-політичний рух - іконоборство, використане провінційної знаттю у власних інтересах. 3) Середина 9 - 12 ст. - Культурний підйом, що характеризується становленням античних традицій, систематизацією збереженого культурної спадщини, зародженням частин раціоналізму, переходом від формального використання до засвоєння античної спадщини. Зріс вплив церкви. Візантійська церква, традиційно покірна імператорам, при патріарха Фотія стала відстоювати ідею рівноправності духовної та світської влади, закликала до активного здійсненню християнізації сусідніх народів за допомогою церковних місій; пробували ввести православ'я в Моравії, використовуючи мета Кирила і Мефодія, провела християнізацію Болгарії. 4) 13 - Сер. 15 Вв. - Період ідейної реакції, обумовленої політичним та економічним занепадом Візантії. У 1453 р. Стався захоплення Константинополя хрестоносцями, і Візантія опинилася в ізоляції. При Палеологах в країні відбувається падіння держ мощі при відродженні богословських, літературних, мистецьких сил. Історики Іоанн Кантакузен, Никифор Григора, богослови св. Григорій Палама, Микола Кавасила, філософи Дмитро і Прохор Кідоніси прославили візантійську культуру. Візантія - країна монастирів і чернецтва, семи Вселенських соборів, більш шанованих батьків і вчителів церкви, батьківщина християнської містики св. Діонісія Ареопагіта, Григорія Палами, Максима Сповідника. Візантія знаменита як наставниця слов'янського світу, цитадель християнства проти ісламу, охоронниця культури від варварства. Візантійська культура народилася з духу євангельського одкровення, їй властиві риси храму, життя якого освячена молитвами і тайнодействіямі; вона представляється як найцінніша злототкані парча.

Сутність і сила християнського середньовіччя полягала в тому, що життя не була розділена від релігії.

Православ'я було основною стихією народного життя, основним і визначальним чинником цілісності держави ромеїв. Священна мішень збереження чистоти православ'я пронизувала всі сфери культури візантійського світу. Вірність церкви становила вищу доблесть для візантійця, що грішить, падаючого, але постійно пам'ятає про власну духовної батьківщині.

На відміну від римлян, самого політико-державного народу у світі, творця зразкового права, візантійці - елінізовані народи східної половини імперії - у відповідності зі своїм державним характером, яскраво вираженою містичної обдарованістю, зметикували християнство більшою мірою богооткровенная, як шлях до спасіння особистості та її духовного вдосконалення у Христі. Символічним знаком початку історичного буття Візантії стає перенесення імператором Костянтином Великим в 324 р. Столиці на береги Босфору, на місця старої мегарської колонії, міста Візантія, заснованого ще в 660 р. До н. Е. Поширена в візантіеведеніі формула говорить: «Візантійська імперія народилася з Константинополем і загинула разом з ним». Дата народження Візантії - 11 травня 330 р. - День офіційного проголошення Нового Риму (Константинополя) столицею. І 29 травня 1453 р. - Останній день візантійської імперії, дата захоплення Константинополя турками-османами. Константинополь - центр і око Всесвіту, ні з чим не порівнянне (Григорій Богослов), вища опора і зосередження православного світу. Саме неповторне положення Константинополя, як би з'єднує Європу, Азію та Африку у вищому духовній єдності, є найяскравішим емблемою православної віри. У християнської політичної теорії столиця Візантії стала єдиною столицею всього східно-християнського світу. Майбутнє імперії виявилося назавжди пов'язано зі Сходом. Передвістям цього служить царювання останнього язичницького правителя Діоклетіана, який зумів відвести Рим від близької смерті, найрозумнішого і багато в чому загадкового правителя, який переніс свою резиденцію в східну область імперії, до міста Нікомедія. На переході від античності до середньовіччя відбувається поділ єдиної Римської імперії на дві нерівні частини. Спочатку імперія, залишаючись єдиною, була розділена (395 р.) На дві адміністративні області, в узгодженні з заповітом правителя Феодосія Великого, між його нащадками - Гонорієм і Аркадієм. У 410 р. Рим був узятий готами, очолюваними Аларіхом, в 451 р. Піддався облозі гунів, яких привів «бич Божий» Аттіла, в 455 р. Рим протягом двох тижнів був відданий на поталу вандалам, очолюваним владикою Гейзериха, а в 476 р. Воєначальник Одоакр, піднявши заколот, скинув останнього римського правителя Ромула Августула. Візантія жила після цього ще тисячу років. Хрещення Візантія в Константинополь ознаменувало поворот у релігійній політиці, що складався під в перший раз укладеному союзі між імператорською владою і християнською вірою. Перший і найважливіший крок до цього був зроблений 1 вересня 313 р., Коли співправителі Костянтин і Ліциній Августи проголосили Міланський едикт, що дарував християнам свободу сповідання віри. На згадку про цю подію батьки першого вселенського собору постановили починати церковний рік з 1 вересня. Дві сили у власному єдності становлять формотворний принцип візантійської культури - імператорська влада і правовірна віра. Їхні взаємини будуються на базі принципу «симфонії»: розділеного єдності священства і царства, духовної та світської влади при перевазі церковного канону над цивільним законом. Любов візантійців до пишноватая церемоніальною проявилася в найменуваннях правителя і зовнішніх формах втілення висловлення поваги до його сану. Слід зазначити, що візантієць вірний не особистості, не особі государя, а його Божественному сану. Внаслідок цього у Візантії не могла з'явитися, не було парадоксу самозванця, бо на престолі постійно той, хто угодний Богу. Правитель іменувався святим, нащадком Божим, володарем всіх християн; його шанування виражалося в поклонінні (нахиленню голови до самої землі), в цілування руки, на хвалу (многоліття і хвалебних епітетах). Вступ на престол супроводжувалося церковним ритуалом коронування. Чин коронування складався рівномірно. Перший раз церковний ритуал коронування був здійснений в 5 ст., У 14 ст. Коронаційний чин досяг вищого ступеня розвитку, церковна сторона дістала у ньому переважне значення. Хоча в титул візантійського правителя входило найменування «святий», бо саме перебування на престолі вже є свідоцтво богообранства, шанування імператорів як святих у Візантії було пов'язано і з їхньою особистою праведністю, визначалося вимогами біблійної традиції, до цього всього чудотворення. З 116 візантійських імператорів як святі були прославлені лише 14 (посеред них Костянтин Великий, Юстиніан Великий, Феодора, Ірина та ін.) Після того як князь Костянтин Великий прийняв християнську віру під своє заступництво, було пережито досвід, ніколи не повторювався потім і владно визначив середньовічна свідомість взагалі і назавжди сформував візантійське свідомість. Історія визнала Костянтина Великим, а Церква - Святим і Рівноапостольним. Сучасні історики порівнюють його з Петром Великим і Наполеоном.

5. Сьогодні винаходи українських вчених мало відомі в світі. Але ж наші співвітчизники залишили глибокий слід в історії світової науки. Згадаємо лиш декілька вчених українського походження

Київський міст Патона - один з найбільших суцільнозварних мостів світу.

Родоначальник “Катюші”

Багатьом з нас відоме прізвище Засядько. Для більшості українців воно асоціюється з міністром вугільної промисловості СРСР при Сталіні, на честь якого названа українська шахта, де стаються аварії. Однак мало хто знає, що предка міністра вуглепрому - Олександра Засядька - вважають родоначальником сучасної ракетної артилерії.

Олександр Дмитрович Засядько народився в 1779 р. в с. Лютенка (нині Гадяцький район Полтавської області) в родині головного гармаша (артилериста) Запорозької Січі. Після служби в армії і виходу у відставку Олександр Дмитрович, продавши маєток батька, вирішив витратити всі гроші на створення ракетної зброї. Кілька років наполегливої праці принесли свої плоди - були створені ракети, які прицільно вражали ціль на відстані 6 кілометрів. Цей принцип взяли за основу при створенні знаменитих “катюш”, завдяки яким, як вважають деякі історики, вдалося змінити хід Другої світової війни.

Задовго до Ціолковського

Можливо, людство вийшло б в космос і раніше, якби ідеї Миколи Кибальчича, який народився в 1853 році на Чернігівщині, були втілені в життя. Задовго до Ціолковського Кибальчич обгрунтував вибір робочого тіла і джерела енергії космічного літального апарата, висловив ідею про можливості застосування броньованих порохів для радіоактивного двигуна.

Правда, маючи радикальні погляди, вчений допомагав революціонерам і був заарештований 17 березня 1881 року як учасник царевбивства. Вже перебуваючи в тюрмі, революціонер Кибальчич до останньої хвилини залишався вченим, продовжуючи роботу над проектом створення реактивного ракетного двигуна (проект повітроплавного пристрою) з твердопаливним багатозарядним двигуном імпульсного горіння. Він описав будову порохового двигуна, розрахував габарити порохових шашок і камери згорання ракетного двигуна, аналізував способи гальмування апарата в атмосфері при спуску.

Матеріали з розробки проекта його ракетного двигуна були опубліковані в 1918 році. Тоді ж стало зрозуміло, наскільки близькими були його ідеї поглядам К. Е. Ціолковського.

Втім, говорячи про космос, не можна не згадати і інших видатних українців - Сергія Корольова, Валентина Глушко, Юрія Кондратюка.

Вертоліт київського хлопчини

Ще одним видатним українцем, ім’я якого змінило хід історії, є Ігор Іванович Сікорський. Він народився 1889 року в Києві. Вже з дитинства захоплювався авіамоделюванням. Свій перший невеликий вертоліт з приводом від гумового жгута Сікорський побудував у 12 років. А в 20 на його рахунку було вже дві серйозні роботи. Правда, перші машини Сікорський так і не зміг підняти в повітря разом з пілотом. Після цього вчений зайнявся конструюванням літаків.

“Гранд”, “Руський витязь”, “Ілля Муромець” - ці багатодвигунні літаки були створені на Російсько-Балтійському заводі під керівництвом Сікорського. Всього за роки Першої світової війни було побудовано 75 чотиридвигунних бомбардувальників Сікорського.

Створенням літаків Сікорський зайнявся і в США, куди емігрував після Жовтневої революції. Але своє захоплення вертольотами не забув, повернувшись до нього наприкінці 1930-х років. Цього разу спроба була успішною. Вертольоти Сікорського встановили кілька світових рекордів; їх закуповували різні цивільні державні агентства і авіакомпанії, а також армія. Найвідоміша розробка Сікорського - вертоліт S-51, котрий широко застосовувався у бойових операціях.

Знаменитий зварювальник

Перелік видатних українських вчених був би неповним без Євгена Оскаровича Патона - видатного спеціаліста в галузі зварювання і мостобудування. Народився майбутній український вчений в Ніцці в сім’ї російського дипломата. Освіту отримав в Німеччині і Росії.

Патон першим сформулював принципи розрахунку і побудови клепаних мостів. Але світову славу він здобув як розробник технології зварювання спеціальних сталей. В роки війни його розробки були впроваджені у оборонну промисловість. Саме завдяки Патону і його розрахункам вдалося у вісім (!) разів знизити затрати при виготовленні танка Т-34. Уже після війни вчений спрямував свою діяльність в мирне русло. Він - автор більше 100 зварних мостів. Один з найбільших його проектів - міст Патона в Києві.

Хто з наших став лауреатом Нобелівської премії?

На жаль, жоден український вчений чи громадський діяч так і не був удостоєний Нобелівської премії. Однак вихідці із нашої країни неодноразово були лауреатами цього високого звання.

1908 рік - Ілля Мечніков, знаменитий бактеріолог і імунолог. Народився в селі Іванівка Куп’янського уїзду на Харківщині. Вчений був удостоєний Нобелівської премії в галузі фізіології і медицини разом з Паулем Ерліхом за дослідження по імунології.

1952 рік - Зельман Ваксман, уродженець міста Прилуки на Черкащині. Нобелівську премію як вчений США він отримав в галузі медицини “за відкриття стрептоміцину - першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу”.

1966 рік - Шмуель Агнон, народився в місті Бучач Тернопільської області. Премія в галузі літератури була присуджена йому за “глибоко оригінальне мистецтво розповіді, навіяне єврейськими народними мотивами”.

1971 рік - Саймон Кузнець, уродженець Харкова. Удостоєний премії як американський вчений в галузі економіки “за емпірично обгрунтоване поясненні економічного росту, яке призвело до нового, більш глибокого розуміння як економічної і соціальної структур, так і процесу розвитку”.

1981 рік - Роальф Гофман, уродженець Золочева на Львівщині. Вчений вважається великим американським спеціалістом в галузі органічної і квантової хімії. Нобелівську премію отримав спільно з Кенеті Фукуї “за розробку теорії протікання хімічної реакції, створеної ними незалежно один від одного”.

1992 рік - Георгій Шарпак, народився на Рівненщині. У восьмирічному віці разом з сім’єю емігрував до Франції. Нобелівську премію він отримав за розробку детектора елементарних часток.

Головним досягненням видатних українських економістів кінця XIX ст. було те, що вони у своїх дослідах довели, що Україна є окремий господарчий терен; територіальна проблема української економіки зв’язана з національними та соціальними інтересами. Для українського громадянства XIX ст. була ясна суперечність між економічними інтересами України і її політичним станом. Єдиний вихід із цього стану — національне визволення України.

Наприкінці XIX ст. в національних колах порушують проблеми економічної незалежності України поруч з її політичною незалежністю. М. Грушевський у своїх статтях підкреслював, що економічні умови України цілком відмінні від умов Росії. Так вивчення економіки України кінця XIX ст. закладало підвалини для переконання в необхідності політичної незалежності України.

6. Процес українського національно-культурного відродження кінця XVIII ст.–почату ХХ ст.. Його основні періоди: дворянський, народницький, модерністський. Видатні діячі культури та мистецтва того часу: Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Мартос, Франко.

Дворянський період

Перший період пов’язаний з культурно-просвітницькою діяльністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. В цей час у середовищі освіченого українського дворянства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв, обрядів. З’являються праці: “Історія Малої Росії” (1822 р.) Д. Бантиша-Каменського; “Короткий літопис Малої Росії з 1506 по 1770 рік” (1777 р.) Василя Рубана; “Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 рр.” Олександра Безбородька; “Опис весільних українських простонародних обрядів” (1777 р.) Григорія Калиновського; збірка “Українські народні пісні” (1834 р.) Михайла Максимовича.

Національне відродження в галузі літератури пов’язане з творчістю Котляревського (1760 – 1838 рр.), автора поеми “Енеїда” – першого твору нової української літератури, написаного народною мовою.

Основоположником художньої прози нової української літератури був Г.Ф. Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843 рр.), автор творів: “Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Сватання на Гончарівці” та інші.

Важливим культурним осередком, навколо якого об’єднувалися літератори-романтики, був Харківський університет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817 – 1885 рр.) – автору фундаментальних праць з історії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей (“Сава Чалий”, “Переяславська ніч”, “Чернігівка” та інші).

Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І.П. Мартос (1754 – 1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська область, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало талановитих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам’ятники – Мініну і Пожарському у Москві (1804 – 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823 – 1828 рр.).

Народницький період

Другий період бере свій початок від виступу на суспільно-політичній арені у 40-х рр. Т.Г.Шевченка й триває до кінця 80-х рр. XIX ст. На даному етапі провідне місце у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить “служіння народові”.

Навколо Київського університету, відкритого у 1834 р., згуртувалася група молодих романтиків, які проявляли великий інтерес до майбутнього українського народу. В середовищі романтиків особливу роль відіграли професор університету М.Костомаров, письменник, історик і етнограф П.Куліш, етнограф П.Маркович.

У грудні 1845 р. вони заснували політичну таємну організацію – “Кирило-Мифодієвське братство”. У квітні 1846 р. до товариства увійшов Т.Г.Шевченко. На думку членів товариства всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов’янську федерацію, столицею якої має стати Київ. Братство виступало за ліквідацію кріпацтва, поширення освіти. У 1847 р. товариство було розгромлено, а його члени заарештовані.

Молода українська інтелігенція наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. створює свої товариства – так звані громади, головним завданням яких було поширення освіти (створювали школи з українською мовою навчання, видавали підручники української мови). Перша громада була створена у Києві (входили: М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Старицький, Т. Рильський, О. Кониський та ін.). Потім такі громади виникли у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі.

Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т.Г. Шевченка та М.П. Драгоманова.

Великий український поет Т.Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання (“Кобзар” (1840 р.), поеми “Гайдамаки” (1841 р.), “Тарасова ніч”, “Гамалія” та ін.).

Модерністський період

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни.

Політика Російської Імперії супроти культурних цінностей України була своєрідною формою імперіалізму Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше — цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жадна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників — все це щедро давала Україна.

У XVIII ст. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добровільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, і Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф П. Завадовський, українець, голова комісії об учреждении народных училищ, вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчителів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.» Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію -— Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів Г Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін.

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайомили Росію з англійською системою хліборобства; Р. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра; Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України. В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богослов’я були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського самодержавства, і «Духовний регламент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму.

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму" Тонічний розмір, відкриття якого приписували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.

Величезна роль українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар Г. Мартос та інші прославили своїми творами російське мистецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посідали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністр освіти; Д. Трощинський — міністр фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріжжям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Києвская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія е

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув математик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик мистецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

7. Дисиде?нтський ру?х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.

Зародження дисидентського руху

У 1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

· Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.

· Об'єднана партія визволення України

· Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

· Український національний комітет (УНК)

· Демократичний союз соціалістів

· Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

· Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Дисидентський рух мав три основні течії:

1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяскравіших представників руху «шістдесятників». Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відродження. У 1972 р. засуджується на ув'язнення. З 1979 р. — учасник Гельсінського руху, за що у 1980 р. знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 р. перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув'язнення в 1985 р. Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.

«Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефективного, не у приклад економіці, механізму диференційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість «однодумства», зовсім не потрібно було вдаватися до масового терору». Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих обертах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 pp., у якому налічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 p., оголошеному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб «лікувалися» у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'язнів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час українців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім?я та прізвище - Андрій Баб?юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі "За океаном". Драматичними творами, написаними в Канаді - "Родина щіткарів" та "Підземна Галичина" - він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію "Західна Україна" і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, "батьком" українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.

У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з?явилася в Канаді українська літературна критика.

Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кірккоинела. У їх доробку - антологія "Українські поети 1189-1962" (1963), що охоплює вісім століть української поезії від "Слова о полку Ігоревім", та перше, майже повне видання "Кобзаря" англійською мовою під назвою "Поетичні твори Т.Шевченка. Кобзар" (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії - Д. Нитченко, в Англії - О. Воропай.

Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об?єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об?єднання українських письменників в еміграції "Слово". До його основоположників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово стали формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.

У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р. в Торонто відкрилась мистецька галерея "Ми і світ", що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею "Ми і світ" було перенесено на околицю Ніагарських островів. Тепер вона іменується як "Ніагарська мистецька галерея і музей". Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика - одного з визначних митців-українців.

9.

Катон вперше використав слово культура.. Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ.

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває “переможеною” іншою, більш сильною культурою (частіше за все - культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву “культурного натуралізму”. Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури.

У середньовічній Європі утверджується християнство - монотеїстична релігія (монотеїзм - віра в одного бога). Воно об'єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного “без віри немає знання, немає істини”. Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. “Гріховному” світському граду він протиставляє “град божий”, утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.

Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії - гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. У розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність людини”. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов'язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов'язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло.

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика І.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім'ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід'ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов'язує з прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.) Гердер пов'язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I - вивчення історії, етнографії, II - формування національної літературної мови, III - виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність.

Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є… звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу. У першій половині XIX ст. з'явилися роботи російського вченого М.Я.Данилевського. У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію “замкненого (локального) розвитку культур”. Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її “тіло” чужорідних елементів. Данилевський створив “систему типів” людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію ХХ ст.

Виникнення української культурологічної думки пов'язане з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів - М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) - відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

Для теорії культури ХХ ст. характерний відхід від загальних концептуальних підходів, які базуються на еволюціоністському розумінні культурного розвитку. Концепція німецького філософа та історика О.Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі “Згасання Європи” О.Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя).

Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П.О.Сорокіна, викладена ним в роботі “Соціальна і культурна динаміка”, також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П.О.Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи. В кінці ХХ ст. сформувався постмодерністський напрям в культурології. Постмодернізм зазнав впливу багатьох сучасних інтелектуальних течій. Постмодерністське сприйняття дійсності проявляється у прагненні до деконструкції, децентралізації, відмові від авторитетів будь-якого рангу, у запереченні норм і традицій раціоналізму. У роботах Ж.-Ф. Ліотара, Ж.Делеза, Р.Рорті та ін. відстоюються цінності свободи у всьому, спонтанній діяльності людини, ігровому началі. Підвищується інтерес до ірраціонального і суб'єктивного, невизначеного, неясних форм. Постмодернізм, плюралістичний за своєю суттю, не боїться руйнування єдності існуючої культури, обґрунтовуючи неминучість трансформації культури у якісно нову форму. Різноманітність сучасних культурологічних, напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

10. Двоїстість української ментальності. Своєрідність будь-якого народу проявляється передусім у спілкуванні, оскільки саме там концентруються етнічні стереотипи з притаманною їм особливою мовою знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Ця мова здатна виражати надзвичайно складні поняття, до того ж в емоційно напружених ситуаціях (наприклад, під час похорон, поминань), коли звичайна людська мова виявляється неефективною.

Мова символів глибоко національна, і це визначається не лише набором своєрідних етнічних знаків, а й характером зв’язків із традиційним корінням: у народів, свідомість яких багато в чому залежить від вірувань, релігії, ритуалів, етнічні стереотипи складають систему їхнього світосприймання і по суті є головними рисами національного життя; у народів, котрі тією чи іншою мірою втратили ці глибинні зв’язки, етнічні стереотипи поширюються лише на зовнішні правила поведінки.

В українців система глибинних зв’язків дещо зруйнована, хоча нині має тенденцію до відновлення. В цілому сукупність етнічних стереотипів українців в її сучасному вигляді становить таку систему поглядів та навіть систему філософії, яка визначає своєрідність національного характеру, моральних цінностей, способу життя, типу поведінки тощо,— словом, усього того, що виражається узагальненим поняттям «українство». Ця система має своєрідну структуру, включаючи два головних історичних шари традиційно-побутової культури, які визначають два типи української ментальності: землеробський та козацький. Перший тип хронологічно давнішній: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індоєвропейської культури; другий сформувався в епоху середньовіччя на грунті оригінального етносоціального утворення — козацтва.

Архаїчна культура українців розвивалася в основному як землеробська. Саме це визначало усю систему їхнього світосприймання, культурних пріоритетів та соціальної організації. Землеробська сутність ментальності українців проявляється, зокрема, в їхній космогонії (тільки в українців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в легендах про божественне походження землеробських знарядь праці, в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці (показовим може бути такий колядковий сюжет: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Матір носить їм їсти). Головне, що вирізняє українців з-поміж багатьох інших, у тому числі слов’янських, народів,— це пріоритет жінки перед чоловіком, що проявляється і у формах сватання та шлюбу, і в системі подружніх взаємин, і в міфології та демонології, і у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — формувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка -сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив’язаності до землі та рідної оселі; на приниженні статусу жінки — символу стабільності й землеробської праці. Зіткнення двох типів культури і двох типів ментальності породило між ними протиріччя, що виявлялися через опозиції: «оселя — дорога», «мир — війна», «жінка — чоловік», «стабільність — мобільність», сформувавши такі найтиповіші риси національного характеру українців, як надзвичайно високе почуття трагічного та співпереживання людським стражданням.

Двоїстість менталітету позначалася й на своєрідності організації українського суспільства. Воно орієнтовано передусім на внутрішні механізми самоорганізації: саме тому тут набули певної викінченості системи спорідненості, свояцтва, кумівства, побратимства, посестринства, громади, цехи тощо. Така спрямованість, підсилена відповідною системою етнічних стереотипів, характеризує українство як стабільне суспільство, здатне протистояти зовнішнім діям. Разом із тим його не можна віднести до архаїчного типу, оскільки воно тяжіє до лабільної суспільної системи, яка досить терпимо ставиться до тих чи інших порушень, зокрема у сфері спілкування та поведінки.

 У вузькому значенні український кордоцентризм є теорією тотожності людської і духовної реальності. В ній людське зводиться до духовного і духовне висувається на перший план. Його можна також кваліфікувати як вчення про перевагу, по-перше, ірраціональної спільноти (населення села чи хутора) над раціональною спілкою (населенням міста), по-друге, духовного досвіду (містичного переживання, інтуїтивного осягнення) над логіко-дискурсивним мисленням. У більш широкому значенні український кордоцентризм є історичним типом філософування, якщо розглядати його у порівнянні з іншими історичними типами – античним космоцентризмом, юдейсько-християнсько-ісламським теоцентризмом, ренесансним антропоцентризмом, новоєвропейським натуроцентризмом, просвітницьким логоцентризмом, постмодерним семіоцентризмом, й, водночас, філософською парадигмою, якщо розглядати його окремо, ізольовано, поза зв’язками з іншими історичними типами. Ці дві форми філософування продовжують біблійну і патристичну традиції, що засновані на ототожненні істинної сутності людини – серця з духовною реальністю. При цьому вони наголошують на провідній ролі людського серця чи першості духовної реальності.

8..

Протягом ХХ ст. набуває визнання той факт, що втрата релігійної однорідності – не трагедія чи помилка, а об’єктивна закономірність розвитку сучасних суспільств. Навіть у найрозвинутіших з них, попри всі спроби відшукати оптимальну модель державно-церковних відносин, втілити принципи толерантного співіснування, узгодити національні інтереси з інтересами повноцінного функціонування затребуваних у суспільстві віросповідань, – поліконфесійність залишається джерелом соціальної напруженості. Що ж до перехідних суспільств, то в складних умовах соціально-економічної й політичної нестабільності, аномії соціальних інститутів, інтенсивної економічної й політичної стратифікації, підвищеної психологічної напруженості, високого рівня масової активності – поліконфесійність, витворена за лічені роки (оскільки бурхливий приріст релігійних конфесій не просто полегшується, а стимулюється розшарованим соціумом), перетворюється на потужний конфліктогенний чинник. У сучасному взаємозалежному, глобалізованому просторі цей чинник набуває додаткових можливостей для актуалізації, загрожуючи ескалацією світових релігійних протистоянь.

З огляду на це феномен поліконфесійності стає предметом підвищеної уваги науковців. Взаємозв’язок конфесійної диференціації із сучасними політичними, етнонаціональними, соціально-психологічними процесами досліджували І.Курас, М.Кирюшко, М.Рибачук, Ю.Тищенко, О.Уткін. Проблеми розбудови міжконфесійних відносин у нових суспільних умовах стали предметом дослідницької уваги М.Бабія, М.Заковича, С.Здіорука, В.Климова, М.Новиченка. Чималий доробок у вивченні суперечливого впливу поліконфесійності на процеси етноінтеграції та культурного поступу українства належить М.Колодному, Л.Прокопенко, Л.Филипович, О.Шубі, П.Яроцькому. Трансформації релігійно-церковної сфери, що зумовлені радикальними геополітичними змінами кінця ХХ ст., аналізовані в працях В.Бондаренка, В.Єленського, Р.Процюка, О.Сагана тощо.

.Сьогоденна Україна – одне з найбільш поліконфесійних суспільств Європи, де складним візерунком переплелися православні, католицькі, протестантські, мусульманські, іудейські, нетрадиційні віросповідання різної міри поширеності та інституційованості. Вже самий факт співіснування численних конфесій, абсолютна більшість яких – лише тло для кількох домінуючих в етнокультурному середовищі церковних структур стає досить вагомим каталізатором конфліктів. Вектори напруженості в поліконфесійному релігійному середовищі України увиразнюються вже на початку 1990 х років і множаться у трьох головних напрямах: а) через відверту конкуренцію між традиційними конфесіями; б) через протистояння традиційних і нетрадиційних для України конфесій; в) через негаразди і кризи внутрішньоконфесійного розвитку.

Вітчизняні релігієзнавці майже одностайні у висновку, що на українському ґрунті міжконфесійні конфлікти набули специфічного характеру – стали не просто конфліктами інтересів, а й зіткненнями етнокультурних ідентичностей, конфліктами етнічного й геополітичного вибору: своєрідною “екстраполяцією серйозних відмінностей у поглядах на сутність, форми і шляхи реалізації “українського проекту”, які існують в українському суспільстві, на релігійну сферу” [1, 416]. Втім, міжцерковні суперечності – це лише зовнішній вияв поліконфесійності, вплив якої на суспільне життя є глибоким і різноплановим. Узагальнюючи напрацювання релігієзнавчої думки у площині аналізу суспільних ризиків і соціальної небезпеки поліконфесійності, відзначимо таке.

По-перше, історичний досвід багатьох націй (Болгарія, Сербія, Албанія, Ліван, Індія) переконує, що гетерогенне релігійне середовище, збурене міжконфесійними конфліктами, здатне відігравати надто суперечливу роль у процесах етногенезу. Найсильніше це відчули перехідні суспільства, розвиток яких безпосередньо залежить від успішності процесів етноінтеграції. В умовах політичної та економічної нестабільності, незрілої демократії, несформованої національної самосвідомості – поліконфесійність здатна серйозно загальмувати процеси національного розвитку, інтеграції соціуму, розбудови громадянського суспільства [2, 73]. Повною мірою це відчула й українська нація: “міжконфесійні суперечності, поляризуючи український народ, стримували процес національної інтеграції і самовизначення” [3, 32], зумовили усталення розбіжних культурних, ментальних, світоглядних, мовних архетипів, склали реальну загрозу для консолідації соціуму, що вельми необхідна в умовах прискореної модернізації та завдань національного відродження. (Утім, не викликає сумніву те, що в унікальних обставинах вітчизняної історії міжконфесійна борня водночас відіграла роль фактору, що сприяв збереженню українського етносу як такого).

По-друге, поліконфесійність, незалежно від її історичної природи – чи стала вона закономірним наслідком церковних розколів та уній, чи закріпилася внаслідок міграційних процесів і зростаючої мобільності етнічних груп і діаспор, чи постала на тлі різновекторного історичного розвитку окремих регіонів, котрі тривалий час входили до складу інших державних утворень, – в будь-якому разі призводить до більш або менш виразної регіоналізації країни за конфесійною ознакою.

Об’єктивним наслідком етноконфесійної регіоналізації стає формування територій сильного домінування однієї з церков не лише в духовному, культурному, а й у політико-правовому сенсі, тоді як інші церковні структури посідають місце другорядних, дискримінованих, а то й відверто гнаних. Підтримка і протекторат домінуючої конфесії з боку місцевої влади, сприяння їй у розв’язанні господарчих, майнових, фінансових, юридичних та інших проблем не тільки породжує реальну дискримінацію меншості, а й провокує серйозні конфлікти на цьому ґрунті. Саме такого роду конфлікти здатні втягувати в свою орбіту численні маси пересічних віруючих, перетворюючи населені пункти на чергові “гарячі точки” із загрозою масових заворушень та застосування сили.

По-третє, численні конфесії, притаманні суспільствам перехідного типу, з необхідністю потрапляють у середовище загальносоціальної конкуренції (капіталів, верств, еліт, кланів, ідеологій, культур, світоглядів); вимушені адаптуватися до нових умов функціонування в соціумі, скористатися тими рідкісними можливостями швидкого розширення власної соціальної бази, які тільки й виникають у зламні періоди історії. Конкуренція конфесій – явище нове і досить незвичне як для пересічного індивіда із “соціалістичним” минулим, так і для державних інституцій, наразі позбавлених досвіду діяльності у демократично-влаштованій полі-конфесійній сфері. Відверті форми такої конкуренції здатні вести до загострення міжцерковних і внутрішньоконфесійних колізій, взаємних звинувачень у прозелітизмі, амбіційності, незаконному володінні майном і культовими спорудами, плазуванні перед владою, “звабленні” віруючих, вдаючись при цьому до “таких форм протистояння, які далекі від цивілізованих чи демократичних” [5, 113]. У цьому контексті стає зрозумілим, чому розширення впливу церковних структур, активізація їх діяльності, інтенсивна розбудова інституційної мережі – викликали все більший сумнів як показники прогресу релігійної духовності

По-четверте, поліконфесійність, що виплескує в громадянське суспільство різні форми конкуренції та протистояння конфесій, відчутно впливає на суспільну свідомість. Ескалація релігійних конфліктів, тривале загострення міжконфесійних відносин, виникнення та поглиблення розколів у церковних структурах зумовлюють посилення нетерпимих, ксенофобних настроїв щодо носіїв іншоконфесійної ідентичності. Приклад України виразно засвідчив неготовність широкого загалу до поліконфесійності як норми суспільного життя в модерному світі: “Розмаїтість християнських церков та конфесій сприймається українським суспільством не як конфесійний плюралізм, з яким, врешті-решт, треба було б примиритися, а як розкол, тимчасове порушення норми, яка потребує виправлення” [4, 75]. Широкий загал все ще не сприймає Україну як місце зустрічі та взаємо-проникнення різних релігійних течій і культур; протестантизм, католицизм, іслам часто витлумачуються як чужі і навіть ворожі українству духовні традиції, живий приклад експансії та придушення власної церкви.

По-п’яте, надмірна строкатість конфесійного середовища робить малоймовірними продуктивний діалог між носіями різних віросповідань, розбудову систематичних тривалих відносин, вироблення програм взаємодії та співпраці. Конфесії зайняті переважно своїми внутрішніми справами, а поодинокі спільні акції здебільшого не знаходять суспільного резонансу.

Втім, окреслюючи деструктивний вплив поліконфесійності, не можна відкидати вагомого конструктивного значення цього феномену в модерних суспільствах. Досвід цивілізованих країн засвідчує, що співіснування різних релігій і культур у суспільстві є важливою умовою демократичного, гуманістичного і правового розвитку націй на основі міжконфесійних та культурних контактів, а контекст світоглядного й конфесійного плюралізму є необхідною умовою вільного самовизначення і самореалізації особистості.

Власне, й українська культура завдячує своїй усталеній поліконфесійності тим, що досить тривалий час існувала як культура європейська, як відкрита система цінностей. Маємо всі підстави твердити, що саме сьогодні в Україні витворилася історично унікальна ситуація, коли найрізноманітніші конфесії справді отримали чимало можливостей для свого утвердження, віднайдення власної ніші в соціумі. Ніколи за всі історичні часи церковні та релігійні структури не знали такого ступеня свободи і правових гарантій, не перебували в обставинах, коли релігійне життя “визначається не державною доктриною чи політикою релігійного керівництва, а самовідтворюючими процесами взаємотолерування релігійних груп” [4, 79–80]. Доречно було б провести деякі історичні аналогії та поміркувати над їх можливістю. Як свідчить українська історія, роль греко-католицької конфесії докорінно змінилася вже за століття, коли вона із конкуруючого і “ворожого” феномену перетворилася на релігію, що посіла важливе місце в духовному житті українства, і виступила хіба не єдиним виразником та оборонцем української культури. З огляду на це сучасний драматичний розкол в українському православ’ї – хіба не має потенційних можливостей перетворитися з часом із руйнівного чинника на спектр потужних і конструктивних релігійних структур?

Поліконфесійність українського суспільства вимагає знаходження якісно нової, “інтегральної” ідентичності на основі світоглядного плюралізму. Деякі зарубіжні аналітики (Х.Казанова, В.К. Дерем) оцінюють вітчизняну конфесійну структуру як дійсно плюралістичну та “найближчу до американської моделі”, з її відкритою конкуренцією на “вільному” та “волюнтаристському релігійному ринку” [7, 95]. Хоча, насправді, плюралістична конфесійна структура, яка репрезентує надзвичайно різні релігійні й культурні архетипи, навряд чи може бути підведена під американський взірець, що являє собою, за влучним висловом М.Марті, “клаптикову ковдру протестантського деномінаціоналізму”. Можливо, саме надмірна строкатість конфесійної карти надає Україні виняткового шансу витворити власну модель релігійно-толерантної держави, яка здатна кардинально змінити на свою користь всю геоконфесійну ситуацію.

Безперечно, багатоконфесійність відігравала й відіграватиме надалі суперечливу роль у сучасних суспільствах взагалі і в новітній українській історії зокрема: справлятиме деструктивні й конструктивні впливи, втілюватиме здатність як каталізувати релігійні конфлікти, так і забезпечити громадянські свободи. Яка цивілізована модель міжконфесійного співіснування не була б витворена на українському ґрунті, потенційна небезпека ескалації релігійних конфліктів і ворожнечі не зникне в нинішньому суперечливому, складному, глобалізованому світі; численні й розмаїті релігійні конфесії, як і раніше, відбиватимуть політичні, економічні, культурні, національні інтереси різних соціальних груп, етносів, спільнот.

У будь-якому разі зміна ставлення до феномену поліконфесійності не тільки з боку академічного релігієзнавства, а й церковних еліт є назрілим завданням сучасності. Україна, “приречена” на поліконфесійність усім своїм історичним та сучасним досвідом, вимушена розбудувати цивілізовану, багатоскладову сферу міжконфесійних відносин, здатну реально сприяти стабілізації та утвердженню громадянського суспільства.

11.

Причини запровадження християнства.Знамените «хрещення Русі», яке започаткувало православну цивілізацію на теренах України, було викликано цілим комплексом факторів:

Політичні передумови: Прагнення Володимира зміцнити державу і її територіальну єдність. Спроба досягти цієї мети за допомогою створення єдиного пантеону язичницьких богів на чолі з Перуном не призвела до подолання племенного сепаратизму та посилення княжої влади.

Міжнародні фактори: тільки християнизація могла дати Русі «перепустку» до родини європейських народів, а язичництво прирікало на ізоляцію та ворожість з боку християнізованих сусідів, які ставилися до язичників як до нелюдей.

Соціальні фактори: Наростаюча соціальна неоднорідність, а також мінливі духовні запити еліти суспільства створювали умови для переходу до більш складної світоглядної системи.

Особисті міркування Володимира  та деякі епізоди з його життя. Він, напевне, брав на увагу хрещення своєї бабусі Ольги, яка залишила по собі добру пам`ять. Не виключено, що деякі епізоди його гріховного життя, наприклад, братовбивство під час боротьби за владу, насильство, багатоженстов, в підсумку змусили його замислитися про духовне очищення, про таке діяння, яке могло б залишити про нього добру пам`ять. Але, скоріш за все, він діяв виходячи з прагматичних міркувань. Справа в тому, що запровадження християнства було зумовлено одруженням Володимира із сестрою візантійського імператора, Анною. Це надзвичайно підвищувало його авторитет, а отже, зміцнювало і княжу владу.

Важливою вважається і так звана проблема «вибору віри», від вирішення якої залежав весь хід руської історії. Християнство не було єдиним варіантом. Реальна ситуація пропонувала і інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи вже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, питання було в тому, якій з цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді “вибору віри ” – досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції “Повісті временних літ ”, що дійшла до нас. “Сказаніє про Володимирове хрещення ” носить складний характер та розпадається на декілька епізодів, не з’єднаних органічно одне з одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеїстичних церков, авторитет яких був забезпечений відповідними політичними організаціями ( це спеціально підкреслено у тексті): ісламу – від Волзької Булгарії; католицизму – від Німеччини, іудаїзму – від Хазарії, православ’я – від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним , 987 р. розміщена розповідь про посольство, яке направив київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення з богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшись додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість із захватом розповідали про “красу церковну ”, яку вони побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших і такий аргумент: “Аще лихъ бы закон Гръчкъыи, то не бы баба твоя Олга прияла крещения, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир дав себе переконати та спитав: “Где будем крестится?” – “Где захочешь”, відповіли посли.Це тільки легенда, але очевидно, що за цією легендою ховаються факти, які зупинили вибір Русі саме на православній формі християнства. Це, в першу чергу, міцні культурні та економічні зв`язки з Візантією, наявність власної впливової православної общини. Крім того, князем, ймовірно, враховувалась ситуація на міжнародній арені, відношення церкви з державою, а також деякі догматичні розходження різних релігій. Наприклад, зазіхання папи римсього на світську владу,  небажання католицької церкви враховувати місцеві особливості та її войовничість не могли не відштовхнути голову молодої держави від цієї форми християнства. Православна ж церква підпорядковувалась світській владі. Це відповідало східнослов`янській традиції, згідно з якою князь був і головою релігіозного культу. Крім іншого, православ`я було більш терпимим до місцевих традицій, та й Візантія на ті часи була центром цивілізації, наступницею великого Риму, найрозвиненішою і найкультурнішою країною Європи.

 Процес християнізації.За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний   парадокс: візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення, наприклад,   Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не   коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі   Святославичі (988). Натомість, руські літописи про прийняття нової   віри Аскольдом взагалі “не знають”, зате підносять до рівня догмату   роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю   “змову мовчання”, дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія “Володимирового хрещення” була   внесена до літописних текстів аж через сто років після події –   наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх   сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що   переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької.   Русь у баченні авторів сказань – це велика й могутня   держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора   Константина Великого: той зробив християнство державною релігією   Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній   державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як   сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли   мешканці Русі були погани і невђголоси, і новою добою –   християнською, що символізувала вихід з темряви на світло. Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль   пасивного взірця.Але все ж таки, як насправді проходив процес християнізації та історичні процеси, які передували йому?Отже, наприкінці X століття, оточена сусідами-християнами –   поляками, чехами, болгарами, візантійцями – поганська Руська держава стояла  на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола   християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали   причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач   східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором;   невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному   імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала   катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя,   пославши до нього поcoльство взимку 987-988 р. Той погодився, але   за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди   був внесений ще один пункт – Володимир зобов’язувався охреститися   разом з усім народом своєї країни, «а вони народ великий» (як запише   один з тогочасних східних авторів). Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом   імператора розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином   врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто   царственну від народження, сестру за варвара. Однак збройний похід   Володимира на Херcoнес (Корсунь), коли місто було здобуте й   сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря   поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну,   Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його оcoбистого   охрещення дискусійні (за думкою О.Шахматова святий Володимир хрестився ще до 988 року, і, очевидно, у Києві. Існують також легенди щодо хрещення у Корсуні 988, які викладаються в літописних джерелах, але ми не можемо до кінця їм вірити), натомість примуcoве навернення киян,   здійснене відразу після Корсунського походу, літопис Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Все духовенство відповідно ділилося на "біле" і "чорне". При церквах мешкали численні служителі: крім священика, були т.зв. "церковні люди" - ігумен, диякон (“біле духовенство”), а також просфірниці, паломники, лікарі, задушні люди (невільники, подаровані церкві); сюди ж приймали інвалідів. Оскільки православне християнство не передбачало обітниці безшлюбності для “білого” духовенства, всі церковні люди могли мати сім'ї, члени яких також жили при церквах. Вони не підлягали світському суду, їх судив єпископ. Духовні звання часто переходили з покоління в покоління.

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу. Ченці, на відміну від церковних людей, жили передусім за рахунок власної праці, а не за рахунок подаянь від парафіян, давали обітницю безшлюбності. Життя перших київських ченців - Антонія, Феодосія Печерського та інш. - було винятково важким, наповненим виснажливою фізичною працею, самообмеженнями, молитвами. Пізніше з'являються справжні подвижники чернецтва - ченці-самітники, які здійснювали аскетичні подвиги: Даміан, Іван-Самітник, князь Святенник та інш. Систематичні пости стають нормою не тільки для ченців, але і для всіх віруючих. Їсти жирну їжу, наприклад, у Великий піст стало вважатися гріховним. У XIII ст. в Київській Русі було біля 50 монастирів, з них 17 - у самому Києві. Вищі посади в церковній ієрархії займає тільки "чорне" духовенство.У 990-996 роках в Києві було споруджено на замовлення князя Володимира Святославича собор Богородиці. На його утримання князь дав десяту частину своїх прибутків і звідси походить ще одна його назва — Десятинна церква. Церкву будували візантійські майстри. Це був характерний для візантійської архітектури багатоверхий хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома апсидами, оточений галереями. Оздоблений мармуром, різьбленими шиферними плитами, розписаний фресками. Зруйнований монголо-татарами у 1240 році.Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Ілларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного. Наслідки запровадження християнства.Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі.Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.  Значний поштовх також дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. Лише з часу “хрещення Русі” у ній поширилися писемність і книжність. В Києві, а далі повсюдно на Русі почали влаштовувати школи й книгописні майстерні, і незабаром східнослов’янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Запровадження християнського віровчення зробило можливими рівноправні  й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Германією й іншими державами. Християнська   діалектика,   активно   використовувана    давноруськими філософами та публіцистами, стала основою для багатьох (іноді дуже  цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для  швидкого  прогресу  у  сфері творчого життя, що забезпечило  розвиток  давньорусської  культури.  Було  б помилкою вважати, що до 988 р. люди  на  Русі  не  знали  науки,  творчості, мистецтва,  але  бурхливий  розквіт  культури  прийшовся   на   часи,   коли затвердилася християнська релігія. В  монастирських  брамах  концентрувалися основні кадри  вчених  того  часу,  письменників,  публіцистів,  художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який  було  введено  на  Русі  у другій  половині  ХІ  ст.,  зобов’язував  ченців  започатковувати   у   себе бібліотеки,  скрипторії,  школи,  іконописні  майстерні,  лікарні  та   інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на  першому  місці  був  Києво  – Печерський,  який  став,   можливо,   найвизначнішим   центром   давньоруської культури. З  ним  пов’язана  діяльність  визначних  публіцистів   (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський,  Ігумен  Іван,  Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів  (Агапіт)  та  багатьох інших. Також функціонували  культурні  центри  при  архієрейських  кафедрах. Найбільш відомим з них був Софійський гурток книжників, заснований  у  Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.  Важливим чинником в історії ранньої Русі був  розвиток  писемності   та розповсюдження   грамоти.   Як   відомо,    східонослов’янська    писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації  країни  та  незалежно  від неї, але використовувалася переважно у чисто  практичних  цілях.  Принципово важливим етапом була поява книжковості у середині  ІХ  ст.  Саме  тоді  Русь починає створювати свою церковну літературу  та  започатковує  літописи.  На основі  археологічних  знахідок  (берестяні  грамоти  у   Новгороді)   можна припустити, що грамота у Київській Русі не була прерогативою  одного  тільки духовенства, вона охоплювала і феодалів і демократичні шари народу.  Церква   активно   сприяла   розвитку   давноруської   архітектури   та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих  на  протязі Х – ХІІ  ст.  на  Русі,  були  храми,  щедро  прикрашені  монументальним  та станковим живописом. Проте впливи східної  церкви  на  мистецтво  не  завжди були благотворними. Так, через те, що візантійці не любили ставити  у  своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

 12. Західноєвропейські впливи, які посилилися у період XVI-XVIII ст. та охопили всі сфери духовного, суспільного та культурного життя України, в музичному мистецтві стимулювали розвиток нових жанрів, форм та засобів художньої виразності. Музичні інновації XVI-XVII ст. віднайшли своє відображення в одному з репрезентативних жанрів епохи - духовній пісні, яка синтезувала давні українські пісенні традиції з надбаннями європейської музичної культури.

Духовна пісня, яка відіграла важливу роль у становленні вітчизняної пісенності у XVI-XVIII ст. і плідно продовжувала свій розвиток у ХІХ-ХХ ст., досить пізно стала об’єктом наукового дослідження. При значній кількості робіт, присвячених вивченню української духовної пісні, проблематика, пов’язана з визначенням місця європейської духовнопісенної традиції у розвитку вітчизняної, ще далека від остаточного розв’язання.

Дане дисертаційне дослідження присвячено проблемі вивчення шляхів рецепції західноєвропейської духовнопісенної традиції на українських землях у XVII-XX ст. У роботі окреслюються способи і форми переробки текстового та музичного матеріалу в процесі залучення, висвітлюються риси спорідненості європейського та українського репертуару.

13. Зокрема, чимало зробили вони для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став Сергій Корольов. Попередниками і сучасниками С. Корольова у космонавтиці були українці Олександр Засядько, Микола Кибальчич, Костянтин Ціолковський, Юрій Кондратюк, Михайло Янгель, Валентин Глушко, Володимир Челомей, Михайло Яримович.

З України почалася дорога у велику науку для одного з творців першої американської атомної бомби Георгія (Джорджа) Кістяківського. В Україні розквітнув талант росіянина Олега Антонова.

Україна залишалася центром розвитку науки в галузі електрозварювання. Нові методи квантової теорії поля та статистичної фізики було розроблено академіком Миколою Боголюбовим, який ще в 30-ті роки разом з Миколою Криловим заклав основи нового напрямку в математиці — нелінійної механіки. У другій половині 50-х років розпочав свою діяльність відомий вчений-хірург Микола Амосов.

У 40—50-ті роки діячами літератури і мистецтва було створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу. Плідно працювати в цей час Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський, Юрій Яновський, Петро Панч, Натан Рибак, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Остап Вишня, Андрій Малишко, Леонід Первомайський, Олесь Гончар.

Зусиллями талановитих митців України розвиваються театральне, музичне, образотворче мистецтво та кіно. У театрах України працювали талановиті актори М. Литвиненко-Вольгемут, З. Гайдай, М. Гришко, І. Паторжинський, Г. Юра, Б. Гмиря, К. Хохлов, Ю. Лавров, М. Романов, А. Бучма, Є. Пономаренко, Ю. Шумський.

У другій половині 60—80-х років відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко.

Музичне мистецтво України в повоєнний період характеризується творчістю таких композиторів, як К. Данькевич, Д. Клебанов, А. Філіпенко, Г. Жуковський, А. Свєчников, М. Вериківський, В. Гомоляка, К. Домінчен, М. Колесса, Г. Майборода, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, Ю. Мейтус, А. Штогаренко, Б. Лятошинський і інші.

Плідно співпрацювали поет А. Малишко і композитор П. Майборода, які подарували народові «Київський вальс», «Білі каштани», «Ми підем, де трави похилі», «Ти — моя вірна любов», «Пісню про рушник», «Пісню про вчительку», «Стежину». Яскраву серію пісень створив композитор О. Білаш («Два кольори», «Лелеченьки», «Ясени», «Цвітуть осінні тихі небеса»).

Популярністю серед глядачів і слухачів користувалися Державний заслужений академічний український народний хор під керівництвом Г. Верьовки, створений 11 вересня 1943 р., Київська державна академічна капела «Думка» під керівництвом О. Сороки, Львівська державна хорова капела «Трембіта» під керівництвом П. Муравського, Державна капела бандуристів УРСР під керівництвом О. Міньківського, Державний симфонічний оркестр.

Скарбниця образотворчого мистецтва поповнилася творами М. Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая, Т. Яблонської. Остання стала одним з основоположників і фундаторів фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві. Як графік плідно працював відомий художник Василь Касіян (1896—1976).

Багато суперечностей зазнала культура і духовне життя в Україні за часів хрущовської «відлиги». Процес реабілітації торкнувся тільки репресованих діячів більшовицької партії — В. Затонського, С. Косіора, М. Скрипника, Ю. Коцюбинського, В. Примакова, Г. Петровського та інших. Про реабілітацію українських небільшовицьких політичних та культурних діячів не йшлося. Разом з тим було перевидано «Словник української мови» Б. Грінченка, великі торжества пройшли з нагоди 100-річчя від дня народження І. Франка. З 1957 р. почали виходити такі журнали, як «Радянське право», «Економіка Радянської України», «Народна творчість та етнографія», «Український історичний журнал». Було створене Міністерство вищої освіти УРСР, здійснено, щоправда непослідовно, спробу провести українізацію університетів.

«Відлига», десталінізація суспільства створили сприятливі умови для літературно-художньої творчості, демократизуючи і гуманізуючи її. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова — П. Тичина, М. Бажан, М. Рильський.

Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи: «Кров людська — не водиця», «Правда і кривда», «Хліб і сіль», «Дума про тебе», «Чотири броди». Одним з провісників «відлиги» був відомий письменник О. Гончар. У 60—80-х рр. він виступив з творами «Тронка», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», «Чорний яр». Світове визнання здобув роман О. Гончара «Собор» (1968). У цей час українська література поповнилась романами і повістями «Розгін» і «Диво» П. Загребельного, «Меч Арея» І. Білика, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» В. Земляка.

Головним наслідком «відлиги» стало формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, критиків, художників. Вони увійшли в історію як «шістдесятники», серед них — Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Валентин Мороз, Євген Сверстюк, Євген Гуцало, Алла Горська, брати Горині та багато інших.

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років розквітає талант одного з найяскравіших українських поетів, «лицаря українського відродження» Василя Симоненка. У 1962 р. побачила світ перша творча ластівка — його поетична збірка віршів «Тиша і грім». Згодом вийшла друком збірка «Земне тяжіння».

Стрімко, буквально блискавкою увірвалася в українську поезію одна з найбільш обдарованих представниць «шістдесятництва» Ліна Костенко. Вірші поетеси вирізняла неординарність, просторовість роздумів, критичні оцінки багатьох подій. Справжнім шедевром став надрукований у 1980 р. віршований роман Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Пік «відлиги» для України припав на кінець 50-х — початок 60-х років. Це видно особливо виразно на результатах книговидавничої справи. Саме в цей період книжки українською мовою складали найбільший відсоток від усіх книг, опублікованих в Україні, порівняно з іншими роками повоєнної історії.

Однак ще за правління М. Хрущова хвиля «відлиги» почала спадати. В цілому по Україні кількість шкіл з російською мовою викладання збільшилася з 4192 в 1959—1960 рр. до 4703 в 1965—1966 рр. Кількість українських шкіл за цей період скоротилася з 25308 до 23574.

Після звільнення М. Хрущова в жовтні 1964 р. «відлига» остаточно припинилась. На зміну їй прийшла реакція, почались переслідування діячів культури.

З 1969 р. влада посилила ідеологічний тиск на інтелігенцію. Письменників, митців, вчених картали в пресі і на зборах творчих спілок за «аполітичність», «ідейну незрілість», «формалізм», «націоналізм», «відхід від партійної лінії», «ідеалізацію минулого», «смакування національної самобутності». По суті, це була друга «ждановщина». Проти інакодумців знову почалися політичні репресії, які досягли апогею в 1972 р. Процес реабілітації багатьох незаконно засуджених людей, повернення їх чесного імені було припинено.

Предметом особливої уваги партії завжди була освіта, яка розглядалась як частина комуністичної ідеологічної системи. З 1966 р. відповідно до рішень XXI з'їзду КПРС почала впроваджуватись загальнообов'язкова десятирічна освіта.

Основним науковим центром України продовжувала залишатись республіканська Академія наук.

Вченими-суспільствознавцями в 60—80-х рр. було видано ряд фундаментальних праць з історії України, держави і права, археології, філософії, літератури і мистецтва.

Розвиток театрального і пісенного мистецтва в Україні тісно пов'язаний з такими видатними майстрами сцени, як Н. Ужвій, В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко. Значних творчих успіхів досягли майстри сцени і кіно І. Миколайчук і Б. Брондуков.

Плідно працювали українські скульптори, особливо монументалісти. До справжніх творів монументального мистецтва цього часу відносяться пам'ятники Л. Українці у Києві і Т. Шевченку в Москві. В умовах, коли Україна стала незалежною державою, набирає сил її національно-культурне відродження. Відомо, у якому стані знаходилась сфера культури внаслідок багатолітньої дії всіляких залишкових принципів. Але останнім часом немало робиться, щоб вийти з кризової ситуації.

14. Національно-державне відродження, яке переживає Україна на сучасному етапі, тенденції трансформації суспільної свідомості, духовного оновлення й політичного розкріпачення її громадянства посилюють увагу широкого загалу до історії молодої країни, а разом з тим стимулюють пошук у минулому історичних паралелей процесам та явищам сьогодення. У цьому контексті не випадковим є підвищений інтерес до українського відродження кінця ХІХ – початку ХХ ст. – епохи найближче генетично спорідненої з національним ренесансом нашого часу. Саме тому, нам важливо звертатися до історичної спадщини видатних діячів українського національного відродження України цього періоду, творча спадщина яких набуває особливого значення, є постать Михайла Сергійовича Грушевського, адже саме завдяки його інтелектуальному потенціалу, невтомній праці та невсипучій енергії український рух з вузькокорпоративного перетворюється у масовий і стає вагомим чинником європейського суспільно-політичного процесу.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, який поставив його на наукову основу, а разом з тим був і одним із провідних теоретиків у з’ясуванні й вирішенні національних питань і проблем, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. не вдовольнившись кар’єрою “кабінетного вченого”, він увійшов у світову історію водночас і як визначна політична фігура, талановитий громадський діяч, непересічний організатор і, взагалі, багатомірно обдарована особистість, універсалізму якої можна тільки щиро дивуватися.

Волею долі йому довелося жити й творити на зломі двох століть і двох епох в історії українського національного відродження, ділити себе між двома частинами порізнених державними кордонами українських земель і уникати уваги поліційних органів двох велетенських європейських імперій. Але й ці непрості обставини не перешкодили йому стати одним з найвидатніших фундаторів української державності, провідним ідеологом української соборності, неперевершеним координатором українського науково-культурного і суспільно-політичного життя кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України.

В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі.

Особливе значення для творчого зростання Грушевського як дослідника та вченого мало Наукове товариство ім. Шевченка. Саме тут особливою мірою проявився його блискучий талант наукового організатора, який мав не тільки підрядне значення для його досліджень, але також в цілому глобальне значення для формування національної науки. Грушевський опрацьовував свою концепцію відродження української науки на базі західної гуманітарної культури, керуючись при цьому ідеями філософського позитивізму.

Чимало зробив Михайло Грушевський для розвитку і збільшення періодичних та серійних видань НТШ.

Серед наукових видань НТШ унікальні монографії, джерельні матеріали, десятки книг, всього понад 1170 томів. За ініціативою Грушевського на спільному засіданні історико-філософської і філологічних секцій 15 січня 1896 р. утворено окрему Археографічну Комісію, яка взяла на себе обов’язок збирання і видання історичних джерел і літературних пам’яток. Історичні матеріали Комісія видавала серії “Жерела до історії України-Руси”, яких вийшло 11 томів. У перші роки діяльності Комісії головну роль вів Михайло Грушевський. Крім “Жерел до історії України-Руси”, Археологічна Комісія видавала ще “Пам’ятки українсько-руської мови і літератури”, які служили для видання літописних історико-літературних пам’яток і пам’яток історії освіти, церкви і культури. До 1914 р. було надруковано 7 томів.

Михайло Сергійович Грушевський був ініціатором організації бібліотечної справи на Україні з метою об’єднання всіх українських фахівців для публікацій повного бібліографічного покажчика українського друку. Друкованим органом Бібліографічної комісії були “Матеріали до українських бібліографій”, саме в них були надруковані перші томи цього покажчика.

За пропозицією Грушевського 18 квітня 1906 р. Було засноване видання, яке отримало назву “Українсько-Руський архів”. До цієї серії ввійшло 10 томів, а саме: т. І, VI, VII “Опис рукописів Народного Дому з колекції А.Петрушевича” Іларіона Свенціцького, в яких друкувалися оригінальні рукописи Львівських збірок.

10-томна “Історії України-Руси” М.Грушевського стала культурно-науковою цитаделею українського національного і наукового відродження в якій проаналізовано багатовимірний розвиток українського народу від його давніх початків до 1657 р. включно. Головною історіографічною концепцією автора цієї монументальної праці є наукове обґрунтування перманентності українського різнобічного історичного процесу на всій території, заселеній українським народом. Михайло Сергійович приєднувався до традицій “Київської держави Володимира Великого, що була найбільшою українською державою, яку пам’ятає наша історія” і тому українська демократична держава зовсім правильно за державний герб взяла “старий знак Володимира Великого, ставить його на своїх грошах, як ставився він колись”.

Іван Франко – особистість з шаленою працездатності, талановита індивідуальність, яка думала про свою землю і українських народ, справжній громадянин, які віддав усі свою сили на те, щоб життя українців стало кращим і повноціннішим.

Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів'яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам'яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов.

Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано.

1.Творчий доробок І.Франка

як цінна спадщина для української культури

Іван Франко є пись­менником усіх пір року і пір життя людського, усіх етапів історичної долі народу – минувшини, сьогодення й майбуття.

Івана Франка ми називаємо Каменярем за його завзятість у боротьбі із перешкодами на шляху прогресу, універсальним генієм – за всеосяжність охоплення життя, розмаїття поставлених проблем; нашим національним пророком, бо він звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щас­ливої долі. Титаном праці теж величаємо Франка.

"Сорок літ я трудився, навчав", – каже у Франковій поемі "Мойсей" пророк і вождь. Так мав право сказати і Франко про себе, котрий із сорока літ праці не змарнував жодного дня. Він написав близько шести тисяч тво­рів. Їх найповніше видання – п'ятдесят томів. Але ще багато творів не увійшло до 50-томника.

Життя в Івана Франка було цікаве, різноманітне і бурхливе. З дитинс­тва він виніс у своїй поетичній душі "пісню і працю" мамину та розум і вболівання за гро­мадські справи батька-коваля. У гімназії вивчив п'ять мов. Українською, польською, німецькою писав вірші. З грецької та латинської ще в гімназії багато перекладав. Знав старослов'янську, чеську, російську, ідиш, пізніше вивчив французьку, англійську, угорську, італійську. Майже всі вірші "Коб­заря" читав напам'ять.

За життя І. Франка протягом майже сорока років вийшло десять збі­рок його поезій: "Балади і розкази", "З вершин і низин" (виходила двічі), "Зів'яле листя", "Мій Ізмарагд", "Із днів журби", "Semper Tiro", "Давне і нове", "Вірші на громадські теми". "Із літ моєї молодості". Це ціла поетич­на скарбниця, блискучі І дзвінкі мистецькі дорогоцінності. У своїх пошуках поет-новатор часто досягає вершин досконалості. Перш за все І. Франко визначився як поет-громадянин. Його політич­на лірика – оригінальне надбання української культури. А вершиною її можна вважати знаменитий пролог до поеми "Мойсей". Мотив служіння народові розвивається і виростає в поезії Франка до апофеозу боротьби за людину, її волю і щастя: "Лиш боротись – значить жить". Та у наймужніших бувають "хвилини розпачу" і "дні журби". У такі часи народилася най­краща збірка Франка, поезії якої стали шедеврами української і світової лі­рики, – "Зів'яле листя" (1896).

Окремий принадний дивосвіт І. Франка – то прозові оповідання, но­вели, образки. Ще в більшій мірі, як у поезії, задумав письменник у своїй прозі відобразити широчінь і глибину житгя. Цей велетенський задум реалі­зував прозаїк у десяти повістях і романах і в ста п'ятнадцяти оповіданнях, новелах, образках. Майже всі його прозові твори мають захоплюючий сю­жет, вони пересипані життєвими деталями, чується у них гомін живого слова.

У цілій низці оповідань письменник змалював життя дитини ("Малий Мирон", "У кузні", "Під оборогом", "Мій злочин", "Грицева шкільна нау­ка", "Олівець" та ін.). Новаторським є роман "Борислав сміється". Значним внеском в українську літературу стали драми І. Франка ("Украдене щастя", "Учитель" та ін.), романтичні драматичні поеми. Важливе місце у багато­гранній діяльності

15. Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Та захмеліла від монопольної влади й затьмарена ідеєю світової революції більшість у Російській комуністичній партії виявилася нездатною оцінити хід подій, усвідомити відповідні уроки. Мало того, генеруючи центристські ідеї і всіляко заохочуючи такі тенденції, комуністична партія жорстоко придушувала будь-які прояви національної специфіки як ворожої "інтернаціональній пролетарській справі". Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Першим кроком у її здійсненні було усунення від влади відвертих російських шовіністів, супротивників курсу партії на "коренізацію". Серед них партійні керівники — перший секретар КП(б)У Е. Квірінг та другий секретар Д. Лебідь, які не приховували ворожого ставлення до українізації. Зокрема Д. Лебідь весною 1923 р. проголосив теорію боротьби двох культур. На його думку, російська культура революційна, прогресивна; виразником її було місто, тоді як українська культура — сільська, контрреволюційна. Тому українська культура в перспективі мала загинути. Цю теорію ЦК ВКП(б) засудив як прояв російського шовінізму. Прибічників її разом із Д. Лебедем відкликали з України. Першим секретарем КП(б)У було призначено Л. Кагановича, другим секретарем став І. Клименко.

Одним із головних напрямків українізації визначено розширення сфери користування українською мовою в державних і партійних установах. Для чиновників 3 серпня 1923 р. було організовано курси української мови, після закінчення яких вони складали іспити. Той, хто не склав, втрачав посаду. З 1925 р. введено обов'язкове вживання української мови в державному діловодстві, а з 1927 р. — у партійному. Це швидко дало результати. Якщо в 1922 р. українською мовою велося лише 20 /о усього діловодства, то в 1927 р. цей показник досяг 7%. Кількість українців у партійно-державному апараті збільшилася вдвічі.

Освіта

Уряд України не розробляв свою законодавчу базу, а спирався на декрети, вироблені Наркоматом освіти у Москві, було також створено Народний комісаріат освіти, до компетенції якого увійшло і керівництво галузями культури.

Батьки вимагали гарантувати розвиток національної школи. У лютому 1920 р. ВЦВК видав декрет "Про застосування в усіх установах української мови нарівні з великоруською", в якому зазначалося, що жодна перевага великоруської мови неприпустима. Народний комісаріат почав підготовку працівників освіти з обов'язковим вивченням української мови й українознавства. У 1919—1920 pp. учителі для роботи в школі обиралися. У постанові Наркомосвіти від 10 травня 1919 р. "Про вибори шкільних працівників" вказувалося, що педагогічний персонал шкіл повинен користуватися довір'ям населення, а тому треба, щоб він склав екзамен перед народом у формі виборів на посаду. Для перепідготовки вчителів було створено короткострокові педагогічні курси, а також педагогічні школи, учительські та педагогічні інститути. У 1919 р. педкурси працювали в 45 містах України. Згодом мережа педагогічних курсів і педшкіл розширилася. Водночас уряд України вживав практичних заходів з метою полегшення тяжкого матеріального становища вчителів, що склалося в роки громадянської війни. У червні 1920 р. Раднарком України підвищив їм зарплату, зобов'язав місцеві органи влади надавати матеріальну допомогу із громадських фондів. Влада доклала чимало зусиль у боротьбі з голодом, масовими захворюваннями. В Україні в 1922 р. налічувалося близько 1,5 млн безпритульних дітей, сиріт і напівсиріт. Для них організовували дитячі будинки. Так, якщо в 1921 р. налічувалось 806 дитячих будинків, то в 1923 р. — 1928. Кількість дітей у них за цей час збільшилася майже втричі. Крім того, тут знайшли притулок понад 250 тисяч дітей із Поволжя, де голод був особливо відчутний. Завдяки вжитим заходам за короткий час із безпритульністю в республіці було покінчено. У дитячих будинках створювалися сприятливі умови для навчання і виховання дітей-сиріт.

 Середня спеціальна і вища школа Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни. Більшість населення не мала загальноосвітніх знань, необхідних для вступу до вузу, а тому при вищих навчальних закладах створювалися підготовчі курси, що готували контингент студентів для вузів, — робітничі факультети. Набирали на них за рекомендаціями партійних, радянських, профспілкових організацій, комітетів незаможних селян, військових частин. На кінець 1921 р. налічувалось 12 робітфаків, а в 1925 р. — вже 31, де навчалося близько 7,5 тис. студентів. Понад 90 /о робітфаківців становили робітники і селяни, їм видавалися стипендії, обмундирування, вони постачалися за нормами тилового червоноармійського пайка, забезпечувалися гуртожитками і користувалися безоплатним проїздом залізницями. Усіх, хто закінчував робітфаки, приймали до вищих навчальних закладів відповідних профілів без вступних іспитів. У 1920—1921 pp. на базі середніх технічних та агрономічних шкіл було організовано технікуми з метою підготовки кадрів середньої кваліфікації для всіх галузей народного господарства. Так, в 1921 р. налічувалось 145 технікумів, а в 1922 р. частину з них було віднесено до розряду вищих навчальних закладів, що готували кадри вузької спеціалізації, а частину реорганізовано в профшколи; проведено реформу вищих навчальних закладів — університетів та інститутів. Так, із природничих та історико-філологічних факультетів було створено інститути народної освіти (ІНО) з факультетами соціального і професійного виховання (соцвиху і профвиху). Медичні факультети виокремлювались у медичні інститути (Київ, Харків, Одеса, Катеринослав). Реорганізовано було також музично-драматичні та художні інститути, створено низку сільськогосподарських вузів, технічні вузи, інститути політехнічні, технологічний, гірничий та ін.

Наука Для організації наукової роботи в загальнореспубліканському масштабі в 1921 р. у складі Укрголовпрофосвіти Наркомосу було створено Науковий комітет, якому підпорядковувалися всі наукові установи республіки. На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному — в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ.

Література Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Серйозним гальмом в об'єднанні письменницьких організацій були політичні й естетичні пролеткультівські настанови. Згодом вони почали домагатись "автономії" від держави, проте більше шкодили справі культурного будівництва, ніж допомагали. Відмежування культури від "буржуазного" суспільства на практиці було ігноруванням кращих традицій минулого, що стало грубою помилкою. Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні. Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: А. Головко, П. Панч, М. Ірчан, І. Дніпровський, І. Кириленко, П. Усенко, Олесь Досвітний, І. Микитенко, Іван Ле, М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Янов-ський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, С. Скля-ренко та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін. Центрами літературно-мистецького життя стають клуби, сільбуди, бібліотеки, редакції газет і журналів, професійні спілки. З'являються літературні, драматичні, музичні гуртки. Лише в Києві у 1921 р. вони працювали більш як у ЗО клубах. Створюються і професійні літературні та мистецькі об'єднання, зокрема спілка селянських письменників "Плуг", яка ставила за мету, "ґрунтуючись на ідеї тісного союзу революційного селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціалістичної культури і ширити ці думки серед селянських мас України без різниці національностей", а також спілка пролетарських письменників "Гарт".

Театр 20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Наркомос України в 1923 р. мав на обліку понад 500 театрів, куди входили театри для дітей. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"), Є. Кро-тевич ("Син сови", "Сентиментальний чорт"), Я. Мамонтов ("Веселий хам", "Коли народ визволяється", "До третіх півнів"). У театрах поряд з митцями старшого покоління впевнено завойовували сцену молоді актори — І. Замичковський, О. Сердюк, Н. Ужвій, К. Осмяловська, П. Нятко, К. Кошевський, І. Мар'яненко, О. Вату-ля, А. Бучма, Ю. Шумський та ін. Театри ім. Т. Шевченка та ім. І. Франка ДОСЯГАЙ високого художнього рівня, постійно користувалися великою любов'ю у глядача. Театру ім. І. Франка як одному з провідних у республіці, поборнику peaдієтичних принципів мистецтва було присвоєно звання Державного драматичного театру. На початку 1920 р. серед провідних театрів України найяскравіше проявився театр "Березіль", керівником якого був Лесь Курбас. Втіленням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснював у різних стилях: традиційно-реалістичному ("У пущі" Лесі Українки), психологічному "Чорна Пантера і білий Ведмідь", "Гріх" В. Винниченка), символічному ("Драматичні етюди" О. Олеся), народному гротеску ("Різдвяний вертеп"), імпресіоністичному ("Йола" Є. Жулавського). Етапною в творчості митця і в історії українського театру стала вистава "Гайдамаки" за поемою Т. Шевченка. До складу цього театру входили актори А. Бучма, Н. Ужвій, І. Мар'яненко, Й. Гірняк, В. Чистяков, Н. Титаренко, О. Добровольська та ін.

Музика Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зусиллями композиторів молодого покоління вирішується одне з невирі-шених в умовах царизму завдань — вивести українську музику з провінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності. Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики при Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу на створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, пов'язану із заснуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани. Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцький, автор симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, майстер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в українській музиці. Він написав три симфонії, два концерти для фортепіано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до фільмів, зінструментував оперу М. Лисенка "Тарас Бульба", як педагог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів. Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, композитор і піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер "Кармелюк", "Кочубеївна", "1917", "Карпати", монографії про українську музику. У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко та ін. Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень і створення масової пісні. З'являються перші твори українського романсу. Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших поетів, симфонічний твір-сюїту "Козак Голота", присвячену народному героєві Устиму Кармелюку.

Образотворче мистецтво Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук. Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнський відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва та охорони пам'яток мистецтва і старовини. У його відання передавалися всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Наркомосу були підпорядковані також художні училища, технікуми і промислові школи. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії. Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація. Помітний вплив на розвиток українського образотворчого мистецтва справляла створена Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогічне за своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі. Інший характер мала Асоціація революційних митців України, створена в 1925 р. Вона об'єднувала митців різних напрямків, які декларували реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє західноєвропейське мистецтво. Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було Об'єднання сучасних митців України (ОСМУ), організоване А. Петрицьким. На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в 1928— 1930 pp. Об'єднання мистецької молоді України (ОММУ), до якого належали переважно студенти художніх інститутів. Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київської Русі. "Бойчуківці" брали участь у монументально-декоративному оформленні українського павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві 1923 р.

АрхітектураПеред архітекторами України в 20-ті роки постала низка важливих завдань, які випливали з пошуків створення проектів нових і модерних будівель. Певна частина архітекторів стояла на позиціях відродження українського національного стилю, а інші орієнтувалися на зразки Західної Європи. У цей час виникають різні архітектурні угруповання, серед яких досить сильне Товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ). Наочним зразком стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 1925—1929 pp. адміністративний ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф. Фель-гер, С. Кравець). Видавництва Розгортання культурного будівництва, посилення культурно-освітньої роботи зумовили зростання попиту на книгу. У республіці в 1921 р. діяли створені ще в роки громадянської війни видавництва, серед яких найбільшим було Всеукраїнське державне видавництво з його розгалуженою мережею в губернських і навіть деяких повітових містах. У ньому зосереджувалось видання підручників для всіх типів шкіл, наукової, художньої та іншої літератури. З кожним роком збільшувались обсяги видання книг та їх тиражі. Якщо в 1921 р. було видано 987 назв книг загальним тиражем понад 4,3 млн примірників, то в 1927 р. вийшло вже 4937 назв книг і брошур загальним тиражем понад 28 млн примірників. З них українською мовою понад 2,4 тис. Здійснення загального обов'язкового початкового навчання, швидкий розвиток освіти загострили потребу різкого збільшення обсягів випуску підручників. Лише в 1928 р. було видано 136 назв підручників тиражем понад 6,2 млн примірників.

16. Індивідуалізм - Напрям в етиці, соціології, політиці, філософії, який, на противагу колективізму, розвиток особистості вважає метою і змістом історичного процесу.Риса світогляду, яка характеризується самопротиставленням окремого індивіда колективові і суспільству.

Волюнтаризм (лат. voluntas — воля) — течія в психології і філософії, що визнає волю особливою, надприродною силою, що лежить в основі психіки і буття в цілому. Теорія, згідно з якою воля є першоосновою і творцем дійсності, основним фактором у психічному житті людини всупереч розумові; соціально-політична діяльність, яка, нехтуючи об'єктивними законами історичного розвитку, керується суб'єктивними бажаннями й довільними рішеннями осіб, які її здійснюють.Соціально-політична діяльність, що характеризується ігноруванням об’єктивних законів історичного розвитку, суб’єктивними бажаннями, рішенями окремих осіб чи груп осіб. Леся Українка «Лісова пісня», Микола Хвильовий.. Хвильовий і хвильовисти були за світосприйманням послідовними модерністами, тобто осердям душі мали, з одного боку, волюнтаризм, а з другого ? кордоцентричну романтику. Завдяки цій романтиці вони стали послідовними націоналістами, завдяки волюнтаризмові ? фанатичними комуністами, а після розчарування в комунізмі дехто з них ступив крок до інтегрального націоналізму, фашизму. Прагнення поєднати, злити два протилежні світосприймальні первні спричинило надзвичайно бурхливу динаміку духовних шукань цих митців, а принципова неможливість такого злиття приводила до почергового переважання в їхній свідомості то першого, то другого. Отже, у 10-х рр. вони сповідували націоналістичні ідеали, у 20-х рр. ? комуністичні позиції, середина 20-х рр. ? націоналістичні, початок 30-х рр. ? усі приймають офіційну лінію партії й особисто товариша Й. Сталіна й зазнають поразки.

17. Як військово-політичне утворення, Запорізька Січ розвивалася на основі своєрідних традицій і звичаїв, що склалися серед козаків протягом десятиліть. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права («Руська правда», Литовські статути, акти королівської влади, магдебурзьке право), то на Запорізькій Січі найважливішого значення набуло козацьке звичаєве право, яке ґрунтувалося на засадах колективізму, побратимства та взаємодопомоги. Тобто козаки допомагали один одному у скрутну хвилину, вони вважали один одного братами, які повинні взаємодопомагати. Щодо індивідуальності.. то Гійом де Боплан казав : Вони мають дуже міцну будову тіла, легко переносять спеку й холод, голод і спрагу; невтомні на війні, відважні, мужні чи, скоріше, сміливі настільки, що не бережуть свого життя. Найбільше вони виявляють спритності й відважності під час бою табором, під прикриттям возів (бо вони дуже влучно стріляють з рушниць, які є їхньою звичайною зброєю) і при захисті укріплень; непогані вони й на морі. Запорізьку піхоту справедливо вважали найбоєздатнішою в Європі. Вона героїчно й майстерно билася з ворогом на суші, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя заряджала їх. Запорожці уславилися штурмом ворожих фортець і були вправні в морських походах. Козаки сміливо атакували не тільки окремі судна, а й цілі турецькі флотилії. Щодо індивідуальності слід сказати про Клейноди — відзнаки козацького війська, що використовувалися в XVI—XIX ст. Уперше клейноди Військові Запорізькому надав польський король Стефан Баторій у 1576 р. Серед них була хоругва, бунчук, булава та печатка з гербом, на якому зображено козака з самопалом. Згодом до клейнодів зарахували також перначі, значки, палиці, литаври та ін. Найвищою ознакою влади була булава, яку носив український гетьман та отаман Запорізької Січі. Адже це теж можна сказати признаки індивідуальності та колективізму. Ще можна згадати як козаки голосують , підкидаючи шапки вгору.

18. Деякі козацькі прізвища з індоарійським забарвленням детально розглядалися в книжці «Таємниці розкриває санскрит» (2000 р.). Це прізвища Мазепа (166–176), Баглай (177–186) і Панікар (153–163). Частково розглядалися тут і козацькі прізвища Динда, Динденко (25), Шамшура (26), Шаравара (115–116). А в цій книжці поза цим розділом розглядаються козацькі прізвища Болудей і Білдей (стаття «Балодей» у ІІ розділі), Харко, Харченко (стаття «Хардей» у ІІ розділі) й Шандаровський (стаття про Місяць-Чандру в ІІІ розділі). Скіфія на давніх картах розташована під знаком Тельця, тобто Бика, Тура. Через це Україна, колишня Скіфія, для стародавніх народів — Країна Тура, Бика. А я вже висловлював думку, що назви Таврика, Скіфія, Русь, Україна, Волинь (як і Буковина, Гуцульщина, Бойківщина) — семантичні двійники й означають «Край/Країна Тура/Бика» Автор «Влесової книги» недвозначно самоідентифікує, самоототожнює себе і свій народ з коровичами-кравенцями-українцями, конкретизуючи, які саме складові творять і наповнюють реальним змістом цей збірний етнонім. І робить він це упевнено, без вагань та застережень, даючи зрозуміти, що вже в його часи це був етнонім сформований, усталений, загальновідомий. Водночас рядок із «Влесової книги» наочно ілюструє, яких історичних глибин сягає етнонім кравенці-українці. Бо на теренах України тільки писемна історія знає скіфів, теж кравенців, щонайменше зі зламу ІІ-І тис. до н. е. Хоча, звісно, етнонім скіфи існував і до цих перших писемних фіксацій. У багатьох народів бик, тур — живе втілення досконалої краси, нездоланної могутності й божественності, а в давніх уявленнях вони посідали першорядну, навіть світотворчу роль. Це видно і з українського фольклору. Наші колядки згадують золотохвостих корів із зірками на боках і турів золоторогих. Бик в українському фольклорі — символ творення, парубок, чоловік — віл, дівчина — телиця, жінка, земля — корова. Така символіка переповнює наші весільні пісні та обряди. Давня Україна знала ще два з половиною тисячоліття тому, хоча, звісно, вони існували й до цієї першої писемної згадки. Шастри утверджували віковічність і непорушність чотиристанового суспільного поділу. А такий поділ у Давній Україні існував і до Херсонеської присяги. Трипільську культуру в Україні і рівночасну їй Хараппську культуру в Індії якраз і споріднює найбільше культ Священного Бика. Хараппські печатки знають три різновиди биків: махокша, укшан і ґаура. Найчастіше зображуваний махокша, інакше великий індійський бик: з горбом, сильним тулубом, розлогими рогами й довгою шерстю під шиєю, що звисає до передніх ратиць. Іноді в нього гірлянда на шиї — отже, його неабияк шанували. Із ним пов’язаний своєрідний елемент поховальної обрядовості: на 13-й день по смерті арія, когось із трьох вищих станів (брахмана, кшатрія чи вайш’ї), бика-махокшу таврували — ставили знак тризубця, потім відпускали на волю, і він міг безкарно пастися, де й скільки захоче. Тож з усього сказаного випливає низка значущих, ба навіть кардинальних висновків, і серед них найголовніший: назви Україна й українці набуток не недавніх, а найдавніших історичних часів. У формі своїх семантичних двійників, однакових із ними структурно, але різних лексично, етнонім українці й назва Україна існували на наших теренах упродовж тисячоліть — у трипільські, скіфські, долітописні й літописні часи. Існують і нині. Вони, як і сам народ, як і країна цього народу, котрі собою означують, незнищенні.